Пастушенко Л.
У гумористів, а надто ж – у сатириків, є давня традиція. Не чекати, що скаже про них сущий істеблішмент, з якого вони найбільше й вибирають свій колоритний типаж, а завчасно самим розповісти людям про себе. Звісно, тільки правду, нехай не без гумору, а прочасти й з їдкою іронією. Такими були Марк Твен, Бернард Шоу, а «Автобіографія» веселого серба Браніслава Нушича стала вже світовою класикою у цьому жанрі.
Не зрадив цієї традиції і наш Олег Чорногуз. Тож і зізнається абсолютно серйозно...
Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопільці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.
Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.
Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо у рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой – граф Сідалковський – аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам'ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде на Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.
Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не згонив і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), в якій чомусь латинкою написали, що я із „сімейства журавлиних ”. Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого у селі, але ловив жаб і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.
Коли я підріс, то пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.
Тому доводилося школу кінчати в Івано-Франківську і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм земляком і цим самим гордиться. Я абсолютно не відмовляюсь, бо по-перше, мене в Івано-Франківську з СШ № 5 за вірші не виключили. А, по-друге, окрім загальних наук навчили любити рідну мову і свою батьківщину.
Я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу по закінченню десятирічки, вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид вже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з'явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.
На моє щастя, училище розформували і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.
Десь через рік чи два, я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку у журналістику в курсантській шинелі і в ній заодно наблизився до Української літератури.
Щоправда, перед цим закінчив факультет журналістики Київського державного (на той час) університету імені Т.Г.Шевченка і уже дипломований був запрошений головним редактором “Перцю” Федором Маківчуком до журналу, який він редагував 39 років, поки я на цій посаді його не замінив.
До цього, треба чесно признатися, я проходив ще свої університети у Погребищах Вінницької області та й в самій Вінниці, звідки часто їздив і до Крижополя не лише для того, щоб зустрітися з друзями, а й для того, щоб продегустувати крижопільський самогон...
Ну а, звісно ж, буваючи у Крижополі, обминути славетну Вапнярку неможливо. Та ж не минав ці подільські ворота до веселого одеського краю навіть найкомічніший із радянських бандюг Мішка.
Япончик, до речі, за походженням з Вінниці. Олег Чорногуз запримітив у Вапнярці зовсім іншого «героя». І хоч як радянсько-окупаційна влада від нього відхрещувалася, невмирущий Сідалковський розширював на її теренах свою життєву територію досить успішно.
Давайте на мить оглянемось на того нашого земляка, котрий, власне, і вивів Олега Чорногуза із строкатого гурту банальних сміхотворців у велику літературу, зокрема, в сатиру світового рівня й глибокого інтелектуального підтексту.
В телеінтерв'ю своїм землякам у Вінниці Олег Чорногуз сказав, що письменник-сатирик – це завше патріот України. І це не просто гарні (чи й модні!) слова. Працюючи таким гострим скальпелем, як веселе, дотепне слово, сатирик справді, мов рятівник-хірург, не може різонути по живому, по дорогому, по здоровому й рідному в нашому національному житті. І якщо озирнутися на всю попередню творчість Олега Чорногуза, то це видно, як кажуть, й неозброєним оком В жодному його творі нема безрідного знущання чи навіть звичного уже хихикання над чимось глибинно-українським, саме тим, що складає непорушне ядро українськості – мовою, культурою та історією свого народу.
Навпаки – у публіцистиці, зокрема, й з книги "Ремезове болото", він заявляє прямим текстом про свою громадянську позицію в памфлеті "Московська біографія": "... Що змінилося за 15 років так званої нашої, української соборності? Може, ми позбавилися рудименту вчорашньої колонії Московської імперії? Може, сьогодні українець, на відміну від учорашнього дня, вже не виглядає "білою вороною" серед безмежного "руськоязичного моря" України – серед руськоязичних газет, руськоязичних журналів, руськоязичного радіо, руськоязичного телебачення, руськоязичного книговидання, руськоязичних народних депутатів, не кажучи вже про Московський патріархат в Україні – нашому українському Єрусалимі? Може, вчорашні пришельці, що заполонили порожні міста і села після трьох голодоморів, які Москва влаштувала українцям, масового знищення українського населення, заспокоїлися? Прийняли статус громадянина України, сіли за вивчення державної мови і не вимагають мови вчорашнього колонізатора? Може, "п'ята колона"... не вимагає другої державної мови в Україні – російської? Може, московська передова інтелігенція ( дуже хотілося б так думати!): бабуріни, затуліни, рогозіни та московські інородці – жіріновські, лужкови, як і наші – вітренки, марченки, добкіни – не вимагають зі своїх телеканалів і ЗМІ: геть Європу! Дайош Москву!? "
Звісно, зі скромності Олег Чорногуз не може сказати, що серед тих політиків, котрих винесла до влади висока хвиля Незалежності, і досі найбільше саме "героїв" його книг та сатиресок, що їх так не любила влада Української РСР, а за популярний тоді "Голубий апендицит" автора ледь не відправили до Мордовії, в чиїх таборах імперія й мордувала непокірних українських патріотів.
Тож сатирику мало ще мати талант – потрібні і мужність, і довготерпіння. І Олег Чорногуз не став винятком. Бо. коли він подарував читачам перший український сатиричний роман "Аристократ із Вапнярки" (перший!), то блюдолизи від партійної критики удали, що й не помітили цього факту, адже, вочевидь, і серед них переважати ці "аристократи" – тобто тупоголові, але по-житейськи хитрющі пристосуванці з неабиякими кар'єрними амбіціями. Тому й самому Сідалковському бралися вони відмовити в оригінальності та життєвості, хоча він одразу ставав у класичний ряд своїх сатиричних побратимів... Це був прорив українського слова у сатиричну еліту світу, а його намагались затюкати, і так підпсувавши цей здобуток нашої літератури цензурними правками та купюрами...
Проте життєва основа Сідалковського, підмічена сатириком ще за радянської влади, була такою глибокою, що "герой" письменника є і нині чи не чільною постаттю нашого невиразного сьогодення, починаючи, либонь, від сільської ради, кінчаючи Верховною та зростаючим кланом олігархів. Таж саме вже знайомі нам чорногузові "претенденти на папаху" зруйнували попередню оранжеву коаліцію в парламенті, нагострили лижі перебігати до правлячих регіоналів...
Після Сідалковського – невмирущого персонажа ще підрадянських романів О.Чорногуза – ліричний герой чи, як тепер кажуть, наратор "Ремезового болота" Світозар Буряченко, від імені якого й ведеться оповідь, може здатися психологічно окресленим лише контурно, бо він – тільки привід для того, щоб показати інший типаж постімперської України, яка після оманливого базікання про реформи й Відродження опинилася таки на краю гнилого болота, на місці котрого було обіцяно райські кущі.
Роман "Ремезове болото" написано в стилі "фентезі", але це радше ще одна пародія Олега Чорногуза на модне й нав'язливе чтиво. Бо до нас прийшов з цього роману не тільки абсолютно реальний Охрім Охрімович Охріменков, за вуличною кличкою Бутьолкін, котрий "усе своє післядембельне життя в керівниках ходив. Був ланковим, бригадиром, а згодом почергово пересідав то у крісло голови колгоспу, то у крісло голови сільради. І ніколи звідти не випадав. Одні в селі казали, наче його до того керівного крісла сама нечиста сила прив'язала...". Бачимо ми тут і справді по-гоголівськи зачаровану Ремезову хату й таке ж загадкове болото біля неї, назване в документах сільради городом, чуємо голос незбагненного Аола-77, котрий згодом виявиться персоніфікованою душею матері головного наратора твору. А щедіють тут олігархи-мисливці, розчулений від несподіваної влади та загребущий прем' єр, з'являється газета "Смажені факти" та рейдер Авраам Вернер, оживає сам дядько Ремез, а якогось ранку його болото вкриває величезний бубновий туз, на якому копошаться дрібненькі постаті вчених та "представники міністерства надзвичайних ситуацій із самим Пупричем на чолі"...
Гротеск відкрив, до речі, не літератор, а відомий італійський ювелір та скульптор Бенвенуто Челліні, побачивши у несподівано знайденому гроті незвичні картини, на яких усе було химерно переплетене, все вражало якоюсь схожістю і несхожістю водночас. Так, від слова "грот" і народився гротеск. Це чи не найбільш самостійний із усіх видів комічного, хоча гротескний принцип зображення людей та подій почав формуватися ще в давні античні часи, а геттінгенський історик мистецтв Фіорілло у 1791 році написав цілу монографію "Про гротески".
Тож справжній гротеск, як запевняють його дослідники, прагне вловити в своїх образах саме становлення, зростання, вічну незавершеність, навіть неготовність буття; тому він, зазвичай, схоплює обидва полюси становлення, водночас – минаючи й нове, те, що вмирає, і те, що народжується. І з цього погляду роман О.Чорногуза "Золотий скарабей" можна назвати хрестоматійним зразком саме такої сатири. Цей роман красномовно підтверджує і думку Жан-Поля про те, що без сміхового начала гротеск взагалі неможливий. "Гротеск – усюди: з одного боку він створює щось безформне та жахливе, з іншого – комічне та буфонне", – зауважував В.Гюго. Гегель наділяв гротеск трьома рисами: змішуванням різнорідних сфер природи, безмірністю у перебільшенні та примноженням всіляких ознак... "Гротеск – це комічне у формі дивовижного", – визначав Ф.-Т.Фішер, це "міфологічна коміка"... З ним перегукується у своїй "Історії гротескної сатири" й німецький учений Шнеєганс, вважаючи, що гротеск – це таки "перебільшення того, що не повинно бути", що заперечується всіма, до того ж, таке перебільшення, котре виходить за межі ймовірного, стає фантастичним. Однак і це є в Олега Чорногуза...
На відміну від "Ремезового болота", котре буквально кожною очеретинкою озивається нашими національними міфами, що однак таки проросли і в сучасність, "Золотий скарабей", як і його «Дари пігмеїв», «Гроші з неба», без перебільшення, роман глобалістський, навіть планетарний. І не тому, що його написано з блискучою європейською іронією (й самоіронією!), не тому, що його "рамкова" дія відбувається переважно в авіалайнері "Париж – Маямі", а за гротесковим образом проблеми, яку спонукуваний ринком та всіма засадами капіталізму взявся розв'язати головний персонаж твору – Едуард Сівкович (судячи з прізвища, це десь у підтексті мав би бути благородний син сівача чогось доброго й вічного!). Благородний, але...
"Золотий скарабей" – твір емоційно й тематично багатошаровий, як і знаменитий торт «Наполеон»... Він сягає в глибину аж до дружини французького короля – Анни, нащадками родового імені якої виявляються обидва персонажі роману, і як через оптично-волоконні кабелі, прозирають крізь його сторінки найпекучіші проблеми людства й Землі заледве не від Адама і Єви Проте автор, сміючись та іронізуючи чи не над усім, залишає на душі читача не тільки гіркоту збагненого через сміх, а й якусь надію на те, що якщо не бездушний, раціональний у Захід, то душевний, ще морально не звихнутий Схід, котрий починається десь над Дніпровими берегами, може повернути рух нашої цивілізації, власне, до єдиної ж її мети – самої людини, такої ж прекрасної, як-от ця стюардеса-українка у віп-салоні на авіалайнері "Париж – Маямі". Але для цього з фанатизмом єгипетського жука-скарабея ми всі маємо очищати нашу Землю і душу до первісної чистоти, дарованої людині Богом. Тож світ таки виживе, якщо буде сміятися, зокрема (чи й передовсім!) над собою. Читаймо Олега Чорногуза, то й буде саме так.
А поки що, як класичний Паяц сміється над розбитою любов'ю, так Олег Чорногуз гірко іронізує над тими псевдореформами, тим псевдовідродженням України, на яке ми так сподівалися на зорі Незалежності і яке так запаскудили наші убогі політики з комічними претензіями на нову аристократичну еліту. За великим рахунком історії всі вони, власне, всього - на-всього лише «аристократи з Вапнярки».
