Життєвий шлях Івана Опанасовича Бондарчука

Бондарчук Іван Опанасовича

 

Народився 23 лютого 1924 року в селі Макоківці (тепер Старосілля) Лугинського району, Житомирської області в селянський сім'ї. В 1940 році після закінчення Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства працював бухгалтером у місцевому колгоспі і був обраний секретарем комсомольської організації. За час роботи секретарем значно пожвавішала виховна робота серед молоді на кращих традиціях громадянської війни і повоєнного будівництва.

Проводились колективні обговорення кращих творів того періоду: „Як гартувалась сталь” М.Островського, „Кобзаря” Т.Шевченка, кінофільмів „Чапаєв”, ”Броненосець Потьомкін”, „Ленін в жовтні” та інші; зустрічі з військовими та учасниками громадянської війни. Як наслідок, практично вся молодь вступила в лави комсомолу.

Все це сприяло вихованню радянського патріотизму, згуртованості молоді, що особливо проявилось у них в період самих важких випробовувань під час Вітчизняної війни.

Про це свідчать такі дані. Із 26 хлопців та дівчат села 23 вступили до партизан і мужньо боролись з німецько-фашистськими загарбниками на території України, Білорусії, Польщі, Чехословаччини. За успішне виконання бойових завдань всі нагороджені бойовими орденами та медалями нашої країни, Польщі, Чехословаччини.

До дня Перемоги прийшло лише шість чоловік. Останні віддали своє юне життя за звільнення нашої Батьківщини від фашистських загарбників, за майбутнє грядущих поколінь.

При виконанні бойових завдань група не раз попадала в надзвичайно скрутні становища, коли були повністю оточені фашистами і надії залишитись живим практично не було. І ось в такій ситуації ці прості сільські хлопці показали не тільки виключний героїзм і стійкість, а і проявили моральний подвиг.

І.А. Бондарчук часто згадує "як і сьогодні бачу кожного з них в цій складній ситуації без найменшої розгубленості. Я і сьогодні чую їх останні слова, їх клич - "Ребята, я прикрываю. Проривайтесь". Це означало що він свідомо йшов на смерть ради життя товаришів.

Такі подвиги в групі здійснили Роман Макуха, Андрій Орлюк, Петро Єфремов, Микола Чумель і інші.

Вічна Слава їм.

В довоєнний період в роботі нашої комсомольської організації увійшло в традицію після трудової неділі організовувати військово-спортивні змагання, концерти. Влітку на острові річки Жерев, що протікає поруч села, організовували конкурси на краще виконання пісні, музикального твору, віршів.

Так було і 21 червня 1941 року. Понад лісом і річкою лунали улюблена музика, пісні. Але ніхто не уявляв, що для багатьох із них це буде остання – „лебедина” пісня.

Коротка літня ніч наближалась до ранку. Раптом з боку райцентру, аеродрому і військового містечка долинули глухі звуки вибухів, з'явилась ледь помітна заграва. Усі завмерли.

Хтось з тривогою у голосі запитав: - Що, Бондарчук, невже це війна? Цілком можливо - відповів він, бо напруга на кордоні в останні дні зростала. Негайно треба добратись до села і про все довідатись...

Їхні побоювання підтвердились – в селі вже знали про наліт фашистської авіації на аеродром і військове містечко, що було неподалік від районного центру Лугини.

Закінчилось щасливе мирне життя. Так почалася для них Вітчизняна війна. Всі військовозобов'язані пішли на фронт, а з числа непризовної молоді було створено винищувальний загін по боротьбі з диверсантами і лазутчиками.

Через місяць фашистські війська окупували територію Лугинського району.

Для боротьби в тилу ворога в районі і селі були створені підпільні партизанські організації.

За доносом провокаторів і зрадників фашистам вдалось розгромити районну і багато сільських підпільних організацій. Значна частина підпільників разом із їх сім'ями загинули в фашистських катівнях. Було втрачено зв'язок між підпільними групами.

Незважаючи на масовий терор і великі втрати, в надзвичайно важких умовах прийшлось заново створювати підпілля, налагоджувати зв'язок як в районному центрі, так і в селах Лугинського та сусідніх районів.

В підпільній організації села Старосілля на кінець 1941 року нараховувалось вже 23 патріоти з числа тих, хто уцілів. Це були підпільники, залишені в тилу ворога, комсомольці та досвідчені військові, які вийшли з оточення. Ними було прийнято рішення проводити активні акції проти фашистів.

Так, на шосейній дорозі Коростень-Білокоровичі було знищено німецьких мотоциклістів. Було підірвано шосейний міст через річку Кремна, пущено під укіс 2 ешелони з живою силою і пальним. Розповсюджувались листівки з інформацією Радінформбюро. Це були перші диверсійні акції.

Поряд з цим вживались активні заходи по встановленню зв'язку з Великою землею.

Вже в квітні 1942 року в лісах сусіднього Словечанського району на Житомирщині висадилась розвідувальна група Генштабу Червоної Армії, з якою було швидко встановлено зв'язок, і в подальшому тісно співпрацювали з нею по боротьбі з німецькими окупантами.

Розвідгрупа Генштабу Червоної Армії швидко переросла в партизанський загін під командуванням Івана Андрійовича Петрова. Після успішного виконання бойових завдань, проведення розвідки, пуску під укіс ворожих ешелонів спільно з групою М.Д. Звонікова із загону Генштабу нашу групу було зараховано до партизанського загону Петрова, а Бондарчука І.А. призначено командиром розвідувально-диверсійної групи.

Партизанський загін Петрова проводив активні бойові дії, особливо на залізничних і шосейних дорогах в районах Коростеня, Овруча, Олевська, Новоград-Волинського.

Було знищено декілька мостів, пущено під укіс десятки ворожих ешелонів з живою силою і технікою. Розгромлено декілька ворожих гарнізонів. Блискуче проведена операція по розгрому фашистського гарнізону в райцентрі Лугини принесла партизанам славу, в їх ряди влились сотні місцевих жителів.

Нічний рух на залізниці і шосейних дорогах в цих районах практично припинився, а дільниці Білокоровичі-Овруч-Городниця-Усово були повністю виведен із ладу.

Розвідувально-диверсійна група Бондарчука І .А. в березні 1943 року за наказом Центру була переведена в партизанське з`єднання ім. Щорса під командуванням С.Ф.Малікова.

За період перебування в партизанському з`єднанні імені Щорса група пустила під укіс 16 ешелонів, в тому числі 2 бронепоїзди, 12 автомашин з живою силою і військовою технікою. Знищено 4 залізничних та 6 шосейних мостів, більше 4 км залізничних колій .

В 1942-43 роках група брала участь в розгромі фашистських гарнізонів в райцентрі Лугини, військовому містечку Лугинки, Норимську, на залізничній станції Омельянівка (на дільниці Новоград-Волинський – Коростень), знищенні залізничних мостів у Путиловичах, Ігнаполі, Дров `яному Посту на Житомирщині.

В 1944 році група приймала участь по розгрому фашистського гарнізону та знищенню залізничного мосту на станції Вижівка на дільниці Ковель- Брест.

Бондарчук І .А. після третього поранення і контузії відправлений в Радянський тил на лікування.

Після війни навчався, працював на громадській (директор промкомбінату), радянській (Голова Вінницького райвиконкому), партійній (Перший Секретар Вінницького райкому, Секретар Вінницького обкому КПУ) і науковій роботах (замісник з наукової робот и директора Українського НДІ кормів).

Бондарчук І .А. нагороджений орденами: Леніна, Вітчизняної війни І та ІІ ступеню, двома орденами Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Знаком Пошани; медалями: Партизану Вітчизняної війни І та ІІ ступею; двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради України та багатьма іншими нагородами. В 1958 році присвоєно звання Героя Соіалістичної Праці. Кандидат економічних наук, професор.

© 2005 Вінницька ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва