ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації



Народний календар

30 Липня (Веніамін Іольович Гутянський)

 

110 років тому народився Веніамін Іольович Гутянський (30.07.1903, с.Глибочок, нині Тростянец. р-ну – 18.08.1956, м.Кустанай, Казахстан), єврейський поет, перекладач, член Спілки письменників України (1940). Навчався у Київському інституті народної освіти. Вчителював. 1937-1940 рр. працював журналістом. У 1949 р. заарештований за звинуваченням у націоналістичній пропаганді і зв'язках з американським «журналістом-розвідником», засуджений до 10 років таборів суворого режиму. Покарання відбував в Уельському таборі поблизу м.Солікамськ (Пермської обл., РФ). Звільнений у грудні 1954 р. через хворобу, останні роки мешкав у м. Кустанай, де на засланні жила його родина. Писав мовою ідиш, зокрема розмовним її варіантом. У доробку Гутянського – поетичні збірки для дітей «Для малят», «Різні речі», вірші, збірки сатиричних віршів «Сіль у очі». Переклав українською мовою повість «Четверта висота» О.Ільїної (К., 1962), мовою ідиш – твори П.Тичини, Н.Забіли, І.Крилова, Р.Бернса, М. де Сервантеса та ін. Українською мовою твори Гутянського перекладали М.Стельмах, М.Пригара, В.Бичко, І.Нехода, І.Кульська, російською – Г.Сапгір. Посмертно були опубліковані твори «Кто что любит» (Москва, 1965), «Яшко з голубами» (К., 1966).

Література:

Кержнер, А.Г. Гутянський Веніамін Іольович / А.Г.Керж-нер // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6. – С. 689.

Натхнення від мами і солов’їв

До 75-річчя від дня народження

журналіста і письменника І.С.Волошенюка

(3.07.1938)

Вдячний долі, що вона подарувала багатолітню радість спілкування, взаємної праці на журналістській ниві, розкіш товариських взаємин із письменником, публіцистом Іваном Волошенюком. Коли ми працювали в обласній газеті «Вінниччина», до нього люди приходили, як ідуть на сповідь до церкви. То було народне визнання.

Народився Іван Степанович Волошенюк 3 липня 1938 р. у с. Ометинці Немирівського району Вінницької області. За освітою – агроном і журналіст. 1956 р. закінчив Іллінецький сільськогосподарський технікум. До служби в армії працював агрономом у с. Вільшанка Шацького району на Волині. Тоді ж почав друкуватися у районній газеті. Закінчив заочно факультет журналістики Київського університету (1957). Служив у війську в Києві. Після армії працював у брацлавській районній газеті, 14 років – на обласному радіо. Далі – робота у газетах «Вінницька правда», «Сільські вісті», «Дорога. Транспорт. Пішохід», а з 1966 р. – у газеті «Вінниччина».

Вже у зрілому віці Іванові Степановичу присвоїли звання «Заслужений журналіст України». А до того його колеги називали не інакше, як народним. У нього були і є свої постійні читачі, які з нетерпінням чекають чергової публікації, бо ж кожний його виступ стає подією. І не тільки для області. У «Сільських вістях» трудився плідно мій товариш немало років. Покійний редактор цього популярного видання Іван Васильович Сподаренко при всьому творчому колективові говорив: «Волошенюк сам робить нам чверть тиражу».

Звідки ж такий феномен? Якщо взяти географічно, то, як уже зазначалося, із села Ометинці Немирівського району, а якщо ментально – з глибини віків нашого українського роду, з козацької гордості й непокори, від материнської мудрості, трави й солов'їв. Все краще, що є в нашого народу – розкішна барвиста мова, любов до свого рідного краю, спротив брехні та фальші, дотепні жарти, уміння висміяти недолуге і, навіть, пожартувати над собою – він ввібрав від бабусі, мами, односельців. Дух справжнього, а не шароварного українства ввійшов у його душу з дитинства і не вичахає донині. Не мав і не має Іван гнучкого хребта, а від того немало горя випив, але не зламався. Від надмірної праці та нерідких стресів переніс важку операцію на серці. Але знову ж проявив характер, здолав недугу і дотепер плідно трудиться на літературній та журналістській ниві. Відомий журналіст і письменник, автор двох десятків книг і сотень нарисів. Щорічно виходить у світ одна, а то й дві його книги.

Потрібно списати багато паперу, щоб назвати всі його публікації. Без душевного болю, судом у горлі й сліз не можна читати його нарис «Магеланиха» про матір, яка втратила на війні двох синів. Мало того, вона, ризикуючи життям, дісталася поля бою під Ясами і там сама поховала молодшого. Потім від ран і душевних травм помер чоловік. Але згорьована мама, втративши найдорожче, побудувала хату, щоб хоч щось залишити після себе. «Ні роки, ні найбільші радощі не вип’ють людського горя» – це слова з «Магеланихи».

Його публіцистичні й художні твори часто звучать по радіо, стають сценаріями для фільмів. Зокрема, така доля хвилюючої оповіді «Сеньйора Грасселі з Чернявки». Опублікована у «Вінниччині» в 1997 р., вона була озвучена талановитими артистами обласного театру. За її мотивами знято однойменний фільм.

Може здатися, що унікальні факти з життя пересічних людей самі падають в долоні автора. Насправді Іван Волошенюк має гострий слух і добру пам’ять. Він ретельно вимиває з піску золоті крупинки, занотовує все значуще, пропускає через своє серце й душу. Його колеги знають – якщо Волошенюк творчо не закохався в людину, то він ніколи писати не буде. Так народилися його нариси «Командор», «Дорога через війну», «Три роки з чужим іменем», «Лист від французького друга», «Українська колгоспниця Олена Лукащук, а по-італійськи Леа Сорезіна», «Дві батьківщини Сандри Галінгані», «Героїчний дядько Мехтодь» та багато-багато інших.

Іван Волошенюк – переможець всеукраїнських журна-лістських конкурсів «Золоте перо», «Журналіст року» та інших. Першу свою літературну премію імені Пилипа Желюка І.Волошенюк одержав за книгу «Барвінок холоду не чує» про відоме в радянські часи с. Шляхова Бершадського району. Тоді ж автору присвоїли звання почесного громадянина с. Тиманівка Тульчинського району, де народився та очолював багато років місцеве господарство двічі Герой Соціалістичної Праці Пилип Олексійович Желюк.

Іван Степанович вважає, що талановита журналістика – близька рідня художній літературі. А написано ним немало оповідань і повістей. Як письменник, він заявив про себе у 1980 році книгою «В ім’я хліба». Згодом були «Літо приємних зустрічей», «Барвінок холоду не чує», «Ви чуєте, журавлі?», «Дорога через тишу», «Алло! Пришліть кореспондента», «І Крим, і Рим, і мідні труби», «Немирівська трагедія», «Страх і совість», «З пам’яті доріг і старих блокнотів», «Все те, що на серце лягло», «Два ангели на двох велосипедах», «Гіркий полине...», «Котилося літо», «Вийшов кобзар з Поділля», «Фотомоделі Вінницького зоопарку», «Печалі неосвячених могил», «Три пелюстки любові», «Орли зграями не літають», «Від трави і солов’їв».

За свою працелюбність і талант Іван Волошенюк відзначений літературними преміями імені Михайла Коцюбинського (1997) за документальну повість у двох томах «Немирівська трагедія», Євгена Гуцала (2008, до 70-річчя від дня народження) – за книгу «Все те, що на серце лягло». І.С.Волошенюк – лауреат журналістської премії імені Костянтина Гришина, член Національної спілки письменників України.

Книги Івана Волошенюка чекають на свого рецензента. Як читач, скажу, що він великий майстер слова, тонкий психолог, знавець непростої людської душі. Його твори читаються легко, але нікого не залишають байдужим. Якщо письменник описує людину складної долі, але великої душі, то й читач починає любити свого героя, поважати, співпереживати разом із ним, а якщо таврує негідника, підлість, підлабузництво, то і ти палаєш праведним гнівом. А це і є прояв справжнього таланту, який оцінив і визнав читач!

В.М.Паламарчук

Література

Видання творів І.С.Волошенюка

Два ангели на двох велосипедах: корот. розповіді / І.С.Воло-шенюк. – Вінниця: Власюк О., 2003. – 426 с.

І Крим, і Рим, і мідні труби / І.С.Волошенюк. – Вінниця: Власюк О., 2005. – 272 с.

Котилося літо: корот. розповіді / І.Волошенюк. – Вінниця, 2005. – 198 с.

Немирівська трагедія: Суб'єктив. есе на теми героїзму і жлобства / І.С.Волошенюк. – Вінниця: Власюк О., 2006. – 391 с.

Страх і совість / І.С.Волошенюк. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 208 с.

Фотомоделі Подільського зоопарку: довід. вид. / І.С.Воло-шенюк, О.С.Гордієвич. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 72 с.

Все те, що на серце лягло / І.Волошенюк. – Вінниця: Власюк О., 2008. – 263 с.

Гіркий полине...: повісті й розвідки / І.Волошенюк. – Вінниця: ДП ДКФ, 2009. – 320 с.

З пам'яті доріг і старих блокнотів / І.Волошенюк. – Вінниця: Власюк О., 2009. – 192 с.

Печалі неосвячених могил: повісті, нариси, оповід. / І.Воло-шенюк. – Вінниця: Консоль, 2011. – 360 с.

Про письменника

Волошенюк, І. Автобіографія / І.Волошенюк // Подільські криниці: хрестоматія з л-ри рід. краю / упорядкув., біогр. довідки та матеріали до літ. карти А.М.Подолинного.– Вінниця, 2006. – Вип. 3. – С. 403-412.

Медведєва, І. Іван Волошенюк. Перо із щирого золота / І.Медведєва // Вінниччина. – 2003. – 4 лип.

Лисенко, В. «Золоте перо» України в Івана Волошенюка / В.Лисенко // Вінниччина. – 2005. – 7 черв.

Рябий, М. «Котилося літо» і докотилося до 70-річчя Іванового Волошенюкового кола / М.Рябий // Вінниччина. – 2008. – 3 лип. – С. 2.

Подолинний, А.М. Волошенюк Іван Степанович / А.М.Подо-линний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 5. – С. 119.

Зельман Абрахам Ваксман

До 125-річчя від дня народження мікробіолога,

лауреата Нобелівської премії

(22.07.1888-16.08.1973)

Ваксман Соломон Якович (так русифікували його ім’я в СРСР), в американському варіанті – Селман (або Залман) Абрахам Ваксман – національна гордість України й Америки. В дитинстві на берегах Бугу й Десни його знали під єврейським іменем Зельман Янкелевич.

Народився на Вінниччині, але для продовження освіти змушений був наприкінці 1910 р. виїхати до Сполучених Штатів Америки. Там він став піонером по розробці антибіотиків. Навіть сам термін «антибіотики» введено нашим земляком.

У 1943 р. Зельман Абрахам виділив стрептоміцин – перший із ефективних протитуберкульозних засобів. Член Національної академії наук США, професор З.Ваксман у 1952 р. відзначений Нобелівською премією у галузі фізіології та медицини й був визнаний одним із 100 найвидатніших людей світу. А він залишався простою людиною та писав проникливі листи до родичів у Вінницю.

Помер вінничанин 16 серпня 1973 р. у місті Хайєнісі, штат Масачусетс. Нині в США діє інститут мікробіології, названий його іменем.

Дивно, але довгі роки Вінниччина не знала про славного земляка, яким гордилась Америка. В радянських довідниках вказувалося, що Ваксман родом із Росії, в кращому випадку – з України. І лише після здобуття незалежності й підняття «залізної завіси» в 1992 р. мовчанку прорвали обласна газета «Подолія» статтею Олександра Демченка «Нобелівський лауреат народився на Вінниччині» та Липовецька районна газета дослідженням Олександра Рогового «Єдиний з вінничан». Надалі справою зайнявся вінничанин Андрій Баніт і йому вдалося виявити чимало невідомих документів. Остаточну крапку поставили знахідки автора цих рядків у архівах Києва, Вінниці, Хмельницького.

Тож який населений пункт є батьківщиною Нобелівського лауреата?

З.Ваксман народився саме в Новій Прилуці, хоча в Америці, Україні й у довідниках колишнього Союзу вперто вказувалася Прилука на Чернігівщині, де навіть музей відкрили. Коли у 1998 р., до 110-річного ювілею вченого, посипались особливо численні «матеріали» про це, то я послав у центральні засоби масової інформації й культурні заклади Чернігівської області свою статтю з газети «Подолія» «Де батьківщина нобелівського лауреата?».

І ось врешті головний хранитель Прилуцького краєзнавчого музею Георгій Гайдай сам переконався у простій істині, звернувшись до автобіографічної книги З.Ваксмана «Моє життя з мікробами» (Братіслава, 1968), де прямо вказується: «… те містечко Нова Прилука, батьківщина моєї матері й бабусі, розташоване у серці західної частини руської України, в Київській губернії… на віддалі сорока миль від Бердичева і близько двадцяти миль від найближчого великого міста Вінниці, де народилися мій батько й дід».

На захист «американських біографів» хочу сказати, що у більшості їхніх праць фігурує «містечко Нова Прилука», а ось щодо карти погоджуюсь – не так давно деякі вінницькі дослідники вказували на більш помітну Стару Прилуку – найдавніший літописний пункт області. З одним із них – Андрієм Банітом – ми побували на берегах Десни й відвідали численні «ваксманівські місця». Розташування багатьох із них допомагають встановити матеріали І-го Всеросійського перепису 1897 р., де Ваксмани записані там, де гадалося – у містечку Н.Прилука Бердичівського повіту Київської губернії (нині – Липовецького району Вінницької області).

Як можна судити по родовому прізвищу, предки Нобеліанта займалися торгівлею воском, який вважався незамінним матеріалом у ті часи.

Прадід Юкель Ваксман був кагальним у Стрижавці, а після його смерті у 1839 р. дім тут купив Аврум Ваксман – «мідних справ майстер».

Десь після реформи 1861 р. Аврум побудував собі новий будинок у Вінниці, де зростав його син Янкель, батько Зельмана. Але члени цієї сім'ї, навіть живучи у Новій Прилуці, ще довгі десятиліття були приписані до дідівської «Альма-матер» – Стрижавської єврейської громади, яку колись очолював їх предок Юкель Ваксман.

За спогадами вченого, його батько й дід походили з м.Вінниці, де володіли окремим будинком. Що стосується батька, то Янкель Аврумович Ваксман з’явився на світ 1862 р. і невдовзі зостався сиротою. Спочатку померла матір, і Аврум, обтяжений двома доньками й сином, взяв другу дружину, яка йому народила ще й третю доньку. А невдовзі в дім прийшла дама з косою, і вже на початку 70-х років вінницькі чиновники в погосподарських описах ввели термін «спадкоємці Аврума Ваксмана». Мачуха вважала транжирством платити за здобуття освіти, а тому він здавав в оренду успадковану житлову площу. Наймачі рідко платили сповна, а залишена після них «обстановка» часто бувала в такому стані, що потребувала ремонту. Покійний Аврум був мідником (лудильником), а тому його сину Янкелю довелося самостійно освоювати навики незнайомих йому робіт з інструментами й він швидко досяг успіхів у «плетінні стільців» (деякі джерела вказують як головну його професію – «обойщик меблів», хоча вона, як бачимо, була лише допоміжною). Його сестри вийшли заміж у Прилуках. Відвідуючи їх, він познайомився з родичкою кузинів Фрадьою Лондон.

У 1882 р. Янкель одружився, але майже відразу був призваний до царської армії. Повернувся лише через 5 літ нижнім чином запасу. «Армійське життя пригнітило його сильно, – згадував Зельман Ваксман через багато років. – Вільний час батько став усе більше приділяти синагозі. Тут, в компанії з іншими, він міг молитися, вивчати Біблію або читати інші священні книги. Більше всього він любив читати книги про подорожі, пригоди інших народів та інших світів».

Ще до шлюбу в батьківському будиночку наступників Аврума Ваксмана значилася єврейська молитовна школа, але після народження сина ми її вже там не застаємо. Господаркою будинку наприкінці століття була розведена Бейла Абрумівна Ваксман (1851 р. н.), тут були приписані її брат Янкель та пятеро мешканців. А постійним місцем проживання Я.Ваксмана вказано «Київської губернії Бердичівського повіту м. Прилуки». Після смерті дружини Янкель одружився вдруге, мав ще двох дітей, які померли разом із ним у світову війну від епідемії.

Без перебільшення можна сказати, що майбутнього Нобелівського лауреата як особистість сформувала його матір Фрадя (так в переписному листку, що істотно виправляє кальку з англійської – «Фредія» чи «Фріда»).

Коли Фраді уже минало 20, прилучанка зустріла однолітка з Вінниці Янкеля Ваксмана, з яким і пов’язала життя. Та лише це сталося, як чоловіка взяли на п’ятирічну військову службу, і вона за цей час так і не мала з ним зустрічі.

Вольова й енергійна Фрадя не опустила рук. Збудувавши на власні кошти маленький дерев’яний будиночок під черепицею, підприємлива жінка стала, за висловом одного з біографів її сина, «здібним менеджером галантерейного бізнесу».

«Їй щастило в бізнесі і в її різній діяльності, але вона хотіла дитину, сина. Бог допоміг їй. Її чоловік врешті повернувся… Він провів мало часу з нею. Він ходив туди і назад в сусіднє місто облаштовувати залишену батьком власність, яка виявилась дуже запущеною».

Але це не турбувало Фрадю – в неї малися достатні засоби для існування, та й чоловіка вона не дуже любила й дозволяла витрачати прибуток з орендарства на різні «інтелектуальні» забаганки (за даними перепису, Янкель єдиний із Ваксманів вважався грамотним). Та було те, що їх об’єднувало – бажання мати сина.

За матеріалам І-го Всеросійського перепису можна встановити, що Ваксман народився у 1888 р. А якого числа? На це просте запитання відповісти непросто, адже матеріали Ново-Прилуцького раввінату не збереглися. У радянських довідниках здебільшого фігурує вказане на могильній плиті 2 липня, що по інерції перекочувало і в українську пресу. Але чи не випала з цієї дати друга цифра? Деякі джерела мовлять про 22 липня, бездумно додавши різницю в днях між двома стилями, характерну для другої половини ХХ століття.

Та звернімося знову ж до самого земляка З.Ваксмана, який написав чорним по білому у своїй автобіографічній книзі «Моє життя з мікробами»: «Я народився 8 липня, згідно Старого російського календаря, у 1888 р. у містечку Нова Прилука».

Загальновідомо, що у ХІХ ст. юліанський облік часу уже відставав від прийнятого у світі григоріанського календаря на 12 днів, а, отже, народження прилучанина припадає на 20 липня (це, до речі, важливо для знавців гороскопів, адже з 22-го числа маємо вже новий знак Зодіаку). На сьогодні в українському варіанті «Вікіпедії» уже стоїть правильна дата народження З.Ваксмана, а в російському вона до цих пір не виправлена…

Новонароджений отримав ім’я Зельман, яке усі біографи Нобелівського лауреата пов’язують із відомим біблійним царем Соломоном Мудрим. Але згадайте про традицію давати новонародженим імена рідних, що, на нашу думку, сталося і в даному випадку. Справа в тому, що у знайденому мною документі повні ініціали матері – Фрадя Зельманівна!

Те, що своє ім’я майбутній лауреат дістав, в першу чергу, на честь дідуся, доводить й уважне читання його книги: «Вона переповнилась щастям і надією. Хіба її ім’я було не Фрадя, що значить «радість»? Хіба її чоловіка звали не Яків – по йменню одного з прабатьків її народу? Вона назве сина іменем свого батька, якого ледве пам’ятала, іменем великого Царя…».

За родинними переказами, Зельман Лондон, чинбар за професією, через неприємні запахи змушей був лудити шкіри за містом. Він помер у дуже ранньому віці (можливо, через важкі умови праці).

За єврейською традицією, майбутньому нобеліанту дали і друге імя – в честь діда Аврума (по лінії батька). По переїзді в Америку його сприйняли за батьківське, і так з’явився Селман Абрахам Ваксман.

Уже в 5 років хлопчика відправили вчитися у місцеву єврейську школу – хедер, де він освоював Талмуд. Пізніше З.А.Ваксман тепло згадував свого наставника Менделя Рабіна, а джерела дозволяють назвати й інших ново-прилуцьких викладачів: Янкеля Овсієвича Бурдаля та Мордко Шулимовича Валинського – «учителів єврейських дітей».

Зельман швидко прогресував, і матір з 10 років стала наймати йому в сусідньому місті Вінниці приватних репетиторів, з якими він ґрунтовно вивчав історію, математику, географію, російську, німецьку, французьку мови.

На жаль, через відсутність латинської школи Вінниця не давала можливості здати офіційні екзамени. Навесні 1907 р. Зельман провалив їх і в сусідньому Житомирі. Лише після ретельної підготовки він у 1909 р., уже в Одесі, здав екзамени за 5 класів, а наступного року – за повний курс гімназії.

Енергії, що била через край, вистачало юнаку для сформування групи догляду за хворими, організації єврейської самооборони в роки Першої російської революції, а в неповних 16 літ він брав участь у створенні школи для малозабезпечених сельчан, де особисто викладав історію, арифметику, граматику, єврейську й російську мови.

На цей час померла від важкої хвороби матір. Як свідчить З.А.Ваксман: «Батько мій хотів, щоб я залишився або в Прилуці, або у Вінниці, женився й успадкував усе майно».

У червні 1910 р. Зельман повернувся на береги Деснянки, де і провів літо. Продовжити навчання він не міг: євреїв приймали у російські університети лише із золотою чи срібною медаллю. Після закінчення такого закладу в Європі (розглядався варіант поїхати у Цюріх) треба було повернутися у Російську «тюрму народів». Врешті рішення було прийнято. Роздавши друзям свою бібліотеку, юний прилучанин з трьома іншими колоністами сів у потяг до німецького кордону. Перед ним лежав широкий шлях аж за океан.

Вступивши у Рутгерський агрономічний коледж, він утвердився там як провідний дослідник Північно-Американських Сполучених штатів і через півтора десятиліття зробив подорож на Батьківщину уже в якості відомого ученого.

Під час відвідування Вінниці у липні 1924 р. Зельмана потягнуло до батьківського дому: «Я пройшовся вулицями, немов у сні, ледве пізнаючи будинки, котрі знав так добре 14 літ тому. Це був інший світ, брудний і грубий. Чимало споруд були напівзруйновані, бруківка поламана. Я пішов подивитися будинок, де народився мій батько і котрий мій дід побудував для помешкання. Він використовувався як універмаг на розі вулиці. Тепер він виявився розореним. Вікна дому були розбиті і він був перетворений у дешевий ресторан. Будинок мого батька без кількох дверей ледве можна було впізнати. Жильці його вийшли подивитись на мене... і скаржились мені».

Де ж стояв батьківський будинок?

Документи, виявлені автором цих рядків у Держархівах Вінницької та Хмельницької областей вказують на І-у частину міста, № 142 по поліцейському діленню, Соборний провулок. Стояв батьків дім на розі вулиці (можливо, Червонохресної чи Михайличенка, або на їх перетині), де колись були синагога Рейхера і густо заселений єврейський квартал. У роки Другої світової війни фашисти майже повністю знесли цю частину міста, а тому лише з архівів можна уявити будинок, зведений дідом Аврумом, що доглядався батьком Янкелем аж до його смерті.

Напевно, дід Аврум почав клопітливу справу під час «забудовчої гарячки», що охопила місто після скасування кріпосного права. Ціна на землю швидко зросла з появою залізниці. Коли переважна більшість населення зводила звичайні селянські дерев’яно-вальковані хати, то в центрі росли особняки з дерева, каменю чи цегли із залізним дахом.

Тепер ми знаємо з архівів, що батьків дім був дерев’яним. Напевно, його споруджували з матеріалу тих прекрасних дубових гаїв навколо Вінниці, які були винищені в перші пореформені десятиліття (пізніше міські багатії завозили лісоматеріал аж із Полісся). Він являв собою 2-поверховий дерев’яний дім із землянкою, в нім єврейська молитвенна школа. Останнє – зайве свідчення релігійності сім’ї Ваксманів і розміщення їх житла біля культової споруди (за нашим припущенням – синагоги Рейхера по Братській, 9).

Матеріали Всеросійського перепису 1897 р. і розшукана автором картосхема допомагають встановити, що покритий черепицею дерев’яний будинок Ваксманів стояв посередині 11 переписної дільниці І-го рахівного округу.

Ще одне відоме ваксманівське місце – базарна торгова площа Нової Прилуки, яка так образно уявлялася земляку уже на схилі літ у далекій Америці: «Кілька паралельних рядків біловибілених, покритих соломою будинків оточували велику площу, з криницею в одному кутку. Тут, у релігійне свято чи в базарний день, селяни з різних сіл йшли торгувати, продавати свою сільськогосподарську продукцію і купувати фабричні товари, а також зустріти друзів і повеселитися.

Багато будинків у містечку ліпилися один до одного в кількості по п’ятнадцять-двадцять. Ці ряди будинків слугували, як магазини місцевих крамарів і одночасно, як житло».

Старожили пам’ятають єврейські мазанки в Новій Прилуці. Наприкінці ХІХ століття у сусідній Старій Прилуці не значилося жодної торгової лавки, в той час як у Новій діяло 36 дрібних лавок, одна мануфактурна, одна бакалейна. Можна було накупитися й повеселитися.

Після розстрілу фашистами господарів «біловибілених будинків» останні поступово зруйнувалися, але «ваксманівську криницю» з помпою можна виявити понад розвилкою, дорогою від Турбова до Ст. Прилуки, де вгадуються обриси колишнього гомінкого серця єврейського містечка. І ніби вчуваються слова З.Ваксмана: «Я сиджу на лавці перед будинком і дивлюся на велику простору площу в центрі Прилуки…» (серпень 1924 р.).

Саме біля ваксманівської криниці 17 липня 2003 р., за пропозицією автора цих рядків, було обрано місце для пам’ятного знаку про народження тут відомого земляка.

А далі, в бік Турбова – місцева школа, добудована до стін старого єврейського хедеру, звідки починалася освіта генія.

На лівому березі Десни, неподалік мосту до Старої Прилуки, розкинулося недоглянуте єврейське кладовище. Хто вже пам’ятає, чи є тут могили батька З.Ваксмана Якова і його дітей від другого шлюбу, бабусі і семи сестер матері та інших численних родичів? У 1941-1943 рр. фашистські расисти знищили все населення гетто. В списку розстріляних – відомі по біографії вченого прізвища Койфманів, Митників, Бабілів (Бібелів), а також його учитель Мендель Рабін. Страчені покояться в кількох могилах у межах села і на полі.

В автобіографії описаний і «ваксманівський шлях: з Прилуки – до Турбівського залізничного вокзалу, а звідти – до Вінниці. Недаремно одна з нових вулиць, справа по виїзді з Нової Прилуки, за пропозицією автора цих рядків, в рік 110-літнього ювілею З.Ваксмана отримала ім’я знаменитого земляка-ученого, а через 5 літ була прийнята пропозиція встановити пам’ятний знак біля «ваксманівської» криниці в центрі села. На виготовленому завдяки допомозі єврейської громади м. Вінниці знакові українською й англійською мовами написано: «Тут у 1888 р. в селі Нова Прилука народився і по 1911 рік жив видатний вчений, лауреат Нобелівської премії Зельман Абрахам Ваксман».

Під керівництвом першого заступника голови райдержадміністрації А.В.Грищука оперативно облаштували територію, і 23 вересня 2003 р. постамент було урочисто відкрито за участю сина лауреата Байрона Ваксмана та учасників міжнародної наукової конференції пам’яті його батька, яка в той час проводилася у Вінниці на базі медичного університету.

А на тому краю землі стоїть знак на могилі земляка у Вудс-Холлі, слова на якому підсумовують зроблене ним: «Земля розкриється і принесе спасіння».

Тож давайте берегти все, пов’язане з пам’яттю про одну зі 100 найвідоміших особистостей світу!

О.І.Роговий

Література

Кучер, В.А. Зельман Абрахам Ваксман. Жизнь, вдохновение, слава: биогр. отдельн. лица / В.А.Кучер. – Винница, 2005. – 388 с.: ил.

Кучер, В.О. Зельман Абрахам Ваксман / В.О.Кучер, О.І.Роговий. – Вінниця: ІТІ, 2003. – 96 с.: фото.

Зелман Абрахам Ваксман: (до 115-ї річниці від дня народж.): [біобібліогр. матеріали] / Вінниц. НМУ ім. М.І.Пирогова, наук. б-ка; уклад.: Л.І.Шпукал, Н.М.Струтинська. – Вінниця, 2003. – 12 с.

Червінчук, І. Він міг би стати рабином. Але став славетним мікробіологом і здобув Нобелівську премію / І.Червінчук // 33-й канал. – 2003. – 19 листоп. – С. 8.

Пам'ятник винахідникові стрептоміцину [З.А.Ваксману відкрито у його рід. селі] / В.Скрипник // Сіл. вісті Вінниччини. – 2003. – 27 верес.

Роговий, О. Зельман Абрахам Ваксман – єдиний з вінничан лауреат Нобелівської премії / О.Роговий // Вінниччина. – 2003. – 9 лип. – С. 5.

Баніт, А. Нобелівський лауреат з Поділля / А.Баніт // Вінниц. альб.: літ.-худож. альм. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 340-345.

Зельман Ваксман (1888-1973) // Сто найвідоміших українців. – К., 2005. – С. 468-471: портр.

Костриця, М.Ю. Ваксман Зельман-Абрахам / М.Ю.Кос-триця // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4. – С. 34.

Визначні пам'ятки Вінниччини: альбом / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – Зі змісту: [Зельман Ваксман (1888-1973)]. – С. 334-336.

Скрипник, В. Неточність в енциклопедіях: нобелів. лауреат Зельман Ваксман повертається на свою малу Батьківщину / В.Скрипник // Голос України. – 2012. – 21 квіт. – С. 15.

Вовк, О. Нобелівський лауреат / О.Вовк // Поділ. джерела: альманах / голов. ред. Л.М.Загородня. – Вінниця, 2012. – № 2: Шалом, Віннице! – С. 179-187: іл.

Скрипник, В. Нобелівський лауреат народився під Вінницею: [дир. Липовец. арх. О.Роговий знайшов документ, який свідчить, що лауреат Нобелів. премії З.Ваксман із с. Нова Прилука] / В.Скрипник // 20 хвилин. – 2012. – 14-15 берез. – С. 15.

 
Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2017
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро