Боярунець Ю. Есеї

Рік видання: 2001

Місце зберігання: Сайт (електронне видання)

Юрій Боярунець

 

 

ЕСЕЇ

(СВІТОГЛЯДНІ) 

 ПОПЕРЕДНЄ  СЛОВО

Для чого, і для кого пише письменник? Передусім - для себе,він інакше не може: це стан його душі – слово,

властиво – життя, його відповідь на питання: «Бути – чи не бути?» Звісно, зауважує і ближнього: він не перебуває, а живе у світі і разом зі світом. Він пам’ятає, що «Напочатку було Слово…», і творить слово і світ у собі, для світу.     

Чи потрібна слову палітурка? Не завжди. Не завжди була писемність. Ну а карбувалось воно й на глиняних табличках,і на каменюках,скажімо -  скрижалях Мойсеєвих, проступало пророцтвом огненними знаками на стіні Владного (зауважмо про «князя світу» побіжно)… Зрештою, записувалось на пергаменті,на папері,- чому й завдячує світ своїм становленням і, перепрошую, прогресом, бо це останнє вельми і вельми проблематичне. Листки компанувались у зшитки, зшитки  сформувалися в книжки: «Поема про Гільгамеша», Веди, «Перша книга Мойсеєва: Буття» - і ще,і ще… книжки – в бібліотеки,- і втраченої Александрійської (спам’ятаймо й Александра Великого Македонського), через нестримність Цезареву в домаганні всевладдя (зауважмо про «князя світу»). Книжка в обкладинці, у палітурці. Ніхто їх не розмальовував, для кого важило слово.Та згодом живописці вдалися до його візуального відображення, і це тільки на користь сюжету, спостереженню і пізнанню, на користь світу.

Все це так. Та не потрібно забувати, що напочатку було слово. Книжка – це передусім, і завжди - слово, а не палітурка.

ВІД БУНТУ – ДО БУНТУ?     

Епіграфом до цих нотаток з претензією на маніфестацію могло б бути прислів’я «Не тратьте, куме, сили»...

Це не тільки моє бачення. Поневолення безвихіддю – я знаю (я відчуваю) – ознака неспокійних, збурених мрійників покоління 70-х, тих, кому нині під чи ледь за сорок. Знання об’ємнішають, пізнання тривалішає. Раніше можна було піти на хрест (або завоювати півсвіту, як це зробив Олександр Македонський) і в тридцять три.

Все повторюється, – і з якою навдивовижу настирністю (і значимістю?). Здається, ще так недавно ми шукали відповіді на «прокляті питання нашого часу», за визначенням Че Гевари, – бюрократизацію суспільства, відчуження особистості, міщанство і байдужість, – у викладах теорій, ба навіть у самих творах (дещо таки можна було дістати) Прудона, Бакуніна на й Кропоткіна... Сьогодні анархізмом захоплюються стрільці УНСО (принаймні так стверджує Юрій Шухевич).

Ще вчора ми перебували у світі ілюзій «нових лівих», їхніх проводирів і проків. «Мир – людям, війна – інституціям!», 1968 рік – «червоний травень» у Парижі, і «Празька весна», студентська революція, бунт інтелектуалів на Заході (і на Сході)! Приречені, як і всяка безалаберність, на поразку (поразку все ж відносну, тому що «процес», як мовив небезвідомий політик, таки «пішов»). І що, знову – бунт? Але вже на рівні «червоних бригад»: «Все – і негайно!»? Шекспір не уточнив однієї суттєвої деталі: так, увесь світ – театр, і ми у ньому – актори, але цей театр – театр абсурду.

Хіба і ми, захлинаючись безсиллям, у безпорадності своїй не сповідували кредо «Все – і негайно!»? Хіба і ми не захоплювались латиноамериканськими «фронтами», «червоними бригадами» і РАФом, їхнім протистоянням Системам, не молилися на сомаndante Че? Ще й як! (Че загинув 39-річним, у 1967 р.). Ще й як. А що ж у підсумку? Втома. Це не розпач, це – втома. На даному відтинку часу революція свідомості (у свідомості) неможлива, і це зло – держава як знаряддя, засіб пригнічення й упокорення особистості – й надалі тяжітиме над нами. Бо держава – це воля домінуючої маси, а її природний стан – стан спокою. Рух дратує її і озлоблює і породжує зненависть до інтелекту, носія невдоволеності, прагнень і дерзновення. (Про сьогоднішню українську державу взагалі шкода мови). Наші літературні виправи, втеча у нами ж створений світ волі, вже на підставі власного досвіду, не стали джерелом утіхи (хоча це єдине, що втримує нас «на плаву»). У змаганні, у виборюванні свободи для себе, – а саме це і є істинним підґрунтям «бунту» всякого інтелекту, особистості (участь у національній революції – також, не треба себе і когось дурити: ми просто не зможемо функціонувати поза національними теренами), – ми програли. Початкова запальна активність у Русі, в надії на можливість неможливого, після його подрібнення на окремі партії (!) обернулась розчаруванням. І ми усамітнились, вважаючи себе величиною самодостатньою для узабезпечення продовження власного існування.

Ми почали студіювати Біблію, Коран і «Бгагавад-гіту», ми докопуємось у своєму пошуку до Bед і Шабали, – і почали усвідомлювати, що нині релігійне й свідоме начала, теологія як знання чуттєві і властиво наука, знання експериментально-предметні, настільки близькі, що межа між ними видається утворенням механічним, штучним. Здається, ще крок, півкроку і буде пізнана Всесутність. Але це – крок Генія. Чи можлива його поява з огляду на рівень і чисельність знань?.. Мудрість світу стверджує: до Бога можна наблизитись, пізнати його – неможливо.

Так, ми – втомлені. Але не поневолені, – принаймні не всі. Ніцше, Вагнер і Караваджо (і Джек Лондон – «Мартін Іден», і Камю – «Калігула»...) – «надлюдина», героїка самозречення, сокровенна особиста релігійність – ось точка відліку нинішніх нас (а ще сором’язливо притлумлена жага любові, кохання, – бо, незважаючи на весь наш песимізм, ми все-таки залюблені в життя).

Що попереду? Знову бунт чи поступ на шляху пізнання? Політика чи творчість? (Втім, Президент Дудаєв, кажуть, не полишає писати вірші; писав і Че Гевара, і Нестор Махно...). Не знаю. Єдине, що мені відомо достеменно – з нас ніхто не стане на коліна. Навіть перед Творцем. І це не є «гординею», це – звичайна гордість людини, яка не сприймає Страх, світло якої – Любов.

1995

с. Скоморошки,Вінниччина

БУДЬМО УКРАЇНЦЯМИ – І БУДЕМО ЄВРОПЕЙЦЯМИ 

Звідки, з чиєї нелегкої руки привнесено в наш ужиток твердження, що ми – «недоєвропейці» («ми», бо кожен з нас є Українцем, навіть коли й називає себе «європейцем», чим і мотивує свої буцімто модернові творчі потуги?) Чому так «творчо» сахаємося своєї сільської хати, з таким вистрибом помчали у примарну, створену і вигадану нами ж Європу поза нами з начебто притаманній їй ментальністю, що пасує нам як корові сідло?

Чому так цураємось власного народу? Тому, що він не поривається до нас з розпростертими обіймами, не поспіша сприймати нас як творчі особистості, чим зовсім не схожий на виплід нашої уяви? Та не було такого «народу» й не буде! Кпинили з нас у Європі – й надалі кпинитимуть. А переймались і перейматимуться походеньками Нідерландця Тіля Уленшпігеля, необорністю Швейцарця Вільгельма Телля, пристрастями Німця доктора Фауста і звитяжництвом Іспанця Дон Кіхота... і кожний з них – національний, і кожний перебуває в самобутньому народному епосові.

Що привнесе у світ підробка під «європеїзм» чи ще згірше – «панатлантизм»? Та нічого! Світ – це розмаїття культур, ще з часів поруйнування Вавилонської башти – і слава Богу! Світ – це взаємодія і взаємопроникнення, взаємовплив і взаємозбагачення. Є твердження, що національний Дон Кіхот спричинився до формування світогляду європейців. А що доброго можна сказати про сучасних йому «інтернаціоналізованих» чинодралів, лицемірів і чистоплюїв напоказ, про їхній «вплив»?.. Нації, наша Європа творились (і творяться) усупереч волі правителів-космополитів: Цезарів, Карлів – великих і не зовсім, Петрів Перших з Катеринами Другими, і Наполеонів, і Ленінів з Троцькими, і навіть Горбачових... Не з їхнього благословення розпадались імперії і об’єднувались споріднені державоутворення. Історія Київської Русі – імперії, конфедерації князівств, сучасних держав – не виняток.

Таж історія незаперечно свідчить, що поступ України, її соціально-політичний, духовний розвій, не є чимсь відрубним, не пов’язаним з європейським поступом. Хіба «Слово о полку Ігоревім» – наш героїчний епос, з його всечасовістю і всепросторовістю, з його заглибленням у внутрішній світ людини, його поетичністю – не загальноєвропейського звучання? А тематика «Гайдамаків» Т. Шевченка – не відгомін Реформації, середньовічних селянських, релігійних війн у Європі, кінцева мета яких – створення окремішніх, національних держав, – чи що іншого мали на думці П. Сагайдачний та Б. Хмельницький? Слід зазначити, що П. Сагайдачний на загал, як на той час, був таки далекогляднішим, добиваючись автономії для України в складі конфедерації Річ Посполита. Тоді й магдебурзьке право міста мали, і магістрати були, і цехові товариства (братства), і братські школи, і Києво-Могилянська академія... – і був Київ, як і Львів, нічим не згірше за Вільно чи Краків, та й інших міст Європи. Хіба зносились-бо з нами Кромвель і Карл ХІІ, коли були б ми ордою на кшталт Московського юрта Золотої Орди?

За Московщини, що її не вдалося відвернути жодному гетьманові по Б. Хмельницькому, зокрема І. Мазепі та П. Орлику й іншим «мазепинцям» – у розсіянні й на Батьківщині сущим, – європейський поступ нашого Краю вірвався, то правда. Проте й тієї нелегкої пори українство спромоглося на запільну «Історію Русів» – гімну Духа свободолюбивого народу, на «Кавказ» Т. Шевченка – обстоювання прав людини, нації бути вільними (яка актуальність з огляду на останні події в Чечні, загалом на Кавказі!), а в «Енеїді» І. Котляревського – голосно заявило про свою самобутність, подібно іншим європейським народам, а також і свою причетність до загальноєвропейської історії на культури. Хіба «Енеїда» не вияв гуманізму, вищого ґатунку, доби Ренесансу? Використання, «перелицювання» І. Котляревським поважного сюжету (європейського) – теж не є чимсь випадковим. До вірувань (не до релігії) у нас, як правило, ставились просто, без зайвих упереджень і забобонності (коли не брати до уваги екстрем). Як і в інших народів Європи, – згадаймо численні казки-перекази, літературні твори, спричинені далеко не святими діяннями «святих отців» – чого варт одне спогадання про індульгенції! Ми в Бога теля не крали, у нас теж гріхи батюшками відпускались наліво й направо за «мзду помірну».

В своїх помислах і прагненнях ми були вільними і гордими, і це впадало у вічі. Слідуючи батьківським заповітам, ми не були поглинуті ні Еллінськими, ні Римськими богами, ні богом Євреїв, ні будь-якими іншими, ні західними, ні орієнтальними. Привнесене християнство не було запереченням глибин нашої віри, не було відірваним од нашої минувшини (на відміну од перших князів-Рюриковичів), свідчення – колядки, щедрівки, ніч на Івана Купала... Що таке «язичництво», – тобто первинне вірування, осягнення світу, його відчуття, – як не духовна скарбниця, спадкова сутність народу? Завважмо, що й первісної доби у нас, не забуваючи власних витоків, не нехтували і не зневажали богів інших народів (начебто й Перун – бог прибалтів...). Також видається, що наші храми були не тільки культовими спорудами, а радше носіями української культури, оберегами духовного світу народу (скоморохи на фресках Скофії Київської! А ікони в мережаних рушниках...), і тому – і настільки – були нашими святинями.

Маючи за опертя традиції народу, творили і наші сучасники: П. Тичина, М. Зеров, М. Хвильовий і О. Слісаренко, В. Поліщук, В. Симоненко – і нема їм числа, і хіба не по-європейськи звучить їхній голос? Національне, – читай – духовно багате, опромінене, своєрідне і неперебутнє, – завжди в ціні. А безликі підробки Європі не потрібні. На Заході своїх графоманів вистачає. А коли воно комусь і потрібне, і підтримується, і знаходяться спонсори, варто придивитись: для чого, кому це вигідно – не бачити Українця, а лицезріть «громадянина світу» (з яким і мати справу)?

ЩЕ РАЗ ПРО ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ, КАРУ І ПОКАЯННЯ 

Не останньою чергою завдяки проповіді Церкви (а може, саме завдяки їй), попри усталені твердження і настанови провідних (і фундаментальних) віровчень та віротлумачень, що розглядають земний шлях людини як пролог до істинного буття її (чи її іпостасі), безвідносного і безстрокового, хоча що воно – невідомо, але... людина ніколи не примириться зі смертю, – отож під кінець другого тисячоліття у відліку християнства в суспільствах європейських і біляєвропейських цивілізацій починає поважатися життя, і людське зокрема. Як перший крок – починають ставитися до нього обережніше. Зауважмо, по-перше, що повага до Землі, природи, їх обожнення було притаманне людині, та з розвитком так званих «продуктивних сил» відчуття «себе невід’ємною часткою землі» (Камю) – втрачено, а по-друге – те, що й іще Еврипід стверджував: людському «життю ціни нема» («Алкеста»). А що вже війні діставалось – і від трагіків (у них Арес, бог війни, ненависний всьому Олімпу), і від сатириків (у комедії Аристофана «Лісістрата» жінки навіть «віл любощів утримуються», аби «примусити до миру чоловіків»)...

Біблійна, а саме старозаповітна (та й не тільки біблійна) пересторога «Не убий!» мала тієї пори дещо інше навантаження. Це заповідь радше виживання роду-племені, адже людські жертви приносилися не тільки Молоху (чи там Перуну), біблійний Авраам теж «зв’язав Ісаака, сина свого, і поклав його на жертівник над дровами. І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...» (Книга Буття) – і не було в цьому нічого незвичного... А кров іноплемінних та іновірних, своїх «віровідступників» лилася рікою, – і це був вияв «природного добору», йшлося про богів народів (у Біблії – Бога євреїв, Ягве), йшлося про сукупну духовність, ноосферу, в Т. Манна – «метафізичні сили народу» («Доктор Фаустус»), йшлося про сукупну волю, потребу самозбереження й утвердження – виду (роду-племені), – й не було в тій крові перегрішення, і сказано: «Кожен, хто приносить жертву богам, окрім Бога Одного, підпадає закляттю» (Книга Вихід) – тобто має бути вбитий.

Тих часів, далі на схід, на полі бою Курукшетра, полководця Арджуну, котрий хотів уникнути згуби своїх друзів, учителів, родини з супротивного табору (бо інакше «наші втіхи окропляться кров’ю», «саме життя наше втратить сенс»), Крішна закликає бити всіх: «...Або ти загинеш на полі бою і досягнеш царства небесного, або завоюєш царство земне і будеш втішатися ним. Отож, наберись рішучості й бийся». («Бгагавад-Гіта»).

У повчанні Вел. кн. Володимира Мономаха своїм дітям: «Хто б то не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його, якщо й завинив хто в смерті, не губіть християнської душі» («Повість врем’яних літ»), – теж виокремлюється: саме «християнської», а не «поганина», більше того – мова про християнина-одноплемінника.

Власне, образ Ісуса Назарянина (Христа), – позаяк заперечити його було неможливо, а протиставити його проповіді щось путнє – нічого, – теж використовувався «сильними світу» далеко не завжди з полюбовною метою: згадаймо хрестові походи, релігійні війни і «Drang nach Osten!»... і російських нігілістів, а за ними й пробільшовиків із прокомуністами, які оголосили Ісуса Назарянина істинним, у їхньому розумінні, революціонером, – і Він уже «ступав» попереду червоногвардійців, з їхніми штандартами на кшталт хоругов і їхнім співом про «світле царство» (явний плагіат, перелицювання мрії про «Царство Боже») – «Впереди с кровавым флагом (і це – Ісус Христос?! – Ю. Б.)... В белом венчике из роз – Впереди Исус Христос» (О. Блок, «Дванадцять»)... А партизани та інші революціонери-ліворадикали Латинської Америки не тільки малювали німби довкруж голів своїх героїв, а й Христа зображували з гвинтівкою за плечима... А комуністи Російської Федерації, – послідовники тих, для кого «релігія – опіум для народу» і ще багато такого, про що й згадувати не хочеться, – зловживають іменем Його на своїх агітаційних плакатах... До сприйняття звернення Ісуса Назарянина «любити ближнього свого» ми – за поодинокими випадками (мати Тереза...) – явно не дотягуємо.

Про прибічників ісламу, про їхнє ставлення до життя як вартости говорити не випадає: досить ознайомитися з останніми новинами...

І це, так би мовити, стосовно етики. Утім, ішлося і про державну політику. Отож протягом історії європейські держави і державоутворення, котрі, звичайно, не могли бути поза суспільними уподобаннями, понад те – формували їх стосовно власних (державних) потреб, а незрідка й насаджували (як от впровадження християнства, зокрема – у Київській Русі, і навпаки – упослідження його у Візантії імператором Юліаном, прозваним християнами Відступником...), — людським життям не вельми переймалися. Скажімо, у войовничій Спарті позбавлялися немічних немовлят, у Київській Русі життя смерда оцінювалося нижче, ніж дружинника. А монах-книжник узагалі перебував у княжій опіці... А чому? Та тому, що суспільству як цілісності в першу чергу потрібен інтелект, а вже потім – ті, хто забезпечує його, стоїть на сторожі.

Щоб вижити, інтелектуальне суспільство мусить покарати безумовного злочинця (наприклад, корисливого вбивцю), інакше «право дужого» може стати визначальним («усе дозволено» у Ф. Достоєвського), а це – безпосередня загроза розвою. Та сучасні європейські суспільства прагнуть уникнути тяжкого вироку, і вироку смертної кари зокрема (до Ісуса Назарянина судження «око за око, зуб за зуба», «смерть за смерть» були неспростовними), і назагал справа тут не в можливій помилці («краще відпустити десять винних, аніж покарати одного невинного» – все у того ж Ф. Достоєвського) і не в етичних міркуваннях (хто ми, щоб вершити суд над життям?). Завдання суспільства (осмислене чи інстинктивне, інтуїтивне...) – «очищення», покаяння грішника, повернення його до життя в інтелектуальному суспільстві, бо кожне життя – неповторна (і, що там, – незбагненна...) цінність.

Людству необхідно навчитись перевиховувати прочинця, пробудити (вивільнити) у ньому любов до життя. І тим самим перемогти виявлену прочинність, здобути перемогу в олдній із складових (віх) боротьби між Добром і Злом, Світлом і Термявою. Окрім того, це ще й виховання інтелекту милосердям (коли можна назвати милосердям муки сумління: згадаймо богинь Еріній, їхнє уособлення, давньогрецькі трагедії...). Навіщо потрібен поступ інтелекту (пошук істини, перебування у пошуку істини, яка нам, оскільки і є Богом, недоступна, – і слава Богу!) – то інша справа. Але потрібен, інакше природа (хай буде так...) з нами не воловодилась би, з огляду на наші сукупні «діяння» на планеті: давно були б там, де й рикаючі динозаври з іхтіозаврами...

2000

МЕЧ ап. ПЕТРА.  ТЕРОР І СВОБОДА 

Право людини на життя – священне. Це стверджували, зокрема, ще давньогрецькі філософи. І було об’явлення Ісуса Назарянина як заповідь: «Не вбивай!» (Матвія, 19.18). Не тільки одновірця, про що йдеться в Старому Заповіті, а взагалі «Не вбивай!».

Але що цікаво. Видається достовірним, що принаймні один з найближчих учнів Назарянина – Симон Зилот (Євангелія від Луки, 5: «А коли настав день, покликав Він учнів Своїх, і обрав із них Дванадцятьох, яких і апостолами Він назвав: 14 Симона, якого й Петром Він назвав... 15... й Симона, званого Зилотом...»), – був до покликання Учителем пов’язаний з нелегальним угрупуванням зилотів (ревнителів) або ж сикаріїв (кинджальників), які ставили за мету повалення влади Риму в Юдеї. І далеко не мирними засобами, – вони вбивали і римлян, і своїх запроданців. А Симон Петро, що йому мовлено: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою» (Матвія, 16.18), «І ключ тобі дам від Царства Небесного» (Матвія, 16.19), – вже й перебуваючи обіч Ісуса не полишав меча, і підняв його на стражників у Гетсиманському саду, коли ті заарештовували Учителя: «Тоді Симон Петро, меча мавши, його вихопив, і рубонув раба первосвященика, – і відтяв праве вухо йому» (Івана, 18.10). Готові були боронитися й інші учні: «А ті, що були з Ним, як побачили, що має статись, сказали Йому: «Господи, – чи мечем нам не вдарити?» (Луки, 22.49). Безперечно, Ісусу Назарянину було відомо про меч Петра, і не тільки Петра. Правда, саме тоді й прозвучало знамените: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча, – від меча і загинуть» (Матвія, 26.52). Та назагал справа була в іншому: «Та промовив Ісус до Петра: «Всунь у піхви меч! Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?» (Івана, 18.11) Йшлося про Його особисту долю («чашу»), місію, яку Він, саме Він,‑ повинен був виконати.

Проте мечі були. Отже, апостол Петро, та й інші учні, мали право на самозахист? Напевно, що так. (Понад те, в останню Вечерю, у хвилину душевного сум’яття – цеж бо був переддень Голгофи, майнула у Нього думка і про власний – збройний – захист: «А тепер, – каже їм, – хто має калитку, нехай візьме, теж і торбу; хто ж не має, нехай продасть одіж свою та й купить меча. Говорю бо Я вам, що виконатися має на мені й оце ось написане: «До злочинців Його зараховано». Бо те, що про Мене, виконується». І сказали вони: «Господи, ось тут два мечі». А Він їм відказав: «Досить!» (Луки, 22.36-38), – однак то була лише хвилина, тільки непосуттєва думка: недаремно ж про неї не згадують інші євангелісти). І це – після Нагірної проповіді, провозвіщення вищого морального закону, революційних принципів: «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противтесь злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Матвія, 5.38-39), «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас переслідує...» (Матвія, 5.43-44).

Апостол Петро мав право на захист від посягання на сво́є життя, священне право на життя. Світ мертвих не є світом Спасителя; в ньому немає дітей, а Він закликав: «Як діти будьте»... Звичайно, Ісус Христо проповідував не царство земне, а Царство Боже. Та не будемо забувати, що, за Його словом, Царство Боже – у нас самих. Революціонізуючи суспільну свідомість Своєю проповіддю, провозвістивши абсолютною свободою – свободу Духа, внутрішнього світу (особистого «Я»), незалежного від зовнішніх чинників, держави (Системи) також, – Ісус Назарянин робив людину дійсно вільною. Провозвістивши можливість очищення від гріхів, Він дав людині Надію. Покута, духовне відродження – воно для живих...

А чи мають право на життя народи? Здається, Назарянина це мало обходило; Він наголощував, що Його Царство – не від світу цього. Він прийшов у цей світ як Син Людський, заради всіх, а не окремішнього народу. Він не став, і не міг стати, Месією, Спасителем для власного народу – в тих, конкретних обставинах. Зокрема, Він не підтримав, проголосивши «Кесарю – кесареве», боротьби народу за вивільнення від Риму, не став речником тимчасового, проминущого. І народ, який щиро і захоплено вітав Його як Месію, Сина Давидового, Царя Юдейського при в’їзді до Єрусалима, після Його арешту вже вимагав у намісника римського імператора (кесаря) на Юдею Понтія Пилата Його смерті: «Усі закричали: «Нехай розп’ятий буде!» ... «(Матвія, 27.22). А життя дарував розбійнику Варавві, – звичайно, розбійнику в очах окупантів: «Був же один, що звався Вараввою, ув’язнений разом з повстанцями, які за повстання вчинили душогубство» (Марка, 15.7).

Напевно ж народи, як суспільні одиниці, мають право на життя – на свою самобутність, непідлеглість, право на вибір власного шляху в загальнолюдському поступі до осягнення Істини. Видається невірним твердження, що народи постали в покару за спробу людської спільноти («І була вся земля одна мова та слова одні», Книга Буття, 11.1) осягнути Знання, Промисел Божий. Маю на увазі відоме казання про зведення Вавилонської башти і послідуюче її поруйнування Творцем всього сущого, змішання мов, «щоб не розуміли вони мови один одного», і розпорошення по землі. Навпаки, не тільки християнство, а й всяка релігія (система вірувань) провозвіщають необхідність служіння Богу, що полягає в Його пізнанні, пізнанні як Істини; більш того, це служіння – єдиний шлях Спасення.

Втім, можливо, не про людську зарозумілість йдеться у притчі, і слова: «Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити» (Книга Буття, 11.6), – стосується вразливості людської свідомості, йдеться про те, що «нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Книга Буття, 8.21), а отже чекати від дерзновенних задумів чогось путнього годі.

Скоріш за все, ми до сих пір не вийшли з того «молодого віку». Наш світ все ще далекий до сприйняття заповідей Ісуса Христа. І чи ближче, ніж за часів раннього християнства, питання. А ще надто вже ми стали самовпевненими завдяки «науково-технічному прогресу». Правда, омріяна «вільна людина» в омріяному «вільному світі», що є найвищою цінністю – і метою – демократії, доступніша сприйняттю Одкровення. Проте воля дається нелегко. Рішуче не підтримуючи методів Нечаєва, «Народної волі», «червоних бригад» і РАФу, численних революційних «фронтів», – все-таки можна зрозуміти, як на мене, протистояння насильству – з боку держави, влади – такими засобами тиску, як демонстрації, мітинги, страйки... Але – не пролиття крові.

Та як не прикро, меч усе ще потрібний, боротьбу зі злом не можна вести тільки «мирними засобами». Звичайно, згадуються нещодавні й сьогоднішні події планетарного значення. Безумовно, ті, що надавали – і надують – надійний прилисток міжнародному тероризму, – сякі-перетакі, і розуміють вони тільки мову зброї, життя для них не є найвищою цінністю, дарованою людині, і при всьому тому духовний лідер талібів («учнів») провозвістив себе таким загалом для мусульманського світу... Але чи гоже християнину, чи там атеїсту, повчати мусульман, як їм Коран розуміти, і взагалі – як жити? Імперіалізм, в усіх його проявах, не має права на існування, це – система гноблення, приниження. Зауважмо також, що ООН – координаційний центр всіх і для всіх, а не вибраних. Народи, нації мають право на власний вибір у поступі, на свободу. Звісно, ця свобода не повинна чинити не-свободи, не загрожувати правам інших – зокрема, праву на життя, як визначального. І в будь-якому випадку, напевно ж, не слід забувати, що Царство Боже – не зовні, а в нас самих...

3.12.2001


КНИГА ЙОВА.  ТРЕТЯ СИЛА: СИЛЬНІ ДУХОМ

Чого, душе моя, ти сумуєш,

І чого ти в мені непокоїшся?

Псалом 43.5 

Коли мене вперше вразила передмова Книга Йова – своєю небуденністю, звичайно, – це спричинило розвідку «Книга Йова, яка приховує відповідь на питання: чи безкорислива віра людини». Минуло (промайнуло) кілька років, і от знову повернувсь я до Книги Йова. І ось чому.

Субота 31 травня (поточного) 2003 року по Різдві Христовім була днем затемнення сонця. Не скажу, щоб у нашому селі аж так потемніло, – я бачив, неозброєним оком, тільки сліпуче біле сяйво. Але вірю дядькові: «Та було трохи, – так, наче місяць народився», – дядько і в буревій на двір виходить. До чого воно? Справа в тім, що мені (в моєму духовному світі), з’являється і ясна зірочка, – не тільки прояви темн́оти непокоять. І от по затемненню, – я тоді ще й нездужав, – покрила мою зірочку заволока. А на ранок згадалася передмова Книги Йова, і з’явився роздум про третю силу світу людської свідомості, світу людини, і світу взагалі: сила Духа «сина людського», поруч з діючими силами Добра і Зла.

А може, третя сила – це просто прояв Святого Духа, провість хрищення Святим Духом? Ось кілька свідоцтв про Святого Духа з Євангелій. – Зі слів Івана Христителя про прихід Потужнішого: «Я христив вас водою, а Той вас христитиме Духом Святим». (Мар., 1.8) Із диспуту Ісуса з фарисеями: «...Усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься!» (Мат., 2.31-32) Із розмови Ісуса з фарисеєм Никодимом: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідки він приходить, і куди він іде». (Ів., 3.8) З прощальної мови Ісуса та Таємній Вечері: «І вблагаю Отця Я, – і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, – Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він». (Ів., 14.15-17); «А як прийде, Він світові виявить про гріх, і про правду, і про суд: тож про гріх, – що не вірують у Мене, а про правду, – що Я до Отця Свого йду, і Мене не побачите вже, а про суд, – що засуджений князь цього світу. «Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не зможете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди...» (Ів., 16.8-13); «Усе, що має Отець, то Моє; через те Я й сказав, що Він візьме з Мого та й вам сповістить». (Ів., 16.15); «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Свого Отця». (Ів., 15.15), – варто завважити на ці слова: «не буду рабами вас звати»!

Та я не про те, я – про Книгу Йова, передмову. Сказано: 

І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними й сатана. І сказав Господь до сатани: «Звідки ти йдеш?» А сатана відповів Господові й сказав: «Я мандрував по землі та й пройшов її». І сказав Господь до сатани: «Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова? Бо немає такого, як він, на землі...» 

Отже, Господь допускає до Себе сатану (в перекладі Михайла Москаленка Сатана з великої літери, як в оригіналі – чесно кажучи, не знаю). Подумалось: а може, тут Господь виступає сином Божим, старшим між синами Божими, – як от у Псалмі 89: 

        7... Хто в небі подібний до Господа?

        Хто побідний до Господа серед Божих синів? 

Але ж ні; радше, певно сказати не можна. Так, з одного боку в Книзі Йова – слова, віднесені до уст Господніх, що хай спробує Йов зрівнятися з Його могутністю: 

        40.14 «Тоді й Я тебе славити буду...» – 

тобто Йов може, в принципі, зрівнятися з Господом, – і Господь тоді не є, властиво, Богом – Все-сутністю, Причиною. З іншого, відразу ж: 

        40.15 «А ось бегемот, що його

        створив, як тебе...» – 

і Господь виступає вже як Творець, людини – зокрема, – тож про яке порівняння може бути мова?

Наразі справа не в тім, чи Господь і сатана – сини Божі, чи Господь і є Бог (світу, Всесвіту, Космосу...). Важливо, що до Господа приходять сини Божі (янголи) і сатана, і сатана підзвітний Йому. І протирічить, – саме протирічить, а не протидіє. Перед Його очима він стверджує, що світ не є праведним і тільки завдяки Його опіці – в матеріальному вимірі – чоловік не впосліджує Бога. І сатана чинить зло, аби це довести, – довести, що світ є зло. Господь наводить йому праведного Йова. Найшовся один. (Згадаймо, що й Содом і Гоморру Господь не знищив, коли б там найшлось хоч із десять праведників...). Праведних – одиниці, але поки вони є – світ має надію на очищення, утвердження у праведності, на буття у Світлі.

Господь не переслідує сатану. Він з ним дискутує і дискредитує. Постає питання: сатана є уособленням зла, чи воно – поза ним, «нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Книга Буття, 8.21)? Чи воно, зло, і постало у світі (й разом із світом) внаслідок протистояння сатани Богу – посередництвом людини, коли він, в образі змія, спокусив Єву й Адама звідати плід дерева пізнання добра і зла, щоб урівнятися з Богами (саме Богами, – так у Біблії; з Богами світів?). Як наслідок – унеможливлення переступням доступу до дерева життя, випровадження з раю (тут, видається, рай не постає поза землею, – в інших – не матеріальних, у нашому, осягненні – вимірах: 

І сказав Господь Бог: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер, коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив по вік віку». І вислав його Господь Бог із еденського раю, щоб порати землю, з якої узятий він був.

(Книга Буття, 3.22-23)

Зауважмо, в Книзі Йова є ще один прикметний вислів: 

2.10 «...Чи ж ми будем приймати від Бога добре, а злого не приймем?» 

Для Йова Сам Господь виступає носієм як добра, так і зла. Це загалом характерно для Старого Заповіту, – згадаймо про численні «кари Божі». Наприклад, перед виходом «колін Ізраїлевих» із «єгипетської неволі», – на єгиптян Господь, Святий Ізраїлів Бог: 

49 Він послав був на них Свій гнів запальний, і лютість, і обурення, й утиск, наслання злих янголів.

51 І побив Він усіх первородних в Єгипті...

(Пс. 78)

Та схоже, тут Господь виступає як Бог «обраного народу», Ягве... Власне, наявність дерева пізнання добра і зла свідчить: зло – поза сатаною; пізнання добра і зла було привілеєм Богів (синів Божих).

Як би там не було, з походженням і явленням зла, – праведників – одиниці, за Старим Заповітом, але вони є. Щоправда, й ті не вельми кріпкі у вірі, в силі духа. Наскільки вже був праведним в очах Господа Йов, – і той, коли сатана йому, з дозволу Господа, таки допік, – прокляв день, коли народився. Чому Господь пішов на цей жорсткий спит? Мабуть тому, що мова, по великому рахунку, йшла про визначальне, – не про існування світу людей, він відбувся («Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого...», Книга Буття, 8.21), – а про його сутність: чи гідне творіння Боже свого Творця? чи спроможне воно бути носієм Світла? Творець дав людині певну свободу, щоб вона могла довести свою спроможність бути, утвердити себе шляхом пізнання Все сутності, Його, як Творця. Напевно ж, це справа сильних духом. (З прощальної мови Ісуса на Таємній Вечері: «Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг!», Ів., 16.33.)

Випробовує світ на міцність сатана, непокутний дух протиріччя, – так вже йому призначено. І ніхто з «синів людських», принаймні за Книгою Йова, протистояти йому не міг. І ось являється Ісус з Назарета. Він тривалий час осягав розсіяну світом мудрість Божу (кажуть, був і в Єгипті, навідувався до Індії... – мовчить Новий Заповіт про те, як «Ісус зростав мудрістю, і віком, і благодаттю, у Бога й людей»; Луки, 2.52), – і Він її осягнув, і по правді міг сказати про Себе: Я – Син Божий! І було хрищення Івана Христителя. «Потому Ісус був поведений Духом у пустиню, щоб диявол Його спокушав». (Мат., 4.1.), – знову випробування... Сатана, звичайно, тут як тут, – вештається світом... Він приступив на сороковий день посту. А що Ісус не мав ніякої маєтності, і дому Свого, на випробування «злою проказою», як Йова, теж годі було сподіватись, – то й вдався сатана до трьох найвитонченіших спокус: хлібом (так, між іншим, – згоголоднів все-таки), гординею і славою (велителя світу) в своєму протистоянні Богу, в обстоюванні своєї «правоти»: світ – не для Світла, і таким бути не може. Спіймавши облизня, – «позоставив диявол Його» (Мат., 4.11). І відтоді тільки Бог з Ісусом, й Ісус розпочинає Свою вселенську Проповідь, – як Одкровення, слово Боже для світу, – на віки вічні.

Чому все ж Ісуса було розіпнуто? Та напевно, через недоладність світу. Як Син Свого народу – Він повинен був стати провозвіщеним пророками довго очікуваним Месією, Сином Давидовим, Царем Юдейським, провісником щастя народу, а передусім – визволителем від гніту Риму. Як Син Людський, Син Божий – Він проповідував істини вселюдські, позачасові, істину Всесутності. Тільки подумати: проповідувати Любов... – коли в народі була потреба у мечі. Ісус був іншої думки: 

І коли Він наблизивсь, і місто (Єрусалим. – Ю. Б.) побачив, то заплакав за ним, і сказав: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібно для миру тобі!..»

(Луки, 19.41-42)

(Схоже, не пізнало і по сьогоднішній день...)

От через часові протиріччя і розіпнули; не Пилат – народ («На нас Його кров і на наших дітей!» Мат., 27.25), а звільнив – повстанця Варавву. Чи причетний до страти сатана? Неопосередковано, дотично – так. Коли сатана, спокушуючи Ісуса: «...Показує Йому всі царства на світі та їхню славу, та й каже до Нього: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мат., 4.8-9) – то, напевно, він міг це зробити. Та й Ісус називав сатану «князем світу»: «Небагато вже Я говоритиму з вами, бо надходить князь світу цього, а в мені він нічого не має...» (Ів., 14.30) Отже, устрій світу – далеко не праведний, не від Світла. І знамените Ісусове «кесарю – кесареве», особисто для мене, звучить як «сатані – сатани».

Та пісня явлення Ісуса Христа стало зрозуміло, що світ спроможний вистояти, укріпитися в Дусі, має майбутнє в очах Бога («засуджений князь цього світу», «Я світ переміг!»...), – і таким чином Ісус є Спасителем світу. 

червень 2003

ВІРУЮ В ДУХА ГАРБУЗІВ 

В минулому, – давно, коли ще не знати було, що таке цивілізація, – люди вірили не тільки в духів грізних стихій, вогню чи там води, а й долин і дібров, навіть бобів, гарбузів – що в кого в довкіллі родило. Тобто вважали їх собі подібними і себе разом з усім і всіма – однією сутністю. З точки зору сучасного акселерата подібне ставлення до «навколишнього середовища» – безглуздя. Бо кому-кому, а йому, акселерату, достеменно відомо, що ніхто інший як він, а не якийсь там гарбуз, і є «вінцем творіння», і коли має родичів, то далебі не гарбузових, а йому, акселерату, подібну мавпу. В чому дуже сумніваюсь, а саме – в недолугості пращурів. Радще це ми у своєму науково-технічному дерзновенні вкінець – як воно б сказати? – втратили заповідану нам мудрість і перестали відчувати свою причетність до сущого, однією і з землею (яку, правда, продовжуємо називати матір’ю, хоча це нас і ні до чого не зобов’язує), і з небесами, і з водою, і з вербою, і навіть з колорадським жуком, побий його комар.

До чого це призвело, шкода мови. Геродот був у захваті від смаку води у Дніпрі, – спробуйте її тепер. Десь біля Запоріжжя... А можна й у Прип’яті, поблизу Чорнобиля. Теж нічого собі водичка. А які карасі водились у плавнях, і було їх, що того сміття довкола нас, нинішніх. Де воно все, і яке воно все? Не змогли порозумітися з душею Дніпра, маємо «запашок». На пів-України. А що зробили з лісами, зі священними дібровами, куди за прадідів і ходити було не велено? Де мавки, перелесники і русалки? Суціль хімізація з колективізацією, квадратно-гніздовим способом. Грибів уже споживати не можна, Мінздоров’я попереджує. Халепа на нашу голову... Самі собі і халепа, на своє безголів’я. Та якби тільки собі! А чим завинив, приміром, той дельфінчик, що викинувся на одеський пляж? Ми його назад у воду, в рідну стихію, так би мовити, – а він знову на пляж. Вкінець «цивілізанувся» чи «акселератизувався»?

Боже мій, в якого ми ніколи не вірили і не віримо, бо заперечуємо всім своїм земним шляхом його, Бога, присутність, його прояв у всьому живому і на наш... не зовсім вірний погляд – не вповні живому (хоча й визнаєм, що всі ми і все зіткано з тих самих атомів-електрончиків-побігайчиків)... Боже мій, чому ми такі... практичні? Десь у Штатах одного року навіть додумались «висадити» обіч шосе – синтетичні дерева. Красиво, мовляв, та й дешевше – догляду не потребують.

Ні, не можу більше ні згадувати, ні писати (а горобці, що їх знищували за Мао, а горобець, вбитий снайпером в Англії, бо заважав, бачте, насолоджуватись класичною музикою її поціновувачам? І де – в соборі...). Зовсім непотрібні словеса на папір просяться, а не можна, побий його комар. А кого бити? Всіх чи через одного? І по чому, по голові? Якби знаття, що буде толок – чого ж, можна було б. Прокинувся, очі протер, а тебе – бац! – по голові: шнурок ти сякий-перетакий, від свого черевика, віруєш в Духа гарбузів?!

(Мене бити не треба, я – віруючий.)

СВЯТО ДИТИНСТВА – СВЯТО КАЗКИ

(Читаючи книжку першу: “Гаррі Поттер і філософський камінь»)

Свята дитинства без казки не буває; та й саме дитинство – свято. А казка – введення в суще, а в сущому не оминути зла. Проте зло багатолике, куди тому Янусу: то воно так собі, простацьке – пританцьовує, то хиже, згубне. В казках для дітей вагомо-потужне зло, його уособлення, – як правило, виступає в минулому; казки так і починаються: «Давно це було...», за царів Тимка, Гороха, «це було тоді, коли раки уміли свистати», «колись було не так, як тепер: колись усякі дива робились на світі» тощо. І зло в них завжди карається, більш того – знищується. Правда, іноді дорогою ціною, – як от смерть героя в литовській казці «Курбад» (коли читав, – а не забувається). Отож, зло – для дитини – полишається в минулому.

Напевно, так воно і повинно бути. Не потрібно привносити в дитинство твердження про наявність зла в сьогоденні. Як і не слід лякати дитину Бозею: Бог – Він Бог Любові, а не Бог страху. Буде ще час і на Ф. Достоєвського, і на Євангелії уповні (до слова, мені вельми не до вподоби відхід од Слова в мультиках за Старим Заповітом а догоду за ангажованості певних кіл)... Людина в дитині, як частка людської спільноти, тільки формується. З огляду на мовлене, не слід, напевне, і муштрувати дитинчат: і засобами літературними, і на плацу під бравурні марші. Вже муштрували – і при Сталіні, і при Гітлері... Не слід травмувати психіку дитини. Добре пам’ятаю свою першу зустріч з усучасненим злом. Казки я читав; ще до школи не ходив, а в нашій сільській бібліотеці мене вже примітили. Знав і казку про Івасика-Телесика, а отож і про Бабу-Ягу знав, і про Бабая, який ходив селом попід вікнами і пакував до мішка таких збитошних, як я. Не можна стверджувати, що вони мене обходили. Боявся. Особливо поночі. Ще боявся грому... Але щоб так, щоб дрібними слізьми вмився, – ні, такого не було. А справа в тім, що десь у класі другому дививсь я кіно (був колись клуб...), де гине мій ровесник, від рук злочинця. Як не заспокоював мене старший брат, що все воно – тільки кіно, – я ще довго не міг заспокоїтись. Не впевнений, чи заспокоївся й дотепер. Ось такий собі «стратегічний» вплив усучасненого зла.

В казках повергнуто-проминуле, узагальнююче зло виступає в образах змія (зміїхи), дракона, могутнього чародія (чародійки), рідше – чорта (він, здебільшого, виставляється на посміховище). Подужують його мужністю, хоробрістю, бува й хитрістю, силою любові – до родини, землі свого роду, правди і справедливості... Боротьба ведеться, як правило, матеріальними засобами: бувалою («Котигорошко»), батогом («Чабанець»), довбнею («Казка про Івана-богатиря»), мечем – вої-лицарі, а то й руками («Ілля-Муромець», – прикметний вислів: «Ти від руської землі силу матимеш. Скільки до землі припадатимеш, стільки сили набиратимеш.»). Слід зазначити, що до чар, загалом у казках, їхні герої-єдиноборці (що важливо, – та це інша мова) вдаються рідко («Ох»), іноді допомагають добрі чарівники («Летючий корабель»).

Ворожа людині сила знищується, та зводиться на ніщо не завжди, – і це прояв правди. Проте правда завуальовується: дитина розуміє, що зло переможене, а що воно тільки відступило – не усвідомлює, – і слава Богу, і оповідачу. В сучасному ж виступає різна поверхова дрібнота. Всілякі там лісові Охи з пеньків; відьми – і то не завжди (видно, допекли баби-відунки своєю невмирущістю обстоювачам, за прокорм, нових віянь); чорти з чортенятами; лихі державці і просто розбійники (характерно не для нас; правда, є казки про справедливих розбійників – опришків, наприклад). А то й зовсім побутова потороча трапляється: водяники, дідько з болота, мавки...

Згадування нечистого, чорта, – слід, певно, виокремити. Чорт – він і є сатана, злий дух, втілення темних сил, пекла. Про нього є натяки в Старому Заповіті (що не властиво, явне запозичення). Вагомо йдеться в Євангеліях – відома спокуса Ісуса Назарянина у пустині сатаною. Вряди-годи Ісус, учні Його виганяють демонів з біснуватих, – але це так, між іншим, як зцілення недужих. Здається, ще й зараз не вщухли суперечки про наявність (персоніфікацію) сатани. Втім, він згадується у щоденній молитві: «...Але визволи нас від лукавого». В казках не мовиться про знищення чорта і мовитись не може, бо він невід’ємний від усталено-народного потрактування Бога (у Книзі Йова сатана навідується до Господа разом з янголами, вступає в суперечку). Звести на ніщо не можна, а чому б не упослідити? – людині, як прообразу Божому. Тому й дістається чортові з чортенятами одвіку і по всьому світові.

І ще про сатану. Це вже з казок, на мою думку, не для дітей, – казка німецького письменника С. Пройслера «Крабат», за легендами лужицьких сербів. — Страшна казка, – навіть як на мене, дорослого. І захоплююча, передусім – своєю сучасністю, а в ній – чари проти чар, добрий учень проти злого вчителя... Сатана присутній, наїздами на млин, де відбувається дія, – але безпосередньо у протистояння не втручається. Звівши зі світу кількох юнаків, чортів мірошник таки гине – завдяки силі любові, точніше – кохання. Розсипається і млин. Створюється іллюзія перемоги над сатаною, хоч він просто дівся, з місця цього дійства «людської комедії».

Що стосується чародіїв, то найвідомішим їхнім поборювачем – і найпопулярнішим літературним героєм – виступає Дон Кіхот. Начитавшись «рицарських романів», – за суттю, здебільшого, – казок для дорослих (зауважмо принагідно вислів з того ж «Дон Кіхота»: «...Немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго.»). Сам Дон Кіхот і гадки не мав, з чим його їдять, оте чаклування; навіть до наших запорожців-характерників не дотяг, що вміли кулі там відвертати, ланцюгів позбуватись, з темниці умкнути. Правда, він був не проти заступництва доброго чарівника – надто вже настирно і підступно його переслідувала ворожа сила, злий чародій. Та не судилось. І йшов Рицар Сумного Образу супроти лиходіїв на своєму знаному Росинантові-Перешкапі, у непевних обладунках, і брав їх на спис, і рубав мечем (не проливши й краплини крові), вручивши свою долю силі кохання, силі любові.

І знову ж: і тут зло – висміяне. Не з Дон Кіхота кепкує М. Сервантес: «смішний», просто до сліз, цей «найкращий із світів». На жаль, щось не чути про достохвальний виклад «Дон Кіхота» для дітей, – щось на зразок «Подорожей Гуллівера» Дж. Свіфта. А може, і не завадило б... Може, і була б гідна конкуренція «Гаррі Поттеру». Поруч з «Маленьким принцем» А. де Сент‑ Екзюпері.

Конкуренція ілюзії. Яка, на відміну од казок, не вводить у життя, а виводить у світ дивовиж, примарностей. В поміркованих дозах воно не зашкодить. Але коли цікавість переростає у пристрасть, коли влаштовуються всілякі шоу і масова скаженина, – перепрошую... Це – не Андерсен.                                                    

 

[1] Оприлюднювалось у часописі  «Молодь України» (26.01.1996), журналі «Слово і час» (№ 8, 1995).

[2] Опубліковувалось у часописі «Україна молода»   (3.09.1998).

[3] Видрукувано в журналі «Сучасність»  (№ 7-8, 2000).

[4] Не опубліковувалось.

[5] Не опубліковувалось.

[6] Ім’я Ісус визначає Спаситель, грецьке Христос – Помазанець, гебрейське Месія.

[7] Друкувалось у часописах «Молодь України»  (1998), «Літературна Україна» (2011).

[8] Не публікувалось.

Поділитися:

Боярунець Ю. Есеї


Юрій Боярунець

 

 

ЕСЕЇ

(СВІТОГЛЯДНІ) 

 ПОПЕРЕДНЄ  СЛОВО

Для чого, і для кого пише письменник? Передусім - для себе,він інакше не може: це стан його душі – слово,

властиво – життя, його відповідь на питання: «Бути – чи не бути?» Звісно, зауважує і ближнього: він не перебуває, а живе у світі і разом зі світом. Він пам’ятає, що «Напочатку було Слово…», і творить слово і світ у собі, для світу.     

Чи потрібна слову палітурка? Не завжди. Не завжди була писемність. Ну а карбувалось воно й на глиняних табличках,і на каменюках,скажімо -  скрижалях Мойсеєвих, проступало пророцтвом огненними знаками на стіні Владного (зауважмо про «князя світу» побіжно)… Зрештою, записувалось на пергаменті,на папері,- чому й завдячує світ своїм становленням і, перепрошую, прогресом, бо це останнє вельми і вельми проблематичне. Листки компанувались у зшитки, зшитки  сформувалися в книжки: «Поема про Гільгамеша», Веди, «Перша книга Мойсеєва: Буття» - і ще,і ще… книжки – в бібліотеки,- і втраченої Александрійської (спам’ятаймо й Александра Великого Македонського), через нестримність Цезареву в домаганні всевладдя (зауважмо про «князя світу»). Книжка в обкладинці, у палітурці. Ніхто їх не розмальовував, для кого важило слово.Та згодом живописці вдалися до його візуального відображення, і це тільки на користь сюжету, спостереженню і пізнанню, на користь світу.

Все це так. Та не потрібно забувати, що напочатку було слово. Книжка – це передусім, і завжди - слово, а не палітурка.

ВІД БУНТУ – ДО БУНТУ?     

Епіграфом до цих нотаток з претензією на маніфестацію могло б бути прислів’я «Не тратьте, куме, сили»...

Це не тільки моє бачення. Поневолення безвихіддю – я знаю (я відчуваю) – ознака неспокійних, збурених мрійників покоління 70-х, тих, кому нині під чи ледь за сорок. Знання об’ємнішають, пізнання тривалішає. Раніше можна було піти на хрест (або завоювати півсвіту, як це зробив Олександр Македонський) і в тридцять три.

Все повторюється, – і з якою навдивовижу настирністю (і значимістю?). Здається, ще так недавно ми шукали відповіді на «прокляті питання нашого часу», за визначенням Че Гевари, – бюрократизацію суспільства, відчуження особистості, міщанство і байдужість, – у викладах теорій, ба навіть у самих творах (дещо таки можна було дістати) Прудона, Бакуніна на й Кропоткіна... Сьогодні анархізмом захоплюються стрільці УНСО (принаймні так стверджує Юрій Шухевич).

Ще вчора ми перебували у світі ілюзій «нових лівих», їхніх проводирів і проків. «Мир – людям, війна – інституціям!», 1968 рік – «червоний травень» у Парижі, і «Празька весна», студентська революція, бунт інтелектуалів на Заході (і на Сході)! Приречені, як і всяка безалаберність, на поразку (поразку все ж відносну, тому що «процес», як мовив небезвідомий політик, таки «пішов»). І що, знову – бунт? Але вже на рівні «червоних бригад»: «Все – і негайно!»? Шекспір не уточнив однієї суттєвої деталі: так, увесь світ – театр, і ми у ньому – актори, але цей театр – театр абсурду.

Хіба і ми, захлинаючись безсиллям, у безпорадності своїй не сповідували кредо «Все – і негайно!»? Хіба і ми не захоплювались латиноамериканськими «фронтами», «червоними бригадами» і РАФом, їхнім протистоянням Системам, не молилися на сомаndante Че? Ще й як! (Че загинув 39-річним, у 1967 р.). Ще й як. А що ж у підсумку? Втома. Це не розпач, це – втома. На даному відтинку часу революція свідомості (у свідомості) неможлива, і це зло – держава як знаряддя, засіб пригнічення й упокорення особистості – й надалі тяжітиме над нами. Бо держава – це воля домінуючої маси, а її природний стан – стан спокою. Рух дратує її і озлоблює і породжує зненависть до інтелекту, носія невдоволеності, прагнень і дерзновення. (Про сьогоднішню українську державу взагалі шкода мови). Наші літературні виправи, втеча у нами ж створений світ волі, вже на підставі власного досвіду, не стали джерелом утіхи (хоча це єдине, що втримує нас «на плаву»). У змаганні, у виборюванні свободи для себе, – а саме це і є істинним підґрунтям «бунту» всякого інтелекту, особистості (участь у національній революції – також, не треба себе і когось дурити: ми просто не зможемо функціонувати поза національними теренами), – ми програли. Початкова запальна активність у Русі, в надії на можливість неможливого, після його подрібнення на окремі партії (!) обернулась розчаруванням. І ми усамітнились, вважаючи себе величиною самодостатньою для узабезпечення продовження власного існування.

Ми почали студіювати Біблію, Коран і «Бгагавад-гіту», ми докопуємось у своєму пошуку до Bед і Шабали, – і почали усвідомлювати, що нині релігійне й свідоме начала, теологія як знання чуттєві і властиво наука, знання експериментально-предметні, настільки близькі, що межа між ними видається утворенням механічним, штучним. Здається, ще крок, півкроку і буде пізнана Всесутність. Але це – крок Генія. Чи можлива його поява з огляду на рівень і чисельність знань?.. Мудрість світу стверджує: до Бога можна наблизитись, пізнати його – неможливо.

Так, ми – втомлені. Але не поневолені, – принаймні не всі. Ніцше, Вагнер і Караваджо (і Джек Лондон – «Мартін Іден», і Камю – «Калігула»...) – «надлюдина», героїка самозречення, сокровенна особиста релігійність – ось точка відліку нинішніх нас (а ще сором’язливо притлумлена жага любові, кохання, – бо, незважаючи на весь наш песимізм, ми все-таки залюблені в життя).

Що попереду? Знову бунт чи поступ на шляху пізнання? Політика чи творчість? (Втім, Президент Дудаєв, кажуть, не полишає писати вірші; писав і Че Гевара, і Нестор Махно...). Не знаю. Єдине, що мені відомо достеменно – з нас ніхто не стане на коліна. Навіть перед Творцем. І це не є «гординею», це – звичайна гордість людини, яка не сприймає Страх, світло якої – Любов.

1995

с. Скоморошки,Вінниччина

БУДЬМО УКРАЇНЦЯМИ – І БУДЕМО ЄВРОПЕЙЦЯМИ 

Звідки, з чиєї нелегкої руки привнесено в наш ужиток твердження, що ми – «недоєвропейці» («ми», бо кожен з нас є Українцем, навіть коли й називає себе «європейцем», чим і мотивує свої буцімто модернові творчі потуги?) Чому так «творчо» сахаємося своєї сільської хати, з таким вистрибом помчали у примарну, створену і вигадану нами ж Європу поза нами з начебто притаманній їй ментальністю, що пасує нам як корові сідло?

Чому так цураємось власного народу? Тому, що він не поривається до нас з розпростертими обіймами, не поспіша сприймати нас як творчі особистості, чим зовсім не схожий на виплід нашої уяви? Та не було такого «народу» й не буде! Кпинили з нас у Європі – й надалі кпинитимуть. А переймались і перейматимуться походеньками Нідерландця Тіля Уленшпігеля, необорністю Швейцарця Вільгельма Телля, пристрастями Німця доктора Фауста і звитяжництвом Іспанця Дон Кіхота... і кожний з них – національний, і кожний перебуває в самобутньому народному епосові.

Що привнесе у світ підробка під «європеїзм» чи ще згірше – «панатлантизм»? Та нічого! Світ – це розмаїття культур, ще з часів поруйнування Вавилонської башти – і слава Богу! Світ – це взаємодія і взаємопроникнення, взаємовплив і взаємозбагачення. Є твердження, що національний Дон Кіхот спричинився до формування світогляду європейців. А що доброго можна сказати про сучасних йому «інтернаціоналізованих» чинодралів, лицемірів і чистоплюїв напоказ, про їхній «вплив»?.. Нації, наша Європа творились (і творяться) усупереч волі правителів-космополитів: Цезарів, Карлів – великих і не зовсім, Петрів Перших з Катеринами Другими, і Наполеонів, і Ленінів з Троцькими, і навіть Горбачових... Не з їхнього благословення розпадались імперії і об’єднувались споріднені державоутворення. Історія Київської Русі – імперії, конфедерації князівств, сучасних держав – не виняток.

Таж історія незаперечно свідчить, що поступ України, її соціально-політичний, духовний розвій, не є чимсь відрубним, не пов’язаним з європейським поступом. Хіба «Слово о полку Ігоревім» – наш героїчний епос, з його всечасовістю і всепросторовістю, з його заглибленням у внутрішній світ людини, його поетичністю – не загальноєвропейського звучання? А тематика «Гайдамаків» Т. Шевченка – не відгомін Реформації, середньовічних селянських, релігійних війн у Європі, кінцева мета яких – створення окремішніх, національних держав, – чи що іншого мали на думці П. Сагайдачний та Б. Хмельницький? Слід зазначити, що П. Сагайдачний на загал, як на той час, був таки далекогляднішим, добиваючись автономії для України в складі конфедерації Річ Посполита. Тоді й магдебурзьке право міста мали, і магістрати були, і цехові товариства (братства), і братські школи, і Києво-Могилянська академія... – і був Київ, як і Львів, нічим не згірше за Вільно чи Краків, та й інших міст Європи. Хіба зносились-бо з нами Кромвель і Карл ХІІ, коли були б ми ордою на кшталт Московського юрта Золотої Орди?

За Московщини, що її не вдалося відвернути жодному гетьманові по Б. Хмельницькому, зокрема І. Мазепі та П. Орлику й іншим «мазепинцям» – у розсіянні й на Батьківщині сущим, – європейський поступ нашого Краю вірвався, то правда. Проте й тієї нелегкої пори українство спромоглося на запільну «Історію Русів» – гімну Духа свободолюбивого народу, на «Кавказ» Т. Шевченка – обстоювання прав людини, нації бути вільними (яка актуальність з огляду на останні події в Чечні, загалом на Кавказі!), а в «Енеїді» І. Котляревського – голосно заявило про свою самобутність, подібно іншим європейським народам, а також і свою причетність до загальноєвропейської історії на культури. Хіба «Енеїда» не вияв гуманізму, вищого ґатунку, доби Ренесансу? Використання, «перелицювання» І. Котляревським поважного сюжету (європейського) – теж не є чимсь випадковим. До вірувань (не до релігії) у нас, як правило, ставились просто, без зайвих упереджень і забобонності (коли не брати до уваги екстрем). Як і в інших народів Європи, – згадаймо численні казки-перекази, літературні твори, спричинені далеко не святими діяннями «святих отців» – чого варт одне спогадання про індульгенції! Ми в Бога теля не крали, у нас теж гріхи батюшками відпускались наліво й направо за «мзду помірну».

В своїх помислах і прагненнях ми були вільними і гордими, і це впадало у вічі. Слідуючи батьківським заповітам, ми не були поглинуті ні Еллінськими, ні Римськими богами, ні богом Євреїв, ні будь-якими іншими, ні західними, ні орієнтальними. Привнесене християнство не було запереченням глибин нашої віри, не було відірваним од нашої минувшини (на відміну од перших князів-Рюриковичів), свідчення – колядки, щедрівки, ніч на Івана Купала... Що таке «язичництво», – тобто первинне вірування, осягнення світу, його відчуття, – як не духовна скарбниця, спадкова сутність народу? Завважмо, що й первісної доби у нас, не забуваючи власних витоків, не нехтували і не зневажали богів інших народів (начебто й Перун – бог прибалтів...). Також видається, що наші храми були не тільки культовими спорудами, а радше носіями української культури, оберегами духовного світу народу (скоморохи на фресках Скофії Київської! А ікони в мережаних рушниках...), і тому – і настільки – були нашими святинями.

Маючи за опертя традиції народу, творили і наші сучасники: П. Тичина, М. Зеров, М. Хвильовий і О. Слісаренко, В. Поліщук, В. Симоненко – і нема їм числа, і хіба не по-європейськи звучить їхній голос? Національне, – читай – духовно багате, опромінене, своєрідне і неперебутнє, – завжди в ціні. А безликі підробки Європі не потрібні. На Заході своїх графоманів вистачає. А коли воно комусь і потрібне, і підтримується, і знаходяться спонсори, варто придивитись: для чого, кому це вигідно – не бачити Українця, а лицезріть «громадянина світу» (з яким і мати справу)?

ЩЕ РАЗ ПРО ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ, КАРУ І ПОКАЯННЯ 

Не останньою чергою завдяки проповіді Церкви (а може, саме завдяки їй), попри усталені твердження і настанови провідних (і фундаментальних) віровчень та віротлумачень, що розглядають земний шлях людини як пролог до істинного буття її (чи її іпостасі), безвідносного і безстрокового, хоча що воно – невідомо, але... людина ніколи не примириться зі смертю, – отож під кінець другого тисячоліття у відліку християнства в суспільствах європейських і біляєвропейських цивілізацій починає поважатися життя, і людське зокрема. Як перший крок – починають ставитися до нього обережніше. Зауважмо, по-перше, що повага до Землі, природи, їх обожнення було притаманне людині, та з розвитком так званих «продуктивних сил» відчуття «себе невід’ємною часткою землі» (Камю) – втрачено, а по-друге – те, що й іще Еврипід стверджував: людському «життю ціни нема» («Алкеста»). А що вже війні діставалось – і від трагіків (у них Арес, бог війни, ненависний всьому Олімпу), і від сатириків (у комедії Аристофана «Лісістрата» жінки навіть «віл любощів утримуються», аби «примусити до миру чоловіків»)...

Біблійна, а саме старозаповітна (та й не тільки біблійна) пересторога «Не убий!» мала тієї пори дещо інше навантаження. Це заповідь радше виживання роду-племені, адже людські жертви приносилися не тільки Молоху (чи там Перуну), біблійний Авраам теж «зв’язав Ісаака, сина свого, і поклав його на жертівник над дровами. І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...» (Книга Буття) – і не було в цьому нічого незвичного... А кров іноплемінних та іновірних, своїх «віровідступників» лилася рікою, – і це був вияв «природного добору», йшлося про богів народів (у Біблії – Бога євреїв, Ягве), йшлося про сукупну духовність, ноосферу, в Т. Манна – «метафізичні сили народу» («Доктор Фаустус»), йшлося про сукупну волю, потребу самозбереження й утвердження – виду (роду-племені), – й не було в тій крові перегрішення, і сказано: «Кожен, хто приносить жертву богам, окрім Бога Одного, підпадає закляттю» (Книга Вихід) – тобто має бути вбитий.

Тих часів, далі на схід, на полі бою Курукшетра, полководця Арджуну, котрий хотів уникнути згуби своїх друзів, учителів, родини з супротивного табору (бо інакше «наші втіхи окропляться кров’ю», «саме життя наше втратить сенс»), Крішна закликає бити всіх: «...Або ти загинеш на полі бою і досягнеш царства небесного, або завоюєш царство земне і будеш втішатися ним. Отож, наберись рішучості й бийся». («Бгагавад-Гіта»).

У повчанні Вел. кн. Володимира Мономаха своїм дітям: «Хто б то не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте і не веліть убивати його, якщо й завинив хто в смерті, не губіть християнської душі» («Повість врем’яних літ»), – теж виокремлюється: саме «християнської», а не «поганина», більше того – мова про християнина-одноплемінника.

Власне, образ Ісуса Назарянина (Христа), – позаяк заперечити його було неможливо, а протиставити його проповіді щось путнє – нічого, – теж використовувався «сильними світу» далеко не завжди з полюбовною метою: згадаймо хрестові походи, релігійні війни і «Drang nach Osten!»... і російських нігілістів, а за ними й пробільшовиків із прокомуністами, які оголосили Ісуса Назарянина істинним, у їхньому розумінні, революціонером, – і Він уже «ступав» попереду червоногвардійців, з їхніми штандартами на кшталт хоругов і їхнім співом про «світле царство» (явний плагіат, перелицювання мрії про «Царство Боже») – «Впереди с кровавым флагом (і це – Ісус Христос?! – Ю. Б.)... В белом венчике из роз – Впереди Исус Христос» (О. Блок, «Дванадцять»)... А партизани та інші революціонери-ліворадикали Латинської Америки не тільки малювали німби довкруж голів своїх героїв, а й Христа зображували з гвинтівкою за плечима... А комуністи Російської Федерації, – послідовники тих, для кого «релігія – опіум для народу» і ще багато такого, про що й згадувати не хочеться, – зловживають іменем Його на своїх агітаційних плакатах... До сприйняття звернення Ісуса Назарянина «любити ближнього свого» ми – за поодинокими випадками (мати Тереза...) – явно не дотягуємо.

Про прибічників ісламу, про їхнє ставлення до життя як вартости говорити не випадає: досить ознайомитися з останніми новинами...

І це, так би мовити, стосовно етики. Утім, ішлося і про державну політику. Отож протягом історії європейські держави і державоутворення, котрі, звичайно, не могли бути поза суспільними уподобаннями, понад те – формували їх стосовно власних (державних) потреб, а незрідка й насаджували (як от впровадження християнства, зокрема – у Київській Русі, і навпаки – упослідження його у Візантії імператором Юліаном, прозваним християнами Відступником...), — людським життям не вельми переймалися. Скажімо, у войовничій Спарті позбавлялися немічних немовлят, у Київській Русі життя смерда оцінювалося нижче, ніж дружинника. А монах-книжник узагалі перебував у княжій опіці... А чому? Та тому, що суспільству як цілісності в першу чергу потрібен інтелект, а вже потім – ті, хто забезпечує його, стоїть на сторожі.

Щоб вижити, інтелектуальне суспільство мусить покарати безумовного злочинця (наприклад, корисливого вбивцю), інакше «право дужого» може стати визначальним («усе дозволено» у Ф. Достоєвського), а це – безпосередня загроза розвою. Та сучасні європейські суспільства прагнуть уникнути тяжкого вироку, і вироку смертної кари зокрема (до Ісуса Назарянина судження «око за око, зуб за зуба», «смерть за смерть» були неспростовними), і назагал справа тут не в можливій помилці («краще відпустити десять винних, аніж покарати одного невинного» – все у того ж Ф. Достоєвського) і не в етичних міркуваннях (хто ми, щоб вершити суд над життям?). Завдання суспільства (осмислене чи інстинктивне, інтуїтивне...) – «очищення», покаяння грішника, повернення його до життя в інтелектуальному суспільстві, бо кожне життя – неповторна (і, що там, – незбагненна...) цінність.

Людству необхідно навчитись перевиховувати прочинця, пробудити (вивільнити) у ньому любов до життя. І тим самим перемогти виявлену прочинність, здобути перемогу в олдній із складових (віх) боротьби між Добром і Злом, Світлом і Термявою. Окрім того, це ще й виховання інтелекту милосердям (коли можна назвати милосердям муки сумління: згадаймо богинь Еріній, їхнє уособлення, давньогрецькі трагедії...). Навіщо потрібен поступ інтелекту (пошук істини, перебування у пошуку істини, яка нам, оскільки і є Богом, недоступна, – і слава Богу!) – то інша справа. Але потрібен, інакше природа (хай буде так...) з нами не воловодилась би, з огляду на наші сукупні «діяння» на планеті: давно були б там, де й рикаючі динозаври з іхтіозаврами...

2000

МЕЧ ап. ПЕТРА.  ТЕРОР І СВОБОДА 

Право людини на життя – священне. Це стверджували, зокрема, ще давньогрецькі філософи. І було об’явлення Ісуса Назарянина як заповідь: «Не вбивай!» (Матвія, 19.18). Не тільки одновірця, про що йдеться в Старому Заповіті, а взагалі «Не вбивай!».

Але що цікаво. Видається достовірним, що принаймні один з найближчих учнів Назарянина – Симон Зилот (Євангелія від Луки, 5: «А коли настав день, покликав Він учнів Своїх, і обрав із них Дванадцятьох, яких і апостолами Він назвав: 14 Симона, якого й Петром Він назвав... 15... й Симона, званого Зилотом...»), – був до покликання Учителем пов’язаний з нелегальним угрупуванням зилотів (ревнителів) або ж сикаріїв (кинджальників), які ставили за мету повалення влади Риму в Юдеї. І далеко не мирними засобами, – вони вбивали і римлян, і своїх запроданців. А Симон Петро, що йому мовлено: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою» (Матвія, 16.18), «І ключ тобі дам від Царства Небесного» (Матвія, 16.19), – вже й перебуваючи обіч Ісуса не полишав меча, і підняв його на стражників у Гетсиманському саду, коли ті заарештовували Учителя: «Тоді Симон Петро, меча мавши, його вихопив, і рубонув раба первосвященика, – і відтяв праве вухо йому» (Івана, 18.10). Готові були боронитися й інші учні: «А ті, що були з Ним, як побачили, що має статись, сказали Йому: «Господи, – чи мечем нам не вдарити?» (Луки, 22.49). Безперечно, Ісусу Назарянину було відомо про меч Петра, і не тільки Петра. Правда, саме тоді й прозвучало знамените: «Сховай свого меча в його місце, бо всі хто візьме меча, – від меча і загинуть» (Матвія, 26.52). Та назагал справа була в іншому: «Та промовив Ісус до Петра: «Всунь у піхви меч! Чи ж не мав би Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?» (Івана, 18.11) Йшлося про Його особисту долю («чашу»), місію, яку Він, саме Він,‑ повинен був виконати.

Проте мечі були. Отже, апостол Петро, та й інші учні, мали право на самозахист? Напевно, що так. (Понад те, в останню Вечерю, у хвилину душевного сум’яття – цеж бо був переддень Голгофи, майнула у Нього думка і про власний – збройний – захист: «А тепер, – каже їм, – хто має калитку, нехай візьме, теж і торбу; хто ж не має, нехай продасть одіж свою та й купить меча. Говорю бо Я вам, що виконатися має на мені й оце ось написане: «До злочинців Його зараховано». Бо те, що про Мене, виконується». І сказали вони: «Господи, ось тут два мечі». А Він їм відказав: «Досить!» (Луки, 22.36-38), – однак то була лише хвилина, тільки непосуттєва думка: недаремно ж про неї не згадують інші євангелісти). І це – після Нагірної проповіді, провозвіщення вищого морального закону, революційних принципів: «Ви чули, що сказано: «Око за око, і зуб за зуба». А Я вам кажу не противтесь злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Матвія, 5.38-39), «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас переслідує...» (Матвія, 5.43-44).

Апостол Петро мав право на захист від посягання на сво́є життя, священне право на життя. Світ мертвих не є світом Спасителя; в ньому немає дітей, а Він закликав: «Як діти будьте»... Звичайно, Ісус Христо проповідував не царство земне, а Царство Боже. Та не будемо забувати, що, за Його словом, Царство Боже – у нас самих. Революціонізуючи суспільну свідомість Своєю проповіддю, провозвістивши абсолютною свободою – свободу Духа, внутрішнього світу (особистого «Я»), незалежного від зовнішніх чинників, держави (Системи) також, – Ісус Назарянин робив людину дійсно вільною. Провозвістивши можливість очищення від гріхів, Він дав людині Надію. Покута, духовне відродження – воно для живих...

А чи мають право на життя народи? Здається, Назарянина це мало обходило; Він наголощував, що Його Царство – не від світу цього. Він прийшов у цей світ як Син Людський, заради всіх, а не окремішнього народу. Він не став, і не міг стати, Месією, Спасителем для власного народу – в тих, конкретних обставинах. Зокрема, Він не підтримав, проголосивши «Кесарю – кесареве», боротьби народу за вивільнення від Риму, не став речником тимчасового, проминущого. І народ, який щиро і захоплено вітав Його як Месію, Сина Давидового, Царя Юдейського при в’їзді до Єрусалима, після Його арешту вже вимагав у намісника римського імператора (кесаря) на Юдею Понтія Пилата Його смерті: «Усі закричали: «Нехай розп’ятий буде!» ... «(Матвія, 27.22). А життя дарував розбійнику Варавві, – звичайно, розбійнику в очах окупантів: «Був же один, що звався Вараввою, ув’язнений разом з повстанцями, які за повстання вчинили душогубство» (Марка, 15.7).

Напевно ж народи, як суспільні одиниці, мають право на життя – на свою самобутність, непідлеглість, право на вибір власного шляху в загальнолюдському поступі до осягнення Істини. Видається невірним твердження, що народи постали в покару за спробу людської спільноти («І була вся земля одна мова та слова одні», Книга Буття, 11.1) осягнути Знання, Промисел Божий. Маю на увазі відоме казання про зведення Вавилонської башти і послідуюче її поруйнування Творцем всього сущого, змішання мов, «щоб не розуміли вони мови один одного», і розпорошення по землі. Навпаки, не тільки християнство, а й всяка релігія (система вірувань) провозвіщають необхідність служіння Богу, що полягає в Його пізнанні, пізнанні як Істини; більш того, це служіння – єдиний шлях Спасення.

Втім, можливо, не про людську зарозумілість йдеться у притчі, і слова: «Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити» (Книга Буття, 11.6), – стосується вразливості людської свідомості, йдеться про те, що «нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Книга Буття, 8.21), а отже чекати від дерзновенних задумів чогось путнього годі.

Скоріш за все, ми до сих пір не вийшли з того «молодого віку». Наш світ все ще далекий до сприйняття заповідей Ісуса Христа. І чи ближче, ніж за часів раннього християнства, питання. А ще надто вже ми стали самовпевненими завдяки «науково-технічному прогресу». Правда, омріяна «вільна людина» в омріяному «вільному світі», що є найвищою цінністю – і метою – демократії, доступніша сприйняттю Одкровення. Проте воля дається нелегко. Рішуче не підтримуючи методів Нечаєва, «Народної волі», «червоних бригад» і РАФу, численних революційних «фронтів», – все-таки можна зрозуміти, як на мене, протистояння насильству – з боку держави, влади – такими засобами тиску, як демонстрації, мітинги, страйки... Але – не пролиття крові.

Та як не прикро, меч усе ще потрібний, боротьбу зі злом не можна вести тільки «мирними засобами». Звичайно, згадуються нещодавні й сьогоднішні події планетарного значення. Безумовно, ті, що надавали – і надують – надійний прилисток міжнародному тероризму, – сякі-перетакі, і розуміють вони тільки мову зброї, життя для них не є найвищою цінністю, дарованою людині, і при всьому тому духовний лідер талібів («учнів») провозвістив себе таким загалом для мусульманського світу... Але чи гоже християнину, чи там атеїсту, повчати мусульман, як їм Коран розуміти, і взагалі – як жити? Імперіалізм, в усіх його проявах, не має права на існування, це – система гноблення, приниження. Зауважмо також, що ООН – координаційний центр всіх і для всіх, а не вибраних. Народи, нації мають право на власний вибір у поступі, на свободу. Звісно, ця свобода не повинна чинити не-свободи, не загрожувати правам інших – зокрема, праву на життя, як визначального. І в будь-якому випадку, напевно ж, не слід забувати, що Царство Боже – не зовні, а в нас самих...

3.12.2001


КНИГА ЙОВА.  ТРЕТЯ СИЛА: СИЛЬНІ ДУХОМ

Чого, душе моя, ти сумуєш,

І чого ти в мені непокоїшся?

Псалом 43.5 

Коли мене вперше вразила передмова Книга Йова – своєю небуденністю, звичайно, – це спричинило розвідку «Книга Йова, яка приховує відповідь на питання: чи безкорислива віра людини». Минуло (промайнуло) кілька років, і от знову повернувсь я до Книги Йова. І ось чому.

Субота 31 травня (поточного) 2003 року по Різдві Христовім була днем затемнення сонця. Не скажу, щоб у нашому селі аж так потемніло, – я бачив, неозброєним оком, тільки сліпуче біле сяйво. Але вірю дядькові: «Та було трохи, – так, наче місяць народився», – дядько і в буревій на двір виходить. До чого воно? Справа в тім, що мені (в моєму духовному світі), з’являється і ясна зірочка, – не тільки прояви темн́оти непокоять. І от по затемненню, – я тоді ще й нездужав, – покрила мою зірочку заволока. А на ранок згадалася передмова Книги Йова, і з’явився роздум про третю силу світу людської свідомості, світу людини, і світу взагалі: сила Духа «сина людського», поруч з діючими силами Добра і Зла.

А може, третя сила – це просто прояв Святого Духа, провість хрищення Святим Духом? Ось кілька свідоцтв про Святого Духа з Євангелій. – Зі слів Івана Христителя про прихід Потужнішого: «Я христив вас водою, а Той вас христитиме Духом Святим». (Мар., 1.8) Із диспуту Ісуса з фарисеями: «...Усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься!» (Мат., 2.31-32) Із розмови Ісуса з фарисеєм Никодимом: «Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідки він приходить, і куди він іде». (Ів., 3.8) З прощальної мови Ісуса та Таємній Вечері: «І вблагаю Отця Я, – і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік перебував, – Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його. Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він». (Ів., 14.15-17); «А як прийде, Він світові виявить про гріх, і про правду, і про суд: тож про гріх, – що не вірують у Мене, а про правду, – що Я до Отця Свого йду, і Мене не побачите вже, а про суд, – що засуджений князь цього світу. «Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не зможете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди...» (Ів., 16.8-13); «Усе, що має Отець, то Моє; через те Я й сказав, що Він візьме з Мого та й вам сповістить». (Ів., 16.15); «Я вже більше не буду рабами вас звати, бо не відає раб, що пан його чинить. А вас назвав друзями Я, бо Я вам об’явив усе те, що почув від Свого Отця». (Ів., 15.15), – варто завважити на ці слова: «не буду рабами вас звати»!

Та я не про те, я – про Книгу Йова, передмову. Сказано: 

І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними й сатана. І сказав Господь до сатани: «Звідки ти йдеш?» А сатана відповів Господові й сказав: «Я мандрував по землі та й пройшов її». І сказав Господь до сатани: «Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова? Бо немає такого, як він, на землі...» 

Отже, Господь допускає до Себе сатану (в перекладі Михайла Москаленка Сатана з великої літери, як в оригіналі – чесно кажучи, не знаю). Подумалось: а може, тут Господь виступає сином Божим, старшим між синами Божими, – як от у Псалмі 89: 

        7... Хто в небі подібний до Господа?

        Хто побідний до Господа серед Божих синів? 

Але ж ні; радше, певно сказати не можна. Так, з одного боку в Книзі Йова – слова, віднесені до уст Господніх, що хай спробує Йов зрівнятися з Його могутністю: 

        40.14 «Тоді й Я тебе славити буду...» – 

тобто Йов може, в принципі, зрівнятися з Господом, – і Господь тоді не є, властиво, Богом – Все-сутністю, Причиною. З іншого, відразу ж: 

        40.15 «А ось бегемот, що його

        створив, як тебе...» – 

і Господь виступає вже як Творець, людини – зокрема, – тож про яке порівняння може бути мова?

Наразі справа не в тім, чи Господь і сатана – сини Божі, чи Господь і є Бог (світу, Всесвіту, Космосу...). Важливо, що до Господа приходять сини Божі (янголи) і сатана, і сатана підзвітний Йому. І протирічить, – саме протирічить, а не протидіє. Перед Його очима він стверджує, що світ не є праведним і тільки завдяки Його опіці – в матеріальному вимірі – чоловік не впосліджує Бога. І сатана чинить зло, аби це довести, – довести, що світ є зло. Господь наводить йому праведного Йова. Найшовся один. (Згадаймо, що й Содом і Гоморру Господь не знищив, коли б там найшлось хоч із десять праведників...). Праведних – одиниці, але поки вони є – світ має надію на очищення, утвердження у праведності, на буття у Світлі.

Господь не переслідує сатану. Він з ним дискутує і дискредитує. Постає питання: сатана є уособленням зла, чи воно – поза ним, «нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Книга Буття, 8.21)? Чи воно, зло, і постало у світі (й разом із світом) внаслідок протистояння сатани Богу – посередництвом людини, коли він, в образі змія, спокусив Єву й Адама звідати плід дерева пізнання добра і зла, щоб урівнятися з Богами (саме Богами, – так у Біблії; з Богами світів?). Як наслідок – унеможливлення переступням доступу до дерева життя, випровадження з раю (тут, видається, рай не постає поза землею, – в інших – не матеріальних, у нашому, осягненні – вимірах: 

І сказав Господь Бог: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер, коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив по вік віку». І вислав його Господь Бог із еденського раю, щоб порати землю, з якої узятий він був.

(Книга Буття, 3.22-23)

Зауважмо, в Книзі Йова є ще один прикметний вислів: 

2.10 «...Чи ж ми будем приймати від Бога добре, а злого не приймем?» 

Для Йова Сам Господь виступає носієм як добра, так і зла. Це загалом характерно для Старого Заповіту, – згадаймо про численні «кари Божі». Наприклад, перед виходом «колін Ізраїлевих» із «єгипетської неволі», – на єгиптян Господь, Святий Ізраїлів Бог: 

49 Він послав був на них Свій гнів запальний, і лютість, і обурення, й утиск, наслання злих янголів.

51 І побив Він усіх первородних в Єгипті...

(Пс. 78)

Та схоже, тут Господь виступає як Бог «обраного народу», Ягве... Власне, наявність дерева пізнання добра і зла свідчить: зло – поза сатаною; пізнання добра і зла було привілеєм Богів (синів Божих).

Як би там не було, з походженням і явленням зла, – праведників – одиниці, за Старим Заповітом, але вони є. Щоправда, й ті не вельми кріпкі у вірі, в силі духа. Наскільки вже був праведним в очах Господа Йов, – і той, коли сатана йому, з дозволу Господа, таки допік, – прокляв день, коли народився. Чому Господь пішов на цей жорсткий спит? Мабуть тому, що мова, по великому рахунку, йшла про визначальне, – не про існування світу людей, він відбувся («Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого...», Книга Буття, 8.21), – а про його сутність: чи гідне творіння Боже свого Творця? чи спроможне воно бути носієм Світла? Творець дав людині певну свободу, щоб вона могла довести свою спроможність бути, утвердити себе шляхом пізнання Все сутності, Його, як Творця. Напевно ж, це справа сильних духом. (З прощальної мови Ісуса на Таємній Вечері: «Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг!», Ів., 16.33.)

Випробовує світ на міцність сатана, непокутний дух протиріччя, – так вже йому призначено. І ніхто з «синів людських», принаймні за Книгою Йова, протистояти йому не міг. І ось являється Ісус з Назарета. Він тривалий час осягав розсіяну світом мудрість Божу (кажуть, був і в Єгипті, навідувався до Індії... – мовчить Новий Заповіт про те, як «Ісус зростав мудрістю, і віком, і благодаттю, у Бога й людей»; Луки, 2.52), – і Він її осягнув, і по правді міг сказати про Себе: Я – Син Божий! І було хрищення Івана Христителя. «Потому Ісус був поведений Духом у пустиню, щоб диявол Його спокушав». (Мат., 4.1.), – знову випробування... Сатана, звичайно, тут як тут, – вештається світом... Він приступив на сороковий день посту. А що Ісус не мав ніякої маєтності, і дому Свого, на випробування «злою проказою», як Йова, теж годі було сподіватись, – то й вдався сатана до трьох найвитонченіших спокус: хлібом (так, між іншим, – згоголоднів все-таки), гординею і славою (велителя світу) в своєму протистоянні Богу, в обстоюванні своєї «правоти»: світ – не для Світла, і таким бути не може. Спіймавши облизня, – «позоставив диявол Його» (Мат., 4.11). І відтоді тільки Бог з Ісусом, й Ісус розпочинає Свою вселенську Проповідь, – як Одкровення, слово Боже для світу, – на віки вічні.

Чому все ж Ісуса було розіпнуто? Та напевно, через недоладність світу. Як Син Свого народу – Він повинен був стати провозвіщеним пророками довго очікуваним Месією, Сином Давидовим, Царем Юдейським, провісником щастя народу, а передусім – визволителем від гніту Риму. Як Син Людський, Син Божий – Він проповідував істини вселюдські, позачасові, істину Всесутності. Тільки подумати: проповідувати Любов... – коли в народі була потреба у мечі. Ісус був іншої думки: 

І коли Він наблизивсь, і місто (Єрусалим. – Ю. Б.) побачив, то заплакав за ним, і сказав: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібно для миру тобі!..»

(Луки, 19.41-42)

(Схоже, не пізнало і по сьогоднішній день...)

От через часові протиріччя і розіпнули; не Пилат – народ («На нас Його кров і на наших дітей!» Мат., 27.25), а звільнив – повстанця Варавву. Чи причетний до страти сатана? Неопосередковано, дотично – так. Коли сатана, спокушуючи Ісуса: «...Показує Йому всі царства на світі та їхню славу, та й каже до Нього: «Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мат., 4.8-9) – то, напевно, він міг це зробити. Та й Ісус називав сатану «князем світу»: «Небагато вже Я говоритиму з вами, бо надходить князь світу цього, а в мені він нічого не має...» (Ів., 14.30) Отже, устрій світу – далеко не праведний, не від Світла. І знамените Ісусове «кесарю – кесареве», особисто для мене, звучить як «сатані – сатани».

Та пісня явлення Ісуса Христа стало зрозуміло, що світ спроможний вистояти, укріпитися в Дусі, має майбутнє в очах Бога («засуджений князь цього світу», «Я світ переміг!»...), – і таким чином Ісус є Спасителем світу. 

червень 2003

ВІРУЮ В ДУХА ГАРБУЗІВ 

В минулому, – давно, коли ще не знати було, що таке цивілізація, – люди вірили не тільки в духів грізних стихій, вогню чи там води, а й долин і дібров, навіть бобів, гарбузів – що в кого в довкіллі родило. Тобто вважали їх собі подібними і себе разом з усім і всіма – однією сутністю. З точки зору сучасного акселерата подібне ставлення до «навколишнього середовища» – безглуздя. Бо кому-кому, а йому, акселерату, достеменно відомо, що ніхто інший як він, а не якийсь там гарбуз, і є «вінцем творіння», і коли має родичів, то далебі не гарбузових, а йому, акселерату, подібну мавпу. В чому дуже сумніваюсь, а саме – в недолугості пращурів. Радще це ми у своєму науково-технічному дерзновенні вкінець – як воно б сказати? – втратили заповідану нам мудрість і перестали відчувати свою причетність до сущого, однією і з землею (яку, правда, продовжуємо називати матір’ю, хоча це нас і ні до чого не зобов’язує), і з небесами, і з водою, і з вербою, і навіть з колорадським жуком, побий його комар.

До чого це призвело, шкода мови. Геродот був у захваті від смаку води у Дніпрі, – спробуйте її тепер. Десь біля Запоріжжя... А можна й у Прип’яті, поблизу Чорнобиля. Теж нічого собі водичка. А які карасі водились у плавнях, і було їх, що того сміття довкола нас, нинішніх. Де воно все, і яке воно все? Не змогли порозумітися з душею Дніпра, маємо «запашок». На пів-України. А що зробили з лісами, зі священними дібровами, куди за прадідів і ходити було не велено? Де мавки, перелесники і русалки? Суціль хімізація з колективізацією, квадратно-гніздовим способом. Грибів уже споживати не можна, Мінздоров’я попереджує. Халепа на нашу голову... Самі собі і халепа, на своє безголів’я. Та якби тільки собі! А чим завинив, приміром, той дельфінчик, що викинувся на одеський пляж? Ми його назад у воду, в рідну стихію, так би мовити, – а він знову на пляж. Вкінець «цивілізанувся» чи «акселератизувався»?

Боже мій, в якого ми ніколи не вірили і не віримо, бо заперечуємо всім своїм земним шляхом його, Бога, присутність, його прояв у всьому живому і на наш... не зовсім вірний погляд – не вповні живому (хоча й визнаєм, що всі ми і все зіткано з тих самих атомів-електрончиків-побігайчиків)... Боже мій, чому ми такі... практичні? Десь у Штатах одного року навіть додумались «висадити» обіч шосе – синтетичні дерева. Красиво, мовляв, та й дешевше – догляду не потребують.

Ні, не можу більше ні згадувати, ні писати (а горобці, що їх знищували за Мао, а горобець, вбитий снайпером в Англії, бо заважав, бачте, насолоджуватись класичною музикою її поціновувачам? І де – в соборі...). Зовсім непотрібні словеса на папір просяться, а не можна, побий його комар. А кого бити? Всіх чи через одного? І по чому, по голові? Якби знаття, що буде толок – чого ж, можна було б. Прокинувся, очі протер, а тебе – бац! – по голові: шнурок ти сякий-перетакий, від свого черевика, віруєш в Духа гарбузів?!

(Мене бити не треба, я – віруючий.)

СВЯТО ДИТИНСТВА – СВЯТО КАЗКИ

(Читаючи книжку першу: “Гаррі Поттер і філософський камінь»)

Свята дитинства без казки не буває; та й саме дитинство – свято. А казка – введення в суще, а в сущому не оминути зла. Проте зло багатолике, куди тому Янусу: то воно так собі, простацьке – пританцьовує, то хиже, згубне. В казках для дітей вагомо-потужне зло, його уособлення, – як правило, виступає в минулому; казки так і починаються: «Давно це було...», за царів Тимка, Гороха, «це було тоді, коли раки уміли свистати», «колись було не так, як тепер: колись усякі дива робились на світі» тощо. І зло в них завжди карається, більш того – знищується. Правда, іноді дорогою ціною, – як от смерть героя в литовській казці «Курбад» (коли читав, – а не забувається). Отож, зло – для дитини – полишається в минулому.

Напевно, так воно і повинно бути. Не потрібно привносити в дитинство твердження про наявність зла в сьогоденні. Як і не слід лякати дитину Бозею: Бог – Він Бог Любові, а не Бог страху. Буде ще час і на Ф. Достоєвського, і на Євангелії уповні (до слова, мені вельми не до вподоби відхід од Слова в мультиках за Старим Заповітом а догоду за ангажованості певних кіл)... Людина в дитині, як частка людської спільноти, тільки формується. З огляду на мовлене, не слід, напевне, і муштрувати дитинчат: і засобами літературними, і на плацу під бравурні марші. Вже муштрували – і при Сталіні, і при Гітлері... Не слід травмувати психіку дитини. Добре пам’ятаю свою першу зустріч з усучасненим злом. Казки я читав; ще до школи не ходив, а в нашій сільській бібліотеці мене вже примітили. Знав і казку про Івасика-Телесика, а отож і про Бабу-Ягу знав, і про Бабая, який ходив селом попід вікнами і пакував до мішка таких збитошних, як я. Не можна стверджувати, що вони мене обходили. Боявся. Особливо поночі. Ще боявся грому... Але щоб так, щоб дрібними слізьми вмився, – ні, такого не було. А справа в тім, що десь у класі другому дививсь я кіно (був колись клуб...), де гине мій ровесник, від рук злочинця. Як не заспокоював мене старший брат, що все воно – тільки кіно, – я ще довго не міг заспокоїтись. Не впевнений, чи заспокоївся й дотепер. Ось такий собі «стратегічний» вплив усучасненого зла.

В казках повергнуто-проминуле, узагальнююче зло виступає в образах змія (зміїхи), дракона, могутнього чародія (чародійки), рідше – чорта (він, здебільшого, виставляється на посміховище). Подужують його мужністю, хоробрістю, бува й хитрістю, силою любові – до родини, землі свого роду, правди і справедливості... Боротьба ведеться, як правило, матеріальними засобами: бувалою («Котигорошко»), батогом («Чабанець»), довбнею («Казка про Івана-богатиря»), мечем – вої-лицарі, а то й руками («Ілля-Муромець», – прикметний вислів: «Ти від руської землі силу матимеш. Скільки до землі припадатимеш, стільки сили набиратимеш.»). Слід зазначити, що до чар, загалом у казках, їхні герої-єдиноборці (що важливо, – та це інша мова) вдаються рідко («Ох»), іноді допомагають добрі чарівники («Летючий корабель»).

Ворожа людині сила знищується, та зводиться на ніщо не завжди, – і це прояв правди. Проте правда завуальовується: дитина розуміє, що зло переможене, а що воно тільки відступило – не усвідомлює, – і слава Богу, і оповідачу. В сучасному ж виступає різна поверхова дрібнота. Всілякі там лісові Охи з пеньків; відьми – і то не завжди (видно, допекли баби-відунки своєю невмирущістю обстоювачам, за прокорм, нових віянь); чорти з чортенятами; лихі державці і просто розбійники (характерно не для нас; правда, є казки про справедливих розбійників – опришків, наприклад). А то й зовсім побутова потороча трапляється: водяники, дідько з болота, мавки...

Згадування нечистого, чорта, – слід, певно, виокремити. Чорт – він і є сатана, злий дух, втілення темних сил, пекла. Про нього є натяки в Старому Заповіті (що не властиво, явне запозичення). Вагомо йдеться в Євангеліях – відома спокуса Ісуса Назарянина у пустині сатаною. Вряди-годи Ісус, учні Його виганяють демонів з біснуватих, – але це так, між іншим, як зцілення недужих. Здається, ще й зараз не вщухли суперечки про наявність (персоніфікацію) сатани. Втім, він згадується у щоденній молитві: «...Але визволи нас від лукавого». В казках не мовиться про знищення чорта і мовитись не може, бо він невід’ємний від усталено-народного потрактування Бога (у Книзі Йова сатана навідується до Господа разом з янголами, вступає в суперечку). Звести на ніщо не можна, а чому б не упослідити? – людині, як прообразу Божому. Тому й дістається чортові з чортенятами одвіку і по всьому світові.

І ще про сатану. Це вже з казок, на мою думку, не для дітей, – казка німецького письменника С. Пройслера «Крабат», за легендами лужицьких сербів. — Страшна казка, – навіть як на мене, дорослого. І захоплююча, передусім – своєю сучасністю, а в ній – чари проти чар, добрий учень проти злого вчителя... Сатана присутній, наїздами на млин, де відбувається дія, – але безпосередньо у протистояння не втручається. Звівши зі світу кількох юнаків, чортів мірошник таки гине – завдяки силі любові, точніше – кохання. Розсипається і млин. Створюється іллюзія перемоги над сатаною, хоч він просто дівся, з місця цього дійства «людської комедії».

Що стосується чародіїв, то найвідомішим їхнім поборювачем – і найпопулярнішим літературним героєм – виступає Дон Кіхот. Начитавшись «рицарських романів», – за суттю, здебільшого, – казок для дорослих (зауважмо принагідно вислів з того ж «Дон Кіхота»: «...Немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго.»). Сам Дон Кіхот і гадки не мав, з чим його їдять, оте чаклування; навіть до наших запорожців-характерників не дотяг, що вміли кулі там відвертати, ланцюгів позбуватись, з темниці умкнути. Правда, він був не проти заступництва доброго чарівника – надто вже настирно і підступно його переслідувала ворожа сила, злий чародій. Та не судилось. І йшов Рицар Сумного Образу супроти лиходіїв на своєму знаному Росинантові-Перешкапі, у непевних обладунках, і брав їх на спис, і рубав мечем (не проливши й краплини крові), вручивши свою долю силі кохання, силі любові.

І знову ж: і тут зло – висміяне. Не з Дон Кіхота кепкує М. Сервантес: «смішний», просто до сліз, цей «найкращий із світів». На жаль, щось не чути про достохвальний виклад «Дон Кіхота» для дітей, – щось на зразок «Подорожей Гуллівера» Дж. Свіфта. А може, і не завадило б... Може, і була б гідна конкуренція «Гаррі Поттеру». Поруч з «Маленьким принцем» А. де Сент‑ Екзюпері.

Конкуренція ілюзії. Яка, на відміну од казок, не вводить у життя, а виводить у світ дивовиж, примарностей. В поміркованих дозах воно не зашкодить. Але коли цікавість переростає у пристрасть, коли влаштовуються всілякі шоу і масова скаженина, – перепрошую... Це – не Андерсен.                                                    

 

[1] Оприлюднювалось у часописі  «Молодь України» (26.01.1996), журналі «Слово і час» (№ 8, 1995).

[2] Опубліковувалось у часописі «Україна молода»   (3.09.1998).

[3] Видрукувано в журналі «Сучасність»  (№ 7-8, 2000).

[4] Не опубліковувалось.

[5] Не опубліковувалось.

[6] Ім’я Ісус визначає Спаситель, грецьке Христос – Помазанець, гебрейське Месія.

[7] Друкувалось у часописах «Молодь України»  (1998), «Літературна Україна» (2011).

[8] Не публікувалось.