Шановний читачу!

Відкриваючи цей ошатний томик про В.О.Забаштанського, не полінуйся прочитати спогади, роздуми, літературні розвідки, вірші, які розкривають світ митця – мужнього і талановитого майстра Слова поета-подолянина. Тут обов’язково знайдеш для себе, переповнену ритмом життя душу, щось своє, особисте, що бентежить, змушує замислитись, по-іншому оцінити світ, в якому ти живеш.

Про письменника, у творчості якого можна знайти щось особливе, близьке серцю, говорять: «Мій!». Так кажуть про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Володимира Сосюру, Василя Стуса, Ліну Костенко, Василя Симоненка і ще велику когорту митців слова, яких знає і поціновує чи не кожний українець.

Володимир Забаштанський воістину став моїм… І не тільки тому, що я майже десятиліття присвятив дослідженню його життєтворчості. Кажу «життєтворчості», бо саме так поет озвучив свою світлоносну долю: 

З людьми я завжди йшов, про те скажу

(не про чуття, звичайно, йдеться зайшле),

Чим жив – про те писав нехай не завше,

Про що писав – і досі тим живу… 

Він став моїм. Він навчив мене цінувати кожну мить, навчив розуміти, яке то щастя жити во ім’я добра і справедливості, який заряд життєствердження отримуєш, коли допомагаєш тим, хто поруч, хто потребує твого нескореного слова чи поради: 

Комусь там перед згубою за крок,

Плече підставив мій рядок.

Наша землячка літературознавець Людмила Тарнашинська (літературознавець і критик) свою статтю, присвячену творчості В.Забаштанському, назвала «Пафос стоїцизму», де дуже чітко відмітила, що «стоїцизм» - це вміння перемагати у творчості, щоб перемагати в житті. Головне, перемогти в першу чергу себе, підіймаючись крутосхилами до вершин духовного самоствердження.

Від першої поезії В.Забаштанського «Щоб мирні ранки уставали», 1961 (збірка «Наказ каменярів», 1967) і аж до «Молитви» (збірка «Свічечкою слова», 2000) в українській літературі й культурі визрівав образ цільної особистості, чиєю поезією зачитуються в усіх куточках України.

Я вдячний Володимиру Омеляновичу за те, що дав мені зрозуміти, як треба любити життя, працю, людей, рідну землю! Він своїм Кобзарським серцем сповнює всіх нас оптимізмом, любов’ю, добротворенням.

«Браїлівська осінь» - то світла пам’ять, теплий спогад про письменника і його життєтворчість. Це й ми, бо крізь простори вічності зцілюємось благодатними зернами життєлюбства. 

Віктор КРУПКА,

доцент кафедри української літератури

Вінницького державного педагогічного

університету ім. М. Коцюбинського

 

Нашому неспокійному сьогоденню потрібна яскрава і мужня постать, яка б надихала молодь, була взірцем, вчила не боятися труднощів, гідно перемагати незгоди. Саме такою особистістю є Володимир Забаштанський, життя і творчість якого розкривають сучасники поета в своїх статях, спогадах, поезіях, які ввійшли до збірки «Браїлівська осінь Володимира Забаштанського». Книгу упорядковано до 75-річчя від дня народження поета. У ній під різними кутами зору розкрито образ Великої людини, її неймовірно складну, трагічну долю.

Про життєвий подвиг, позицію поета, про секрети його творчої лабораторії написано чимало творів, які зневіреним повертають віру в себе. Першою була повість відомого українського письменника Олексія Дмитренка «Бо ти на землі людина» та поема Миколи Томенка «Дорога до людей». Вінницький письменник Володимир Рабенчук видав книгу спогадів про Володимира Омеляновича «Блискавка з темряви» (Володимир Забаштанський очима сучасників, Вінниця, 2011). Створено документальний фільм «Світло по той бік ночі» (автор сценарію і режисер письменник Володимир Рабенчук), в якому про долю Володимира Забаштанського і його творчість розмірковують письменники та дружина поета Ольга Забаштанська.

Життю і творчості Володимира Забаштанського присвятили свої праці Іван Дзюба, Петро Перебийніс, Олександр Бакуменко, Степан Литвин, Ніна Гнатюк, Олександр Скорина, Борис Хоменко, Анатолій Подолинний, Михайло Стрельбицький, Віктор Крупка, Людмила Тарнашинська, Дмитро Пічкур, Олена Логвиненко; поетичні твори написали Микола Луків, Микола Руденко, Анатолій Бортняк, Оксана Шалак, Василь Кобець, Володимир Рабенчук та інші.

Зі сторінок цієї книги до нас звертається поет, який у нелегких суспільно-політичних умовах свого часу створив унікальний літературний простір: образи земляків, роздуми про людей праці та їх духовну повноцінність. Він був серед людей, спілкувався, радився, жив їхніми думами і проблемами. Його зброєю завжди було поетичне Слово: 

В синіх скелях поезії волею розуму

Я обтесую слово, мов камінь тверде.

Серце знову по вінця наповнене грозами,

Я живу, і борюсь, і творю для людей.

(«Відвертість») 

Кожний спогад, кожна розповідь, попри невідворотну суб’єктивність, повторюваність, по-своєму створюють зібраний образ лицаря українського Слова, яскравого життєлюба і митця. Наскільки вдалося авторам цієї книги розкрити правдивий образ Поета, трагізм його долі, але разом з тим і оптимізм буття – судити читачам. 

Володимир ГОРЛЕЙ,

лауреат літературної премії ім. М.Трублаїні,

член Національної спілки журналістів України

 

«Поранений, наче птах – та сильний духом»,- так говорять браїлівчани про свого земляка Володимира Забаштанського, талановитого поета, патріота, взірця мужності і відваги.

Обпечене болем серце поета було сповнене любов’ю до людей, до рідного краю, до Вітчизни. Сили духу в нього завжди вистачало на всіх, з ким він спілкувався. Був чуйним і вимогливим до себе і оточуючих. Своєю творчістю виховував Людину в людині. Головним джерелом його життєвої енергії завжди була родина, односельчани.

Ольга Василівна, дружина Володимира Омеляновича, розповідала: «Ми були щасливою сім’єю, разом долали життєві труднощі, хоч інколи було нестерпно нелегко. Але дві руки, двоє очей, два гарячих серця і одна доля на двох, у поєднанні великої сили людського духу з безмежною любов’ю давала нам віру у життя…»

Сьогодні мало не весь мистецький цвіт області відзначає 75-у річницю від дня народження Володимира Забаштанського. Земляки поета роблять усе можливе, щоб нащадки пам’ятали про життєвий подвиг свого односельчанина. У 2008 році в Браїлові започаткував свою роботу літературно-меморіальний музей Володимира Забаштанського – поета, лауреата Шевченківської премії. Спільно з членами обласної письменницької організації запровадили щорічне свято «Поетична осінь Володимира Забаштанського». Загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 1 носить ім’я Володимира Забаштанського; названо одну з вулиць його іменем. В плані роботи виконкому селищної ради – реконструкція скверу пам’яті поета. За підтримки жителів селища, трудових колективів установ та організацій видано книгу «Свічечкою слова», до якої увійшли вибрані поезії автора. Порушуємо питання про запровадження районної літературної премії імені Володимира Забаштанського, а також встановлення погруддя поета в Браїлові.

Вшановуючи пам’ять про письменника-земляка, хочу нагадати рядки з вірша «Безсмертя»: 

Як не згадуй твердження тверді,

Які надмудрі не шукай прикмети,

Але народ безсмертний лиш тоді,

Коли безсмертні в ньому є поети. 

Вважаємо, що саме таким поетом був і залишається наш Володимир Омелянович Забаштанський. 

Валерій Резедент,

Браїлівський селищний голова

 

Володимира Омеляновича Забаштанського

 (1940-2001) 

1940

Народився 5 жовтня 1940 року в Браїлові Жмеринського району Вінницької області в сім’ї робітника. 

1946

З шести років залишився без батька. 

1949

Навчався в Браїлівській семирічній школі. З раннього дитинства йому довелося не тільки навчатися в школі, а й працювати нарівні з дорослими. 

1957

Після семирічки продовжував навчання в будівельній школі (ремісничому училищі) на Донбасі – м. Макіївка Донецької області. Працював малярем на будівництві. 

1958

Працював підручним кочегаром на Браїлівському цукровому заводі, їздовим у місцевому радгоспі, каменярем, бутоломом на гранітному кар’єрі.

У вісімнадцятирічному віці внаслідок трагічного випадку втратив зір і руки. 

1960-1962

 Після операції в Жмеринській районній лікарні лікувався в Київському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології. Знайомство з письменником-фронтовиком Євгеном Кравченком. При сприянні члена організації УТОС незрячого вчителя вечірньої школи В.І.Гергеля був зарахований учнем вечірньої школи. Писав вірші. Друкувався в пресі. Поезія стала сенсом його життя. Перший вірш був надрукований в газеті «Молодь України», 1961 р. 

1964

Із золотою медаллю закінчив середню школу робітничої молоді № 6 м. Києва (екстерном). 

1964 – 1969

Навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Пройшов велику поетичну школу в літературній студії, яку вів Дмитро Білоус.

Наполегливо працював над словом, посів почесне місце в літературному процесі. Коло творчих інтересів і захоплень В.Забаштанського – праця і побут сучасника, героїчні вияви його характеру, мужність, корчагінські традиції в житті молоді.

 1967

Вийшла друком перша поетична збірка «Наказ каменярів»: став відомим поетом. Подія сколихнула київську літературну спільноту: в Україні з’явився справжній поет! Земляки з Вінниччини не повірили, що отой хлопчина, котрий разом із ровесниками бігав босоніж браїлівськими стежками, став письменником. 

1967

Член Спілки письменників СРСР та УРСР. 

1968 – 1993

Понад 25 років очолював Респубріканську літературну школу-студію «Кобза» при будинку культури ім. Я.Батюка в Києві та редакції журналу «Дніпро». Володимир Омелянович був чуйним і вимогливим побратимом на літературній ниві, духовним батьком багатьох молодих поетів.

1969

З відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Відвідував літературну студію при видавництві «Молодь», якою керував письменник Дмитро Білоус. То були своєрідні семінари творчої майстерності, навчання любові до слова. Друкувався в періодичних виданнях.

У видавництвах України побачили світ майже два десятки збірок його поезій. 

1971

«Віра в людину» (збірка віршів присвячена дружині Ользі Василівні). 

1973

Збірка «Моя вузькоколійка». 

1974

Лауреат Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського. 

1975

Збірка «Грані краплі».

 1977

Збірка «Крицею рядка». 

1981

Збірка «Вага слова». 

1982

Збірка «Запах далини».

Орден «Знак Пошани».

1984

Нагороджений ювілейною медаллю «В пам'ять 1500-річчя Києва». 

1986

Збірка «Треба стояти».

Лауреат Державної премії УРСР ім. Тараса Шевчкнка за збірку віршів «Запах далини» та нові вірші в періодиці. 

1987

Збірка «Жага життя». 

1988

Збірка «Мужністю завдячую тобі». 

1989

Збірка «Браїлівські балади». 

1990

Збірка «Древо роду».

1991

Почесна Грамота Президії Верховної Ради УРСР. 

1994

Збірка «Вереснева земля».

 1997

Орден «За мужність» ІІІ ст.

Лауреат Міжнародної премії Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів (США).

Орден Ярослава Мудрого. 

1998

Лауреат літературної премії імені Володимира Булаєнка. 

1999

Збірка «Найкревніша рідня». 

2000

Збірка «Свічечкою слова».

Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Євгена Гуцала. 

2001

2 грудня 2001 року Володимир Забаштанський помер, похований в Києві на Лісовому кладовищі.

(посмертно) Лауреат премії ім. Володимира Свідзінського (останню премію одержала вдова поета Ольга Василівна). 

2009

У видавництві «Грамота» (серія «Бібліотека Шевченківського комітету) побачила світ книга Володимира Забаштанського «І все-таки – стою!...» (упорядник син поета Володимир Володимирович Забаштанський). Автор передмови І.М.Дзюба, післямова В.Д.Герасим’юка, Київ, 2009). До книги ввійшли вибрані поезії з по­передніх збірок поета, останні неопубліковані твори, а також переклади кра­щих зразків світової поезії. Усе те, що було пережите поетом, ви­страждане зі своїм часом, своїм народом, є головним у його творчому доробку. Слово поета, як завжди, звучить світло, гранично відверто, стримано, зболено, правдиво й гострополемічно. 

2011

У Вінниці вийшла книга «Блискавка з темряви», упорядник В.С. Рабенчук, передмова І.М. Дзюби (збірка спогадів, статей, поезій, які створюють колективний образ і пам’ятник у слові лауреату Шевченківської премії й людині виняткової мужності В.О. Забаштанському).

Володимир Забаштанський  – перекладач

Володимир Забаштанський відомий читацькому загалу не тільки як самобутній поет, але й як перекладач, публіцист. Завдяки його старанням вийшли українською мовою книги письменників багатьох країн. Перу поета належать переклади циклів віршів і поем: з російської – А.Іванова, В.Астаф’єва, Л.Смирнова, М.Ісаковського М.Дудіна, Р.Рождественського; з білоруської – В.Козька, П. Панченка, Н.Гілевича, Г.Буравкіна, Г.Бородуліна; з болгарської Д.Дем’янова; з туркменської – Т. Джумагельдиєва, К.Курбаннепесова; з татарської – Муси Джаліля; з азербай­джанської - Р.Рзи; з грузинської - О.Табатадзе, Н.Габрічідзе; з казахської – Ж.Нажимеденова; з литовської - А. Бярнотаса; з латиської – А.Бергманіса; з вірменської – Ю.Саакяна; з естонської - Р.Ріммела; з осетинської Н.Джусойти; з молдавської – П.Боцу та інші. Більшість творів надруковані в окремих та колективних збірниках. Значна кількість творів поета Володимира Забаштанського перекладена багатьма мовами світу. 

Вийшли друком переклади творів

Із російської мови – повість «Біла борозна» А.Іванова (1973), «Крадіжка», «Десь гримить війна» В. Астаф'єва (обидві -1973);

з болгарської – збірка віршів «Якби не було вогню» Д. Дам'янова, які увійшли до книги «Сині скелі» (1978);

з туркменської – книга романів і повістей «Земля пам'ятає все» Т.Джумагельдиєва (1982);

з білоруської – роман «Неруш» В.Козька (1982);

з осетинської – збірка повістей «Пісня в два голоси» Н.Джусойти (1982).

поет, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 Я БАЧИВ ТЕ, ПРО ЩО ПИСАВ КОБЗАР…

(уривок з книги «Тарас Шевченко в моєму житті») 

…На превеликий жаль, у хаті мого дитинства не було портрета Тараса Шевченка в рушниках поруч з образами, не було «Кобзаря» на столі поруч Біблії та й Біблії не було. Батько мій мав початкову освіту, але ду­же рано помер – мені минуло шість років. Мати була зовсім неписьменна. Знала багато на­родних пісень, мала добрий го­лос. Проте з раннього дитинства у моїй пам'яті залишилися вра­ження про Шевченка. Дуже страшні враження. Моє село Браїлів Жмеринського району на Вінниччині досить чимале – це колишнє містечко. Великий цук­ровий комбінат, багато менших виробництв, кар'єри, майстерні, швацька фабрика, кілька церков, монастир, польський костьол. Було в нас чотири колгоспи й один радгосп.

Кажу про це тому, що я бачив у своєму житті те, про що писав Тарас Шевченко. Дитячі враження залишились від таких віршів, як «Мені три­надцятий минало», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»).

Я сам пережив те, що було у вірші «Мені тринадцятий мина­ло». Тільки не овець я пас, а ко­рів. Бачив і те, що описує Шев­ченко у своєму «Сні». Бачив ко­пи і жінок, тільки із старшими дітками. Але колгоспне життя було в прямому розумінні таким, як у віршах Тараса Шевченка, хоч би й оцих: 

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть...

Я це бачив, я це пережив. Удо­світа, ледь засіріє, бігали радян­ські осавули по вулицях, стукали пужалнами у вікна, у двері, а по­воєнні вдови з малими дітьми йшли точно так, як у Шевченка, «німі на панщину» нову. Це бу­ло таке разюче дитяче враження, що я не раз, коли на уроках ана­лізували ці твори, хотів запитати вчительку, але боявся...

Я згадав, що в нашому селі був радгосп, і там люди працювали зовсім відмінно від того, як у колгоспі. Робота тривала до 17-ї години, а якщо жнива чи якась інша гаряча пора, трошки довше могли попрацювати, але їм пла­тили – державне ж, бачте, гос­подарство. У колгоспі працюва­ли від зорі до зорі, і ніхто ніколи й нікому не доплачував за пере­роблені години. А в полі ж удови і жали, і молотили, і снопи в'яза­ли, і в копи складали, і ще хто­зна-скільки всякого на їхні згорьовані плечі лягало. Панщина була!.. Під'яремний труд, а поруч – картини безгосподарності, їх я досі також бачу. Ось одна з них: у центрі села, де був базар, наси­пали піраміду пшениці, а нічим не вкрили. Коли дощі та зливи, то цю людську працю струмками-бурчаками несло згори в річ­ку, і ми навесні наступного року патичками розкопували річища колишніх струмків, а там санти­метрів на 20-30 влежувалося зер­но. Ми його вибирали, нас не переслідував ніякий об'їждчик. Можна уявити, скільки того зер­на потрапляло в річку, скільки праці людської йшло на корм ка­расям та линам. З тими шкільними враження­ми я дожив до 18 років, до своєї трагедії...

Після дворічного лікування в Києві я закінчив російську шко­лу, де подавали Шевченка в кон­тексті відомої комуністичної іде­ології. В російській школі особ­ливо. В українській бодай інколи наголошувалося на національних струменях його поезії, а в нашій – лише на одному: зв'язок Шев­ченка з російськими революцій­ними демократами та як вони впливали на нього. У 24 роки я вступив до Київського університету імені Т.Шев­ченка. Прийшов туди з великим багажем особистого життєвого досвіду. Досі вважаю університетхрамом науки, храмом краси, мудрості. Думав, що в тому храмі усі такі: красиві, мудрі, на відповідній висоті порядності, coвicті... Довелося розчаровуватися. Та то вже інша тема.

Добре пам'ятаю: коли Ілля Петрович Скрипник почав нам читати курс Т.Шевченка, ми од­разу засипали його запитаннями, наскільки впливали на Тараса Чернишевський, Бєлінський, Добролюбов. Він відповів дуже просто: «Треба, хлопці, при­наймні біографії письменників читати...» Ми не зрозуміли. Він ще раз повторив, попросив про­читати і зіставити. Коли я це зробив, був приголомшений... Може, тепер це наївно звучить, але для мене тодішнього майже шкільне знання було великим відкриттям. Моя душа розколо­лася...

У першій половині 60-х років минулого століття в Києві по­вітря було насичене чимось та­ким, що більш-менш порядна людина не могла не заразитися бацилами патріотизму, опору. Заражалися ними молоді люди, студенти. Чотири роки до уні­верситету я відвідував літератур­ну студію при видавництві „Мо­лодь", якою керував Дмитро Бі­лоус, і вже твердо стояв на націо­нальних засадах. Я пам'ятав недруковані вірші Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олій­ника, не кажучи про Дмитра Па-вличка і Ліну Костенко, а один рядок Миколи Вінграновського, як огненна стріла, пронизав наші душі і всю атмосферу тих літ. Відомо, що тоді всі митці і пись­менники мали бути слугами на­роду. Микола Вінграновський перший не згодився з цим: « Я не слуга, я — син свого народу". Які були претензії до автора цього рядка, теж відомо...

З 1965 року почалися виклю­чення з університету, зокрема виключили і моїх однокурсників: Василя Голобородька, Бориса Тимошенка, Василя Рубана, На­дію Кир'ян та багатьох інших. Тло, на якому все відбувалося, — Шевченків дух нескори понево­лювачам.

Якщо подивитися на творчість Шевченка моїми очима, моїми можливостями, моїми знаннями, то він сам є джерелом усіх націо­нальних літературних течій, по­чинаючи від романтизму, через реалізм аж до сучасного модер­нізму. Скажімо, «Реве та стогне Дніпр широкий» — романтизм, «Прости мені, мій синочку, бо я — твоя мати» — реалізм, «Чума з лопатою ходила і гробовища ри­ла, рила»— модерний Шевчен­ко, загадковий. Але ж Шевченко є ще й тим джерелом, де можна на будь-які запитання знайти відповіді. І не тільки для себе та свого часу, а й майбутніх поко­лінь. Загальновідомі, найулюбле­ніші Шевченкові рядки — своє­рідні формули, формули етичні, естетичні, формули моральні та політичні. Наприклад, «Обні­міться, брати мої, Молю вас, благаю» — формула любові і по­братимства, або: «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля», — ось вам і кодекс незалежності.

Коли я раніше чув, що в Шев­ченка немає жодного прохідного рядка, жодного випадкового сло­ва, то сприймав це з натяжкою – так кажуть люди, які повинні з певних причин це казати, які набивають поетові ціну. З часом же, коли й сам, як мені здається, глибше вникнув, та й тепер щод­ня вникаю, у його творчість, ціл­ком згодився з цим тверджен­ням.

Якби сьогодні наша верхотура політична не гордувала Шевчен­ком, а уважно почитала його та хоч би зрідка радилася з ним, менше було б бід, розбрату... Шевченко – це та сила, яка не тільки ставить проблему, а й обов'язково підводить до істо­ричного, політичного, морально­го розуміння, як цю проблему треба розв'язати.

Настав час щоденної чорної роботи. І тут першим робітни­ком, на якого нам треба рівняти­ся, є Тарас Григорович Шевчен­ко...

м.Київ, 2001

(бесіду вела з Володимиром Омеляновичем Марина Муляр у червні 2001 р.; записи використано у книзі «Тарас Шевченко в моєму житті», Київ, 2003. Серед авторів книги – незабутній Володимир Забаштанський. Керівник проекту Олександр Шарварок).

 

Молитва 

Україно, молюся за тебе,

Як за матір гріховно-святу,

За блакить твого вічного неба

І за ниву твою золоту.

 

Україно, молюся за славу,

За твою непокору століть,

За столицю твою златоглаву,

Що по груди в каштанах стоїть.

 

Україно, молюся за мову,

За божественну мову твою,

І за вроду твою калинову,

Від якої добрішим стаю.

 

Україно, молюся за пам'ять

Убієнних за волю синів

І за тих, що у душах запалять

Промінь світла, щоб край заяснів.

 

Україно, лише в милосерді

Час єднання братів настає.

Так як душі є наші безсмертні,

За безсмертя молюся твоє.

 

Отче наш, у Твоїм часоплині

Все минає - ридай не ридай.

Прости, Боже, гріхи Україні

І надалі грішити не дай.

 

СОНЯЧНІ ПІСНІ

 

Життя не стліє з туги на золу.

Так само, певне, зійде сонце вранці,

Коли, гляди, й моє ім’я у рамці

З некрологом появиться в «ЛУ».

Десь квітом усміхатиметься луг…

Зелено-біле, з золотим некрапом.

І, мов об камінь, об цю звістку раптом

Спіткнеться мій найвідданіший друг.

Про людське око недруг у журбі

Поникне листом згаслої черешні,

Що пережив іще одного врешті,-

Десь нищечком подумає собі.

Чи буде так, чи буде навпаки,

Душа моя не знатиме довіку.

Що треба землю залишать велику,

Студенним смутком повняться рядки.

З людьми я завжди йшов, проте скажу

(Не про чуття, звичайно, йдеться зайшле),

Чим жив, про те писав нехай не завше,

Про що ж писав – і досі тим живу.

Що ж там зостанеться з моїх писань?

Граніт в словах, а чи слова в граніті?

Все’дно – за те й за інше я в одвіті,

Немає знижок у вогні пісень.

Та що я тут казатиму за них –

Хай і самі за себе скажуть світу.

Хай чесно проживуть серед блакиту,

Скільки відведено їм літ земних.

Здолавши з ними жалості сумні,

Темнющі нетрища зневір і скрути,

Вони повинні сонячними бути,

Бо заплатив я сонцем за пісні.

ПАРНАС 

Дорогі мої хлопці-парнасці,

Гордий з того, що я серед вас.

Гордий з того, що син Омеляна і Насті

Із Браїлова перший зійшов на Парнас…

 

КАМІННІ СЛОВА

 

Нічого в тебе вірші чи вірші,

Але слова у них якісь камінні.

Носить їх вельми тяжко у душі,

Звичайно, не в найгіршім розумінні.

В якому не було б там розумінні,

І як нести б вас тяжко не було,

Слова мої, ви будьте все ж камінні:

Каміння довго береже тепло.

Каміння гріє лиш тоді, коли

Само нагріте, будемо одверті,

Які б гарячі брили не були,

Та згодом вичахає жар і з тверді.

Робота вічності в безжальній зміні

Погасить і мої слова, либонь.

Та будьте й там слова мої камінні –

З каміння ж бо викрешуть вогонь.

 

РІДНА МОВА

 

Як нема без зірок небозводу,

Як блакиті без неба нема,

Так і мови нема без народу,

І народу без мови нема.

Для народу свойого велика

Кожна з мов, як творіння вінець.

Люд без мови – то глина безлика,

Без’язика отара овець.

ДИТИНСТВО

 

Спомини, брате, жалючі, мов шершні…
Тільки заплющу повік пелюстки:
У листопаді з сумної черешні
Скрапують кров’ю останні листки…

Тлусті снаряди лежать у рові.
Босі, корів пасемо на леваді.
По примороженій вранці траві
Мов по колючій ступаємо ваті.

Стопи, як листя черешні, багрові,
Небо гранітне нахмурить брову…
Ніби тепліше стоять пастушкові
Там, де корова надиха в траву.

Ти не забув, як шматок житняка
Бабця Гриниха — те нікуди діти —
Нишком давала нам з-під фартушка,
Щоб не сміялися ситіші діти?

Журно задумані на фотознімку
Ми біля батька, а батько — в труні…
З хлопцями в школу не піду я взимку.
Тужно дивитись у шибку мені.

Згодом у скелях на чуні й книжки
Я зароблю собі, носячи шпиці.
Потай від тебе мене пастушки
Чвалом гасати навчать на лошиці.

В клубі задушнім уперше побачу
Диво незнане на білій стіні.
Ревно над долею Павки заплачу…
Трудно і легко жилось, як у сні.

Що ж ви, літа, поздіймалися з лук
І летите, летите журавлями,
Прагнучи вічно зі мною розлук
Так, як жадаю я зустрічей з вами…

КАПУСТА

 

Тітка в хаті одна шаткувала капусту
І солила слізьми у діжці дубовій,
А в шибки заглядала сусідкою осінь,
У китайку закручена під молодицю.

Вчора дядька Олексу з кар’єрів на цвинтар
Віднесли побратими його, бутоломи,
І гранітного дуба над ним посадили,
Щоб з жолуддя його проростали скелі.

Вже не сяде на покуті дядько Олекса.
Повернувшись узимку з кар’єрів холодних,
Не хильне, кашлянувши, «підпільної» чарку,
Не похвалить він тітку за добру капусту.

Тож навіщо ви, тітко, капусту січете?
Та ще й солите сіллю жіночого серця!
Гляньте, тітко, у вас голова побіліла,
Як ота капустина на столику вашім.

Тільки тітка не чує, та й нащо їй чути,
Як вона переконана так у повір’ї,
Що у ніч під різдво прийде дядько Олекса
І попросить внести знов капусти із льоху.

Знов розкаже він їй після тої вечері,
Як на грудях йому били брили гранітні,
Як,було, піднімав він у кузні ковадло
І підкови конячі згинав у долоні.

Витре вуса свої рушником із півнями
І закурить з кисета свого самосаду,
Скаже знов жартома, що, мабуть, за капусту
Він її покохав у літа молодечі.

ДЗВІН

 

Дзвонослів’я кругом, дзвонов’я,

Тільки ж сталлю не стане кришталь.

Я не гірший за інших, на щастя,

І за інших не кращий, на жаль.

 

Дзвоноблуддя того, дзвоностою,

Дзвонослав’я того крутії!

Скоро гостя задзвонить косою,

Треба буде стрічати її.

 

Та допоки край шляху спочити

Десь присіла стара на кругляк,

Я цигарку ще встигну скінчити

І загнати під стіл переляк.

 

 

БУТИ

 

Може бути, що мене не буде...

М. Вінграновський

Не приходив я нізвідкіля,

Не ходив і звідси я нікуди.

Тут я завжди, як моя земля,

Вічно був і вічно тут пребуду.

 

Тут в землі лежить мене тьма-тьмуща,

Тут мене ще ляже тьмуща тьма.

Та земля моя, земля немруща,

І мене в ній стільки недарма

 

Пребуло, пребуде, не мине,

Попри всі погуби та покути.

Якщо стільки у землі мене,

Стільки ж і на ній повинно бути.

МАТИ

 

Немає в Марфи сім’ї, ні роду,

Лише з паперу цупкого звістка…

Білява хата в кінці городу,

Струнка тополя — її невістка.

 

Без неї мати не з’їсть, не вип’є,

Говорить з нею, допоки днину

Цибатий півень крильми не виб’є,

А потім плаче і кличе сина.

 

А в Ганни місяць прибивсь до хати.

Живе, мов біла її тривога.

Втомилась Ганна людей питати,

Одна надія іще — на Бога.

 

Ото в куточку шамтить з розпуки,

Де «Мати Божа» висить єдина;

Поб’є поклони, позводить руки,

А потім плаче і кличе сина.

 

А в Стефи всюди — своя манера,

У неї повінь в очах блакиту,

Про страдну долю свого мінера

Воліє ліпше повідать світу.

 

Та ятрить рану в душі глибоку,

Щоб знала правду і юна зміна,

На людських діток погляне збоку,

А потім плаче і кличе сина.

ВСЕ-ТАКИ ЛЕГШЕ

 

Звідкіль не дивися і як не бери,

Почав я не те що лукавити з вами,

Почав приглядатися злегка до гри

Словами.

Навідліг не б’ють мене людські жалі.

З’явилась у серці податливість глини,

Чуття захололи, немов у золі

Вуглини.

 

Не падав, здається, ніде, навпаки,

На що ж я спромігся, дійшовши зеніту,

Тесать у поезії лиш бучаки

З граніту.

Що сталося, душе, іще ж ти жива,

На осінь дочасно взялося хилити?

Ні, зовсім не те, почала міщанва

Хвалити.

 

Коли я над урвищем у заметіль

Навпомацки йшов по хисткому карнизу,

Як ждали вони, щоб зірвавсь я звідтіль

Донизу.

Коли ж я пройшов, не піддавшись мані,

Що в поводирі понад скелю пускали,

Тоді вони перші найдужче мені

Плескали.

 

Того й розгубивсь я і збився з ноги,

Невже відступать, загойдалися ваги,

Проте й наступать не було ні снаги,

Ні зваги.

Зборов я вагання, знов твердо стою

І тверджу, згадавши дороги минулі,

Що все-таки легше упасти в бою

Від кулі.

ПОВОЄННЕ ЛІТО

 

В яру хатина, ніби у корзинці,

Пташок — по стріху, тіней — по шибки.

На світ з подвір’я крізь штахет шпарки

Дивились хлопчики, як два мізинці.

Над яром липа у рябій косинці,

З дупла стріляли реготом шпаки,

Коли у перевернуті шапки

Ловили квіти бджілок у низинці.

Світило — падало до пругу днини,

Хотілось хліба після дивини.

Спиналися на плечі деревини,

Звідтіль дивилися на шлях вони,

Чи з поля не майне крило хустини

Й пілоточка з далекої війни?

 

 

ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ

 

Веселий я був, молодий і безстрашний,

Від мене такого і світ був не старший,

Не дужчий за мене був світ у борні,

І вічно так буде, здавалось мені.

Котились літа, мов колеса мигтючі,

Та я не боявся ні грому, ні тучі,

Ні синьої далі, ні сивого зла,

Бо завжди зі мною Вітчизна була.

Коли мені зорі світить перестали,

Від туги камінної сивіли скали,

Палили себе кам'яними слізьми,

- Хто виведе темного сина з пітьми?

Та я не схилився і перед судьбою,

Пішов, але й інших повів за собою,

Куди б не ішов — одступала імла, 

Бо завжди зі мною Вітчизна була.

 

* * *

 

Бачив змалку, як вперто, зухвало

Пророста між каміння спориш.

Чув, як з викликом скелі шептали:

«Хлопче, нас підкори, підкори ж...»

Холод так тобі жили судомив,

Що аж зашпори в душу зайшли.

Сам незчувся, судьба бутоломів

Підвела і тебе до скали.

 

І сказала: -Ти сильний, чоластий,

Як твій рід, що в Браїлові зріс,

Рви ці брили, ламай, каменярствуй –

Твого каменю стачить на міст.

Отака невсипуща кар’єра

Тобі випала раз на віку:

Слово правди – не марна химера

У каміннім її словнику.

 

Ти прийняв свою долю, мій брате,

Мов козак бойового коня,

Щоб її в час тяжкий осідлати,

А не охляп скакать навмання.

Як не дибилась, билася доля,

Ти ж її з усіх сил загнуздав.

І викрешуєш слово із болю,

Обпікаючи віршам вуста.

 

Хай воно крем’яне, а гаряче,

Повне віри, снаги, доброти,

Слово щире, правдиве і зряче,

І несхитне в дорозі, як ти.

ВІРА В ЛЮДИНУ

 

Треба хліба людині й металу,

Треба музики і п’єдесталу,

Та, мабуть, над усе до загину

Треба віри людині в людину.

 

Що людина без віри в людину:

В сивий смуток і радість дитинну,

В людські очі, думки і дороги

Без найменшої перестороги.

 

Люди можуть за віру картати,

Можуть навіть на горло скарати,

Відібрать в тебе волю єдину,

А ти все-таки вір у людину.

 

З тої віри, як дуб з жолудини,

Віра в себе гілкує щоднини,

Віра в матір, у друга й дружину

Тужавіє із віри в людину.

 

Вона корінь отой, що до скону

Живить соками стовбур і крону.

Коли ж дерево в корінь підтяти,

Жить не буде, хоч буде стояти.

 

Стрінеш душу, блукаючу всюди,

Котрій віри не ймуть більше люди.

Ти повір в її долю полинну

І тим самим врятуєш людину.

 

Пронеси крізь роки і негоду

В серці віру нескорену й горду

Віра в рідну твою Батьківщину

Починається з віри в людину.

ВАСИЛЕВІ СТУСОВІ

 

На перегляді фільму «Тіні забутих предків» Василь Стус підвівся

і запропонував залові на знак протесту проти арештів творчої

інтелігенції встати.

 

Василю, чуєш, не вставай, посидь!

Вставанням цим нічого не змінити.

Поглянь, навколо вовча ненасить

Спровокувати, вистежить, зманити.

Вони ступають слід у слід по сліду,

Ніколи не збиваються з ноги.

Хоч зараз душу пригамуй поблідлу

І коней чвалом не гони.

 

Заждалась Валя, Дмитрик тата жде.

Василю, чуєш, все ж на грані краху.

Чи слово зал на ноги підведе?

У душах стільки рабства ще і страху.

Ти ж знаєш: то не вперше, не вдесяте,

Було так завжди протягом століть.

Люд підведеться і по хвилі сяде,

Ну а тобі за гратами сидіть.

 

Але ти випростав чоло круте

І вистрілив одну-єдину фразу.

Літа «карався, мучився», проте

Ні в чому не спадлючився ні разу.

Якби не встав і ти в тій блудоверті,

Ніхто б нічим не дорікнув тобі.

Ти тільки сам собі того до смерті

Нізащо не простив би, далебі.

 

Тремтіли б небеса, немов трепета,

Літами двиготіла б далина,

Ми мали б славного в тобі поета,

Але не мали б нині знамена.

ЕКЗАМЕН

 

Щоб людиною стала людина,

Після смерті такою була,

За життя вона скласти повинна

Три екзамени в тверді числа.

Щонайперший екзамен – з біди,

Ну, а другий, звичайно, - зі слави,

Ну, а третій – із влади завжди

Шанталавої тої халяви.

Попри вічні спокуси й загати,

Все ж людині щастить за роки

Два екзамени перших складати

І складати успішно таки.

По некрополях тишу лунку

Знов лякаю не задля розради.

Хто й коли ж бо екзамен із влади

Хоч на трійку складав на віку.

 

 

НАРОДНЕ УСЕ

 

Народне усе – від землі до блакиті,

Від суддів до фабрик, од світла до тьми.

По нетрях народних кагати нариті

Народними, звісно, кістьми.

Народне усе – від ракет до соломи,

Від хору Вірьовки до дзвону струни.

З киями на вулиці спецкостоломи –

Так само народні сини.

Народне усе – у ганебі і славі

Із рабства поволі йдемо до мети,

Чого ж то так тяжко в народній державі

Народові правду знайти?

Було так і буде від роду до роду,

Все буде народним і все не його.

Допоки і влада народна в народу

Боїться народу свого.

 

ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ У ПОЕТИЧНОМУ СЛОВІ

 

 

Микола РУДЕНКО

МОЯ ПОДЯКА

 

Я дякую, що осліпив мене,

Великий Боже – Світова Монадо,

Що вибірково це життя земне

Сприймаю – не як свято чи принаду.

 

Сприймаю так, що жити на землі –

Це означає вийти на роботу.

І клопоти великі та малі

Не бачити як лихо чи скорботу.

 

Хоч як би місія важка була,

Хоч як би насолод запрагло тіло –

Скажи йому: мовчи, машино зла –

Ти не на гульки дана, а на диво.

 

Володар твій не я, а тільки Ви –

Хто Всесвіт опромінив духом власним;

Хто так живе, мов на Софії дзвін,

Що кличе звуком мудрим і прекрасним.

 

Той звук, той дух, те Слово оживуть

У полі житом, квіткою у лузі.

То є любові невмируща суть –

Життя і діяння в святім союзі.

 

Я Всесвіт оглядаю з краю в край,

Вже й для захмар’я косу намантачив.

Для мене всюди Бог, усюди рай,

Коли був зрячим – я того не бачив.

 

Віктор КРУПКА

***

Неповних вісімнадцять...Попіл мрій.

Погасле сонце. Темінь. Морок долі.

Зотліти в муках на своїй зорі?

Скоритись болю чи... у жито-поле?

 

Неповні вісімнадцять - і полон.

У споминах, бажаннях світ вирує.

Орати б землю з трударем-волом

Чи бити камінь? Хай Браїлів чує!

 

 В неповних вісімнадцять все пройти:

 Зневіри терен і вогонь чистилищ, -

 Щоб духом предків мужності сягти,

 Збагнути джерело своєї сили.

 

Уже за вісімнадцять - син землі

(Нехай тривоги в далині літають).

У віршах кличеш ранки-солов'ї,

Які ведуть тебе вкраїнським краєм.

 

 

Микола ЛУКІВ

ПЕРЕВАЛ

 

Гора, дорога, перевал,

Стара каплиця на вершині.

А далі – обрій, як обвал,

І небеса високі й сині.

 

У небесах орли пливуть,

Літа спливають за літами.

І люди йдуть і розтають,

Зливаючись із небесами.

ДЕНЬ МИНУВ

 

День минув і згас у потойбіччі,

Засвітились зорі, наче свічі.

Оповила простори пітьма.

От і все. Погаснув і нема.

 

І ніде не буде. А настануть інші.

Може, кращі, а може – гірші.

А по цьому світять зорі-свічі.

І зникає слід у потойбіччі.

 

 

 

Оксана ШАЛАК

ПРИСВЯТА

 

Серед усіх – найрідніші

Ваші добрі слова,

Ваші вогненні вірші,

Ваша думка жива.

 

Батьківське ваше «доню» -

Досі мені в ушу…

Сніг вже лежить на скронях

Подільського споришу…

 

Я не забуду до смерті

Ані тепла, ані вас.

Предків живих і мертвих

Озвучують ваші слова.

 

 

 

Володимир ГОРЛЕЙ

ПОСВЯТА

 

А монастирські дзони, як колись,

Стрічають знову радісно Поета.

І слухає той передзвін планета,

І я з надією удалеч задививсь.

 

Блаженний він, відвертий і простий.

Терплячий, гордий, «Свічечкою слова»

Він освятився й освятилась мова —

Весь білий світ став серцю дорогий.

 

Браїлів пам’ятає юнака,

Який любов’ю жив, творив і мріяв.

Якби ж то не гірка лиха подія,

Що увірвала долі в козака.

 

Писав: — Радію, сестро, в темнині, —

(читаю зболені рядочки в круговерті).

Комусь на світі легше, ніж мені, —

(його слова пекучі і відверті).

 

Ідуть до нього добрі земляки

Вклонитися Поету і Людині.

Лунають дзвони, наче вперше нині —

Видзвонюють поетові рядки.

 

 

Петро ГОЛОВАТЮК

***

Друг помер. Утрати ще такої

Я не знав за всі свої роки.

Смуток розстелив свої сувої,

Наче повінь на усі боки…

 

 

Леонід КУЦИЙ

ТИТАН ДУХУ

 Свята земля дає коріння,

Яким життєву силу п'ють.

На цій землі, в моїй країні

Титани Всесвіту живуть.

Не ті, що виросли у Трої –

Атланти міфів світових,

А ті – герої із героїв,

Усіх: і мертвих, і живих.

Таким і виріс Володимир,

Пройшов хоробро через все.

Могутнє мужності вітрило

Душа його в віки несе.

Його високий стяг сягає

Людської величі вершин.

Ми й по спочинку не забудем

Тебе, наш вірний побратим.

 Свята земля людину родить –

Стихії Всесвіту дитя.

І випробовує природа

Її на міцність все життя.

 

 

Оксана СЛУШНА

 

В.ЗАБАШТАНСЬКОМУ

 

Сплелися доленьки-стежки

У вузол сліз і тяжких мук.

Не стало в молоді роки

У хлопця зору й сильних рук.

Тікає правда в забуття,

Страждає серце від пісень.

Чому в Володине життя

Ввірвався цей проклятий день?

По той бік ночі він творив,

По той бік ночі він кохав.

Життя так ревносно любив,

Дружину-янгола Бог дав.

У римах щастя віднайшов,

Душею бачив і співав.

На крилах ночі знов і знов

Свої нам думи дарував.

Лікує рани часу плин,

Прийшли надія і талант.

А на устах — гіркий полин

Ім’я — Володя Забаштан...

І ніби сонце крізь пітьму,

І знову сила у руках.

Отак злетів у вишину

Поранений та сильний птах.

 

 

Володимир ДЖЕДЖУЛА

 

ПРОМЕТЕЙ НЕЗРЯЧИЙ

 

У відчай не упав і не впаде повік,

І не зламався у стражданнях долі

Сліпий поет, каліка із калік,

Хреста важкого ніс в журбі і горі.

 

Воістину поет і справжній Каменяр,

У глодиняччі й терніях дорога.

Усе його життя — немислимий тягар,

Але не скнів і не гнівивсь на Бога.

 

У відчай не упав і не впаде повік,

А людям дарував свої вірші-жарини,

У них возніс до сонця Батьківщину

Цей Прометей, незрячий чоловік.

 

 

Василь КОБЕЦЬ

 

ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ

 

Є такий поет на Україні,

Родом із Браїлова, від нас.

Вірші в нього – мускулисті, рвійні,

З ними він у темноті не згас.

Він же, люди, йшов, немов по терню,

На Голгофу каторжних страждань,

А спитай, чи він з дороги зверне?

Тільки спробуй на дорозі стань!

 

Він такий ще змалечку, відтоді,

Як рвонула вибухом біда.

Без очей, без рук лежав насподі,

А над ним, напевне, Бог ридав.

Все над ним – і день, і грім, і клекіт,

В нього – тільки серце, тільки дух…

Враз оглухли голоси далекі,

Тільки власну чув страшну біду.

 

Але звівся, випростався з болю.

Сам своє боляще вшив у шов.

Київ-дядько осінив любов’ю,

Тут свою поезію знайшов.

Він щоденно свічечкою слова

Шлях собі присвічував у тьмі.

Навіть кегебістські людолови

При Володі нишкли, як німі.

 

З нього правда рвалася, як вибух,

Чулося туди, аж до ЦеКа.

Із сідла його ніхто не вибив –

На таких не зніметься рука.

І щоразу світлим тужать руки,

І журба вростає у глибінь.

Не дає завити від розпуки

Кожен день тружденний в боротьбі.

 

Не дає зневіритись дружина,

Олечка Василівна, як птах.

Ніжна, наче чаєчка, пташина,

Серцем чує, що й коли спитать.

Це вона – його міцна опора,

Руки й очі, світ і секретар.

Що там серце! І яке там хворе?

Легше вдвох витримувать удар.

 

Ще про неї ми не склали пісню,

І таку, що як молитви суть,

Про її тривогу ранню й пізню…

Хай цю пісню журавлі несуть.

Над світами, з приспівом далеким,

Неповторним приспівом, аж там,

Де Браїлів, де палац Фон Мекків,

Де Чайковський, Лебединий став…

 

День при дні, як мовить він,- тружденний,

Хліб важкий, дорога не проста.

У сім’ї робочій нарожденний,

Він поетом незвичайним став.

Рідна хата… Одинока груша.

Груша душу роду береже.

А як треба, то й сльозу осушить,

Наче світлий томик Беранже.

 

Забаштанський… Він – як Україна.

Отакий стражденний – Божий дар.

Цей поет не стане на коліна,

День при дні тримаючи удар.

Захистить ще й інших, що в зневірі

У вельмож цілують пилюгу.

Захистить і правдою, і вірою,

Ім віддавши силу і снагу.

 

Каже він комусь, ущент розбитому,

Це життя вже схоже на тюрму.

Та комусь ще гірше, як йому…

А чому? Хай краще не допитує.

Каже, я волом не був при стійлові

І давно спокутував свій гріх.

Після смерті, каже, у Браїлові

Я найдовше житиму за всіх.

 

 

Володимир РАБЕНЧУК

 

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ

 

Вперше, вп’яте, встодвадцяте, вранці

Вийшли визволятись від зими,

Забаштанці, гей, широкоштанці,

На душі – маніжка з бузини.

З молодої сили вітер мовкне,

Стогне шлях і гнеться від ходи.

Збаштанці щось велике й мокре

Котять, ще не знаючи куди.

 

Котять, сподіваючись – це доля,

Рідним словом плачуть і кричать,

Вірять – справді вирвались з неволі

Знавіснілих власних яничар.

Вкотре нерозважні забаштанці

Присипають співом хижу рать,

Хоч і добре знають: яничарців

Співами одними не здолать.

 

То ж вкотили, потом окровілий,

Замість долі ще один конфуз:

На усеньку карту України

Стиглий помаранчевий гарбуз.

 

Їжте, очі, що за так купили!

Дзьобайте, кому лишень не лінь!

Забаштанці гарбуза котили,

Не дотямивши, що то троянський кінь.

 

Співунам і досі не збагнути:

Як це так – котити власний крах…

Як ірже той коник – добре чути

Й видко, кому креше по зубах.

 

 

Лариса ВИГРІВАЧ

 

ЗАБАШТАНСЬКОМУ

 

Земля моя талантами багата,

Оспівана у віршах і піснях.

Шанує будні, величає свята,

Що йдуть до нас в осінніх добрих днях.

Її митці, немов зірки яскраві,

Незрадливий вогонь в серцях несуть.

І сіють слово, що зростає в славі,

Надіями окрилюють, ведуть.

І він в житті казати не втомився

Слова-захоплення, слова-болі,

Бо тут зростав, бо тут він народився,

Любив, страждав, служив своїй землі.

Простий, вродливий, зростом невисокий,

Несхитний духом, сильний, мов граніт,

Високий лоб і погляд кароокий,

А творчістю він підкорив весь світ.

 

Його завжди захоплювали люди,

Характери і долі їх важкі.

Він був, він є, він, безперечно, буде,

Як світоч правди в нашому житті!

Його «Молитва» — наші піснеспіви,

Його надії — наше майбуття.

Він так любив, леліяв наш Браїлів,

Він — світло, гордість нашого буття!

 

 

Валентина КОЗАК

 

СОЛОВ’ЇНА МОВА

 

Володимиру Забаштанському –

лицарю української мови

 

Соловей співа по-солов'їному,

Горобець цвірінькає як зна,

Укшшцю. мовою дивинною,

Чи не грішно нехтувати нам?!

 

Запашною, вільною, співучою,

Ти до всього світу озовись.

«Заповіту» правдою палючою

Освітись і знову укріпись...

 

І тебе обніме світ слов'янський,

І Дніпро пізнає, мов рідню,

О, єдинокровцю, ти отямся,

Не гаси правічного вогню.

 

Соловей співа по-солов'їному

Кожна птаха свою мову зна.

Україно, тільки материнською,

Вічно плакать і сміяться нам.

 

 

Анатолій БОРТНЯК

 

ЖАЙВОРИНА РЕМІНІСТЕНЦІЯ

 

Чи ж може буть, залежно від погоди,

В одній особі геній і жебрак?

Володимир Забаштанський.

 

Тим, що назву геніальним, Володю,

Дух твій, який понад тління й іржу, —

Правди жорстокої не підсолодю,

Чи правильніше — не підсолоджу.

 

Всі ми у грішному світі —мов гості.

Але і тут, де бридня і гризня,

Бачив тебе у такій високості,

Що почувався дрібним, як зерня.

 

Жайвором линув — над жниво і мливо,

В горді світанки з нічної пітьми.

Як же ти зосліпу міг так стрімливо,

Майже без крил, а немовби з крильми?!

 

Сяяли думи твої гонорові.

Важко спадали на землю таки.

Совість пречиста до зойку, до крові

Перетиралася об смітники.

 

Тільки ж придворно не піє, не кряче

І ні до кого не йде на поклін.

У піднебессі співає найкраще.

Та поклювати щось мусить і вин.

 

Я тебе, друже, підправлю, як можна:

У жебраках не ходив ти повік!

Супила брови особа вельможна,

Тай не одна, — кому словам допік.

 

Ницих поклонів не бив ти нікому,

всякій сволоті давав одкоша.

Тіло твоє — в смітникові земному.,

У жайвориному небі — душа.

 

 

В. ЗАБАШТАНСЬКОМУ

 

З берегів надбузьких шлю вітання,

Де пороги звихрено-круті,

Де рясні калинові світання

Освятили всі твої путі.

 

Де твоїх юнацьких літ конвеєр

Заповзятим ходором ходив,

Де свою кар’єру у кар’єрах

Ти важенним молотом робив.

 

А коли трагічний стався вибух,

Роковим багаттям запалав,

Ти з рядів корчагінських не вибув,

Ти не вийшов з каменярських лав.

 

Не мені тебе втішати, друже,

Хоч печаль пече мене, пече!

Краще дай зіпертися на дуже

У вогнях гартоване плече.

 

Треба мати віру променисту,

Від душі даровану людьми,

Щоб життя, як брилу крем’янисту

Вирвати з пустельної пітьми.

 

Дух потрібен, мов би клич: «По конях!»

Як сурма в рішучому бою,

Щоби навіть вибух той поповнив

Громову енергію твою.

 

Треба там, на сірому граніті

Справу так освоїти сповна,

Щоб навчитись і думки гранити,

Шліфувати волею слова.

 

Треба серцем бачити майбутнє,

Щоб були, як обрії, рядки…

Міцно тисну дві твої могутні,

Каменярські дві твої руки.

 

 

Анатолій ЗАГРІЙЧУК

 

БРАЇЛІВСЬКИЙ ЕТЮД

(Володимирові Забаштанському)

 

Браїлівські містки,

Браїлівські пороги,

І норовистий Рів,

Немов отой лошак,

Що мчить, не визнає

Ніякої дороги

І рветься навпростець

Подільський аргамак.

 

Тут нині віршами

Насичене повітря

І звуками в віках

Нев’янучих пісень.

І в кожнім камені

Спресоване століття,

І в кожній квітці –

Непочатий день.

ДЛЯ НЬОГО СВІТЛОМ БУЛО СЛОВО

(статті, рецензії, відгуки)

 

 

Петро ПЕРЕБИЙНІС,

поет, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

ПРАВДОЮ СВІТИТИ У ВІКИ

 

Володимир Забаштанський. Ім’я – легенда. Єдиний з письменників кавалер державного ордена «За мужність», рідкісної відзнаки, яку здобувають не рангом, а подвигом. Але це високе слово блідне, коли йдеться про Забаштанського. Подвиг буває миттєвим, несподіваним, неусвідомленим, як подих. А подвиг Забаштанського – щохвилинний, щоденний, постійний, нескінченний. Подвиг Забаштанського – це його життя. Це його вистраждана поезія.

Втративши очі й руки на злеті молодої долі, поет не мириться з бідою. Його слово – це правда. А правду не люблять ні патриції, ні плебеї.

Колись мені довелося написати нарис «Дни невидимого солнца» для самої ленінської «Правды». Вже надійшли гранки з Москви, вже була відома точна дата надрукування. Однак партійно-каральна машина не дрімала – і вона спрацювала безвідмовно…

Про все це Володимир Омелянович нічого не знав. Хотілося зробити сюрприз для побратима. А вийшов сюрприз…від системи. Тільки й того, що автор подарував своєму героєві ті злощасні гранки. На спомин про найгуманніше у світі суспільство.

Здавалось би, настала сподівана воля. А душа поета болить. Душа кричить хрипучим криком. Бо немає добра на землі.Немає України в Україні… і знову не спиться його слову. Мов незриме кресало, воно іскра за іскрою виборює світло у непрониклому кам’яному мороці. Ось чому рядки Забаштанського такі гострі, зазубрені. Об них можна поранити серце. Якщо, звичайно, серце не з бетону…

Коли Президент України вручав йому бойовий орден, серед офіцерів і генералів поет був єдиною цивільною особою. І цим сказано багато! Сказано все.

 

 

ЙОГО ПОКУТИ ЗОЛОТІ

 

Літо на осінь поглядає. І все ближче вона – ювілейна осінь Забаштанського… Навіть оцей дзвінок телефонний змушує здригнутися і відлунює здогадом: це він! Так, це він. Володимир Забаштанський, як змолоду заведено поміж нами, глухуватим, огрубілим, вистудженим вітрами віку голосом читає щойно народжене, щойно перевіяне сумнівами, виношене, довершене. І диво дивне. Це не сьогоднішній, шістдесятилітній, а той, молодий, пекучий, вісімнадцятилітній Забаштанський на грані темряви і світла.

 

Та невже ж ніхто із того боку тьми

Не проб’ється тугам на розраду!?.

Тільки спогади важкими чобітьми

Гупотять за мною десь позаду...

Дякую й на тому: все ж не сам таки…

Де ж це хлопці – витязі, герої!?.

Де прогрес – авто, ракети, літаки?..

Тьма – як після згуби світової…

 

Слухаю цей голос – і перед серцем пропливає небесна стрічка його пропаленого шляху. Болісно перекликаються, гомонять літа за перевалом. А ми дивимося видющими очима услід його прозрілому сонячному слову. І наче б усе гаразд. Наче б нема і не було його муки, його щоденного боріння з пітьмою. Наче б не чути в горлі того задавненого динамітного клубка. Не чути голосу побратимів, як бувало у вибухові шістдесяті. Притерпілося. Притупилося. А стрічка зблискує вдалині, чорно плавиться, димить, та не згоряє.

Слухаю голос – і мовби провалююсь у минуле. Нестерпне, неймовірне, невідворотне…

Востаннє він побачив сліпучий спалах. І вибух кам’янистою стіною заступив йому дорогу до сонця…

Життя хлопця було врятовано. Але що то за життя, коли звідусіль обступає важка, задушлива темінь, коли неможливо навіть погладити невидиме обличчя дорогої людини. Немає очей, немає рук…

З тої фатальної миті життя його різко розділилось надвоє – на свтло і на морок. У «зримій» частині залишились неповні вісімнадцять літ, школа-семирічка, будівельна школа, гранітний кар’єр. У «незримій», назавжди відміряній жорстокою долею, були наполегливі пошуки свого місця на землі, муки і радощі, сумніви і надії.

Володя вирішив твердо й остаточно: боротися! В цій головній частині життя він був не наодинці з собою. Поруч були люди – ті, про кого він згодом напише з такою гострою правдивістю і прямотою:

 

Іду з людьми, забуваючи горе і муки,

І жага до життя пломеніє, кипить:

В них мільйони є рук – з ними я не безрукий.

В них мільйони очей – з ними я не сліпий!

 

Деякі надто «жалісливі» колеги-письменники поспішили проголосити, нібито поетичну долю Володимира визначило нещастя. Якби, мовляв, не той трагічний випадок, не було б і поета Забаштанського. Та ні ж бо! І справа тут не тільки в хибному погляді на природу таланту. Справа в іншому. Володимир став на тернистий шлях письменника не тому, що в нього не було ніякого вибору. Адже у своєму, здавалось, безнадійному становищі він, як ми знаємо, успішно закінчив середню школу, з відзнакою захистив університетський диплом. Що й казати, він багато міг би досягти і в будь-якій сфері діяльності. Та обрав найнадійнішу зброю – поезію. Забаштанський передчував своє покликання ще тоді, коли бив граніт у кар’єрі. Він залишився каменярем, важко видобуваючи «в синіх скелях поезії» заповітні, необхідні людям слова. Серце не знає перепочинку. Проміння незримого сонця пронизує його, аби відродитись у слові об’ємними, рельєфними, воістину зримими картинами довколишнього світу.

Але ж для того, щоб творити, треба чимало бачити. І поет вирушає у світи далекі, а потім захоплено розповідає, що він там бачив. Пам’ятаю, якось у дні нашого знайомства я мимохіть сказав йому: «Дивись» - і тут же запнувся. Він тонко відчув моє сум’яття і дивно усміхнувся. «Бачу!» - це слово на вустах Забаштанського звучить так просто і природно. Це слово він любить до самозабуття, вимовляє його з різноманітними відтінками…

А ще ж письменникові слід чимало читати. І Володимир «читає». Ночами просиджує над магнітофонними стрічками із творами класиків. Годинами слухає тихий жебонливий голос дружини Ольги, а ми дивуємося, коли це він встигає стежити за всією періодикою.

Ми, його друзі, колеги, нерідко приходим до нього за порадою, підтримкою і не завжди уявляємо, як же важко йому, Володимирові Забаштанському. Якою величезною ціною дається поетові неосяжна, нестерпна, виснажлива робота серця і мозку. В яких муках народжується, бува, серед ночі несподівана, неповторна строфа, а він хіба що на аркуші пам’яті може записати ті пекучі рядки. Іноді просто забуваєш, як не вистачає йому не тільки світла й сонця. І лише при зустрічах, коли він обережно притуляється лицем до лиця, вмить за думуєшся над тим, як хочеться йому потиснути тобі руку… і лише в поезіях проривається неспалима журба, коли «двовухо в оглухлім чаду мовчить на столі телефон».

Він любить телефон особливою любов’ю, як вірного друга, що в жадану хвилину єднає його зі світом. Та найбільше прагне він зустрічатися з людьми, з читачами справді віч-на-віч.

Відчувати їхній подих, перейматися їхнім настроєм. Бачити їх. Бачити! Аби потім у трепетній тиші робочого кабінету переривчастим від хвилюванням голосу продиктувати:

 

Треба хліба людині й металу,

Треба музики і п’єдесталу,

Та, мабуть, над усе до загину

Треба віри людині в людину…

Пронеси крізь роки і негоду

В серці вірну нескорену й горду.

Віра в рідну твою Батьківщину

Починається з віри в людину.

 

Можуть запитати, чому в цьому слові про поета відлунюються загалом начебто й відомі факти з життя Забаштанського? Відповідаю. Тому, що через байдужість, чи просто лінощі душевні ми, на моє глибоке переконання, ще не показали на повну силу Забаштанського як людину подвигу. Так, поета відзначено Національною Шевченковою премією, єдиного з письменників нагороджено орденом «За мужність». Але хто про це сьогодні говорить?

Я знаю, Володимир Забаштанський не любить високих слів, коли вони хоч якоюсь мірою торкаються його життя, його особи. І все ж цю нескорену людину хочеться назвати героєм. Героєм, який у гранітному мороці щодня, щохвилини пробивається словом до незримого сонця.

Усі ми переживаємо тепер драматичні і великі дні української історії. І тому не будьмо скупими на слова про славного нашого сучасника. Володимир Забаштанський – особлива сторінка нашої культури. Як поет він зовсім не потребує традиційного питання з приводу його біди, яке так часто ми експлуатуємо. Справді, навіщо постійно нагадувати про героїчну долю Забаштанського, коли сама поезія його – героїчна?

Сьогодні Забаштанський працює, як ніхто. Його поезія бореться. Бореться за волю України і проти її кримінальної вольниці. Слово Забаштанського проливається дощем на добро і громом падає на голови зла. Мільйони слухають гаряче його слово в ефірі і переймаються болями поета. Як постійний читач усього ним написаного засвідчую: душа поета щомиті у роботі. Душа поета – вулкан. І це подвижництво людини честі, гідності, обов’язку є взірцем для кожного з нас, для всіх, кому дорогі інтереси незалежної нашої держави.

Без перебільшення можна сказати, що Володимир Забаштанський – це неповторне явище не тільки в українській літературі. Це поет європейського кореня. Його поезія органічно перегукується з духовними шуканнями болгарина Дам’яна Дам’янова, з художнім самовиявом представників інших, не тільки близьких, а й віддалених від нас літератур.

На перший погляд, Забаштанський – майстер традиційної школи. Але глибше проникнення у стиль, в образну структуру, в душу його поезії відкриває цілі поклади новизни і своєрідності. Цілі родовища багатовимірної строфіки, різношарової сюжетності, широкопланової епіки. А ритміка! Ритміка у Забаштанського напружена, переривчаста, як подих людини, що сходить на високу гору.

 

Душа в покутах перекута,

Порве рабою куті пута,-

Возродиться у каятті.

Живу надіями на літо,

Коли медами все налито…

Мої покути – золоті.

 

Забаштанський – поет, явлений природою, а не волею якогось випадку. І водночас він поет найважчих тем. Він ніколи не дозволяв собі розслабитись, перепочити у холодку заколисливих медитацій. Якщо вже бере слово Забаштанський, то це, будьте певні,- з великого приводу, з любові і муки. Почерк Забаштанського впізнається з першого слова. Бо це те, що перекипіло в душі поета, що може і хоче повідати людям тільки він і ніхто інший.

Не треба замовчувати висоту і значення цього художника і борця. Гранично чесний перед людьми і собою, наділений почуттям надзвичайної відповідальності за вистраждане своє слово, поет Забаштанський не тільки життям, а й щоденним творчим подвигом виборов найвище право сказати: «Заплатив я сонцем за пісні».

На сьогодні Забаштанський переконливо займає місце в колі хрестоматійних наших передач тридцятих-шістдесятих років. Я можу собі дозволити такі оцінки, бо знаю творчість поета що називається з першого листа. Бо справді ось уже близько двох десятиліть Володимир Омелянович звіряє мені практично все новонаписане. Чому – й сам не знаю. Можливо, тому, що я не роблю ніяких поблажок і скидок, яких цей мужній чоловік аж ніяк не потребує.

Якщо вже зайшло на відвертість, то мушу сказати, що зараз цей активний, правдолюбний поет, цей діяльний гострий політик фактично перебуває в духовній ізоляції, у нестерпній громадській самотині.Нинішній час, який Забаштанський сміливо і безкомпромісно виробляв, виявився для нього і відрадним, і жорстким. А може, не так час, як люди. Багатьом сучасним діячам, здається, не до нього. І ось течуть розвихрені потоки життя мимо борця, патріота, який себе не мислить без людей, без їхніх борінь і болінь, для кого вільна, незалежна Україна – над усе. Недаремно ж у його поезію останнього часу так пронизливо прориваються нотки тривоги і відчаю, мотиви сарказму і гніву.

«Сиджу і думаю в оцій темноті» - це його відчайдушні слова. Це його, зворушена могутнім, непокірним талантом, потрясаюча метафора – пробита літерами темрява-копірка і проблиск рятівного світла за нею. Як собі хочете, але цей образ копірки можна трактувати і значно ширше. Щось міняється у житті, а щось і повторюється. Під копірку…

 

 

Михайло СТРЕЛЬБИЦЬКИЙ,

поет, критик, літературознавець

лауреат Республіканської в галузі

літературно-художньої критики ім. М.Коцюбинського

 

КОБЗАРСЬКЕ СОНЦЕ В. ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

А треба б, звісно, говорити про триєдність: кобзарська доля – кобзарське сонце – кобзарський норов. Триєдність, на перший погляд, ніби сама собою зрозуміла, однак все ще так мало осмислена нами і в плані поцінування непересічної творчої особистості, і – що особливо шкода – стосовно великих наших традицій та вельми тривожної нашої сьогоднішньої культурної ситуації.

 

ДОЛЯ… Відібрала у нього очі й руки на самому порозі повноліття, тобто вчинила з ним, напівголодним подільським бутоломом так, як сотні і тисячі разів до того чинила із найбезогляднішими, найнеобачнішими молодцями-козаченьками, перш ніж почати прихиляти їх до Слова – безстрашного, гострого зусібіч. У своєму виборі була сувора, а свою рідкісну жорстокість, ніби похопившись, спробувала компенсувати: послала закутаному в бинти звідчаєному страждальцеві зустріч із Доброю людиною, самовідданим Лицарем Слова (ним в одній із київських клінік виявився сусід по ліжку письменник Євген Кравченко, чию розраду і довготривале опікування В.Забаштанський із вдячністю згадуватиме при кожній нагоді).

І долю він прийняв. З викликом, але без надриву. Стоїчно. Без ожорсточення.

Суто по-кобзарському: залежність фізична стимулювала зростання незалежності духовної – САМОстійності мислі, САМОсвідомості покликання, САМОвиразу в життєтворчості й полеміках... Ще, певне, десяток цих цілющих для нього й для нас з вами «САМО» можна було б перелічити, одначе зупинитися неодмінно маємо на тому, що у кожному разі перелік цей увінчує: САМОствердження в доброчинстві. Бувши природною потребою, воно з роками стало притаманною його властивістю, спрямовується не тільки на літературне отроцтво (про опікування літстудією «Кобза») постійні читачі «Дніпра» у загальних рисах поінформовані, при бажанні можуть ще чимало цікавого довідатись із публічних зізнань таких уже нині відомих вихованців студії, як В. Осадчий, В. Герасим'юк, К. Гнатенко). Адже й пам'ятник загиблим у війні односельцям (автор — Андрій Німенко) навряд чи стояв би нині в Браїлові без його, В. Забаштанського, кількарічних домагань, наполягань, заохочувань. І справа відновлення Браїлівського жіночого монастиря почала ставати реальністю не без його, В. Забаштанського, ходінь до кабінетів вінницьких та київських. А ходаком у скількох іще справах випадало йому бути! У справах малих і великих, земляцьких і не тільки земляцьких, узятих до серця під час літературних подорожувань, зустрічей із читачами. Можливо, до земляцьких проблем він має якусь перебільшено загострену чутливість і ладен іншого разу «перестаратись», спасувати перед напористістю прохача. Можливо, не обходиться й без спроб позловживати цією його слабкістю. Можливо. Як на мене, трапляється таке з ним не так уже й рідко. Але які тут можуть бути претензії власне до нього? До нього, який життям своїм справджує істину про те, що «раз добром нагріте серце вік не прохолоне»? Претензії тут можемо адресувати лише самим собі.

 

СОНЦЕ… Кобзарське сонце – ніяка не метафора. Сонце кобзарське одвіку ви­травлювало контрасти, ділило світ на Правду і Кривду, даруючи при цьому бачення внутрішнього змісту, внутрішньої суті предметів, людей, людських об'єднань. Заставши учорашнього подільського бутолома в дорозі від перших тяжких життєвих випробувань та семикласної освіти до столичних університетських кафедр й бібліотек, воно, кобзарське сонце, вразило і спантеличило. Про цю свою спантеличеність вигукнув безпосередньо:

 

Світе мій, розлита сонця повінь,

Як тебе збагнуть і як пізнати,

Повен радості і смутку повен,

Мабуть, не збагнеш себе і сам ти...

(«Світе мій...»).

 

Знаменні слова, ключові поняття.

Світ як «розлита сонця повінь», динамічний і багатоскладний, незбагненний, не є постійним, сказати б, головним героєм його творчих змагань. Збагнути і пізнати – чільними творчими імперативами і стимулами. Радості й смутки – визначальними художніми барвами пізнаваних (погамовуваних) життєвих драм і трагедій.

Згодом, уже в наші дні, критик І. Дзюба, один з надчутливіших поцінувачів таланту поета, відзначить у передмові до його однотомника вибраного «очищення і вагомість первоелементів буття». І це теж дуже точно. Це теж – про кобзаре сонце Володимира Забаштанського.

Зрозуміло, у суто версифікаційних, жанрово-стильових своїх уподобаннях він типовий «шістдесятник». «Шістдесятник», що, за його власним автоіронічним зізнанням, уміщеним в тій же першій збірці «Наказ каменярів», «Наївся піїтів по саму зав'язку – і юних, і модних, і мудрих надто». «Шістдесятник», для якого «дядьки» і «тітки» з їх безпросвітним повоєнням, штучно ускладненим авторитарною владою стали основним об'єктом і постійними адресатами поетичних дум та візій, прикладами реальних праведників та великомучеників. Поруч і паралельно з І.Драчем він починає культивувати свій лаконічний варіант «балади буднів», торувати свою стежку, обґрунтовувати свій варіант спроби «врешті-решт таки докумекатись, намацать епохи своєї ребра».

При тому йому, на відміну від багатьох перевесників та патетичних першопрохідців, не бракує самоіронії, аж до самокпину включно. Самоіронію він резервує настійно, починаючи з найперших публікацій у періодиці. Така вже його козацька натура. Така вже його кобзарсько-лірницька доля. Така – аж така! – сила духу.

Звісно, удачі бували більші й менші. Траплялось, публікував зразки, позначені слідами учнівства. У роки 70-ті, бувши вже лауреатом премії імені Миколи Островського, певну данину сплатив традиції так званої комсомольської поезії Хоча сьогоднішнішнім критикам, гадаю, має бути ясно, наскільки саме для нього, В.Забаштанського, мотиви Павла Корчагіна, вузькоколійки були особистісно близькими, а свідки тієї епохи пам'ятають, що зробити із В.Забаштанського «комсомольського поета (звісно, в гіршому розумінні) «каесемівським» заводіям все-таки не вдалось. Усе це разом лиш увиразнює значимість основного шляху розвитку, основних досягнень поета.

До повноти художнього осмислення світу йшов через інтимізацію картин незабутнього браїлівського повоєння (цикл автобіографічних зізнань, каяттів та розчулень на тему «дитинства повоєнних зим»), а також історичних та історико-культурних сюжетів. Постаті Кармелюка, Наливайка, Шевченка, Сковороди, Лесі Українки, Коцюбинського, Тичини, викликані його уявою, стають нам ближчими, ріднішими. Маємо, здається, зразки духовного портрета, виконані засобами ліричного вірша. Маємо поетичну культурологію як галузь поетичного народознавства й суспільст­вознавства. Окремнішнє, особливе місце в цій галузі посіли дві недавні посвяти поетам-сучасникам – Віталію Коротичу та Миколі Холодному. Посвяти, можна сказати, гнівні – річ у нашім літпроцесі безприкладна, особливо якщо зважити, що ідеться про близьких літературних сусідів, а гнів – не тільки праведний, але й далекий від засліплення — якийсь, сказати б, аналітичний, зважений, а у випадку звернення до В.Коротича — відчутно печальний (за формою — освідчення в колишній захопленій любові).

Сьогоднішньою вершиною кобзарської його всебачності уявляється цикл «Браїлівські балади» та посвята «Сябрам» - відгук на події першого жовтня 1988 року в Мінську. З-поміж «Браїлівських балад», основними темами яких є обстоювання першооснов трудової моралі та протест проти «освяченого» соціалістичними лозунгами беззаконня, значною художньою силою вирізняються «Балада про голову рогатого скота» і «Балада про самосуд», твори, в яких нам дано змогу зазирнути буквально в безодню –бездушної черствості люмпена-радвладівця, «виконавця» в першій і гніву розлюченого натовпу в другій баладах.

Працює зі словом не на папері – кожна словосполука, рядок, рима, строфа відображають грань, штрих, подробицю, вихоплені з-під сліпучого кобзарського сонця, поєднані не примхою пера, а логікою зоро-образу й мисле-звуку. Тому вірш його – немов суцільного лиття, без порожнин, ущербин і наплавин.

А ми ж, грішні, віршуючи – пишемо. Ми творимо огром віршів «паперових». Виступаючи перед людом чи то на літературнім святі, чи зі спонуки Бюро і пропаганди СПУ, підглядаємо у книжечку тим більш ретельно, чим менше видали книжечок. А навіть якщо читаємо-декламуємо того віршика устосоте...

 

НОРОВ… Що таке кобзарський норов у різних його одмінах, ви, звичайно, пам’ятаєте із триптиха про кобзарів М.Рильського. У В. Забаш.танського він, звісно ж, свій, неповторний. Можна б сказати: браїлівський, каменярський (процитувавши із раннього: «Браїлів стоїть на граніті, і люди його — кам'яні»). То крутий, то сентиментальний, а то — рівний, розсудливий, стоїчний.

Основне, думаю, це те, що він, В. Забаштанський, іще тільки виходячи в свою трудну путь («коли мені зорі світить перестали») привчив своїх близьких, друзів і приятелів, а відтак і неприятелів ставитися до нього без поблажок та поступок. Пе­речитую перші відгуки на його вірші, писані досвідченими літераторами Є. Кравченком та П.Дорошком, перечитую рецензії на його збірку-дебют, опубліковані тоді В.Мельником, В. Лисенком, Ларисою Мороз, І.Зубом, А.Тараном...- кожен із поцінувачів свою доброзичливість виявляв не тільки похвалою: домінують аналіз, роздуми, не бракує зауважень, іноді (як на погляд сьогоднішній) дещо й спірних, їй-право, то було найбільшою людською і творчою перемогою поета-стражденця: з ним говорили на рівних; йому симпатизуючи, його не щадили.

Нині він має право сказати словами Івана Франка: «З їдцями їм, для бійки маю бук...»

Пошлюся лише на приклади, свідком яких випало бути…

Червень 1986. Усіх просвічує Чорнобиль. У будинку Верховної Ради України зібрався черговий з'їзд письменників. Про що б хто не говорив, кожен звертає на тему Чорнобиля. Забаштанський — не виняток. І враження його не газетні, не радіо-телевізійні. Він уже їздив, уже зустрічався з виселенцями, чиїх радіоактивних корів забрано на м'ясокомбінати, а взамін привезено ковбасу по кооперативних цінах. З болем говорить про це. Переходить до проблем літературних, і тут уже дістається керівникові Спілки письменників П. Загребельному. Цитую записник: « Павло Архипович працює, як Запоріжсталь. Але ж і коптить — як Запоріжсталь!». Розшифровувати таке порівняння людям, хоч скількись причетним до літератури, мабуть, і в XXI столітті навряд чи потрібно буде. Воно — символічне вираження епохи екстенсивного виробництва, екстенсивного письменництва, екстенсивного літпроцесу... Хочеться чомусь вірити, що з роками сам Павло Архипович при всій cвоїй амбітності за таку критику ображатиметься все менше. Що було, те було: епоха, сховавши одних у тюрми й табори, відсунувши інших на узбіччя, диктувала, штампувала й спокушала, утриматися ж від спокус навіть у нього, самобутнього прозаїка, сил не вистачило — почав не тільки щороку пекти по роману, але й захопився симпозіумами, жанрові роману присвяченими, почав виголошувати величальні романові, почав заохочувати догідливих критиків…

...Лютий 1989 р. Пристрасті довкола Проекту програми Народного Руху Україну за перебудову. Штатні ідеологи з усіх боків атакують основні його ідеї — ті, авторство яких (як це на очах у телеглядачів сталося з ідеєю суверенітету республіки) гордо присвоюватимуть собі через рік. Звинувачують то у відході від Програми КПРС, то у співпаданні з тією ж Програмою, то у наявності в ініціаторів Народного Руху таємних недобрих намірів. 13 лютого на розширеному засіданні правління Київської організації СПУ, коли найзанудніше попурі на цю тему виконав преставник міськкому, слово взяв В. Забаштанський і, зриваючи голос, сказав (цитую записник) буквально таке: «Я — сліпий чоловік. Але коли партійний чиновник отакими сірими словами мертвить живу справу, мені від сорому хочеться очі опустити...».

...Вересень того ж 1989-го. Дні Михайла Коцюбинського на Вінниччині. У виступі на пленарному засіданні В. Забаштанський припускається такого задовгого, такого недоречного, як на чиновницький погляд, відступу про найновіше вінницьке нововведення — міліцейські кийки, що «основна частина» президії, стиснувши губи, підкреслено йому не аплодує...

Він каже: «Я оце прочитав книжку (статтю)». Або «Я ще не читав».. Він каже: «Дивився нині футбол...».

(Знали б ті Михайличенко, Протасов, Яремчук, як дивиться їх, як переживає за них Забаштанський — хіба б так старались?).

У машині, що везе нас із Вінниці до Браїлова, він сидить зосереджено, чутливо. Відчуває кожен поворот і розказує, який то вже поворот проїхали. У яку долину в'їжджаємо. Чия зараз буде хата. Яке дерево.

...Малохмарний, з перелітним дощиком серпневий день 1989 року в його Браїлові. Він довго, здається, до повної втоми водить нас — автора цих рядків і поета Павла Головатюка — своїм Браїловом. Зупиняється біля водяного млина й розказує, як той млин молов і хто ним володів, і відколи перестало молотись. Обертаєтається до річки і розказує, де яка риба ловилась чи раки. А ловились же! Навіть гороховий сніп міг бути снастю не згірше ятеря. Затим — до Дідової криниці. Вода смачна, хоча колись була таки смачніша. А ще від Дідової криниці видно той кар'єр, де він працював. Тепер через усенький Браїлів до парку фон Мекк. Слідами Чайковського. До палацу фон Мекк (там тепер СПТУ). Звідти — до монастиря, до колишнього єврейського кварталу... І на всьому шляху — люди. Озиваються, вітають, підходять. Особливо ровесники й старші. Він кожного пізнає з півфрази. Матерів обов'язково розпитує про дітей, бабусь та дідусів — ще й про онуків. Але не затримується довго. Так, наче хоче більше походити, більше людей п о б а ч и т и.

Аж ген вулицею дівча – по воду. Спішить уповні вернутися. Вітається. І голос, і усмішка промовляють: впізнає земляка, про якого знає, мабуть, лише з розповідей старших та з книжок. І, здається, знає, свідоме того, що переходить – на щастя.

 

 

Олександр СКОРИНА,

письменник і журналіст

 

НЕЗЛАМНІСТЬ І КРАСА В. ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

…Доля виявилася неймовірно жорстокою до нього, ом він не зламався, не втратив віри в життя, він - Людина з великої літери.

 

ПЕРЕКОНАНИЙ, що представляти українському читачеві по­ета Володимира Забаштанського не треба. Його творчість достатньо відо­ма принаймні двом поколінням шану­вальників красного письменства. Що це саме так, зайвий раз переконливо засвідчив творчий вечір поета, який відбувся 22 жовтня цього року в киї­вському Будинку вчителя з нагоди вру­чення йому літературної премії фун­дації подружжя Тетяни та Омеляна Ан­тоновичів. Сказати, що в просторому приміщенні колишньої Центральної Ради яблуку не було де впасти, про­сто нічого не сказати...

Володимира Омеляновича я знаю дуже давно. Давно збирався розпові­сти про цю Велику людину, про її ней­мовірно складну, трагічну долю. Як жити, коли не бачиш світа білого, коли не можеш доторкнутися пальцями до всього того, що миле, любе тобі? А він живе, бачить білий світ, відчуває до­торки його та ще й нас, зрячих, спону­кає гостріше й чутливіше пізнавати все навколо.

Володимир Забаштанський став поетом. І поетом значним, не таким собі легкокрилим, а могутнім птахом. Отже, поринемо, наскільки це можли­во, в його долю.

Народився поет 5 жовтня 1940 року в селі Браїлів Жмеринського району на Вінниччині. Батько, Омелян Олексійо­вич, працював у кам'яному кар'єрі й вантажником на місцевому цукроза­воді. Мати, Настя Данилівна, маючи велику родину (Володимир був п'ятою, останньою дитиною а сім'ї, а якщо вра­хувати семеро померлих від голоду, то дванадцятою) опікувалася домашнім господарством, пізніше трудилася в радгоспі. Батько, підірвавшись на тяжкій роботі, помер, коли Володі було всього шість років. Мати добивалася пенсії для дітей, а її ганяли по кабіне­тах доти, доки вона не вигукнула, втра­тивши надію на справедливість:

«Нехай ті злодії згорять, щоб я до них ходила!»

І більше не пішла, Але у двір не за­барився завітати заготівельник.

«Ви повинні здати державі стільки-то молока і м'яса».

«Яке молоко і м'ясо?» — обурилася мати. — Адже у нас немає корови, а з живності одне лише телятко, з якого хочемо дочекатися годувальниці...»

«Ось теля й піде на м'ясо»,— вхо­пив за налигача заготівельник.

Володя з братом узялися борони­ти своє теля. На виручку наспів сусід, який присоромив напасника.

«Відтоді,— зізнається Володимир,— досить було зайти до сільської ради, як мене починало тіпати. Радянська влада завжди асоціювалася з якимись серйозними неприємностями, бідами…».

А ще сказав мені Володимир Оме­лянович, мабуть, так було потрібно долі, щоб до неповних вісімнадцяти років (нещастя сталося за місяць і оди­надцять днів до повноліття) встиг ба­гато чого скуштувати в житті. Вмів ора­ти й косити, скиртувати й доглядати сад. Любив працювати з кіньми, най­більше — з волами. Так сталося, що він навіть чотири місяці жив з волами у стайні. Коли тварини кінчали їсти жом, Володимир настилав у жолоб сіна й, не роздягаючись, вкладався туди на відпочинок. Воли дихали на нього, й від того ставало тепло й затишно, невідь куди відлітали денні клопоти й прикрощі, самі собою змикалися по­віки.

Працював Володимир і в кар'єрі, й кочегарив. Потім був Донбас, Макіївсь­ке будівельне училище. Професія — маляр... Ну, а невдовзі трапилася біда, яка відібрала у хлопця зір і руки. Коли трохи підлікувався, мати із зятем-фронтовиком повезли до Вінниці на протезний завод. Уже на зворотному шляху, побачивши скаліченого Воло­димира, якийсь милосердний інтелі­гентний чоловік ткнув Насті Данилівні в руку 25 карбованців, про що вона потім розповіла синові.

«І ось із тих карбованців,— згадує Забаштанський, - почалася моя ду­шевна боротьба. Наче добре зробив той чоловік, не пройшовши повз чуже нещастя, але навряд чи міг він перед­бачити моральну дію своєї пожертви. Я подумав тоді: та це ж отак щоразу, побачивши мене, люди кидатимуть щось, як жебракові. Дуща моя тоді збунтувалася, защеміла, а потім стислася в маленький кулачок і буквально перевернулася. Більше того, вона пе­ревернула все моє єство. Я дав собі слово зробити все можливе й немож­ливе, щоб знову стати врівень із здо­ровими людьми...»

Після приїзду додому Володимира чекало ще одне випробування. Посходилися родичі й сусіди. Жінки враз заголосили:

«Ой, та краще б йому якогось уко­ла дали, бо навіщо ж хлопцеві оце увесь вік мучитися!..»

Дядьки, випивши по чарці-другій, засьорбали носами, а потім міцно стисли кулаки:

«На фронті й не таке доводилося бачити... А зараз он, хлопцям, які в біду потрапили, такі протези роблять, що на гармошці можна грати...»

Володимир до каліцтва непогано на гармошці вигравав. Голосіння припи­нила сусідка Марія Федорівна Похолюк. У неї тієї весни загинув син, Во­лодимирів одноліток. Почувши плач, раптом вибухнула:

«Чого це ви крячете над хлопцем? Не слухай їх, Володю. У тебе ще все попереду... Якби мій син таким зали­шився, я б Богові дякувала…»

Ось так знайшлася ще одна люди­на, чиє особисте горе підказало, як допомогти іншому подолати розпач. З того, власне, й почалося видибування з темряви до активного життя. Хоч до того «життя» треба було щее стільки літ спотикатися, падати, підніматися і знову йти, і йти, і йти.

 

ЦІЛИХ ДВА роки Володимирові довелося долати той тернистий шлях, лежачи в Київському інституті ор­топедії й травматології, де лікарі «май­стрували» йому щось подібне до рук.

Після лікування залишився в сто­лиці. Як усе велике й трагічне трап­ляється несподівано, так і цей випа­док стався непланово. На той час відо­мий письменник-фронтовик Євген Кравченко зламав ногу й потрапив на лікування саме в ту палату, де лежав Забаштанський. Провідувати Кравчен­ка частенько приходили його побра­тими — Володимир Сосюра, Степан Олійник, Петро Панч, Борис Буряк, Михайло Стельмах, Агата Турчинська. Володимир тоді вже, як каже, «почи­нав щось трохи шкрябати». Звичай­но,про справжню поезію годі було й казати. За плечима юнака було всьо­го сім класів. Підготовки, вважай, нія­кої.

У палаті їх лежало восьмеро. Євген Кравченко якось попросив його про­читати щось своє. А потім розповів Сосюрі, що ось у їхньому товаристві є перспективний поет. Досвідчені літе­ратори, очевидно, помітили щось вар­тісне у «шкрябанні» Забаштанського, бо не обмежилися висловленням співчуттів, а взяли щонайактивнішу участь у коригуванні його творчої долі. З ініціативи Кравченка написали лис­та голові київської міськради Давидо­ву з проханням виділити хлопцеві якесь житло і прописати в столиці. Відповідь не забарилася: знаходьте житло самі, а з пропискою проблем не буде.

Врешті Спілка письменників Украї­ни виділила зі свого куцого фонду ма­леньку кімнатку на Подолі, й Володи­мир Забаштанський з 1960 року став киянином. Восени того ж року він по­чав відвідувати вечірню школу. А було це зовсім не просто. Звичайно, істо­рію, літературу, мови, географію і навіть фізику ще можна було осилити і в його стані, а як опанувати, скажі­мо, геометрію? Адже там кути, пло­щини... Не кожному й зрячому вони даються...

 «Якщо захочеш, то всього досяг­неш», — запевнив його вчитель мате­матики Василь Іванович Гергель.

Володимир повірив цій людині, бо за тими простими словами стояв осо­бистий подвиг самого Гергеля. Буду­чи теж незрячим, Василь Іванович не тільки зумів до війни успішно закінчи­ти юридичний факультет Київського державного університету, а й, опану­вавши математику, блискуче викладав її в школі.

«Він брав мою руку в протезі, - згадує Забаштанський, - своєю рукою і починав креслити по столу. «Оце,— промовляв,— піфагорові штани, рівні, як не поверни». І так буквально всі те­ореми, всі кути викреслював. А ще тре­нував пам'ять... Мені бракує слів, щоб передати всю глибину вдячності лю­дям, які виводили мене з пітьми, з без­надії, по суті, з духовного небуття. І найпершим у цьому ряду був Євген Сергійович Кравченко, якого я вважаю своїм духовним батьком. Разом зі свої­ми друзями-письменниками він засві­тив у моїй душі вогник надії на актив­не життя й забезпечив дах над голо­вою... У свою чергу Василь Іванович Гергель на прикладі власної долі довів, що й мені по силі знання опановувати й утверджувати свою самодостат­ність...»

Але чи не найбільший тягар ліг на плечі дружини Володимира Забаш­танського, Ольги Василівни. Багато років вона є відданим другом і не­замінною помічницею поета. Доля її варта цілої книжки. Ще до одруження Ользі довелося пройти через неймо­вірно тяжкі випробування. Батько, Ва­силь Іванович Гордзієвський, брав участь у національно-визвольній бо­ротьбі українського народу 1918 –1921 років, був одним із старшин у війську Симона Петлюри. Поневірявся потім по тюрмах, був репресований. Мати-вчителька, як дружина «ворога народу», не мала змоги працювати за фахом. А Ольга, їхня донька, неповно­літньою потрапила до фашистської неволі, пройшовши там через усі пе­кельні кола.

«Те, що мені вдалося зробити в літературі,— сказав під час нашої роз­мови Забаштанський,— цілком спра­ведливо можна поділити порівну з Оль­гою Василівною. Моя дружина більше, ніж мій співавтор.

У славного подружжя — двоє до­рослих дітей і троє внуків. Будучи в гостях у Забаштанських, я не зміг док­ладніше поговорити з Ольгою Василі­вною про її долю, що мене дуже вра­зила. Тому в одному з найближчих но­мерів газети хотілося б подати окрему розповідь про цю героїчну жінку. За­раз же наведу лише вірш «Незамінні», що його поет присвятив своїй дружині, а мені прочитав на диктофон.

 

«Звісно, щоб я не блукав в темнині,

Ще на початку крутої стежини,—

Небо всевладне послало мені

Очі і руки моєї дружини.

Небо дивилося із вишини,

Знати хотіло надлюдські журини,

Знати, на що ж то спроможні вони,

Очі і руки моєї дружини.

Хто б із таким тягарем не поник,

З долу мене ведучи на вершини.

Стали в путі незамінні навік

Очі і руки моєї дружини».

 

Гарний, проникливий вірш. Дванад­цять рядків усього, а за ними велике й нелегке життя і того, хто без очей та рук, і тієї, яка зуміла їх замінити.

Володимир, як мала дитина, пос­тійно перебував під дбайливою опікою дружини.

Тяжкою, виснажливою працею да­вався кожний крок на його страдницькому шляху. Перших два роки, як зізнається Володимир, сорочка на ньо­му не просихала. Закінчивши із золо­тою медаллю одинадцятий клас, він вступає до Київського державного уні­верситету імені Т.Г.Шевченка. Коло­сальна працездатність у поєднанні з чудовою пам'яттю дали змогу Забаштанському відмінно вчитися. За увесь університетський курс він одержав лише одну «четвірку», та й то з ідеоло­гічних міркувань викладача.

А сталося це так. Разом із групою молодих літераторів Володимир вис­тупав на вечорі поезії в Пушкінському парку Києва. Було це 1965 року, коли брєжнєвсько-сусловські морози вже почали сковувати хрущовську відлигу. Головував на вечорі Іван Дзюба. Вис­тупали Василь Стус, Володимир За­баштанський, Світлана Йовенко, Володимир Підпалий, інші молоді поети. Не забарилися й «хлопці»-кадебісти з Володимирської. Примчали кількома машинами, щоб розігнати «баламутів». Присутні висто­яли, не дозволили цього зробити, і «борці» змушені були відступити ні з чим. Та цей промах вони надолужили пізніше. Уже наступного дня тих, хто потрапив у поле зору «недремного ока», почали виганяти з роботи й поз­бавляти можливості продовжувати на­вчання. Забаштанського, хоч він вис­тупав на вечорі особливо гостро, ка­раюча десниця не зачепила, очевид­но, зважаючи на його стан. Відгукну­лося йому це в інший спосіб.

Невдовзі Володимирові довелося складати екзамен з історії КПРС. Вик­ладач Григорій Петрович Міщенко, який до цього дуже добре ставився до Забаштанського, ганяв зразкового сту­дента по всьому курсу, як хорт зайця. Нарешті, не знайшовши прогалин у знаннях, поставив у заліковій книжці «відмінно». Та коли Володимир прий­шов одержувати стипендію, а він, як відмінник, мав завжди підвищену, вона виявилася звичайною. Це був відчут­ний удар для людини, яка вже мала власну сім'ю та інші, пов'язані з фізич­ним станом, витрати. Виявилося, що викладач, щоб покарати свого улюб­ленця, який раптом збочив до диси­дентів та націоналістів, у відомості все-таки поставив йому «четвірку». Ця оцін­ка виявилася єдиною за увесь універ­ситетський курс.

Розповів мені Володимир Забаш­танський ще й ось про такий незви­чайний випадок з його університетсь­кого життя-буття. На екзамені з ро­сійської літератури йому дісталося за­питання, що стосувалося роману «Воскресіння» Толстого. За програ­мою належало прочитати буквально всього Толстого, і Володимир це зро­бив, але не встиг прочитати лише "Вос­кресіння».

«Звичайно, я міг би щось хімічити за підручником,— каже Забаштансь­кий,— але дуже поважав викладача Миколу Дем'яновича Хмелюка... Роз­повідали, що він відсидів за свої пере­конання років двадцять. Надзвичай­но ерудована й совісна людина… Та й я якось не призвичаївся лукавити. Тому й зізнався, що «Воскресіння», на жаль, не прочитав. «А що ви прочитали?- — запитує він. «Війну і мир», «Отроцтво», «Юність», «Крейцерову сонату», «Смерть Івана Ілліча», «Анну Каренїну»… Перелічую, а він раптом; «Які штори висіли в Анни, коли вона зустрі­чалася з Вронським?» Мені завжди подобалося, як Толстой малює сло­вом. У пам'яті закарбувалося так, ніби все бачив особисто. Я назвав колір. Він ще про кілька таких деталей запи­тав і, пересвідчившись, що я читав уважно, взяв мою залікову книжку й сказав: «Ставлю вам «відмінно» не за те, що ви прочитали, а за те, що ви ще прочитаєте». Повірите, мені й досі сниться, що я й того ще не прочитав, і п'ятого, і десятого... Уже життя закін­чується, а я силкуюся надолужити, осягти якомога більше... Ось так ро­зумний педагог може спонукати люди­ну до навчання — не примусом, а доб­ротою».

Тут варто наголосити, що знання Забаштанський здобував каторжансь­кою працею. Якщо інші незрячі могли читати тексти за Брайлем, руками, то він і цього був позбавлений. Лікарські вправи з новокаїном на його верхніх кінцівках назавжди лишили їх нечутли­вими. Тож пробував «читати» і губами, і носом, і ногами, й усе, дарма. Зали­шалося одне — пам'ять. Багато чита­ла дружина Ольга й товариші-однокурсники. Особливо останні, бо в дружи­ни вистачало клопотів з дітьми, а сту­денти виручали безвідмовно. Вони встановили чергування: кожного дня приходив котрийсь, забирав Володи­мира до університету, а після закінчен­ня лекцій приводив додому.

«Студенти, як завжди, народ голод­ний,— пригадує Забаштанський,- приходимо з університету, а дружина вже щось приготувала. Особливого чогось не було, а борщ, картопля, якийсь шматок м'яса чи сала водили­ся. Сідаємо, поїмо, а потім готуємо­ся... Наступного дня приходить інший. Поснідаємо, почитаємо і в дорогу... Щось гарне в тому було: взаємовиручка, душевність...»

 

КРІМ УНІВЕРСИТЕТУ, Забаштанський пройшов велику пое­тичну школу в студії, яку вів Дмитро Білоус. Згодом таку ж студію під на­звою «Кобза» очолить уже він сам і 25 років вестиме її. Творчу молодь тоді доводилося не лише вчити поетичних азів, а й захищати. Серед таких був Василь Герасим'юк — знаний нині поет. А тоді, ще зеленого хлопчака Василя Герасим'юка кадебісти поча­ли вербувати в «стукачі». Той заявив, що розповість про це керівникові студії.

«Якщо скажеш, то пошкодуєш»,— пригрозили.

Василь розповів про «сватання» Забаштанському. Того це стривожило. Не за себе, за Василя, дід якого був сотником в УПА й потрапив до в'язниці, де сидів разом з Йосипом Сліпим. Спекулюючи дідовими «гріхами», бійці «таємного фронту» досить легко могли зіпсувати життя внукові. Раніше теж прикріплений до студії кадебіст схиляв старосту студії Петра Короля ставити в журналі відвідувань крапки проти прізвищ неблагонадійних слухачів, про що той теж доповів керівникові

«Якщо тебе викличуть удруге, — сказав тоді Забаштанський Герасим'юкові,- то скажи, що^: я особисто піду до їхнього шефа Федорчука».

Виклики після цього припинилися.

Студія була величезною школою не лише для творчої молоді, а й для її керівника. Юні поети приносили на кожне заняття щось нове у мисленні й поглядах на життя. А в художній літературі неординарне бачення світу чи не найголовніше. Крім того, керівникові до кожного заняття треба щонайретельніше готуватися, читати пресу, нові поетичні збірки, бо запитання сипалися найрізноманітніші й відповідати на них абияк не годиться. Забаштанський регулярно передплачував не менше 15-и газет і журналів, купував багато свіжих видань для своїх колег. Тепер його матеріальні можливості надто куці, щоб дозволити собі таку розкіш.

«Степан Литвин вкидає мені в поштову скриньку «Літературну Україну», Микола Луків – журнал «Дніпро». А там член редколегії Петро Перебийніс —журнал «Київ»... От і всі мої духовні здобутки», - підсумовує Володимир Омелянович.

Є в нього іще один канал інформації. Це установа, де для незрячих озвучуються книжки, робляться своєрідні піврічні огляди преси. Дуже потрібна річ, але, звичайно, бажаної повноти забезпечити не може.

«На жаль, помічаю,—ділиться спостереженнями Забаштанський,— нині зрячі люди менше читають, мабуть, це закономірно, що коли людина має всі можливості, то вона їх не використовує… Кажуть: а чи варто те чи інше читати? Кому воно потрібне. Але ж якщо ти не прочитаєш і того іншого, то відповідно знизиться рівень твоєї культури, бачення проблем... З літературою ж, як і з землею хитрувати не можна.. Якщо землю відповідно обробиш, даси їй усе, чого вона потребує, то й урожай матимеш щедрий, Так і в літературі — праця, праця й ще раз праця…»

Володимир Забаштанський розповідав мені про свою велику пошану до особистості визначного перекладача Миколи Лукаша. Пригадував, як Микола Олексійович одного разу продемонстрував перед гуртом письменників багатство української мови. Брав, скажімо, якесь угорське слово й дошукував його синоніми. Знаходив п’ять-шість слів. Потім проробляв такі ж операції з відповідниками того первісного слова російською, польською, англійською і наостанок українською мовами. Українське слово мало найбільше – до п’ятнадцяти синонімів. «Ви тільки погляньте, яким багатством є наша мова,- казав захоплено Лукаш,- за нею велике майбутнє…»

«Згадую я завжди ці слова, коли читаю його переклади, — говорить Забаштанський. — Великий Лукаш навчав нас і сам утілював усі ті скарби. Він залишив нам літературні дива довершеності. А як його громили за життя, звинувачуючи в штучності...».

«Що для вас сьогодні найцінніше, найважливіше в житті?» — запитав я поета.

«Нині в нас точиться багато poзмов на різних рівнях про те, що й того немає, й іншого бракує, але, мабуть, тільки творча людина може по-справжньому оцінити сьогоднішній стан: у нас є воля. Для мене це одне з найвеличніших завоювань. Колись мені підписав свою книжку Леонід Первомайський. Написане ним передаю не дослівно, але суть така: «Я бажаю Вам пережити щастя творчості». Мабуть, не знайти літератора, чиї твори не нівечили у видавництвах і журналах. Тепер у нас немає цензури і це — величезне щастя.

Юрій Мушкетик в одному із своїх виступів сказав, що ми переступили через кайдани, які нас сковували, і вже забули, звідки вийшли. Але ні — про це не можна забувати! Так, зараз нам усім нелегко. Тяжко. Особливо літнім людям, інвалідам… Але колись же таки наїдяться нарешті діячі, які дорвалися до влади, почне й сіромі щось перепадати з панського столу…»

Цікавлюся тим, як матеріально живеться поетові, чи одержує він від Президента України його спеціальну стипендію (250 гривень), як деякі відомі літні діячі культури України.

«Чув і я про це, але в руках ще нічого не тримав,— усміхається поет.— Без хліба не сиджу. Маю 58 гривень пенсії. Спілка письменників допомагає. А оце вже третій місяць до пенсії доплачують три гривні. Я зателефонував у соцзабез, поцікавився, що це за «нecподіване добродійництво». «На комунальні виплати», — відповіли. Глум та й годі! Мабуть, дуже «мудра» людина придумала таке. Я і по радіо якось заявляв, і на письменницьких зборах, що ні в кого нічого не прошу, бо звик сам заробляти. Навіть у своєму стані. Й довів це. Я можу утримувати сім'ю, можу все. Я роками тяжко працював, щоб нормально, по-людськи жити. Поверніть те, що в мене підступно забрали, і я з усім упораюся сам. В ощадкасі у мене лежала якась копійчина на старість. Гадалося, діти вже дорослі, а наш із дружиною вік буде забезпечений. Тепер заощадження здиміли, діти місяцями не одержують зарплати. Щоправда, дочка має грядку за Сквирою, то хоч бараболя своя… Ось так і живемо».

 

 

Степан ЛИТВИН,

поет, перекладач,

лауреат літературної премії ім. В.Сосюри,

 

«БО ЗАПЛАТИВ Я СОНЦЕМ ЗА ПІСНІ»

 

…Володя працював каменярем у Браїлівському кар’єрі в мальовничому Браїлові на рідній Вінниччині. Робота - як робота, день - як день... Раптом рво­нула вибухівка – вогонь і пітьма...

18-річний Володимир Забаштанський переніс 18 складних операцій. Життя хірурги врятували. Але як жити без очей і рук? Вольовий і мужній юнак зумів.

Письменник Євген Кравченко, інші добрі люди підтримали в не­щасті обдарованого хлопця. Володи­мир закінчив із золотою медаллю школу робітничої молоді, з відзна­кою філфак Київського універси­тету ім. Т. Шевченка. Чимало років керував літстудією «Кобза», виховав багатьох нині відомих письменників.

Єдина зброя незламного подоля­нина – слово. Слово правдиве, щире, яскраве. Володимир Забаштанський творив незрівнянні вогненні поезії, видав два десятки книжок чудових віршів. Вогонь його великого серця голубить знедолених, зігріває людей праці – чесних і мудрих, терплячих і добрих. А палить цей вогонь ли­ходіїв і ненажер, яничарів і христоп­родавців, тих, хто цурається батька-матері, і тих, хто зрікається рідної мови. Улюблений його жанр – балада. Манера письма – традиційна і вод­ночас новаторська. У великому хорі українських поетів голос Забаштансь­кого вирізняється неповторним, воі­стину красивим тембром, особливою задушевною самобутністю.

Вірші Володимира знають і люб­лять не лише в Україні, а й у близь­кому і далекому зарубіжжі.

Напередодні скону тоталітарної системи біля міськради в Ялті кримські татари поставили намето­ве містечко. Письменники, що пере­бували в Будинку творчості, – Белла Ахмадуліна, Євгеній Євтушенко та інші - виступили на захист прав корінного народу півострова. Поста­вив і я свій скромний підпис. Вдячні керівники народу, вигнаного сталіністами з рідної землі, подарували мені давню книгу про Крим. Я запи­тав, кого із сучасних українських по­етів вони знають? Відповіли: «Ста­ніслава Тельнюка, Миколу Мірошни­ченка, Володимира Забаштанського».

У 1979 році в Софії почув я од болгар: «Забаштанський – наш поет». Адже Володимир так прекрасно пе­реклав поетичну збірку свого побра­тима Д. Дам’янова «Якби не було вогню»! Переклав він чимало поетич­них та прозових творів і з білорусь­кої, російської, інших мов. А важко ж навіть уявити, якою пекельною працею даються йому переклади!

У житті, в побуті Володимир та­кий же, як і в поезії – суворий і доб­рий, гнівний і веселий. Має він пре­красний, дзвінкий голос, знає тисячі народних пісень і натхненно їх співає.

Коли приїжджаю до рідного села Кармалюкового, земляки часто пи­тають: «Коли ж до нас знову при­їде Володимир Забаштанський?» Поет бував не раз у нашому селі, адже його рідний Браїлів – недалеко. А впер­ше приїхав сюди ще в голодне повоєння, коли відвідував рідну тітку в Курилівцях. Звідти до садиби, де народився національний герой - ру­кою подати. Допитливий хлопчик побував і коло середньої школи імені Устима Кармалюка, і на кармалюківському кладовищі, де лежать пред­ки й нащадки Устимові, невтомні хлібороби й воїни Данило Нечай, Іван Богун, Іван Гонта, Максим Кри­воніс і Максим Залізняк...

Володимир свято шанує пам’ять предків, добрі вчинки сучасників. Скільки турбот він доклав до рес­таврації браїлівських храмів, до вста­новлення пам’ятника жертвам війни!

Природа щедро наділила Володи­мира великою, мало не кармалюківською, фізичною силою. Якось під час однієї з численних мандрівок (поет об’їздив не лише всю Україну, а й Ка­захстан, Сибір, Далекий Схід, Болга­рію, інші європейські країни) загруз­ло авто. Поетові супутники нічого не могли вдіяти. Тоді Володимир підпер машину дужим плечем – пішла!

І так усюди він бере на себе най­важчу ношу.

Українці вважають Забаштансь­кого власною совістю, своєрідним Про­метеєм, який позичив людям вогонь.

«Засвоєна з полум’яного громадянсь­кого згустку нашої літератури мужність поета гармонійно поєднується з його глибинною натурою, з кармалюківським коренем його духу», – пише про по­братима Дмитро Павличко.

Не дивно, що твори Володимира Забаштанського давно пішли в на­род. За плідну літературну діяльність і велику громадянську мужність та­лановитий письменник удостоєний високих урядових нагород, кількох престижних літературних премій. За книжку віршів «Запах далини» йому присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка.

Жмеринчани до ювілею письмен­ника привезли в столицю солідну, мистецьки оформлену нову книжку поезій улюбленого земляка. А вінни­чани присудили йому новоутворе­ну премію імені Євгена Гуцала.

«Треба стояти» – так назвав Володимир Забаштанський одну з книжок. Треба стояти за правду у складних умовах. Розбудовуючи нову, соборну, демократичну, заможну Ук­раїну, де буде світло жити всім, учі­мось мужності у Володимира Забаш­танського!

 

 

Ніна ГНАТЮК,

поетеса, перекладач, лауреат премії ім. Т.Мельничука

 

ГОЛОС СОВІСТІ

 

Була пізня осінь. Холодний вітер струшував у садах останні яблука. Червонів глід понад Бугом, шурхоті­ло попід неквапними кроками руде вологе листя.

Володимир Забаштанський розпитував про творчість мо­лодих вінницьких поетів, про­сив процитувати щось із їхньо­го доробку, цікавився, чим за­хоплюється той чи інший по­чатківець, що його найбільше болить, чи активний у громад­ському житті. Бо погана, бай­дужа людина просто не має права бути письменником: ідеї проповідуватиме одні, а жити­ме зовсім по-іншому. А це – моральний злочин.

Поет на хвилину примовк, поринув у щось своє...

– У суботу хочу у Браїлів. Поїдете зі мною?

Разом з київським поетом Миколою Томенком і вінниць­кою поетесою Валентиною Ко­зак нам стелиться сірим домо­тканим рушником дорога у Браїлів. А Забаштанський роз­повідає...

Оповідач він неперевершений. Який пафос оповіді, яка коротка, але влучна і точна характеристика того чи іншого сільського дядька, а чи тітки... Яка любов до своїх односель­чан – цукроварів, каменоте­сів. «Браїлів стоїть на грані­ті, і люди його кам’яні», – напише В. Забаштанський в одному зі своїх віршів. Чи не вони, браїлівчани, революцій­ною вірою післявоєнних п’яти­річок, духом своїм, що незбориміший навіть скель, душев­ністю і делікатністю, що є спадкоємними рисами цих красивих і сильних людей, як­раз і допомогли Володимиру повірити, вистояти, перемогти? А ще – Микола Островський. Один з віршів, присвячених йо­му, поет так і назвав: «Гра­нітна людина». Образ непо­хитного Павки переходить із твору у твір. Володимир За­баштанський іде до нього за порадою, за підтримкою у най­важчі хвилини життя. У вірші «Моя вузькоколійка», що від­криває збірку вибраних пое­зій «Запах далини», наш зем­ляк щиро і відверто, болісно і правдиво, без псевдопафосу, але й слізливого ниття, пише про свою трагічну і трудну долю, сповнену великої робо­ти і великої віри у необхід­ність щоденного, щомиттєвого переборення недуги.

Втративши руки й очі внас­лідок нещасного випадку у неповні вісімнадцять літ, юнак з робітничого Браїлова твердо вирішив залишитися у строю каменярів. З золотою медаллю закінчив середню школу робітничої молоді, з відзнакою – філологічний факультет Ки­ївського університету імені Т. Г. Шевченка. Його робочим інструментом стало слово. Ні­жне і правдиве, гостре і без­компромісне, вистраждане і чесне.

 

Нелегко крем’яні горби лупати,

У відчаї вивергувать граніт.

Коли ні лома, ні лопати –

Один лиш серця динаміт.

В облозі днів роблю трудні маневри,

Душі не вельми хочеться того.

І рвуться передчасно нерви,

Як дратва чобота твого.

Навчи долать потвору тьми лапату.

Терпцю боротись, вистоять в борні.

І Павка, спершись на лопату.

Суворо відповів мені:

«Крізь лютий скипень і печаль велику,

Яка б негода тільки не була.

Тягни вперед вузькоколійку –

Там люди ждуть твого тепла.

 

Як багатьом нашим письмен­никам, та не лише їм, часто не вистачає отого «динаміту душі», вміння чесно і самовід­дано прокладати корчагінську вузькоколійку правди і надії в майбутнє, прокладати не на словах, а віддаючи цьо­му тепло своєї душі, сили, здоров’я до останку.

Володимир Забаштанський народився у Браїлові погожо­го жовтня 1940 року – остан­ньої мирної осені.

Тут, у рідному селищі, він знає кожен вигин дороги, ко­жне старе дерево понад ста­вом. Проїжджаючи селом, ска­зав:

– Бачите, он човен посеред ставу... Гарно ловиться рибка. Яка юшка буде ввечері!

І справді, серед притишеної синяви ставка ледь погойдува­лося на легких хвилях два чов­ни. У всій його повноті барв бачить життя цей кремезний високочолий чоловік. Безпо­милково впізнає по голосу усіх, з ким вчився, працював, жив, без кого не обійтися йо­го душі. Односельчани Забаштанського, подоляни, стали го­ловними героями віршів, балад поета. Вони воюють у черво­ній гвардії за владу Рад і хо­робро борються проти коричне­вої чуми фашизму, вони пра­цюють, люблять, страждають, мріють. Вони – романтики і оптимісти, бо В.Забаштансь­кий і в найтрагічніші хвилини не втрачав віри в життя і в людину, в те, що його не обій­дуть, не залишать напризволя­ще і наодинці з безвихіддю.

 

Треба хліба людині й металу,

Треба музики і п’єдесталу,

Та, мабуть, над усе до загину

Треба віри людини в людину.

Пронеси крізь роки і негоду

В серці віру, нескорену й горду.

Віра в рідну твою Батьківщину

Починається з віри в Людину.

 

Не забути переповнений зал Браїлівської середньої школи № 1. Поет читав вірші із нової збірки «Треба стояти», що ви­ходить у цьому році у видав­ництві «Радянський письмен­ник».

Поет звертався до своїх юних односельців:

– Дивиться на мене Браї­лів вашими очима. Дивиться на мене вашими очима май­бутнє. Ви будете жити і тво­рити у двадцять першому сто­літті. І про що б я не писав, джерелом мого натхнення буде рідна земля, з її історією, з її долинами і скелями, її боля­ми і радощами. Життя – то не вічне свято душі. Бувають в ньому і труднощі, і невдачі. Треба непохитно стояти за правду, за людину. Треба за­вжди стояти на порозі совіс­ті, коли тебе бачить і минуле, і майбутнє, а ти стоїш у су­часному. Треба боротися, не йти на компроміс зі своєю совістю ні у великому, ні в малому. Тре­ба з дитинства виховувати в собі риси борця і жити так, щоб на світі меншало зла і неправди, більшало краси і доброти.

Затамувавши подих, слухали свого мужнього і талановито­го земляка учні Ірина Десяк і Олена Ташок, Віктор Кульбака і Валерій Крилик, учитель Анатолій Загрійчук і студент Київського університету, вихо­ванець вузівської літстудії Костянтин Гнатенко. Слухали вчителі, колгоспники, робітни­ки. Бо ж вірші Володимира Забаштанського – про те, що сьогодні хвилює мільйони лю­дей. «Ба­лада безвісти» присвячена тим, кого і досі виглядають вдови з далекої жорстокої війни. По­ет зараз клопочеться про те, щоб у Браїлові пошвидше бу­ло споруджено величний мо­нумент загиблим, щоб жодне ім’я героя не було забутим...

«Балада тягла» – яскрава картина важкої праці післяво­єнних п’ятирічок, оповідь про те, як нелегко створювався наш достаток: «хто і як, і чим тягнув державу до космічної височини».

Не перерахувати вірші, які хвилюють, які переписують у свої записнички і вчителі, і уч­ні. Бо ж не знайдете книг За­баштанського і на полицях магазинів: розходяться вони за кілька днів. Його поезія – то голос трудового народу, то його душа, його неспокійна і роботяща совість.

Ніколи не забути той день, проведений із В. Забаштансь­ким у Браїлові... Поет попро­сив зірвати з розлогого куща калини, що росте над могилою матері Анастасії Данилівни, кілька кетягів червоних ягід. Постояв у задумі на тому міс­ці, де була колись батьківська хата. Мов із рідною людиною, привітався зі старою грушею, що досі стоїть на узгір’ї, струшуючи свої дрібні плоди на ту стежину, де він колись тупцяв у дитинстві.

На одній з гілок тріпотіло ще кілька зелених листочків. Попросив – зріж мені оту гі­лочку. Поставлю у своїй кім­наті разом з маминою кали­ною, доторкнусь до них губа­ми, то наче вдома побуваю...

Нелегко працювати В. Забаштанському. Нелегко, їздити йому і на БАМ, і до будівни­ків атомних електростанцій. Але в цьому потреба душі.

Нема змоги вести і записни­ки. Виношує в душі кожен рядок довго, десятки разів по­вторює і обточує одну і ту ж фразу, тримаючи в пам’яті де­сятки варіантів тієї чи іншої строфи. І лише тоді, коли вірш внаслідок багатоденної роботи зазвучить на повну си­лу, здобуде крила, він про­диктує його дружині, Ользі Василівні, сину Володимиру чи комусь з найближчих дру­зів. Лише тоді вірш ляже на папір, піде до людей.

Дивуєшся не лише величез­ній працездатності цієї людини, її пристрасті борця і жит­тєлюба! Ніхто з тих, хто, доб­ре знає поета, ніколи не чув від нього нарікань на долю, скарг на погане самопочуття, якийсь там недуг. Він любить і знає сотні українських на­родних пісень, рідкісних пер­лин подільського фольклору. Скільки їх проспівав у дні творчих виступів на Вінниччи­ні разом з Валентиною Козак, Володимиром Рабенчуком, Га­линою Сірою. Пісня органічно вливається у його твори, є їх живильними коренями. Забаш­танський живе для людей, го­товий кинути усі свої справи і бігти, допомагаючи комусь, нехай і зовсім ще невідомому, у життєвій скруті.

Вже чверть століття чесно і невтомно працює в поетично­му цеху радянської літерату­ри наш земляк. Автор десяти поетичних збірок, прекрасний перекладач з російської, біло­руської, болгарської мов, чуй­ний і вимогливий керівник лі­тературної студії молодих «Кобза» при редакції журналу «Дніпро». В.Забаштанський повен твор­чих задумів, неспокою, з року в рік, від книги до книги зростає його художня майстерність, збагачується жанрова палітра, довершенішими і глибиннішими стають вірші.

Безкомпромісний і цілісний, відвертий і принциповий поет нещадно воює своїм гострим перон з байдужістю і чванством, духовною інертністю, міщанською психологією отими лицемірними чинушами, які на трибунах і в книгах – за поступ вперед, за критику і самокритику, за увагу до людини, а насправді дбають лише про власні зручності і лаври, живуть і керують за давно віджилими, застаріли­ми категоріями.

У вірші «Балада сповіді», звернутому до Вітчизни-матері, поет пише:

 

Рядок із вогню-блискавиці висотую.

Бо ще твоє небо в крутім його злеті

Вимірює дехто висоткою стільця

У завойованому кабінеті.

Чинуша воліє, щоб я лише пошепки,

Того й наїжачився знов недовір’ям.

Але мої вірші – не пошивки,

Щоб їх набивати податливим пір’ям.

 

Чітка громадянська позиція поета, який точним, образним і вистражданим словом змушує критичніше ставитися до себе і своїх вчинків, збуджує думку, волю, ак­тивізує творчі зусилля, вчить мислити і діяти по-новому. І спільні поїздки з В.Забаштанським у Браїлів і Немирів, Вороновицю і Березівку Могилів-Подільського району, ви­ступи на багатьох вінницьких підприємствах, профтехучили­щах, школах, щирі і задушев­ні зустрічі з земляками дали йому нову наснагу для нелегкої праці поета, а для сотень слухачів стали високим уро­ком патріотизму, мужності…

Книга вибраних поезій В. Забаштанського «Запах дали­ни» і його нові твори, опублі­ковані в періодиці, удостоєні Державної премії Української РСР ім. Т.Г.Шевченка. Пре­красна поезія, життєвий под­виг, плідна громадська діяль­ність нашого земляка гідно відзначені.

 

 

Ніна ГНАТЮК,

поетеса, перекладач,

лауреат премії ім. Т.Мельничука.

 

ЗОРОМ СЕРЦЯ

 

Він ріс веселим, замріяним, щирим, любив грати на гармо­шці і будити вечорову вулицю тими розлогими піснями, що їх навчила мати. Змалку привче­ний до роботи, розумів, що ба­тькам нелегко у повоєнні роки нагодувати і зодягнути їх ба­гатодітну сім’ю, а тому після семирічки працював кочегаром на Браїлівському цукрозаводі, був бутоломом у гранітному кар’єрі.

У неповні вісімнадцять літ страшний вибух навічно пога­сив для нього сонце. Жит­тя хлопця було врятовано, але він зостався без очей і без рук.

Що робити? Як бути далі? Чи змиритися з каліцтвом, жи­ти на пенсійні перекази і залишатися осторонь вируючого життя, чи кинути виклик тем­ряві, не здаватися, боротися, як його улюблений герой Пав­ка Корчагін?

Володимир Забаштанський вибрав боротьбу. Він з золотою медаллю закінчує середню школу робітничої молоді, по­тім з відзнакою філологічний факультет Київського універ­ситету ім. Т.Г.Шевченка.

Каменяр з робітничого селища Браїлів стає і в поезії каменярем: «в синіх скелях пое­зії волею й розумом я обтісую слово, мов камінь, тверде», Так напише він у програмному вірші «Відвертість», яким відкривалась перша збірка поезій «Наказ каменярів».

То було в 1967 році. Саме тоді у статті «До молоді мій голос» великий поет України Павло Тичина скаже тепле батьківське слово про Володимира Забаштанського, відзначить його мужній талант, благословить на трудний творчий шлях.

З тих пір проминуло майже двадцять літ. Для поета-корчагінця, поета-борця вони були по вінця виповнені працею. Він видає десять поетичних збірок, перекладає з російської, бол­гарської, польської, багато сил віддає роботі з творчою молод­дю, керуючи республіканською літературною студією при журналі «Дніпро».

Для того, щоб писати про нашу сучасність, возвеличити людину праці, її почуття й стремління, треба бути на пе­редньому краї, серед людей. І В.Забаштанський у складі творчої бригади їде на БАМ, у сорокаградусний мороз читає комсомольцям свої героїчні ба­лади. Одну з його поетичних збірок молоді бамівці від пер­шої до останньої сторінки спи­сали автографами, словами вдячності.

Працювати поетові важко – надія лише на слух, на па­м’ять. А вона у нього дивовиж­на: він знає не лише весь свій доробок, а й сотні віршів, поем моїх колег. Він пам’ятає кож­ну браїлівську вулицю, кожне дерево, по голосу впізнає тих, з ким жив і працював в юності. Оця пам’ять серця, пам’ять любові і допомагає впевнено сказати йому: «Бачу, коли йде мова про красу сьогодення, людей, прекрасних у величі праці і любові».

Забаштанський – високоталановитий, самобутній поет. Поет не волею випадку, а за складом своєї душі, за спосо­бом мислення, світобачення. Він росте, розкрилюється, сягає більших художніх ви­сочин від книги до книги. Почерк Забаштанського не сплутаєш з чиїмсь іншим. У нього свій власний стиль, свої рит­мічні засоби, невичерпні лек­сичні запаси. Поезія його зав­жди попереду, вона безкомпро­місна, правдива, вистраждана, їй чужі фальшива позолота, туманні красивості, псевдофілософська поза, його балади, вірші возвеличують просту лю­дину праці, борються за правду, за чистоту і ви­сокість духу, за мир на землі…

Корені його невичерпного оптимізму, богатирської праце­здатності, незнищеної віри в людину слід шукати тут, на рідному Поділлі, в дружній сім’ї хліборобів і цукроварів, каменотесів. Саме вони і є го­ловними героями творів Воло­димира Забаштанського, якому по праву належить одне з про­відних місць в сучасній укра­їнській поезії…

 

 

Петро ГОЛОВАТЮК,

поет, член Спілки письменників України.

 

«ТІЛЬКИ Б ВИСТОЯТЬ, ТІЛЬКИ Б СЬОГОДНІ!»

 

У цих крилатих рядках одного з віршів нашого видатного зем­ляка, лауреата Шевченківської премії, ще кількох престижних всеукраїнських та міжнародних відзнак Володимира Забаш­танського йдеться не стільки про фізичне, як про морально-духов­не виживання. І не лише особис­те, а й – усього народу, до якого поет в іншому вірші зболено, над­ривно звертається: «Хоч раз вже зі свого ярма рвони!..»

У розумінні Забаштанського найкращі представники нації по­давали яскраві приклади такої стійкості. До них він зараховує і легендарного подоляка Володи­мира Булаєнка, який 26-літнім бійцем героїчно загинув у бою з гітлерівцями. А оскільки вчо­рашній студент-філолог був свідомим українцем і, не прихо­вуючи цього, писав високопат­ріотичні поезії, на нього по війні, посмертно, з чорної руки фальсифікатора-наклепника упала тінь, таврована ідеологемою «український буржуазний націо­наліст, ворог народу». Проте і у вічності поет вистояв. Незалеж­на Україна повернула його в ко­горту своїх невмирущих ли­царів, борців за її волю.

Але чому ми раптом «пере­скочили» від Забаштанського до Булаєнка? Підставою для цього стала недавня поїздка Володи­мира Омеляновича в село Сорокодуби Красилівського райо­ну Хмельницької області, де Булаєнко народився 8 червня 1918 року. Тобто, відзначався 80-річний ювілей поета-фронтовика, українця-патріота. І на вели­кому урочистому вечорі з цієї нагоди Забаштанському була вручена недавно заснована літе­ратурна премія Хмельниччини – імені Володимира Булаєнка.

Дарма, що нагорода – облас­ного масштабу. Нею Забаштанський дорожить не менше, як інши­ми. Від’їхавши з Хмельниччини, «похвалитися» нею земляк, нині киянин, завернув до Вінниці, зу­стрівся зі своїми давніми і щи­рими друзями, зокрема, з Ана­толієм Бортняком. їм завжди є про що поговорити. Відвідав і рідний Браїлів, де люблять, ша­нують свого мужнього і мудрого односельця, поклав квіти на мо­гили своїх батьків, також вкло­нився прахові жінчиного тата, православного священика, у селі Тростянці.

Супроводжуючи Володимира Омеляновича в цих поїздках, я захоплювався високим духом людини трагічної долі, яка ще за­молоду втратила зір і руки, але ніколи й на мить не втрачала любові до України, віри у її світле прийдешнє. Не похитнулася його впевненість у добрі, справедли­вості, красі світу й людських взаємин. Про волю він каже з побожністю, називаючи її най­більшим скарбом, а творчу пра­цю за умов вільного життя – найбільшим щастям для митця, – нічого, що в цьому є свої складності й труднощі.

Вам би хоч частку такої стійкості, ті, що маєте руки, але опускаєте їх, ті, що маєте очі, але розгублено їх відводите! По­шли, Боже, кожному з нас його синівської любові до своєї землі, до наших традицій, звичаїв, його святих понять честі, гордості, благородства! І такої, як у нього, невтомності. І такої феноменаль­ної пам’яті: у Браїлові пам’ятає кожну деревину, кожен схил, всякий пагорб, не кажучи вже про людей, нині сущих і вже не­забутніх... Здавалося, що й не я його супроводжував, а він мене, на кожному кроці пояснюючи: «Отут наш ставок, а там вулич­ка веде вгору, а ліворуч – там розложиста груша...»

Та груша в обійсті рідної хати Забаштанського збереглася з його дитячих і юнацьких літ. Вона вистояла, як і Володимир Оме­лянович.

 

 

Анатолій МИХАЙЛЕНКО,

письменник

 

ОЛЬГА ЗАБАШТАНСЬКА:

«Я БУЛА ЙОГО ОЧИМА, РУКАМИ І МУЗОЮ»

(інтерв’ю, за публікацією «Літературної України»

від 12 лютого 2004 року).

 

– Ольго Василівно, Ви стали дружиною Володимира Забаштанського тоді, коли він тільки починав віршувати. Ви прожили разом понад 40 років. Як і коли з ним познайомилися?

Після всіх своїх сімейних драм я приїха­ла з донечкою жити до батька у село Тростянець на Вінниччині. Тато був священиком, зазнав переслідувань і репресій. Прожили де­який час у тісноті, а потім я почала їздити в пошуках житла. Якось вечір застав мене у Браїлові, де до того ніколи не була. У людей довідалася, що є в селищі монастир, костьол і навіть дві церкви, щоправда, в одній клуб,а в другій – хлібний магазин. Отже, містеч­ко чимале, подумала – це ж і татові було б де служити. А головне для мене – швейна фабрика. Навіщо ж щось інше шукати? Пев­не, доля вела мене до Володі. Саме тоді я вперше й почула про нього: «Он у тій хаті, що навпроти, – розповіла бабуся, – лихо велике сталося: молодий хлопець залишився без очей і рук». Я поспівчувала, зітхнула: у кожного – своє лихо.

Згодом з’ясувалося, що поряд живе старша сестра того молодого каліки, а в кінці мого садочка – його старший брат. Незабаром і познайомилися з Вірою, Володиною сест­рою, і подружилися. Її доля теж була нелег­кою: чоловік випивав, бешкетував, діти Вірині до мене втікали, часто й ночували.

Жилося тоді у Браїлові, як і скрізь, нелег­ко, бракувало продуктів, тож Віра їздила в Київ до Володі і там скуповувалась. Він уже жив у столиці, мав свою кімнатку...

• Як же він там опинився?

З раннього дитинства Володя змушений був працювати, адже у шість років залишив­ся без батька. Закінчив у Браїлові семирічку, у Макіївці здобув спеціальність маляра і згодом жартував у віршах: мовляв, когось на правили вкосмос, інших – у шахту, а мене – в маляри. У Браїлові з нього підсміюва­лись: навчився фарбувати паркани та дахи!

А пізніше, коли Володя вже заробив авто­ритет, на дошці передовиків був і його порт­рет з написом «Наш художник». Не маляр, а художник! – Володя цим пишався.

Працював на будовах маляром, їздовим на цукрозаводі, у гранітному кар’єрі... Отоді й сталося лихо. У вісімнадцять років – без рук, сліпий. Лікувався спершу у Жмеринці, потім два роки лежав у Київському науково-дослідному інституті ортопедії та травмато­логії. П’ять місяців був в одній палаті з відо­мим письменником Євгеном Сергійовичем Кравченком. Він разом зі своїми впливови­ми друзями написав листа тодішньому київському голові Давидову, аби дозволив залишитися в Києві молодому талановитому поетові-інваліду.

Незабаром Володя одержав не тільки київську прописку, а й кімнатку на дванад­цять квадратних метрів у комунальній квар­тирі на Подолі.

• Отож Ви почули про нього від сестри та брата...
• Так. Ми потім часто згадували обстави­ни, які привели до знайомства, і Володя зав­жди наголошував: «Так мало статися, щоби ми зустрілися». А я й досі дивуюсь, за чиїм велінням я зупинилась саме у Браїлові, купи­ла хату біля Забаштанських. Адже до того об’їздила чи не півсвіту, побувала аж в Лота­рингії, куди мене молодою, ще майже дити­ною, забрали працювати на «фатерлянд». Не інакше – Бог спрямував мою долю до Володі.

Сестра не тільки Володі розповідала про мене, а й мені – про нього. Тож уже до зустрічі я багато знала про нього, з цікавістю розпитувала сестру, коли вона поверталася з Києва з продуктами і привітами від брата.

Після закінчення восьмого класу Володя мав приїхати у Браїлів на канікули. УТОС організував для незрячих поїздку кудись на оздоровлення, але він рвався до Браїлова. Пізніше розповідав, що причиною тому була я. А на моє зауваження, чи не перебільшує, відповідав твердо: «Коли сестра розповіла про твою нелегку долю, про все, пережите в дитинстві, репресованого татка, малу донеч­ку, я захотів тебе підтримати, щоб не впада­ла у відчай». Він усе життя пам’ятав Євгена Кравченка, який, по суті, зупинив його на краю прірви, можливо, йому хотілося чимось розрадити і мене.

Тож приїхав Володя на канікули до сест­ри. Був без окулярів, без протезів, обличчя пошрамоване, у великих рубцях, звисають порожні рукави чорного костюма... У душі в мене затріпотіло... Пам’ятаю, як знайомили­ся. Він підходить до мене, гладить коси (був без протезів), а коси в мене тугі, викладені на голові у два ряди... Пізніше він казав, що від сестри давно знав, які в мене коси... Нарешті легенько притиснув до себе, як потім бачила сотні разів – притискав друзів, і сказав: «Та­кою я вас і уявляв». І мені стало легко й про­сто, ніби ми знайомі давно-давно.

Нас посадили за стіл... Чарка, друга, жар­ти. А моя господиня, в якої купила хату, до­кинула жару у вогонь: «А якби ти, Володю, почув, як Ольга Василівна співає...» І всі ра­зом заходилися припрошувати: «Нумо, Оль­го Василівно...». І я заспівала «Де згода в сімействі». Любила цю пісню, а тут вона відповідала тій атмосфері, що панувала в ро­дині моїх добрих сусідів. Як співала – не знаю, але просили повторити ще й ще. А Во­лодя уважно слухав, схиливши голову.

Ну а далі не було дня, щоб мене не покли­кали до сусідів. Прибігає Валя: «Володя про­сив прочитати йому газету... Володя просить допомогти написати листа...». Отак і ходила то прочитати, то написати. А він розпитував про моє життя, про себе розповідав. Мене дивува­ла глибина мислення Володі. Він розмовляв так, ніби вже багато прожив, побачив, прочи­тав. А тим часом йому було ледь за 20 років, три з них – незрячий, освіта – всього вісім класів:.. Згодом він жартома казав: «У лікарні за два роки можна було всього нахапатися». Лікарня справді стала йому університетом.

– Ви вже здогадувалися, що ваше спілкуван­ня не випадкове.

– Що стану його дружиною, і в думці ніколи не було. Коли знайомі казали: «І вродлива, і молода, а доки ж ви будете са­мотньою?», – я рішуче відповідала: «Ніколи не вийду заміж, і не треба про це говорити. У мене є дочка, є тато, яким я потрібна. А якщо колись і зважусь, то тільки за такого, хто б не завдав болю, не осиротив дітей. Щоб ніхто мене не проклинав». Знайомі не раз згадували мені ті слова, коли ми з Володею вже були подружжям. Хтось, знаю, і співчу­вав: мовляв, вродлива, співуча, працьовита, а вийшла за каліку.

– А чи знав Володимир про ту Вашу обітницю?

– Якось у розмові він натякнув: пора б вам і заміж виходити. Я й відповіла так, як і всім добровільним сватам.

– Хто ж зробив перший крок?

– Наважився Володя. Він раптом сказав: «Поїдьмо у Київ». Я здивувалась: як це, наві­що? А він: «Допоможу влаштуватися на ро­боту. А тим часом допомагатимете мені». Про одруження – ні слова. Просив бути другом, сестрою. Я й зважилась: якщо допо­магатиму цій людині, Бог простить мені ба­гато гріхів. Пообіцяла порадитися з батьком. Володя застеріг: «Не треба, батько може й не дозволити, а я б хотів, аби ви були поряд».

Володя повернувся до Києва, але телефо­нував щодня. На той час у їхній комунальній восьмикімнатній квартирі для нього встано­вили телефон. У коридорі, щоб сусіди допо­магали набирати номер. Щодня дзвонив у Браїлів на пошту, де працювала завідувачкою двоюрідна сестра Володі Нюся. Вона проси­ла когось покликати мене. Часто писав лис­ти. Звичайно, диктуючи товаришеві, з яким жив разом. І в розмовах, і в листах перекону­вав мене невідкладно приїхати. Я все зволікала, хоча для себе давно вирішила їха­ти. Прискорило те, що наближалося перше вересня, і донечці треба буде йти в школу.

– Так я стала другом, сестрою і дружиною Володі Забаштанському. Але й далі він ще довго називав мене на «ви». Навіть коли вже перейшли на «ти», часто забувався і «викав».

 – Перші вірші Забаштанського народилися, коли Ви вже були разом?

 – Я нині збираю його матеріали, щоб зда­ти в літературний архів. Якось натрапила на першого надрукованого в «Молоді України» вірша про «село подільське на роздоллі»: це було ще до нашого знайомства.

– Прожити життя з людиною, яка без допомоги у прямому розумінні не могла й кроку ступити, ложку піднести – тяжкий хрест. У Вас не з’являлися сумніви, що зв’язали свою долю з інвалідом?

– Ніколи! Ми ходили завжди удвох: він – у великих чорних окулярах, які тоді в Києві тільки з’явилися, протези в чорних рукави­цях. Ніхто й не здогадувався, що ця людина без очей та без рук, бува, хтось штовхне, хтось наступить на ногу, ще й вилає: «Наче­пив чорні окуляри і нічого не бачиш». Я та­ких ладна була розірвати на шматки. Володя відчував мою злість, але не поділяв її, і в од­ному з віршів написав: «Не треба, мила, їх картать». Мені від того, що хтось Володю штовхне, образить, боліло більше, ніж коли б те самій перепадало. Ось так ми жили.

На канікули поїхали у Браїлів, де й наро­дився синочок. Назвали Володею. До речі, згодом і внука – так само. Обидва народи­лися в липні.

– Скажіть, а як Володимир Омелянович працював? Адже що звичне для здорової люди­ни – сісти за стіл з чистим папером, за дру­карську машинку чи комп’ютер, те недоступ­не для нього.

– Звичайно, ні за машинкою, ні за комп’ютером він не сидів, навіть самописки тримати не міг. Один інженер з Харкова на­магався виготовити спеціальні протези, адже Володя як надомник одержував роботу, але як її виконувати? Пробував тримати ручку в зубах – нічого не виходило. Тож я стала йо­го очима і руками. Коли ще навчався в школі, я начитувала тексти на магнітофон, тож Володя навчився натискати клавіші, щоб слухати. Пам’ять у нього була чудова. А вчився як: в атестаті – жодної четвірки, закінчив одинадцять класів із золотою ме­даллю. А я допомагала йому у всьому. Всі йо­го поетичні твори пройшли через мої руки. У перші роки, бувало, серед ночі легенько торкнеться мене: «Вибач, що розбудив. У ме­не строфа народилась, боюся забути до ран­ку. Можеш записати?» Встаю, записую. Ко­ли строфу, коли два рядки, а коли й один. Пізніше в пам’яті довго виношував вірша, читав мені, аж тоді пропонував до друку.

Коли підросли моя донька Женя і наш спільний син Володя, почали допомагати й вони. Як Володя вступив до університету, моїй дочці було вже 12 років, тож вона ходи­ла з ним на іспити. Женя теж писала вірші. Володя підтримував, називав її: «моя малень­ка поетеса».

– Непросто було Володимирові Омелянови­чу спілкуватися зі світом: прочитати книж­ку, газету, зустрітися з друзями...

– Коли хтось приходив, Володя неодмі­нно просив щось прочитати – вірш з чиєїсь нової книжки, статтю в газеті. А підріс наш синок, теж почав читати татові. Ми мали ба­гато книжок, передплачували всі літературні журнали, тож Володя краще був обізнаний з новинками і взагалі літературним процесом, ніж хтось інший.

У своїй останній прижиттєвій книжці «Свічечкою слова», виданій за сприяння земляків з Браїлова, Володя зазначає, що збірка створена у співавторстві з дружиною. Я не відмовляюся від такого співавторства і вдячна Володі, що і в книжці поєдналися наші долі. До речі, друга його збірка – «Віра в людину» – присвячена мені.

– Я часто був на вечорах Забаштанського і завжди вражався: він без труднощів видобу­вав з пам’яті будь-який, навіть давній, вірш, і вільно його декламував. А якби забув, Ви підказали б?

– Я ніколи не пхалася з ним у президію, сиділа неподалік у залі, щоб допомогти взя­ти квіти, які підносили Володі вдячні слухачі. Сиджу й мало не плачу із страху: а якщо зіб’ється? Одного разу співак Анатолій Мокренко, котрий сидів поряд, злегка обняв ме­не і співчутливо мовив: «Не переживайте так сильно, ви ж уся аж тремтите. Невже за стільки років спільного життя не звикли?». Кажу: «Боюся за нього...». Хоча практично не було випадку, аби він спіткнувся, забув бо­дай слово у поетичному рядку. Читав Володя свої твори глухувато, але дуже проникливо.

Замолоду в нього був дуже гарний голос. Не забуду, як вразив мене і його голос, і зміст вірша «Очі і руки моєї дружини». І так само слухачів, які просили його ще повтори­ти. Де ви бачили, щоб на «біс» просили не пісню, а вірша?

– Ольго Василівно, поет Вас назвав своїми очима і руками. А чи не запитував, якого кольору у вас очі?

– Йому ні про що людину не треба було розпитувати: поговорить з вами, притис­не до грудей, почує голос – і вже все знає. Отак упізнав на дотик, з голосу і мене під час нашої першої зустрічі. Згодом він писав у віршах: коли Бог забирає в люди­ни щось одне, натомість дає інше. Йо­му дав талант і глиби­ну пізнання людини. Якось до нас прийш­ла одна жінка, він за звичкою злегка притис її до себе, обміня­лися кількома словами. Коли жінка пішла, він сказав: «А тепер слухай, що розповім тобі про гостю». І опи­сав її краще, ніж хтось би зрячий. Багато лю­дей мені зізнавалися: притягальна духовна сила Володі буда така потужна, що люди не помічали його інвалідності. А ми впродовж спільного життя настільки навчилися ро­зуміти одне одного, що часто зізнавалися: «Я знаю, що ти хочеш сказати».

– Він зважав на Вашу думку про вірші?

– Спочатку я частіше зважувалася сказати свою думку. Та він не завжди погоджувався виправляти. А якось ми відпочивали в Кри­му разом з найближчою для Володі людиною – Платоном Вороньком. Тож я й попроси­ла: «Послухайте, Платоне Микитовичу, хай він вам прочитає одного вірша. Там є строфа мені не до душі, а Володі вона подобається. Розсудіть, він вам повірить». Воронько про­слухав і сказав: «Ви знаєте, Володю, Люся має слушність – вірш не втратить, якщо ви­ кинете оту строфу". Володя одразу погодив­ся. І далі той твір публікувався вже без неї.

Загалом же він дослухався до моїх заува­жень, хоча часто «випробовував» спірні місця на інших слухачах-поетах. Та згодом мені вже не було до чого «чіплятися», настільки ретельно він відшліфовував у пам’яті кожен рядок.

– Ольго Василівно, мабуть, серед труд­нощів життя були у Вас і радісні хвилини: но­вий вірш, книжка, Шевченківська премія. Як Володимир Омелянович сприйняв цю високу нагороду?

– Я перехвилювалась більше, ніж він. Ад­же під час першого висування цієї премії йо­му не присудили. Боялася, що це його при­гнітить. Але Володя лише закурив і вимовив: «Нічого, я ще молодий, моє попереду». По­тім його хотіли висунути за перекладацьку роботу на премію імені Максима Рильсько­го. А конкурент – видатний перекладач Бо­рис Тен, до того ж людина поважного віку. І Володя сказав: «Не хочу, щоб тоді знову ста­ло боляче, коли премії мені не дадуть. Адже Тен – справді геніальний перекладач, стіль­ки зробив для літератури! Я б і сам голосу­вав, щоб присудили саме йому». І попросив не висувати його кандидатуру. А потім була Шевченківська премія. Не забуду виступу Бориса Олійника під час вручення. Вони дружили. Коли Олійнику дали премію імені Миколи Островського, він, радісний, прий­шов до нас. Жили тоді неподалік. «Володю, – сказав, – а все-таки приємно одержувати такі нагороди. Наступним будеш ти». Так і сталося – Володимир незабаром став лауре­атом цієї престижної в ті часи комсомольсь­кої премії.

І от Борис Ілліч вже вітає свого товариша із Шевченківською премією, і так щиро, ніби це знову нагородили самого Олійника. Згодом у політичних поглядах вони розійш­лися, але Олійник залишився для Забаш­танського поетом і людиною найвищої проби.

– Мабуть, Ви готуєте спогади про Забаш­танського. Постать цієї мужньої людини і ви­датного поета є взірцем для всіх поколінь.

Так, задумала книжку, в якій хочу зібра­ти і найкращі його твори (а я знаю, які саме найбільше подобалися Володі), і найцікавіші спогади тих, хто добре знав його, і публіцис­тичні виступи поета у пресі. Щоб кожен, хто візьме книжку в руки, знайшов щось цікаве для себе. Але через хворобу праця посува­ється повільно. Тим часом готують книжку спогадів його друзі. А Іван Дзюба, з яким у Забаштанського були найкращі взаємини, сказав: «Докладу всіх зусиль, щоб спогади про Володю вийшли найближчим часом». Дай, Боже, снаги всім, хто творить таку книжку.

– Минуло вже два роки, як немає Володимира Забаштанського, а Ви розповідаєте про нього, ніби відлучився на день-два.

– Я розмовляю з ним весь час. Розказую йому, як день минув, як справи у моєї дочки, котра нині працює в бібліотеці, у нашого сина Володі і внука Володі, котрий навчається на п’ятому курсі юридичного факультету. Згадую, як разом переборювали труднощі і як знайомі і незнайомі допомагали у житті. Дорогу ми пройшли тернисту, але ніде не схибили і на півкроку.

 

 

 

Олександр БАКУМЕНКО,

письменник,

член Національної спілки письменників України

 

«ЗА БЕЗСМЕРТЯ МОЛЮСЯ ТВОЄ»

 

Життєвий подвиг Во­лодимира Забаштанського гідний глибокої шани і заслуговує найвищої відзнаки. Я певен, коли ми ос­мислимо українську ментальність на рівні державотворення та високої духовності наших громадян, які ціною свого життя зробили достойний внесок у скарби світової культури, ми ще не раз згадаємо своїх пророків і віддамо їм належну шану.

Народився Володимир Омелянович Забаштанський 5 жовтня 1940 року в селі Браїлів Жмеринського району на Вінниччині. Батько, Омелян Олексійович, працював у кам’яному кар’єрі. Мати, Настя Данилівна, маючи велику родину (Володя був п’ятою, останньою, дитиною в сім’ї, а якщо врахувати семеро померлих від голоду, то дванадцятою), опікувалася домашнім господарством, пізніше працювала у радгоспі. Батько, не витримавши тяжкої праці в кар’єрі, помер, коли Володі було шість років. З раннього дитинства нарівні з дорослими довелося Володимирові заробляти собі на хліб. Після закінчення семирічки вчився він в Макіївській будівельній школі (реальному училищі) на маляра, працював маляром, і кочегаром, і бутоломом. А 24 серпня 1958 року з Володею трапилася трагедія, яка перекреслила йому життя у неповних вісімнадцять. Внаслідок вибуху під час роботи в кар’єрі, хлопець був тяжко покалічений, залишив­сь без очей і рук. Після жмеринської районної лікарні він два роки лікувався у Київському науково-дослідному інституті ортопедії та травматології. Саме у цей нелегкий для юнака час проявився його природний хист до пісні, до віршування. Навіть щось божественне трапилося у цьому виявленні творчих здібностей Володимира. Юнак спромігся бачити навколишній світ і торкнутися до нього свічечкою свого слова. Знайшлися ці добрі люди, порадили йому вчитися, розвивати свої творчі здібності, допомогли залишитися у Києві. Він закін­чив із золотою медаллю середню школу робітничої молоді, а згодом з відзнакою і філоло-гічний факультет Київського державного університету іме­ні Т. Г. Шевченка. Серед тих добрих людей, які виводили Володимира з пітьми, з без­надії, по суті, з духовного не­буття, найпершим був відомий письменник Євген Кравченко – випадковий сусід по лікар­няному ліжку. Для Володі він став духовним батьком. Але чи не найбільший тягар ліг на плечі тендітної жінки, Ольги Василівни, яка не злякалася труднощів і стала дружиною Володимира. Сорок один рік вона була відданим другом і незмінною помічницею видатного поета. Володимир Омелянович так і казав: «Те, що мені вдалося зробити в літературі, цілком справедливо можна поділити порівну з Ольгою Василівною. Моя дружина більше, ніж мій співавтор...».

Важко уявити, як у такому фізичному стані йому вдалося витримати удар долі. Єдине, що залишила йому природа – це можливість сприйняття навколишнього світу й інформації за допомогою слуху та пам’яті, яка стала для нього дивовижно феноменальним знаряддям. Забаштанському ціною неймовірних зусиль доводилося сприймати, запам’ятовувати та аналізувати різноманітну і наукову інформацію, вивчати мови.

Під час навчання в університеті побачила світ його перша поетична збірка «Наказ каменярів» (1967). Моло­дого талановитого поета корчагінської долі почула вся Ук­раїна. А згодом з невеличким інтервалом були книжки «Ві­ра в людину» (1971) та «Моя вузькоколійка" (1973), яка у 1974 році була відзначена високою Республіканською комсомольською премією імені Миколи Островського. Ця відзнака фактично відкрила молодому 34-річному поетові шлях у велику літературу. На той час, після закінчення університету, Володимир Забаштанський вже користувався авторитетом як талановитий керівник літера­турної студії «Кобза» при мо­лодіжному журналі «Дніпро». До речі, такий дивовижний факт! Цією студією він керу­вав чверть століття з 1968 по 1993 рік. І в цьому була нев­томна вдача Володимира Забаштанського відчувати свою потребу для суспільства. Він допомагав творчій молоді розвивати свої здібності у неймовірно важких для себе умовах існування.

Його громадська і літератур­на діяльність стали для бага­тьох молодих літераторів та й багатьох людей зразком нез­доланної мужності. Спілкуван­ня поета з народом відбува­лося майже щодня: творчі зустрічі, виступи по радіо, виїзні наради з творчою мо­лоддю. З делегаціями пись­менників Володимир Омеля­нович об’їздив майже увесь СРСР, регулярно з успіхом виступав по радіо і в пресі. Його слово було поширеним від Карпат і до БАМу.

Одна за одною в Україні виходили книги поета: «Гра­нітні краплі» (1975), «Крицею рядка» (1977), «Сині скелі», «Якби не було вогню» (1978), «Вага слова» (1981), «Треба стояти» (1986). А за книгу «Запах далини» у 1986 році Забаштанський одержав Національну премію України імені Тараса Шевченка. Володимир Омелянович від книги до книги зростав і піднімався у слові над своєю фізичною не­дугою. Слово митця звучало правдиво і впевнено у часи перебудови, у часи будівниц­тва незалежної держави, і завжди воно було невід’єм­ним від слова «Україна». Пое­тичне слово Забаштанського стало символом непохитної української нації, символом трагічного народу, який пере­жив безліч катаклізмів, руй­націй, голодоморів, але впер­то долав шлях до незалежної України, омріяної народом держави. Пам’ятаю, хтось із кореспондентів уже на почат­ку нашої незалежності запи­тав про ідеологічні вподобан­ня Забаштанського, мовляв його життя має радянський аналог – Миколу Островсько­го та й у доробку поета є книжка з недвозначною наз­вою «Моя вузькоколійка». На це Володимир Омелянович з притаманною йому прямотою відповів: «Хоч і не модно сьо­годні згадувати такі постаті, як Микола Островський, але мода приходить і відходить. Все наше покоління виховува­лося на прикладі батьків, що повернулися з війни, на об­разі Павки Корчагіна. Фільм про нього, який я побачив ще дитиною, вразив мене в са­ме серце. Тоді я ще не знав, що повторю багато що з йо­го долі. Образ Павки зали­шився в серці на все життя. А коли зі мною сталася біда, він кликав мене до життя». Але не тільки Микола Островсь­кий прикладом свого життя допоміг Володимиру вистоя­ти, перемогти у жорстокому двобої з долею. Був ще й Устим Кармалюк, легенди про якого з дитинства живили Володимирову душу.

 

Хапаюся за ланцюги Кармалюкові,

За крила янголів, за роги сатани,

Потерпли руки, вже скалічені до крові, –

Тримаюся над прірвою самотини...

 

Сорок три роки не бачив білого світу Забаштанський, не міг доторкнутися пальця­ми до всього того, що було йому таке миле і любе. Але він все одно жив і боровся й білий світ бачив краще за будь-кого, відчуваючи його дотиком свого зболеного сер­ця. Доля поета-трибуна, як і доля його ліричного героя, від імені якого виступав ав­тор, невід’ємна від долі Укра­їни, від долі народу. Тому так органічно сьогодні звучать рядки з поезій Забаштанського, в яких митець не лише підносить здобутки українст­ва на шляху державотворен­ня, а й указує на прорахунки та негаразди української іс­торії. Підняти національну сві­домість на високий рівень, змусити українців критично оцінювати минувшину та на­ше сьогодення – ось мета, яку прагнув досягти поет-патріот у своїй творчості. Тому Забаштанський виступав не лише як літописець народно­го подвигу українського наро­ду, а й як філософ-дослідник українських коренів. Його вір­ші допомагали й допомага­ють жити, а не виживати у злиденній від негараздів Ук­раїні. Забаштанський завжди прагнув показати першопри­чини нашої звитяги і, в той же час, причини нашої рабської психології! Він, немовби наврочив недавні події на головному Майдані нашої країни. Чому тоді, коли насувається вселюдське горе, ми єднаємося у всенародному пориві?! А коли починаємо творити, здавалося б у злагоді, нову державу, забуваємо про наші здобутки і про те зло, казнокрадство, знищення загальнонаціональних чеснот, кращих зразків національної культури, спадщини наших батьків, що панують в нашому суспільстві останнім часом. Ось послухайте, як актуально звучать сьогодні рядки з вірша «Народне усе»:

 

Народне усе – від землі до блакиті,

Від суддів до фабрик, од світла до тьми.

По нетрях народних кагати набиті,

Народними, звісно, кістьми.

Народне усе – від ракет до соломи,

Від хору Верьовки до дзвону струни.

З киями на вулицях спецкостоломи –

Так само народні сини.

Народне усе – у ганебі і славі

Із рабства поволі йдемо до мети,

Чого ж то так тяжко в народній державі

Народові правду знайти?

Було так і буде від роду до роду,

Все буде народним і все не його

Допоки і влада народна в народу

Боїться народу свого.

 

Таким людям, як Володимир Забаштанський, ніколи не жилося легко, бо він знав ціну народній правді. Йому, як людині прямій, незрадливій було дуже важко жити не лише у світі фізичної темряви, а й неправди. Своїм життєвим подвигом Забаштанський завжди надихав співвітчизників не втрачати надію, жити по совісті, триматися гідно за будь-яких умов. Одним із ос­новних життєвих принципі Володимира Омеляновича був принцип своєї особистої важливості для суспільства, бажання бути корисним сво­єму народові, близькому ото­ченню, усім людям, які перей­малися життям і творчістю поета та які прагнули хоч у чомусь йому допомогти. Він мав чутливу душу до чужого горя і прагнув допомагати кожному, якщо мав таку наго­ду. І парадоксально, але це факт, траплялося так, що фі­зично немічна людина допо­магала здоровим, красивим людям відчувати свою потре­бу для суспільства. Володи­мир Омелянович жив із Богом у серці та Божою іскрою в ду­ші і це, мабуть, було тією си­лою, що зрештою підняла та повернула його до повноцін­ного життя. Творити за умов вільного життя, вважав він – найбільше щастя для люди­ни. Але багато хто, на жаль, цього не зрозумів. Кайдани спали з рук і ніг, ми пересту­пили через них, пішли далі та кричимо, що у нас нічого не­має. Так, багато скарбів втра­чено, багато чого ми не має­мо сьогодні для нормального життя, але передусім нам тре­ба подолати запустіння у власних душах. І треба всім зрозуміти, якщо не буде еко­номіки без духовності, то й не буде духовності без економі­ки. А в нас, наголошував Во­лодимир Омелянович, завж­ди трапляються якісь край­нощі: от у першу чергу треба піднімати економіку, а потім уже будемо духовність, куль­туру піднімати. Друга край­ність: спершу підніматимемо культуру, а потім – економі­ку. Та не йде людина на од­ній нозі, не летить птах з од­ним крилом! Так само в сус­пільстві. Треба одночасно ро­бити все – і хліб, і дороги, і метал, і вугілля, і книжки, і те­атри, і бібліотеки. Два крила в суспільстві – духовне і ма­теріальне, матеріальне і ду­ховне. І треба робити в дер­жаві все одночасно, як би не було їй тяжко.

Через усю творчість пое­та рефреном проходить дум­ка: «Звеличуйте людину просту...». Проблема людини чи не одна з провідних у до­робку митця. Протягом чо­тирьох десятиліть поет був у постійному пошуку відпові­дей на глобальні питання людського буття про добро і зло, правду і кривду, вір­ність і зраду. І на всі питан­ня він мав знайти для своїх співвітчизників чесне, відпо­відальне слово поета-громадянина.

Твори В.О. Забаштанського, а це – понад двадцять поетичних збірок, користуються увагою читача і сьогодні, після смерті автора. Вони увійшли до багатьох антологій і колективних збірників. Сімома престижними літера­турними преміями увінчано ці твори. Останньою була пре­мія імені Володимира Свідзинського, яку одержала вдо­ва письменника.

У кожного покоління україн­ців в залежності від умов роз­витку держави формувалися і формуються свої ідеали висо­кої духовності, культури та прогресу. Проте українські ге­рої, як виразники свого часу, свого вкладу у розвиток і над­бання держави мають залиши­тися навічно в історичній пам’яті народу, в пам’яті, яка живе, перемагає і творить могутню Україну. А такі українсь­кі пророки, яким був у своєму страдницько-трагічному житті і слові Володимир Забаштан­ський, мають жити у народній пам’яті Героям. Тому варто було б нашій народній владі офіційно вписати золотими лі­терами ім’я Володимира За­баштанського в книгу Героїв України, бо сучасному сус­пільству якраз і не вистачає са­ме таких героїв нашого часу.

 

 

Віктор КРУПКА,

доцент кафедри української літератури

Вінницького державного педагогічного університету

ім. Михайла Коцюбинського.

 

ДЛЯ НЬОГО СВІТЛОМ БУЛО СЛОВО

 

Володимир Забаштанський як особистість, що синхронно зреалізовувала мистецьку діяльність і сформовані громадянські переконання, пройшов складний шлях самоідентифікації, самореалізації художника слова. Оригінальність його творчого доробку обумовлена кількома чинниками: цілісністю характеру (своєрідністю внутрішнього світу, поліфункціональністю внутрішньої біографії), перипетіями драматичної долі та активністю реакцій на колізії соціального життя. Проте пафос його творчості більш глибокий і особистісний, аніж оспівування системи і служіння їй.

Найбільший вплив на творчість В.Забаштанського справили такі лідери культурно-політичного життя України, як Ліна Костенко, В.Симоненко, Д.Павличко, І.Драч, Б.Олійник, М.Вінграновський, чия творчість була позначена оновленням художніх форм, пафосом романтизованого гуманізму, пожвавленням неонародницьких тенденцій та усвідомленням тяглості національних цінностей. Про бурхливі колізії цих років В.Забаштанський напише: «Я пам’ятав недруковані вірші Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, не кажучи про Дмитра Павличка і Ліну Костенко, а один рядок Миколи Вінграновського, як огненна стріла, пронизав наші душі і всю атмосферу тих літ». Відомо, що тоді всі митці і письменники мали бути слугами народу. Микола Вінграновський перший не згодився з цим: «Я не слуга, я – син свого народу».

Без перебільшення можемо визнати, що Володимир Забаштанський – поет кобзарського чину. Справді, певні алюзії виникають мимовільно: переважна більшість мандрівних поетів-співців України приходила до кобзи, підірвавши здоров’я, найчастіше – втративши зір. Особливе місце серед кобзарства займали сліпі воїни, що втратили зір у боях чи полоні, та незалежно від долі, всі вони служили народові України, його пам’яті та славі. У творах кобзарів домінувала історико-патріотична тематика, хоча вони не залишали без уваги інших жанрів, тому палітра мотивів у них була значно розмаїтішою, ніж у їхніх побратимів з інших країн. Знову ж таки можна говорити про В.Забаштанського як про своєрідного спадкоємця українських кобзарів, які були об’єднуючою генетичною ланкою зв’язку між різними поколіннями українського народу, цементували національну пам’ять і, таким чином, давали українству можливість відчути своє генетичне «Я», ментальний характер, історичний дух. Проте активізація діяльності народних поетів-співців спостерігається тоді, коли в суспільстві виникає потреба осмислення нової політичної та особистісно-світоглядної ситуації, а відтак її мистецького відтворення, – такі історичні зрушення відбулися і в 1960-1990 рр. ХХ ст.

Відповідно, Володимир Забаштанський є таким не тільки завдяки постійним борінням чи певним зовнішнім рисам, а й тому, що за своєрідністю творчого обдарування є підтвердженням сучасного кобзаря, сформованого національно-дидактичними пріоритетами художньо-естетичних та соціально-політичних колізій свого часу. Як поет кобзарської долі, він не претендує на винятковість в культурно-історичному просторі України, однак цілковито усвідомлює свою поетичну місію.

Митець не приховує відданої любові до своєї рідної землі, спочатку втіленої в образ «малої Батьківщини», водночас наближуючись до Маланюкової традиції викривального зображення Вітчизни. Справжні патріоти, як не парадоксально, відчували себе начебто між двома Українами – «реальною» та «ідеальною», що відтворила поезія шістдесятників.

Поет при відсутності зору мав справді реально чуттєві можливості сприймати довколишній світ, що полягали в загостренні окремих факторів людського феномену бачити так (як це не парадоксально звучить), як насправді бачити неможливо.

М.Стрельбицький визначає екзистенційно-творчі константи Долі, Сонця, Норову, які окреслюють В.Забаштанського як кобзаря, що не тільки не нарікав на своє життя, а й завжди намагався своєю поетичною творчістю бути потрібним суспільству:

 

«Комусь там перед згубою за крок

Плече підставив мій рядок.

Лиш голуб цей хупавими крильми

І розірвав облогу тьми» чи

«Та я не схилився і перед судьбою,

Пішов, але й інших повів за собою».

 

Почасти така патетика та динамізм життєтворчого феномена (життєтворчість вважаємо екзистенційною домінантою незрячого митця) могли здаватися факторами соцреалістичного дискурсу, тому й до сьогодні культивується думка про Володимира Забаштанського як про типового представника соціалістичного реалізму. Проте треба зазначити, що той тип українського літературного дискурсу увібрав усі, кращі й гірші, риси пафосності мистецтва. Твір міг бути інтерпретований так, що цілеспрямовано вибудовується політична міфологізація в осерді масової свідомості і, таким чином, постає, як зазначає Є.Добренко, «колективне несвідоме маси, яка вбачає у міфі обґрунтування слушності своїх сподівань, бажань, ненависті і т.д.». Певною мірою, Володимир Забаштанський завдячує своєму поетичному народженню системі, на естетичних принципах та ідеалах якої була сформована його творчість, що постала як цілком самобутнє літературне явище в діахронному зрізі 1960-1990 років ХХ століття. Проте пафос його творчості більш глибокий і особистісний, аніж оспівування системи і служіння їй.

Аксіоматичними для творчості В.Забаштанського стали рядки з його поезії «Сонячні пісні» – домінанти поетового світовідчуття, світосприйняття та реалізації свого життєвого світу:

З людьми я завжди йшов, проте скажу

(Не про чуття, звичайно, йдеться зайшле),

Чим жив, про те писав нехай не завше,

Про що писав – і досі тим живу.

 

Це, власне, той постулат художнього мислення автора, що окреслює його творчість як сталу субстанцію, крізь призму її постає екзистенційно індивідуальна форма буття – життєтворчість. У цьому своєрідність індивідуума Володимира Забаштанського як людини, митця, громадянина, що свідчить про цілісність різновекторних характеристик, вони й окреслюють тонку межу між внутрішнім світом автора, поезією та суспільством (про останню буттєву площину говоримо крізь призму світовідчуття та світосприйняття власне поетом).

Цілісність системи не є сумою її готових частин, не є чимось наперед даним, її можна осягнути лише через творче відкриття певного прихованого принципу, який лежить в основі розвитку ситуації. Тут варто зазначити і про таку особливість художнього мислення митця слова, як дифузійність інтимного та громадянського, яка полягає в природній потребі сповіді як особливої форми саморефлексій фізично обмеженої творчої особистості. Ізольованість, певна відірваність від соціального оточення, постійна самотність призводять до сповідального характеру художніх переживань, оскільки тільки таким чином поет відчуває своєрідну близькість, створює атмосферу інтимних взаємин духовного спілкування з читачем, а це, в свою чергу, окреслює особистісно-громадянський характер його кобзарського чину.

Життєва доля занурює поета в горнило літературно-громадської діяльності 1960-1980-х років і створює передумови для «сонячних пісень», а значить і для поетичного місіянства. Воно ж прикметне внутрішнім дидактизмом інтимного та націо-нального спрямування, яскраво окреслює кобзарство Володимира Забаштанського як світоглядно-мистецьку домінанту його творчого феномена.

 

 

ПОСТАТЬ ОСТРОВСЬКОГО-КОРЧАГІНА У ЖИТТЄТВОРЧОСТІ В. ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

Духовний мікрокосм українця, свідомість якого циркулюється етнічними стереотипами, закладеними з пластів колективного позасвідомого, пристосований для «спілкування з Богом без посередників, бо сам Господар виконував роль намісника, довіреної особи Господа Бога у ним самим створеному світі...». Людям, які потрапляють у кризову граничну ситуацію, властивий такий стан більшою мірою, ніж будь-кому іншому. Однак у тоталітарному суспільстві, де пропагувалися атеїстичні погляди та переконання, звернення до Абсолюту як Вищої Сили для «людини соціальної» (а саме до цього завжди прагнув ізольований недугою В. Забаштанський: Йду з людьми, забуваючи горе і муки, / І жага до життя пломеніє й кипить: / В них мільйони є рук – з ними я не безрукий, / В них мільйони очей – з ними я не сліпий») було неможливим.

Відповідниками Бога у тоталітарному суспільстві є ідеологічно ангажовані взірці, навколо яких і розгортається псевдорелігія як певний механізм зомбування свідомості. При цьому форма чи, точніше сказати, інстинкти підсвідомості залишаться незмінними, а змінюється лише конкретика образу, затребувана соціумом. Своєрідний «богообраз» завдяки політиці радянського режиму трансформується у свідомості особистості в актуального системі Павку Корчагіна, який хоч і не був універсально ціннісним, але мав вплив на окремі групи людей чи загалом окремих осіб, що вважали себе зобов’язаними екзистенціювати у площині сповідуваних ним ідеалів. В. Забаштанський у засвоєнні житійних мотивів та становленні християнських ідей пройшов відчутну світоглядну еволюцію, першою ланкою якої був канонізований радянським світоглядом образ-міф Корчагіна-Островського, другою – духовно-громадянський ідеал Шевченка як кобзаря-деміурга, найвищою і розкритою з максимальним духовним тактом – Ісус Христос.

Образ Корчагіна набуває частотності в перше десятиліття творчості В. Забаштанського через самоідентифікацію з трагігероїчною долею Павки. Нерухомість і сліпота в молодому віці, прагнення до активного життя не могли залишати поета байдужим, адже він приміряв на себе світоглядні і творчі координати М. Островського (патетика життєствердження, екзистенційний стоїцизм та відданість сповідуваній ідеї). Поет протиставляє, як йому здається, бездіяльних та байдужих сучасників Корчагіну: «Ви з очима сліпці! Не збагнуть вам / довіку, / Як Корчагін Павло брав пітьму на таран» («Відвертість»). Канонізований соцреалістичним дискурсом образ-міф був, безперечно, для автора символом духовної стійкості та громадянської активності.

В. Забаштанський відчував свою єдність з М. Островським не лише в нещадній боротьбі з недугою, а й у юнацькому максималізмі фанатичної відданості соціалістичній ідеї, державі як її носієві. Митець щиро вірив, що його доля стане продовженням героїчного життя свого побратима: «...Мене заполонив Павка Корчагін, спершу в кіно, а потім і з книжки. Не знав тоді я, не підозрював, що згодом він стане моїм старшим побратимом, наставником, порадником, вивіреністю моєї совісті й безкомпромісності в повсякденній боротьбі за нашу правду, за чистоту людських взаємин, за утвердження конкретного добра. Це ті мої герої, мужністю яких я освячуюсь і в житті, і в поезії».

Звертаємо увагу на те, що вперше образ Корчагіна був сприйнятий через кінематограф, тобто первинне сприйняття – візуальне, тому і максимально болісне, емоційне, залишило слід в душі назавжди:

 

В клубі задушнім уперше побачу

Диво незнане на білій стіні.

Ревно над долею Павки заплачу…

(«Дитинство»).

 

Своєрідним взірцем Павло Корчагін був і для інших поетів радянської доби, які намагалися завдяки наслідуванню самореалізуватися, вириваючись з граничної ситуації, породженої важкими недугами. До них належать постаті українки Ганни Світличної, болгарина Дам’яна Дам’янова, росіянина Едуарда Асадова та ін. Пафос стоїцизму української поетеси Ганни Світличної, як і В. Забаштанського, виливається в шуканні сенсу свого буття, місця, соціального призначення:

 

Жити – буду, творити – буду!

Бо сонце ллється рікою в груди,

Бо я солдат, що лиш рани згоє, –

Вступаю знов до важкого бою.

(«Боротись»)

 

Завдяки образу Корчагіна-Островського здійснюється формування постаті В. Забаштанського як митця слова і, таким чином, відбувається його взаємозв’язок із соціальним оточенням. Поет, послуговуючись канонізованими життєвими постулатами, лише певним чином набуває статусу «учня пророка» (К.Ґ. Юнг), маємо на увазі наступника, продовжувача ідей свого вчителя. М. Стрельбицький, досліджуючи функціонування цього міфу у життєтворчості В. Забаштанського, вказував, що «і життєво, і літературно Забаштанський ідентифікує себе: «корчагінець». Без найменшої фальші, лицемірства чи пози», що допомагає йому самоздійснюватися в екзистенційно-творчому аспекті, виробити сталі показники мотивації та сформувати певну громадянську позицію. Попри ідеологічно упереджені судження стосовно особи М. Островського, який пожертвував власним життям заради ілюзорного соціалістичного майбутнього, треба відзначити, що його прагнення відповідають загальнолюдським цінностям.

Не буде перебільшенням зарахувати його героя до когорти тих реальних чи літературних особистостей, відомих в світовій історії та культурі завдяки своєму жертовному служінню людям (міфічний титан Прометей, Бетховен, горьківський Данко), трагедійний гуманізм яких мав на меті щастя людини. Якщо розгортати цю алюзію, то Христове побажання «бути як діти» трансформується в щиру душевну потребу дітей радянської доби наслідувати Корчагіна, відбиту в поезіях В. Забаштанського:

І кожен трішечки тоді

Старався схожим буть на Павку («Початок гарту»).

Зв’язок автора з Павлом Корчагіним, перегук окремих штрихів їх життєпису самоочевидний, та й сам В. Забаштанський зумисне підкреслює всі можливі паралелі: «Чуєш, брате, одного ми духу, / Кореня того ж, подоляки» («Крицею рядка (Розмова з М. Островським)»).

Самостановлення В. Забаштанського за допомогою поетичного слова безперечно пов’язане з певною соціальною роллю (бо ж пише і живе для людей: «Я живу, і борюсь, і творю для людей»), і тоді він творить індивідуальний міф – Персону (К.Ґ. Юнг), себто власний образ для інших. Із цього приводу цілком слушною є думка, що поет став гуманістичним дороговказом для тих людей, які потрапили у граничну ситуацію і задля власної самореалізації могли брати приклад з вольових митців, що зуміли стати повноцінними, затребуваними соціумом особистостями.

Влада ж тоталітарного суспільства, «виховуючи» зомбованих співців своїх ідей, не врахувала внутрішній спротив, який чинив нездоровим змінам у країні спочатку М. Островський, а згодом і В. Забаштанський як його наслідувач. Не маючи рабської психології, вони послуговувались прийнятним для себе життєвим постулатом, означеним самим фактом «житійного» існування першого і викарбуваним жертовно-невпокореним духом і словом другого.

Тут життєтворчість означується як місія нести ідейно-матеріальні блага (для М. Островського) і духовно-етичні цінності (для В. Забаштанського), та для поета назавжди залишилась позиція визнання вищості Корчагіна: «Іду за радою до Павки, / Як він до Жухрая колись» («Моя вузькоколійка»); його вірогідним ставленням вимірює В. Забаштанський свої вчинки, все своє життя: «Журиться, чи я не підведу / В Боярці, на заступ спершись, Павка» («Стремено»).

У поезії почасти важко збагнути чи то поет творчо інтерпретує певні штрихи біографії героя тоталітарної системи, чи сповідується перед самим собою, читачем, загалом: «Та думка, мов осколок в мозку, / Про те, що не потрібен ти»; «Прожито вісімнадцять тільки, / Та пережито ж за віки, / Душа перестраждала стільки, / Що хай вгамуються думки» («Гранітна людина»); «Поклав передостанню шпалу, / Та сам останньою лягай», «Від болю й мук за мить неждану / Ти сенс буття зумів збагнуть...» («Гранітна людина»). Тут закладено не лише аперцептивні аспекти життєтворчості, породжені драмою долі, а й ціннісний постулат автора, який відображає його значимі ідентифікації. Інтроверт, за класифікацією психологічних типів К.Ґ. Юнга, В. Забаштанський прагне не до емпатії чи перенесення своїх рефлексій на об’єкт, а до абстрагування від об’єкта, тому не проявляє свої реакції ззовні, відпрацьовує їх усередині себе для того, щоб потім виступити з готовим результатом. Такий психологічний тип, за К.Ґ. Юнгом, характеризується «утвердженням суб’єкта з його усвідомленими задумами і цілями на противагу претензіям об’єкта», тобто активним, оптимістичним, способом життєтворчості та впливом автора на свого ліричного героя в розрізі поетичного буття («Зоря надій не згасне серед тьми, / Живу, борюся, стверджую слова», «Все-таки спішу»). Енергетичний заряд цих діяльнісних процесів, що в разі нагальної потреби послуговується змістовими чинниками колективного позасвідомого, і формує «кармалюківський корінь його духу» (Д.Павличко).

Досліджуючи корчагінську традицію у поезії митця, Д. Павличко, зазначає, що «поет прагне пізнати «зсередини» подвиг Корчагіна, бо це ж його власний подвиг», «що не жалощів, не порятунку шукає для себе ліричний герой В. Забаштанського в корчагінській традиції, а підтримки для свого широкого правдолюбства, для своєї за самою природою громадянської совісті».

Образ Миколи Островського для В. Забаштанського був насамперед духовно-етичним імперативом формування Я-ідентичності. Він майже постійно змушував митця тримати себе у стані особливої мобілізованості, що засвідчують рефлексії його ліричного героя. Ще одним доказом можливого намагання здаватися більш цілеспрямованим у вирішенні життєтворчих позицій є постійне апелювання до свого ідеалу, саморефлексії та сумніви поета з приводу сформованості своєї персони в поетичному та громадянському житті суспільства.

Таким чином, образ Островського-Корчагіна став тією висхідною, далекою і водночас близькою перспективою, завдячуючи якій відбулося становлення В. Забаштанського як митця слова. Ідентифікація постаті цього поета-стоїка, якого можна означити як самостворювача і творця екзистенційно-художнього буття, забезпечила йому таке необхідне відчуття зв’язку між власною неперервністю і визнанням цієї неперервності соціальним оточенням.

 

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

літературознавець і критик,

доктор філософії

 

ПАФОС СТОЇЦИЗМУ

 

Здавалося б, зовсім недавно Володимир Забаштанський святкував вихід книжки «Найкревніша рідня» (Київ, 1999), а вже невдовзі та «найкревніша рідня», а саме — земляки-вінничани — допомогли поетові прийти до свого шістдесятиліття зі «Свічечкою слова» — таку назву має том його «вибраного». Як правило, «вибране» попри всі свої презентабельні переваги, представляючи автора в усій не лише хронологічній, а насамперед тематичній та художньо-стильовій сукупності, водночас несе в собі й певну небезпеку, оскільки дає можливість читачеві простежити як світоглядно-естетичну еволюцію, здатність до саморозвитку й, відповідно, «наповненість» слова, так і певне «пробуксовування» автора, фальцети його поетичного голосу, самоповтори й самонаслідування — ті підземні рифи, які чатують на кожного митця.

Прийшовши в літературу в благословенні й обнадійливі шістдесяті (1961-го надрукував перші вірші), В.Забаштанський у потужному, вивільненому від ідеологічних пут та образно-стильових штампів річищі неоромантичних почувань і художніх пошуків поетів-шістдесятників віднаходить власну поетичну течію, яка дедалі більше виносить його з абстрактних загальників на плесо жорсткої адресної конкретики.

І річ не тільки у заглибленості його в родове коріння й ту «малу батьківщину», яка локалізується в нього в одному шматочку подільської землі, що органічно виливається в генетичне «неонародництво», скільки, як на мене, в якійсь доцільності, продиктованій вищими силами. Очевидно, той соціальний час, той край потребував для своєї вербальої «самореалізації», чи, іншими словами, заявки на існування, саме такого поета, з таким світобаченням і з таким тембром голосу, «адресувавши» ту потребу особистості такої трагічної долі, як В.Забаштанський, для котрого драматизм світовідчуття є самою суттю життя.

Від «Наказу каменярів» (1967) з подільським варіантом «балад буднів» як індивідуалізованої версії загальної тенденції опоетизовування будня та його «героя» - звичайної людини (згадаймо тодішню симптоматичну для епохи шістдесятництва назву книжки Вал. Шевчука «Серед тижня») й водночас опоетизовування волів із «сократівськими чолами» поет еволюціонізував до «Древа роду» (1990) з його заглибленістю в родове коріння та до «Найкревнішої рідні» (1999) з оголеним нервом співпережиття, що швидко й болісно реагує на суспільно-політичні зміни, — книжки, кожну сторінку якої проймає побожна молитва за Україну з виразно маланюківською опозиційною бінарністю «як за матір гріховно-святу", вболівання за того трударя, що й досі марно шукає «України в Україні».

В.Забаштанський постає з нової книжки поетом цілісним, послідовним, цілком свідомим вияву свого покликання саме в ролі «сина, що повертається» — до витоків, до родового коріння, до «кревних родичів», щоб розділити з ними пережиття сьогоднішнього трудного будня. Мабуть, через те він і вдається до ускладненої (а як для його поетичного ладу — силуваної) метафористики, аби не «випасти» з новітнього літературного процесу: він має свою читацьку аудиторію, й рецепція його завжди зрима, адресна. А що поетові ніколи не бракує ані пристрасності, ані щирості, то, помножені на гостре відчуття «больових точок» сьогодення, вони дають слово високої громадянської напруги, яке «падає» у благодатний грунт «соціального очікування» — термін, що ним варто було би замінити колись такий поширений вираз, як «соціальне замовлення».

Однак, слушно зазначає В.Осадчий з приводу попередньої збірки поета, «можливо, не кожному буде затишно біля вогнища цих строф». Думається, маючи на увазі публіцистичну загостреність та граничну правдивість почуття й слова, автор цитованих рядків у підтексті, мабуть, сам того і не бажаючи чи не усвідомлюючи, виніс на поверхню проблему противаги поезії заангажованої, націленої на ту чи ту суспільну мету, та поезії естетизованої, мірилом і метою якої виступає саме тільки образне слово.

Так ось, В.Забаштанський — поет всуціль заангажований: добре це чи ні — розмірковувати зайве, оскільки він уже «відбувся» саме в такій іпостасі. Кожному поетові даються свої поетичні «строї», й, очевидно, було би протиприродно, а, може, й некоректно, приміряти на себе чужу поетичну долю. Але ця заангажованість для В.Забаштанського – не поза, а вивірена позиція всього життя. Більше того: органічна потреба. Думається, це з почуття відповідальності за землю, за народ, за «найкревнішу рідню». Так само зайве міркувати, яка відповідальність — перед народом чи перед словом — є для поета вищою: здається, це той випадок, коли визначальним має бути органічність та міра щирості й непідробності.

З огляду на це та ще на домінування в самовиявленні поета морального імперативу з його неминучим дидактично-моралізаторським началом (річ тільки в почутті міри), дуже органічним бачиться «побутування» в творчості В.Забаштанського таких жанрових різновидів, як громадянська лірика, притчі, думи, балади…

Баладне мислення В.Забаштанського, помножене на тяжіння до історизму та на публіцистичну пристрасність, зумовило його відданість жанрові балади. У баладах В.Забаштанського домінує, проте, не стільки «пафос героїзму», скільки пафос повсякденного стоїцизму: «попри все залишатися людьми» — такими, якими сотворив Господь. Йому, безперечно, чужий і індивідуальний героїзм — він звично стоїть на засадах колективізму, але не того, культивованого недавнім радянським режимом, а радше гуртової солідарності, справіку властивої українцям, Одначе той «пафос героїзму», трансформований у творчості В.Забаштанського в «пафос стоїцизму», в основі своїй драматичний, ба навіть трагічний – як ситуаційний, так і буденний, щоденний, незрідка пом'якшується авторською іронією й самоіронією, легким гумором — отією суто українською поблажливістю до людських слабкостей, яка й вирізняє нас з-поміж на землі сущих. Балади, як правило, адресні. Для нього «мала батьківщина» — то цілий всесвіт, населений конкретними людьми з конкретними чеснотами й вадами, і саме тут (а не на «полі» громадянської пристрасності) поет не гість і не ментор, а чутливий співпереживач…

 «За нескор — спасибі Пісні» — в цих словах ключ до прочитання поезії В.Забаштанського, яка черпає у фольклорі моральні максими й ті образи, що концентрують їх у собі, «розкладаючи» реалії життя на семицвіття кольорів веселки. Звідси — його тяжіння до народно-пісенної поетики, метафорична система, апробована досвідом поколінь.

Ключові слова художнього світотворення В.Забаштанського — древо, рід, воля, свічка, надія, слово, народ, матір, земля, коріння, покута, кроки, вогонь, любов, душа, висота, дорога, вода, потік, пісня, голос, совість, хрест, свято, світ, нескора, чистота — часто «закодовані» вже в самій іменниковій назві твору, пунктирно означують його світоглядне опертя на основи народної моралі та християнські цінності.

Баладні, розповідні інтонації диктують авторові прості синтаксичні конструкції. Лексика В.Забаштанського зумисне приземлена, адекватна вербальному «світопрожиттю» його героїв, але в тих розмовних інтонаціях відчуваємо й біль, і гіркоту, й терпку іронію та самоіронію, і відчуття безсилої безпорадності, яка, зазвичай, і не шукає «елегантного» вислову.

Книжка «Свічечкою слова» не тільки публіцистична, історично-узагальнена, а й наскрізь персоніфікована. Автор з великодушною щедрістю вводить у контекст свого поетичного світу й без того дуже олюднений земляками та уречевлений атрибутикою повсякдення, реальних колег-побратимів — і в тому виявляються його душевна щирість і щедрість, почуття вдячності до тих, з ким виходив на поетичну дорогу, хто вчасно підставив плече або промовив тепле слово, а хто, може, й припізнився, але В.Забаштанський однаково щедрий до всіх у своїй християнській любові. Думається, це від розуміння, що література — не арена для протистоянь та змагань, а те велике коло, виладнувавши яке, «узявшись за руки», можна перемогти тлін та марноту. А ще цією толерантністю він самозаперечується, побиваючи (принаймні, щодо самого себе) виведену ним же самим «формулу»:

 

Коріння болю всохло у поета.

Нема поета, але є Зоїл…

 

Зоїлові трени (Є.Баран) чужі духові В.Забаштанського: для нього кожен, з ким звела доля («путь грузька, позачасова») — то цілий світ, явлений і в душі, й у слові, і перед тим світом чужої індивідуальності, інакшості поет схиляється в шанобі.

Якби треба було визначити філософську домінанту творчості В.Забаштанського, я б означила це як пафос стоїцизму — в тому його пізнішому вияві, що набув ідеалістичного характеру, етика якого передбачає такі риси, як мужність, здатність протистояти життєвим незгодам. А грунтується цей, сказати б, гуманістично-оптимістичний стоїцизм на одному з таких філософських екзистенціалів, як надія. Плекання надії (а вона — в образі тієї свічечки, що мерехтить і на обкладинці книжки, і в самому поетовому слові) — це його громадянське та художнє надзавдання, якому підпорядковані й саме життя, і слово. Отже, цілком закономірно, що філософські розмисли про сенс буття, марноту всього сущого, перебутність земного життя й неминуче «проминання» людини у В.Забаштанського переважно на рівні рефлективної констатації.

Поет «стомився уповать за Правду» (мотив втоми — вельми відчутний у «звучанні» останніх віршів), однак його громадянська позиція незламна, а сподівання — як Божа істина — не полишає натомленого серця, бо ж, зізнається поет, «щодень тікаю від гризот, тікаю і втекти не можу». В моральних максимах, а надто в уявленнях про «світобудову»,-конкретизовану в національно-державницькій будівлі, поет завше йде від ідеалу, уявної картини — «як має бути», хоч незрідка те уявлення досить приблизне, наче як розмите. Однак ту «розмитість» цементують категорії етики й моралі, завше посутні для автора.

Із того поетового надзавдання — плекати надію — випливає і його всуціль романтичне прагнення «тримати блискавку за роги, щоб гнівом не дістала вас», маючи на увазі тих, на чиїй совісті лежать «з нікуди в нікуди дороги». І попри всю прагматично-цинічну переакцентацію новітнього нашого часу, цей ідеалізм, що бере початки від стихії народного мислення з його культивуванням моральних чеснот і від романтизованого (бо «платив я сонцем за пісні») настрою шістдесятництва, — хоч важко в це повірити — дає свої плоди: поет і справді наче отой громовідвід, що пропускає через себе й «заземлює» електричні розряди. Але яке ж то треба мати сильне серце й громадянську мужність, аби витримати таку напругу! Тим-то та філософія щоденного, буденного стоїцизму й оперта на тремтливе полум'я свічечки, яка завжди несе надію...

 

 

 

Олена ЛОГВИНЕНКО,

Літературознавець, критик

 

ЖАГА ЖИТТЯ

 

ДОЛЯ буває різною: і ласкавою, і надто суворою. Та суво­рість її випробу­вань, хоч би якими важкими були, ще більше загартовує людину мужню, вольову, життєлюб­ну і, навпаки, ще більше прирікає на муки людину слабкосилу, внутрішньо незгармонізовану, апатичну. Володи­мир Омелянович Забаштанський на­лежить до тієї ко­горти мужніх і поди­ву гідних, яких ли­ше одиниці.

 

На жаль, він уже ніколи не прочитає лист... од влас­тної долі. Бо вона йому не пише. Відцуралася від нього ще в юні літа. Внаслідок трагічного випадку на виробництві 18-літній Володя втратив зір і руки. Ціною неймовірних зусиль він, повто­рюючи, як заклинання, слова: «Треба стояти!», таки вистояв! Перемогли жага життя й постій­не відчуття поетом свого кревно­го зв'язку з народом — через космос мудрої, правдивої, ваго­мої думки (недарма ж одна з книжок називається так містко: «Вага слова»), через енергетику віри в людину. Він, як ніхто ін­ший, бачить серцем і вустами неложними — непроданими за безцінь на ринку влади чи яр­марку марнославства. Його «Браїлівські балади» (К.,1990, 2000) — яскраве свідчення цього. Це саме той випадок, коли і Браїлів (рідне село на Вінниччині), і Поет однаково пишаються одне одним. І хоча життєві «вузькоко­лійки» Володимира Забаштанського вивели його з малої бать­ківщини спершу на Донеччину, де навчався в будівельній школі й спізнав прозу робітничої про­фесії, а згодом на столичні овиди, де 1969-го закінчив Київ­ський державний університет імені Т.Г. Шевченка, все ж своє серце він залишив там, у Браїлові. Туди лине і тривожна, й радіс­на невгамовна думка поета, який завжди черпатиме натхнення з незамуленої, криниці життя своїх достойних земляків-кармелюківців. Передусім із батькового ро­ду, духовним гербом якого є найголовніша заповідь: «В душі святого не переступи».

Крутим і ніжним, гарячим і правдивим постає з «Трояцької балади» поетів дід Трояк, який був поміж тих, ким «гатили прір­ву Колими», гнівним та гордим — дядько Марко Марбіда, прирече­ний людьми на самосуд, живим, усім смертям назло, — безімен­ний фронтовик, котрий пропав безвісти й чиє ім'я навіть не пот­рапило на гранітну плиту... При­ваблюють й інші баладні персо­нажі, кожного з яких обрала власна драматична доля. Та й не тільки живі (чого варта, скажімо, ода рідній хаті в «Баладі зустрі­чі»). А ті, що не приваблюють, удостоїлися лише іронічно-сатиричної замальовки. Духовний зв'язок з Браїловом Володимир Омелянович підтримує не тільки словом, а й ділом. Відомо ж, яку турботливість він виявив у спри­янні реєстрації сільських храмів.

Громадська схвильованість, афористичність, інтонаційна ці­лісність, карбованість, народ­ність поезії В. Забаштанського принесли майстрові неабияку популярність ще наприкінці 60-х, на початку 70-х років, коли поба­чили світ його перші книжки. Його творчість запалила блискавку в серцях багатьох шанувальників поезії, і не лише українських (де­які збірки та окремі твори Воло­димира Омеляновича перекла­далися російською, білоруською, польською та іншими мовами). 1974 року поет був удостоєний Республіканської молодіжної премії імені М. Островського. І це зовсім не випадково. Звичай­но, саме ім'я автора роману «Як гартувалася сталь» асоціюється з «червоними» сторінками нашої історії. Але не можна не сказати, що на тих сторінках чимало ли­шалося місця й для «білої» барви — благородства, честі та відваги, загалом високої моралі, яка нині на наших очах стає мало не музейною рідкістю. Письменник Микола Островський справді був близьким ідеалом, святістю для Володимира Забаштанського, у чию долю так підступно увірва­лися люті протяги незахищенос­ті. І цей ідеал громадянської мужності зіграв вирішальну роль у його житті, в якому з'явилися крицеві віршовані рядки. В. Забаштанський, як і В. Симоненко, В. Стус, завжди був істинним бійцем, хоч ця його якість, зви­чайно ж, не могла вписатися у потворне ідеологічне коло тота­літаризму. І лише довгоочікувана незалежність («воля лиш — найкревніша рідня!») визволила ро­зум творця з вузької кліті цензу­ри та самоцензури.

Він з однаковою силою вогню любить і ненавидить. Подібно до полум'яного Володимира Висоцького, який написав відомий вірш «Я не люблю...», його укра­їнський побратим міг би скласти довгий список, перелічуючи огидні йому людські пороки, такі, як підлість, яничарство, рабська покора, манкуртство, безчестя, словоблудство тощо. Зокрема ненавидів і ненавидить перевер­тнів, котрі, за влучним образним висловом Ліни Костенко, «стир­чать над рідною землею корін­ням догори». Він стояв і стояти­ме на тому, щоб духовним ме­чем не лише боротися з тими, хто свідомо чинить зло, а й відсі­кати шлях сатанізму до незрілих душ людей, загнаних у глухий кут обивательської філософії. Не дає спокою поетові невгамовний біль від незагоєних ран національних проблем: мовних, книговидавни­чих, культурно-просвітницьких, загалом пов’язаних зі спробами недругів України примусити «хохлів» жити з приниженим почуттям меншовартості. Та відчаєві нема місця в серці громадянина-патріота. Найкращий порадник і суддя для нього – оптимізм.

Такою світлою якістю позначе­ні його книжки, написані і в 80-90-х роках. Одну з них — «Запах далини» - 1986-го удостоєно Шевченківської премії. Високий талант В. Забаштанського поціновано й іншими престижними відзнаками: літературною премі­єю імені В. Булаєнка та Міжна­родною премією фундації роди­ни Антоновичів (США). Груди по­ета прикрашає орден «За мужність». Та природна скромність і висока самовимогливість (аж до фізичного відчуття) підказують йому, що не в преміях чи орде­нах щастя. Вільний духовний розвиток рідного народу — ось найвища нагорода.

Справою неабиякої ваги Воло­димир Омелянович вважає вихо­вання нового покоління майстрів слова. До недавнього часу, про­тягом чверті сторіччя, поет керу­вав літературною студією творчої молоді «Кобза», і вдячні його уч­ні завжди пам'ятатимуть про це. Пам'ятаю і я, колишній молодий критик, серйозні й задушевні розмови з авторитетним настав­ником на семінарах в ірпінському Будинку творчості письменників, снайперську точність його висловів-характеристик певного мистецького явища чи окремого твору. Взагалі, спілкування з людьми — і молодшого, і стар­шого покоління — чи не найкра­щі для нього ліки від усяких не­дуг. Недарма ж він об'їздив май­же всю Україну, побував на Да­лекому Сході, в Болгарії, склавши «іспит» з географії та люди­нознавства на «відмінно». А поетові земляки-вінничани зробили йому хороший подарунок до 60-річного ювілею, видавши поваж­ну книгу його вибраних творів «Свічечкою слова» (Жмеринка, 2000). Ці твори неодмінно підуть по людях, озиваючись луною в їхніх серцях, допомагаючи їм вистояти у немилосердних жит­тєвих штормах. А дороговказом послужить чиста совість поета, огранена в мудрі рядки: «Думи тільки в борні стануть віщі, Та за­тям: є закон з давнини, — Що болючіш писатимеш вірші, То правдивіші будуть вони».

Ще одна помітна сторінка творчої біографії поета — його художні переклади. Важко навіть уявити, якою пекельною є ця праця для людини з темрявою в очах. Але й тут В. Забаштанський виявився на вершині своїх творчих можливостей. Він впи­сав цінні сторінки в літопис між­національних культурних взає­мин, інтерпретувавши україн­ською високохудожні зразки пое­зії та прози з болгарської, біло­руської, російської, туркмен­ської, грузинської, литовської та інших літератур.

 

 

 

Леонід КУЦИЙ,

письменник,

лауреат Всеукраїнської премії ім. Степана Руданського

 

СВІТЛІ СПОГАДИ ПРО В.ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

Того вересневого дня 1987 року я помітив біля тролейбусної зупинки людей, які емоційно розмовляли. З'ясувалося, що це група письменників, яку запросило на виступ керівництво якоїсь організації, але там їх чомусь ніхто не зустрів і не чекав. Моє несподіване альтернативне запрошення виступити в училищі цивільної авіації письменники сприйняли з радістю. Дорогою до училища мене познайомили з Володимиром Забаштанським.

Невелика навчальна зала була пе­реповнена. Коли ведуча, письменни­ця Валентина Козак, надала слово Володимиру Омеляновичу, запанува­ла така тиша, що було чути, як в од­ній з електричних лампочок дзвенить розжарений електрод. Виступ пись­менника справив на всіх незабутнє враження. Його потужний голос і такі ж за змістом вірші робили мо­лодих слухачів серйозними і, здава­лось, дорослішими. Вразило всіх і те, що письменник не тільки незря­чий, а ще й без обох рук, але він ви­промінював таке тепло, бадьорість і позитивну енергетику, в полоні якої хотілось бути якомога довше.

Особисто для мене ця зустріч стала початком переосмислення моїх творчих спроб, адже після по­чутих творів Забаштанського я ні­яково зізнався, що теж давно пишу, але військова служба і часті пере­їзди не сприяли серйозній праці в цьому напрямку. Володимир Оме­лянович запропонував мені налаго­дити контакт з письменницькою ор­ганізацією.

Після тієї пам'ятної зустрічі я про­вів гостей до готелю, біля якого вони вирішили трішки перепочити. Хтось із колег допоміг Володимиру Забаштанському запалити цигарку. Він розмовляв, жартував. Я подякував за виступ, а Володимир Омелянович на прощання сказав до одного з пись­менників: «Потисніть за мене руку цьому чоловікові» (себто мені).

Через дванадцять років потому я готувався до членства в НСПУ. Гу­морист Григорій Павлович Білоус порадив мені звернутись за реко­мендацією до Володимира Забаштанського. Надзвичайно чемна і ввічлива людина, він «проінструкту­вав» мене і дав домашній телефон Володимира Забаштанського. При цьому додав: скажете, мовляв, що ви звертаєтесь від мого імені.

Зо три дні я вагався. Коли все ж подзвонив і, хвилюючись, ледве встиг відрекомендуватись, Володимир Омелянович сказав: «А, це ви з Він­ниці. Пам'ятаю, пам'ятаю. Я ж колись виступав у вашому училищі». Якусь мить думалось, що Володимир Оме­лянович жартує, але сумнів тут же зник, адже він навів реальний факт. І я миттєво пригадав, як Петро Головатюк, друг Володимира Забаштан­ського, розповідав про «феномена­льну Володькову пам'ять».

Продовжуючи розмову, Володи­мир Забаштанський говорив, що про мою творчість інформований і рекомендацію мені дає. Порадив, як її оформити, адже сам писати фізи­чно не міг.

Я одразу відчув перед ним обо­в'язок і колосальну відповідальність, а ще - побоювання за те, чи зможу виправдати довіру цієї мужньої, з не­звичайною душею і трагічною до­лею, героїчної людини.

Пригадую слова Анатолія Бортняка: «Ми іноді плачемо, нарікаємо на свої життєві проблеми. А ви уявіть собі Забаштанського Воло­дю. Сліпий. Безрукий. Іноді, вибачте, засвербить в такому місці, що вкрай почухати треба... То я думаю, що наші проблеми, порівняно з його проблемами, це, вважайте, ніщо. І він, до речі, жодного разу на свою долю не нарікав і не плакався».

Чув від його земляків, що «со­бою Володя не переймався», зате всякий раз, коли приїжджав до рі­дного Браїлова, до нього за пора­дою, а то й по допомогу йшли люди, і Володимир Омелянович завжди знаходив час на людські проблеми, сприяв їх вирішенню.

Коли я вперше в його музеї по­бачив фотографію молодого Во­лоді Забаштанського у формі учня Макіївської будівельної школи – з ра­дісними промінчиками його очей, усміхненим світлим обличчям – мені мимоволі засльозило очі, гіркий клу­бок підкотився до горла. І я поду­мав, що й нігтя цієї людини не варті оті вигадані фантазією радянських письменників липові герої, створені на замовлення панівного режиму.

Документальний фільм про Во­лодимира Омеляновича Забаштан­ського, знятий письменником Воло­димиром Рабенчуком, має для сучасників і буде мати для майбутніх поколінь велику суспільну та мис­тецьку вагу і неоціненне виховне значення, адже цей фільм про реа­льного героя великого українсь­кого народу. Навіть у назвах його книг («Віра в людину», «Крицею рядка», «Запах далини», «Жага жит­тя», «Мужністю завдячую тобі» тощо) сконцентрована титанічна сила духу автора, що справляє на читача враження дії, начебто таєм­ної магічної сили та позитивного добротворного впливу.

 

 

Дмитро ПІЧКУР,

письменник,

член Національної спілки письменників України

 

ВІН БАЖАВ ПЕРЕБОРОТИ ЦЕЙ НЕЛЕГКИЙ ЧАС

 

Потягом Москва – Жмеринка я під’їжджав додому. Вдивлявся у темне вікно і бачив, як багато за дні моєї відсутності тут випало снігу. І це налаштовувало на оптимістичний лад.

Та радість моя була затьмареною, як тільки переступив поріг квартири. Перший дзвінок по телефону був сумним: не стало Володимира Забаштанського.

Здається, тільки вчора говорив з ним на письменницькому з’їзді. Він почувався бадьоро, був активним, коли обирали керівні органи Спілки.

І от – не стало мого друга і наставника… життя моє склалося так, що наші дороги з Володимиром Забаштанським не раз перепліталися. Пригадую 1967 рік. Осінь. Нелегальне зібрання молодих літераторів столиці в київському готелі «Україна». Багатьох з тих, хто тоді виступав, не зберегла пам’ять. Але один мало кому відомий тоді юнак в темних окулярах і рукавицях запам’ятався на все життя. Це був Володимир Забаштанський. Він прочитав тоді про вола. Але всім було зрозуміло, про якого вола була мова. На той час це була крамола, за яку можна потрапити до ГУЛАГу.

По тому минуло не один десяток років, і несподівано наші дороги знову перетнулися. Якось по українському радіо звучали мої вірші. А Володимир був найактивнішим слухачем – усе, що подарувала йому доля.

• Хто це такий за поет, Дмитро Пічкур? – перепитав у свого товариша Петра Перебийноса.

І Петро Перебийніс розповів йому про мене, про те, що він є редактором моєї поетичної збірки «Високосне літо».

А згодом відбулася наша зустріч із Забаштанським, як кажуть, сам на сам у його квартирі, коли він диктував рекомендацію для мого вступу до Національної Спілки письменників України. Я був немало здивований, коли Володимир раптом прочитав чотири рядки з мого вірша «Пелюстка»:

Пелюстка біла вдарилась об скло,

І я на гальма натиснув щосили.

Такого ще ніколи не було:

Пелюстка, а машину зупинила.

 

Я привіз Володимиру свою третю поетичну книжечку «Високосне літо», що саме побачила світ.

- А відкрий на сторінці 41-й, - попросив він. – Сорок перший рік мого народження.

І я читав:

…У мельника є свій простий секрет –

Він пальцями на дотик мливо ловить.

Слова душею пропуска поет,

Щоби відсіять зерно від полови.

 

Мене вразило, як він міг передбачити, про що й на якій сторінці йдеться. А саме ці процитовані рядки були співзвучні і його поезії.

• Значить, я не помилився, - сказав, між іншим, сам до себе. І тут же додав:
• Допиши до рекомендації ще таке: «Про лірику Дмитра Пічкура можна сказати, що вона адресна. Її герої – це ми з вами, всі, хто має нагоду читати ці зворушливі і нестаріючі від бурхливих весен та інтимних зим вірші».

Він майже повторив ті слова, які були сказані в передмові Галини Паламарчук до моєї другої збірки поезій «Журавлиний берег». І вони були найвищою оцінкою мого творчого доробку.

Саме того дня 12 травня 1998 року ми почали звертатися один до одного на «ти».

Пригадується, я запитував у Володимира, що значить для нього рідний край. І він відповідав:

• Для мене мій Браїлів на Вінниччині - це моя найкраща земля на планеті. Найкращі там люди, найкраще повітря, найкращі ліси. Побувши на тій землі, я легше працюю, мені якось в пам’яті виринає усе минуле, і краще бачиться сьогоднішнє і завтрашнє. Там я побачив, звідки сходить сонце.

А ще запам’яталась відповідь на запитання, що б він хотів побажати своїм землякам через газету “Вінниччина», яку я тоді представляв.

- Я бажаю всім вінничанам, моїм землякам, передусім з Браїлова сили, наснаги, здоров’я, перебути, перебороти, перетерпіти оцей нелегкий, дуже нелегкий час.

Ми сиділи на балконі. Він читав свої вірші. І не раз у них прохоплювалося слово Браїлів:

Вкотре вийшов Браїлів на трасу Барську,

В шумоті виглядає мене зі столиці.

 

… Всього чотири дні провів я поза Україною. Але як кортіло потрапити додому! І, почувши невтішну звістку про кончину Володимира Забаштанського, зі сльозами на очах збагнув, як боліла йому рідна сторона, рідна Україна.

ПРО ПОЕТИЧНЕ СВЯТО ВОЛОДИМИРА ЗАБАШТАНСЬКОГО

 

 

Анатолій ПОДОЛИННИЙ,

письменник, член НСПУ, професор

Борис ХОМЕНКО,

педагог, літературознавець, перекладач

 

«КОМУСЬ НА СВІТІ ЛЕГШЕ, НІЖ МЕНІ»

 

Того дня, на Покрову, у Браїлові свої й прибулі – зі Жмеринки, Вінниці, Києва – збиралися зранку на монастир­ському дворі. Чекали молебня. Потім мали відзначити також 560-річчя Браїлова і 60-річчя поета-земляка Володимира Забаштанського.

Під дзвіницею рух і гомін. Сам монастир над Ровом, річкою, запнутою у зелену хустку рогози, блищав на сонці свіжою білиз­ною високих стін. Поблискував і Рів, дригоніючи під поривами різкого вітру. На тім боці парк, розкидавши поли, затуляв річку од вітру. Далеко з його надр стри­мів дахом колишній палац Надії фон Мекк, в якому кілька разів гостював Петро Чайковський.

Гарно було того дня в Браїло­ві. На пам’ять спливали слова композитора про це подільське містечко: «Ніколи за кордоном серед дивовижних красот я не знаходив таких хвилин святого натхнення від природи, яке вище навіть від насолоди мистецтвом; тут є широчезне поле для уяви». Не дивно, що тут народився поет!

Та його стежка на Парнас ви­явилася не тільки крутою, а й трагічно-страдницькою. Сирітсь­ке дитинство припало на криваві роки Другої світової війни і по­воєнних злигоднів у розореному, пограбованому селі.

Але хоч як важко жилося тоді, не згасала в нашого люду творча іскра, не вичерпувалося джерело народної поезії. Володимир змалку вбирав у своє серце весь безмір і людського горя, і нечас­тих радощів, красу й велич на­родної душі, що промовляє у славетних на весь світ піснях і думах, казках і легендах, мудрослів’ї та гуморі. Через усе життя проніс він любов до рідного Браїлова, що «стоїть на граніті», до народної пісні: в ній знахо­дить поет розраду у найважчі хвилини, багато пише про свій чесний працьовитий рід, у нелег­кій долі якого, мов у прозорій воді Рову, відбилися вибоїсті іс­торичні шляхи нашого народу.

І ось тоді, після відправи, ко­ли нескінченна нитка людей по­чала висотуватися з бічних две­рей церкви, Володимир Забаштанський – увесь у напрузі слу­ху, здавалося, кожною клітиною свого єства ловив слова, стояв між людьми і впізнавав голоси. А браїлівці стали в чергу, щоб при­вітатися з ним. Такого нам бачи­ти ще не доводилося. Тут, у мо­настирському дворі, а потім у за­лі паркового палацу, де поет промовляв свої вірші, справдеш­ня щирість взаємин вражала до щему. Було все так безпосеред­ньо-природно, ніби на весіллі чи на іншій оказії, де зійшлася рід­ня. Діти бігали по залі, багатьом і сісти було ніде, легкий святко­вий гул стояв протягом усього часу, а зі сцени лунав хриплува­тий, розбентежено-добрий голос Володимира Омеляновича: читав напам’ять десятки віршів і згаду­вав події свого життя, розмірко­вував про нинішню Україну, дя­кував за виданий у Жмеринці блакитний том вибраних поезій «Свічечкою слова»...

Слово «подвиг» академічний «Словник української мови» по­яснює так: «Важлива своїм зна­ченням дія; вчинок, здійснюва­ний у важких, небезпечних умо­вах; героїчний, самовідданий вчинок». Отже, дія одноразова. Як же тоді розуміти феномен Во­лодимира Забаштанського? Адже жити й працювати поетові випа­дає за екстремальних умов, поза межею людських можливостей.

Поет, по суті, сприйняв еста­фету лицарів народного духу – кобзарів, яких Пантелеймон Ку­ліш назвав «Божими людьми», а митрополит Василь Липківський відзначав у них підвищену гос­троту пам’яті, слуху та чуттів, бо вони «часто самі робляться осе­редками, джерелом народних мрій, спогадів, бажань, віру­вань».

Особисту трагедію, фізичні й душевні муки, а то й відчай за­ступила трудна любов поета до розіп’ятої на хрестах України, уярмленого рідного народу, який під канчуком тоталітаризму розу­чився навіть поважати самого се­бе. Патріот-митрополит Липків­ський писав, що йому бачиться весь наш народ у цілому як народ-лірник, народ-кобзар, бан­дурист. Споконвіку він «бідує і горює, сидить при битій дорозі, як той жебрак. Повз нього й че­рез нього завжди проходить на­товп людей, проходять різні на­роди, топчуть його, товчуться по його землі, завжди в нього, як на базарі, гомін народів, а він си­дить на лоні своєї матері, «на на­шій не своїй землі», сидить і просить хліба, і всю його працю і його самого нищать, забирають, калічать, в сліпоті тримають».

Однак не було у В.Забаштанського розпуки й безнадії. Усві­домлюючи свій громадянський обов’язок і відповідальність пе­ред Україною, він, за власним висловом, переплавив страждан­ня на крицю, усе життя складає свою пристрасну думу про вільну Україну. За витривалістю духу і мірою жертовності він належить до першої лави наших поетів-страдників: Т.Шевченка, П.Грабовського. О.Ольжича, Олени Теліги, В.Стуса... Надається він до порівняння і з великим Каме­нярем. Бо ж працював у гранітних кар’єрах, бо ж услід за Іва­ном Франком має право повто­рити: «Ми ломимо скалу, рівня­єм правді путі». Близький він і до М. Коцюбинського – Сонце­поклонника. Зрештою, усі люди на землі діляться лише на дві громади: сонцепоклонників і низькопоклонників. Доля відібрала у поета сонце – і він сам його запалив у небі свого серця. Со­няшниково-золотим символом України бачиться він нам сьо­годні, на вершині свого ювілею. Та, напевно, найближче стоїть Володимир Забаштанський як творча особистість, унікальна життям своїм і винятковою муж­ністю, до Лесі Українки, яка, за її ж висловом, вела тридцятиліт­ню війну зі своєю тяжкою неду­гою. Недарма називають її квіткою-ломикаменем або дочкою Прометея. Володимир Омеляно­вич давно подолав цей страшний рубіж, сорок років не тільки зма­гаючись з неміччю, а й невпин­но зростаючи як поет. Поряд з проникливими ліричними вір­шами особистісного, сповідаль­ного змісту йдуть рядки, що ви­являють вдачу митця-громадя-нина, бійця. Звідси відчутна спорідненість його музики, ідеа­лів і поетики з традиціями наших видатних класиків XIX – XX століть. Патріотичні і прометеївські мотиви з особливою си­лою зазвучали у творчості поета останніх років. Несхитний по­борник і співець соборної неза­лежності України, він живе її сьогоденними болями й тривога­ми, а одночасно – твердою ві­рою в перемогу добра і справед­ливості на рідній землі.Глибоко вражений рядками ювіляра:

 

А я радію, сестро, в темнині –

Комусь на світі легше, ніж мені.

 

Анатолій Бортняк на святі в Браїлові прочитав свій вірш «Втіха». Приєднуємося до поба­жання, висловленого поетом в останній строфі:

 

Живи у радощах, в печалі.

Хай мойра довгий вік снує!

Усе життя твоє надалі

Хай буде кращим, ніж моє!

 

 

Вододимир РАБЕНЧУК,

Поет, прозаїк , кінодраматург,

Заслужений працівник культури України

 

ЗІГРІТІ ТЕПЛОМ «БРАЇЛІВСЬКОЇ ОСЕНІ ЗАБАШТАНСЬКОГО»

(нове поетичне свято)

 

На Вінниччині стартувало поетичне свято «Браїлівська осінь Володи­мира Забаштанського», яке зібрало сотні прихильників і шанувальників творчості народного поета-кобзаря.

На майданчику перед школою, поріг якої юний Володя Забаштанський через голод 1947 року переступив лише у 49-ому, дев’ятилітнім, учні браїлівських шкіл, майже в повному складі літоб’єднання Северинівської загальноосвітньої середньої школи «Калинове гроно» Жмеринського ра­йону, родина й односельці поета, гості зі Жмеринки і Вінниці.

Відкриваючи свято, селищний голова Валерій Дмитрович Резедент за­значив, що земляки Шевченківського лауреата Володимира Омеляновича Забаштанського живуть поезією видатного поета, вивчають її у школах, і кожного року роблять щось нове у справі пошанування його пам’яті. Рішенням сесії селищної ради, яка відбувалась у вересні за участю керів­ництва Вінницької організації Національної спілки письменників України, затверджено Положення про щорічне поетичне свято «Браїлівська осінь Володимира Забаштанського», що покликане стати потужним засобом ду­ховного збагачення жмеринчан, особливо молоді.

«У своєму виступі 2 жовтня нинішнього року в день творчого зві­ту Вінницької області у Києві Президент України назвав Володимира За­баштанського світочем українського духу, – зазначила у своєму виступі голова Жмеринської райдержадміністрації Людмила Володимирівна Мель­ник. – Жмеринська райдержадміністрація і районна рада вважають по­етичне свято початком підготовки до гідного відзначення 70-річчя від дня народження видатного поета-земляка, яке відбудеться наступного року. «Браїлівська осінь Забаштанського» за нашої підтримки матиме кошти, транспорт і все необхідне забезпечення. Його маршрути, за участю про­відних українських письменників та обдарованої молоді Вінниччини, мають пролягти до кожного села нашого району! До ювілею письменника постане у Браїлові й гранітний пам’ятник Володимиру Забаштанському, робота над яким уже ведеться».

У своїх виступах начальник управління культури Юрій Олексійович Рубан та начальник відділу освіти Жмеринської райдержадміністрації Інна Володимирівна Цимбал наголосили на виховному значенні творчого спадку та життєвого прикладу видатного поета, закликали пришвидшити видання книги спогадів про Володимира Омеляновича.

Вінницький професор і письменник Анатолій Мусійович Подолинний, аналізуючи поетичну спадщину В.Забаштанського, зосередився на унікальності його таланту – зберігати в потужній пам’яті навіть по декілька варі­антів одного й того ж поетичного твору, сотні віршів класиків і сучасних поетів-колег.

Гуморист Леонід Куций розповів хвилюючий епізод знайомства з по­етом, яке великою мірою вплинуло і на його письменницьку долю.

Директор Северинівської середньої школи Володимир Савович Горлей брав участь у святі і як поет та керівник студії «Калинове гроно», і як краєзнавець. Тож літературно-меморіальний музей Володимира Забаштанського в особі його директора Олени Галактіонівни Череватової отримав від гостей свята чимало цінних подарунків – книг, нових публікацій про життя і творчість поета, присвят, пам’ятних сувенірів.

Після врочистого відкриття «Браїлівської осені В. Забаштанського» письменники і літератори провели уроки в усіх школах Браїлова та техніч­ному коледжі, де навіть діти початкових класів були запрошені у світ сучас­ної української поезії і казки та мужнього слова свого видатного земляка.

Писав Володимир Забаштанський так просто, виразно й водночас об­разно, що в його поезію щиро закохані діти. Ось як він в останній своїй книжці «Свічечкою слова» писав про маму, змучену рабською працею:

 

Щораз, мов багнети, лопати блищали

на плечах жіночих з мішків бур’яну.

 

Про власне дитинство:

 

Було, на городах сухе картоплище

підпалим, роздерши осінню пітьму.

Самі до вогню посідаємо ближче,

мов звірові, дивимось в очі йому.

 

Дивились учасники свята, «ніби звірові в очі», й на телеекран: їм у музеї демонстрували повнометражний документальний фільм «Світло по той бік ночі» (автор сценарію і режисер В. Рабенчук), в якому про мужню долю Володимира Забаштанського і його творчість міркують дружина по­ета Ольга Забаштанська, письменники Іван Дзюба, Юрій Мушкетик, Петро Перебийніс, Іван Гайворон, Станіслав Зінчук, Борис Тимошенко, Анатолій Бортняк та інші, а рефреном поводирює через увесь фільм під руку з Во­лодимиром Омеляновичем Віктор Грабовський.

«Браїлівська осінь Володимира Забаштанського» виявила ще й чимало юних обдарувань, чий хист до слова міцніє й розвивається в спеціальних класах літератури і казок, де їх об’єднує могутній дух свого земляка.

Творчість В. Забаштанського до останнього рядка присвячена моло­дому поколінню. Тож його рядки «Я сивію, мов ранок вологий,/від думок про майбутнє дітей»/ і були рефреном поетичного свята.

 

 

Олександр ЯРЕМЧУК,

журналіст

 

МУЗЕЙ МУЖНЬОГО ПОЕТА

 

«Золота браїлівська осінь – час традиційної зустрічі поета з рідним Браїловом, земляками! Звучить його високе Слово. Слава Богу, він повернувся додому в ореолі слави і всенародної любові. Слава зе­млі, яка вродила велета рід­ного Слова!»

Ці слова належать перу нашої краянки-поетеси Ва­лентини Козак, і вони стали лейтмотивом визначної події не лише в культурно-мисте­цькому середовищі Вінниччи­ни, а й України. Творча по­стать Володимира Омеляно­вича Забаштанського – уні­кальне явище нашої держа­ви, майбутньому котрої він присвятив себе самого.

Свого часу Петро Перебийніс зауважував, що без перебільшення можна сказати: Володимир Забаштанський – це неповторне явище не лише в українській літературі. Це поет європейського коре­ня. Його поезія органічно перегуку­ється з духовним шуканням болга­рина Дам’яна Дам’янова, з худож­нім самовиявом представників інших, не тільки близьких, а й віддалених від нас літератур.

– Врешті-решт відбулося те, до чого ми йшли разом з однодумцями цілих сім років, – зауважив один з ініціаторів створення музею селищ­ний голова Валерій Резедент. – 3 того самого дня, коли перестало битися серце відчайдушного патріота, гро­мадянина Володимира Забаштанського. Завдяки депутатам обласної ради з фракції Народний блок Литвина Юрію Іванову, Степану Нешику, Василю Чернію, художнику Михайлу Бабію, скульптору Якову Кулику, поету Володимиру Рабенчику та ще бага­тьом людям щи­рого серця та до­брої волі задум вдалося втілити в реальність.

Власне, вата­жок територіаль­ної громади взяв на себе обов’яз­ки комутатора ідей, координа­тора дій і у ба­гатьох випадках був безпосереднім активним ви­конавцем реалізації планів й проектів.

А в центрі ува­ги присутніх на торжестві знаходилася дружина В. Забаштанського, соратниця і надійний друг Ольга Василівна. Попри протести та заборони київсь­ких лікарів вона вирушила у дорогу з Києва в супроводі подруг – диктора Украї­нського радіо Емми Бабчук, дирек­тора музею Рильського Ніни Підпалої та інших товаришів чоловіка з тим, аби взяти участь у вшануванні людини, для якої була очима, рука­ми та музою. Саме їй випала честь перерізати стрічку і тим самим за­початкувати історію скарбнички, де кожен бажаючий зможе зануритися в атмосферу, в якій жив і творив мужній браїлівчанин. Тут зібрані мало не всі його поетичні збірки й книги, починаючи з першої «Наказ каменярів», виданої в 1967 році, та фінальної, підсумкової праці «Сві­чечкою слова», котра побачила світ у 2000-му завдяки колективу Жме­ринського приватного підприємства «Прес-Реал». Між іншим, директор поліграфістів був особисто знайо­мий з поетом. Щоразу, коли трап­лялася нагода відвідати родину Забаштанських в київській квартирі, обов’язково привозив гостинці. То оберемок запашних квітів, зібраних на полях та долинах, на околицях Бра­їлова, то торбину з духмяними яблу­ками й грушами, мішок цукру або ж улюблену Володимиром Забаштанським ще з дитинства ліверну ковба­су. Валерій Іванович і на урочисте дій­ство завітав не з пустими руками. Від імені колективу підприємства він передав для потреб музею дуже цін­ний атрибут. Йдеться про майстерно виготовлену та оздоблену книгу від­гуків, своєрідний літопис усього того, що тут відбуватиметься.

Зрештою, подарунків у той соня­чний день не бракувало. Їх переда­ли на зберігання і як шану відо­мому творцю поетичного слова ветеран педагогічної праці, художник-аматор Галактіон Череватов, поети, професор Вінницького педуніверситету Анатолій Подолинний, Анатолій Бортняк, інші друзі й побратими Во­лодимира Забаштанського. Вони стануть чудовим доповненням екс­позиції літературно-меморіального музею мужнього браїлівчанина.

 

Марія ТАТАРИН,

журналіст

 

ВОГОНЬ ЙОГО ДУШІ

(про відкриття у Браїлові музею В.О.Забаштанського)

 

З душі я смуток не струшу,

Мов з піджака пилину зриму,

По тому, скільки слів у риму

Я настругав чи настружу.

Ви не судіть мене, прошу,

Мене і музу нескориму.

Судіть по тому, скільки в слові,

Що вчило - злого не роби,

Було палючої ропи

Моєї правди та любові,

Та ще вогню моєї крові,

Вогню душі для бороть­би.

 

...Буває, живемо в світі, як трава. Чимось клопоче­мося, про щось дбаємо, чи­мось сушимо голову — а воно все всує. Проходять роки, оглядаємося на зроб­лене — нива не зорана й не засіяна. В когось, може, й будяками поросла... А чо­ловік у поті чола орав свою життєву ниву, засівав правдою та добром, і через роки вона зійшла йому людською вдячністю й славою.

Ні, не судили земляки ані поета, ані його музу. Хай тро­хи пізно, аж через сім літ, та все ж відкрили на батьків­щині поета музей його імені: ніколи не буває запізно зробити щось для вічності.

У неділю біля школи в Браїлові було велелюдно. Зійшлися мешканці селища, приїхали гості зі Жмеринки, Вінниці, Києва. Великий поціновувач творчості Забаш-танського Б. М. Нетупський із Бара привіз своїх учнів, аби вшанувати пам'ять Во­лодимира Забаштанського. У супроводі друзів приїхала й дружина поета Ольга Ва­силівна. Дуже багато добрих слів було сказано на адресу Володимира Омеляновича, їх виголосили на загал Браїлівський селищний голова В.Д. Резедент, письменники Станіслав Зінчук, Валенти­на Козак, Анатолій Бортняк, Володимир Рабенчук, Іван Гайворон, Степан Литвин, заступник голови РДА О.І.Монастирський, началь­ник відділу культури й ту­ризму РДА Ю.О.Рубан. Теп­лими спогадами про незабутнього Володимира Омеляновича поділилися завідувачка музею Максима Рильського в Києві Ніла Підпа­ла, ведуча про­грами на кана­лах Українського радіо Емма Бабчук, професор Вінницького пед­вузу Анатолій Подолинний, ди­ректор «Прес - Ре­алу» Валерій Ре­пей. Навіть якби хтось і не знав людину, про яку йшла мова, лише з цих спо­гадів міг би написати собі в уяві її доволі яскравий пор­трет: так багато було фактів і докінчених оповідей...

Зробити це було неважко ще й тому, що в прохолодному осінньому повітрі понад жовтими купчаками, що яс­ніють на подвір'ї, над голо­вами присутніх, над жовтим листом змерзлих дерев зву­чав живий голос Забаш­танського. Звучав, як набат, як докір совісті: поет читав дуже вже колючі рядки своїх поезій. Це В. І. Репей поста­рався з касетою. Свого часу, коли в друкарні набиралася книга «Свічечкою слова», він записав голос поета. У цей день, день другого при­шестя Володимира Омеляновича в Браїлів на прожи­вання, цей дарунок був особ­ливо доречний.

Під оплески присутніх скульптор Яків Куленко відкрив меморіальну дошку з барельєфом поета на ній, ще раз зазвучали проник­ливі слова вдячності землякові – музей відкрив свої двері для перших його відвідувачів. Оглядову ек­скурсію для гостей провела його директор Т.І.Алексеєва, гості розписалися в багато офоромленій Книзі пам'яті, подарованій музею «Прес -Реалом»...

На карті України з'явилася ще одна світла точ­ка доброї пам'яті про люди­ну, сяйво від якої огортати­ме все навколо теплом і ми­ром на довгі роки.

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ (Віктор Крупка) 5

ВІД УПОРЯДНИКА (Володимир Горлей) 7

СИЛА ДУХУ ПОЄДНАЛАСЯ З ЛЮБОВ’Ю (Валерій Резедент) 9

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ 11

Володимир Забаштанський – перекладач 16

ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ 17

Я бачив те, про що писав Кобзар… 17

«БО ЗАПЛАТИВ Я СОНЦЕМ ЗА ПІСНІ» 21

Молитва 21

Сонячні пісні 22

Парнас 23

Камінні слова 23

Рідна мова 23

Дитинство 24

Капуста 25

Дзвін 26

Бути 26

Мати 27

Все-таки легше 28

Повоєнне літо 29

Завжди зі мною 29

Віра в людину 31

Василеві Стусові 32

Екзамен 33

Народне усе 33

ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ У ПОЕТИЧНОМУ СЛОВІ 34

Моя подяка (Микола Руденко) 34

Перевал (Микола Луків) 35

День минув (Микола Луків) 36

Присвята (Оксана Шалак) 36

Посвята (Володимир Горлей) 37

Титан духу (Леонід Куций) 38

В.Забаштанському (Оксана Слушна) 38

Прометей незрячий (Володимир Джеджула) 39

Володимир Забаштанський (Василь Кобець) 40

Троянський кінь (Володимир Рабенчук) 42

Забаштанському (Лариса Вигрівач) 43

Солов’їна мова (Валентина Козак) 44

Жайворина реміністенція (Анатолій Бортняк) 45

В. Забаштанському (Анатолій Бортняк) 46

Браїлівський етюд (Анатолій Загрійчук) 47

ДЛЯ НЬОГО СВІТЛОМ БУЛО СЛОВО 48

Правдою світити у віки (Петро Перебийніс) 48

Його покути золоті (Петро Перебийніс) 49

Кобзарське сонце В. Забаштанського

(Михайло Стрельбицький) 55

Незламність і краса В. Забаштанського (Олександр Скорина) 62

«Бо заплатив я сонцем за пісні» (Степан Литвин) 73

Голос совісті (Ніна Гнатюк) 76

Зором серця (Ніна Гнатюк) 82

«Тільки б вистоять, тільки б сьогодні!» (Петро Головатюк) 84

Ольга Забаштанська: «Я була його очима, руками і музою» (Анатолій Михайленко) 86

«За безсмертя молюся твоє» (Олександр Бакуменко) 95

Для нього світлом було слово (Віктор Крупка) 101

Постать островського-корчагіна у життєтворчості Володимира Забаштанського (Віктор Крупка) 105

Пафос стоїцизму (Людмила Тарнашинська) 111

Жага життя (Олена Логвиненко) 117

Світлі спогади про В.Забаштанського (Леонід Куций) 121

Він бажав перебороти цей нелегкий час (Дмитро Пічкур) 123

ПРО ПОЕТИЧНЕ СВЯТО В. ЗАБАШТАНСЬКОГО 126

«Комусь на світі легше, ніж мені» (Анатолій Подолинний, Борис Хоменко) 126

Зігріті теплом «Браїлівської осені Забаштанського» (Володимир Рабенчук) 130

Музей мужнього поета (Олександр Яремчук) 133

Вогонь його душі (Марія Татарин) 135

 

Володимир Забаштанський навчався в Києві (1964 – 1969).

З відзнакою закінчив філологічний факультет Київського університету.

 

НАГОРОДИ Володимира ЗАБАШТАНСЬКОГО 

Лауреат Республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського, 1974 . 

Кавалер державного ордена «Знак Пошани», 1982. 

Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ –

Лауреат Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка за збірку віршів «Запах далини» та нові вірші в періодиці, 1986. 

Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної ради УРСР, 1991. 

Кавалер ордена «За мужність» І-ІІІ., 1997. 

Кавалер ордена Ярослава Мудрого 1997. 

Лауреат Міжнародної літературної премії Фундації Омеляни та Тетяни Антоновичів (США), 1997. 

* Лауреат літературної премії ім. Володимира Булаєнка, 1998 рік.

* Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Євгена Гуцала, 2000.                             

* Лауреат літературної премії ім. Володимира Свідзінського  (посмертно) – премію одержала вдова  поета Ольга Василівна), 2001.