ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ПОДІЛЛІ

В. Т. Огородник

У Величковій „Летописи событий в юго-западной России в 17 веке” читаємо: „Коли ще там виникне Запорізька Січ, а по лінії Чигирин, Черкаси, Корсунь, Канів, Біла Церква, Вінниця вже існували козацькі поселення”.

Вінниця була містом, а Оратів – укріпленим містечком із замком-фортецею, оточеним валом і ровами. По лінії оборони в той час будувалися міста-фортеці.

Рало, спис, шабля і кінь – такі були засоби для життя козаків. Вони будували невеликі міста, застави, були засновниками перших сіл, були завжди готові орати і захищатися від нападників. А ворогів було багато.

Татарські загони в 3-5 тис. вершників налітали на такі поселення зненацька, знищували все навколо, вбивали старих та немічних, немовлят, а всіх інших брали в полон, зв’язували їх мотуззям і гнали через дике поле в Кафу (Феодосію), де свій ясир (здобич) продавали в рабство. Там був головний ринок невільників.

У нас на Брацлавщині до 1600-х років селяни в основному сиділи на „слободах”, тобто у вільних поселеннях і сплачували поміщикові грошовий чинш, або оброк. Панщина існувала лише частково. Через це наш край залюднювався. 1588 року польський сейм дав право панам карати селян на горло. Розпочалося їх поступове закріпачення (селянин, який проживав на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком, його власністю).

Уже тоді сваволя магнатів та шляхтичів не знала меж. Через це виникає ціла низка селянських повстань, у яких активну участь брали козаки. Один із перших козацьких гетьманів Криштоф Косинський не встиг одержати від короля Грамоту на володіння Білою Церквою, як її самочинно захопив магнат Я.Острозький. Через це Косинський підняв козацько-селянське повстання.

Повстанські загони у нашому краї пройшли по всьому Брацлавському воєводству, розправляючись із панами, ксьондзами, багатими євреями міст, містечок, маєтків. Згодом наші земляки брали участь у повстаннях під керівництвом Тараса Трясила (Федоровича), Павлюка (Бута), Я. Остряниці (1630, 1637, 1638 рр.) У загоні Остряниці воював молодий Іван Богун – майбутній наш захисник і герой.

Саме тоді підстароста Чигирина Чаплинський захопив маєток Богдана Хмельницького, його дружину, забив до смерті його сина. Такі знущання з козаків і селян були і в нас. Тому не дивно, що коли у травні 1648 року вибухнула Визвольна війна українського народу проти своїх гнобителів, то її підтримали козаки і селяни нашого краю.

„Бог послав українцям, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав йому підставу й розум визволити від тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ і віднайти йому сподівану свободу”, – говориться у Літописі Самійла Величка.

В історії України зіркою першої величини сяє постать великого гетьмана українського народу Богдана Хмельницького. А він уже бував (і не один раз ) на землі подільській і оратівській. Про це свідчить цілий ряд документів, а доповнюють їх численні розповіді, легенди, перекази.

Тут нам слід згадати історію створення Животівського козацького полку. Вже на початку Визвольної війни за наказом Богдана Хмельницького в південному пристеповому регіоні оформилося козацьке військо. Одними з перших у Київському і Брацлавському воєводствах були створені полки Вінницький, Брацлавський, Барський, Могилівський, Кальницький, Животівський. Полкове місто Старий Животів було в той час великим населеним пунктом Поділля з козацькою фортецею.

Чи був тут гетьман під час формування полку, ми не можемо стверджувати за відсутності документів. Проте історичні документи розповідають, що у червні 1649 року, готуючись до облоги Збаража (міцно укріпленої поляками фортеці) Богдан Хмельницький вів свою рать через Старий Животів. Бурхливими хвилями котилася визвольна війна по українській землі, не один раз проходитимуть по землі Подільській козацькі війська. І не тільки козацькі. Горіли міста і села, гинули люди у героїчній боротьбі. У ті часи були зруйновані Животівська та Оратівська фортеці.

І знову конкретна розповідь в одному з документів про те, що в березні 1651 року Хмельницький знову відвідав Животів. Тут він завершував мобілізацію армії для нових походів. Від того часу залишилася легенда про „дуб Хмельницького”. Начебто доводилося тоді гетьману подорожувати по землі Оратівській. І зупинився він зі своїм почтом у районі нинішнього села Фронтівки. Там на узліссі стояв красень-дуб, до якого джура Хмельницького прив’язував гетьманового коня. Стоїть цей могутній дуб і нині. Тут його називають іменем гетьмана України.

Відмобілізувавши у Животові і навколо нього козацьке військо, у квітні місяці повів гетьман його через Погребище у Меджибіж для участі у Берестецькій битві, де й загубив його на ратному полі.

Але не такий був Хмельницький, щоб змиритися з поразкою. Не минуло й року, як очолені ним українські війська у Батозькій битві (поблизу Четвертинівки Тростянецького району) повністю розгромили п’ятидесятитисячну шляхетську армію. Кожний, хто прямує з Ладижина до Тростянця поблизу села Четвертинівки, спиняється біля гранітного знаку з написом: „На цій місцевості під Батогом у травні тисяча шістсот п’ятдесят другого року Українське військо під керівництвом Богдана Хмельницького знищило польсько-шляхетських загарбників. Вклонімося і ми тій славі козацькій”. Вже у червні 1652 року Богдан Хмельницький після спроби взяти Кам’янець-Подільський був у Барі, Могилеві-Подільському, Ямполі.

На Поділлі відбулися такі важливі події Визвольної війни, як штурм Бара, Немирова (1648 р.), оборона Вінниці (1651 р.),оборона Буші (1654 р.). Саме на Вінниччині стояли соратники гетьмана Кривоніс, Богун, Нечай, Глух, Гоголь. Також саме тут визначилася доля його сина Юрія, який потрапив у васальну залежність від турецької влади і був заарештований у Немирові...

Діяльність Богдана Хмельницького і його перебування на Поділлі відображена у літописних свідченнях сучасників, у “Хмільницькому літописі”, у народних піснях Поділля.

Про славетного гетьмана та його сподвижників нагадують численні історичні місця і пам’ятні знаки на Вінниччині.

Величний образ Богдана Хмельницького зворушує сучасників. Сьогодні ми розуміємо, що тільки завдяки його генію на політичній карті Європи з’явилася українська козацька держава з демократичними рисами політичного устрою.

На початку Визвольної війни Брацлавщину звільняли повстанські загони під керівництвом полковника Максима Кривоноса в червні-липні 1648 року. Тут проходили особливо запеклі бої. Найбільше своїми діями прославився загін Максима Кривоноса. У повсталих особлива ненависть була до гнобителів поляків та євреїв. М. Костомаров пише, що пани віддавали свої маєтки в оренду євреям, а вони, крім панських, вимагали сплачувати нові податки, навіть за народження дитини, за одруження тощо. Ці побори називали „дудками”.

Максим Кривоніс був найближчим соратником і одним з перших полковників Богдана Хмельницького. Із початку Визвольної війни він очолював Черкаський козацький полк. Полковник відзначився великою особистою хоробрістю. Його називали „характерником”.

У бою під Корсунем у травні 1648 року кіннота Кривоноса зайшла в тил польського війська, що і зумовило розгром загонів коронного гетьмана М.Потоцького.

Виконуючи наказ Б.Хмельницького, Кривоніс об’єднав окремі селянські загони на Правобережній Україні в організоване військо і очолив боротьбу народних мас за винищення магнатсько-шляхетського панування.

У червні 1648 року загони Кривоноса оволоділи добре укріпленими містами Тульчином, Вінницею, Уманню, Брацлавом. Військо Кривоноса завдало поразок шляхетським загонам під Немировом, Махнівкою, Старокостянтиновом. Внаслідок успішних боїв було визволено міста Бердичів, Чуднів, Острог, Ізяслав, Меджибіж та інші.

У липні 1648 року війська Кривоноса навальним штурмом здобули добре укріплену фортецю Бар, захопили велику кількість воєнних трофеїв, в тому числі важкі гармати з запасом пороху і ядер, що допомогло Богдану Хмельницькому краще озброїти визвольну армію.

Після визволення Бару Максим Кривоніс підійшов до однієї з найсильніших фортець того часу – Кам’янця-Подільського. Підготовлений штурм цієї фортеці не відбувся, бо Хмельницький наказав Кривоносу відійти до головних сил українського війська.

У битві під Пилявцями у вересні 1648 року ,що закінчилась розгромом польської армії, Кривоніс керував великим загоном, який непомітно пройшов у тил шляхетського війська, створивши загрозу його оточення. Після бою Кривоніс вміло організував переслідування ворога, який безладно рятувався втечею.

У середині вересня 1648 року Кривоніс керував боями за визволення Старокостянтинова (25 кілометрів від Пилявців), що його захищала залога німців. Тяжко поранений в цих боях Кривоніс, не загоївши рани, узяв участь у визвольному поході у Галичину.

Під час облоги Львова Кривоніс забезпечив успішний штурм його найголовнішого укріплення – Високого Замку, чим і примусив залогу Львова погодитись на переговори про припинення боротьби і сплати контрибуції.

У жовтні 1648 року загони Кривоноса в складі війська Богдана Хмельницького підійшли до Замостя. Тут в листопаді 1648 року Кривоніс помер від чуми, епідемія якої спалахнула серед повстанців. Ім’я Максима Кривоноса – першого полковника Богдана Хмельницького – шанує український народ, оспівує його у своїх історичних піснях і думах.

Після перемоги Богдана Хмельницького під Зборовом (8 серпня 1649 року) поляки змушені були підписати з повстанцями угоду, за якою гетьману дозволяється утворити Українську автономну державу у складі трьох воєводств: Київського, Брацлавського та Чернігівського, мати сорок тисяч реєстрового війська. Всю територію гетьман поділив на 16 територіальних полків, зокрема Кальницький (Вінницький), Уманський, Животівський полк, створений 1648 року, влився до Кальницького козацького полку.

Полковником Кальницького полку було призначено Івана Богуна. На той час Кальницький полк мав 19 сотень і в них нараховувалось 2046 реєстрових козаків. 1653 року полковим містом стала Вінниця , а полк – Вінницьким.

Після поразки під Берестечком 18 вересня 1651 року Богдан Хмельницький змушений був підписати з Польщею Білоцерківський мир (договір), за яким українці позбулися Брацлавського та Чернігівського воєводств. За ними залишилося тільки Київське, а з двох перших поляки вивели всіх реєстрованих козаків. На Брацлавщину знову повернулися колишні магнати і шляхта.

Подальші перемоги повстанців успіху Б.Хмельницькому не принесли. Він шукав союзу з російським царем. А польський гетьман С.Чарнецький зруйнував і захопив Борщагівку, Погребище, Немирів, Кальник, Балабанвку, Оратів, Животів. Проте Іван Богун, який знаходився зі своїм полком в Умані, фортеці не здав, а поляки змушені були відступити.

Тим більше честі Івану Богуну тому, що у Чарнецького було тоді п’ятнад-цятитисячне військо жовнірів, а у Богуна – всього 4 тисячі козаків і повстанців.

Збереглися цікаві свідчення письменника В.Коховського, який перебував разом із військом С.Чарнецького, який дає Івану Богуну таку характеристику :” Богун же мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби і хвіст. Він був сильний і хитрий... вславився невтомністю і швидкістю дій “. Інший автор (теж поляк ) Твардовський пише зовсім по-іншому. Після появи Богуна в тилу, розповідає він, який кричав козакам по-татарському, „Наші, як ошпарені кинули свої вантажі і обози, поранених і хворих, втікали так, що за ним сім миль пробігли...”

Самійло Величко пише: „Вони вирішили, що до блаженних надійшла допомога. Залишивши на полі бою понад 6 тисяч убитих і обоз, рештки жовнірів врятувалися втечею”.

Слід сказати, що Богун –один з видатних військових діячів. На початку визвольної війни ,очолюючи козацько-селянські загони, він діяв на Брацлавщині. 1649 року Богун брав участь у облозі Збаража. 1651 року очолював козаків, які під Вінницею відбили наступ польських військ. Цю поразку шляхти сучасники порівнювали з пилявецькою.

1651 року під Берестечком Богун був обраний наказним гетьманом і організував оборону козацького табору.

1653 року Богун брав участь у поході на Молдавію і в боях під Жванцем, 1654 р. він організував оборону Умані від шляхти.

Трагічно склалася доля народного героя. Після зради новоявленого гетьмана Юрія Хмельницького, Богун у 1662 році був заарештований польською владою і ув’язнений у фортеці Мальборг. Щоб прихилити Богуна на свій бік, польський уряд обіцяв йому гетьманство, шляхетство, великі земельні володіння. Але Богун залишився вірним українському народові, і відмовився прийняти ворожі пропозиції.

Польський король Ян Казимир, готуючись до захоплення Лівобережної України, розрахував використати популярність, військовий талант Богуна в інтересах шляхетської Польщі, в 1663 році звільнив Богуна з ув’язнення і доручив йому командування полками правобережного гетьмана Павла Тетері. Під час воєнних дій на Чернігівщині Богун вступив у таємні переговори з командуванням над полками лівобережного українського війська про спільний виступ проти польсько-шляхетських загарбників. Виданий зрадником, Богун 17 лютого 1664 року був розстріляний під Новгород-Сіверським.

Відважний воїн, талановитий полководець, лицар козацтва Іван Богун прославився своєю майстерністю, перемогами над шляхетським військом і умілим захистом міст, які перетворював у неприступні фортеці.

А мужній вершник Данило Нечай. В історичній народній пісні про нього йдеться:

“Ой не встигнув козак Нечай

На коника впасти, –

Враз ляхами, як снопами

По два ряди класти.

Ой кинувся козак Нечай

Від дому до дому

Та зложив же ляхів тисяч

З коней як солому”.

Полум’я Визвольної війни охопило все Поділля. Великі битви відбулися на цій землі. І важлива історична роль в них належить одному з найближчих соратників Богдана Хмельницького Брацлавському полковнику Данилу Нечаю.

Із самого початку Визвольної війни Нечай став організатором народного повстанського руху проти польських магнатів і шляхти. Повстання переросло у війну українського і білоруського народів проти гніту панської Польщі. Головною і вирішальною силою стало в ній пригноблене селянство.

Брацлавський полковник Данило Нечай, поділяючи настрої народних мас , очолив боротьбу. У червні 1649 року Нечай командував авангардом селянсько-козацького війська. У битві під Меджибожем загони Нечая завдали нищівної поразки польсько-шляхетським військам. У всіх походах і боях Данило Нечай відзначився мужністю і хоробрістю, незвичайною силою і ненавистю до ворогів українського народу.

У 1650 році загони Нечая нараховували понад сорок тисяч повстанців. Вони позбавили маєтків і вигнали шляхтичів із Польської землі. Поляки вважали його своїм головним ворогом, а уряд у листах до Богдана Хмельницького називав Нечая „найбільшим бутівником” і вимагав суворо покарати його.

На початку 1651 року польсько-шляхетські війська, порушивши Зборівський договір, віроломно напали на Україну. Прикордонна лінія тоді проходила по лінії Ямпіль-Шаргород-Красне (тепер Тиврівського району), охороняв її Брацлавський полк Данила Нечая. Сам Нечай тоді знаходився в містечку Красному.

Польські війська, підійшовши до Красного, несподівано напали на сторожу і численний загін жовнірів вдерся до міста.

„Нечай з братом своїм, відчайдушно б’ючись, загинув – пише сучасник описуваних подій. Пораненого, його хотів схопити Доброцеський і коли Нечай ще оборонявся, убив його пострілом з мушкета – а потім шляхта, вигнана ним з брацлавського воєводства, порубала його в помсті за те, що він позбавив їх маєтків. Козаки віднесли останки Нечая в замок, де ще відбивалися від польського війська три дні.

На штурм Красного Калиновським була кинута вся піхота. Але козаки, спаливши навколо замка всі споруди, із винятковою мужністю відбивали атаки ворога. Лише на третій день замок у Красному було взято, тільки частині козаків вдалося вирватися з оточення. Вони підійшли до Вінниці, попередивши Вінницького полковника Івана Богуна про напад польських військ. Іван Богун встиг організувати оборону Вінниці і дав гідну відсіч нападникам.

ВИКОРИСТАНА   ЛІТЕРАТУРА

 Величко С. Летопись событій в юго-западной Россіи в 17 веке. –  К., 1855. – Т.1. – 454 с.

 Волошенко І. Монастирищина. З історії рідного краю – Черкаси: “Сіяч”, 1995. – 225 с.

 Грушевський М. Хмільницький літопис. – К.,1991 – [Б.с.]

 Нариси з історії Поділля. – Кам’янець-Поділ., 1995 – 390 с.

 Огородник В. Легендами овіяна земля. – Монастирище: ВПП “Мрія”, 1998. – 84 с.

 Огородник В. Пам’ять серця. – Вінниця: “Велес” 2001. – 100 с.

 Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – К, 1954. – 245 с.

 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губерніи. – К.,1864. – 735 с.

КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ БРАЦЛАВЩИНИ У ВІЙСЬКОВІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

О.Ю.Дан

Всі три козацькі полки, які утворилися на території Брацлавщини, не належали до старих реєстрових козацьких полків. Їх козаки складали 19 відсотків всього реєстру Війська Запорозького, тобто п’яту частину, з них Уманський полк – 7,4, Брацлавський – 6,6, Кальницький – 5,0 відсотків.

У військовій історії України козацтво Брацлавщини мало свою специфіку:

– на відміну від шести корінних полків козацтво як структурована військова сила на теренах Брацлавського воєводства виникло пізніше на 23 роки і мало меншу часову тяглість, лише близько 30 років (1648-1676 рр.);

– основну частину козацтва складали не козаки з діда-прадіда, а покозачені селяни, міщани і шляхтичі, яких організовували козаки-січовики;

– не відповідає дійсності твердження, що перед Національною революцією на Брацлавщині були наявні переважно козацькі поселення1 . Нам не вдалося віднайти ніяких джерел про значні козацькі масиви людності на цій території до 1648 р. Перед 1648 р. на Брацлавщині до козацьких родин відносилися Байбузи, Кошки, Жилинські;

– враховуючи, що воєводство мало 766 населених пунктів2 , на кожен з яких випадало 10 козаків (1649 р.), деяким перебільшенням є точка зору, що у кожному населеному пункті до початку Визвольної війни було по 15 козацьких димів (90 осіб), а в окремих містах – у Брацлаві, Вінниці, Ладижині, Немирові, Тетієві, Погребищі та інших – козаків жило по кілька сот, а може, навіть і тисяч осіб3 ;

– перед Національною революцією кількість так званих “панцирних” козаків на території Брацлавського воєводства була мізерною, тим паче, що паралельно з ними на службу магнати і середні шляхтичі наймали волоські підрозділи;

– відчувається значний вплив на формування козацької адміністрації міського патриціату і священиків (особливо полкових міст, в першу чергу старих – Вінниці, Умані, де було 9 церков, Брацлаві – 44 );

– проглядається тенденція покозачення посполитих, в першу чергу, у маєтках православної шляхти. Таке явище слід пояснити кількома причинами: у маєтках місцевих православних шляхтичів знаходилось місцеве автохтонне населення, для якого відстоювання своєї території і своєї віри було нагальним завданням. У цьому інтереси посполитих співпадали з інтересами своїх патронів. Крім того, ситуація допомогла їм відстоювати свої інтереси і збройними методами, не лише від загарбників та іновірців, але й отримати соціальні привілеї у своєму суспільному середовищі. Це піднімало статус і покозачених шляхтичів, які таким чином мали більші військові формування під своєю орудою;

– враховуючи, що заселення Уманщини йшло найповільніше у воєводстві5 , найвищу чисельність козаків можна пояснити наступними факторами: зосередження антипольських суспільно-активних елементів у віддаленій від кордону з поляками частині воєводства, серцевиною якої була грізна фортеця, а також відносна близькість Запорозької Січі. Ю.А.Мицик звернув увагу на той фактор, що “Умань відіграє також і роль важливої бази постачання війська всім необхідним”6 . Це означало, що вона була тиловим перевалочним пунктом;

– термін „козаки – стан дрібних власників фермерського типу” у зв’язку з постійною загрозою татарського і польського вторгнень не зовсім прийнятний для досліджуваного нами регіону, швидше – представники покозачених станів при стрімкому зменшенні населення краю виконували функцію вільної озброєної людини на прикордонні, постійно чатуючи на ворога. Для прикордонної Брацлавщини була характерна ситуація, коли лише непридатних для війни залишали для жнив;

– враховуючи негативну роль геополітичного становища Брацлавщини, відзначимо, що організація захисту кордону, а також прилучення західного регіону – Поділля, Волині, Галичини і Холмщини до Гетьманщини стало головним завданням брацлавських полків;

– слід не забувати, що молдавський напрямок політики українського козацтва також формувався під впливом, в першу чергу, полків Брацлавщини. Аналіз персонального складу дозволяє стверджувати, що на початковому етапі Національної революції саме в цих полках зафіксований найвищий показник молдаво-волоського етнічного елементу. Бачимо його представників і на полковницьких урядах. Молдавський напрямок зовнішньополітичної лінії розвитку Гетьманщини забезпечувався, насамперед, старшиною брацлавських полків7 ;

– постійне використання левенців козацькими полковниками було також специфічною рисою цього регіону. Так, коли у 1658 р. О.Гоголь привів левенців під Київ, то всі навколишні міщани були налякані, бо досі левенці ніколи у війську Запорозькому не служили і на Київщині не з’являлися, а завжди були на Волощині8 ;

– як наслідок діяльності козацтва на Брацлавщині в результаті Національно-визвольної війни скоротилася панщина. Якщо у сусідньому Володимирському повіті вона складала в окремих селах по одному дню на тиждень9 , то у повітах Брацлавщини вона взагалі була виключним явищем;

– міщани, посполиті і представники духовного стану складали в полку 87,7 відсотків;

– козаки великих міст Брацлавщини не мали такої значної питомої ваги у загальній кількості козаків. В Уманському полку їх кількість сягала 9,9 відсотків, у Кальницькому – 9,7, у Брацлавському – 7,3 відсотків. В корінних полках козаків було більше, зокрема їх кількість становила: у Чигиринському – 14,6 відсотків, у Білоцерківському – 34,9, а у Канівському, Корсунському і Черкаському полках цей показник був ще вищий. Таким чином, на Брацлавщині полкові міста відігравали не таку значну роль у становленні козацтва, як у корінних полках. А більше 90 відсотків козаків складали мешканці невеличких міст, містечок і сіл;

12,3 відсотки в козацькому середовищі складали покозачені шляхтичі, але вони були цементуючою основою військового навику широкої маси селянства, яке влилось до лав Війська Запорозького. За соціальним складом козацтво на Брацлавщині переважно складали колишні посполиті.

З 87,7 відсотків не шляхтичів, записаних у козацький реєстр, абсолютна більшість була селянами, міщанські громади полкових міст складали до 10 відсотків. Дещо доповнювало ці цифри покозачене міщанство маленьких містечок, але ж, звичайно не перевищувало полкові міста. Не більше відсотка серед козаків було вихідців з духовного стану.

Польські джерела свідчать: “холопство, збунтувавшись, у козацтво пішло”1 0. Легкість, з якою брацлавське селянство покозачилося, пояснюється не лише соціально-етнічно-релігійними причинами, про які вже багато сказано істориками різних часів і напрямків, але і господарськими – в регіоні переважаючим у сільському господарстві було скотарство, що дозволяло селянину мобільно зніматися з насиджених місць, а не бути прив’язаним до свого клаптика землі.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963. – С. 75.

2 Крикун М. Г. Динаміка кількості поселень Брацлавського воєводства в ХVІІ-ХVІІІ ст. // Проблеми історичної географії України / Редкол.: Ф.П.Шевченко (відп. ред.) та ін. – К., 1991. – С. 34.

3 Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963. – С. 66.

4 Алепский П. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Москву. – М., 1898. – С. 15.

5 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. – Нью-Йорк, 1985. – С. 359.

6 Крикун М. Г. Динаміка кількості поселень Брацлавського воєводства в ХVІІ-ХVІІІ ст. // Проблеми історичної географії України. – К., 1991. – C. 37.

7 Мицик Ю. А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – С. 16.

8 Ермоленко А. Ф. Украинско-молдавские взаимоотношения в период Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. Автореф. дис. … канд. истор. наук. – К., 1949. – [Б. с.].

9 Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1998. – Т. 10. – С. 276.

10 Похилевич Д. Л. Структурні зміни в помісті після Визвольної війни українського й білоруського народів // 300 років возз’єднання України з Росією: Наук. зб. – Л., 1954. – С. 88.

11 Смолій В. А. Степанков В. С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // Укр. іст. журн. – 1998. – № 2. – С. 14.

ДО ПОДІЙ 1648-1655 РОКІВ НА БРАЦЛАВЩИНІ

Є.Ф.Годований

Історія Визвольної війни українського народу за незалежність уже багато десятиріч збуджує дослідницький інтерес не одного покоління вчених. На цю тему написано чимало книжок, безліч статей. І все ж класифікація подій, які в цей період відбувались на Брацлавщині, потребує певного уточнення й поглиблення. Не буде зайвим і включення драматичної сторінки з історії нашого краю у європейський контекст, щоб через порівняння висвітлити велич і масштабність тих давніх, незабутніх подій.

Подіям на Брацлавщині і Поділлі 1648-1654 років можна дати наступну періодизацію:

1. Травень 1648 – серпень 1649 рр.
2. Серпень 1649 – вересень 1651 рр.
3. Вересень 1651 – січень 1654 рр.
4. Січень 1654 – березень 1655 рр.

Розподіл Визвольної війни саме на такі етапи, можливо, і не зовсім оригінальний, зате він дозволить нам уточнити деякі нюанси, розставити акценти стосовно цих подій.

На відміну від подій на Черкащині, де боротьба проти польської шляхти одразу набула організованого характеру, виступи селян, міщан і козаків на Брацлавщині влітку 1648 року були більш стихійними. Пропонуємо таку еволюцію цих подій.

• Бунт – як стихійне повстання, заколот.
• Із приходом М.Кривоноса бунт досить швидко набуває рис повстання.
• Події початку осені 1648 року на Брацлавщині і Поділлі можна характеризувати як селянську війну.

Вище вже згадувалось, що організаційний момент у селянські виступи вніс М.Кривоніс. Проте ми не можемо ігнорувати і того, що певним каталізатором в об’єднанні, організованості повстання в даному регіоні став Ієремія Вишневецький. Не бажаючи того, він допоміг М.Кривоносу. Жорстокість І.Вишневецького, на нашу думку, була пов’язана не стільки з його особистими якостями і особливостями його характеру, скільки з його політичними уподобаннями, з розумінням того, що відбувається. На жаль, пацифікація повсталих була типовим явищем для європейської історії. Як тут не згадати каральну експедицію Кромвеля в Ірландію у 1649 році, коли в Дрогеді було вирізано 3 тисячі чоловік, а при штурмі фортеці Уексфорд дві тисячі чоловік пішли під меч. Часто в рамках “реабілітації” Вишневецького говориться про те, що він вдавався до різних видів страт, які входили в карний кодекс Речі Посполитої. Події 1648 року – це бунт, виступ проти влади. Отже, вони кваліфікувались як публічні злочини [14, с. 238]. За напад на будинок шляхтича застосовувалися такі кари, як посадження на палю, четвертування живцем або повішення на гаку. Проте назвати дії Вишневецького законними ніяк не можна. Кару смерті повинен був визначити суд. А в погребищенських і немирівських подіях його, як відомо, не було. Масові вбивства застосовувала і протилежна сторона. Єврейські джерела повідомляють, що в Немирові повстанцями було знищено 6 тисяч, а в Барі – 15 тисяч євреїв [15, с. 46-47].

Як кваліфікувати появу Ієремії Вишневецького на Брацлавщині і Поділлі? Одні називають її „каральним походом” [6, с. 113], другі – „відступом на захід з Лівобережної України” [16]. На нашу думку, пересування Вишневецького з-під Лубен до Мозира можна назвати відступом. Проте від Мозира, коли князь залишив обози, його рух вже можна називати походом, бо похід – це пересування військ у бойовому порядку. Рух князя з Житомира на Брацлавщину – це вже рейд, бо рейд – це глибокий прорив військових сил в тил противника.

Отже, події першого періоду на Брацлавщині і Поділлі важко кваліфікувати якось однозначно. Це одночасно і суспільний, і національний, і релігійний рух. І ще – це громадянська війна, яка буде тривати до Зборівського мирного договору. За цим договором, Брацлавщина входила до української держави – Гетьманщини. У зв’язку з цим, події, які відбувались на нашій території під час другого періоду, мають кваліфікуватися за іншими критеріями. Кінець 1649-1650 рр. були для Брацлавщини відносно спокійними. У січні 1651 року польські війська знову напали на Брацлавщину. Було зруйновано Шаргород, Мурафу, Чернівці, Салківці, Сутиски, знищено їх жителів. Прославилась своєю обороною Стіна. Брацлавщина вдруге піддалась нападу. Проте, якщо влітку 1648 р. її “пацифікував” магнат Вишневецький і його військова політика не подобалася центральному уряду, то тепер каральну акцію здійснювали королівські війська, здійснювала вже держава. І результати цього походу були кривавіші. Долю Погребища за літньої каральної акції 1648 року взимку 1651 року розділив Ямпіль. На відміну від Вишневецького, Калиновський пробує вести тотальну війну: він знищує жителів у багатьох населених пунктах навколо Стіни, Чернівців і Ямполя [13, с.181]. Це вже не громадянська війна, це бойові дії однієї країни проти іншої. На відміну від першого періоду, статус подій другого періоду помінявся. Війна перестала бути соціальною і релігійною. А можливо, вона залишилась і соціальною, і релігійною, і національною. Тільки до цього можна додати ще одне визначення – війна вітчизняна.

За Білоцерківським мирним договором козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство. У Брацлавське воєводство поверталась польська адміністрація. Весною 1653 року відбувся третій каральний похід на Брацлавщину. Полковники Чарнецький і Маховський з 15 тисячами жовнірів нападали на беззахисні дрібні міста і спалювали їх. Так були нещадно спалені міста Борщагівка, Немирів, Погребище, Кальник тощо.

1654 року, десь 8-10 березня на Брацлавщину вторглися основні сили польської армії. Це був четвертий похід. П.Потоцький на своєму шляху “вогнем і мечем” знищував усі села і містечка, вирізаючи мешканців, як це сталося в Копіївці та Немирові. Героїчний опір ворогові чинили жителі Мушурова, які всі загинули в боротьбі [6, с. 372 ]. Удар завдавався і по східному регіону Брацлавщини. Не вірячи в можливість успішного штурму Умані, польський гетьман 25 березня пішов звідти. Його військо переправилося через Південний Буг і знову вдалося до винищення міст і сіл Брацлавщини. Було спалено щонайменше 20 міст і знищено 10 тисяч місцевих жителів [6, с. 374].

У липні на Брацлавщину напало майже 8 тисяч жовнірів на чолі з Маховським. У жовтні 30-тисячна польська армія почала зосереджуватись під Шаргородом. У листопаді розпочалася героїчна оборона Буші, яка “ознаменувала початок страшної трагедії Брацлавщини, що тривала до березня 1655 року й призвела до її майже цілковитого спустошення та обезлюднення” [6, с. 398-399]. За даними Тишкевича, до 9 березня орда спустошила 270 сіл, містечок і міст, 1 тисячу церков, забрала в ясир не менш 200 тисяч людей, вбила майже 10 тисяч дітей.

У середині XVII ст., синхронно з подіями на Брацлавщині, Європу потрясали соціальна революція в Англії, фронда у Франції, повстання в Неаполі, Барселоні і Лісабоні. За масштабами обезлюднення до Брацлавщини ще можна прирівняти Ірландію і Сілезію. Нижньосілезькі міста „довго підносились з руїн, багато сіл було знищено назавжди”. [17, с. 67]. Боротьба проти населення Брацлавщини почалась з невеликого, в порівнянні, рейду магната Вишневецького, і закінчилась тотальною війною осені 1654 – весни 1655 рр. польських і татарських військ. Опозиція “поляк – українець” на Брацлавщині істотна, але не може бути переоцінювана. Як у приватному війську Вишневецького, так і в державних польських військах, які пустошили наш край, було багато українців. Потребує уточнення ще один аспект. Польський дослідник З.Вуйцік пише, що „Вишневецький терором відповідав на терор… і неодноразово сам його ініціював” [9, с. 65]. На нашу думку, до такої персоніфікації терору (терор Вишневецького, терор Кривоноса) приводить недооцінка ролі народних мас Брацлавщини (і не тільки).

Ініціатива в розв’язуванні насильства на Брацлавщині виходила не від козацьких вождів (Кривонос). Стихійне залякування, жорстокість прийшли знизу. Не був “чистим терористом”, використовуючи термінологію З.Вуйціка, і Вишневецький. У цьому випадку ми теж бачимо переплетення особистого і народного тероризму.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1  Мицик Ю. А., Стороженко І. С. Засвіт встали козаченьки. – Д.: Промінь, 1990. – [Б. c.].

2  Історія українського війська. – Л.: Світ,1992. – 712 с.

3  Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії… – К.: Укр. письм., 1994. – 311 с.

4  Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К.: Томіріс, 1993. – [Б. с.].

5  Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. – Мюнхен, 1954; Л., 1994. – 185 с.

6  Смолій В.А. Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К.: Либідь, 1993.

7  Widacki J. Kniaz Jarema. – Katowice: Slask, 1988.  – [Б. c.].

8  Serczyk A.W. Na dalekej Ukrainie. – Krakow – Wroclaw, 1986.  – [Б. c.].

9  Wojcik Z. Wojny kozackie w dawnej Polsce. – Krakow: KAW, 1989.  – [Б. c.].

10  Довідник з історії України – К.: Генеза, 2002. – 1136 с.

11  Осипов К. Богдан Хмельницький. – М., Молодая гвардия, 1948.  – [Б. c.].

12  Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – 335 с.

13  Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією. – К., Вид-во АН УРСР, 1954. – 331 с.

14  J.Bardah, B. Iesnodorski, M. Pietrzak. Historia panstwa i prawa polskiego. – Warszawa: PWN, 1985.  – [Б. c.].

15  Я.Хонигсман, А. Найман. Евреи Украины. – К., 1992. – 157 с.

16  Jurasz T., Dolny Slask, Warszawa. – K., 1978.  – [Б. c.].

КОЗАЦТВО БРАЦЛАВЩИНИ У ЧАСИ РУЇНИ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ВЛАДИ ПОЛЬЩІ НАД ПРАВОБЕРЕЖЖЯМ

Г.О.Шенк

Після смерті Б.Хмельницького – визначного політичного лідера, в Українській козацькій державі з усією яскравістю проявила себе типова хвороба молодих держав – боротьба за владу. Почалась “гонитва” за булавою, чвари і зради. Розбагатіла верхівка козацького товариства не бажала стояти на рівні з рядовим складом. Вона тягнулась за Польщею, тоді як рядові козаки намагалися залишитися з Москвою.

Незгоди відчувались на різних рівнях: політичному, становому, соціальному.

За статтями, прийнятими і підписаними гетьманом Юрієм Хмельницьким, Україна переходила у повну залежність від Москви. За ними у різних містах, крім Києва, мали бути воєводи Московські: у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Нарешті Україна розділилась на Правобережну і Лівобережну. Перша – під впливом Польщі, друга – під Московською зверхністю.

Поляки намагались повернути собі Задніпрянську Україну. Та московське військо на чолі з Брюховецьким не тільки перешкодило цьому, але й перейшло на Правобережжя. Не допомогло навіть знущання над людьми Стефана Чарнецького. У Брацлаві полковник Дрозд розбив загін Павла Тетері і втік. Правобережжя звільнилось від Польщі. Тоді козацтво надумало підкоритись Криму. Обрали гетьманом Петра Дорошенка (серпень 1665 р.), освічену людину, бойового козака. За часів Богдана Хмельницького вже був полковником. Беручи булаву з татарських рук, він мріяв визволити Україну від залежності сусідніх держав, зробити її нейтральною та авторитетною у середовищі постійних війн і конфліктів між країнами. Підтриманий Кримом, Дорошенко відкрито не бажав конфліктувати з Польщею, зате постійно воював з поляками на території Брацлавщини і Поділля. Так він розбив полковника – региментаря московського під Брацлавом, коли той намагався пройти до Бару. У листопаді 1665 р. полковник Мельник, наляканий військом Дорошенка, залишив полк і втік у Немирів, а звідти-у Кальник. Захопивши Немирів, Ладижин, Кальник, Дорошенко відступив до Брацлава, який мужньо боронився під керівництвом полковника Дрозда (Дрозденко). Гетьман мав 20 тисяч війська кінних і піших, проте місто взяти не міг протягом чотирьох місяців. Пізніше Василь Дрозденко із загоном перебрався із Брацлавщини по Дністру на Галичину. Там був недовго, повернувся і розбив під Уманню Дорошенка, проте був захоплений людьми гетьмана і страчений 1665 року. У листопаді цього року гетьман отаборився у Лисинці, а з ним і кримський хан Цивіргей з шістьма тисячами татар. 4 листопада він відправив татар під Немирів. Вони осадили місто, захопили тут поляків із казною і сукном, що мали служити запоріжцям за платню. На Лівобережжі почалося повстання проти Брюховецького, яке завершилось його смертю від людей Дорошенка. Так, у 1668 р. вся Україна була в руках гетьмана Петра. Та влада його не була довгою, бо на Лівобережжі обрали Многогрішного, а на Запоріжжі – Михайла Ханенка (1670 р.). Далі точились інтриги, через які Дорошенко, рятуючись від поляків, просив Туреччину вирушити на Україну. Поляки домовлялись із запорожцями, щоб ті прийшли під Ладижин і допомогли їм у боротьбі проти Дорошенка та татар. До них прибули козаки під керівництвом Ханенка та Івана Сірка. Поляки й самі змогли розбити татар під Брацлавом ще перед їх прибуттям. Дорошенко був змушений відійти до Чигирина. Брацлав був зайнятий поляками, яких привели Ян Собеський і власник Немирова – Дмитро Вишневецький. Вони звільнили Ладижин, пішли до Кальника, підкорили його і повернулись у Брацлав. Далі взялись відновлювати та будувати замки і фортеці: Могилівську, Брацлавську, Немирівську, Ладижинську і Рашківську. Гетьманом вони обрали М.Ханенка, який влаштувався у Ладижині. Дорошенко затаївся у Чигирині, а весною 1672 р. запросив на допомогу орду і рушив до Тростянця. Поляки змушені повернутись додому, бо магнати підняли заколот проти короля Михайла Корибута Вишневецького. Але потім поляки знову повернулись під Ладижин.

Відступивши від Ладижина, Дорошенко пішов із татарами під Кам’янець-Подільський на допомогу турецькому султану, який рушив на Польщу. Тяжка осада, небачений вибух міського арсеналу... і Кам’янець було здано туркам. Султан рушив далі, беручи місто за містом. Львів було викуплено. Ханенко вирішив було йти на допомогу полякам під Кам’янець, але вже було пізно. Козацькі загони у Немирові, Брацлаві, Барі і Могильові покинули фортеці і пішли до поляків.

Влітку 1672 р. влада у Немирові змінювалась майже щотижня. Турецький султан Магомет ІV, при підтримці Дорошенка, розбив поляків і підписав Бучацький мир. За цією угодою Поділля закріпилось за турками, Брацлавщина за П.Дорошенком, а усе інше дісталося Польщі. Так поляки відмовились майже від усієї Правобережної України, зате турки не зайняли Львів. Це дало можливість Росії, не порушивши Андрусівського миру, почати війну за звільнення Правобережжя від султана.

Із листа полковника Кальницького Михайла Поповича до гетьмана Самойловича про поляків „... Ляхи, а именно Модреевский с войском пришел в мой полк в Винницу и под Винницей, обступив войском, великие бедным людям чинят поборы и утеснения, податями и станциями, поголовщинами берут все, что в закромах найдут выбирают что приведет к голоду. Также обстоит дело в Немирове, Сальницах и Кальнике и в других (14 апреля 1674 г)”.

А ось виписка гетьмана Самойловича про хитрування Дорошенка і утиски поляків „...Кальницкая и немировская волости должны помощь оказывать, хотя будет в этом сложность так от частых набегов татар и через нестерпимые Дорошенковы поборы-налоги, пребывают в разорении и нищете. Поэтому лучше войскам отойти к Могилеву чтобы прокормиться…» ( май, 1674 г.).

Помер король Михайло Вишневецький і поляки обрали Яна Собеського. Хотин зайняли турки. Відчуваючи силу російського царя, Ханенко піддався йому, а Петро Дорошенко, мотивуючи умовами, відклав це до весни. Послом від російського царя у нього був Іван Мазепа. Восени 1675 р. Ян Собеський на чолі 36 тис. поляків узяв Бар, Немирів, Брацлав і Кальник, а потім і Умань. Починалась рання зима. Гетьман Станіслав Яблонський і Корецький пішли далі, а Собеський залишився зимувати у Брацлаві. Козаки воюють і у Дорошенка і у поляків і у росіян, збиті з толку політикою та інтригами.

1 серпня 1677 р. на зміну Немирівському старості Крупці князь Дмитро Вишневецький прислав нового – Стефана Куницького. Він у 1683 р. королем Собеським призначений був гетьманом. У кінці літа Куницький з’явився у Немирові, вигнавши звідси Я.Драгиніча. Мав наказ іти на Молдавію. 13 вересня українське військо вже було на берегах Тягині. Тут відбулася козацька рада, яка ухвалила „Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою”. (Бібліотечного музею Національного імені князя Чарторийського у Кракові, теки Нарушевича, ф.179 № 14 Архів 848) У листі до короля від 24 вересня Куницький повідомив, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам з піхотою стояв під Тягинею. У кінці жовтня козаки повернулись на Правобережжя. На зворотному шляху Куницький намагався захопити Бар і Меджибіж: „Гетьман писав про це: „...даремно пробували фортуни...” Далі прибув у Немирів. Король прислав Куницькому гроші, декілька гармат, порох, кулі і олово. Поповнивши ряди козаками із Немирова, пішли у похід проти турок. Про це знали у Європі, бо то відповідало бажанням європейських монархів. Король Ян Собеський у вересні 1683 р. переміг турок під Віднем. У грудні Куницький одержав від короля лист “ Підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку”. Молдавський народ і його господар Петричейку об’єднались із козаками і 4 грудня перемогли Яга-пашу під Кіцканами. Далі Куницький пішов до Чорного моря і завоював Ізмаїл і Кілію. Австрійський художник Й.М.Лерх навіть намалював картину про перемогу Куницького над татарами (Кіцкани). Про цей тріумф писали і європейські газети. Але турки вирішили відплатити за поразки. 30 грудня з’явилось військо хана Хаджи-Гірея. Бій йшов 5 днів...

У січні 1677 р. Петро Дорошенко склав із себе гетьманство, а 1 липня на Україні з’явився Юрко Хмельницький. Спалив Канів та помордував людей. Султан дав йому титул князя – гетьмана і відправив завойовувати Україну. Поляки відступили, звільнивши Кальник, Немирів, Лінці і Жорнище. Хмельницький зайняв їх, а Немирів зробив своєю резиденцією. На Виспі відгородили місце, побудували двоповерхові будинки для нього, його друзів та для гарему, який „новоспечений” князь привіз із Кам’янця, людей розмістив на Штилівці. Села в окрузі стояли порожні, бо доросле населення пішло у загони Богдана Хмельницького, Дорошенка. Юрко завів податки на міське населення Немирова та Брацлава. Скоро його зненавиділо усе населення – здирства та знущання, вбивства і зрада – завершились для Юрка трагічно.

Після нього султан призначив Дуку орудувати на Правобережжі. Той почав закликати людей на “осади”, бо Україна була пусткою. Нічого путнього з того не вийшло, бо поляки його впіймали і стратили. Тоді Собеський почав займатись заселенням Правобережних територій. Зразу ж було дано команду формувати тут козацькі полки. В останній чверті XVII ст. Іскра очолював полк у Корсуні, Самусь – у Богуславі, Андрій Абазин – на Побужжі, Семен Палій – на Фастівщині. Люди у полки прибували дуже активно. Тепер ще про бій під Тобаком. Дізнавшись про підхід Хаджі – Гірея, Куницький не витримав натиску. Із загоном кінних перебрався через Дністер, залишивши табір, де зосталося багато людей. Вони організовано відбили усі атаки (4 тис. козаків і молдаван). Після бою козаки обрали гетьманом немирівчанина Андрія Могилу, який керував боєм. А Куницький втік у Немирів. Він зайнявся агітацією лівобережних людей для переселення їх на Правобережжя. Особливо активно цю роботу проводила його дружина, що була у Богуславі, а коли за нею почали полювати люди гетьмана І.Самойловича, то вона втекла до чоловіка у Немирів.

Але негідна поведінка Куницького під Тобаком мала бути покарана. Група козаків прибула у Немирів і примусила гетьмана приїхати до Могилева, де чекав його А.Могила. У березні там відбулась козацька рада. На ній переобрали гетьмана, а самого Куницького вбили, коли він, „змінивши козацький жупан на чернецький одяг”, збирався втекти.

Важливим у час гетьманування Куницького було те, що з козаками двічі розраховувалися значними грішми. 13 грудня 1683 р. були виплачені гроші п’яти козацьким полкам (по 400 чоловік) С.Куницького, В.Іскрицького, Я.Ворони, С.Корсунця і А.Зеленецького (Брацлавський полк). Ці полки брали участь у боях під Віднем (окрім Куницького ). Після смерті Куницького козаками керував гетьман Андрій Могила. 1685 року він із 6тис. козаків розгромив під Немировом татар. Козаки ставали все більш самостійні, неохоче підкорялись польському королю та магнатам. Тому в 1689 р. поляки виступили із проханням до короля про скасування козацьких привілеїв і про виселення їх із маєтностей. Взимку цього ж року загинув А.Могила і король призначив гетьманом Грицька. У 1697 р. було заборонено оселятись козакам у маєтностях польських власників. Потім поляки знову оволоділи Кам’янець – Подільським і коронний гетьман С.Яблоновський дав наказ С.Палію, А.Абазину, Барабашу розпустити полки і розійтись по домівках. Обурені козаки поповнили загони повстанців на чолі з С.Палієм. Поляки розпочали репресії проти козаків. С.Палій розгромив у 1700 р. шляхту і зайняв Фастів. Восени загони Самуся підійшли до Немирова. Фортечка була взята миттєво, бо охорона слабка, а населення містечка загітоване посланцями Палія. Окрім того, під Немировом жив козак чи осадчий Федір Білецький. Був міцним господарем, а ще мав таємничих гостей, які приїжджали пізно ввечері чи вночі і зникали до сходу сонця. У нього бували і люди Абазина. Мав добру ватагу і своїх людей, допомагав у захопленні містечка. Назвався за козацьким звичаєм Шпаком і далі воював по усій Україні, громив польські маєтки так, що поляки попросили захисту у короля. Коли прохання стали настійливими, той звернувся до Шпака з пропозицією перейти на службу до нього. Федір відмовився і погодився на пропозицію російського князя Голіцина.

Заворушення на Правобережжі продовжувались, і поляки вирішили розгромити його силами власників, великих магнатів.

У Немирові з’явився Гриць Борисенко, що хотів помститись Олексі – сотнику, власника Немирова Йосипа Потоцького. Зупинився у Шпака і однієї неділі на ринку ножем убив Олексу. Його схопили люди і посадили під арешт. Проте були й такі, що йому співчували, бо добре пам’ятали, як Потоцький розправлявся з повсталими. Тут з’явився шляхтич Пирха і натовп збирався поквитатися з ним, та він повідомив, що загони поляків йдуть на Брацлавщину самовільно, без дозволу короля. Отож, їх треба спинити і видати королю. Усі зраділи нагоді розправитись з магнатами, тому випустили Борисенка і під керівництвом осавула Наливайка з Кирнасівки рушили у похід.

Вони зустрілись з передовим польським загоном Станіслава Парлевського, розбили його і забрали касу. Та гетьман Сенявський прийшов у Немирів і помордував жителів. Повстанці змушені були піти на південь. Під Ладижином розгорівся бій, у якому поляки захопили пораненого А.Абазина, а потім стратили його у Немирові. Шпак воював десь на Волині.

Через декілька років вже його син Захар боровся із поляками у загоні Верлана. У цьому ж загоні воював і надвірний козак князя Любомирського Сава Чалий. Майже одразу з початком повстання він відділився в окремий загін. Переможні бої з поляками – і слава про Саву рознеслась по всій Україні. Поляки вирішили його знешкодити. Це вдалося Потоцькому, який запропонував Чалому службу. Причини зради Савою козацького товариства залишились невідомими. Є пояснення побутове, але є й політичне. Сава мав порозумітися із прихильником Івана Мазепи, що помер у Молдавії після поразки шведів під Полтавою у 1709 р., Орликом, що став гетьманом у вигнанні. Орлик склав Конституцію України і шукав підтримки у європейських володарів. Сава з ним зустрічався у Бугогардівській Паланці. Іван Мазепа мав підтримку Йосипа Потоцького, який був серед тих, хто згодом поховав його. Можливо саме тому Сава згодився на службу у поляка. Тепер він так же успішно воював із козаками, як перед цим із поляками. Нападав на Паланку, навіть викрав козацьку касу, спалив церкву. Терпіння козаків увірвалось, на нараді з приводу захоплення Сави виявилося багато бажаючих для виконання місії. Доручили це Гнату Голому. Він довго ходив по околицях Немирова, потайки спостерігаючи за родиною Чалого і одного дня захопив його у тестя, куди той приїхав із молодою дружиною і малим сином. Чалого судили козаки і забили палицями.

Цар Петро І не пробачив Україні діянь Івана Мазепи та його прихильників. Прийшли роки знищення козацтва. Їх використовували як робочу силу при будівництві каналів та міст. Вивозили на Кавказ для війни з турками. Не дозволялось обирати старших. Гетьмани П.Полуботок, І.Скоропадський, Д.Апостол були обмежені у своїх діях і можливостях.

Роки гайдамаччини пов’язані з Брацлавщиною. 1713 року у с.Воробіївці оселився волох Антон Табан. Він мав тісні зв’язки з козаками. Гайдамаки приїздили до нього, щоб відпочити та розділити трофейні скарби, які забирали у шляхти. Пізніше Антон переїхав до Умані. Туди приїздили козаки із Січі за хлібом. Контакти з Потоцьким вплинули на Табана і він зрадив козаків. Виказав 18 козаків Ведмедівського куреня, що прибули у м.Стеблів для закупівлі пшениці. Їх відправили у Немирів і повісили..

Із Немирова повідомили у грудні, що з’явився „новий бунтівник Тарас з козаками січовими” (Архив Юго-Запарной Руси, часть ІІІ, том 3, 1876 г.) Особливо активними були дії гайдамаків у кінці 1737 р. та у наступному. Для оборони від гайдамаків брацлавська шляхта створила міліцію (1750 р.). 1760 року знову почалося пожвавлення повстання, у якому активну участь брали козаки із Січі. Далі – Коліївщина і репресії у Кодні, що тривали чотири роки.

Про козаків усіх часів залишилась згадка у топоніміці околиць.

Жив козак Сорока. За Печерою коло Шпикова був хутір Сорока, коло Брацлава – село Сорокодуби, біля Немирова – Сорокотяженці, про історію назви якого розповідають очевидці. Було село Печене, а звалося так тому, що постійно спалювалось татарами. Відбувся бій сотника Сороки з турками, які були знищені, а село з того часу назвали – Сорокотяженці.

Недалеко село Семенки, засноване козаком Семеном, Супрунівка, Козаківка, Кудлаї. Усі назви пов’язані із прізвищами та іменами козаків. У спогадах польського письменника і публіциста Зигмунда Мілковського, який навчався у Немирівському дворянському училищі, є спогади про той час (1831-1832 рр.).

„Зигмут Подгорський мав із собою козака старого, що ходив у едвабній камізельці й широких шароварах. Закладав оселедець за вухо і мав у вусі дужу, срібну сережку. Сережка дуже мене цікавила. Запитав у козака:

-    Нащо то носиш? А він сказав, що носить тому, що може через це чути, як росте трава.

-    Тобі трава нічого не каже, а я чую : бззз...”.

Може то був один з останніх козаків України, людина, яка була такою природною, як сонце, вітер, трава, як Воля і Звитяга.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Реєстр Війська запорізького 1649 року. – К., 1995. – С. 285-287.

Грушевський М. Ілюстрована історія України – К., 1913. – 170 с.

Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: В З т. – К., 1990.

Рігельман А. Летописное повествованіе о Малой Россіи и ея городах и козаках вообще. – М., 1847. – 201 с.

Історико-географічний збірник / за ред. М.Грушевського. – К., 1931.  – 219 с.

Балінський М., Ліпінська Т. Старожитно Подільська.  – [Б. м.]. – 1845.  – [Б. c.].

Чухліб Т.В. Українсько-польська військова взаємодія під час гетьману-вання С.Куницького (1683-1884 рр.) // Укр. іст. журн. – 2000. – № 5. – С. 44-56

Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 3. – 592 с.

Валк-Карачевський В. Борьба Польши с козачеством во второй половине XVI и в начале XVIІ века. – К., 1899.  – 361 с.

Ефименко Н.И. Борьба украинских казаков с Польшей в первуй половине XVIІ века.  – [Б. вих. д.].

Ткаченко М. Уманщина в XVI-XVIІ вв. // Записки історико-філологічного відділу: Зб. / Ред. А.Кримський. – К.: УАН, 1926. – Кн. ХІ.  – [Б. c.].

ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ У БАРСЬКОМУ СТАРОСТВІ

М.П.Йолтуховський

Впродовж кількох століть Барське староство було порубіжним з степом. Бар довгий час відігравав важливу роль в історії оборони і разом з тим колонізації Східного Поділля. Ці обставини й визначили місце Бару в історії визвольних змагань.

Михайло Грушевський у своїй праці “Барська економічна шляхта” відмітив: “Як відомо, це було одне з найстаріших козацьких гнізд; тут, поряд з деякими іншими окраїнними староствами, одержало козацтво первинну свою організацію. Організація шляхетського населення також мала подібні риси з козацькою організацією: вся шляхта складала в сукупності Барський полк, з полковником на чолі, з іншими військовими чинами... Барський шляхтич до кінця днів Речі Посполитої зберігав туземну, південно-руську подобу і стояв близько до народної маси...Околична шляхта брала участь і в козацьких змаганнях, і в гайдамацьких наїздах.

“Магістерська дисертація М.Грушевського “Барське староство” детально аналізує організацію служилого землеволодіння, становий устрій і управління та історію місцевих шляхетських родів цього краю. Нащадки подільських шляхтичів і бояр барських, зокрема Васютинських, Галузинських, Гальчинських, Йолтуховських, Коростовських і тепер проживають в самому місті та його околицях.

Ставши на початку XVII ст. штаб-квартирою барського старости і польського гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського, Бар і замок розбудовується під наглядом відомого французького інженера Гійома-Левасера де Боплана. Арсенал в Барі в цей же час будував інженер-архітектор К.Арцишевський, автор аналогічних споруд в Мальборці, Луцьку, Варшаві, Львові, Кам’янці-Подільському.

Національно-релігійне і соціальне невдоволення в нашім краї досягло своєї кульмінації влітку 1648 року, після Жовтоводської і Корсунської перемог військ Б.Хмельницького.

Становище польської залоги в Барі з кожним днем ускладнювалося. Ці “ворота до Східного Поділля” мали особливе стратегічне значення, тому сюди королевич Кароль направив для підсилення 200 німецьких драгунів і 200 піхотинців з чотирма гарматами. А всього в залозі було близько трьох тисяч осіб, що “збрелись... з усієї України” і мали на озброєнні 50 гармат, мушкетів, 100 бочок пороху, достатню кількість куль, гніт та інших припасів бойового спорядження.

З досвіду козацько-селянських повстань Б.Хмельницький добре знав, що в містах-фортецях завжди зосереджувалися військові сили здатні відіграти важливу роль у придушенні повсталих. Щоб запобігти цьому, гетьман в червні 1648 року послав на Поділля війська під проводом наказного гетьмана Максима Кривоноса та полковників Гирі та Ганжі.

Зібравши свої сили під Ялтушковом, полки Брацлавця і Габача, загони Кушки (Кошки) з Ямполя, Якуша з Брацлава, розпочали наступ на Бар.

За свідченням Подільського судді Лукача М’ясковського, бойові дії тут відбулися 23-30 липня за старим стилем.

Повстанці спочатку контратакували німецьких піхотинців і драгунів, якими командував Кульчій, та з ходу захопили Бар Чемериський ( на правому березі річки Рів). Окремі німці встигли, руйнуючи міст, перебратися до міцно укріпленого Ляцького (Польського) Бару.

За два наступні дні під Бар підійшли всі повстанські сили, і було підготовлено все для штурму: драбини, сучкуваті колоди, плоти.

Штурм однієї з найсильніших фортець Поділля розпочався “сушею і водою” ранком 7 серпня (28 липня) під прикриттям сильного туману і диму від підпаленої вологої соломи. Залога сподівалася удару біля греблі і млина, де не було валу і стояв поганенький частокіл. Але, домовившись з жителями Руського Бару, вирішального удару повстанці завдали в тил залозі з боку Замкових та Іванівських воріт.

Однак спроба одразу взяти замок захлинулась від сильного гарматного вогню. І лише 9 серпня ( 30 липня ) після гарматного обстрілу фортеці і при сприянні місцевого населення повстанці проникли в замок і після запеклого бою 10 серпня оволоділи ним. Негайно було відправлено листа до Максима Кривоноса, аби він з’ясував у Богдана Хмельницького, що їм робити з сином коронного гетьмана Андрієм Потоцьким та іншими полоненими, гарматами та військовим припасом.

Згаданий Л.М’ясковський у листі до магната А.Синявського писав, що “ після взяття Бару наче сильний вогонь пожеж наступає на нас”.

В місті відбулася початкова стадія творення полково – сотенної адміністрації Подільського полку на чолі з Олександренком.

У лютому 1649 року королівські війська, порушивши тимчасове перемир’я, захопили Бар. Міщани,  „які брами у минулому році козакам відчинили”, зазнали страшних тортур.

16 лютого 1651 року Бар був взятий знову самим Б.Хмельницьким, а потім кілька разів переходив у руки воюючих сторін. В історичних документах фігурують універсали гетьмана від 18 червня 1652 року, 12-13 червня 1653 року з поміткою “в таборі під Баром”.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1. Грушевський М.С. Барське староство: історичні нариси (XV-XVIII ст.). – Л., 1996. – 623 с.
2. Грушевский М.С. Барская околичная шляхта XVIII в.: Этнограф. очерк // Киев. старина. – 1892. – Т. XXXVI. – С. 260-277.
3. Подільська старовина: Зб. наук. праць. – Вінниця, 1993. – 478 с.
4. Барладин І.Д., Йолтуховський М.П. Історія рідного краю. – Бар, 1991. – Ч. 1. – 69 с.
5. Малахов Д.В. По восточному Подолью. – М., 1988. – 167 с.
6. Ролле А.Й. Подільські замки на мунтенських рубежах. – Варшава, 1880. – Т. 3. – [Б.с.]. – (Пол. мовою).

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

О.М.Пірняк

Чия правда, чия кривда,

І чиї ми діти.

                                    Тарас Шевченко

Как нужно создать эту драму?

Облечь её в месячную ночь и её серебряное сияние и в роскошное дыхание юга.

Облить её сверкающим потоком солнечных ярких лучей, и да исполнится она вся нестерпимого блеска!

Осветить её всю минувшим и вызванным из строя удалившихся веков, полным старины временем, обвить разгулом, казачком и всем раздольем воли.

И в потоп речей неугасаемой страсти, и в решительный, отрывистый лаконизм силы и свободы, и в ужасный, дышащий диким мщением порыв, и в грубые, суровые добродетели, и в железные, несмягчённые пороки, и в самоотвержение неслыханное, дикое и нечеловечески великодушное.

И в беспечность забубенных веков.

Н.Гоголь .

Наброски драмы из украинской истории.

Одна із самих героїчних сторінок Визвольної війни написана Бушею. В листопаді самовіддано захищали бушанці свою фортецю.

На високих скелястих берегах річки Мурафи – протоки Дністра розташувалось подільське село Буша. Майже в центрі Буші зі східної лівої частини тече тиха невеличка річенька Бушанка, яка впадає в річку Мурафу, утворюючи трикутник, подібний до гострого клину, піднімаючись від обійм двох річок вверх на високу гору.

Тут, посередині цього трикутника, була збудована фортеця, котру сучасники називали одним із ключів до Подільського краю. З обох сторін кам’яного клину тоді височіли, врізавшись в скелі, товстенні мури з бійницями і оборонні вежі.

За межами фортеці, на лівому березі тихої Бушанки, розкинулось містечко. Фортецю побудував польський воєвода Корецький.

З історичних джерел відомо, що 16 вересня 1617 року тут був підписаний договір про перемир’я між Польщею та Туреччиною.

На Поділлі особливо гострого характеру набрала боротьба, де знаходились міста-фортеці. У першій половині липня почали формуватися великі загони з повсталих селян і міщан. Мешканці Буші разом з жителями Ямполя становили кістяк полку, створеного Кошкою.

За розпорядженням М.Кривоноса отримали наказ вирушати на Бар, щоб спільними силами оволодіти містом. Бар був надзвичайно укріплений. Шляхта, що втекла сюди з інших міст, налічувала кілька тисяч осіб. Бар був взятий.

На початку серпня боротьба повстанців Поділля активізувалась. Одним із центрів основних сил, де зосереджувались опришки, стала Буша. Спроби М.Калиновського взимку 1652 року відновити на Поділлі польсько-шляхетські порядки і придушити опришківський рух успіху не мали.

Після Переяславської ради в кінці січня в Бушу прибув представник російського уряду князь Борятинський Ю.М., якому населення присягнуло.

16 березня П.Потоцький видав універсал до жителів Брацлавського воєводства їх, що прибув не для пролиття крові. Одночасно погрожував, що ті, хто виявить непокору, заплатить своєю кров’ю. Він наказав Окуню захопити Бушу, де було, за словами анонімного офіцера, учасника походу на Брацлавщину, немало того гультяйства подністровського, яким командував Гречка.

Ранком за милю від Буші Окунь наказав бити в бубни. Під стінами Буші почалися бої, в яких польсько-шляхетські хоругви зазнали відчутних втрат.

Довідавшись про наступ ворога на Бушу, Б.Хмельницький наказав йти на допомогу бушанцям, уманському, брацлавському і вінницькому полкам. Але взяти Бушу йому не вдалося. Окунь повернув на початку квітня на Миргород, щоб захопити його, але був поранений і помер.

Під Шаргородом підійшло кілька тисяч жовнірів полковника Дедунецького, і козацька залога змушена була відступити. Згодом жовнірам вдалося утвердитися в Могилеві. Лише міцно укріплена Буша залишилась неприступною. В умовах смертельної небезпеки загони опришків (левенців) Подністров’я, козаки, жителі навколишніх містечок і сіл, частина молдавських повстанців почали збиратися в Буші. Важко точно встановити кількість людей, які зібралися за стінами міста. В.Коховський засвідчує, що в ньому перебувало 16 тисяч осіб, в тому числі 6 тисяч із них складали залогу. В мемуарах польського шляхтича М.Ємоловського відзначається, що в Буші закрилося кілька тисяч опришків. Очевидно, дані В. Коховського значно перебільшені; в місті не було більше 6-8 тисяч осіб.

На чолі залоги стояв полковник опришків Гречка. Є дані, що в місті перебував також полковник Гавротенко. Вони доклали всіх зусиль, щоб підготуватися до оборони.

В другій половині листопада польсько-шляхетське військо зупинилося під Шаргородом. Ворогу здалися Красне, Мурафа і Чернівці. Потоцький вирішив оволодіти Бушею. За його наказом армія вирушила до міста. В авангарді йшли полки під проводом С.Чарнецького. 18 листопада під стінами Буші з’явилися хоругви королівського полку, який дещо відірвався від основних сил. Гречка уміло використовував ситуацію. Опришки і козаки пробили вилазку і в бою під стінами розбили хоругви полку. Здобута перемога викликала у захисників Буші велику радість і з цієї нагоди вдарили в дзвони семи церков.

Незабаром підійшов з основними силами С.Чарнецький, який уважно почав вивчати систему укріплень, вишукуючи в них слабко-захищені місця. Вирішив завдати удару по місту з боку брами, що знаходилась на рівнині. В перших лавах атакуючих йшли німецькі драгуни, очолювані майором Гебартом. Зав’язався жорсткий бій. Селяни, козаки, молдавські повстанці захищались з небаченою мужністю. Ворог оволодів валом і проник у середину міста. Йшла боротьба за кожний будинок. Гречка, враховуючи напрям вітру, наказав запалити будівлі в тилу ворога. Ворог послабив натиск. Цим відразу скористались захисники міста, які з новою силою вдарили в супротивника. В бою був поранений смертельно в голову рогатиною Гембарт, зазнав поранення в ногу Чарнецький, загинуло чимало шляхти. Поляки почали відступати і незабаром опришки і козаки повернули собі втрачені позиції. Протягом цього дня сюди підійшли всі сили коронного війська. Ніч була тривожна.

Опришки, козаки, міщани Буші готувались до останнього бою. Захисники Буші розуміли всю трагічність боротьби, але вирішили битися до останнього, краще загинути в боротьбі, ніж здатися жовнірам. Від коронного до них прибув сурмач з пропозицією здатися. За одними даними вони вивели його на вали і розстріляли, за іншими-прогнали.

Гетьмани вирішили розпочати генеральний штурм Буші з усіх сторін. Після гарматного обстрілу жовніри рушили на укріплення міста. Розпочався відчайдушний бій, який тривав майже цілий день. Стала  відчуватись нестача резерву. Гречка вирішив зняти частину опришків і козаків з валів, що прикривали місто з боків. Під вечір С.Чарнецький помітив, що з цього боку значно слабший вогонь, ніж з інших місць укріплення. Перевіривши глибину води в ставу, він зрозумів, що через нього можна завдати вирішальних ударів по залозі Буші. Він наказав розкопати греблю, і вода почала стікати. Жовніри використали момент і завдали сильного удару опришкам і козакам, яких було небагато. Хорунжий зумів захопити найвищий тунель і запалити дерев’яну вежу в системі укріплень. Вітер дув у бік міських будинків, і полум’я охопило найближчі з них.

Серед обложених почалося сум’яття. Жовніри проникли в місто, але оборонці і не думали здаватися. Бій в палаючій Буші йшов за кожний будинок. Бушанці самі підпалювали свої будинки і кидались вогонь. За свідченням В. Коховського, – одні жінки й дівчата разом з дітьми – в полум’я, інші – в криниці. Дружина сотника Зависного (за іншими даними полковника Гавротенка), побачивши загибель свого чоловіка, кинулась до бочки з порохом, сіла на неї, і коли жовніри підбігли, вона запалила порох. Пролунав сильний вибух, від якого загинуло чимало ворогів.

Розлючені шаленим опором залоги і міщан, жовніри не жаліли нікого, знищуючи всіх без винятку. Всю ніч з 19 по 20 листопада 1654 року палало місто, яке було фактично мертве.

Тільки незначній частині його захисників вдалося вирватися з міста і заховатись в околицях. Так , 20 листопада жовніри натрапили на печеру, у якій, як пише Костомаров, перебувало 70 осіб, в основному жінки і діти. У відповідь на вимогу здатися вони відповіли пострілами. Тоді за наказом полковника Целярія жовніри спрямували до печери бурхливий потік води. Вода залила печеру і всі загинули.

Ганебний “подвиг” п’яних від люті магнатів та шляхтичів ліг чорною плямою на історію “рицарства польського”.

Цей злочин уже через сто років, наприкінці ХІХ століття не зміг не засудити навіть один із шляхетських істориків Антоній Ролле.

Описуючи Бушанську трагедію, він писав: “...ми ще і сьогодні не можемо без почуття сорому повторити згадки про те, що 16 тис. чол., незачеплених вогнем та кулями, польське військо вирізало впень, нікого не милуючи”.

Місто Буша і фортеця повністю були зруйновані. Через 18 років, в 1672 році, подорожуючи по Поділлю, німецький генерал Ульріх фон Вердум пише у своєму щоденнику: “Дня 16 листопада з Ямполя попід височини, а далі і веселою рівниною, з якої по скелях спустилося у долину аж до злиття двох рік Мурафи і Буші, перша з яких пливе з півдня, а друга з півночі, а там, де з’єднуються, утворюється гострий кут із скель. На цій верхівці і далі суші колись стояло місто Буша. Руїни ще видно, а з них можна судити, що місто було збудоване у вигляді довгого трикутника, дві сторони якого обмивали ріки, а третю захищали вали і рів. Лише 18 років тому його зруйнували поляки. А через кілька років татари забрали з нього мешканців, які ще залишились. Тепер там немає нічого, крім чотирьох хат, млина і напівзруйнованої церкви”.

Трагічна і водночас героїчна оборона Буші назавжди закарбувалась в пам’яті народу, як символ незламності духу, могутності і вірності народних мас своїм ідеалам, символ непереможності в боротьбі проти соціального, національного і релігійного гніту за незалежність української держави.

На цьому героїчному і священному місці створено державний краєзнавчий заповідник кам’яних скульптур героїв-захисників Буші.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т. – К.: Наук. думка, 1996. – 880 с.

Історія Української РСР: В 2 т.  – К.: Наук. думка, 1988. – Т. І. – 740 с.

Історія України в особах ІХ-ХVІІІ ст.. – К. : Україна, 1993. – 396 с.

Ключевський В.О. Курс русской истории.  – М.: Мысль, 1989. – Т. 4. – 398 с.

Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. – М., 1992. – Кн. 3. – 350 с.

Лихачев Д.С. Слово о полку Игореве. – М., 1982. – 175 с.

Ефименко А. Истории украинского народа. – К., 1990. – 512 с.

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2 т. – К., 1992. – Т. І. – 640 с.

Українка Л. Поезії. Поеми. – К., 1975. – 501 с.

Ульріх фон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672... через королівство Польське... // Жовтень. – 1983. – № 9. – С. 87-99; № 10. – С. 89-105.

КОЗАЦТВО НА ПОДІЛЛІ ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ НА МОГИЛІВ-ПОДІЛЬЩИНІ

Н. М. Вартанович

“Не раз Потоцький Миколай

 Бив цвяхи в віко України.

 Жолкевський плюндрував наш край,

 Та ми вставали із руїни...

 Душа народу нині спить

 В козацьких праведних могилах.       

 Її потрібно розбудить

 Й вона згуртує нові сили...

                                                    Горобець М. “Дума про Богдана”

Так писав на честь 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького краєзнавець з Могилева-Подільського, історик і поет Микола Опанасович Горобець, який значну частину свого життя приділив дослі­дженню теми: „Козацтво і Могилів-Подільщина”. Адже ж сам Богдан Хмельницький, як свідчать архівні документи про його перебування на Вінниччині, побував і у нас, на Могилів-Подільщині. Вперше це відбулося у серпні-вересні 1620 р., коли, йдучи битись з турками, батько Богдана взяв його з собою. Загін Хмельницького пройшов Могилів-Подільсь­кий, Чернівці, Лозове, переправився через Дністер. Битва відбулася під Цецорою, поблизу румунського міста Ясси. Тоді він потрапив у турецьку неволю. Вдруге – у червні 1652 р., будучи вже гетьманом Війська Запорозького, коли у боротьбі з польською шляхтою була зроблена спроба взяти Кам’янець-Подільський.

Історія Могилева-Подільського як полкового міста пов’язана з подіями визвольних змагань доби Б.Хмельницького. На той час це був значний не лише торговий, але й військово-політичний центр. Тут переплітались інтереси України, Молдови, Польщі, Кримського ханства, Туреччини. Місто переправи через Дністер прикривав замок, побудований воєводою Стефаном Потоцьким. 1643 року тут, на перехресті шляхів, була поставлена митниця. 1648 р. сюди прийшли загони козацьких полковників Івана Ганжі та Максима Кривоноса. Ось то­ді Могилів став полковим містом. В цей полк як сотенні міста ввійшли Шаргород, Ямпіль, Ольшана, Рашків. Влітку наступного року Могилівський полк влився в Брацлавський. Але 1657 р. він знову відтворився як Поділь­ський чи Придністрянський.

Очолював Могилівський полк полковник Євстафій (Остап) Гоголь. Як зазначено у дослідженні Т.В.Чухліба, „Є.Гоголь успішно керував діями могилівської залоги, а також „на вилазках польських людей і татар побили багато”. Як же це відбувалося?

Йшов січень 1660-го року. Коронний гетьман Польщі Станіслав Потоцький завершив підготовку до наступу на Поділля. І, як пише професор з Кам’янця-Подільського В.С.Степанков: „До честі О.Гоголя, полковник, дякуючи прекрасно налагодженій розвідці, заздалегідь дізнався про ворожий задум і вчасно вжив заходів для захисту міста...”

На що тоді перетворився Могилів? По-перше, всіх жінок і дітей переправили до Молдови. Чисельність залоги складала 5-6 тис. осіб. 3 боку колишнього ставу (нині вулиця Стависька) було підготовлено таємні виходи з міста. Вали облили водою, перетворивши їх у льодові укріплення. На Дністрі прорубали ополонки. Проти ворога використовували й засоби партизанської боротьби: ховали хліб й інші їстівні припаси, палили сіно й солому...

Бої розпочалися наприкінці лютого після неодноразових пропозицій польського гетьмана Івана Виговського до оборонців с.Озаринці та Могилева скласти зброю. Пер­ший наступ був проведений німецькими підрозділами. Контрудар оборонців був надзвичайно сильним. Жовніри почали відступати. Польський гетьман не сподівався на це, але не розгубився: залучив до штурму всіх, кого зміг, навіть слуг і обозну челядь. Сам і очолив колони наступаючих. Бій спалахнув з новою силою. Оборонці почали відходити від Озаринець до міських укріплень. Поляки увірвалися до Могилева. Наступила критична хвилина. Почалося замішання, але ще не паніка. Помітивши це, О.Гоголь вигукнув: „Гей, в ім’я Христа, всі на захист майдану!” Всі кинулися на ворогів: билися не лише «стрільбою» і шаблями, але й киями, сокирами, голоблями. Жовніри знов почали від­ступати. Звільнивши від них місто, українці продовжували їх переслідувати: потопили в ополонках, покидали у „вовчі ями”, деяких захопили у полон. Втрати польської армії були великими: загинуло майже 3 тис. осіб. Повністю була розбита німецька піхота. Ця поразка зіграла важливу роль у провалі намірів польського командування оволодіти Поділлям. І, як читаємо у В.Степанкова: „...героїчна оборона Могилева у третій декаді лютого 1660 р. становить собою одну з яскравих сторінок як історії міста, так і таланту подільського полковника Остапа Гоголя”. На жаль, в місті ні пам’ятника Остапу Гоголю, ні вулиці, яка б носила його ім’я, немає, але стоїть на одній з центральних площ нашого міста пам’ятник його праправнуку – Миколі Гоголю (до речі, перший пам’ятник з тих, які були встановлені письменнику на території нашої держави).

Знаходимо також в українській історіографії відомості про зв’язки Максима Кривоноса з історією нашого міста, завдяки якому визвольний рух на Поділлі 1648 року став всенародним. До десятитисячного загону запорозьких козаків М.Кривоніс приєднав, як селянські загони, так і окремих хоробрих звитяжців з Могилева та його округи. Сам М.Кривоніс не тільки не раз бував у Могилеві, але, як свідчать деякі джерела, і народився у нашому місті в сім”ї ремісника-кушніра.

З історією міста пов’язана й біографія Петра Могили, який народився в Молдові, але саме тут, в місті, яке заснував його дядько (Ярема Могила), опановував військове мистецтво і, навіть, воював. Справа в тому, що свого часу він ніс службу у війську Станіслава Жолкевського, штаб якого знаходився у Могилеві. Тут він спілкувався із запорозькими козаками, які прийшли на допомогу Речі Посполитій, аби покінчити з падишахом; воював у складі об’єднаних козацько-польських загонів під командуванням Петра Сагайдачного в боях за Хотин. В багатьох історичних дослідженнях часто згадується Могилів, бої поблизу нього, дислокація в ньому військ саме в той період, коли в місті служив Петро Могила.

Отже, він не міг не бути свідком чи учасником тих трагічних або переможних битв за визволення. Особливо в час, коли запорозькі козаки і польські жовніри об’єднувалися для удару по османському війську. І незаперечний той факт, що Петро Могила – учасник найбільшої Хотинської битви 1621 р., яка зупинила навалу турецько-татарських військ. А переходи військ від Хотина до Могилева, з Могилева до Хотина були досить часті, як і бої поблизу міста. Невідомо тільки, чи брав участь Петро Могила у битві під Цецорою.

В пам’ять про Петра Могилу в місті народилась ідея: відкрити на його честь, в знак великої шани і поваги до його сподвижницького життя Могилів-Подільський колегіум – елітний навчальний заклад, дочірній колегіум Києво-Могилянської академії, яку заснував Петро Могила.

Пов’язане з історією нашого міста й ім’я Андрія Могили – гетьмана Правобережної України. Життя і діяльність цього гетьмана мало досліджені, але стало відомо, що Андрія Могилу, як і колись Петра Сагайдачного 1621 р., було обрано гетьманом у нашому місті. Це вже був 1684-й рік. Хоча, як зазначає Т.Чухліб, „...не слід робити з А.Могили народного героя...”, але серед його заслуг – є „...колонізація Правобережної України, відродження козацьких полків, захист українських земель, Речі Посполитої та усієї Східної Європи від турецько-татарської агресії, без чого був би неможливий рух правобережного козацтва за своє визволення з-під влади польської шляхти...”

З історією міста пов’язана доля й Петра Конашевича-Сагайдачного – талановитого полководця і видатного дипломата. Двічі турки розбили поляків під Бушею та Цецорою. Поляки вирішили взяти реванш. Їхній гетьман Яцько Бородавка більшу частину своїх військ зосередив біля Могилева-Подільського. Звідси він посилав у глиб Молдови свої загони. Один з них під Сучавою розбив Хусейн-паша. 26 серпня Джанібек-Гірей, як пише Олена Апанович у книзі „Розповіді про запорізьких козаків”, атакував козацьке військо під Могилевом на Дністрі. І козаки знову втратили близько 800 чоловік. І тоді в Могилеві відбулася козацька рада. Яцька Бородавку було звинувачено у розпорошенні військових сил на правобережжі Дністра. Там козацьке військо втратило близько чотирьох тисяч чоловік. Козаки скинули Бородавку з гетьманства, а на його місце обрали Петра Сагайдачного, який-таки доклав вирішальних зусиль, щоб розбити турків під Хотином. Помер П.Сагайдачний від рани, одержаної від отруєної татарської стріли, під час переходу з Могилева до Хотина. Є в нашому місці вулиця, яка носить його ім’я. І просто дивно, що немає пам’ятника, тим більше, що тут пролягає кор­дон нашої держави, знаходяться південно-західні ворота в Україну. А якщо звернути увагу на те, що через Дністер, близько від Могилева – в молдавському селі Березівка встановлено пам’ятник Станіславу Жолкевському на кошти, зібрані поляками нашого міста у 1906 році, то мимоволі спадають на думку слова Тараса Шевченка:

„Діди лежать, а над ними

Могили сивіють...

А онуки?

Багато їх, а хто скаже, ...

...Де похоронили?...

...Ніхто не згадає...

... Нема правди, не виросла;

Кривда повиває...”

Повиває, бо на території скверу, поряд з вулицею П.Сагайдачного, де повинен стояти і пам’ятник славетному гетьманові, встановлено пам’ятник Дж.Леннону. Невідомо, чи є пам’ятник “батькові” “Бітлза” в Англії, а ось у Могилеві-Подільському є. Тому є сподівання на те, що місцева влада поверне його на попереднє місце – у парк відпочинку, а на цьому місці мешканці міста згодом побачать Петра Сагайдачного. Адже ж тут, як пише Микола Горобець, “ходили його ноги, паслися його коні, тут його було обрано гетьманом славних запорожців”. Тому й сьогодні інтерес до цієї сторінки з історії нашого міста не зникає. Митці Могилів-Подільщини втілюють його в своїх творах. Так, наприклад, заслужений працівник культури України, художник Микола Олійниченко осягає ці події за допомогою фарб. А дослідник історії нашого краю, сучасний крайовий отаман, полковник Українського козацтва Микола Крижанівський створив літературний пам’ятник – книгу “По козацький скарб”, в якій на широкому дослідницькому матеріалі показав історичні події, описані вище.

На жаль, подальша трагічна доля Могилева в роки Руїни не дозволила його населенню скористатися відвойованою волею, вороги ще довго терзали місто. Та і його захисник, Могилівський полк, як бойова одиниця козацького війська, припинив своє існування. Але то вже інша історія.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 335.

Бантыш-Каменский М. История малой России. – М., 1830. – С. 343.

Бантыш-Каменский М. Обзор внешних сношений России. – М., 1897. – С. 159. – (Копія).

Величко С. Літописи. – К., 1991. – Т. 2. – С. 371.

Дорошенко Д. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 328.

Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків. – К., 1991. –  С. 45.

Маслов А. Пётр Могила // Правда Украины. – 1996. – 12 янв. – С. 11.

Могилів-Подільська краєзнавча конференція (жовт. 1996 р.). – Могилів-Поділ., 1996. – С. 144.

Полухін Л.К. Максим Кривоніс. – К., 1952. – С. 5.

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльн. – К., 1994. – С. 151.

Смолій В. Правобережна Україна другої половини XVII - початку XVIII ст. – провінція Речі Посполитої чи частина самостійної Української держави? // Польща-Україна: історична спадщина і суспільна свідомість. Тези доп. наук. конф. – Кам’янець-Поділ., 1992. – С. 79.

Степанков В. Поділля. – Хмельниц., 1990. – С. 77-78.

Чухліб Т. Є.Гоголь – полковник Війська Запорізького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журн. – 1997. – № 1. – С. 94-103.

Чухліб Т. Маловідомий гетьман Правобережної України Андрій Могила // Укр. іст. журн. – 1993. – № 9. – С. 65-70.

НЕ ЗАБУТИ ТУЮ СЛАВУ

А. П. Антонишин

На початку березня 2004 року минуло 353 роки героїчної оборони Стінянської фортеці від нападу в 1651 р. п’ятнадцятитисячного польсько-шляхетського війська під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Щоб зрозуміти історичне місце і значення цієї події в тодішній історії України, необхідно звернутися до аналізу тих буремних подій.

Перший період Визвольної війни українського народу за своє національне і соціальне визволення закінчився підписанням 18 серпня 1649 року Зборівського договору. За ним у межах Польської держави утворювалася автономна область, до якої входили воєводства Брацлавське, Київське та Чернігівське – від Случі до Дністра, частина Волині, Поділля. Цією областю управляв гетьман. Вона мала своє військо – 40тис. реєстрових козаків.

Козаки розділялися на полки. Всіх полків 1650 року було утворено шістнадцять, кожен з яких означав край з полковим містом, сотенними містами і селами. Брацлавський полк, очолюваний Данилом Нечаєм, включав у себе Могилівський, Ямпільський, значну частину Вінницького і Брацлавського повітів із полковим містом Брацлав. Полк складався з 21 сотні. Полк ніс охорону прикордонної зони і його сотні розташовувалися по лінії Ямпіль – Стіна – Шаргород – Красне.

Уперше поселення під назвою Стіна зустрічається в історичних актах XVI ст. Після Люблінської унії 1569 року поселення входить до Брацлавського воєводства і стає власністю польських магнатів Рахновських. 1586 року воно переходить у власність багатого роду Замойських. Останні укріпили його, побудувавши замок, і назвали Янгородом. У народі поселення називали в той час Чорне. Село і укріплений замок позначені на мапі України , яку склав у 20-30 рр. XVII ст. французький інженер Гійом Левассер Боплан.

Фортечні мури чи їх залишки до сьогодні не збереглися. Цитадель замку розміщувалася на горі, яка називається Замковою. Вона має вигляд довгого хребта з крутизною схилу 70-80, який зі сходу, півдня і заходу омивається водою річки Русави, притоки Дністра. Лише з півночі до замку через вічний грабовий ліс вела дорога, ширина якої дозволяла їхати вряд, тісно притулившись один до одного лише чотирьом вершникам, писав в ,,Книзі подорожувань” турецький мандрівник XVIІ ст. Євлія Челебі. Він у складі татаро-турецького війська в жовтні-листопаді 1657 року брав участь в набігу на землі України і Молдавії. В главі 5 ,,Книги подорожувань” Челебі описує фортеці України Київ, Черкаси, Чигирин, Жаботин, Умань, Брацлав, Ладижин, Стіну, Шаргород та інші. Фортеця Стіна ,,належить польському королю, гетьман її – козак Дорошенко. Зі своїм семитисячним військом він вийшов назустріч хану. Влаштувавши пригощання, він наказав, щоби в знак привітання з фортеці стріляли гармати. Ханові було доставлено 20 возів дарів. Ця фортеця стоїть на березі річки. Її цитадель побудована на крутій скелі є прекрасною міцною будовою, спорудженою із каменю. За фортечними стінами знаходяться арсенали, гармати, декілька монастирів з дзвонами. Її нижній посад являє собою, огороджену земляним валом і дерев’яним частоколом, паланку. Навкруг нього глибокий , обривистий рів, наповнений водою. Посад – великий і його огинає річка. Оскільки фортеця ця стоїть на самому кордоні, татарське військо за міські стіни не пустили. А за ними виднілись дзвіниці.”

Зборівський договір, проголошений як ,,Декларація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького” ні в Польщі, ні в Україні не реалізовувався. Особливо викликали протести на Україні пункти про повернення селян до панів із відбуванням панщини та королівської адміністрації і польських панів на свої місця, про зрівняння православних з католиками. Остаточне рішення було відкладене до наступного сейму, на якому повинен бути присутній і православний митрополит. Але на засідання сейму католицькі єпископи митрополита не допустили. 8 січня 1650 року сейм ратифікував Зборівський договір без врахування протестів православних. Через козацьку депутацію, яка була присутня на засіданні, сейм надіслав Хмельницькому відповідь: ,,В тому випадку, якщо козаки продовжуватимуть підбурювати селян до бунту і відмовлятимуться виконувати умови Зборівської угоди, Річ Посполита змушена буде силою їх до цього зобов’язати”. Богдан Хмельницький скликав козацьке коло і, виклавши підступні плани Польщі, сказав, що війна неминуча. Більшість присутніх висловилася за оборонну війну. Щоб позбавити Польщу союзника в особі молдавського господаря Лупула, восени 1650 року український гетьман провів успішний похід у Молдавію, наслідком якого стала домовленість про одруження Тимоша Хмельницького з дочкою Лупула Домною – Розандою. Щоб не допустити встановлення союзу між Україною і Молдавією, на початку лютого 1651 року польське військо на чолі з коронним гетьманом Потоцьким та польним гетьманом Калиновським стало з обозом перед Кам’янцем і Баром. Весною почалися сутички на подільському кордоні. Гетьман Калиновський на масляну, яка 1651 року припадала на 13-19 лютого за новим стилем (3-9 лютого – за старим стилем), несподівано напав на прикордонне містечко Красне, в якому перебував брацлавський полковник Данило Нечай. Козаки аж ніяк не чекали нападу. Д. Нечай навіть подумав, що це не карателі, а козаки на чолі з сотником Шпаком із Мурафи. У бою поліг сам, а з ним загинуло й чимало козаків. Оборона Красного продовжувалася 2 дні під керівництвом сотників Гавратинського, Красносельського, брата Д.Нечая, Кривейка, Степка, які теж загинули. Спаливши Красне, карателі рушили до Мурафи, де було 2 тисячі козаків під командуванням сотника Шпака. Останні, не прийнявши бою, відступили в напрямку Дністра. Міщани Мурафи й навколишні селяни деякий час чинили опір усьому п’ятнадцятитисячному польсько-шляхетському війську, не пускаючи його до міста. Із Мурафи карателі рушили на Шаргород. Були підкорені Чернівці й інші ближні містечка.

Амбітний Калиновський не сумнівався в своєму успіхові і сповістив, що очистить землі між Бугом і Дніпром, розправиться із вінницькою залогою, а потім проникне в серце України, де Хмельницький лише збирав сили для опору. Залишилися по прикордонню ще Стіна та Ямпіль. З думкою про швидку перемогу 16-ти тисячне польсько-шляхетське військо рушило до містечка Стіни, розташованого над річкою Русавою, притокою Дністра. Не дуже здивувався коронний гетьман, коли на підході до Стіни 3 березня за новим стилем 1651 року їх не зустріли хлібом та сіллю. Натомість з ближніх хуторів авангард польського війська зустріли організовані групи селян пострілами із самопалів та луків. Шляхта дивувалась, що хлопи таки влучно стріляють. Перші полеглі серед селян додали ще більшої люті вчорашнім мирним хуторянам. Поляків з ходу потіснити їх не вдалося. Довелося зачекати, доки підійдуть інші корогви. Лише тоді під натиском переважаючих сил карателів вони були змушені залишити хутори і податися до укріпленого нижнього посаду. Закінчивши грабунок хуторів, жовніри стали ладнатися до штурму . У фортеці всі взялися за зброю, слухалися козацького сотника Калюша, або ще як його звали Олександренка. Він ставив поряд з досвідченим вояком своєї сотні хуторян, міщан і організовував неприступну оборону. Коронний вимагав здатися і заплатити викуп, але, одержавши відмову, розпочав штурм нижнього посаду фортеці.

Поляки складали трупи біля частоколу паланки. Хвиля за хвилею накочувалися на захисників фортеці лави нападників, аж поки не відступили самі захисники, бо важко було відстоювати укріплення, що розтяглися довгою лінією. Аби зберегти сили, віддали напасникам напівзруйнований вал і відійшли до замку. Останній мав такі сильні природні укріплення, що лише з північного боку можна було ледве приступити до нього. Карателі почали стріляти з гармат, але цим вони завдавали оборонцям невеликої шкоди. Жовніри неохоче йшли на приступ і щоразу відкочувалися. Так тривало 2 дні. Ляхи встелили своїми тілами підніжжя гори. Ті втрати стали для Калиновського цебром холодної води. Та й жовнірам не до вподоби був намір свого регіментаря за всяку ціну взяти Стіну. Прибічники вже нашіптували йому, що так за кілька днів війська поменшає не на одну сотню. Із чим же тоді йти до Вінниці? Там Богуна ще важче буде вибити із замку.

Тоді Калиновський пішов на підступ. Наказавши 5 березня головним силам свого п’ятнадцятитисячного війська відступати до Чернівців, він залишив у засідці три хоругви. Нічого не підозріваючи, оборонці почали виходити з містечка. На них і вдарили карателі із засідки. Було вбито 150 чоловік, але замок захопити не вдалося.

Розлючений невдачею під Стіною, Калиновський 5 березня вночі з великим загоном свого війська непомітно підійшов до Ямполя. На той час тут ярмаркували купці не лише з України, а й з Угорщини, Волоського краю. Їх привабила звістка, що саме в Ямполі Богдан Хмельницький ладнає весілля Тимошеві. Місто ще спало, коли починався звичайний ярмарковий рейвах. Сторожа побачила передні лави жовнірів, коли ті вже запруджували вулиці. Ударили на сполох. Шляхетські похватки знали всі, тому кожен сподівався лише на власні ноги. Натовп завалив міст, що вів на волоський берег. Козацька залога вчинила запеклий опір, та сили були нерівні. Жовніри кинулися на грабунок. Не жаліли ні старого, ні малого. Десять тисяч люду знищили найманці брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського, а місто спалили. При цьому було захоплено велику здобич. Нападники повернулись до основних сил, які продовжували тримати в облозі Стіну.

6 березня 1651 року М.Калиновський провів під мурами Стіни військову нараду. На ній було вирішено, що військо вирушить до Вінниці, де пробуде до кінця зими. Шляхта гарячково шукала виходу , щоб відступити без ганьби. Уже не наполягали на здачі Стіни, лише вимагали грошей – 4000 злотих. Оборонці погодилися, але вручили ляхам лише четверту частину того, що вони просили.

У другій половині дня 6 березня облогу зняли. Карателі, відповідно до рішення військової ради, попрямували до Чернівців, а звідти через Мурафу, Красне, Сутиски до Вінниці. Затримка напасників під Стіною дозволила кальницькому полковнику Іванові Богуну підготувати до оборони Вінницю і вщент розбити напасників.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1. Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область. – К., 1972. – 776 с.
2. Достопримечательности Украини. – К., Політвидав УРСР, 1960. – С. 113.
3. Труды подольскаго епархіальнаго историко-статистическаго комитета. – Кам’янець-Поділ., 1902. – 1020 с.
4. Костомаров М.І. Исторические произведения. – К.: вид-во при Київ. держ. ун-ті, 1989. – С. 379.
5. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1992. – Т. 2. – С. 18.
6. Меріме П. Богдан Хмельницький в книзі ,,Історичні постаті України”. – О.: Маяк, 1993. – С. 136; Там же. – С. 137.
7. Челебі Е. Книга подорожувань. – М., 1961. – Вип. 1. – С. 248.
8. Освенцім С. Діаріуш. 1643-1651 рр. – Краків, 1907. – С. 262-263.
9. Галін О. Три дні стінянські // Комс. плем’я. – 1969. – 15 листоп.
10. Визвольна війна українського народу 1648-1654 років: Карта // Історія УРСР. – К.: Наук. думка, 1967.
11. Лист правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури відповідальному секретареві Томашпільської районної організації № 3/ 454 від 18 червня 1985 р. про історичні пам’ятки села Стіни. – [Б. вих. д.].
12. Загребельний П. Я, Богдан. – К.: Дніпро, 1984. – С. 238.

Героїка Тепличчини

В. І. Шарандак

Спустошені кочівниками землі рідного краю в другій половині XIV ст. увійшли до складу Великого Князівства Литовського і Руського. В 1569 р. Уманщина опинилась під владою Речі Посполитої.

Якщо вірити сеймовому акту 1609 р., за яким Гуманська пустиня, подарована у вічне володіння Валенсію Калиновському, старості Брацлавського воєводства, то міста Умані ще не існувало. Вище згадана “пустиня” не мала чітких меж, але відомо, що займала територію майже в триста верст і простягалася від верхів’я річок Кіблич і Удича до річки Бога (Бугу) і далі до Балтського повіту на дев’яносто верст.

Л.Похілевич, автор праці ,,Сказанія о населенных местностях Кіевськой губерніи” вважав, що сеймовим актам не слід вірити з тієї причини, що після виходу вже згаданого документа через кілька років Умань була багатолюдним торговим центром навколишньої округи і саме про це стверджує укладений договір на продаж-купівлю цього міста між Калиновським і новим власником Уманщини Станіславом Потоцьким.

Підтвердженням думки Л.Похілевича є і зміст записок М.Бєльського за 1489 р., де він писав: ,,…Польське військо мало змогу успішно просуватись на Подільських землях лише завдяки тамтешнім козакам – провідникам, які були добре обізнані з місцевостями.”

З великим захопленням розповідав про землі нашого краю французький інженер-фортифікатор Бліз де Вітенер: ,,…Грунт у цій країні такий родючий, такий добрий, що коли залишити у полі плуг на два – три дні, то він так заросте рослинністю, що і важко буде його знайти. У цьому краю повно меду, воску, дикого звіра. Велику кількість овець могли б прогодувати ці трави, щоб не часті напади татар.”

Але природа не досить широко ділилась своїми багатствами з людиною.

Козацькі хутори, що з’являлись в лісах, на узліссях і в долинах, відзначалися відносним добробутом у порівнянні з убогими селищами панських підданих Польщі й Литви. Адже вільна людина була в більшій мірі зацікавлена в результатах своєї праці. Хоча слід зазначити, що на той час почала зникати рівність між козаками.

Усе ж таки потяг до козацтва був мрією пригнобленого селянства. Не випадково в 1594 р. розпочалося масове залюднення Уманщини, де ще певний час зберігалась відносна свобода. В цей же період в першій чверті XVII ст. польські феодали з надзвичайною швидкістю і гарячковістю захоплювали безмежно широкі, казково прекрасні землі на кресах Дикого Поля. Людові, що заселяв ці простори, було обіцяно цілковиту волю, звільнення від панщини та поборів.

Для заохочення до поселення феодали інколи навіть надавали певну матеріальну допомогу. І кількість поселенців збільшувалась, хоч і небезпечно було в цих краях. Адже в однаковій мірі потрібно було володіти і ралом, і мечем., тому що татари щорічно здійснювали набіги і гнали в неволю сотні, тисячі українців, захоплювали худобу, нищили хутори, вбивали немічних.

Кількість осілих жителів поступово зростала. Уже на початку XVIII ст. були відомі населені пункти: Калінград (Умань) – 1007 димів, Городецьке – 123 дими, Христинівка – 124 і Кожухівка – 11 димів. Пізніше уже були відомі і такі села, містечка, як Соболівка, Мочулка, Степанівна, Важне, Янів.

Пани очікували, аби осіли на нових землях новоприбулі, щоб розбагатіли від рільництва, бджолярства, щоб родючі землі сторицею заплатили “нікчемним” холопам за їх брудну “холопську” працю і щоб тоді було що в них взяти. Потай вельможі пожадливо підраховували свої майбутні прибутки. А через деякий час, як загули і завертілися кола десятків млинів, перемелюючи сотні пудів золотої пшениці, коли збагатіли селяни не тільки від рослинництва, а й від тваринництва, розпочало панство вигадувати різні податки: з диму,  з млинового кола, ставщини, десятини, сухомельщини, половинщини та ін.

Сучасник того періоду інженер-фортифікатор Боплан писав: ”…Становище селян гірше галерних невільників.” Навіть у козацької старшини відбирають хутори, сіножаті, ниви, сади, ставки, млини, худобу. Особливо поганої слави набув коронний стражник, шляхтич Самуїм Лящ. Зі своїм загоном він несподівано нападав на села, панські садиби. Нападники вбивали дрібну шляхту, служанок, панночок, мордували і ґвалтували їх, спалювали православні церкви або перетворювали храми на костьоли.

Стогнав від панської неволі і ярма колись вільний люд. Але терпіння людей було недовготривалим. Поширилися люті хвилі протестів, які виливалися в повстання. Стовпи чорного диму піднімалися над містечками, панськими маєтками. Селяни Уманщини брали участь у повстаннях очолюваних такими народними ватажками: К.Косинським – 1591 р., С.Наливайком – 1594-1596 рр., Т.Трясилом – 1630 р., І.Сулимою – 1635 р., П.Бутом – 1637 р.

У 1648 році розпочалася Національно-визвольна війна українського народу на чолі з Б.Хмельницьким. В цій війні брав активну участь й Уманський полк, до якого входили землі нашого краю. Полк складався з чотирнадцяти сотень, в яких налічувалося близько трьох тисяч козаків Війська Запорозького. Це зокрема, такі сотні: уманська, Маньківська (сотник Г.Бовдир), Івангородська (сотник В.Бублик), Бузівська (сотник І.Черкас), Бабанська (сотник С.Клишмет), Бершадська (сотник Л.Грозденко),  Кочубівська (сотник Г.Шелест), Цибулівська (сотник І.Грозденко), Бучанська (сотник Прись), Романівська (сотник Г.Рудий), Іванська (сотник Минько), Кислянська (сотник С.Мовчан), Соболівська (сотник А.Філенко), Ладижинська (сотник Ю.Яхненко.

Населення Тепличчини входило до Уманської і Соболівської сотень. Уманський полк, як і всі сімнадцять полків Б. Хмельницького, вписав багато героїчних сторінок у загальнонародну Визвольну війну проти польського шляхетства.

Крім того, постійно виникала загроза нападу татар, які брали з населення відкуп за надану допомогу козакам, польським загонам.

Свідченням цього є історичні документи. Так, у листі чигиринського полковника Федора Короба до воєводи А.Арсєнєва зазначено: ”…Б.Хмельницький залишив мене для охорони біля м.Умані з шістьма тисячами козаків Війська Запорізького і п’ятнадцятьма тисячами татар і чотирма мурзами…”

У 1653 році загони польських військ в кількості п’ятнадцяти тисяч на пасхальні свята вторглися на Поділля. Очолювали ці загони Чарнецький і Маховський. Їхні дії описує Павло Халебський. Так, в селі Степанівці жителі постраждали від ляхів. Населення нападники перебили, православну церкву спалили. У селі Важному спалено церкву святого Михайла, але й селян тут загинуло багато. Подібна трагедія сталася в Янові, де зруйновано церкву, знищено чимало населення.

Польське військо дійшло до Умані. Першого дня захисники міста на чолі з Іваном Богуном зуміли відстояти місто, через що поляки змушені були відступити на Брацлавщину. В той період усього було спалено більше сорока сіл і містечок, а також загинуло понад 75 тисяч населення.

У лютому-березні 1654 року польсько-шляхетське військо знову здійснило каральний похід на Поділля. Вогнем і мечем загарбники знищували села, містечка, населення на Брацлавщині.

У нашому краї тридцятитисячне населення містечка Ягубець билося до останнього захисника. Вони майже всі загинули, але не здалися ворогові.

Знову ворог був дійшов до Умані. Але часті вилазки в тил нападників захисників міста на чолі з Іваном Богуном ослабили його загони, через що поляки змушені були відступити.

Смертельна загроза нависла над нашим краєм і 1657 року. Шістдесятитисячна орда, не дійшовши десять миль до Теплика, дізналася про те, що тридцятитисячне військо козаків підготувалося їх зустріти, поспішно повернула назад і не сміла уже того літа нападати на Україну.

Тому не випадково жителі навколишніх сіл, де розміщувалися козаки на чолі з Іваном Богуном, іноді знаходять уламки керамічних козацьких люльок та інші речові свідчення минулого.

Нові випробування впали на голови подолян і під кінець Національно-визвольних змагань у XVIII ст., очолених П.Дорошенком. 1672 року виснажена Польща не вистояла під натиском Високої Порти, змушена була за Бучацьким договором віддати туркам і татарам велику частину Поділля, Київщини, до яких належала й Уманщина. В своїй монографії „Максим Залізняк” В.А.Голубицький пише: „Получив в 1672 году по Бутанському договору Подолию, турки й татары совершили на Правобережье опустошительный набег. Великий визирь Кара-Мустафа до основания разрушил города Ладыжин и Умань.”

Київський воєвода князь Григорій Козловський доповідав у Москву: “Дорошенко отдал татарам два городка – Соболеву, а другому, как призвище, того не упомнит; из тех городов татаровья, подобрав людей, повели в Крым и иные многие места розорили.”

У літописі Самійла Величка розповідається про облогу Ладижина й Умані. 1674 року 16 серпня турецько-татарські війська оточили Ладижин. Захисників міста було в десять разів менше, але вони тривалий час героїчно оборонялися. Та все ж вороги зуміли прорватися. Знищували всіх: дітей, жінок, старих людей. 5 тис. козаків під керівництвом О.Мурашко загинули в запеклих боях, але не здалися на милість ворогам.

Від Ладижина загарбники через землі рідного краю пішли до Умані. Які міста не здавалися, були зруйновані, а які здавалися на милість завойовників, то з них брали великі податки, в тому числі дівчатами і хлопцями.

Самійло Величко змалював жорстоку, страшну картину облоги Умані: „Оборона Умані тривала кілька тижнів. Але сили були нерівні. Вороги проникали через земляні підкопи в місто, розпочалися вуличні бої. Уманчани захищалися і на фортечних валах, і на вулицях, і в будинках. Турки відсікали мертвим голови, несли їх паші, за що отримували по червінцю за кожну голову. З окремих черепів знімали шкіру, набивали соломою, сушили біля палаючих будинків і відправляли під Ладижин султану.”

Безсилий на той час Дорошенко з великим жахом спостерігав за їх варварськими діями і відвертав бліде обличчя від християнської крові, що цівками збігала з обезглавлених трупів на землю.

Сліди турецько-татарського панування залишилися в рідному краї в топонімічних назвах, в усних переказах, в писемних та речових джерелах. Біля Сокирян урочище називається „Турецький яр“. Видолинок між Росошою й Кам’янками іменується „Татаркою”. За переказами ліс, що знаходиться між Тепликом і Стражгородом населення нарекло „Турчинським”, тому що з цієї місцевості кочівники відправляли валки возів з награбованим майном, стада худоби, юрби дівчат і хлопців, зв’язаних між собою мокрою сирицею.

У праці „Труды Подольського єпархіальнаго историко-статистическаго комитета” за редакцією Є.Сіцінського відзначено, що турецько-татарські орди знищували населення разом з населеними пунктами в нашому краї. Досі біля села Серединки є великі могили, в яких поховані вирізані турками жителі. Горлівка розміщена на території колишнього міста, зруйнованого турецько-татарськими загарбниками. На землях Завадівки колись було велике, торговельне, багатолюдне місто Завалля, яке кочівники зрівняли з землею. Два рази „гинуло” містечко Мишарів на території сучасної Мишарівки, неодноразово був зруйновано Смілгород, який мав хороші земляні укріплення і підземні переходи. Чи не найдавніше село Тепличчини Кам’янка – тричі вирізане і спустошене.

Самійло Величко, відвідавши Правобережжя, а також наш край 1705 року так описав свої враження від побачених руїн: „…Поглянувши пространные …поля и долины, леса и обширные сады, красные дубровы, реки, ставы, озера запустелые …непотребною лядыною зарослые. Везде к тому ж на разных местах много костей человеческих, сухих, и нагих, тилко небо себе покров.”

Тема козацтва широко відображена в творчості місцевого художника з с.Брідок Анатолія Риженька-Янкового .

Перед нами картини: „Моє Я” – автопортрет, „Старий козак”, портрети односельців – в них вчувається міцний козацький дух, кожна рисочка озивається волею, правдою і добром.

Молоді козачки біля плетеного тину. Здається, вони щойно провели своїх чоловіків на Січ, зупинились для сокровенної розмови-розради. Хвилюють панорами козацького бою з ворогом-загарбником. Типажі запорожців він знаходить серед односельчан. Кожен з них особливий.

Своєю творчістю художник низько схиляє голову перед героїчною минувшиною рідного народу, утверджуючи вічне прагнення і право українського народу на щастя і долю.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ. сл. і комент. В.Г.Сорбея.  – О.: Маяк, 1994.  – С. 189.

Гасюк В. У неповторній країні художника Анатолія Риженька-Янкового // Вінниччина. – 2000 – 25 січ. – (Митці нашого краю).

Костомаров М. Історія України в життєписах визначнійших її діячів / Пер. О.Борвінський. – Л., 1918. – С. 314.

Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – К.: АН УССР, 1956. – С. 149.

Похілевич Л. Сказанія о населенных месностях Кіевской губерніи. – К., 1864. – С. 1549-1555.

Сіцинський Ю. Труды Подольськаго єпархіальнаго историко-статистическаго комитета. – Каменец-Подол., 1901. – Вип.  IX. – 1064 с.

Соколовський О. Богун: Іст. роман. – К., 1996. – 368 с.

Українська література XVII століття: (Літопис Самійла Величка). – К.: Наук. думка, 1983. – С. 514, 519.

Шарандак В. Сарматське князівство в рідному краї // Вісті Тепличчини. – 1992. – 1 лип.

Шарандак В. Уманщина – героїка Тепличчини // Вісті Тепличчини. – 1991. –  5 груд.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ВІННИЧЧИНІ 1648-1657 рр.

(м.Хмільник  та  Хмільницький  район)

Н.В.Стукан

Визвольний рух XVII ст. охопив усі верстви українського населення в селах і містах . Рушійною силою в боротьбі за українську народність і православну віру виступало козацтво, яке зустрічало підтримку в широких масах. Скрізь по подільських селах стихійно почали виникати повстанські загони, спочатку під проводом своїх отаманів чи війтів. Їхні ряди поповнювали всі, хто був спроможний до боротьби, йшли з саморобною зброєю – косами, сокирами, ножами. З метою об’єднання повстанських загонів на Брацлавщині, куди належав і Хмільник, та організації їх для спільної боротьби, Богдан Хмельницький у 1648 році направив сюди одного з кращих своїх соратників полковника Максима Кривоноса з 10 тисячами козаків Черкаського полку. Він писав у грамотах і закликав: „Ставайте всі як один, і збудуємо собі свободу тепер або ніколи”.

Тисячі людей ішли на заклик свого гетьмана. Кривоніс організовував загони і з ними йшов на знахабнілих ворогів. Вони нападали на панські маєтки, костьоли, палили їх. Тоді було захоплено Брацлав, Вінницю, Бар, Хмільник та інші міста. Не раз проходив  Максим Кривоніс і через Хмільник.

Митрофан Симашкевич, який вивчав історію Хмільника з давнини до 1855 року, писав, що знаменитий сподвижник Хмельницького Максим Кривоніс не раз воював і переховувався від ворога зі своїм полком у м.Хмільнику.

У червні І648 р. козацькі загони під проводом М.Кривоноса здобули Уланів, Сальницю, Хмільник. Згадується про Кривоноса і в нашому Хмільницькому літописі.

Хмільницький літопис невідомого автора – це документальне першоджерело, що охоплює період від 1636 р. до 1б50 р., і в якому переважно йдеться про місто Хмільник. Він написаний церковнослов’янською мовою того часу, яка ввібрала в себе елементи живої народної мови. Хмільницький літопис відкриває перед нами героїчну сторінку з історії нашого краю та сусідніх – Волині і Київщини, зображуючи бурхливі події тих часів. „Року 1648 незначный приморокь быль. Тогды й месяцъ ся мънил на Великодне, й то не дармо: бо ляхи заразъ у великий постъ пошли на козаки на Вкраину, й Богданъ Хмелницкій, гетмань запорозский, побил ихъ й обоихъ (гетмановъ) взяль: перше на Жовтой, где й сынъ гетмана Потоцкого загибъ, а потомъ пуд Корсуномъ, где й самого уже гетмана Потоцкого й Калиновского, гетмана полного, въ неволю татаромь поотдавали, мая 16 дня”3.

1648 року у вересні місяці татарським Чорним шляхом, що простягнувся в напрямі від села Кривошиї до села Великий Митник, ішли головні українські сили на зустріч із королівськими військами. Один із пунктів збору військ знаходився на Хмільниччині, біля села Скаржниці, де козацькі війська перебували три тижні, під містечком Пилявці (Тепер село Пилява Старосинявського р-ну Хмільницької обл.і). На цей бій свої основні сили виводив Богдан Хмельницький із Маслового Ставу (біля Канева) через Паволоч, Хмільник, Староконстянтинів. Три тижні стояв Богдан Хмельницький у селі Скаржницях нашого району, збираючи військо. Ось що пише невідомий автор Хмільницького літопису: „1648... й гетманъ притягь съ потугою великою козаковъ й стоявъ въ Скаржинцахъ нед. 3, а потомтъ рушив съ пуд Пилявцы, й аж 13 сентября зъ ляхами потреба була. Были й татаре на помочъ козакамъ, й побили ляховъ, а другіе повтъкали. Там были повны ставки и болота трупов лядзкихъ. И въ Полщи были великие шкоды починили. Лвовяне поеднали гетмана й пудь Замостьемъ ся ажъ вернулъ»4.

1999 року на честь цих славних подій біля села Скаржниці було насипано курган, відбулося його урочисте освячення, а також мітинг представників громадськості.

До кінця 1648 року Хмільник з іншими українськими селами і містами святкував своє визволення, а далі знов почалися бої проти польсько-шляхетських військ із перемінним успіхом. Протягом цих років Хмільник завжди був заповнений військами: то українськими загонами повстанців, то польськими жовнірами, то своїми козаками або ж татарами. І через те дуже спустошувався. Про все це ми дізнаємось також із Хмільницького літопису: „Року 1649 знову козаки та ляхи йшли полки пудъ Меджибожъ, бо там били ляхи, которые места пустошили: Острополь, Константиновъ Отарний, Летичевъ и Синявку й людій погубили. Але й козаки Межибожъ достали и выпалили и постинали тыхъ, которые зъ ляхами преставили, й гетманъ у Хмельнику былъ мъсяца іюня 15 дня, и татар без личбы”5.

Не можна не сказати про історію виникнення села Зозулинці в період Визвольної війни 1648-1657 рр. Населення зберегло переказ-легенду про виникнення села, яка живе в пам’яті. Це легенда, яка переносить нас у той грізний період. Козацьке військо в кінці 1648 р. (скоріше всього восени) поверталось на Наддніпрянщину, рухалось на схід різними шляхами, в тому числі Чорним шляхом.

Ця дорога простяглася від села на південь. Загін поранених, хворих і змучених козаків був залишений на зимівлю в дубовому лісі між Чорним шляхом і теперішнім селом, з ними був залишений старший козак Зозуля.

Цікава Історія села Воронівці, в якому 1965 року в урочищі Селисько під час очищення водоймища знайшли великий скарб срібних монет польського і литовського карбування за короля Сигізмунда III (1587-1642 рр.). Люди збирали їх пеленами. Обстеження цих монет дозволяло зробити висновок, що скарб потрапив у землю перед Визвольною війною 1648-1657 рр. На жаль, доля скарбу невідома.

У середині листопада 1654 року тридцятитисячна польська армія вдерлась на Брацлавщину. Похід тривав до весни 1655 року. Його наслідком стало спустошення Поділля: до середини лютого було зруйновано майже 50 міст, у тому числі й Хмільник, який знаходився у володіннях Польщі.

Таким чином, починаючи з найдавніших часів і до середини ХVІІ ст., Хмільник та його жителі зазнавали постійних нападів, пограбувань, поневірянь. І це не дивно, адже кожний хотів володіти містом – ключем до Поділля: з одного боку він відкривав вільний шлях вниз за течією р.Південний Буг, з іншого – вглиб Поділля.

Всю історію Хмільника супроводжувала боротьба його жителів, спільно з народом усієї України, за національно-релігійне визволення. Особливо запеклою була сутичка наприкінці ХVI – початку ХVІІ ст., яка переросла у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. У час, коли більшість масових повстань у Європі Нового часу зазнали поразки, Визвольна війна українського народу була успішною, в результаті чого на звільнених територіях була усунена магнатська влада і встановлена місцева українська адміністрація.

Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, зокрема в нашому краї, свідчить, що ніяка панівна сила, жорстокість, тортури не можуть зупинити наш народ, який боровся, бореться і буде боротись за свою незалежність, волю та прекрасну долю. Вагомий внесок хмільничан у боротьбу за незалежність, вільну та демократичну державу. Ми, нащадки, проймаємося, повагою до минулого нашого краю.

Події Визвольної війни 1648-1657 рр. на теренах району досліджували багато хмільницьких краєзнавців, зокрема:

М.Іващук – директор музею В.В.Порика в селі, що назване ім’ям героя (Хмільницький р-н);

М.Дорош – учитель історії с.Воронівці Хмільницького району;

Ю.Шекер – учитель історії м.Хмільника;

М.Новак – колишня завідуюча міським архівом м. Хмільника;

С.Гребельський, В.Михайлик, Д.Дорошенко, Г.Дробчак, В.Остапов – журналісти м.Хмільника;

М.Гребенюк – колишній директор ЗОШ №1 м.Хмільника;

Т.Сиченко – завідуюча Хмільницьким міським архівом;

В.Остапов, наприклад, вивчав і досліджував „Хмільницький літопис 1636-1650 рр.” Періоду Національно-визвольної війни, який охоплює 1648-1657 рр., він присвятив драму “Оголена шабля Богдана”.

     Як данина пам’яті величним подіям Визвольної війни 1648-1657 р. височить Курган Слави та у Хмільнику пам’ятник Богдану Хмельницькому (1996 р.) в знак перебування українського гетьмана в цьому місті (15 червня 1649 р.) незадовго до битви під Збаражем.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1993. – 414 с.

Гребенюк М. Богдан і Вінниччина // Життєві обрії. – 1999. – 27 груд.

Дорош М. І серпи і коси кували // Подолія. – 1999. – 11 черв.

Іващук М. Битва під Пилявою // Життєві обрії. – 1995. – 23 верес.

Симашкевич М. Историко-статистическое описание заштатного города Хмельника, Подол. губ. Литин. уезда. – [Б. вих. д.]. – С. 24.

Хмільницький літопис (1636- 1650 рр.). – Хмільник, [Б.р.]. – С. 5.

ЧЕЧЕЛЬНИЧЧИНА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Л.В.Мураховська

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія Українського козацтва, його роль у визвольній боротьбі українського народу. До неї, звичайно, залучилися й мешканці Чечельниччини.

Чечельник було засновано на початку ХVІІ ст. шляхетським родом Чечелів. Знаходячись неподалік Кучманського шляху і Великої брацлавської дороги, Чечельник швидко зростав і в 1635 році вважався містечком. Через Чечельниччину проходив Шпаківський шлях, по якому рухалися торгові каравани. Цими шляхами і вривались татари на Україну, щоб захопити ясир. Тому вздовж шляху будувалися бекети і чати, з яких слідкували за наближенням татар і попереджали населення, підпалюючи смоляні факели. До ХІХ ст. зберігалися залишки укріплень, землянки, вали, колодязі, які знаходились на високому пагорбі, обнесеному валом. Такі місця, де люди збирались, рятуючись від ворогів, називали „паланками”. Рятувалося від нападів татар населення Чечельника в лісових хащах та плавнях річки Савранки, у виритих печерах з численними підземними ходами. Таких печер в Чечельнику збереглося дуже багато. З переходом Брацлавщини під зверхність Польщі, землями оволоділа польська шляхта.

Коли почалась Визвольна війна 1648-1657 років, населення нашого краю взяло в ній найактивнішу участь(особливо жителі Демівки і Чечельника).

Про мужність оборонців Демівки згадується в книзі В.Смолія та С.Степанкова „Богдан Хмельницький”. Коли князь Дмитро Вишневецький прямував у свої володіння на Бершадщину, то Ободівка та інші села стріли його пусткою. Селяни тікали до Бершаді. П’ять тисяч утікачів закріпились в Демівці. Оборонців очолили полковник Зарудний, сотники Коваленко, Яковенко, Юркевич. Розуміючи, що власними силами йому міста не взяти, Вишневецький звернувся до С.Потоцького. Перші приступи ворога демівчани відбивали без особливої напруги. Та 27 грудня прибула тисяча піхотинців з сильною артилерією. Вранці Вишневецький спробував схилити обложених до покори. Та горді демівчани відмовились. Тоді по Демівці вдарили гармати. Поляки своєю чисельною перевагою відтіснили повстанців у замок, але і там битва не вщухала до пізньої ночі. Навіть сам польний гетьман визнав мужність оборонців. В той страшний день на демівських вулицях знайшли свою смерть близько 400 жовнірів. Та полягло немало і обложених. Замок тримати вже практично не було кому. Тоді Зарудний поставив умову: якщо поляки відведуть свої війська і згодяться помилувати вцілілих людей, то він складе зброю. Розуміючи, що новий штурм забере ще більше людей, польний гетьман зробив вигляд, що приймає умови козаків. Повіривши полякам, першими із замку вийшли Зарудний, його сотники разом з сім’ями, далі – решта людей. В цю мить озброєні до зубів жовніри вдарили по них. Жовніри не щадили навіть немовлят. Чечельницька Демівка теж вкрилася трупами і була спалена, зруйнована, як і її сестра по нещастю, ямпільська Буша. Такою жахливою ціною здобували свою волю і державність України наші предки.

 У червні 1648 року на східне Поділля вступив десятитисячний загін Максима Кривоноса. За Зборівським договором з серпня 1649 року Чечельник було внесено до складу Брацлавського полку. До Чечельницької сотні входили жителі Чечельника та Каташина. Завдяки тому, що “Реєстр війська запорізького” зберігся і опублікований, ми маємо унікальну можливість прочитати імена наших земляків-чечельничан, безпосередніх учасників Визвольної війни ( Див. додаток). У складі Брацлавського полку Чечельницька сотня брала участь у багатьох боях. На початку червня 1649 року козаки Данила Нечая, полковника Брацлавського, зав’язують бої під Меджибожем і загонами польсько-шляхетських військ, якими командував Лянцкоронський. Шляхетське військо зазнало значних втрат. Про бойові справи козаків Брацлавського полку сучасник розповідав: “...Полковник Нечай ріку Зборову перейшов на королівський бік і королівське військо обложив, і король з усім своїм військом опинився в облозі, окопався в облозі возів, скільки зміг їх добути... Лише зрада хана Іслам-Гірея врятувала польське військо від цілковитого розгрому”.

На визволеній території було ліквідовано польське феодальне землеволодіння і королівську адміністрацію, була відмінена стала система податків. Влада переходила до рук козацької старшини. Для утримання військ, суду і органів управління на населення накладалися нові податки. Від них звільнялося козацтво і духівництво.

У ході Визвольної війни Чечельник часто переходив з рук в руки. В лютому 1649 року його зайняли татарські війська Тугай-бея. В документах цього часу вказується, що “Тугай – бей володіє Савранню і Чечельником”. Татарська орда в цей час була союзницею козаків.

За даними Я. Дашкевича, близько 1650 року в Чечельнику знову знаходився козацький полк, який поновлено лише в 1673 року, та й то на невеликий час. Полковником Чечельницького полку в 1650 р. був Ф.Липка. А в 1673 р. – П.Лисиця .

В січні 1651 р. перемир’я було порушено і на Поділлі розгорнулися бойові дії. Шляхта почала повертатися до своїх маєтків і намагалася відновити старі порядки. В 1654 р. Чечельник згадується вже як місто Брацлавського полку. Після Переяславської ради до різних українських полків і міст розіслано представників російського уряду для приведення населення до присяги на вірність російському цареві. У міста Брацлавського полку були направлені князь Ф. М. Борятинський та піддячий В. Хапугін, які приводили до присяги й жителів Чечельника.

В цей же час Чечельник залишається і торговим містечком. Цьому сприяло його розташування на торговому тракті. В 1654 р. через Бендери і Чечельник проїздив великий турецький караван – 100 возів з товаром. Турецькі купці торгували по всій Україні, частина товарів йшла до Московської держави.

На цьому страждання народу від постійних війн не припинилося. Незадоволений рішенням Переяславської ради уряд Польщі розпочав війну за Поділля. Ця боротьба була складною і тривалою. Брацлавщина стала театром безперервних воєнних сутичок, численних вторгнень татар і турків. Чечельник декілька разів було зруйновано і розграбовано (1649, 1671, 1709, 1768 рр.). Жителів захоплювали в полон, продавали в рабство, багато гинуло їх в безперервних війнах, які точились на території нашого краю, близько тридцяти років терпіли національний гніт від турецьких феодалів і майже сто шістдесят – від польських.

Незважаючи на труднощі, жителі Чечельниччини продовжували освоювати південні землі України, приймаючи на себе першими удари татарських набігів. Тільки сміливі, мужні і терплячі люди могли вижити в таких умовах.

Козаки завжди були з українським народом, і в періоди національно-визвольних рухів, ділили радість і гіркоту поразок. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. Ісьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища шк., 1994. – 539 с.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро. – 1991. – 238 с.

Вовк С. та ін. Нариси з історії Чечельника. З найдавніших часів до наших днів. – Вінниця, 2000. – 214 с.

Барвінський І. Історія Чечельниччини з найдавніших часів до кінця ХХст. – О.: Астропринт, 1998. – 63 с.

Малий словник історії України / Уклад. В.Смолій та ін. – К.: Либідь, 1997. – 464 с.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соц.-політ. портр. – К.: Либідь, 1993. – 504 с.

Додаток

 РЕЄСТР ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО

Чечельницька сотня

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ПОДІЛЛІ ТА ШАРГОРОДЩИНІ ЗОКРЕМА

Г. П. Волощук

Польсько-шляхетське панування в Україні після Люблінської унії 1569 р. зумовило розгортання визвольного руху. Досвід боротьби, набутий у ході козацьких повстань, визначив мету та завдання війни: від прагнення здобути автономію у складі Речі Посполитої – до відродження Української держави. Втілення цієї одвічної мрії українського народу проявилося в ході Визвольної війни з 1648-1657рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

Із Поділлям пов’язані найяскравіші сторінки Визвольної війни  українського народу, яка почалася знаменитими битвами на Жовтих Водах та під Корсунем у травні 1648 р. На Поділлі діяли видатні сподвижники Богдана Хмельницького – Максим Кривоніс (Перебийніс), Іван Богун, Данило Нечай, Станіслав Морозовицький.

Після перемог козацького війська під Жовтими Водами й Корсунем над польсько-шляхетським військом визвольний рух поширився на все Поділля. Значно пожвавився він тут з приходом у червні 1648 р. 10-тисячного загону запорозьких козаків на чолі з Максимом Кривоносом.

До середини вересня 1648 р. повстанцями були звільнені Брацлавське, Подільське та інші воєводства. У серпні того ж року козаки Максима Кривоноса та Івана Ганжі увійшли в Шаргород. Польський гарнізон напередодні знявся і втік у віддалене від Шаргорода місто Замостя. Населення Мурафи і Шаргорода активно допомагало козакам у боротьбі проти польської шляхти.

У березні 1649 р. польські хоругви під проводом С.Лянцкоронського і М.Потоцького ходили під Шаргород, Лучинець, Станіславчик. Особливого значення ці експедиції не мали, але підіймали настрій у польських колах, а там їх при всіх пережитих приниженнях готові були трактувати як серйозні успіхи. Шаргород-фортецю взяли в облогу три польські полки, але, передчуваючи невдачу, нападники повернули до Бару. Привід тому, мовляв, дав Д.Нечай – „полковник воєводства Брацлавського війська й кор. мил. Запорізького”, як він себе затитулував у листі до Лянцкоронського й Потоцького. У ньому полковник дав згоду польському війську „на здоров’є стояти під Баром”, остерігаючи їх тільки, аби „в мій бік Бару найменші чати не виїздили, і люди народу руського прикростей не наносили”.

У польських колах це було прийнято, як певного роду козацьку капітуляцію перед польським натиском. За Переяславською угодою (лютий 1649 р.), мовляв, козаки поставили умову, щоб польське військо не дислокувалося далі за Кам’янець, а тепер от самі, устами Нечая, відвели йому територію по Бар.

Нечай, як і Богун, підкреслив свою готовність дотримуватися умов перемир’я: „Ми жодної причини не даємо, навпаки – хочемо в добрій згоді жити між собою до слушного, визначеного часу, – а інакше не дивуйте, вельможність ваша, коли знову пустимо орду аж до самого Камінця”.

Таким чином, полковники, котрим доручено було охороняти західні кордони, досить твердо й одностайно виконували дану їм інструкцію й не виходили за рамки коректних форм, чекаючи „слушного часу’.

Тим часом польська армія наступала і люто карала повстанців, винищувала села, людей. Полк сина покійного Максима Кривоноса Григорія Кривоносенка та інші війська намагалися зупинити просування ворога. Зав’язалися запеклі бої. Польські підрозділи підійшли до Старокостянтинова. Українські війська, обороняючись, зупинилися під Пилявцями, куди підійшли 6 полків під проводом наказного гетьмана, брацлавського полковника Данила Нечая. Можна припускати, що у складі Брацлавського полку були козаки із Шаргородської, Мурафської та Браїлівської сотень. У середині серпня 1649 р. відбулася Зборівська битва, після якої 18 серпня гетьман Б.Хмельницький і король Ян II Казимир уклали Зборівський договір, який означав, що польський уряд вперше визнав автономію Козацької України на території трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського. Лінія розмежування мала проходити на захід від Димера, Коростишева, Погребищ, Прилук, Вінниці, Брацлава та Ямполя.

Населення зустріло Зборівський договір негативно, відчувався супротив реалізації його умов. На початку 1650 року шляхтичі почали відновлювати втрачені маєтки і насаджувати там свої порядки. У відповідь виникли стихійні повстання, які жорстоко придушував польський полководець Мартин Калиновський. У 1650 р. він наскоком захопив Шаргород, а після цього штурмом заволодів Старою Мурафою і вчинив страшне кровопролиття. Усіх жителів вивели тоді на галявину за містечком і стратили. Кров текла у найближчу річечку і клекотіла в ній, від чого і сама річка стала називатися Клекотиною. Спустошене село заросло очеретом і верболозом. А галявина одержала назву „Пукавка”.

Польська армія вторглася на Брацлавщину. Тут у кінці 1650 – на початку 1651 рр. чинив опір полк під керівництвом Данила Нечая. Ще раніше (травень 1649 р.) Нечай командував авангардом козацького селянського війська під Меджибожем, де його загони завдали нищівної поразки польсько-шляхетським військам. Це полегшило головним силам армії Б.Хмельницького 26 травня визволити Старокостянтинів. Загони Д.Нечая, які об’єднували близько 40 тисяч повстанців, боронили Поділля.

Б.Хмельницький дещо прорахувався з визначенням ймовірних строків початку воєнних дій противника, принаймні на тиждень. Тому й затяглося прибуття до прикордонних міст козацького полку Данила Нечая та військ полковника Івана Богуна, які мали спільними зусиллями відбити очікуваний напад. Тільки в першій декаді лютого 1651 р. Д.Нечай почав зміцнювати залоги в Ямполі, Стіні, Красному й Шаргороді. Близько 11 лютого він прибув до Шаргорода і наказав основним силам зосереджуватися в Красному, куди вирушив 17 лютого (село Красне розташоване недалеко від села Пеньківки і станції Ярошенки, що входять до нинішнього Шаргородського району).

Події навколо Красного розвивалися таким чином. Польське військо під проводом Мартина Калиновського (24-26 тис.), прийшовши з-під Бару, вирішило 18 лютого 1651 р. завдати раптового удару по Красному. Передові сторожі і залоги, які вислав Д.Нечай, були розбиті і полягли у бою, а сотник Роман Шпаченко (в Історії України-Руси М.Грушевський (т. ІХ – 1, с.190) називає його Шпак), який із залогою перебував у Ворошилівці (на шляху до Красного), замість того, щоб негайно повідомити полковника Д.Нечая про напад поляків, утік до Мурафи.

На світанку 20 лютого авангард польської армії, який добре знав манеру козацьких кіннотників, наблизився до Красного. Розпочався запеклий бій. Д.Нечай разом з козаками особисто рубав поляків. Та з приходом головних сил ворога становище захисників Красного різко ускладнилося. Д.Нечай загинув, козаки разом із міщанами відступили до замку. Обраний новим полковником Григорій Кривоносенко очолив оборону замку. Бій тривав два дні, поляки зазнали великих втрат. Але й козаки полягли в бою. Місто поляки спалили дощенту, а його мешканців, навіть жінок та дітей, поголовно вирізали, краснянського священика живцем спалили на вогнищі. Однак захоплення Красного дорого коштувало й полякам: за два дні боїв їхні втрати становили понад 4 тисячі шляхтичів і жовнірів.

Недалеко від Красного (тепер Тиврівського району), де за народними переказами похований Д.Нечай, йому встановлено пам’ятник. Погруддя козацькому ватажкові 1999 року відкрито також у селищі Брацлав Немирівського району.

Із Красного М.Калиновський, як сам пише, збирався „на дальшу Україну тягнути”. Але діставши відомості, що на Подністров’ю купчиться козацтво і збирається зайти польському війську в тил, він постановив наперед вичистити ці „кути”, і, давши перепочити війську після штурмів, 25 лютого, насамперед, рушив на Мурафу.

Сотником тут був Шпаченко, той самий, що стояв на чатах у Ворошилівці. Коли Калиновський сюди вступив, козаки в числі двох тисяч вийшли з міста до Дністра; але й та людність, що лишилася, не хотіла спочатку пускати до міста польського війська. Кілька днів пройшло в переговорах, але все ж люди вийшли із замку і змушені були зложити присягу на вірне підданство королю Польщі. Про тутешню покору людей оповідали у Варшаві польському нунцієві, що тутешні селяни, хоч і „греки”, але дуже тішилися з приходу польського війська і висловлювали своє задоволення, з приводу повернення їхніх старих панів: раніше вони мали одного пана, а тепер змушені зносити багатьох: кожен козак ставав самовласним паном, і вони вже не знали, як всім догодити. Насправді вони дуже важко поверталися до того „щасливого” status quo.

27 лютого 1651 р. з Мурафи Калиновський рушив до Шаргорода. Як оповідає сучасник Освєцім, Калиновський хотів тут провести решту зимового часу, визначивши військові квартири, і, можливо, у зв’язку з тим написав до Хмельницького листа з Шаргорода, представляючи всю цю кампанію як випадковий епізод і стелячи дорогу до переговорів: „Як я раз то декларував вм., і зараз на тім стою, і найбільшим моїм бажанням зістається, аби в вітчизні нашій зацвів бажаний спокій...” „До відома вм., подаю, що я по сій стороні лінії застав бунти, яких ніколи не сподівався...” – писав Калиновський.

Звістка про появу поляків почала поширюватися серед подолян. Ямпільський сотник І.Олександренко почав збирати козаків до міцно укріпленого міста Стіна. І.Богун також зайнявся мобілізацією сил полку у Вінниці. 2 березня 1651 р. польське військо М.Калиновського зайняло Чернівці. 3-го березня воно підійшло до Стіни і спробувало захопити місто, але козаки відбили ворожі атаки. 4 березня розпочалися переговори. Польський гетьман М.Калиновський, задовольнившись обіцянкою І.Олександренка дати викуп у 4 тис. злотих і присягнути королю, повернувся до Чернівців і вислав два полки до Ямполя. Вночі 6 березня вони увірвалися до міста, пограбували і вирізали 6 тисяч мешканців, а сам Ямпіль спалили. Із Чернівців М.Калиновський повів своє військо назад до Вінниці через Мурафу, Садківці, Красне і зупинився в Сутисках нині Тиврівського району, де вирішив заночувати.

У ніч на 11 березня брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський виступив проти полку І.Богуна, що обороняв вінницьку фортецю. Розгадавши наміри С.Лянцкоронського, І.Богун заманив його військо у пастку і розгромив на замерзлому Південному Бузі. Чимало поляків знайшло свою могилу на дні річки. На допомогу С.Лянцкоронському прибуло військо М.Калиновського. Кілька днів полк І.Богуна, до якого підоспів Уманський полк, чинив затятий опір. Розпочалася облога фортеці. Численні штурми не мали успіху. Третього дня І.Богун разом з групою сміливців зробив розвідку-вилазку, вступив у бій і зрубав не одну ворожу голову. Поляки вирішили взяти його в полон. Один ударив древком по голові, інші повисли на ногах, щоб стягти з коня. Та Богун – козак надзвичайної фізичної сили і блискавичної реакції, струсив з себе ворогів і, відбиваючись шаблею, поскакав на правий берег. По дорозі він ледь не провалився в одну з ополонок, заздалегідь приготовлену для поляків, та дужий кінь зумів з неї вирватися. Наступного дня Богун знову був у бою. „Зачарований”, „характерник” – так називали його в народі, бо не брали героя ні куля, ні шабля. Пізніше Хмельницький сказав Богуну: „Тебе, славний полковнику, не забуде народ ніколи”. 20 березня поляків було вигнано з-під Вінниці. Вони поспіхом відступили до Бару.

Брацлавська кампанія закінчилася для поляків великими втратами і повним провалом. За місяць боїв і сутичок армія втратила половину складу – 6-8 тис. осіб. Польське військо, що відступало, зупинилось біля стін Кам’янця. Українські полки, доганяючи ворога, штурмом заволоділи Баром, захопили Новий Костянтинів, Хмільник, Шаргород та інші міста. Жителі Шаргородщини допомагали військам козаків харчами, приєднувалися до їх підрозділів. Переслідуючи поляків на західному Поділлі, війська наказного гетьмана Демка Литовця і полковника І.Богуна 20 травня 1651 р. відкинули рештки армії Калиновського аж під Сокаль, де збиралось королівське військо. Із ним Калиновський з’єднався через кілька днів.

Йшла підготовка до вирішального зіткнення. 26 травня 1651 року Б.Хмельницький зібрав Чорну раду для з’ясування питання миру чи війни. Вирішили продовжувати боротьбу.

Перед цією відповідальною битвою союзник Б.Хмельницького, кримський хан Іслам-Гірей-ІII, вів подвійну гру. Його лякала перспектива створення незалежної Української держави. Як наслідок – у червні 1651 р. війська Б.Хмельницького зазнали великої поразки під Берестечком.

У червні 2001 р. виповнилося 350 р. битви під Берестечком (тепер Горохівського району Волинської області). На цьому місці за підтримки Київської міської адміністрації має бути закінчено спорудження Свято-Троїцького собору – пам’ятника козакам, полеглим у Берестецькій битві.

Населення Поділля не хотіло миритися з польськими гнобителями. Брацлавська шляхта прислала свого уповноваженого, чашника брацлавського, з колективною суплікою до коронного гетьмана про її порятунок, бо хлопи не допускають панів до маєтків, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Калиновського коло Вінниці і Брацлава знищили, а Богун збирає козацтво „під Правковими лісами” коло Прилуки. Староста кам’янецький Потоцький доносив, що подністрянські хлопи і не думають про покору, бунтують – „не хочуть ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомостей про Хмельницького, збираються вибрати нового гетьмана. В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (інакше Чуйко) з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, спалили Барський замок і фільварки. Чуйко загинув, в цій дрібній війні, а Олександренко вів бойові дії далі. Заклавши свій табір під Браїловим, і він розсилав козаків у навколишній староства, знищуючи шляхту і посилаючи в старостинські і панські села своїх людей. За підрахунками сучасників, тут зібралося 10 тисяч повстанців.

Після важкої поразки під Берестечком, коли поляки вже захопили Чернігівщину та Київ, Б.Хмельницький вирішив припинити воєнні дії. 28 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, статті якого зводили автономію України нанівець. Шаргородщина у складі Подільського і Брацлавського воєводств знову опинилася під владою Польщі.

Усе це стало причиною загострення ситуації в козацькій Україні. Відновився супротив широких мас, підтримуваних радикальним угрупованням козацької старшини. На теренах Поділля опришки спалили Брацлавську фортецю, захопили Меджибіж та інші міста. Рух опришків набув сили у Подністров’ї. Населення, у тому числі Шаргородщини, масово переселяється у Молдову та на Київщину.

Боротьба козацького війська під проводом Б.Хмельницького проти польської шляхти тривала. У результаті блискучої перемоги полків Хмельницького під Батогом (містечко біля гори Батіг та місця впадання річки Батіг у Південний Буг) 1 червня 1652 року польська армія перестала існувати. Загинули М.Калиновський, його син Самуель. багато магнатів і родової шляхти. Полягло щонайменше 8-10 тис. військових (майже вся піхота і половина всіх гусарів Речі Посполитої). Такого розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом ХVІ-ХVІІ ст. Були звільнені від її залежності Подільське і Брацлавське воєводства. Батозька перемога знаменувала новий успіх національно-визвольних змагань.

Проте Річ Посполита ніяк не хотіла визнати українську націю самостійною у межах незалежної від Польщі держави. Б.Хмельницький спочатку намагався вести переговори з королем Польщі про повернення до Зборівського договору, але король стояв на умовах Білоцерківського договору. Тоді гетьман Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Розпочалися воєнні дії. Польські підрозділи атакували Погребище, Прилуки, Красне та інші міста Брацлавщини, але були відкинуті. Ворог рвався до Умані, де І.Богун розгромив війська Стефана Чарнецького, а потім, втративши півтисячі своїх вояків, поспішно відступив за межі Брацлавщини.

У цей час Поділля було спустошено. Воєнні дії, голод, епідемії призвели до занепаду багатьох населених пунктів. Майже повністю зникло понад 100 міст і містечок Правобережжя. Почалася масова міграція населення на Лівобережжя, у Слобідську Україну та Молдову. Занепадали сільське господарство, ремесла, промисли і торгівля. Холера та чума лютували у Подільському і Брацлавському воєводствах протягом 1650-1652 рр. Історичні джерела свідчать: „... дуже вмирають (люди) і лежать наче дрова до Дністра, біля Шаргорода й далі до Брацлава...”.

Все це впливало на внутрішнє і зовнішнє становище козацької України, яке наприкінці літа 1653 р. стало критичним. Лише перемога над Річчю Посполитою та її союзниками принесла б надію на збереження незалежності.

Перебіг дальшої боротьби дав таку нагоду Б.Хмельницькому. Його військо у 20-х числах жовтня 1653 р. зупинилося в Шаргороді для підготовки наступу проти польсько-пшяхетських частин, які вирушили на Поділля.

Українські війська на чолі з Б.Хмельницьким, спільно з татарами, зупинили польсько-шляхетські частини під Жванцем, оточили ворожий табір, взяли в облогу замок. Поляки опинилися у скрутному становищі.

Наприкінці листопада 1653 р. Б.Хмельницький був уже під Гусятином. Іслам-Гірей зайняв позицію між Скалою-Подільською та Оринином. У першій декаді грудня українські та кримські підрозділи відрізали польський табір від Покуття і Кам’янця, розгромили тисячний загін полковника Яна Клодзинського, а також роз’їзди Суховського і Хлебовського. Внаслідок облоги багато поляків померли від голоду і холоду.

 Польська армія перебувала в катастрофічному становищі, її капітуляція була неминучою. Однак, як і під Зборовом, її врятував кримський хан, який погодився на переговори з королем. Вони почалися під стінами Кам’янця. Українському посольству, яке очолював генеральний писар І.Виговський, на переговорах відводилася роль пасивного спостерігача, а тому воно відмовилося від участі в них. Переговори закінчилися 15 грудня укладенням кримсько-польського договору. Його умови передбачали припинення воєнних дій і згоду польського уряду виплачувати „упоминки” та взяти участь у майбутньому поході проти Росії. Питання ж заборони татарам брати ясир на теренах України обходилося мовчанкою, що фактично розв’язувало руки татарам для грабунків та розбою.

Таким чином, зрада татарів призвела до ігнорування Зборівського договору (1649 р.). Усі його статті (окрім тієї, що стосувалася реєстрового козацтва Війська Запорозького) фактично не виконувалися. Після цієї зради розпочалася негайна окупація козацької України польськими підрозділами, шляхта поверталася до маєтків.

16 грудня Б.Хмельницький поінформував старшинську раду про таке становище і заявив про необхідність повного розриву з Річчю Посполитою. Відтак українське військо подалося через Сатанів, Городок, Меджибіж, Летичів і Літин у козацьку Україну. Загалом Жванецька кампанія мала для Української козацької держави катастрофічні наслідки. Не визнавались не лише її незалежність, а навіть право на автономію. Засвідчила ця кампанія і цілковиту безперспективність союзу з Кримським ханством. Гостро постало питання щодо пошуку нових союзників для збереження досягнутих завоювань та возз’єднання всіх етноукраїнських земель у межах єдиної держави. Більшість старшин Війська Запорозького схилялась до російського протекторату, бо це начебто давало надію на збереження Україною широкої державної самостійності.

Розпочалися тривалі і нелегкі переговори з Москвою. Ще 11 жовтня Земський собор Росії вирішив прийняти Військо Запорозьке під „государеву високу руку” Для правового оформлення відповідного рішення в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. 18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася козацька рада, у якій разом з міщанами взяло участь понад 300 чоловік. Присягу царю склали 284 особи. Рада ухвалила рішення прийняти протекцію царя. Як бачимо, рішення Переяславської ради передбачало не „возз’єднання” України з Росією, а тільки прийняття царської протекції.

Визвольна війна 1648-1654 рр. під проводом великого гетьмана Богдана Хмельницького – епохальна подія в історії українського народу. Поваливши колоніальне панування Речі Посполитої, народ України здобув національну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині – полковому місті південної Київщини, що відіграло значну роль в українському державотворенні.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. – К.: Наук. думка, 1995. – Т. 8: Роки 1626-1650. – 288с.; Т. 9: Роки 1650-1654. – 869с.

Зінченко А. Наш край – Поділля // Вінниччина. –1992. – 11 січ.

Купчишин М., Мичак А. Шаргородщина: сторінки історії. – К., 2002. – 320 с.

Малаков Д.В. По Восточному Подолью – М.: Искусство, 1988. – 166 с.

Подільська старовина: Зб. наук. праць. – Вінниця, 1993. – 480 с.

Сергієнко Г.Я. Правобережна Україна: відродження козацької державності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80-90-ті рр. XVIII ст.) // Укр. іст. журнал. –1996. – № 3. – С. 105-118.

Щербак В. Чому повстала Україна // Хочу все знати. – 1998. – 22 квіт.

БИТВА ПІД ЛИПОВЦЕМ 1651 р. МАЛОВІДОМИЙ ЕПІЗОД ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

О.І.Роговий

БОГУНА  ВРЯТОВАНО  ПІД  ЛИПОВЦЕМ

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі. –

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі.

                                  М.Чурай

„То не чорна хмара насувалась – це нападав на бузьке козацтво (так автор „Історії українського народу” О.Єфименко зве вояків Кальницького полку) польський гетьман Мартин Калиновський” [1]. Той самий, який був розгромлений під Корсунем, а потім три роки провів у татарському полоні. Відкупившись, був призначений коронним гетьманом , а в лютому 1651 року відкрив військові дії проти ненависних йому козаків. До цього поляки замирили зайняті ними території, коли 1650 року кілька хоругв полковника Я.Кондрацького ходили на опришків. Тепер надійшла черга Брацлавщини [2].

Першою жертвою став Данило Нечай під Красним, другим на шляху – Іван Богун, обложений у Вінниці. Навала посунула далі і на її вістрі виявився наш Липовець.

За дорученням короля українець Адам Кисіль уже думав десь тут знову вести переговори про замирення. Після Красного він оправдовував перед Хмельницьким вбивство Нечая: “...він оволодів артилерією в Брацлаві, рушив до Лінець і напав на квартири польського війська...”. Тому Кисіль міркував, що мир не порушений: ”Сповіщаючи про це Вашу милість, прошу, щоб Ви погодились згідно з даною обіцянкою призначити в можливо коротший термін день з’їзду в Паволочі. Ми будемо чекати в Лінцях.

Із Гощі, березня 3-го дня, 1651 року. Київський воєвода Адам Кисіль” [3]. Та не можна було вірити улесливим словам, прикриваючись якими, жовніри не жаліли нікого. Богуна облягав і брат Кисіля. Тут же, в Побужжі, він знайшов свою могилу. Богунці вперто захищались. Під тиском переважаючих ворожих сил їм залишилось хоробро загинути, якби не несподіваний поворот подій [4].

Щоб не затримуватись від Вінницею, гетьман розділив армію надвоє і послав зайняти полкове козацьке місто. Про все це розповідає у своєму щоденнику Станіслав Освенцім, який вдруге побував у цих місцях: „18 березня в суботу обозний коронний (єдиний син польського гетьмана) відправився в Кальник на рекогносцировку, з частиною війська, бажаючи зібрати точні дані про те, де знаходиться Хмельницький, і про те, чи не підходить якась підмога на виручку Богуну. Вернувся 20-го числа в 4 години вечора без успіху: дійшов лише до Липовця в п’яти милях від Вінниці” [5].

Що ж сталось за 3 дні? Послухаємо видатного українського історика М.Грушевського: „12-19 нового стилю березня поляки стояли облогою під Вінницьким монастирем...

Раптом роз’їзди, розіслані на розвід і розправи з „бунтівниками” в різних напрямках периферії, принесли панічну вістку про наближення великого козацького війська. Сталось це так. Син Калиновського, обозний коронний Самуель Калиновський вибрався в під’їзд на Кальник, щоб довідатись про Хмельницького, де він і чи не йде на поміч Богунові.

Дійшов до Липовця (сорок із чимось кілометрів від Вінниці просто на схід). Погромивши тутешніх козаків, що замкнулися були в замку й розташувавшись на спочинок, послав наперед в сторожі роз’їзд. А той, ледве вийшовши з Липовця, наскочив на козацьке військо, що саме надходило – полк Глуха, полковника Уманського.

Анонімна хроніка Пам’ятників (Михайловського) повідомляє, як „висланий з Липовця на звіди Кондрацький з 160 чоловіками товариства, повернувся з під’їзду назад до Липовця, застав уже там не поляків, а козаків, бо слідом після його виїзду прийшла до Калиновського (молодшого) відомість, що козаки вже наступають, і Калиновський, вдосвіта, не чекаючи Кондрацького, спішно рушив назад до Вінниці, а слідом за ним погналося і козацьке військо під проводом Пушкаренка. Кондрацький, наскочивши на козаків у Липовці, стратив усю компанію і тільки сам – черверт утік до Вінниці”.

Як розповідав учасник тих подій: „Всі були б ми погинули на місці, коли б нас сам Бог не порятував! На одну нашу хоругву ударила вся сила неприятельська – проти неї рубалися ми дві години темної ночі серед тісних плотів, і по дню вже властиво пройшовши до справи і 19 добрих язиків добувши, вернулися до війська”. може дещо гоноровитіше представив він справу, ніж то було в дійсності.

Освенцім, наприклад, досить сумними рисами характеризує відступ цієї передової сторожі до Вінниці: “...козаки (Полтавського полку) напали на наших, розміщених у Липовці, і привели їх в немале замішання. Лише вибігши в поле, пан обозний встиг привести в порядок хоругви, але всі розсідлані коні були втрачені, причому козаки, перед тим, як напали на Липовець, зайняли дорогу в Коханівку і тому та частина загону, яка супроводжувала обоз із припасами, зазнала також значних втрат. Пан Кондрацький ледве встиг урятуватися, втративши багато товаришів із різних хоругв (відправляючись у роз’їзд, він взяв із собою з кожної хоругви по п’ять чоловік челяді). Пан обозний привіз кілька чоловік, захоплених у полон західних козаків, які дали свідчення, що Хмельницький був у Білій Церкві і вже виступив звідти назустріч нашому війську” [6].

КОНФУЗІЯ,  ГІРША  ПИЛЯВЕЦЬКОЇ

Ой, з-за гори чорна хмара,

мов хвиля, іде.

То ж не хмара –

запорожців Богуня веде.

                   Козацька дума

Баталія під Липовцем 19 березня 1651 року вирішила долю Богунової оборони Вінниці, яку продовжував облягати Калиновський-старший.

„Яким фатумом нашим сталося, що гетьман не знав про неприятеля, аж доки на око його не побачив, не можу знати – але вийшла з того страшна конфузія, гірша, ніж пилявецька. З корогвами одні в браму, інші через вал, інші пішо, і коли б воєвода брацлавський (Станіслав Лянцкоронський) не оперся коло мосту, вся піхота полягла б цілком” – зауважує учасник Липовецької експедиції В.Мясковський. Отже, і один в полі воїн. Несецький так характеризує Лянцкоронського: „Він посвятив себе в молодих літах військовій службі; воював спочатку проти татар і знаходився під Мартиновим разом з Конецпольським; брав участь у битвах проти козаків під Острополем, Збаражем, Красним – скрізь відзначився своєю хоробрістю”.

У Липовці стався перелом всієї зимово-весняної кампанії 1651 року. Польське командування заметушилося. Цього дня Лянцкоронський писав канцлеру: „ Вже цей лист був у конверті, коли від язиків, приведених з Липовця, і від війта Рожнинського, котрого я маю за повного розвідника, і він завсігди давав мені вірні остороги – довідались ми, що вчора тиждень як Хмельницький з трьома полками став у Білій Церкві, все Задніпрянське військо переправляючи на цей бік, аби все коронне військо разом тут сточити” [7].

У польському таборі, як це буває в часи непевні, розпочалися чвари. Дійшло до того, що Калиновський привселюдно дав Лянцкоронському дулю під ніс [8]. Ще напередодні польський гетьман думав зранку, 21 березня, розпочати останній штурм обложеного Богуна. Але липовецькі хоругви вже поширили паніку і під Якушинцями, навіть не вступаючи в бій, поляки побігли. Ось як сказано в одному з листів: „З Варшави, з 8 квітня. Після того, як здобули Вінницю, вирубано Немирів і Липовець, а обозний коронний погромив два полки під час, коли полк воєводи Брацлавського добував Богуна... полковник уманський Глух з кільканадцятьма тисячами надійшов одсіч. Військо наше думаючи, що то військо Хмельницького з Ордою наступає, стривожилося і замішалось, так що якби гетьман Калиновський не наспів з військом, то було б цілком Пилявецьке: чимало повтікало, вози позалишало, так що пан гетьман догонивши одного ротмістра – котрого імені не знаємо, так добре його заїхав, що йому голова злетіла. [9].

Далі хвалькуватий автор листа, згадавши про втечу до Бару, зауважив: „ А то певно при ласці Божій – коли б пан гетьман польний мав більше війська неодмінно помірявся із самим Хмельницьким”. Залишимо на совісті шляхтича ці слова.

Після Вінниці Хмельницький припинив усяку переписку з королівською стороною і став під Кальником в Животові, чекаючи хана. Попереду було Берестечко...

На з’єднання з ним пішов Богун у напрямі до Прилуки.

По-різному склалася доля учасників Липовецького епізоду. Коронний гетьман Калиновський разом із своїм єдиним сином поляже через рік під Батогом. Брацлавський воєвода Лянцкоронський помре в 1657 році, дослужившись до польського гетьмана і воєводи руського. У сміливих вилазках відзначиться Кондрацький. Йосипа Глуха Хмельницький усуне з полковництва в 1654 році під приводом того, що той не відбив польського нападу. А через 300 років творця “конфузії, гірше пилявецької”, оголосять почесним громадянином Липовця всіх часів і народів. Мартин Пушкар, пройшовши з Богданом через всі битви, виступить проти політики нового гетьмана Виговського і загине в боротьбі з ним [10].

Але навіть після смерті учасників подій над Собом і Бугом пам’ять про “конфузію, гіршу пилявецької” не забувалася.

Уже через 30 літ масштаб поразки під Липовцем відзначено в польській книзі „Война домова”: „Гультяйство, обшарпане військо не мале Глуха, уманського полковника, в посилку приспіло не помалу – стривожило і замішало брацлавщан – їх староста до цього під’їздом відправлений. Але ж тільки йому під Липовцем появитись, не по добрій волі умкнув назад, в чому був, табір покинувши і пішу челядь. А слідом за ним під Вінницею на самому світанку прибув неприятель...”. Далі мова йде про паніку, подібну пилявецькій, і відступ.

М.Грушевський, якого вже цитували вище, оцінював липовецьку перемогу так: „В кожнім разі факт був той, що на військо Калиновського раптом як грім серед ясного неба вдарила вістка, що велике козацьке військо от-от уже надходить до Вінниці” [11].

Детально описував бій польський дослідник Е.Руліковський: „...Козаки з противної сторони нагло вдарили на розквартированих в місті жовнірів і поміж ними немало справили замішання, про яке пише наочний свідок: ”Всі ми б на місці остались... якби не воєвода Брацлавський...”.

Золотими рядками внесено битву в „Історію українського війська”: „ Кальницький полковник Іван Богун цілий тиждень боронив місто дуже завзято й відбивав усі польські наступи. Тимчасом надійшли передові полки армії Хмельницького й під Липовцем 19 березня так сильно вдарили на поляків, що польське військо почало у сполоху тікати. „Була справа подібна до пилявецької”, – писав очевидець-поляк. Один козацький корпус під проводом генерального осавула Демка Михайличенка з допомогою Богуна загнав військо Калиновського аж до Кам’янця”. До речі, Богун зі своїми козаками ввійшов у склад корпусу. Ось де основні сили! Лише пізніше Хмельницький доручатиме полковнику загальне командування [12].

Належно оцінене історичне значення Липовецької битви і в „Радянській енциклопедії історії України”: „В березні 1651 року козацьке військо під проводом Глуха і полтавського полковника М.Пушкаря розгромило польський передовий полк поблизу Липовця (тепер місто Вінницької області) і змусило польського гетьмана М.Калиновського зняти облогу Вінниці і відступити” [13]. Також високо відзначали дану подію П.Куліш, І.Крип’якевич та інші. Не забуто це і в народній творчості. Дума про Івана Богуна, теж відзначає, що його врятовано з допомогою посланих Хмельницьким полків:

Богун у Хмельницького батьківської поради питав

Та собі підмоги з Чигирина прохав:

„І кругом нас облягають,

І дуже сильно побіждають”.

Як Хмельницький це зачуває...

Його військо гетьманське морем заклинає...

не сам Бог вас спасав,

І я не менше помагав” [14].

Коли порівняти чисельність обох сторін, то вона була приблизно рівною. Під Липовець направлено половину польського війська – 32 хоругви. Оскільки в кожній рахувалось близько 200 жовнірів, то поляків було 6 тисяч. Проти них виступило 2 полки. По реєстрах того часу полк мав від двох до трьох тисяч козаків. Отже, вся справа в умілих маневрах біля хмелевого яру під Липовцем.

На жаль, деякі дослідники Поділля намагаються не згадувати вирішального значення подій під нашим Липовцем у звільненні Богуна. Не бережуть святу пам’ять і липівчани. На 340-річчя у статті „Забута перемога”, депутатів районної ради було закликано вирішити, врешті-решт, питання про відкриття пам’ятного знака на місці битви. І дійсно: обрали місце, зробили проект, підшуковували виконавців... Та віз і нині там [15].

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1 Єфименко А. Історія українського народу. – К.: “Либідь”, 1990. – С. 241.

2  Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1996.  – Т.  IV –  C. 75.

3  Освенцим С. Дневник// Кіевская старина. – К., 1882. – Т. І. – С. 265.

4,8 Нариси з історії України. Вип. ІV: Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654) / Укл. М.Н.Петровський. – К.: АН  УРСР, 1940. – С. 152.

5  Освенцим С.  Вказ. праця. – С.  381.

6  Грушевський М. Вказ. праця. – С. 199-200.

7  Грушевський М. Вказ. праця. – С. 199.

9  Грушевський М. Вказ. праця. – С. 200.

10 Грушевський М. Вказ. праця. – С. 445, 495, 591 та ін.

11 Грушевський М. Вказ. праця. – С. 199.

12 Історія українського війська. – Вид. 4-е. – Л.: Світ, 1992. – 712 с.

13 Радянська енциклопедія історії України. – К.: УРЕ, 1969. – Т. І. – С. 424.

14 Куліш П. Отпаденіе Малороссіи от Польши (1340-1654). – М., 1888. – Т. 2. – С. 182.

15 Роговий О. Забута перемога // Нове життя. – 1991. – 21 берез.

З М І С Т

Огородник В.Т.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ПОДІЛЛІ

Дан О.Ю.

КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ БРАЦЛАВЩИНИ У ВІЙСЬКОВІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Годований Є.Ф.

ДО ПОДІЙ 1648-1655  РОКІВ  НА  БРАЦЛАВЩИНІ

Шенк Г.О.

КОЗАЦТВО БРАЦЛАВЩИНИ У ЧАСИ РУЇНИ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ВЛАДИ ПОЛЬЩІ НАД ПРАВОБЕРЕЖЖЯМ

Йолтуховський М.П.

ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ У БАРСЬКОМУ СТАРОСТВІ

Пірняк О.М.

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Вартанович Н.М.

КОЗАЦТВО НА ПОДІЛЛІ. ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ НА МОГИЛІВ-ПОДІЛЬЩИНІ

Антонишин А.П.

НЕ ЗАБУТИ ТУЮ СЛАВУ

Шарандак В.І.

ГЕРОЇКА ТЕПЛИЧЧИНИ

Стукан Н.В.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ВІННИЧЧИНІ 1648-1657 рр.

Мураховська Л.В.

ЧЕЧЕЛЬНИЧЧИНА У ВИЗВОЛЬНІЙ БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Волощук Г.П.

ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА ПОДІЛЛІ ТА ШАРГОРОДЩИНІ ЗОКРЕМА

Роговий О.І.

БИТВА ПІД ЛИПОВЦЕМ 1651 р. МАЛОВІДОМИЙ ЕПІЗОД ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Козацтво  на  Поділлі

Матеріали

Всеукраїнської науково-практичної  конференції

«Історичні  витоки  козацького  роду  в  Україні»

24-27 вересня 2004 року, м.Вінниця

Частина  ІІI

Художнє оформлення

Попенко І.К.

Технічна коректура:

Балацир О.А., Дорошенко Н.В., Куделя В.В.

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет

Спиця Н.В.

Підписано до друку 24.08.2004. Формат 60х84/16

Папір офсет. Друк офсет. Умовн. друк. арк. 3,8. Тираж 150 прим.

21100, Вінниця, вул. Соборна, 73.

Тел.: (0432) 32-20-34, 35-51-97, 32-40-54

Факс: (0432) 35-16-85

E-mail: inform@library.vinnitsa.com

http// www.library.vinnitsa.com

Друк ТОВ “Меркьюрі-Поділля”

м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02