ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації



Михайло Вдовцов

Михайло Леонтійович Вдовцов (07.03.1955, с. Довжок (колиш. – Кетроси), Ямпіл. р-ну), історик, український прозаїк, краєзнавець, природоохоронець. Член НСЖУ (2000), НСПУ (2011).

Яблуні Благовіщення Михайла Вдовцова

До 60-річчя від дня народження письменника М.Л.Вдовцова

(07.03.1955) 

Хочу слово про свого побратима в літературі, а заодно дуже близького сусіди по народженню нашому на цій планеті, земляка-наддністрянця Михайла Леонтійовича Вдовцова розпочати нетрадиційно. Бо дуже нетрадиційною є його проза: запашна, глибоко народна, вийнята із самісінької серцевини («з горіха – зерня») нашого селянського побуту, нашої славетної подоляцької натури.

Коли ми вітали свого духовного брата Михайла з видатною подією у його творчому житті – прийомом до Національної спілки письменників України, я спромігся на наступну оду на його «літературні хрестини», намагаючись увібрати в ній чимало понять, характерних для його життя та творчості:

В нашім краснім письменстві

Нову знайдено путь:

Ті, що вийшли із лісу,

Ті далеко підуть.

 

В зачаровані роси,

Де за свіжістю рим –

Дивовижні Кетроси,

Новознайдений Рим.

 

Де Вдовцова душею,

Котру сам оціни,

Ходить осінь Бушею

І по горах Стіни.

 

Слово – скальпель і кайло,

Слово – птиці перо.

Побратиме Михайло,

Ти прийшов на добро.

 

Незвичайна людина,

Сивомудра, як Бог.

Золота середина

Всіх часів і епох.

 

Гарна книг борозенка,

Бачим, знаєм тепер!

За Десною Довженка

Йде Вдовцова Дністер.

 

Виноград і папшої,

І вино, й баштани –

Панорама, в якої,

Ні, немає ціни.

 

Коли його читаю –

Май квітує, мов дим,

І в дитинство вертаю,

І стаю молодим.

 

Слів назбиране зілля,

Мов любов, задарма! –

І життя, як весілля,

Де похмілля нема.

«…Ті, що вийшли із лісу» – це про одну з найпримітніших останніх служб Вдовцова: його керівництво від перших днів становлення обласним комунальним підприємством «Віноблагроліс». Та про кожну його роботу на славному трудовому шляху, який триває й досі, можна казати з пієтетом, добираючи найвищі оціночні слова. Про це трохи згодом.

А народився М.Л.Вдовцов 7 березня 1955 р. в селі Довжок (старожитня назва – Кетроси) Ямпільського району в трудящій селянській родині. Дивовижний той край! Раз побувавши – не забудеш ніколи.

І вже пізніше у своїх книгах, низках новел письменник найчастіше повертатиметься саме у свої Кетроси, у дитинство та юність. Твори ці мені завжди нагадуватимуть довженківську «Зачаровану Десну» – такі вони світлі, безпосередні, непридумані та гуморні. Постануть у тих новелах всі до єдиного кетроські земляки – простодушні, нелукаві, незрадливі. Оті, чиї сльози відчув на своєму обличчі теперішній, постарілий уже герой письменника, забрівши якось у тихий теплий дощ на чиєсь забуте покинуте сільське подвір’я. Нікого наче не було поруч, а душа стрепенулася: хтось дивиться на тебе, чоловіче! Озирнувся. Німота. Безлюддя. Підвів очі до неба і зрозумів: то плачуть там, угорі, душі одійшлих на той світ його односельців. Плачуть за тим давнім уже вмираючим селом, за його нелегкою долею, за чимось утраченим на цій землі не ними. Достоту як у Хемінгуея: «Не питай, по кому б’є дзвін – він б’є по тобі…».

Михайло Вдовцов змалку був спраглий до освіти. Тому не вдовольнився одним ВНЗ, однією спеціальністю. У Кам’янець-Подільському педагогічному інституті здобув фах історика, а тягу до природолюбства та природознавства вдовольняв, студіюючи науку у Львівському інституті лісового господарства.

Трапилися в його житті іще одні «університети»: він послідовно освоював премудрості місцевого самоврядування, реалізовуючи вивчене на практиці, бо багато літ обирався депутатом Вінницької обласної Ради, був заступником її голови, донедавна очолював Могилів-Подільську районну держадміністрацію. І нині Вдовцов є не просто депутатом, а й головою комісії обласної Ради з питань культури та духовності. А до цього працював на відповідальній керівній посаді у Гайсинському районі. Такого переконливого послужного списку немає у своїй біографії жоден нинішній письменник. Мав таке хіба що славетний Герой Соціалістичної Праці і також письменник Федір Моргун, колишній перший секретар Полтавського обкому партії. А якщо копнути глибше у давнину – то тут згадаймо Панаса Мирного, який служив не лише літературній Музі, але й був віце-губернатором.

Просто згадати минулу переконливу драбинку чиновницької кар’єри Вдовцова – це півсправи. Річ у тім, що в тих минулих літах він державним чиновником, в розхожому розумінні цього слова, був найменше. А більшим чином повсюдно дбав про справу народознавчу, культурологію подільської історії, сторінки якої в літописанні всієї України чи не найколоритніші. Вдовцов, образно кажучи, геніальний культуртрегер, себто носій культури. На якій посаді б він не працював – повсюди реанімував забуті, занедбані старожитні цінності подолян, надавав їм сучасного звучання.

В Гайсині, наприклад, він доклав значних зусиль у відродженні традицій гончарного ремесла братів Герасименків. Публікації в пресі, пленери, участь місцевих гончарів у престижних виставках, присвоєння їм почесних звань. Усе це вплело золоту нить в рушник подільської культури.

Працюючи в апараті обласної Ради, Вдовцов спрямовував перші спроби краєзнавчо освоїти такий ідеологічно незручний об’єкт, як ставка Гітлера «Вервольф» під Вінницею, щоб покласти край посяганням на цю територію «чорних археологів», дикій туристичній експлуатації цієї похмурої місцини. Тепер тут Музей зброї Другої світової війни.

Очолив Михайло Леонтійович «Вінницяоблагроліс» – і вже через тиждень організував відтворення загубленого, здичавілого у хащах біля хутора Благодатне Томашпільського району зеленого маєтку графині Анни Беннет, вдови загиблого і похованого у французькій Ніцці однополчанина російського поета Михайла Лермонтова. Маєток не просто лісники розчистили, облагородили, а розвинули на його базі з одного боку вигідну економічну справу – потужний лісорозплідник; а з іншого – тут запрацювала оздоровниця вихідного дня, улюблене місце відпочинку томашпільчан та гостей району. В Благодатному тоді діяв безкоштовний будинок творчості вінницьких письменників, який отримав широку республіканську пресу, а літню практику тут проходили майбутні фахівці лісопаркового господарства, студенти з Франції.

Проект Вдовцова «Подільський зоопарк», втілений на центральній садибі облагролісу у Вінниці, став туристично-пізнавальною перлиною нашого краю. Тут нині доглядають понад 400 видів рідкісних звірів – представників фауни усього світу, а потік відвідувачів усе зростає.

Доручили Михайлу Вдовцову очолити Могилів-Подільську райдержадміністрацію – і одразу в районі пожвавилася робота на ниві культури. Неспокійний районний голова ініціював проведення на Могилів-Подільщині літературно-мистецького свята «Русалка Дністрова», яке одразу стало Міжнародним; незвичайного також Міжнародного пленеру художників «Мальована хата» у селі Сліди, що відтворив наддністрянські традиції народного настінного малярства; наполіг на відкритті іменних музеїв видатних земляків – перші з них, у Вендичанах та Слободі Яришівській, народних художниць Ольги Леонової та Фросини Онисько, уже працюють, а проект комплексу Пам’ятника пісні (мається на увазі знаменита пісня «Ніч яка місячна, ясная, зоряна…», котру Михайло Старицький написав саме тут, над Дністром) чекає свого втілення.

Додати сюди меморіальний комплекс письменниці-емігрантки Галини Журби в с. Соболівка Теплицького району, історико-краєзнавчий комплекс «Гайдамацький яр» в с. Буша на Ямпільщині, грандіозне відзначення 1000-ліття Лядівського монастиря. Усе це та багато іншого – він, Михайло Вдовцов, його напрочуд об’єднуюча, постійно нуртуюча енергія, фантазія і дивовижне відчуття нового і потрібного. Тому до нього тягнулись і тягнуться люди: митці, науковці, патріоти.

Дуже природно, що з усього того дива постав справді небувалий, яскравий письменник. Друкуватися Михайло Вдовцов не квапився, ставати професійним літератором ніколи не планував. Просто на цьому наполягли його близькі друзі, знаючи, як уміє Вдовцов не так писати, як розповідати дивовижні, назбирані його пам’яттю і чіпким дослідницьким поглядом історії, портрети земляків, їх пригод та походеньок. І ось уже в зрілому віці він стає автором першої, другої, третьої книг, задумує кіносценарії, рухає видавничі проекти (тут згадаймо збірник для школярів «Три пелюстки любові», виданий його коштом із ним же започаткованої книжкової серії «Вінницькі письменники – дітям»). Раптом виявилося, що він до краю переповнений людьми, їх життями, їх філософією, їх дивовижними вчинками, дивогляддю нашої неповторної і безумовно кращої у світі природи. Усе це нестерпно носити у собі. Воно мусить одягнутися у слово, як у соковитий цілющий плід перетворюється квітка.

Так сталося в українській літературі «явище Вдовцова», з його короткою, естетично наснаженою прозою, не декоративно-силуваною, а дуже природною народністю, густою добротною образністю, соковитістю мови, достовірністю і смакотою діалогів. Часом здається, що його міні-новелки – це всього-на-всього фрески. Але в сукупності вони створюють цілісну картину всепрощенного хліборобського Поділля, нашого родоводу.

«Магнетизм корови», «Магала», «Михасько й Олена», «Дорогому Леоніду Іллічу полегшає», «Батіг, пужално і ножик», «Статурний, сивочолий, в білих лляних одежах», «Зерно з татових черевиків», «Самородок», «Одному жити холодно», «На тлі мовчазної природи», «Татові яблука», «Верші і варцаби», «Тотальний футбол», «Вуличка», «Зимовий триптих» – мов кладки окремими каменями через нашу сільську річечку, мов журавлі в небі, тягнуться вервечкою новелка за новелкою. І душа читача тягнеться услід за ними.

Літературну творчість Михайла Вдовцова, його перший трилисник, який складається з книг: «Романтичні овиди Кетрос», «Благодать самотності», «Зерно з татових черевиків» дуже точно охарактеризував патріарх Вінницької письменницької організації Леонід Пастушенко:

«Здається, українська література вже все написала про наше село, досягнувши таких вершин, як Нечуй-Левицький, Коцюбинський, Стельмах та Василь Земляк… Але кожне покоління митців знаходить свою цілину і на цьому обжитому полі. Скільки вже я не читав про випечений в сільській печі хліб, а у Михайла Вдовцова це безмаль не ритуальне дійство нараз розкриває свою сакральну суть: «щоб святіш дух хліба був присутнім в кожній хаті і відчувалося, що хата хліборобська, а не якась міська безприв’язна будівля».

У творах цього письменника усе збаналізоване в житті бачиться по-своєму. І звичний уже лелека на городі: «непорушний, незворушний, глибоко зосереджений, ніби некліпно дивиться не у довколишній світ, а в самого себе». Чи не прагне й не може збагнути, а що ж то ми робимо зі своєю землею, котра з не меншим правом належить і йому?... А такої мальовничої палітри сільських димів узимку, як у М.Вдовцова, я не зустрічав не тільки в жодного із читаних письменників, але й у жодній баченій картині живопису: «...Зимові дні були для нас великою читанкою. Серед тижня, в четвер, вся читанка була в обіймах суцільних димів з самісінького ранку – ... гріли печі для випікання хліба, через годину-другу ним пахло повітря над селом. Якщо десь над якоюсь хатою струменіла цівочка диму цілісінький день, то це була вірна ознака, що там потайки женуть самогон. Це була таємниця тільки з погляду господарів, про яку знали і голова сільради, і дільничий – всеньке село і, звичайно, діти. Знали, що чорний дим над новою великою хатою – це від вугілля. Тут живе заможний дядько, який має за що придбати і привезти дороге паливо. Чорний дим над маленькою, скромною хатиною – Дим Кізякович, походженням з вулиць, пасовищ і хліва, підібраний і висушений працьовитими руками бідної вдовиці чи якоїсь самотньої жінки. Найбільше подобався ... голубий дим від дров. Він витікав з комина поволі, зі статечним спокоєм своєї значливості, кучерявився, ділився на довгі язики, які то притулялися один до одного щоками, то відходили, то ніжно обнімалися, мовби для того, щоб зашепотіти один одному у вуха і, либонь, щось дуже приємне, бо ці язики не розбігалися на всі боки, а певний час перебували в парі, гойдалися разом то ліворуч, то праворуч, перехилялися на сусідські городи, на схід-захід і лишень потім піднімалися вгору та щезали в безмежному просторі неба...». А згадаймо ще, як займаються в печі сирі дрова, долаючи під вогнем свою «мляву непоступливість»! Як це відбувається насправді, розкаже нам тільки Михайло Вдовцов.

Його «Благодать самотності», власне, як і перша книжка «Романтичні овиди Кетрос», – це лірична поема у прозі про неповторну природу Вітчизни, переповнена не тільки стильовою майстерністю автора, а й гармонійним настроєм довколишньої краси, відстороненої своєю первозданністю й вічністю від безглуздої суєти нашого сьогодення та політичного шулерства сучасників».

В усьому поділяючи точку зору Леоніда Пастушенка, додам ще й таке. Зустрічаючись із педагогами, учителями-предметниками, філологами, я даю їм пораду використовувати у класі в начитанні диктантів тексти із книг Михайла Вдовцова. Навіть механічно переписуючи їх, діти не можуть не проникнутись у красу і глибину зображуваних письменником рідних картин. А відтак вони по-новому поглянуть на своє село, на обрамлені дібровами поля і полями – діброви, зрозуміють усю високість свого призначення на землі, співвідносячи себе з односельчанами, з їх думами та ділами.

Якось я супроводжував Михайла Вдовцова у його поїздці на виборчий округ в Ямпільському районі. Це було ранньої весни, якраз перед Благовіщенням. Крім нас, половину машини зайняли перев’язані оберемками саджанці яблунь. Думалось, що депутат хоче ощасливити якесь господарство, везучи йому цілий майбутній великий сад. Аж ні! Михайло Леонтійович провідував цього разу випускні класи сільських шкіл рідного району. І в кожному класі він казав примірно таке:

– Шановні майбутні випускники, дорогі діти! Я б міг вам привезти у подарунок по ящику яблук. Але це було б дуже дрібно. Я пропоную вам інше, вічне діло. Сьогодні кожен із вас понесе із школи додому по кілька оцих саджанців. Виберіть для них найкраще місце на батьківському обійсті і посадіть. А може, започаткуйте ними свій майбутній сад. Скоро ви закінчите школу, багато із вас полине у широкий світ, на довгі і щасливі далекі шляхи. Але обов’язково настане час, коли серце покличе вас повернутися до батьківського порогу. Нехай чекають вас тут розквітлі дорідні яблуні. Прикрашайте ними рідну землю!

Я тоді написав про цю поїздку журналістський репортаж, надрукував його в газеті «Селянська правда». Він називався «Яблуні Благовіщення».

М.Ф.Каменюк

Твори М.Л.Вдовцова

Романтичні овиди Кетрос: спогади і роздуми – як позиція / М. Вдовцов. – Вінниця : Власюк, 2008. – 158 с.

Благодать самотності : оповід., шкіци, думки / М. Вдовцов. – Вінниця : Власюк, 2009. – 128 с. : портр.

Одному жити холодно : оповід., думки, спостереження / М. Вдовцов. – Вінниця : Власюк, 2010. – 184 с.

Мої Кетроси : оповід., думки, спостереження / М. Вдовцов. – Вінниця : Власюк, 2010. – 48 с.

Зерно з татових черевиків / М. Вдовцов. – Вінниця : Консоль, 2011. – 288 с.

Могилів-Подільський район на початку ХХІ століття / М.Л. Вдовцов, О.П. Антонюк // ІV Могилів-Поділ. наук.-краєзн. конф. 28-29 верес. 2012 р. – Кам’янець-Поділ., 2012. – С. 9-13.

Про нього

Каменюк, М. Від портретів земляків до життєпису народу : [про творчість нового члена Вінниц. орг. НСПУ М. Вдовцова] / М. Каменюк // Літ. Україна. – 2011. – 1 груд. – С. 9.

Волошенюк, І. Ямпільська душа Вдовцова / І. Волошенюк // Орли зграями не літають / І. Волошенюк. – Вінниця, 2012. – С. 49-57 : фото.

 
Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2017
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро