ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Версія для друку

Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова бібліотека ім. К.А.Тімірязєва

 

До 150-рiччя вiд дня народження

видатного письменника

Iвана Яковича Франка

 

1856-2006

 

МОЙСЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Вінниця, 2006

 


ББК 83.3(4УКР)5-8Франко

УДК 821.161.2

М 74

Мойсей української літератури: Матеріали присв. 150-річчю від дня народж. видат. укр. письменника І.Я.Франка / Уклад. та вступ. ст. В.Ф.Циганюка; Ред.: О.І.Кізян, М.Г.Спиця; Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадміністрації, Вінниц. ОУНБ ім.К.А.Тімірязєва. – Вінниця, 2006. – 56 с.

З любов’ю і шаною вимовляють сьогодні українці ім’я Івана Яковича Франка, готуючись до відзначення 150-річчя від дня його народження. Він внесений до списку найбільш відомих письменників світу і його ім’я висічено на гранітних скрижалях поруч з іменами найславетніших синів людства.

Перу письменника належить понад 5 тисяч творів, які ввійшли до золотого фонду не лише української, а й світової літератури.

Мета видання, підготовленого директором Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва – допомогти громадськості організувати широку популяризацію творчості Івана Франка з нагоди його ювілею.


МОЙСЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Загальноприйнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний доробок, його суспільна праця, врешті, його життєпис – є зважені, широко знані і загальновизнані.

Багато об’єктивних причин промовляє за таке припущення.

Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже тієї частки Батьківщини, де пану-вав режим Австро-Угорської монархії, де зв’язок з західноєвропейськими культур-ними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя у Львові мало більш, аніж у Києві, організований характер, де, врешті, культурно-історич-ний процес протікав без поміт-них перерв, криз та й катастроф, що було так притаманне процесам на Наддніпрянщині.

У Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоча й дуже звужена, свобода особистої і національної індивідуальності. Словом, те, чого не мала Росія, в якій життя і діяльність національного діяча, надто не росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, ближнього губернатора, а то й найближчого поліцейського.

“Свободный художник” Петербурзької академії мистецтв – Тарас Шевченко міг бути літературно і політично приречений, адже був засланий на довгі роки в Азію “з найсуворішою забороною писати й малювати”, і деталі його біографії та творчості ми все ще продовжуємо збирати до сьогодні, і як мозаїку складаємо в одне ціле.

Доктор Віденського університету Іван Франко, хоч і був знайомий з австрійською в’язницею, все ж таки вважався повно-правним громадянином старої європейської дер-жави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, життя якого проходило на очах суспільства, аж до самої смерті в травневий день 1916 року.

Проте дійсність виг-лядає не так просто, як в теоретичних роздумуваннях.

Доля “каменяра” Івана Франка, якщо зовнішньо і несхожа, однак суттю своєю мало відрізняється від долі “кобзаря” Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко відобразилася на їх особистій долі як за життя, так і після смерті.

Давайте згадаємо, що і донині лежать недосліджені і невикористані рукописи Франка. Донині чекають свого читача його неопубліковані праці, що зберігаються у Львові (якщо не спіткала їх доля розграбованих історичних документів), про що сьогодні ми і увесь цивілізований світ дізнаємося із засобів масової інформації.

Помислимо: пройшло 90 років від дня смерті Івана Франка, років, насичених доленосними подіями, років збудження і зриву Нації, років наших фатальних хиб і національної сліпоти, років в яких так трагічно відчувалась неприсутність І.Я.Франка. Ми упустили десятки років, коли можна було і треба було хоч щось започаткувати в напрямку подальшого розвитку франкознавства. Час не повернути. Але він іще є.

Однак, як і раніше, відсутня державницька мисль в цьому напрямі, хоча вже й стоїмо на порозі його 150-ліття.

Традиційно так пове-лося, що тому чи іншому визначному діячеві дослідники його творчого доробку скла-дали певний шаблон, на тому і заспокоювалися, а в подаль-шому глибокого, більш ємкого і розгорнутого дослідження не проводилось, вважаючи, що справа здійснена.

Так було з Т.Г.Шевченком, коли його назвали “кобзарем”, ще й досі в більшості своїй ми знаємо Франка як “каменяря, що дух і тіло рве до бою”.

Не в тому проблема, що ці штампи і алегорії, які, зрештою, взяті небезпідставно, чіпляються чи прикладаються до діяча, але в тому, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульгенцію на моральне ледарство, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.

Якщо звернутися до державного законодавства з таким, здавалося б на перший погляд, вузьким питанням, як увіковічення пам’яті Івана Франка, то від сили можна назвати до півтора десятка документів, які в тій чи іншій мірі працюють над втіленням цієї теоретичної тези в життя. Чим же не догодив Іван Якович правлячому бомонду України, що він так пісно і скупо ставиться до його творчого доробку, філософії, його значення у виведенні української літератури на простори світового літературного плацу, який, врешті-решт, ставить її врівень з літературами цивілізованих народів, а то й на облюбоване Господом місце – давати життя українському духу, якого чути скрізь: “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз....”

У дотриманні твердості духу, Франко і бачив кредо свого життя, не зраджуючи йому ані в ранні письменські роки, ані коли він сформувався як людина, письменник, філософ. Природний талант українця, помножений на добру школу, в якій навчався Іван Якович, дав йому можливість блискуче оцінити своє місце в українській та світовій літературі і накреслити перспективу бачення розвитку українського художнього слова в контексті світового літературного процесу.

Сьогодні варто визнати той факт, що мало хто з українських письменників тієї пори та й пізніших часів, пройшов щаблі житейської мудрості так, як це судилося Івану Яковичу Франку. Його ясний від природи розум, помножений на жадобу до знань, дав плідний розвиток особистості, яка не тьмяніє вже більше півтораста літ. Мало того, не лише не тьмяніє, а навпаки магнетизує на себе грані новітньої історії, трансформуючи її у нові колізії, цікаві сучасному світові.

За прикладом далеко ходити не треба. Візьмемо його “Украдене щастя”, що була написане у 1891 році і вперше побачило кін сцени у 1893 році в західноукраїнському театрі “Руська бесіда”, а потім ставилося талановитими художниками відомих українських та зарубіжних театрів не один десяток разів.

Все це говорить про те, що тема, порушена І.Я.Франком у творі, далеко не вичерпана, а постійне звернення сучас-них режисерів до нього відкриває нові грані бачення молодими талан-тами творчості Франка, так як це відбувається з творчим надбанням Шекспіра, Міллера, Данте, Рільке та ін.

Мене, як професійного режисера, не залишає у спокої “Украдене щастя”, його філософія і надзавдання, яке заклав автор ще на початку роботи над твором. Адже у 1891 році письменник, вимальовуючи образи своїх героїв, переконує нас у тому, що щастя, украдене в них усіх, украдене соціально-економічним устроєм, украдене тупими принципами сільського життя, яке виробило свої закони, традиції, свою лінію поведінки і підлаштування до так званої, громадської думки. В той час автора звинувачували чи не в усіх гріхах і майже відкрито цензурували твір, намагаючись ввігнати його у вироблену офіційну обойму поглядів і ситуацій, не зважаючи на струни таланту, що так яскраво бринять у кожній яві, події, у кожному великому чи малому шматку цієї драми з сільського життя. І чи тільки з сільського? Письменник вимальовує навколишній світ в образі ненажерливого звіра, який не втомлюється красти щастя і не лише окремих персонажів, а цілого села, міста, регіону (“Борислав сміється”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”, “Мойсей” та ін.).

На думку спадає доля всієї України, у якої віками не переставали красти щастя, коли точилися війни по загарбанню українських земель і закріпаченню народу, коли штучно організовували голодомори, чистки передової української інтелігенції, коли Україна зазнала чорнобильського лиха, коли країни-монстри сьогодні заради власних інтересів нав’язують свої, ними ж надумані, правила гри, свої уподобання і свої смаки.

Промовляючи ці слова, я ще раз переконуюся в тому, що Франко в українській літературі не просто письменник з визначним творчим доробком. Це один з її найвідоміших філософів, її провідник, зі всією багатогранністю образу, відфільтрованого тисячами століть, розвинутого мільйонами умів, утвердженого досвідом світових цивілізацій.

Я б не хотів у контексті даної теми торкатися філософії Григорія Сковороди, але слід зазначити, що так розвинути творчий доробок патріарха української мислі, так довершити її вдалося лише І.Я.Франку. Це чітко виражено в його зрілих творах, хоча молодий Франко і до сьогодні, ще не зовсім вивчений, зрозумілий і гостро суперечливий, врешті-решт, він таким і має бути – праведник суспільної думки.

На початку своєї роботи я категорично відмовлявся від встановлення своєрідних ярликів типу: “Кобзар”, “Каменяр”, “Співачка досвітніх вогнів” тощо, але, якщо слідувати традиції і знову вдаватися до них, то велета української національної культури, я б назвав “Мойсеєм української літератури”.

Політичні події, що так стрімко і суперечливо розгорнулися на теренах України в останні роки, загострили питання поділу її території, перегляду понять типу схід-захід, москалі-бендери тощо. Воно, це явище, не може залишити у спокої будь-яку мислячу людину. І це природно. Однак, проблема існує. Шляхи її вирішення? Це не лише знак питання, це знак майбутньої дії суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Це, врешті, доля України.

Давайте знову повернемося до Франка, його бачення цієї ситуації, його поведінки у цій скруті, адже вона не нова.

Мусимо відзначити, що в різні періоди своєї діяльності Франко по-різному ставився до проблеми соціальної структури української нації, навіть займав протилежні позиції.

Та проблема цілісної української нації, як запоруки її відродження і “повернення” в європейську і світову історію, окреслена в багатьох його філософських та поетичних творах, зокрема в “Одвертому листі до галицької української молодежі”, де він закликає її взятися за виконання “великої історичної задачі” – “допомогти російській Україні... у закладинах великої праці – здвигнення нашої національної будови в усій її цілості... Від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної зайняти місце в хорі інших культурних націй”. Вчений неодноразово торкався питання про відносини і, так би мовити, взаємні зобов’язання “австрійської” – галицько-буковинської – з одного боку, і “російської” – з іншого боку, частин роз’єднаної України. Віддаючи данину тому, що саме в наддніпрянській і слобожанській Україні з’явилися “перші проблиски нової української самосвідомості”, а в “російській” Україні зосереджений основний громадсько-культурний потенціал українства, Франко закликав галичан “віддячитися російській Україні за те духовне і матеріальне добро, яке вона досі давала нам”, оскільки галичанська “частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ”. Далі він пише: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів... Ми повинні – всі без виїмки – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.”

Він закликає українську інтеліген-цію “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостій-ного культурного й

політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися”. Тобто він намагався також ввести Україну у світ, показати світові багатства української культури, прилучити своїх земляків до багатств, що їх витворила світова культура. Франко будував “золотий міст розуміння і спочування між народами”.

Тема об’єднаної, цілісної України звучить і в поетичних творах Івана Яковича Франка, зокрема, у “Правдивому Мироні”.

“Правдивий Мирон” – це, власне, сам Іван Франко. Він бився за волю свого народу. Він питав своїх земляків:

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ж то мало наточились

Братерської крови?

І він закликав синів України такими словами:

Пора, діти, добра поглядіти

Для власної хати,

Щоб газдою, не слугою

Перед світом стати!

І він вірив у те, що Україна буде вільною і єдиною державою:

Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна нероздільна.

Поема “Мойсей”, загальновизнана як вершинний твір у художній спадщині Франка. Та не тільки висока мистецька досконалість поеми, її громадянський пафос у відстоюванні свободи і незалежності України, що справили величезне враження на сучасників поета, дали підставу Ю.Шереху (Ю.Шевельову) визначити “Мойсея” як другий – після Шевченківського – “Заповіт” української літератури.

Поема починається з прологу, де висловлена головна ідея твору:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздоріжжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий.

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судилося! Вірю в силу духа

І в день воскреслий твойого повстання.

Засяєш у народів вольнім колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.За визначенням самого Франка, його поема “Мойсей” – це “гіркий та вільний” спів, присвячений “будущині” України.

“Одвертий лист до галицької української молодежі” написаний Франком у зв’язку з революційними подіями 1905 року в Росії і воскреслими сподіваннями на якісь демократичні переміни в Російській імперії, а, отже, і в Україні.

Тому, сьогодні, в часи становлення незалежної Української держави, особливо дивує позиція нашого красномовного письменста, яке вирішує свої суто спілчанські негаразди, забуваючи про нагальні проблеми народу України, власне своїх читачів, для яких вони існують на цьому білому світі.

Перед “вищим письменством” Франко ставить завдання “заспокоювати всі духові потреби величезної маси” народу. Проблему взаємин поета-митця і його оточення – вузького чи широкого – поетичними рядками він бачив так:

Пустив ти слово різко, сміло,

Що в серці дивно защеміло:

“Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою,

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити”.І тут я хочу згадати про ще одного велета української літератури, відомого сучасника І.Я.Франка, нашого земляка – Михайла Коцюбинського.

Є чимало літературних досліджень про дружбу двох письменників – Коцюбинського і Франка. Тему досліджувало чимало літературознавців, письменників, вчених.

Я міг би навести багато прикладів взаємовпливу творчості двох титанів української літератури, але не про це нині йде мова.

Хочу лише звернутися до листування поміж Франком і Коцюбинським, щоб переконатися у тому багатющому матеріалі, що подарували ці велети українському народу, своєму читачеві, що саме епістолярний жанр дає можливість розкрити такі цінності, які не підвладні іншому літературному жанрові.

Куди ж сьогодні подівся епістолярний жанр, який так рясно цвів і врожаїв на терені української літератури? Шкода, що вибрані твори окремих письменників, випущені в останні роки, не рясніють епістолою. Скільки б вони внесли доброго, розумного у відносини поміж людьми, а скількох би навчили творчо мислити і працювати! але чомусь і ця сторінка, на превеликий жаль, працює не для загального добра.

Існує величезна кількість літератури на тему таємниці творчості. Особливо зросла вона в останні роки і продиктована переважно мистецькою елітою, яка виставляє головним чинником творчості емоції та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Індивідуальність творця, його воля і характер мовби регулюють співдію цих двох начал, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги. І саме повна гармонія цих двох начал, тобто повне панування понад ними волі творця, дає твори, що їх ми називаємо “класичними”, а їх творців – “класиками” (Гете, драматургія Лесі Українки, пізній А.Міцкевич, значна частина поезії О.С.Пушкіна тощо).

При всьому незаперечному його темпераменті, при всьому, щоправда глибоко захованому жарі його серця, почуття Франка, в його поетичній творчості, завжди проходять через суворий фільтр інтелекту. Більше того, він, як ніхто, умів свої емоційні враження і відчуття трансформувати в енергію інтелектуальну. Світ його почувань, внутрішні “стихії” його єства, бурі й негоди його серця є в його поезії, вони завжди контрольовані потужною, але формотворчою силою розуму. І це не випадково, що від молодих літ Франко-поет невтомно оспівує все-таки “розум владний” (замолоду – 1878 р. навіть з наївним і зловісним додатком – “без віри основ”). І, здається, важко знайти в світовій поезії такого натхненного, такого одержимого співця розуму-інтелекту, розуму-раціо, як у нашого 150-літнього ювіляра.

На мою думку, якщо Шевченко у поезії був явищем, майже демонічної національної емоції, то Франко – національного інтелекту. Для Франка майже протягом всієї життєвої творчості розум був завжди на першому місці, бо він для нього завжди був синонімом Сили (“Ти розуме, бистроуме, порви пута віковії”, 1880 р.).

Те, що Шевченкові дано було Природою і Провидінням, до того Франко мусив верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через “вершини і низини”, шлях поневірянь і поразок. Тріумф прийшов аж в кінці його життєвого й творчого шляху, обертаючи той “кінець” на “початок”, а “епілог” на “пролог”, підтверджу-ючи цим невмируще Лесине: «Стане початком тоді мій кінець».

Великим Прологом до нової доби нашої національної історії все чіткіше, все виразніше вимальовується велична постать Івана Франка. Тільки тепер, по національному Обудженні, по війні за Державність, по гірких досвідах на чужині “на ріках вавілонських”, ми ще раз переконуємося, що без Франка в критичних десятиліттях 30-90-х позаминулого століття ми б надовго упали в провансальство, знову ж таки з тим ярликом “мужицького” поета, співця каменярів, що саме по собі знівелювало б його творчість і життя.

В свій час критики Франка звертали увагу на особистість письменника в зіставленні з добою і писали про “страшний фаталізм епохи”, що затяжів над індивідуальністю поета, яка мусила тому фаталізмові стати на чоло.

Тут варто згадати М.Грушевського, який відмічав у 1913 році, що поезія Франка звучала, як “похідний марш”, як “воєнний клич”, а ціла творчість Франка була “національним подвигом”.

Василь Циганюк


Я є пролог, – не епiлог

(Сценарій літературного заходу на відзначення 150-річчя від дня народження письменника)*

Над сценою, в обрамленні вишиваного рушника, портрет геніального сина України, поета, прозаїка, драма-турга, перекладача, публіциста, фольклориста, етнографа, мовознавця Івана Яковича Франка. Під портретом дати – 1856-2006 і напис:

Не ридать, а здобувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

І.Франко

До постановки сценарію залучені: хор, ведучі (юнак і дівчина в українському народному вбранні), 2 читці.

Вступне слово виголошує голова Товариства «Просвіта».

З обох боків сцени виходять ведучі.

Ведуча:

Я дивився зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі... Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє на всю Україну, а світить далеко дальше.

(М.Черемшина “ І.Франко у спогадах сучасників”)

Ведучий:

Перед моїми очима стояв співець боротьби і праці. Трудівник, з чолом, зрошеним солоними краплями поту, він вперто пробивав тернисту путь крізь нічний туман до сонця!

(О.Кобилянська. Твори. Т. 5. К., 1963 р.).

Ведуча:

“Перед нами – дійсно феноменальна людина, до якої важко підібрати аналогічну фігуру в інших літературах світу”, – писав про Франка академік О.І.Білецький.“Іван Франко – це розум і серце нашого народу. Це боротьба, мука і передчуття щастя України. України і людськості...”– так сказав про Івана Яковича Максим Рильський.

Ведучий:

Він був сином неписьменного сільського коваля, а став мудрим учителем свого народу, одним із світочів людства. І.Франко виступив продовжувачем невмирущого, віщого слова Т.Г.Шевченка, охопивши своїм проникливим зором, своїм полум’яним серцем всю Україну. Над усе він любив свій народ, мучився його болями, жив його надіями, свято вірячи в той час, коли він засяє у своїй незалежній Державі.

Своєю думкою він прагнув обняти всі народи, їхні духовні надбання зробити здобутком свого народу, а все цінне, чим багата рідна скарбниця, показати світові. Від ранньої поетичної збірки “Балади і роскази» (1876р.) – до могутньої поеми “Мойсей» – такий шлях пройшов Франко – поет!

Хор виконує пісню «Не пора, не пора»

сл. І.Франка, муз. Д.Січинського.

Читець:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на палицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі.

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

(З прологу до поеми «Мойсей»)

Ведуча:

І.Я.Франко народився 27 серпня 1856 р. в трудовій сім’ї. Дитинство провів у рідному селі Нагуєвичах, недалеко від Борислава й Дрогобича, вбираючи в свою допитливу чуйну душу тяжкі болі і скупі радощі трудового люду, його тужливі народні пісні, багатий світ казок і легенд, які згодом стали одним з невичерпних джерел творчості письменника.

Закінчив Дрогобицьку гімназію, в старших класах якої вже почав займатися літературною творчістю, встановив контакти із Львівським студентським журналом “Друг”, де дебютував у 1874 р.

Ведучий:

Мужнів, загартовувався І.Франко, навчаючись у Львівському університеті. Трибуною літературних та публі-цистичних виступів Франка стали демократичні видання “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”. На сторінках цих та інших видань побачили світ програмні вірші І.Франка – “Гімн”, “Каменярі”, “Товаришам з тюрми”, “На суді” та інші, що звучали, як дзвін на сполох, кликали до боротьби “за поступ, щастя й волю”. Такого сильного поетичного револю-ційного голосу після смерті Т.Шевченка Україна не чула.

Ведуча:

На висоти поетичної майстерності підняла автора збірка “З вершин і низин” (1887), яка стала видатним художнім явищем. Це найвидатніше надбання в українській поезії після “Кобзаря”. Франко в нових історичних умовах написав поетичні твори, що викривали і засуджували старий світ гніту й сваволі, стали закликом до боротьби за соціальне й національне визволення.

Не ридать, а здобувати,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Ведучий:

Знаменним є вірш «Конкістадери» з його суровою і мужньою альтернативою:

Або смерть, або побіда –

Се наш оклик бойовий!

І.Франко декілька разів побував у тюрмі і вже в молоді роки відчув усю фальшивість і дволикість проголошуваних Конституцією свобод. В одному з тюремних сонетів він дав політично проникливе визначення антинародної суті Австро-Угорської монархії:

Тюрма народів, обручем сталевим

Ти обціпила їх живі сустави...

Ти попутала народи,

Всім давши зверхні вигляди свободи,

Щоб одні одних гризли і душили.

Ведуча:

16 серпня 1889 р. поета втретє заарештували і кинули у тюрму “Бригідки”. Ув’язнення було важким. З тюрми І.Франко скаржився у листі до своєї дружини: “Ночами болить лише голова, і раз у раз чую якусь тяжість у мозку, немов там у мене камінь”. Там, у задушливих і смердючих камерах, поет написав оповідання “До світла”, відомі тюремні сонети, в яких розкрив життя народів Австро-Угорщини як неволю.

Один з найвидатніших віршів “Товаришам із тюрми” звучить революційним закликом до трудящих рвати всі пута, ставати до бою за новий суспільний лад, де запанують «братерство, щастя й любов».

Читець:

«Товаришам із тюрми»

Обриваються звільна всі пута,

що в’язали нас з давнім життєм:

з давніх брудів і думка розкута, –

ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнішим

І любов’ю огрітим життєм;

Через хвилі, мутні та бурливі,

До щасливих країв попливем.

Через хвилі нещасть і неволі,

Мимо бур, пересудів, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство і згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль – людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Ні на крок не вертатися взад.

Се ж остання війна! се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зійде.

......................................................

Хор виконує “Гримить! Благодатна пора наступає”

муз. Ю.Мейтуса, сл. І.Франка.

Ведучий:

Любов до України, до рідного народу висловлює поет у циклі “Україна”. Він підкреслив, що його любов до рідного народу невіддільна від любові до трудящих всіх націй:

І чи перечить ся любов

Тій другій і святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Жахливе знущання з робітника і його трагічну смерть зобразив поет у вірші “Максим Цюник”. Так звався робітник з Нагуєвичів, котрий у Бориславі “погиб”, працюючи в штольні, яка була неякісно збудована, завалилася всередині так, що засипаний в глухому кінці робітник мав ще довкола себе трохи вільного місця.

Читець:

Дев’ять ще годин кричав ти,

Як та штольня завалилась,

Де, нещасний, працював ти –

Дев’ять ще годин конав ти.

А юрба їх там тіснилась,

Слухаючи крику твого,

Та рука й одна не ймилась,

До рятунку не стулилась.

Дев’ять ще годин страшного

Конання – чи не замного

Горя випало для того,

Хто за весь свій вік не взнав.

Дев’яти годин розкішних,

Дев’яти годин потішних

В вічній нужді, сльозах вічних

Весь свій вік не жив – конав?

Ведуча:

В поетичній уяві поета-борця виразно поставав образ нової України з щасливим, вільним народом. Віру в світле майбутнє поневоленого народу висловив поет і в поезії “Наймит”.

Читець:

В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга –

Так бачу я його:

Нестаток, і тяжка робота, і натуга

Зорали зморшками чоло.

Душею він дитя, хоч голову схилив,

Немов дідусь слабий,

Бо від колиски він в недолі пережив

І в труді вік цілий.

Де плуг його пройде, залізо де розриє

Землі плідної пласт,

Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,

Свій плід землиця дасть.

Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки

Над нивою чужою

Все серцем молодий, думками все високий,

Хоч топтаний судьбою.

Своєї доленьки він довгі жде століття,

Та ще надармо жде:

Руїни перебув, татарські лихоліття

І панщини ярмо тверде.

В століттях нагніту його лиш рятувала

Любов до рідних нив:

Не раз дітей його тьма-тьменна погибала,

Та все він пережив.

З любов’ю тою він – мов велетень той давний,

Непоборимий син землі,

Що, хоч повалений, оп’ять міцний і славний,

Вставав у боротьбі.

Байдуже, для кого співаючи, він оре

Плідний, широкий лан;

Байдуже, що він сам терпить нужду і горе,

А веселиться пан

Ори, ори й співай ти, велетню закутий

В недолі й тьми ярмо!

Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,

І ярма всі ми порвемо!

Недарма ти в біді, пригноблений врагами,

Про силу духа все співав,

Недаром ти казок чарівними устами

Його побіду величав.

Він побідить, порве шкарлущі пересуду –

І вольний, власний лан

Ти знов оратимеш – властивець свого труду,

І в власнім краї сам свій пан.

Ведучий:

У славнозвісному вірші “Каменярі” поет створив величний образ непохитних борців за поступ людства. Безстрашні й завзяті, вони трощать молотами зловісну кам’яну стелю, що символізує старий світ, прокладаючи шлях прогресу. Ні бурі, ні холод, ні смерть товаришів не спинять праці Каменярів. В одну громаду скуті, вони нестримно посуваються вперед, назустріч сонцю правди й волі.

Ведучий:

У славнозвісному вірші “Каменярі” поет створив величний образ непохитних борців за поступ людства. Безстрашні й завзяті, вони трощать молотами зловісну кам’яну стелю, що символізує старий світ, прокладаючи шлях прогресу. Ні бурі, ні холод, ні смерть товаришів не спинять праці Каменярів. В одну громаду скуті, вони нестримно посуваються вперед, назустріч сонцю правди й волі.

Читець:

Я бачив дивний сон.

Немов передо мною

Безмірна та пуста і дика площина,

І я, прикований ланцем залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кожного чоло життя і жаль порили,

І в оці кожного горить любові жар,

І руки кожного ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кожного додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сею розбить”.

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали: ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз:

І п’ять за п’ядею ми місце здобували:

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали.

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали;

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт;

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правди путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Ведуча:

Привабливі образи пролетарів створив поет у віршах “На суді”, “Товаришам”. У вірші “На суді” поет гнівно викриває експлуататорів, проголошує їм вирок. Поет обстоює мирні засоби боротьби (права, праця, наука) з ненависним суспільним ладом, але в той же час застерігає панівні класи, що коли вони примусять пригноблений народ взятися за зброю, – в цьому буде не його, а їх вина.

Читець:

Судіть мене, судді мої,

Без милості фальшивої!

Не надійтесь, що верну я

З дороги “нечестивої”,

Не надійтесь, що голову

Перед вами смирно схилю я,

Що в добрість вашу вірити

Буду одну хоч хвилю я.

Судіть мене без боязні, –

Та ж сильні ви, те знаєте!

Судіть без встиду, та ж ви встид

На прив’язі тримаєте.

Судіть, як каже право вам,

Судіть гостріше, тяжче ще, –

Та ж ви і право – то одне

В одній машинці колісце.

Одно лишень прошу я вас,

Скажіть виразно й сміло ви:

Яка вина моя і тих,

Що враз зо мною йдуть і йшли?

Скажіть виразно: “Люди ті –

Се зрадники! Вони хотять

Перетворить, перевернуть,

Звалити наш суспільний лад!”

Та й ще скажіть, за що хотять

Перетворити лад цілий?

За те, що паном в нім багач,

А гнесь слугою люд німий,

За те, що чесна праця в нім

Придавлена, понижена,

Хоч весь той ваш суспільний лад

Піддержує й живить вона;

За те, що дармоїдство тут

З робочих рук ссе кров і піт;

За те, що тут з кафедр, амвон

Ллєсь темнота, не ясний світ;

По прихоті панів, царів;

За те, що люди людям тут

Кати, боги, раби гірш псів.

А ще скажіте, як сей лад

Перевернути хочем ми?

Не зброєю, не силою

Огню, заліза і війни,

А правдою, і працею,

Й наукою.

А як війна

Кривава понадобиться –

Не наша буде в тім вина.

Та ще скажіть, що ви й самі

Не відмовляєте нам то,

Що правду ми говоримо,

Що прямо, чесно ми йдемо

За правдою. Все те скажіть,

Судді мої, по щирості,

Тоді в ім’я сього ладу

Судіть мене без милості!

Ведучий:

У віршах “Земле, моя всеплодючая мати”, “Співакові”, “Не покидай мене, пекучий болю” поет висловлює готовність чесно працювати для народу, віддати їм всі сили і навіть життя.

Пісня і праця – великі дві сили!

Їм я до скону бажаю служить, – заявляє Франко у вірші “Пісня і праця”.

Ведуча:

У циклі “Спомини” І.Франко знову засвідчив свою велику любов до знедолених і кривджених. Одна за другою проходять перед зором читача похмурі картини життя селян. Там екзекутор забирає в селянина останній одяг за несплачені податки, там панський економ б’є по обличчю жінку-селянку за панські посіви, а там доведені до відчаю злидарі пропивають своє убоге добро. Поетове серце глибоко ранять разючі соціальні контрасти галицького села: з одного боку багатий панський двір, де в розкошах і дозвіллі поміщики-дідичі, а з другого – страхітливі злидні селян, прибите, розорене село, для якого не було жодної користі від здобутків буржуазного прогресу: «Лиш се “гніздо культури” знай цвіло, пишалось і з села всі соки ссало».

Ведучий:

Реалістичні картини життя в галицькому селі змалював поет у збірках “По селах”, “До Бразилії”. З циклу “По селах” особливо велике враження справляє вірш “На Підгір”ю села невеселі”.

Читець:

На Підгір’ю села невеселі

Простяглися долом-долинами,

Мов край шляху на твердій постелі

Сплять старці, обвішані торбами.

................................................

Похилились смерекові стіни,

Там і сям стемпльовані дрючками,

Мов каліки, ждуть собі заміни,

Щоб спочить розбитими кістками.

................................................

Не видати комина на хаті;

Вранці дим всю хату заповняє,

З стріхи буха, в’ється по загаті,

Хапле очі, сльози витискає.

................................................

Ліжко ґазди – п’ять дощок незбитих.

Сніп соломи і верета зрібна;

Тепла піч є для дітей невкритих,

А для старших постіль не потрібна.

Слуги в стайні сплять, – їх коні гріють,

А дівки на лаві, на запічку;

Про вигоду й думати не сміють.

Щоб лиш крижі випрямить за нічку.

................................................

На стіні розвішані довкола

Дерев’яні давні богомази:

Страшний суд, Варвара і Микола,

Чорні вже від диму, мов від мази.

................................................

Йосифінський наказ панщизняний,

Прадідівський квит на тридцять буків,

Діда скарга за ґрунтець забраний,

Батьків акт ліцитаційний драний, –

Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.

Ведуча:

Вершиною і найкращим відгомоном революційного настрою народу є поема “Мойсей”. Поет любив читати свій твір перед широкою аудиторією. Бачити, як освітяться очі слухачів, як у них займаються іскри великої віри у майбутнє, було справжнім великим щастям для поета.

Ведучий:

В основі поеми лежить біблійна легенда про Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетської неволі і потім 40 років блукав з ним незнаними шляхами-дорогами до землі обітованної – Палестини. В поемі порушені проблеми взаємин особи і суспільства, вождя і народу. Мойсей – це справжній ватажок, який усе своє життя віддав народові, жив його інтересами, страждав його болями. І ось після 40-річної мандрівки по пустелі, коли Мойсей був близький до жаданої мети, народ, стомлений довгим блуканням, підбурюваний демагогами Датоном і Авіреном, відмовля-ється слухати свого пророка, проганяє його з табору.

Ведуча:

Мойсей вирішує сам дійти до землі обітованної. Його роздирають сумніви, серце ятрять вагання, чи вірним шляхом він вів свій народ. Старий, знесилений фізично і переболілий, душею Мойсей помирає недалеко від Палестини. Смерть пророка приводить у рух приглушені народні сили. На чолі народу стає новий ватажок “князь конюхів” Єгошуа.

Ведучий:

Поема закінчується тріумфом народної справи, за яку боровся Мойсей, але в якого не стало сили, щоб завершити її. Народ на чолі з Єгошуа не лише змітає з свого шляху лжепророків Датона й Авірона, а завершує те, чому віддав життя Мойсей і йде далі, прокладаючи шлях до соціальних змін і оновлень. Мойсей у поемі І.Франка відданий народові, міцно пов’язаний з ним, живе, бореться, страждає в ім’я кращого майбутнього для нього.

Читець:

Сорок літ проблукавши Мойсей

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

................................................

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

І зневірився люд і сказав:

“Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать і доки?”

................................................

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

................................................

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

................................................

І на поклик його у похід:

“Наші коні не куті”.

На обіцянки слави й побід:

“Там войовники люті”.

На принади нової землі:

“Нам і тут непогано”.

А за згадку про божий наказ:

“Замовчи ти, помано!”

Читець:

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх кпин і каміння.

Сорок літ я трудився, навчав.

Весь заглублений в тобі,

Щоб з рабів тих зробили народ

По твоїй уподобі.

................................................

Так, ідучи молився Мойсей

У сердечному горі, –

Та мовчала пустиня німа,

Тихо моргали зорі.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

“До походу! До зброї!”

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

“До походу! До бою!”.

Читець:

Ще момент – і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жоден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент – і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

І з номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задудять – і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб’ють

І Дантона повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків.

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху.

Ведуча:

Прекрасним доказом любові народу до І.Франка свідчить святкування ще за життя поета 25-річчя і 40-річчя літературної і громадської діяльності.

Ведучий:

На ювілеї вдячний І.Франко сказав: “Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ, хоч він гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі роки, все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів.

ОТЖЕ, ВАРТО ПРАЦЮВАТИ ДЛЯ ЦЬОГО НАРОДУ І НІЯКА ПРАЦЯ НЕ ПІДЕ НА МАРНЕ”.

Ведуча:

До моря сліз, під тиском пересудів

Пролитих, і моя вплила краплина,

До храму людських змагань, праць і трудів

Чень і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплених сльозами

День світла, щастя й волі засвітає,

То чень в новім великім людськім храмі

Хтось добрим словом і мене згадає.

Ведучий:

У Львові могила І.Франка. Та не про смерть нагадує вона, а про невтомну працю і боротьбу українського Велета із невичерпною енергією, богатиря волі,мислі й духу. Велична фігура Каменяра, що лупає скалу, дихає безсмертям. Таким невтомним і мужнім залишився Іван Франко, Мойсей України, у серцях свого народу.

Хор виконує “Вічний революціонер”

муз.М.Лисенка, сл.І.Франка.

Сценарій Б.Федоришина* Передрук з журналу «Животоки»


Трагiзм i велич життя Iвана Франка

(Літературний вечір)*

 

На фоні музики до пісні

“Червона калино, чого в лузі гнешся?”

Світ не шукає зірок на чужому небі – кожна нація повинна дбати, щоб самій цікаво засвітитися для світу тим чи іншим іменем.

Іван Франко – феномен, якого навряд чи вдасться збагнути комусь до кінця. Ще при Франковому житті Симон Петлюра написав працю “І.Франко – поет національної честі” (1913р.), в якій влучно охарактеризував основну історичну заслугу Франка: “Поет формував совість “народну”, поет з “рабів” творив народ.

Франкова Україна почалася з рідного села Нагуєвичі, нині Дрогобицького району, Львівської області.

З дитячих років він вбирав у свою душу, в своє серце, шум соснового лісу, в якому йому вчувався голос гордих предків, стрімкі гірські потоки з їх цілющою водою давали силу і вселяли віру в нескореність свого волелюбного, талановитого та роботящого народу.

“Як син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали”.

Так писав Іван Франко у відомій статті: “Дещо про себе самого”.

... Всією своєю титанічною працею він відробив панщину свого життя. Віддав борг. Раз і назавжди.

28 травня 1916 року о 16-й годині Франка не стало.

... Його не було в чім поховати.

Не було ні пристойного одягу, ні взуття, ні навіть сорочки.

– Як спиться Вам?

Важкі столи столиць

відсунулись від Вас тепер назавше

і місто спить над Вами горілиць

і ви спите, землі в долоні взявши.

Поете, спіть...

Ви дуже натомились.

Це так непросто –

Ви ж були Франком!

О земле, ти чеснот людських

не ділиш –

Тут кожен сам немов ліхтар

вночі!

Поете, спіть...

Ви помрете тоді лиш,

Коли посліпнуть Ваші читачі.

Його називали Каменярем поступу, Вічним революці-онером, Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокійно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання.

Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії Наук, першим серед українців, який мав отримати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті, який сьогодні носить його ім’я.

Йому навіть не дали роботи у своїх рідних українських видавництвах. Ним ігнорували. Вічна проблема генія: в оточенні посередностей він мусив або абсолютно домінувати над ними, або опинитись в самотності та ізоляції. Посередності випихають із свого гурту таланти, бо ті змушують їх іти до високої шляхетної мети, спонукають боротися за певні тверді принципи.

Він був першим, який – о ні, не відважився, а вимушений був жити з праці рук.

Против рожна перти,

Проти хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести!

Мабуть такі велетні духу, праці, подвижництва, мужності, як Іван Франко, народжуються раз на тисячоліття.

Поет, драматург, учений, літературний критик, публіцист, громадсько-культурний діяч – цими означеннями далеко не вичерпується багатогранність Івана Франка, його велетенський внесок в українську культуру.

Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи.

Всі дні твої безсмертні й таємничі

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми.

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми!

Вічною турботою поета-борця було: талантом слова, силою духу якнайшвидше вивести український народ із наймитського стану в стан повноправного господаря на своїй землі.

Поет бачив цей поступ – хай повільний, але неухильний.

Не без гордості, в полемічному запалі – у поезії “Декадент” – заявляв:

...Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Про нескору перемогу правди на шляху поступу говорив І.Франко і в сонеті “Пісня будущини”. Та що ця перемога неминуча – він не мав ні найменшого сумніву:

Прийде той час. Істотою цілою

Ми чуєм хід єго поза собою,

Та доживем єго – не ми ...не ми!

Становище українського народу Іван Франко порівняв із долею наймита, який оре чужий лан, щоб заробити злиденний шматок хліба.

В устах тужливий спів

В руках чепіги плуга...

Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий

В недолі й тьми ярмо!

Пропаде пітьма й гніт, обпадуть

з тебе пута.

І ярма всі ми порвемо!

Недаром ти в біді, пригноблений врагами

Про силу духа все співав.

Говорячи про свою любов до України, поет заявляє:

І чи не перечить ся любов

Тій другій і святій любови

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любить, всіх братів

Як сонце Боже всіх зарівно

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

Каменяр національного поступу пророче проголошує:

Встане славна мати-Україна

Щаслива і вільна

Від Кубані до Сяна-річки

Одна, нероздільна.

Лиш борися, не корися

Радше впадь, а сил не трать

Хоч пропадь, але не зрадь!

Довго нас недоля жерла

Досі нас наруга жре

Там ми крикнім: «Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!»

(вірш-поема «Великі роковини»)

Своїм життям, своєю поезією Іван Франко будив народну свідомість, закликав українців підніматись на “святає діло”, на здобування національної незалежності:

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхови?

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крови?

Пора, діти, добра поглядіти

Для власної хати,

Щоб газдою, не слугою

Перед світом стати!

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне

Най братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

Таким чином, щоденно, повсякчас готував Іван Франко Україну до того, щоб вона достойним господарем стала перед світом, щоб, як сказав у пролозі до поеми “Мойсей”, “огнистим видом засяла у народів вільнім колі”. Саме в колі вольних рівноправних народів, бо не можна “Відразу бути паном і слугою”.

Ніч з 27-го на 28 травня 1916 року була для нього, Івана Франка, останньою. Він відчував це сам. Хотів тільки діждатися сонця і ранку. Не міг закрити очей. Не було ні дружини, ні дітей. Мусив помирати без них. Сам.

Його, як і завжди, тепер мучило питання, яке сам поставив в епілозі свого “Похорону”.

Чи вірна, чи хибна дорога?

Чи праця наша підійме, двигне

Наш люд, чи, мов каліка безнога,

Він в тім каліцтві житиме й усхне?

Сумніви на позитивну відповідь саме тепер були великі “У мареві бачив, як по дорозі до землі обітованної йшов його народ, постійно нарікаючи на погану долю, на злих сусідів, яких з доброти сердечної називав, нашими воріженьками, котрі мали згинути, як роса на сонці, але не згинули. Гинули вони, в ярмі.

Бажав я для скованих волі,

Для скривджених – кращої долі

І рівного права для всіх.

(«Думка в тюрмі»)

Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва. Він залишив нам велику спадщину – понад 4 тисячі творів різноманітних жанрів (сьогодні маємо 50 томів – і це ще не все). Серед них поетичні збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Мій ізмарагд”, “Із днів журби”, “Давнє і нове”, “Із літ моєї молодості”, поетичні драми “Іван Вишенський”, та “Мойсей”, повісті “Борислав сміється”, “Захар Беркут”, “Перехресні стежки”, драма “Украдене щастя” та багато інших.

18 томів – літературознавчі та фольклористичні праці.

Окрема і дуже поважна сторінка його творчості – перекладацька діяльність.

У спадщині митця численні переклади і переспіви з античної літератури, творів Шекспіра, Данте, Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова та багатьох інших.

Пам’ятаймо, що Франко – поет створив нове явище в світовій поезії – цикл «Тюремні сонети».

До тюремної тематики він повертався і в прозі. Повість “Лель і Полель”, декілька оповідань, незакінчений твір “Івась Новітній”, два фрагменти – нариси, оповідання “На дні”, “До світла”, вірш “Був вечір ...”

Франко впродовж життя дбав про цікаву книжку для української дитини. Цикл казок для дітей він об’єднав у книжці “Коли ще звірі говорили”.

Франко належить до митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили духовну культуру. Закон Івана Франка записаний рядками:

Пісня і праця – великі дві сили

Їм я бажаю до скону служить!

Іван Франко підкорив свою титанічну працю справі свободи і рівності.

Його поема “Мойсей” мала і має значний вплив на світовий літературний процес. Уже в 1906 р. в празькому журналі: “Slovansky prehled” з’явилася на неї поважна з високими оцінками рецензія В.Хорвата. “Поет – писав рецензист про Франка – в роках уже літніх, є сам Мойсеєм”.

Іван Франко сказав “Де поставить тебе доля, там і стій” (“N.N.”). І він видатний український гранослов, обравши поле борні за національну і вселюдську свободу, вистояв на ньому до кінця.

Олесь Гончар, виступаючи на відкритті пам’ятника І.Франкові наголошував, що порівняно недовге і стражденне Франкове життя – приклад того, як багато може зробити людина навіть у найнестерпніших умовах.

За своє життя був тричі арештований, важко хворів, сліпнув на очі, паралізувало руки, але не здавався.

В 1913 р., хворий, він їздив містами Львівщини, читаючи свою поему “Мойсей ...”

Вулиці древнього Самбора пам’ятають, як по їх бруківці ступала нога Івана Франка. Тут, у Самборі у примі-щенні товариства “Просвіта”, в 1913 р. він читав: “Мойсея”.

З глибокої і чистої криниці Франкової ще довго-довго будемо пити животворну воду, черпаючи живу наснагу до праці і боротьби.

Монографії, збірники, присвячені українському поетові видано в Польщі, Словаччині, Чехії, Канаді. У Торонто видано 350-сторінковий, із кольоровими фотогра-фіями, альбом: “Хроніка пансіонів ім. Івана Франка”.

В 1976 р. в тодішній столиці Казахстану Алма-Аті започатковано видавничу серію: “Бібліотека великих поетів”. В перший том ввійшли поезії І.Франка.

Пам’ятники Франкові, крім України, стоять в Австрії, Бельгії, Канаді, Сполучених Штатах Америки.

Значення Івана Франка у творенні української літературної мови, у розвитку національного і світового письменства, у розбудові вселюдської духовної культури – неоціненна. Справі боротьби за національні та вселюдські ідеали він присвятив усю свою творчу енергію, весь феноменальний талант.

Був завше на бистрині життя, задивлений у будущину.

Не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара, –

Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За тиранів пролить свою кров,

І любити царя, що наш люд обдира, –

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора в рідну хату вносити роздор! Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора се великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастє, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

* Передрук з журналу «Животоки»


Безсмертна спадщина

Iвана Франка

(Бібліографічний список літератури)

Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка: [з нагоди150-річчя від дня народ-ження]: Указ Президента Укра-їни... 8 листоп. 2001 р. // Уряд. кур’єр. – 2001. – 14 листоп.

Франко І. Зібрання творів: В 50 т. / АН УРСР. Ін-т літератури ім.Т.Г.Шевченка; Редкол.: Є.П. Кирилюк та ін. – К.: Наук. думка, 1976-1986.

Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібр. тв.: В 50 т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 7-64.

Басс І.І. Іван Франко: Біографія. – К.: Наук. думка, 1966. – 256 с.

Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. – Л., 1956. – 409 с.

Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції І.Франка. Л.: Вища шк.., 1981. – 184 с.

Гербільський Г.Ю., Думинець І.О. Іван Франко про історичну дружбу і революційне єднання російського і українського народів. – Л.: Каменяр, 1981. – 62 с.

Гнатюк М. І.Франко і Т.Масарик: Мойсей свого народу // Дзвін. – 2000. – № 5/6. – С. 151-155.

Грицак Я. Й. ...Дух, що тіло рве до бою: Спроба політ. портр. І.Франка. – Л.: Каменяр, 1990. – 177 с.

Дей О. І.Франко: Життя і діяльність. – К.: Дніпро,1981. – 355 с.

Дей О. І.Франко і народна творчість. – К.: Худож. л-ра, 1955. – 298 с.

Двірник Д.Ф., Голубовська Є.А. Економічні погляди І.Я.Франка: В 2 вип. Вип. 2: Дослідження творчості І.Франка. – К., 1959. – 217 с.

Жук Н.Й. Проза І.Франка. – К.: Вища. шк., 1977. – 173 с.

Закревська Я.В. Казки Івана Франка: Мовно-худож. аналіз. – К.: Наук. думка, 1966. – 106 с.

Злупко С. М. І.Франко – економіст. – Л.: Слово, 1992. – 208 с.

Калениченко Н. Іван Франко і Михайло Коцюбин-ський // Дніпро. – 1956. – № 10. – С. 114-119.

Калинович В.І. Політичні процеси І. Франка та його товаришів. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1967. – 153 с.

Кирилюк Є. Вічний революціонер: Життя й творчість І. Франка. – К.: Дніпро, 1966. – 421 с.

Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї Т.Шевченка та І.Франка в сучасній ідеологічній боротьбі / Ред. Б.М.Бабій. – К.: Наук. думка, 1990. – 116 с.

Кравець М.М. І.Франко – історик України. – Л., 1971. – 203 с.

Луців Л. І.Франко – борець за національну і соціальну справед-ливість. – Нью Йорк, 1967. – 654 с.

Мазепа В. Історіософські ідеї І.Франка // Київ. старовина. – 2000. – № 1. – С. 62-72.

Мазепа В.І. Культуроцент-ризм світогляду І.Франка. – К.: Видавець Парапан, 2004. – 232 с.

Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійності”: (1856-1916) // Визвол. шлях. – 1997. – № 7. – С. 815-820.

Нечиталюк М.Ф. З народних ручаїв. – Л., 1970. – 167 с.

Панько Т.І. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка. – Л.: Світ, 1992.  192 с.

Пастух Т. Романи Івана Франка. – Л.: Каменяр, 1998. – 135 с.

Петриченко Н. Україн-ський Мойсей сьогодні з нами! // Укр. л-ра в ЗОШ. – 2000. – № 6. – С. 22-26.

Питання текстології: І.Франко. – К.: Наук. думка, 1983. – 294 с.

Походзіло М.І. І.Франко в школі. – К.: Рад. шк., 1964. – 206 с.

Пустова Ф.Д. Іван Франко – історик української літератури. – К.: Вища. шк., 1989. – 147с.

Сабат Г. Казка “Осел і лев”, як фольклорна імітація // Укр. мова та л-ра. – 2002. – Жовт. (№ 35). – С. 18-19.

Сімович В. І.Франко: Його життя та творчість. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – 111 с.

Скакун О.Ф. Иван Франко. – М.: Юрид. л-ра, 1987. – 128 с. – (Из истории политической и правовой мысли).

Стебун И. Концепция реализма в эстетике Ивана Франка. – М.: Сов. писатель, 1981. – 224 с.

Сюндюков І. Пророк у своїй Вітчизні // Наука і суспільство. – 2000. – № 1/2. – С. 34-37.

Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11-15 верес. 1986р.): В 2 кн. – К.: Наук. думка, 1990. – Кн. 1-2.

Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі: Посіб. для вчителя / За ред. Л.М.Кіліченко. – К.: Рад. шк., 1991. – 288 с.

Франкознавчі студії: Зб. наук. праць: В 2 вип. / Дрогобиц. держ. пед. ун-т ім. І.Франка. – Дрогобич: Вимір, 2001. – 2002. – Вип. 1-2.

Червак Б. “Наперед, Украї-нці”: [До нац. ідеї І.Франка]. – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1994. – 39 с.

Шевченко З. Про сучасний підхід до шкільного аналізу творів І.Франка // Дивослово. – 2000. – № 10. – С. 43-46.

Яценко М. З днів великої дружби: [Про дружбу І.Франка, М.Коцюбинського і В.Гнатюка ] // Літ. Україна. – 1966. – 13 трав.

* * *

Іван Франко: Бібліогр. покажч. 1956-1984 / Упоряд. М.О.Мороз. – К.: Наук. думка, 1987. – 520 с.


МОЙСЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(Матеріали, присвячені 150-річчю від дня народження видатного українського письменника І.Я.Франка)

 

Укладач, автор вступної статті В.Циганюка

Редагування: О.Кізян, М.Спиця

Комп’ютерна верстка, оригінал-макет, дизайн Н.Спиця

Відповідальний за випуск В.Циганюк

 

Підписано до друку 24.03.2006. Формат 60х84/16.

Папір офсетний.

Умовн. друк. арк. 3,5. Тираж 1500 прим.

 

ПП Балюк І.Б.

21100, м.Вінниця, вул. Р.Скалецького, 15

тел.: (0432) 52-08-02


Слово про укладача

Циганюк Василь Федорович директор Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. К.А.Тімірязєва, заслужений пра-цівник культури України, кавалер ордена святого Нестора Літописця, лауреат літературної премії імені Миколи Зарудного, переможець обласного конкурсу «Людина року-2003» в номінації «Діяч культури і мистецтва».

За фахом режисер. Людина талановита, творча, неординарна.

Усе своє життя присвятив розвитку галузі культури, ініціював і реалізовував різноманітні культуроло-гічні проекти.

Працював художнім керівником Чернівецького будинку культури, режисером народного театру у Могилеві-Подільському, завідуючим відділом культури у Тульчинському районі, директором Тульчинського училища культури, першим заступ-ником начальника управління культури Вінницької облдержадміні-страції, працював у команді геніального Бориса Шарварка. Автор і укладач численних сценаріїв.


МОЙСЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Мойсей української літератури
  2. Я є пролог, – не епiлог
  3. Трагiзм i велич життя Iвана Франка

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше