ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Квітень

1 90 років тому народився Сергій Петрович Алексєєв (01.04.1922, с.Плисків, нині Погребищ. р-ну – 16.05.2008, Москва), російський прозаїк. Батьки, родом з Росії, опинилися в Україні під час Першої світової війни. З 10 років жив і навчався у Москві. Навчаючись у школі, щоліта приїздив до Плискова. Під час війни закінчив Оренбурзьке військове льотне училище, вечірнє відділення історичного факультету Оренбурзького педінституту (1944). По війні пов’язав своє життя з дитячою літературою, створивши за 40 років більше 30 оригінальних книг, присвячених історії Росії від середини XVI до середини XX ст. Твори нашого земляка видавалися 50 мовами народів світу, в т.ч. українською мовою вийшло 12 видань.

• 110 років тому (1902) була заснована Гайсинська міська публічна бібліотека ім.О.С.Пушкіна, нині Гайсинська центральна районна бібліотека.

3 75 років від дня народження Василя Матвійови-ча Дубового (03.04.1937, с.Орлівка. Тульчин. р-ну), колишнього директора Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. Закінчив Харківський бібліотечний інститут (1964). Працював зав. бібліотекою с.Зозівки Липовецького району, старшим інспектором Вінницькою обласного управління культури, заступником директора з наукової роботи обласної бібліотеки для дітей ім.І.Я.Франка, з 1980 по 2004 рр. – директором Вінницької обласної бібліотеки для юнацтва. Нині він старший викладач Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна». З-під пера В.М.Дубового вийшло більше сотні публікацій з питань бібліотечної та бібліографічної роботи, низка поетичних збірок. В.М.Дубовий – член НСЖУ.

• 75 років від дня народження Анатолія Петровича Звірика (03.04.1937, хутір Скалопіль (біля с.Лозове), Чернівец. р-ну), українського поета, прозаїка. Дитинство пройшло в с.Вознівці Жмеринського району. У Вінниці закінчив середню школу. Працював у редакції райгазети, на шахтах Донбасу, науковим співробітником Львівської картинної галереї, редактором Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Окрім оповідань, повістей, лірики, пише для дітей, виступає з публіцистичними статтями. Він – автор 27 книг прозових творів та поетичних збірок, які відзначені рядом премій: ім. М.Трублаїні (1966), «Кришталева вишня» (1999), Всеукраїнських літературних премій ім. Михайла Коцюбинського (2003) та Аркадійської (2005, Одеса).Член СПУ з 1967 р.

5 75 років від дня народження Нестора Павло-вича Кондратюка (05.04.1937, с.Людвинув, тепер Польща), українського актора, заслуженого артиста УРСР (1974), народного артиста УРСР (1981). Під час операції «Вісла» 1945 р. сім’ю депортували під Кам’янець-Подільський, в село Залісся. В голод мусили переїхати на Волинь до родичів, також депортованих. Під час строкової військової служби, яка проходила у Вінниці, Н.Кондратюк брав активну участь в художній самодіяльності місцевого Будинку офіцерів, став артистом балету. Згодом закінчив акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (1965). З 1966 р. працює у Вінницькому обласному українському академічному музично-драматичному театрі ім.М.К.Садовського, де зіграв понад 200 ролей.

10 75 років від дня народження Анатолія Микола-йовича Овчаренка (10.04.1937, м.Ігрень, тепер у складі Дніпропетровська – 22.10.2007, м.Вінниця), українського актора, заслуженого артиста УРСР (1967), народного артиста УРСР (1980). Майбутній митець народився у відомій акторській родині заслуженого артиста УРСР Миколи Овчаренка. Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (1959) молодий актор влився в трупу Вінницького обласного музично-драматичного театру ім.М.К.Садовського, якому і присвятив усе своє творче життя. Тут він зіграв до 200 ролей.

11 50 років тому народилася Любов Михайлівна Спірідонова (11.04.1962, с.Стіна, Томашпіл. р-ну), заступник голови Вінницької обласної державної адміністрації. У 1984р. закінчила Хмельницьке педагогічне училище. 1991 р. – Одеський державний педагогічний інститут ім. К.Д.Ушинського за спеціальністю «педагогіка та методика виховної роботи», 2001 р. – Одеський філіал Української Академії державного управління при Президентові України, отримавши другу вищу освіту за спеціальністю «магістр державного управління». Трудову діяльність розпочала в 1979 р. старшою піонервожатою Томашпільської середньої школи. У 1982 р. була переведена на роботу культорганізатора, пізніше методиста Томашпільського районного Будинку піонерів. З 1988 р. працювала у Томашпіль-ському райкомі комсомолу, зокрема, протягом 1989-1992 рр. – першим секретарем Томашпільського РКЛКСМУ. З липня 1994 по березень 2005 р.– на посаді заступника голови Томашпільської районної державної адміністрації з соціально-гуманітарних питань. З лютого 2007 р. працює заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації. З березня 2010 р. вона член Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІД. Нагороджена Орденом княгині Ольги III ст. (2009). За участі Л.М.Спірідонової в області втілюються десятки соціальних проектів, надається допомога сиротам, малозахищеним та людям з обмеженими фізичними можливостями: в області створено 115 прийомних родин, 25 будинків сімейного типу, Центр матері і дитини у Козятині, соціальний гуртожиток у Жмеринці, вулицю багатодітних родин в Іллінецькому районі. Відбуваються яскраві культурно-мистецькі акції: «Вишивана доля України», «Скарби Поділля», «Різдвяне диво», «Меценат року» тощо. Саме завдяки чималим зусиллям команди професіоналів, які під керівництвом Любові Михайлівни Спірідонової працюють на благополуччя регіону, соціально-гуманітарний блок Вінниччини входить у першу п’ятірку областей України.

13 90 років від дня народження Миколи Олексі-йовича Воронцова (13.04.1922, с.М’якохід Бершад. р-ну – 28.12.1943, похов. у с.Софіівка Володимир-Волин. р-ну Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу. У 1941 р. призваний в Червону армію. Того ж року закінчив військове піхотне училище. З липня 1941 р. – на фронті. Відзначився 5-10 листопада 1943 р. у боях за звільнення Києва і Фастова. Звання Героя Радянського Союзу удостоєний 10 січня 1944 р. посмертно.

14 75 років тому народився Анатолій Григорович Лисенко (14.04.1937, м.Вінниця), радянський і російський телеведучий, відомий діяч Російського телебачення, заслужений діяч мистецтв РФ (1999). Закінчив Московський інститут залізничного транспорту (1960), навчався в аспірантурі Всесоюзного заочного інституту інженерів залізничного транспорту. У 1968 р. прийшов на Держтелерадіо СРСР, де до 1990 р. працював спочатку редактором, редактором-консультантом, згодом заступником головного редактора Головної редакції програм для молоді Центрального телебачення. З 1987 р. наш земляк – керівник популярної програми «Погляд», з 1990 по 1996 р. – Генеральний директор Всеросійської Державної телерадіокомпанії. З 1996 р. до тепер – голова Комітету по телекомунікаціях і засобах масової інформації Уряду Москви. Він автор сценаріїв понад 35 документальних фільмів («Стратегия Победы» (2 сер.), «Наша биография», «20 минут из жизни Юрия Петрова», «Афганские репортажи» та ін.), телепередач («Аукцион», «Мир и молодежь», «Диалог»), циклу програм для дітей на радіо. Лауреат Державної премії СРСР (1978). Нагороджений орденом «Дружба Народов (1996 г.) та ін.

16 70 років (16.04.1942) відтоді, як у Вінниці відбувся масовий розстріл гітлерівцями близько 15 тис. євреїв.

  • 60 років тому народився Анатолій Миколайович Квочур (16.04.1952, с.Березівка Чернівец. р-ну), військовик, льотчик-випробувач, Герой Росії (1992). Народився у сім’ї агронома. У Збройних силах СРСР з 1969 р. Закінчив Єйське Вище військове авіаційне училище льотчиків ім.В.М.Комарова (1973), школу льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1978). Був направлення на авіабудівний завод у м.Комсомольськ-на-Амурі. Випробовував серійні МіГ-17.

Закінчив Московський авіаційний інститут (1985). Працюючи на посаді льотчика-випробувача ОКБ ім.А.Мікояна наш уродженець провів численні випробування новітніх літаків: МіГ-23, МіГ-25, палубний і звичайний варіанти МіГ-29. Серед його досягнень – граничні за розрахунковою витривалістю літака перевантаження в 9 (!) одиниць, зокрема випробування на ньому всього комплексу ракетних озброєнь нового покоління (ракети «повітря-повітря» і «повітря-поверхня») – від скидання макетів до стадії бойового застосування, перші польоти на палубному варіанті МіГ-29, коли в країні ще ніхто не мав досвіду польотів у палубній авіації. Це й здійснені вперше в СРСР зліт і посадка з палуби авіаносця «Адмірал флоту Радянського Союзу Кузнецов» у нічний час, а також відоме всьому світові з драматичних кадрів кінохроніки катапультування на авіасалоні в Ле-Бурже (Франція, 1989), коли при польоті над натовпом людей на надмалій висоті в двигун літака потрапляє птах, машина завалюється на крило і за 7 секунд наш земляк встигає спрямувати її на єдиний вільний п’ятачок льотного поля. І сам катапультується менш ніж за 2 секунди до удару об землю. На землі за цей блискавично короткий час ніхто так і не зрозумів, що сталося, і головне – ніхто не отримав жодної подряпини. . У 1995 р. Анатолій Квочур виконує унікальний політ з Москви до Австралії й назад. У 1999р. у взаємодії з 37-ю армією Верховного Головнокомандування (стратегічна авіація Росії) він виконує два наддалекі перельоти на одномісному винищувачі Су-27 через Північний полюс по замкненому маршруту, приблизно по 15 тис. км кожний, без дозаправки у повітрі.

Усього Анатолієм Миколайовичем Квочуром освоєно і випробувано понад 40 типів і модифікацій крилатих машин, встановлено ряд світових рекордів. Указом Президента Російської Федерації від 17 листопада 1992 р. за мужність і героїзм, проявлені при випробуваннях авіаційної техніки, льотчику-випробувачу Квочуру Анатолію Миколайовичу присвоєно звання «Герой Росії». У 1999 р. він закінчив Академію державної служби при Президенті РФ. Живе у м.Жуковський Московської області, успішно продовжує випробувальну та наукову роботу.

22 75 років від дня народження Віктора Юхимови-ча Дудника (22.04.1937, с.Кіровка Калинів. р-ну), поета. Закінчивши 1957 р. Козятинський технологічний технікум птахопереробної промисловості, довгий час працював по спеціальності на підприємствах Вірменії та України. Нині проживає в с.Пляхова Козятинського району. Перші його вірші з’явилися в газетах 1987 р. У 1992 р. вийшла перша поетична збірка автора «Люблю життя». На сьогодні в доробку письменника їх чимало: «Миттєвості кожній радію...», «Валерія», «Щаслива мить», «Дитинство Діани», «Маленька дівчинка Настуся».

23 70 років відтоді (1942), як гітлерівцями було знищено хворих Вінницької психіатричної лікарні ім.О.І.Ющенка.

25 25 років тому (1987) у с.Вільшанка Крижопільського району відбулося урочисте відкриття музею письменника-земляка М.Трублаїні з нагоди 80-річчя від дня його народження (1907-1941). У 2008 р. музею присвоєно звання народного. Його фонд нараховує понад 900 предметів.

26 50 років тому народився Анатолій Васильович Гудзевич (26.04.1962, с.Морозівка Погребищ. р-ну), кандидат географічних наук, доцент кафедри фізичної географії Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. По закінченні 1979 р. Новофастівської середньої школи (цього ж р-ну) перебував на строковій службі у лавах Радянської армії (1980-1982), працював у Погребищенському ПМК-15, пізніше – на заводі «Кристал» у Вінниці. Після закінчення природничо-географічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту (1988) працював учителем біології та географії у Вінницько-Хутірській середній школі Вінницького району. З вересня 1990 р. – на посаді асистента на кафедрі географії ВДПІ. Закінчивши аспірантуру (1995), захистив кандидатську дисертацію на тему: «Динаміка техногенних ландшафтів Поділля». З 2002 р. – доцент, заступник декана природничо-географічного факультету з наукової роботи. А.В.Гудзевич плідно займається проблемами антропогенного ландшафтознавства, пошуку раціонального природокористу-вання, охорони навколишнього середовища та краєзнавства. Автор понад 180 наукових та науково-методичних праць.Серед широкого загалу вінничан популярністю користуються його книги «Зелені «оазиси» Вінниці» (2005), «Знай і бережи (природні та рукотворні скарби Вінниці та околиць)»(2006), довідник «Вулиці Вінниці» (2007), «Заповідні куточки Вінниці» (2008) та ін.

  1. 70 років тому народився Анатолій Федорович Завальнюк (28.04.1942, с.Клинини Волочис. р-ну Хмельниц. обл.), композитор, фольклорист, краєзнавець, кандидат мистецтвознавства. Закінчив Львівську консерваторію ім.М.Лисенка (1967), аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Рильського (1983), захистивши кандидатську дисертацію на тему «Типологія українських обрядових пісень та їх східнослов’янський субстрат». З 1967 р. працює у Вінницькому педінституті, з 2003 р. – професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Автор наукових статей, навчальних посібників, програм з фольклористики та історії української музики – всього біля 80 публікацій. Основна їх проблематика пов’язана з дослідженням подільського музичного фольклору, творчістю українських композиторів, зокрема М.Д.Леонтовича. Член Спілки композиторів України (1984).
  1. 50 років від дня народження Ігоря Володимиро-вича Сергети (29.04 1962, Харків), доктора медичних наук (1996), професора (2001). З відзнакою закінчив Вінницький медичний інститут (1986). З цього ж року працював лаборантом на кафедрі загальної гігієни та екології, а з березня 1987 р. – асистентом кафедри; з 1993 р. по теперішній час – завідувач цієї ж кафедри. З грудня 2004 р. призначений членом експертної ради ВАК України з профілактичної медицини. Академік та вчений секретар Міжнародної академії інтегративної антропології. Автор майже 300 опублікованих праць, в т. ч. 2 наукові монографії. Удостоєний преміії Академії медичних наук України. Основні напрямки наукових досліджень: гігієна школярів.
  2. 80 років тому народився Іван Павлович Гонько (30.04.1932, с.Уяринці Тиврів. р-ну), майстер народного мистецтва, різьбяр по дереву. Творчу діяльність розпочав 1952 р. Закінчив Яворівське училище прикладного мистецтва (1955), Вінницький будівельний технікум (1967). Після закінчення училища працював на педагогічній ниві нині у профтехучилищах, а також начальником підприємства художньо-виробничих промислів у Вінниці. Брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках народного мистецтва, неодноразово відзначався дипломами та медалями. Роботи митця знаходяться в приватних колекціях в Україні, Канаді, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі. Митець – дійсний член Фонду видатних людей Тиврівщини.

110-літній Гайсинської центральної районної бібліотеки

Перша спроба організації мережі публічних бібліотек у Російській імперії датується ще 1830 р., але тільки у другій половині століття цей рух набрав обертів, коли після реформ місцевого самоврядування міські управи отримали можливість організовувати подібні заклади.

Інтелігенція м.Гайсина почала обговорювати створення публічної бібліотеки наприкінці 1887 р. Але тривалий період через організаційні перешкоди, брак коштів, не вдавалося її відкрити. Час спливав.

Наприкінці ХІХ ст. вся Російська імперія готувалася до святкування 100-річчя від дня народження О.С.Пушкіна. Гайсинчани вирішили скористатися нагодою й добитися відкриття бібліотеки в ході цієї кампанії. Міністерством внутрішніх справ Статут бібліотеки був затверджений наприкінці 1900 р., Міською Думою – 28 червня 1901 р., а правила користування бібліотекою, правила внутрішнього розпорядку та інструкцію для бібліотекаря – 20 лютого 1902 р.

Для створення бібліотеки було виділено 1000 руб. Основний поточний капітал бібліотека мала отримувати від своїх читачів. У Гайсинській бібліотеці, на відміну, наприклад, від Проскурівської, учні могли бути членами бібліотеки, але вносили тільки половину щорічної суми або за користування книгами платили вдвічі менше. В цілому розцінки відповідали тодішній практиці, але, тим не менш, фінансово обмежували потенційне коло читачів.

Претендента на посаду бібліотекаря затверджував губернатор. Першою Гайсинську бібліотеку очолила О.В.Грепачевська, а з 1910 р. – М.В.Волкова. Помічницею бібліотекаря була Н.О.Федорова.

1 квітня 1902 р. бібліотека почала обслуговувати читачів. Спочатку вона знаходилася у приміщенні Міської управи, а через чотири роки її перенесли у будинок колишнього казначейства, яким на той час опікувався повітовий комітет Піклування про народну тверезість.

Для управління закладом був створений розпорядчий комітет, до складу якого входили Голова міської управи С.Х.Скотинюк, представник від духівництва та навчальних закладів Д.Д.Самгородський (спостерігач за церковно-парафіяльними школами Гайсинського повіту), згодом ввели ще О.О.Савостіянова, голову повітового комітету Піклування про народну тверезість як представника організації-донора. У члени розпорядчого комітету було обрано три кандидати. Ці шість осіб розпоряджалися фінансовим становищем бібліотеки.

Бібліотека існувала завдяки фінансуванню за рахунок міста, приватних пожертв, згодом повітового земства. Як правило, щороку вона отримувала від Міської управи 150 руб. (з 1907 року – 300 руб.), що складало менш ніж половину її бюджету. Повітове земство з часом стало постійним донором бібліотеки, спочатку значно оновивши книжковий фонд, виділяючи досить великі суми: 1909 р. – 924 руб. 89 коп., 1911 р. – 751 руб. 04 коп., але згодом щорічний його внесок обмежився 100 руб. Наступною за розміром статею доходу були членські внески та плата за користування книжками – близько 200 руб.

Найбільшими статтями видатків бібліотеки була зарплатня бібліотекаря та передплата періодичних видань. Традиційно гайсинчани отримували такі часописи: «Киевлянин», «Киевская мысль», «Одесские новости», «Русское слово», «Вестник Европы», «Вестник знания», «Русская мысль», «Русское богатство», «Современный мир», «Природа и охота», «Нива», «Сатирикон», «Всходы», «Юная Россия», «Природа и люди», «Новый сатирикон», «Исторический вестник», «Вокруг света» тощо. Тобто можна виділити декілька умовних частин: громадсько-політична періодика (переважно газети як загальнодержавні, так і регіональні), наукова періодика (історичні та природничі журнали), літературно-художні журнали. Після завоювань революції 1905 р. почали передплачувати польський журнал «Tugodnik», що у попередній час було неможливим через цензурні обмеження фондів публічних бібліотек.

Щороку у витратах на поповнення бібліотечного фонду розпорядчий комітет перевагу надавав придбанню журналів і газет, аніж книгам. Книги довший час зберігали свою інформативність, відповідно, на думку комітету, книжковий фонд не потребував постійного значного оновлення. Якщо на передплату періодичний видань щороку витрачалося до 200 руб., то витрати на придбання книг обмежувалися 70 руб.

Навряд чи подібне комплектування могло задовольнити запити читачів. За щорічними фінансовими звітами бібліотеки їхня кількість складала близько 300 осіб, що охоплювало приблизно 3% всієї кількості населення міста, або тільки 12,5% письменного. Тобто, платне користування бібліотекою, її застарілий фонд значно обмежували можливу читацьку аудиторію.

Правила користування публічними бібліотеками Російської імперії передбачали існування друкованого каталогу книжкового і журнального фонду. В Гайсині через брак коштів читачі користувалися машинописними примірниками.

1919 р. з приходом радянської влади бібліотека була націоналізована, згодом на її базі відбувалася концентрація інших націоналізованих бібліотек, зокрема родових зібрань Ліпковських, Маньковських. Тому на початку 20-х рр. її фонд складав майже два десятки тисяч томів, але реорганізації та цензурні чистки наступних років поступово перетворили її у типову радянську книгозбірню з типовим радянським книжковим фондом.

За роки фашистської окупації він був майже знищений. Для його відновлення у 1944 р. Державна бібліотека ім.В.І.Леніна (Москва) надіслала 100 томів. У 1958 р. в бібліотеці було організовано відкритий доступ до книжкового фонду, на вели-ких підприємствах відкривалися пункти видачі, пересувні бібліотеки.

1961 р. книгозбірню було переведено у новозбудований будинок культури. Сьогодні вона носить назву – Гайсинська центральна бібліотека, фонд якої нараховує понад 54 тис. примірників, щорічно отримує біля 100 назв періодичних видань. Обслуговує понад 6,1 тисяч користувачів, яким надається для опрацювання більше 113 тис. документів.

Колектив бібліотеки плідно працює у напрямку краєзнавчо-пошукової роботи та реалізує видавничий проект «Наша гордість – наша слава». У своїй діяльності активно впроваджує нові комп’ютерні технології. Знаковою подією 2011 р. для ЦРБ стала реалізація проекту «Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету» та перемога у ІІ раунді конкурсу проектів програми «Бібліоміст». Перед бібліотекою відкриваються нові горизонти розвитку, впровадження нових інформаційних послуг, росту професійної майстерності персоналу.

Соломонова Т.Р.,

кандидат історичних наук ,

доцент Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського

Література

Соломонова, Т.Р. Гайсинська міська публічна бібліотека ім. О.С.Пушкіна (1902-1920) / Т.Р.Соломонова // Подільський книжник: альм. – Вінниця, 2010. – Вип. 2. – С. 54-60.

Гайсинська централізована бібліотечна система // Він-ниччина бібліотечна: довідник / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тіміря-зєва. – Вінниця, 2003. – 206 с. – Зі змісту: Центральна бібліоте-ка. – С. 48-50.

Ціною життя живучи

Анатолія Звірика в літературі слід народницький

(до 75-річчя від дня народження)

«Нескромно!..» – зауважує один із моїх літературних рецен-зентів… А я лише знизав плечем: невже бути убогим, хворим, невідомим і самотнім – і вижити! – це нескромно. Не знаю, але я все-таки вижив! Отже, переміг. І це наче казка, в якій (хоч вона й жахлива) повинно бути хоч трохи щастя». (Звірик, А. Інфікований ніжністю: роман / А.Звірик. – Вінниця: О.Власюк, 2010).

З’явившись на світ у хуторі Скалопіль, що неподалік смт Чернівці Вінницької обл., печально-трагічного 1937-го, він не застав у світі батька (той просто втік від жінки з немовлям і напіврозваленого колгоспу, в якому демагогічно головував), але застав постійне відчуття голоду і холоду, людського страху і майже нелюдської заздрості найнещасніших до тих, хто був або міг здаватися більш щасливим, удачливим, здібним. Добра і тепла міг сподіватися хіба що од вічно перетрудженої на колгоспних роботах мами Кароліни, втомленої життям посивілої бабусі Розалії з її спогадами про дворянський її рід Маркевичів, що походив начебто від сербського короля Марка, «якого турки вигнали, підкоривши його країну після поразки в Косовській битві 1389 року», та тітки Владислави, що жила з чоловіком спершу у Києві, а згодом у лісництві та, не мавши власних дітей, могла брати малого небожа на підхарчунок у переднівки.

Злидні, неміцне здоров’я, стан фактичної закріпаченості (коли аби податися до інституту, необхідно було мати «відпускну» довідку з колгоспу), перекрили юнакові шлях до вищої освіти. Прирекли на заробляння шматка хліба для себе, вкалічілої матері та пристарілої бабусі й на спорадичну самоосвіту. Тим самим визначили домінанту скрушань з приводу, сказати б, втраченого за фактом народження. «Мене б викупити, як колись Шевченка…» – обмовиться він в одному з віршів уже цілком зрілих літ та й заходиться розвивати мотив порівняльних зіставлень життєвих можливостей кріпака першої половини ХІХ ст. й закріпаченого колгоспника середини віку ХХ.

Такі обставини життя, наклавшись на характер витонченої, вразливої рефлексивності, спричинили рідкісне поєднання ліричної делікатності і сатиричної в’їдливості Звірикового письма. Цю особливість зірко підмітив і лаконічно закарбував у своїй дружній епіграмі-усмішці «Анатолію Звірику» Анатолій Бортняк:

Публіцист, і прозаїк, й лірик.

Жив у лісі колись. З тих пір

для людей він – ласкавий Звірик,

а для нелюдів – лютий звір.

Знавець жанрів і стилів А. Бортняк на перше місце поставив визначення «публіцист», і мав у тім певну рацію, оскільки таки ж публіцистичне, тобто пряме оцінювання-називання життєвих явищ та людських характерів домінує у А.Звірика і в повістях та оповіданнях, і у віршах. Відповідно поділ соціального світу на людей і нелюдів надав такій публіцистичності виклично й винятково чорно-білої тональності.

Повісті та оповідання 1960-х років, видрукувані зокрема у збірках «Квіт папороті» (1963), «Мені потрібна любов» (1966), «Жити ціною життя» (1967), які й засвідчили прихід у літературу дебютанта з виразно моралістичним авторським наставленням, застановили ще одну питому, власне найпитомішу, ознаку творчої методи А.Звірика: винятковий автобіографізм. З роками цей автобіографізм буде все посилюватись, переходячи з рівня вгадуваного, впізнаваного у сповідальний, документалізований – з називанням прізвищ, імен, цитуваннями. І лише стосовно першої своєї книжки умудрений літами автор кине самокритичне: «У книжці трапляється наївність, хуторянщина, псевдорадянщина. Багато в ній натуралістики, бо інколи я списував із своїх газетних нарисів цілі розділи» («Інфікований ніжністю», 2010, с. 83).

Звичайно, «натуралістика» буває різного рівня. Долаючи колись прокрустові межі вимушеної псевдорадянщини, вона здатна й нині дивувати штрихами майже літописними. Таких чимало знаходимо на сторінках ранньої Звірикової прози в описах дитячого сприйняття війни: «літали над селом літаки з чорними хрестами, іноді осипаючи високі тополі з кулеметів. З тополь облітало листя, а хлопчики з криком втікали в льохи, гублячи кашкетики, падаючи ниць»; «В село Садки увійшли німці. Але Андрійкові не прийшлося їх бачити, його не випускали з хати, а німці скоро вибралися. І на їх місце заступили румуни».

Заповітні думки власного дитинства та юності, відгранюючись згодом на папері, здатні перегукуватись із заповітними думками всіх людей – і в цьому їх, заповітних думок, особлива цінність: «А дорослі не плачуть?» – Я подумав і відповів: «Плачуть» – «Тільки не слізьми, так?» – «Слізьми. Але сльози залишаються в серці. У дорослих велике серце» (повість «Мені потрібна любов»). Подібним стилем, лаконікою подібною писати би українські сюжети на кшталт «Маленького принца» Екзюпері. Тільки ж для цього й завдання відповідні необхідно було би перед собою ставити, й від автобіографізму свого відбігати чимраз далі. Анатолій Звірик натомість дедалі автобіографічнішає. Він, незрідка сам собі дивуючись, послідовно й усе глибше вглядається у феномен власної долі-недолі: як і чому вижив? цілковито не ожорсточився – чому? і що воно за пристрасть така – читати-писати: наперекір злидням, недузі, насмішкам, глузам і критикантству?..

Канва життєва, щоправда, при цім ведеться штрих-пунктиром. Так що лише у недавньому автожиттєписі «Інфікований ніжністю» якось у логічний ряд вилаштувалися три події Звірикового життя-житія з часів ранньої юності: протруюючи передпосівне зерно дустом, втратив голос, загострилася бронхіальна астма; завербувавшись на шахти Донбасу, там ні до гірничої, ані до будівельної праці за станом здоров’я не придався; втративши свідомість на вантаженні важких мішків з колгоспним зерном, був особистим розпорядженням голови правління переведений на легшу («як на думку здорової людини») роботу листоноші з одночасним завідуванням клубу. Робота, попри значний кілометраж від хутора до пошти, виявилася таки легшою. Сьогоднішній же коментар А.Звіриком того головиного рішення заслуговує на осібну увагу. Тим паче, що виводить читача на ще один вузлик автобіографічної канви – не мало не багато – на причетність 17-літнього хуторянина… до історії розвитку КПРС на історичному повороті того її розвитку: «Ні, голова колгоспу не відзначався добротою до простих колгоспників. Але особисто до мене мав свої практичні розрахунки. Це сталося після того, коли я, дуже начитаний молодий і наївний хуторянин, 9 серпня 1955 р. послав у Москву листа Микиті Сергійовичу Хрущову – про те, що Статут Комуністичної партії непутящий. Взагалі я тоді багато писав у різні газети, викриваючи всяку «непутящість». Тут же, у Статуті, говорилось у першій статті нібито про «знищення експлуатації людини людиною», а друга стаття пояснювала, що «членом Комуністичної партії Радянського Союзу може бути всякий трудящий, не експлуатуючий чужої праці». Виходило, що друга стаття заперечує першу. Крім того, я не розумів: як це трудящий може експлуатувати чужу працю»? Напевне, мене могли би репресувати, коли б мій лист попав у руки якого-небудь придуркуватого чиновника. На щастя, таки попав у руки адресата. В СРСР тоді запанувала «хрущовська відлига». Статут на наступному з’їзді компартії змінили, врахувавши мої зауваження. Ще й Глава Компартії особисто потелефонував у колгосп, наказав виділити для «критикана» путівку на курорт.

Путівка була дорога: моя мама за весь час роботи в колгоспі не отримувала стільки грошей. І приніс мені тую путівку сам голова колгоспу, вперше зайшовши в нашу халупку».

Як далі зазначає автор, курорт здоров’ю не допоміг. В житейськім сенсі теж зарадив мало. Для розуміння ж і «хрущовської відлиги», й – основне – характеру ранньої антиексплуататорської спрямованості нашого правдолюба той епізод з 1955 р. значить багато. Войовничий, непримиренний ворог будь-якої експлуатації, А.Звірик разом з тим досить рано – спершу у можливих для 1967 р., а у нові часи з усе більшим заглибленням – напрацьовував основну світоглядну свою тему-проблему: жити ціною життя. Постановка питання власне філософська: у цім світі будь-яка людина всі свої можливості й досягнення оплачує найвищою мірою – життя суще оплачується кредитом ідеального, в якім, казав Т. Шевченко, «ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий». Для людини української і у ХХ, й, на жаль, у перші роки ХХІ ст. реальністю стала плата: життя-мрія, життя-покликання в обмін за життя-виживання. Цілий ряд найтрагічніших обставин цієї реальності А. Звірик зобразив у своїй прозі та поезії. Саме в цім сенсі він народний. Питомо народний – без жодного народницького доктринерства!

Те, що досі з його доробку опубліковано, легко поділяється на радянський-підцензурний та пострадянський періоди. У пострадянському (з кінця 1990-х рр.) переважає поезія. Короткі вірші короткими, на 1-2 слова, рядками. Сторіночка формату А6 часто-густо вміщує увесь твір. Ряд збірок з концептуально-тематичними назвами – «Самота», «Доля», «Щастя», «Совість», «Гіркота», «Сопілкар», «Сліди» – незважаючи на мінімальні тиражі, мали добрий і широкий відгук принаймні в обласній, подільській пресі. І то не тільки у рецензентів старшого покоління. Пригадую, як року 2004-го у свою радіопрограму «Кафедра культури» запросив до розмови про Звірикові вірші двох молодих, модернових студентських поетів з Вінницького національного технічного університету – Дмитра Штофеля та Сергія Білохатнюка. Запрошуючи – й хвилювався: як оцінять, що виберуть для цитування наші молоді та ранні, амбітні та у негаціях полум'яні? На диво, і вибрали, і процитували, й прокоментували і гідне, й достойно. Зуміли відчути навіть те, що згодом вже у їхніх дебютних книжках авторитетний літературознавець Євген Баран кваліфікує як поєднання ренесансу і декадансу. Оцінили і тривоги та болі соціальні, і мінори самотності, й лірику материнства. Вона, лірика материнства, у А.Звірика унікально широкого діапазону: від сумовито-об'єктивістського порівняння сільської молодої жінки зі співучою птахою, що навабила своїм співом одного безпутнього та непутящого, й до вищих регістрів співчутливого співпереживання.

Незабутній Василь Дзекан, поет і новеліст симоненківського кшталту, у медичних колах відомий як високої кваліфікації хірург-травматолог і майстер мануальної терапії (отже, людина досвідчена й у житейському сенсі) чимало Звірикових рядків цитував напам’ять. Особливо – зі збірок «Доля» і «Совість».

Якщо згадати забобон, що багато поетів мріють, аби бодай одне, але близьке духом і світосприйманням серце відгукнулось адекватно, то Анатолію Петровичу Звірику іншого разу чи й варто аж так нарікати на духовну самотність?

Перепади поетового настрою у віршах найновішої збірки «Сліди» (2010) мають ширшу емоційну амплітуду. Сказати б, від декадансу – охочіше до ренесансу. Несподівано сильним у поета, що розміняв восьмий десяток земних літ, стає відчуття власної – понад усе! – динамічності духу й природньої легкості буття. То він порівнює себе з легким вітерцем, який залишає зовсім нетривкі сліди, а то полемічно вивертає навиворіт метафору про біг часу: «Тікають літа, / не наздоженеш! / Так думав завжди. Тепер питаю: / хіба ж то літа / покидають мене? / це я, нетерплячий, / їх покидаю» («Думи про літа»). У збірці «Сліди» основний тягар скрушань та інвектив перенесено у прозовий автобіографічний нарис з характерним заголовком «Колос обпечений». Трохи згодом – у 208-сторінковий мемуарний томик «Інфікований ніжністю» (де, до речі, є й кілька несправедливих критицизмів – зокрема на адресу М.Стельмаха, що не подав А.Звірику – незнайомому ж! – руки під час приїзду в числі інших класиків на відкриття Вінницької філії Спілки письменників).

Втім, і захоплених шкіц-портретів є в «Інфікованому…» чимало. Певне, час би додати й сильвету благородної Ольги Михайлівни Власюк, чиїми фактично меценатськими зусиллями майже 10 літ друкувалися збірки п. Звірика? Підстава додаткова сентиментальна: у нових економічних реаліях «ФОП О. Власюк» з початком 2011 р. самоліквідувалося.

Стрельбицький М.С., письменник

Література

Видання творівА.Звірика останніх років

Сад на пустирі: роман / А.П.Звірик. – Вінниця: Держ.картогр. ф-ка, 2006. – 160 с.: портр.

Сопілкар: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Книга-Вега, 2006. – 296 с.: фото.

Гіркота: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 112 с.

Стукіт серця: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2008. – 144 с.

Полум’я душі: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2009. – 168 с.

Інфікований ніжністю: роман / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2010. – 208 с.

Збіговисько: гуморізки / А.Звірик. – Вінниця: Балюк І.Б., 2010. – 71 с.

Петрикові коні: повість-казка, оповідання / А.Звірик. – Городок: Бедрихів край, 2010. – 90 с.: іл.

Сліди: поезії / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2010. – 184 с.

Про письменника

Автопортрет у чорній рамці: повість-есе / А.Звірик. – Вінниця: Власюк О., 2007. – 100 с.

Глова, Б. Поезія Анатолія Звірика: метод. рекомендації щодо проведення уроку в 10 кл. / Б. Глова // Дивослово. – 2004. – № 6. – С. 41-43.

Дубицький, Н. Сонце в прозорому плесі: [про нову кн. вінниц. письм. А.Звірика «Сопілкар»] / Н. Дубицький // Вінниц. газ. – 2007. – 9 жовт. – С. 6.

Лазаренко, В. Знати ціну життя / В.Лазаренко // Вінниц. правда. –1987. – 3 квіт.

Бортняк, А. Белетристика: [про роман А.Звірика «Сад на пустирі»] / А.Бортняк // Вінниц. газ. – 1993. – 10 груд.

Бортняк, А. Співець подільського села / А.Бортняк // Сл. Придністров’я. – 1997. – 2 квіт.

Мовчанюк, Г. Ліричний імператив Анатолія Звірика / Г.Мовчанюк // Панорама. – 1997. – 5 квіт.

Цього місяця виповнюється:

  • 40 років (1972) з часу відновленння трьох колишніх районів м.Вінниці: Ленінського, Замостянського та Староміського. Рішенням міськради від 26 червня 2009 р. в обласному центрі було ліквідовано районні ради, хоча ділення на райони формально залишилося. Районні адміністрації, які замінили районні ради, стали виконавчими органами Вінницької міської ради. У 2011 р. Замостянську і Староміську райадміністрації об’єднали в одну – Лівобережну. З 1.01.2012 р. районування у Вінниці буде ліквідовано.
  • Квітень-травень – 80 років тому (1932) особливим відділом Вінницького облвідділу ДПУ була ліквідована повстанська організація «Інтернаціонально-трудове братство» на чолі з учасником національно-визвольної революції 1917-1920 рр. Яковом Івановичем Семнюком. Ця організація діяла на теренах Липовецького і Плисківського районів і мала на меті поновлення УНР. У цих районах повстанцями керували Дмитро Кариков та Михайло Осадчий. Загальне повстання планувалося в ніч з 23на 24 квітня, але виступити встигли тільки повстанці сіл Андрушівка та Паріївка Плисківського (нині Погребищен

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ 2012 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2012 року виповнюється
  3. 1812 рік в історії Вінниччини (до 200-річчя Вітчизняної (франко-російської) війни 1812 р.)
  4. 90 років Вінницькому архіву
  5. Що не зміг сказати тоді автор (до 50-річчя виходу книги Івана Безуглого «Тайны «Вервольфа»)
  6. Вишенька – перлина Вінниці (до 50-річчя забудови житлового масиву «Вишенька» у Вінниці)
  7. Золотий ювілей «Горлиці» (до 50-річчя народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Слобода-Яришівського СБК Могилів-Подільського р-ну)
  8. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2012 року
    Січень
  9. Лютий
  10. Березень
  11. Квітень
  12. Травень
  13. Червень
  14. Липень
  15. Серпень
  16. Вересень
  17. Жовтень
  18. Листопад
  19. Грудень
  20. Іменний покажчик ювілярів 2012 року
  21. Перелік авторських текстових довідок, включених у видання
  22. Автори текстових довідок, включенних у видання
  23. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

2019

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2019
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше