ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Версія для друку

Управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації

Вінницька обласна універсальна наукова

бібліотека ім. К.А.Тімірязєва

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ

2014 РОКУ

Хронологічний довідник

Вінниця, 2013


ББК 92.5 (4УКР-4ВІН)

З 72

Книгу видано за сприяння Вінницької обласної державної адміністрації та Вінницької обласної Ради

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова, директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, заслужений працівник культури України

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2014 року : хронол. довід. / уклад.: О.Ю. Антонюк, Г.М. Авраменко ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Упр. культури і туризму Вінниц. обл. держ. адмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2013. – 304 c.

У даному хронологічному довіднику вміщено довідково-бібліографічні матеріали до ювілейних дат Вінниччини 2014 року.

Традиційне щорічне видання розраховане на різні категорії споживачів краєзнавчої інформації, які зацікавлені у вивченні та поширенні краєзнавчих знань.

© Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, 2013

Від укладачів

Шановні користувачі! Пропонуємо вашій увазі черговий випуск хронологічного довідника «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2014 року», котрий видається Вінницькою ОУНБ

ім. К.А.Тімірязєва з 1962 р., представлений в електронному вигляді на веб-сайті бібліотеки з 2000 р. Його мета – надати довідковий матеріал про визначні події історії, суспільно-політичного, громадського та культурного життя області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, життя і діяльність яких пов’язана з Вінниччиною.

Дати у хронологічному довіднику подані за новим стилем. Якщо у джерелах траплялися розбіжності, перевага надавалася інформації з фундаментальних енциклопедично-довідкових видань. Неточності можливі у датуванні подій, що відбувалися до лютого 1918 р., оскільки джерела не завжди розрізняють старий і новий стилі.

Видання відкриває хронологічний перелік знаменних і пам’ятних подій в житті нашого краю, точна дата яких не завжди чітко встановлена. Далі подано перелік дат за місяцями й числами. До кожної дати додається анотація, у якій стисло викладається зміст події, біографічні відомості про ювілярів у краєзнавчому аспекті. У складанні хронологічного списку дат частково використано матеріали календарів знаменних і пам’ятних дат районів, поданих районними бібліотеками області, бібліотеками вищих навчальних закладів Вінниці.

Важливою складовою даного видання, як і попередніх років, є розширені текстові довідки з бібліографічними списками, які інформують про найбільш визначні події, персональні дати 2014 р. Розміщені вони в кінці кожного місяця, у тексті ж позначені курсивом (див. розширену довідку в кінці місяця). У підготовці цих довідок активну участь взяли вінницькі науковці, письменники, краєзнавці, фахівці окремих галузей, зокрема: Г.Волошенюк, С.Гальчак, П.Григорчук, К.Завальнюк, В.Колесник, С.Кочубейник, В.Лисенко, В.Мельник, О.Назарець, О.Носальський В.Паламарчук, Ю.Присяжна, В.Рабенчук, О.Роговий, Л.Смішко, М.Стрельбицький, О.Струкевич, С.Фицайло, В.Швець, С.Царенко.

Прізвища видатних постатей Вінницького краю, вшанування яких в області проводиться щорічно, виділені курсивом. Хронологічний довідник доповнюють відомості про авторів текстових довідок та Іменний покажчик, де вказано сторінки, на яких подана інформація про ювіляра 2014 р.

Видання розраховане на представників владних структур, працівників культурно-освітніх установ, науковців, викладачів, краєзнавців, журналістів, студентів, учнів та усіх читачів, які цікавляться краєзнавством для відзначення визначних дат, пов’язаних з Вінниччиною.

Радимо бібліотечним працівникам, які популяризують краєзнавчу літературу, використовувати покажчик для святкування ювілейних і пам’ятних дат краю, поповнення краєзнавчого довідково-бібліографічного апарату, організації книжкових виставок, переглядів літератури, проведення творчих акцій.

Більш широку інформацію про ювілейні дати Вінниччини можна отримати у відділі краєзнавства (тел.: (0432) 56-28-24), де до ваших послуг – зведений краєзнавчий каталог, картотеки, краєзнавчі електронні бази даних: «Література про Вінницьку область», «Персоналії», «Календар», «Козацтво», «Голодомор», «Шевченко і Вінниччина», «Стус», «Бібліотека», «Лядівський монастир» та ін., фонд краєзнавчої літератури, довідково-бібліографічних видань, Інтернет тощо.

З переліком знаменних і пам’ятних дат світового та державного значення, українських професійних та великих народно-релігійних свят на 2014 р. можна ознайомитися на сайті Національної парламентської бібліотеки України та у відділі наукової інформації та бібліографії (тел.: (0432) 35-11-04).

Для поліпшення змісту і забезпечення повноти представлення матеріалів у довіднику, просимо надсилати його укладачам свої зауваження та пропозиції. Запрошуємо державні установи, підприємства, культурно-освітні заклади, ЗМІ, громадські організації, науковців, краєзнавців до співпраці щодо виявлення і надання інформації про знаменні та пам’ятні дати краю для включення їх до хронологічного довідника наступних років, що значно розширить його інформаційний потенціал. Ми будемо вам вдячні.

Висловлюємо щиру подяку всім, хто надав інформацію та взяв участь у підготовці матеріалів до хронологічного довідника «Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2014 року».

Відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка включено до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Наша адреса:

21050, Вінниця, вул. Соборна, 73

Вінницька ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва

Відділ краєзнавства

Тел.: (0432) 56-28-24

Факс: (0432) 35-23-94

E-mail: [email protected]

http://www.library.vn.ua

Ми маємо щастя жити на чудовій землі, багатій своєю природою – тихими ріками з мальовничими берегами, родючими землями, колосистими полями, зеленими дібровами, квітучими садами… Вінниччина – край унікальний, багатий і різноманітний, оспіваний в піснях і легендах… Самобутні культурні та народні традиції і звичаї, ціла плеяда видатних особистостей – все це Вінниччина…

Л.Спірідонова

2014 рік в Україні оголошено Роком Тараса Шевченка

(Указ Президента України «Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка» від 11.04.2012 № 257/2012)

2014 року виповнюється:

840 років (1174) з часу першої письмової згадки про с. Погоріла (нині с. Дружба Мурованокуриловецького р-ну).

580 років (1434) з часу утворення Подільського воєводства (частково на території сучасної Вінниччини) внаслідок угоди між Великим князівством Литовським і Польщею.

580 років (1434) з часу утворення Хмільницького староства у новоствореному Подільському воєводстві, куди входило 28 сіл і містечко Уланів.

580 років (1434) з часу першої письмової згадки про с. Дзвониха Тиврівського р-ну.

575 років (1439) з часу першої письмової згадки про с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну.

555 років (1459) з часу першої письмової згадки про м. Бершадь.

525 років (1489) відтоді, як відбулась битва між загонами польського короля Казимира ІV і татарами біля с. Копистирин (нині Шаргородський р-н).

450 років тому (1564) у м. Брацлав (нині смт Немирівського р-ну) було запроваджено магдебурзьке право.

450 років (1564) з часу першої письмової згадки про с. Зіновинці (нині с. Шевченка Літинського р-ну).

445 років (1569) з часу першої письмової згадки про с. Ободівка Тростянецького р-ну.

425 років тому (1589) зведено Шаргородську синагогу – один із найдавніших іудейських храмів на території України. Побудована у стилі ренесансу, вона, маючи оборонне значення (збереглися бійниці в аттику), входила в систему міських укріплень. Під час турецького панування 1672-1699 рр. будівля використовувалась як мечеть.

420 років (1594) з часу першої письмової згадки про с. Вишківці Немирів. р-ну.

390 років тому (1624) у Вінниці засновано домініканський монастир. Нині тут міститься Свято-Преображенський кафедраль-ний собор, який є національною пам’яткою архітектури і головним храмом Вінницької єпархії Української православної церкви.

385 років тому (1629) проведено перший перепис населення Брацлавщини.

385 років (1629) з часу першої письмової згадки про с. Сумівка Бершадського р-ну; села Білки, Неменка, Красненьке Іллінецького р-ну; с. Капустяни Тростянецького р-ну; м. Гнівань Тиврівського р-ну.

380 років тому (1634) діячами Київського колегіуму, за сприяння П.Могили, заснована братська школа у Вінниці. Мета школи – надавати таку освіту, яка б ґрунтувалася на власних культурних традиціях і, водночас, не відрізнялася від польських і західно-європейських шкіл. У ній навчалися діти різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти та учні з незаможних родин жили у бурсах. Братські школи відігравали значну роль у поширенні освіти і культури в Україні, збереженні національної свідомості в абсолютної більшості українського суспільства.

360 років (1654) відтоді, як за Переяславською угодою територія Вінницької області разом з іншими землями Правобережної України та Лівобережжя перейшла у підданство Московської держави.

360 років (1654) з часу подорожі Павла Халебського (Алепського), церковного діяча, мандрівника, письменника по Україні, в т.ч. Поділлям та Брацлавщиною.

315 років від дня народження Мануїла Олександровича Козачинського (в чернецтві Михайло) (1699, м. Ямпіль – 15.08.1755, м. Слуцьк, нині Мінська обл., Білорусь), українського письменника, педагога, філософа, церковного та культурного діяча.

285 років (1729) з часу побудови Михайлівської церкви у с. Баланівка Бершадського р-ну.

280 років тому (1734) розпочалося гайдамацьке повстання на Брацлавщині під керівництвом Верлана. Верлан (Верлян, р.н. і р.см. невід.) був одним з ініціаторів та натхненників гайдамацького руху на Україні. Саме на Брацлавщині, де діяв його загін, він набув найвищого сплеску, найбільшої масовості та найжорстокіших своїх форм. До речі, саме загону Верлана поляки дали назву «гайдамаків», а вже потім ця назва перейшла і на всіх повстанців.

280 років (1734) з часу першої письмової згадки про с. Козятин Козятинського р-ну, пов’язаної з повстанням Верлана.

280 років (1734) з часу першої письмової згадки про с. Піщана, нині смт Піщанка.

240 років (1774) відтоді, як вперше згадується с. Юрівка Козятинського р-ну.

225 років від дня народження Михайла Андрійовича Достоєвського (1789, с. Війтівці Брацлав. повіту (нині Липовец. р-н) – 1839), колезького асесора, відомого лікаря, батька росій-ського письменника Ф.М.Достоєвського (11.11.1821-09.02.1881).

225 років (1789) з часу першої згадки про с. Ворошилівка, нині Тиврівського р-ну.

225 років тому (1789) у Тульчині на кошти Потоцьких збудована Успенська церква – пам’ятник архітектури в стилі бароко.

220 років тому (1794) засновано с. Краснянка Тиврівського р-ну.

210 років (1804) відтоді, як Хмільник став позаштатним містом Літинського повіту.

200 років тому (1814) заходами відомого голландського паркобудівничого Д.Маклера у с. Чернятин Жмеринського р-ну, навколо палацу Вітославських-Львових, реконструйовано парк у пейзажному стилі. У колишньому палаці нині знаходиться Чернятинський коледж Вінницького національного аграрного університету (1922).

200 років тому (1814) у Мурованих Курилівцях Д.Маклер, поряд із палацом (1805), пам’яткою архітектури ХІХ ст., заклав розкішний пейзажний парк, уміло використавши унікальний місцевий ландшафт. Палац і парк, який є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення, збереглися до нашого часу і прикрашають селище.

190 років тому (1824) Південне товариство декабристів прийняло програму керівника товариства П.І.Пестеля «Руська правда», створену в м. Тульчин.

175 років (1839) з часу зведення Соборо-Богородичного храму у м. Хмільник та побудови і освячення храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Тараски Хмільницького р-ну.

170 років (1844) з часу заснування Вознесінського кам’яного храму у с. Широка Гребля Хмільницького р-ну, нині діючий храм Вознесіння Господнього.

150 років тому народився Валеріан Васильович Боржковський (1864, м. Мізяків, тепер село Калинів. р-ну – 01.06.1919, м. Київ), український етнограф, фольклорист, історик Поділля, громадсько-політичний діяч. Протягом 1902-1919 рр. жив і працював у Вінниці.

145 років (1869) з часу заснування приватної вінницької друкарні Й.Ваховича (нині ВАТ «Вінницька обласна друкарня»).

145 років від дня народження Федора Степановича Присяжнюка (1869, с. Грабівці (нині с. Червоне Бар. р-ну) 09.01.1949, там само), українського педагога, поета-аматора.

145 років (1869) з часу відкриття церковно-приходських шкіл у сс. Чепелі, Війтівці (нині Жданівка) Хмільницького р-ну.

145 років тому (1869) при Різдвяно-Богородичному храмі (нині Різдва Пресвятої Богородиці) у м. Хмільник відкрито однокласне міністерське народне училище.

140 років від дня народження Валеріана Микитовича Рикова (1874, Тбілісі (Грузія) – 25.03.1942), українського радянського архітектора, педагога. Спроектував вокзал на станції Жмеринка (1902-1904 рр., співавтори – З.Журавський та І.Біляєв), кінотеатр ім. М.Коцюбинського у Вінниці.

140 років (1874) з часу відкриття церковно-приходської школи у с. Лип’ятин Хмільницького р-ну.

140 років тому (1874) засновано Гонорівський (Ямпіл. р-ну), Гніванський (Тиврів. р-ну) (зараз не діють) та Соколівський (Крижопіл. р-ну) цукрові заводи.

130 років тому (1884) у с. Флорино Бершадського р-ну було засновано Церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

130 років (1884) з часу відкриття церковно-приходської школи у с. Голодьки Хмільницького р-ну.

130 років тому (1884) Михайло Коцюбинський написав одне з ранніх оповідань вінницького періоду «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а неученіє тьма».

125 років від дня народження Герца Ізраїльовича Гойхмана (1889, м. Могилів-Подільський – 22.05.1954, м. Сталіно, нині Донецьк), ученого-геолога, професора.

125 років тому (1889) у с. Кропивна Хмільницького району відкрито церковно-приходську школу грамоти (нині загальноосвітня школа І-ІІІ ст.) та у містечку Сальниця (тепер село цього ж району) – міністерське однокласне училище. У

1904 р. – двокласне міністерське училище.

120 років від дня народження Леона Криштола (1894, м. Шаргород – 1959, м. Нью-Йорк, США), єврейського прозаїка, перекладача, журналіста.

120 років (1894) з часу відкриття міністерського народного училища у с. Терешпіль Хмільницького р-ну.

115 років від дня народження Дмитра Петровича Шварца (1899, м. Ладижин Тростянец. р-ну – 1961), російського скульпто-ра, педагога, заслуженого діяча мистецтв РРФСР, лауреата Державної премії СРСР.

110 років тому (1904) засновано Могилів-Подільську центральну районну бібліотеку.

100 років від дня народження Петра Устимовича Богатиря (1914, с. Гулі Бар. р-ну Вінниц. обл. – 29.09.1959, с. Фількіно Свердлов. обл., нині РФ), Героя Радянського Союзу (1940).

100 років від дня народження Корнія Андроновича Зозулі (1914, с. Михайлівка Тульчин. р-ну – зник безвісти у листопаді 1944 р.), учасника Другої світової війни, повного кавалера ордена Слави.

100 років тому народився Іван Хмельницький (справж. Костянтин Коспірук) (1914, с. Лопатинці, нині Жмерин. р-ну – 17.09.1962, м. Нью-Йорк, США), український журналіст, письменник, мемуарист.

100 років тому (1914) у Немирові архітектором І.Фомі-ним було завершено будівництво палацу за проектом чеського архітектора Іржі Стібрала, відомого як палац княгині М.Щер-батової. З 1921 р. у ньому містився будинок відпочинку, нині відомий далеко за межами України клінічний санаторій «Авангард».

100 років тому (1914) у Вінниці вийшла друком книга І.Шиповича «О границах бывшей Брацлавщины, исторической жизни в ней, отношения Брацлавщины и Подолии» (Вінниця, 1914. – 24 с.).

95 років (1919) відтоді, як засновано Бершадську районну, Жмеринську, Тиврівську центральні районні бібліотеки.

95 років (1919) з часу створення Тульчинської народної аматорської хорової капели ім. М.Д.Леонтовича.

90 років від дня народження Василя Михайловича Юрчика (1924, с. Олександрівка Тростянец. р-ну), російського художника, пейзажиста.

90 років тому (1924) поблизу Вінниці збудовано Сабарівську ГЕС.

90 років (1924) від дня створення Вінницького міського комунального підприємства «Вінницязеленбуд».

90 років тому (1924) відбувся І з’їзд колгоспників Поділь-ської губернії.

90 років (1924) з часу відкриття Мурованокуриловецької, Тростянецької центральних районних бібліотек.

90 років (1924) від першого випуску агрономічно-ветеринарної школи, яка діяла у палаці Ксідо (Хмільник).

85 років (1929) з часу заснування Могилів-Подільського краєзнавчого музею членами Могилів-Подільського округового краєзнавчого товариства. Сучасна експозиція розташована у колишньому будинку купця Гальперіна, побудованому у 1905 р. Сьогодні фонд нараховує понад 24 тис. предметів. Щороку музей відвідує понад 5 тис. людей.

80 років від дня народження Аркадія Петровича Нехаєвського (1934, м. Чернігів – 26.05.2011, м. Вінниця), першо-го секретаря Вінницького обласного комітету КПУ (1988-1991).

80 років (1934) з часу присвоєння імені Олександра Іва-новича Ющенка Вінницькій обласній психіатричній лікарні (нині Вінницька обласна психоневрологічна лікарня ім. академіка О.І.Ющенка).

80 років (1934) виповнюється Жмеринській міській бібліотеці для дітей. З 2012 року – Бібліотека сімейного читання м. Жмеринка.

80 років тому (1934) засновано Калинівський машино-будівний завод, нині Приватне акціонерне товариство «Калинів-ський машинобудівний завод». Продукція заводу: машини і устаткування для лісового господарства та плантацій, переробки цукрового буряка, збагачення ґрунту, виробництва згущеного і сухого молока, системи центрального опалювання (генератори), техніка і устаткування для збору та обробки овочів і фруктів.

80 років тому (1934) організовано дитячу технічну станцію (нині Обласна станція юних техніків) у Вінниці.

80 років тому (1934) у м. Хмільник було відкрито родовище мінеральних радонових вод, які за гідрогеологічним походжен-ням, іонним складом та лікувальними властивостями не мають аналогів серед відомих мінеральних вод Європи. Зараз у місті близько 30 свердловин.

75 років (1939) виповнюється Барській районній бібліотеці для дітей.

65 років (1949) виповнюється районній бібліотеці для дітей Крижопільської ЦБС.

65 років (1949) тому засновано народний аматорський фольклорний ансамбль народної пісні Богданівського СБК Тульчинського р-ну.

60 років (1954) тому на в’їзді у Вінницю було побудовано Арку дружби народів на честь возз’єднання Росії та України. З технічних причин знесено навесні 1980 р.

55 років (1959) виповнюється народному аматорському хору «Вінок Поділля» ім. В.І.Іжевського Іллінецького РБК.

55 років (1959) Ободівському краєзнавчому музею (Трос-тянецький р-н), створеного з ініціативи ветеранів Бессарабської комуни, яка існувала в селі впродовж 1924-1934 рр. Спочатку це був Музей історії комуни ім. Г.Котовського – невелика кімната, присвячена одній із перших на Поділлі комун. 1994 р., рішенням Тростянецької райради, музей перейменовано на Ободівський краєзнавчий.

45 років (1969) з часу заснування Барського автомобільно-дорожнього технікуму Національного транспортного універси-тету (Київ).

45 років (1969) відтоді, як у Хмільнику відкрито монумент Слави воїнам громадянської та Другої світової воєн.

40 років тому (1974) відкрито Вінницьку центральну міську бібліотеку ім. І.Бевза.

40 років (1974) з часу створення народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю Брусленівського СК Літинського району.

40 років (1974) з часу заснування ботанічного заказника загальнодержавного значення площею 265 га – Бронницького, що знаходиться у с. Бронниця Могилів-Подільського р-ну.

35 років (1979) з часу створення Літинського районного краєзнавчого музею ім. У.Кармалюка, Ольгопільського краєз-навчого музею (Чечельницький р-н).

35 років (1979) з часу створення народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Калинове гроно» Рожичнянського СБК Оратівського району.

30 років (1984) з часу заснування народного дитячого ансамблю танцю «Барвінок» та його фольклорної групи. З 1996 р. на його основі працює Вінницький міський центр художньо-хореографічної освіти дітей та юнацтва «Барвінок», вихованцями якого є понад 1 000 юних вінничан віком від 5 до 17 років. Сьогодні народний ансамбль танцю «Барвінок» – один із кращих дитячих танцювальних колективів України.

30 років (1984) з часу створення зразкового дитячого фольклорного ансамблю «Зозулята» Гайсинської ДМШ, ансамблю української пісні «Калина» Калинівського РБК, чоловічого фольклорного ансамблю «Кряжани» Крижопільського РБК.

30 років (1984) виповнюється Яланецькій ЗОШ І-ІІІ ст. Томашпільського р-ну.

30 років (1984) з часу відкриття геологічної пам’ятки природи загальнодержавного значення – Бернашівські пісковики (площа 0,5 га) – на північно-східній околиці с. Бернашівка Могилів-Подільського р-ну. Інша назва – Пісковики Бернашівки.

30 років (1984) з часу заснування Іллінецького ботанічного заказника загальнодержавного значення площею 432 га.

25 років (1989) з часу створення народного аматорського фольклорно-драматичного театру «Червона калина» Тульчин-ського училища культури.

25 років тому (1989), за ініціативи голови агрофірми «Колос» А.Царюка, відкрито народний музей історії у с. Баланівка Бершадського р-ну.

25 років (1989) з часу спорудження у Вінниці пам’ятника М.Коцюбинському (скульптор М.Вронський, архітектор В.Гнєзділов).

20 років (1994) з часу відкриття у с. Чеснівка Хмільниць-кого р-ну першого на Вінниччині пам’ятника Лесі Українці.

20 років (1994) з часу створення зразкового дитячого інструментального гурту «Чуківські музики» Чуківського СБК (Немирівський р-н), народного аматорського гурту «Рій» Жмеринського РБК.

15 років (1999) музею ветеранів Афганістану м. Гайсин.

15 років (1999) з часу відкриття пам’ятника українському козацькому діячеві, брацлавському полковнику Данилу Нечаю в смт Брацлав Немирівського р-ну.

15 років (1999) з часу створення зразкового аматорського дитячого ансамблю сопілкарів «Жайвір» Баланівського СБК (Бершадський р-н), народного аматорського чоловічого гурту «Завзяті холостяки» Іллінецького РБК, народного аматорського академічного хору «Відродження» Теплицького РБК, фольклор-ного гурту «Подільські музики» Вінницького РБК.

10 років (2004) з часу створення народного аматорського хорового колективу української народної пісні «Зорецвіт» Хмільницького РБК, народного аматорського ансамблю народних інструментів «Дивограй» Гайсинського РБК.

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2014 року

...Зима прийшла так стиха, так полегко –

Закутала у сніг луги, міста.

І пеленою простягла здалека

Над божим світом два своїх крила.

Одним крилом зігріла живність дику,

Приберегла поживу і тепло.

Другим крилом у стужу превелику

Переморозила все те, що ще жило.

М.Джига

СІЧЕНЬ

1 120 років від дня народження Василя Васи-льовича Максимця (01.01.1894, с. Багринівці Літин. р-ну – 10.10.1941, Новосибір. обл., нині РФ), поета, кооператора, секретаря Вінницької організації УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія) (1919), члена вінницької філії Спілки українських радянських селянських письменників «Плуг». За радянської влади працював у кооперації. Згодом переїхав до Харкова, де підготував до друку збірку віршів. Друкував свою поезію у вінницьких газетах «Шлях», «Селянська громада», «Червоне село». Безпідставно заарештований 2 серпня 1937 р. і засуджений на 10 років. Загинув на засланні. Реабілітований 1989 р.

Література:

Подолинний, А.М. Максимець Василь Васильович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 210.

• 80 років від дня народження Ганни Филимонівни Коваль (01.01.1934, с. Велика Стадниця Вінниц. р-ну – 08.03.2012, с. Бохоники цього ж р-ну), фольклористки, етнографа, медпрацівника, народної цілительки. Працювала у медичних закладах області. Змолоду займалася фольклорною діяльністю, збирала народні пісні. У студентські роки записала перекази про І.Богуна, Д.Нечая, М.Кривоноса, народні звичаї та обряди від Коляди до Калити. У рідному с. Бохоники зафіксувала народні повір’я, примовки, загадки, приспівки. 1986 р., з її ініціативи, тут створено аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Брикса», якого згодом удостоєно почесного звання «народний», та молодіжний гурт «Русалоньки». Колектив під керівництвом Г.Ф.Коваль брав участь у багатьох обласних і всеукраїнських конкурсах та фестивалях, а також III Міжнародному телефести-валі української пісні та музики «Горицвіт» у Львові (2002), став переможцем першого Всеукраїнського конкурсу автентичної пісні на приз Г.Танцюри (2001). Саме завдяки їй у телефільмах було відтворено донедавна призабуті рідкісні народні обряди та звичаї – «Весняний квітчатий Микола», «Бабине купало», «Топта-ти ряст», «Родини», «Хрестини», «Похрестини», «Потретини» та інші. Нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня (2003).

Література:

Дмитренко, Ж. Цілющий лік пісенної любові: світлої пам’яті Ганни Филимонівни Коваль / Ж. Дмитренко // Світли-ця. – 2012. – № 1. – С. 20-23 : кол. фото.

Спірідонова, Л. Світлої пам’яті Ганни Филимонівни Коваль / Л. Спірідонова, М. Скрипник [та ін.] // Вінниччина. – 2012. – 23 берез. – С. 13 : фото.

• 65 років від дня народження Алли Володими-рівни Ліпської (01.01.1949, смт Тиврів), краєзнавця, етнографа, музеєзнавця. 1974 р. закінчила Вінницький державний педа-гогічний інститут ім. М.Островського (нині ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського). З 1976 р. пов’язала свою долю з Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм, у якому працює понад 35 ро-ків; з 2009 р. – старший науковий співробітник. Досліджує історію конфесійних культур Поділля, сакральне мистецтво краю, культуру національних меншин Поділля. Автор цілого ряду наукових праць. Учасниця міжнародних, всеукраїнських наукових, регіональних історико-краєзнавчих конференцій.

Література:

Ліпська Алла Володимирівна // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 131 : портр.

Гальчак, С. Ліпська Алла Володимирівна / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 592-593. – Бібліогр. в кінці ст.

• 40 років тому (01.01.1974) на базі Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту засновано Він-ницький політехнічний інститут (нині Вінницький національ-ний технічний університет – ВНТУ).

Інтернет-ресурс:

Вінницький національний технічний університет [Електронний ресурс] // ВНТУ. – Електрон. текст. дані. – URL : http://vntu.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=4&Itemid=8&lang=uk  (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

2 65 років від дня народження Олександра Тимо-фійовича Дробахи (02.01.1949, с. Оратів Іллінец. р-ну), худож-ника, графіка, члена НСХУ (1990). Закінчив Одеське художнє училище, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1979). З 1979 р. проживає і працює у Кишиневі (Молдова). Створює батик, абстрактні композиції. Його роботи неодноразово експонувалися в Україні, Молдові, Росії, Польщі, Румунії, Австралії.

Література та інтернет-ресурс:

Чегусова, З.А. Дробаха Олександр Тимофійович / З.А. Чегу-сова, Н.О. Саєнко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 404 : портр., іл. – Бібліогр. в кінці ст.

Дяченко, О.В. Дробаха Олександр Тимофійович [Електронний ресурс] / О.В. Дяченко // Вінницький інформаційний портал. – Електрон. текст. дані. – URL : http://irp.vn.ua/index.php?page=0&action=52&k=247  (дата звернення : 21.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 60 років від дня народження Ігоря Анатолійовича Рихліцького (02.01.1954, м. Вінниця), генерал-майора служби цивільного захисту. Закінчив Вінницький політехнічний технікум (1980), Київську Вищу школу МВС України (1990), Черкаський інститут пожежної безпеки МВС України (1999). Починаючи з 1978 р., служив на посадах різних рівнів Держпожежнагляду відділу внутрішніх справ УМВС України у Вінницькій області, зокрема начальником пожежної частини, заступником, а згодом – начальником Управління Державної пожежної охорони УМВС України у Вінницькій області. Протягом 2003-2010 рр. – начальник Управління Головного управління МНС України у Вінницькій області. З 2010 до 2011 року – начальник Українського науково-дослідного інституту цивільного захисту МНС України. На даний час очолює Управління Держтехногенбезпеки у Вінницькій області. Має ряд державних нагород та відзнак.

Інтернет-ресурс:

Рихліцький Ігор Анатолійович [Електронний ресурс] // Державно-правова еліта України : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://logos-ukraine.com.ua/dpu/dpu107.html  (дата звернення : 10.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

3 50 років від дня народження Юрія Дамазійовича Кафарського (03.01.1964, м. Могилів-Подільський), живописця, скульптора, члена НСХУ (2000). 1986 р. закінчив художньо-графічне відділення Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д.Ушинського. З 1988 р. – викладач Могилів-Подільської художньої школи. Працює у галузі станкового живопису, монументальної та станкової скульптури. Учасник обласних та всеукраїнських виставок (з 1995 р.), живописно-графічних пленерів у Вінницькій, Миколаївській, Рівненській, Сумській, Харківській областях, м. Седнів (Чернігівська обл.), скульптурних пленерів у м. Ямпіль Вінницької області. У Вінниці відбулося 5 персональних виставок митця (1993, 1995, 2002, 2005, 2007). Його твори зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, приватних колекціях.

Література:

Кафарський Юрій Дамазійович // Вінницький вернісаж : вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя створ. Вінниц. обл. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 40-41 : кол. іл. – (Краса України Поділля).

Гринюк, Л.Н. Кафарський Юрій Дамазійович / Л.Н. Гринюк // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2012. – Т. 12 : Кал-Киї. – С. 481-482 : портр., іл. – Бібліогр. в кінці ст.

5 60 років від дня народження Петра Васильови-ча Слободянюка (05.01.1954, с. Літинка Літин. р-ну), педагога, художника, письменника, поета-гумориста, громадського діяча, краєзнавця. Філологічну освіту здобув у Вінницькому педагогічному інституті ім. М.Островського. Учителював у школах Літинського району, навчаючись заочно у Московському народному університеті мистецтв (по класу станкового живопису). З 1982 р. служив в органах внутрішніх справ. Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Працював над оформленням музею УМВС у Вінницькій області «Мій край – Поділля». Заявив про себе як серйозний художник, створивши триптих «Чорнобиль – біль України». За ескізом П.В.Слободянюка в Літині встановлено пам’ятний знак ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС. Його картини демонстрували у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, Вінницькому обласному центрі народної творчості, Вінницькій ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. П.В.Слободянюк – голова Літинської районної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України», очолює літературно-мистецьке об’єднання ім. Х.Замоцного «Дзвінкова криниця», яке працює на базі Літинської районної бібліотеки. Як письменник заявив про себе виходом у світ низки книг: «Девова ущелина», «Таємниця сонної долини», «Скарб» із серії «Пригоди трьох», книги пам’яті «Чорнобильська зима». Друкується в періодичній пресі. Має ряд державних нагород і відзнак.

Література:

Ястремський, М.М. Слободянюк Петро Васильович / М.М. Ястремський // Вінничани з полином у серці : фотонарис : ліквідаторам Чорнобильської катастрофи присвячується…/ М. Ястремський, М. Лаціс, В. Сокіл. – 3-тє вид. – Вінниця, 2009. – С. 106-109 : портр.

6 180 років від дня народження Степана Васильо-вича Руданського (06.01.1834, с. Хомутинці, нині Калинів. р-ну – 03.05.1873, м. Ялта), українського поета-класика, перекладача, фольклориста, громадського діяча. На Вінниччині щорічно проводяться заходи по вшануванню пам’яті нашого славетного земляка. Починаючи з 1981 р., на його батьківщині, в с. Хомутин-ці, проходить щорічне районне свято сатири і гумору. Обласне свято ім. С.Руданського проводиться у районному центрі один раз на два роки. 2014 р. відбудеться ювілейне. Один раз на 5 років у м. Калинівка проводиться Всеукраїнське літературно-мистецьке свято ім. С.Руданського. 1994 р. засновано Всеукраїнську літературну премію ім. С.Руданського. За ініціативою відомого гумориста-сатирика А.Гарматюка у березні 1998 р. створено громадське творче об’єднання – Вінницький Курінь гумористів ім. С.Руданського.

Інтернет-ресурс:

«І я знов живий світ оглядую…» : до 175-річчя від дня народж. С.В. Руданського (1834-1873) [Електронний ресурс] : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.:

Л. Борисенко, Л. Заря, О. Кізян, Б. Хоменко ; вступ. ст. Б. Хоменка. – Вінниця, 2009. – 70 с. – (Наші видатні земляки). – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2009/rudansk . (дата звернення : 20.06.2013). – Назва з екрана.

• День народження Василя Семеновича Стуса

(06.01.1938, с. Рахнівка Гайсин. р-ну – 04.09.1985, с. Кучино Чуховського р-ну Перм. обл., нині РФ, перепохований 19.11.1989 у м. Київ), українського поета, прозаїка, критика та літературознавця, перекладача, правозахисника, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991, посмерт-но), Героя України (2005, посмертно). Твори Стуса введено до шкільної програми української літератури. На його батьківщині, у с. Рахнівка, відкрито меморіальну дошку і пам’ятник. Щорічно у січні, починаючи з 1989 р., на Вінниччині проходять Стусівські читання. На початку вересня вінничани вшановують пам’ять В.Стуса біля пам’ятника, встановленого в обласному центрі на майдані його імені (2002). У 2012 р. літературно-мистецьке об’єднання ім. В.Стуса, Конгрес української інтелігенції Вінниччини, Всеукраїнське товариство приятелів лужицько-сербської культури та редакція журналу «Собор» заснували премію імені Василя Стуса «Патріот України».

Література та інтернет-ресурс:

Постать Василя Стуса над плином часу : 70-річчю від дня народж. присвячується (1938-1985) : бібліогр. покажч. / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: Г.М. Авраменко, О.М. Зелена, М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2008. – 240 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2008/Stus2008.html (дата звернення : 08.11.12), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

«І в смерті з рідним краєм поріднюсь»: Василь Стус і Вінниччина : літ.-худож. вид. / упоряд.: Н. Гнатюк, Т. Коваль-ський. – Вінниця : ДП ДКФ, 2011. – 528 с. : кол. фото.

• 75 років від дня народження Василя Васильови-ча Губарця (06.01.1939, с. Лука-Мелешківська Вінниц. р-ну), українського письменника, заслуженого журналіста України (1989), лауреата премії «Золоте перо» НСЖУ. По завершенню навчання у Львівському університеті працював журналістом у ряді вітчизняних газет і журналів, головним спеціалістом у справах української діаспори Міністерства України в справах національностей та міграції, згодом – заступником начальника головного інформаційно-аналітичного управління Міністерства освіти у справах преси та інформації. Від 2000 р. – виконавчий директор Української асоціації виробників поліграфічної продукції; від 2002 р. – головний редактор журналу «Друк і книга», а з 2004 р. – заступник завідувача кафедри журналістики Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (Київ). Автор низки поетичних збірок, навчальних посібників та ін. Тексти окремих його віршів покладено на музику. Відомий як перекладач.

Література та інтернет-ресурс:

Головко, І.В. Губарець Василь Васильович / І.В. Головко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 574 : портр.

Губарець Василь Васильович [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. дані. – URL : http://static.rada.gov.ua/intranet/ukrzmi/human/0040868.htm  (дата звернення : 21.03.2013), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 65 років тому народився Микола Володимирович Луків (06.01.1949, с. Куманівці Хмільниц. р-ну), український поет, пісняр, публіцист, заслужений діяч мистецтв України (1997). Журналістську освіту здобув у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка (1973). Працював завідуючим відділом поезії у газеті «Літературна Україна», головним редактором всеукраїнського літературно-художнього та суспільно-політичного журналу «Дніпро» (з 1984 р.). Його перу належить низка поетичних збірок. Багато віршів М.Луківа (понад 300) композитори поклали на музику. З-поміж найкращих його пісень – «Росте черешня в мами на городі», «Приїжджайте частіше додому», «Радіола у клубі грає», «Половина саду квітне», «І ось прийшла до мене знов» та багато інших. Творчість поета відзначено багатьма міжнародними та всеукраїнськими літературно-мистецькими преміями, державними нагородами.

Література:

Подолинний, А.М. Луків Микола Володимирович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 203-204.

Кисіль, Т. Микола Луків – поет, пісняр, громадянин / Т. Кисіль, Т. Андряник // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 2011. – № 6. – С. 45-48.

8 135 років тому народився Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище – Панасенко) (08.01.1879, м. Ічня, нині Чернігів. обл. – 11.08.1932, м. Київ), український письменник і педагог. Неодноразово бував у Вінниці. Тут він познайомився із сестрою братової дружини Килиною. Пізніше вони одружилися. Під час Першої світової війни Васильченка мобілізували. Разом із військовою частиною перебував у Борзні, Глухові, а з вересня 1914 р. – у Вінниці. Весною 1914 р. тут гастролювала трупа М.Садовського, яка показала виставу за п’єсою Степана Васильченка «На перші гулі» (1914). Вистави за п’єсами Васильченка ставили на Вінниччині також і в 20-30-ті рр., зокрема п’єсу «Кармелюк». 1919 р. у вінницькому видавництві «Національна освіта» вийшла книжка письменника «Дві казки». Перебуваючи у Вінниці, С.Васильченко цікавився місцевим літературним і культурно-мистецьким життям, але про це ще мало відомо. Більше відомо про його товаришування з письменником Прохором Ворониним (1885-1940), який проживав в одному із сіл під Вінницею.

Література:

Майстер поетичної прози Степан Васильченко : автобіогр. зап., наук. розвідки, спогади, матеріали до літопису життя і творчості : збірник / за ред. М.С. Грицюти ; упоряд.: А. Дрофань, Д. Міщенко. – К. : Веселка, 1982. – 295 с.

Шумило, Н.М. Васильченко Степан Васильович / Н.М. Шуми-ло // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 141-142 : портр.

• 75 років від дня народження Петра Казимирови-ча Канінського (08.01.1939, с. Вербівка Літин. р-ну), економіста, кандидата економічних наук (1975), доктора економічних наук (2006), заслуженого діяча науки і техніки України (2009), професора (2010), завідувача відділу спеціалізації аграрного виробництва та координації наукових досліджень Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки». 1964 р. закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут (нині Житомирський національний агроекологічний університет). Більшу частину своєї творчої діяльності П.К.Канінський присвятив вирішенню проблем розвитку спеціалізації і кооперації сільськогосподарського виробництва та стратегії розвитку агропромислового комплексу України. Ним опубліковано понад 150 наукових і навчально-методичних праць з питань економіки й організації сільськогосподарського виробництва, у тому числі 3 навчальні підручники, 5 монографій, 10 брошур, 18 рекомендацій.

Література:

Шатько, О.В. Канінський Петро Казимирович / О.В. Шатько // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2012. – Т. 12 : Кал-Киї. – С. 224 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

9 90 років від дня народження Сергія Йосиповича Параджанова (09.01.1924, м. Тбілісі (Грузія) – 23.07.1990, там само; похов. у Єревані (Вірменія)), українського та вірменського кінорежисера, сценариста, народного артиста України (з 1990), лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1991, посмертно). Світову славу Параджанову приніс кінофільм «Тіні забутих предків» (1964), знятий за мотивами повісті нашого земляка Михайла Коцюбинського. Зазнав політичних репресій. Протягом 1974-1976 рр. відбував покарання у виправних устано-вах поблизу Вінниці: у Губнику та Стрижавці.

Література:

Сергій Параджанов (1924-1990), кінорежисер, сценарист // Сто найвідоміших українців. – К., 2005. – С. 618-624.

Волошенюк, І. Восьма ходка : [є про перебув. С. Параджа-нова в с. Губник] / І. Волошенюк // Вінниччина. – 2008. – 24 лип.

• 55 років тому народилася Катерина Іванівна

Висоцька (09.01.1959, с. Михайлівка Шаргород. р-ну), історик, музеєзнавець, краєзнавець. 1980 р. закінчила історичний факультет Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського. Працювала у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї (1983-1986), партійному архіві Вінницького ОК КПУ (нині Держ. архів Вінниц. обл.) (1987-1990). 1990 р. повернулася на роботу в музей, з яким і пов’язала своє подальше життя: завідуюча відділом новітньої історії, заст. директора з наукової роботи з 1999 р., директор музею – з 2008 р. Вивчає проблеми історії краю першої половини XX ст. Автор ряду музейних експозицій, стаціонарних та пересувних виставок. Організатор низки науково-краєзнавчих конференцій. Під її керівництвом здійснено проекти зі збереження та популяризації історико-культурної спадщини Подільського краю, серед яких – пересувні виставки «Сім чудес Вінниччини», «Видатні особистості Вінниччини», які презентували наш край у регіонах України та Польщі. За її відповідальності підготовлено наукові видання і краєзнавчі розвідки, зокрема наукові збірники «Подільська старовина», «Музейний вісник», альбоми «Раритети Вінницького обласного краєзнавчого музею», «Сім чудес Вінниччини», «Визначні пам’ятки Вінниччини», «Подвиг землі Подільської», різноманітні буклети та путівники. К.І.Висоцька – засновник та голова правління громадської організації «Асоціація музеїв Вінниччини».

Література:

Висоцька Катерина Іванівна // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 36 : портр.

Гальчак, С. Висоцька Катерина Іванівна / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 446-447.

10 80 років від дня народження Тамари Федорівни Козачук (10.01.1934, с. Турбів Липовец. р-ну, нині смт), педагога, заслуженого вчителя України (1982). Навчалася у Турбівській середній школі. Працювала на місцевому цукрозаводі. Здобула освіту на фізико-математичному факультеті Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського (1957), працювала у Староприлуцькій і Турбівській школах. Протягом 1961-1995 років викладала у Гніванських школах № 1, 2. Була делегатом IV з’їзду учителів України. Нагороджена орденом «Знак Пошани», знаком «Відмінник народної освіти УРСР». Занесена на районну Дошку Пошани (м.Тиврів).

Література:

Тамтура, А. Заслужений вчитель України Козачук Тамара Федорівна / А. Тамтура // Історія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 415 : іл.

• 75 років (10.01.1939) відтоді, як Оратівський ра-йон увійшов до складу Вінницької області.

Література:

Розенфельд, Я.Б. Оратів / Я.Б. Розенфельд // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. – К., 1972. – Т. : Вінницька область. – С. 256-262.

Оратівський край : ювіл. зб. : до 30-річчя утворення Оратів. р-ну / упоряд. Н.В. Хоменко. – Вінниця : Кн.-Вега ; Вінниц. обл. друк., 2009. – 208 с. : іл. – Бібліогр.

• 75 років від дня народження Олександра Лав-рентійовича Зозулі (10.01.1939, с. Павлівка Нехворощан. р-ну Полтав. обл. – 21.01.2008, м. Вінниця), вченого-селекціонера, педагога, кандидата сільськогосподарських наук (1969), доктора сільськогосподарських наук (1984), професора. У 1963 р. закінчив агрономічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. Трудова, наукова та науково-педагогічна діяльність Олександра Лаврентійовича Зозулі тривала 52 роки: працював у Вінницькому державному аграрному університеті, очолював кафедру рослинництва, селекції та насінництва, а також обіймав посаду проректора з наукової роботи. Автор понад 200 наукових праць. Створив колекцію (понад 1500) різноманітних за ознаками, оригінальних самозапилених ліній, якими був поповнений генофонд Національного центру генетичних ресурсів рослин України.

Література:

Олександр Лаврентійович Зозуля : бібліогр. покажч. праць за 1964-2008 рр. / упоряд.: Н.Г. Дудкевич, Т.І. Зозуля, О.А. Шевчук ; авт. вступ. ст. В.В. Кириченко ; ВДАУ. – Вінниця, 2009. – 142 с. – (Вчені нашого вузу).

11 75 років від дня народження Івана Гнатовича

Вихренка (11.01.1939, с. Баланівка Бершад. р-ну – 21.02.2004, м. Чернівці), художника, члена НСХУ (1990). Закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва (1960), Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1968). Працював на Чернівецькому художньо-виробничому комбінаті (1968-1990). Став зачинателем монументально-декоративного мистецтва на Буковині.

Література:

Іванюк, М.В. Вихренко Іван Гнатович / М.В. Іванюк // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 465-466.

13 80 років від дня народження Юхима Григоровича Перельмутера (13.01.1934, м. Вінниця), фахівця у галузі економічної географії, кандидата економічних наук (1977), доцента кафедри географії Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського, краєзнавця. Досліджував проблему використання земельних ресурсів Східного Поділля. Учасник регіональних історико-краєзнавчих конференцій. Опублікував понад 60 праць. Виїхав до США.

Література:

Гальчак, С. Перельмутер Юхим Григорович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 634.

14 90 років від дня народження Андрія Пилиповича М’ястківського (14.01.1924, с. Соколівка, нині Крижопіл. р-ну – 17.11.2003, м. Київ), поета, прозаїка, драматурга, перекладача. члена СПУ (1955). Учасник Великої Вітчизняної війни. Медичну освіту здобув у Тульчинській фельдшерсько-акушерській школі. Працював фельдшером, з 1953 р. – учителем у рідному селі. Навчаючись заочно на філологічному факультеті Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського (1953-1960), у 1955 р. перейшов на редакційну роботу в республіканське видавництво «Молодь» (м. Київ). Згодом працював у інших видавництвах та редакціях журналів. Автор численних поетичних збірок, романів, повістей, новел, образків, п’єс. Писав вірші для дітей. Ряд його поезій покладено на музику. Особливої популярності набули пісні: «На калині мене мати колихала», «Підкручу я чорнії вуса» (муз. В.Верменича). Лауреат кількох літературних премій.

Література:

Хоменко, Б.В. М’ястківський Андрій Пилипович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд-кув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 232-233.

17 95 років від дня народження Степана Васильо-вича Антонюка (17.01.1919, с. Грушківці Калинів. р-ну – 05.07.1982, м. Калинівка), Героя Радянського Союзу (1945). У 1942 р. закінчив курси молодших лейтенантів. Воював на Південно-Західному, Західному, Воронезькому, І Українському фронтах. Артилерист. Відзначився в боях у січні – на початку лютого 1945 р. під час форсування р. Одер та утримання плацдарму на її лівому березі, розгромі угруповання противника в м. Штейнау (Польща), під час полонення понад 600 гітлерівців. По війні продовжив службу в Радянській Армії до 1964 p. У званні полковника звільнився в запас. Мешкав у м. Калинівка. Відзначений державними нагородами.

Література:

Юрчишина, О.А. Антонюк Степан Васильович / О.А. Юрчишина // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2001. – Т. 1 : А. – С. 589.

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Антонюк Степан Васильович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 21: портр.

18 180 років від дня народження Володимира Боні-фатійовича Антоновича (18.01.1834, містечко Махнівка, нині с. Комсомольське Козятин р-ну – 21.03.1908, м. Київ), українського історика, археолога, етнографа, лікаря, публіциста, педагога, громадського діяча. Раннє дитинство пройшло у Махнівці. З 1844 р. мешкав у с. Гущинці, нині Калинівського р-ну, де його батько служив гувернером у родині заможного шляхтича О.Абрамовича. У 1850-1860 рр. навчався на медичному, а потім на історико-філологічному факультетах Київського університету св. Володимира. Отримав ґрунтовні знання з історії, філософії, фольклору й етнографії, постійно займався самоосвітою. З ім’ям В.Антоновича пов’язане зародження та розвиток українофіль-ського руху. У 1869-1870 рр. брав участь в експедиції, яка збирала народознавчі та краєзнавчі матеріали в багатьох губерніях, зокрема на Поділлі. На Вінниччині вивчав скельні дністровські печери, проводив розкопки біля с. Кальник Липовецького повіту. У 80-х рр., оглядаючи Вінницю, знайшов давнє городище на лівому березі Південного Бугу. Працюючи головним редактором (1864-1880) Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, зібрав, відредагував і видав 8 томів документів «Архив Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16-18 ст. 1878 р. захистив докторську дисертацію «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Основними історичними роботами В.Антоновича вважаються: «Дослідження про козацтво…» (1863), «Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії» (1867), «Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432-1798 рр.» (1870), «Про селян в Південно-Західній Росії за актами 1770-1798 рр.» (1870), «Про промисловість Південно-Західного краю у XVIII ст.» (1871), «Про гайдамаччину» (1876). У результаті археологічних досліджень В.Антоновича з’явилися такі його роботи, як «Розкопки в землях древлян» (1893), «Археологічна карта Київської губернії» (1895), «Археологічна карта Волинської губернії» (1902). Разом із М.Драгомановим видав працю «Исторические песни малорусского народа» у 2-х томах (К., 1874-1875), яку Російська Академія Наук відзначила Уварівською премією, а також «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (ч. 1-2, 1883-1885, Женева). Писав поезії, переважно на історичну тему.

Література:

Короткий, В.А. Антонович Володимир Боніфатійович / В.А. Короткий // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2001. – Т. 1 : А. – С. 579-580 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Антонович Володимир Боніфатійович // Шаров, І.Ф. Вчені України : 100 видатних імен / І.Ф. Шаров. – К., 2006. – С. 32-35 : фото.

19 65 років від дня народження Тетяни Олександрівни Борковської (19.01.1949, с. Гнатівка Хмільниц. р-ну), співачки, заслуженої артистки України (1995), члена Всеукраїн-ської музичної спілки (1992). Закінчила Київське музичне училище (1972). 1973-1974 рр. – артистка хору академічної хорової капели України «Думка». Протягом 1975-1984 рр. – солістка камерного хору Українського гастрольно-концертного об’єднання. 1985-2000 рр. – солістка Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г.Верьовки, у складі якого гастролювала по США, Латинській Америці, Фран-ції, Польщі та інших країнах.

Література:

Кондрашевська, Л.І. Борковська Тетяна Олександрівна / Л.І. Кондрашевська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 320 : портр.

21 120 років з дня смерті Йосипа (Юзефа) Антонія Роллє (26.09.1830, хутір Генріхівка, нині селище Роля Шаргород. р-ну – 21.01.1894, м. Кам’янець-Подільський), польського історика, лікаря, письменника-краєзнавця, громадського діяча. Гімназійну освіту здобував у Немирові, Вінниці. Деякий час працював лікарем у с. Яришів біля Могилева-Подільського. Ще в студентські роки зацікавився історією Поділля. Дослідженню її присвятив 30 років свого життя. Активно співпрацював із краєзнавцями Поділля Ю.Сіцінським, М.Яворовським. Автор наукових праць «Запровадження медицини і хвороби епідемічні в давньому Подільському воєводстві на початку XV ст.» (1872), «Записки подільські на кордонах молдавських» (1880), «Побожжя в XVII і XVIII ст.» (1890) та ін.

Література:

Колесник, В. Роллє, Ролле (Rolle) Юзеф Аполінари / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колес-ник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 640-646 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Гальчак, С. Ролле Йосип Йосипович (Антоній-Йосип) / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 670-671.

• 90 років від дня народження Петра Калениковича Волинця (21.01.1924, с. Павлівка Калинів. р-ну – 02.04.1943, м. Калинівка), Героя Радянського Союзу (посмертно 1965). Закінчив перший курс Вінницького педагогічного інституту. Працював учителем Заливанської семирічної школи Калинів-ського району. Комсомолець. На фронтах Великої Вітчизняної війни – з червня 1941 р. У боях під Києвом був поранений та потрапив у полон, з якого втік. Навесні 1942 р. дістався до рідного села, де згодом створив і очолив партизанський загін. В одному з боїв Петро Каленикович був важко поранений. Загинув 2 квітня 1943 р.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Волинець Петро Каленикович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 51 : портр.

• 35 років тому (21.01.1979) в смт Браїлів Жмеринсько-го району було створено музей П.І.Чайковського і Н.Ф. фон Мекк. Він розміщується у колишньому палаці фон Мекків (нині пам’ятка архітектури ХІХ ст.). Матеріали його експозицій розповідають про перебування 1878-1880 рр. у Браїлові генія музики П.І.Чайковського. Ініціатором створення музею на гро-мадських засадах при Браїлівському ПТУ-6 був директор учили-ща М.Іванюк та викладачі Б.Коваль і В.Перепичай. Значний вклад у створення музею вніс і москвич П.Пляцек, браїлівчанин за народженням. 1990 р. було оновлено експозицію музею, авторами якої були науковець Вінницького обласного краєзнавчого музею Н.Секретарьова, вінницький художник Г.Мельник. Першим директором музею стала Т.Алексєєва. 1991 р. музей отримує статус «державний», а з грудня 1993 р. змінює свою офіційну назву на «Державний музей П.І.Чайковського і Н.Ф. фон Мекк». Музейна колекція нараховує майже 2 тис. експонатів. Щороку музей відвідує понад 6 тис. гостей Браїлова.

Література:

Музей П.І. Чайковського і Н.Ф. фон Мекк // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2008. – С. 31-33.

24 75 років від дня народження Василя Михайло-вича Рудого (24.01.1939, с. Борщі Бар. р-ну – 14.09.2008, смт Тиврів), архівіста, журналіста, краєзнавця, дослідника голодоморів і політичних репресій в Україні. Закінчив факультет журналістики Московської вищої партійної школи. Працював у барській, мурованокуриловецькій та тиврівській райгазетах. Активно займався громадсько-політичною та краєзнавчою діяльністю. З кінця 1980-х pp. одним із перших у регіоні досліджував голодомори на Тиврівщині, результатом яких став вихід у світ книги «Тричі розіп’ята Тиврівщина». У 90-ті pp. завідував архівним відділом Тиврівської райдержадміністрації, займався громадсько-політичною роботою, дослідженнями політичних репресій на Вінниччині. Учасник регіональних наукових, науково-краєзнавчих конференцій. Член Асоціації дослідників голодоморів і політичних репресій в Україні, Спілки журналістів України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст.

Література:

Рудий Василь Михайлович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 196.

Гальчак, С. Рудий Василь Михайлович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 675.

27 175 років від дня народження та 130 з дня смерті Павла Платоновича Чубинського (27.01.1839, хут., тепер у складі м. Борисполя Київ. обл. – 26.01.1884, м. Бориспіль), видатного українського і російського етнографа, фольклориста, географа, краєзнавця, дійсного члена Вільного економічного (з 1866 р.) і Російського Географічного (з 1867 р.) товариства. 1861 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Послідовник творчості Т.Г.Шевченка. За написання національ-ного гімну «Ще не вмерла Україна» і як діяча української громади в Києві 1862 р. арештовано і зіслано до 1869 р. у м. Архангельськ. Вніс значний вклад в етнографічне дослідження народів Півночі. Повернувшись після заслання в Україну, очолив етнографічну експедицію в Південно-Західний край. 1870 р. працював у Гайсинському, Ольгопільському, Балтському, Ямпільському, Могилівському, Летичівському, Літинському і Вінницькому повітах Поділля. За три роки роботи на Правобережній Україні зібрав майже 4 000 обрядових пісень, 300 казок і чимало інших фольклорно-етнографічних матеріалів. Опрацював, підготував до друку і видав сім томів (9 книг) «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» (1872-1879, Петербург), яка була високо оцінена в тогочасних наукових колах, отримала в Парижі ряд золотих медалей. Петербурзька АН удостоїла вченого Уварівської премії АН Російської імперії (1879). У 1873 р. П.Чубинський став засновником і керівником Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства у Києві, який 1876 р. самодержавство ліквідувало за активну участь в українському національному відродженні.

Література:

Чередниченко, Д.С. Павло Чубинський : монографія / Д.С. Чередниченко. – К. : Альтернативи, 2005. – 376 с. : іл. – (Особистість і доба).

Гальчак, С. Чубинський Павло Платонович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 738-739.

28 160 років від дня народження Володимира Кос-тянтиновича Високовича (28.01.1854 (за ін. даними 14.03), м. Гайсин – 26.05.1912, м. Київ), лікаря-патологоанатома, епідеміолога, доктора медицини (1882), професора (1895). Закінчив Харківський університет (1876). З 1877 р. – прозектор військових шпиталів на Кавказі. В основному життя пов’язане з Харківським, Київським медичними навчальними закладами. Наукові праці присвячені питанням патологічної анатомії, епідеміології та бактеріології. Застосував масові щеплення проти черевного тифу; брав участь у перших у Росії щепленнях проти сибірки та сказу. Неодноразово очолював боротьбу з епідеміями чуми і холери в Україні, Росії, Індії. Один із засновників Київського бактеріологічного інституту, Товариства боротьби із заразними хворобами. До курсу викладання патологічної анатомії ввів курс бактеріології.

Архітектор Антоній В’ячеславович Крейчі

До 100-річчя від дня народження

(30.01.1914-25.01.1999)

Антоній В’ячеславович Крейчі народився 30 січня 1914 р. у м. Орджонікідзе Північно-Осетинської АРСР.

Закінчив із відзнакою Московський архітектурний інститут (1936-1941). Під час навчання працював архітектором Мособлпроекту.

1939 р. також закінчив (факультативно) командне відділен-ня Військово-інженерної академії ім. В.Куйбишева. З червня по листопад 1941 р. виконував спецзавдання з маскування об’єктів Москви (у складі майстерні при архітектурному інституті). У 1942 і 1943 рр. був інженером гарнізону м. Кутаїсі (Грузинська РСР, Зах. фронт). З липня 1943 р. по травень 1945 р. працював головним інженером і архітектором м. Клухорі Грузинської РСР.

За участь у бойових операціях під час Великої Вітчизняної війни був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», за працю на об’єктах тилу – медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні».

У травні 1945 р. повернувся до Москви, потім був направлений Комітетом у справах архітектури при Раді Міністрів СРСР на роботу до України.

1945 р. виконував обов’язки начальника Вінницького обласного відділу в справах архітектури. З літа 1945 р. вивчав пам’ятки архітектури Вінницької області, про що свідчать власні малюнки, схематичні обміри, пізніше – власні ескізи каталогів пам’яток (ці матеріали стали основою для складання перших повоєнних переліків пам’яток Вінниччини). З лютого 1946 р. по листопад 1949 р. працював головним архітектором області і начальником обласної проектної контори Облпроект. 1947 р., спільно зі скульптором І.Крестовським, виконав пам’ятник-погруддя М.І.Пирогова у новоствореному музеї-садибі (нині Національний музей-садиба М.І.Пирогова).

Із серпня 1949 р. до початку 1975 р. обіймав керівні поса-ди у Вінницькому обласному відділі у справах будівництва та архітектури, був головним архітектором області. А.Крейчі брав активну участь у громадсько-суспільному житті краю, неоднора-зово обирався депутатом Вінницької обласної і міської Рад, очо-лював Вінницьке відділення Спілки архітекторів УРСР, секцію охорони пам’яток архітектури Вінницької обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

За час своєї практичної діяльності Антоній В’ячеславович розробив більше 80 різних проектів, зокрема 24 проекти планування міст і селищ, 21 проект будинків і споруд та 37 проектів малих архітектурних форм. Серед об’єктів майстра – парки у Вінниці та Могилеві-Подільському, сквер-бульвар у Тульчині, архітектурні споруди у центрах міст Козятин, Бар, Бершадь, Могилів-Подільський, Ямпіль, Липовець і смт Літин, окремі житлові будинки (наприклад, вінницький будинок залізничників на розі проспекту Коцюбинського – вулиці 50-річчя Перемоги, нині пам’ятка архітектури та містобудування) і НВК: ЗШ І-ІІІ ступенів-гімназія № 2 Вінницької міської ради у

м. Вінниця (реконструкція, опорядження, скульптурне оздоблен-ня; нині пам’ятка архітектури та містобудування), будинки культури у Літині й Томашполі, пам’ятники-обеліски на меморіалі у м. Ладижин, на могилі полковника Данила Нечая у с. Черемошне Тиврівського району, пам’ятник М.О.Некрасову в Немирові, меморіальні комплекси у Теплику та Бершаді.

З 1974 р. А.В.Крейчі працював у Республіканських реставраційних проектно-виробничих майстернях (Вінницька дільниця) з проектування монументальних пам’ятників, як-от: пам’ятник П.І.Пестелю в Тульчині (1977, спільно зі скульптором П.Ф.Кальницьким), пам’ятник О.Ф.Можайському у смт Вороно-виця (1978), меморіали-пам’ятники загиблим у Великій Вітчизня-ній війні в селах Вінницькі Хутори, Комарів, Медвідка, Дашківці, Кинашів, Холодківка, Стрижавка, Михайлівка, Малинівка, Шпиків, Лозова, Печера (1979-1983), пам’ятник О.С.Пушкіну в Тульчині (1986, спільно зі скульптором П.Ф.Кальницьким), пам’ятник Т.Г.Шевченку у Липовці (1989), меморіали загиблим у Великій Вітчизняній війні односельчанам у селах Лука-Мелешківська, Лукашівка та багатьох інших (1989-1990).

Антоній Крейчі має ряд державних нагород. За участь у розробці проектів забудови і благоустрою сіл Тиманівка Тульчинського району і Шляхова Бершадського району А.В.Крейчі був нагороджений двома медалями Виставки досягнень народно-го господарства (ВДНГ) УРСР.

Вінницький зодчий – автор лекцій та посібників із питань містобудування, архітектурної світлотехніки, інших спеціальних праць.

У роки незалежності України А.В.Крейчі цікавився актуальними архітектурними справами, особливо – питаннями збереження архітектурної спадщини.

Спадщина Антонія Крейчі заслуговує найвищої оцінки та чекає на своїх дослідників. Започатковано фаховий семінар «Дні архітектурної науки пам’яті Антонія Крейчі», перше та друге засідання якого відбулися 30 січня 2009 р., у 95-річчя від дня народження зодчого, на архітектурній виставці у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї та 30 січня 2010 р. Пропонується увічнити пам’ять про зодчого встановленням меморіальної дошки на будівлі, де мешкав А.В.Крейчі (м. Вінниця, вул. Пирогова, 6). Для вшанування пам’яті та творчості видатних архітекторів –

В.В.Городецького, Г.Г.Артинова, А.В.Крейчі – може бути запроваджена регіональна Подільська архітектурна премія за номінаціями імен цих зодчих.

С.О.Царенко

Література

Крейчі, А. Віки заповідали : [порушується питання про збереження архітектур. пам’яток на Вінниччині] / А. Крейчі // Вінниц. правда. – 1968. – 18 січ.

Історико-пошуковий проект «Творці архітектури Він-ниці» // Поділ. джерела : альманах / голов. ред. Л.М. Загородня. – Вінниця, 2012. – № 4 : Архітектурна Вінниця : час, простір, особистості. – С. 108-128 : фото. – Зі змісту: Крейчі Антоній В’ячеславович. – С. 122-123.

Новосад, К. Дні архітектурної науки пам’яті Антонія Крейчі : [про 5-й обл. семінар архітекторів, який відбув. у Вінниц. обл. краєзн. музеї] / К. Новосад // Вінниц. газ. – 2013. – 12 лют. – С. 7.

ЛЮТИЙ

1 125 років тому (01.02.1889), згідно з «Высочайшим утвержденным штатом сельской медицинской части», у Тульчині відкрилася лікарня. Першим її лікарем був призначений колежський радник Леонтій Степанович Багоцький. У лікарні було 15 ліжок, за перший рік діяльності надано допомогу 134 хворим. На кінець 1900 р. заклад обслуговував 21 000 жителів м. Тульчин. Лікарня розміщувалася у приміщенні нинішньої стоматологічної поліклініки. Заклад постійно розвивався, розширювалась його структура. Нині – це Тульчинська централь-на районна лікарня. У 1980-х рр. було введено в дію новозбудовані приміщення поліклініки, пологове відділення. 8 травня 1995 р. відкрито новозбудований семиповерховий хірургічний корпус, у якому розмістилися хірургічне, ортопедичне, гінекологічне, реанімаційне, ЛОР, офтальмологічне, реабілітаційне відділення та 5 операційних блоків. Сьогодні цей медичний заклад із широкорозгалуженою структурою забезпечує медичною допомогою жителів Тульчинського району.

Інтернет-ресурс:

Тульчинська центральна районна лікарня [Електронний ресурс] : іст. довід. // Тульчинська центральна районна лікарня. – Електрон. текст. дані. – URL : http://c2n.info/registration/index.php?id=2251 (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

3 55 років від дня народження Анатолія Миколайо-вича Русначенка (03.02.1959, с. Осіївка Бершад. р-ну), ученого-історика, доктора історичних наук (1999), професора, академіка АН ВШ України (2010). Закінчив Чернівецький державний університет (1986). До осені 1990 р. – учитель-історик у Барському педагогічному училищі, активно займався громадською діяльністю, організовував осередки НРУ. Засновник-організатор Спілки офіцерів України (1991). Протягом 1991-1992 рр. – референт Ради Колегій НРУ (Київ). Викладав (з перервами) історію у ряді ВНЗ Києва. Нині – професор Київського інституту соціальних та культурних зв’язків ім. Княгині Ольги. Автор близько 100 публікацій різними мовами, 7 монографій. Учасник міжнародних конференцій в Україні, Росії, Польщі, США, Канаді, Латвії, Литві. Нагороджений відзнакою «Офіцерський Хрест з Мечами» Спілки офіцерів України (1996). Лауреат премії ім. Василя Стуса (2003).

Інтернет-ресурс:

Русначенко Анатолій Миколайович [Електронний ресурс] // Електрон. текст. дані. – URL : http://anvsu.org.ua/index.files/Biographies/Rusnachenko.htm (дата звернення : 22.05.13), віль-ний. – Назва з титул. екрана.

• 90 років тому народився Іван Васильович Кузьмін (03.02.1924, с. Угуй Усть-Тарського р-ну Новосибір. обл., нині РФ), український вчений-кібернетик та учений в галузі теорії інформації, доктор технічних наук (1965), професор (1966), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1979), персональний стипендіат Президента України. 1956 р. закінчив Військово-повітряну інженерну академію ім. М.Є.Жуковського. У 1965- 1976 рр. – проректор з наукової роботи Харківського інституту радіоелектроніки. Протягом 1976-1995 рр. – ректор Вінницького політехнічного інституту (нині ВНТУ), завідувач кафедри АСУ. Під керівництвом проф. І.В.Кузьміна виконувалися значущі наукові розробки щодо створення АСУ підприємствами й автоматизації управління міськими підсистемами (транспортною, житловою забудовою тощо). Опублікував понад 400 наукових праць, з них – 3 підручники, 10 навчальних посібників, 10 монографій, має близько 100 авторських свідоцтв на винаходи. Підготував понад 100 кандидатів і докторів наук. За видатні роботи в галузі кібернетики й теорії інформації І.В.Кузьміну присуджена Державна премія УРСР (1981).

Література та інтернет-ресурс:

Зонова, І. Іван Кузьмін, колишній ректор ВНТУ, мив золото і запускав космічні ракети з Сергієм Корольовим / І. Зонова // 33-й канал. – 2012-2013. – 26 груд.-1 січ. – С. 20 : фото.

Кузьмін Іван Васильович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енцикл. – Електрон. текст. дані. – URL : http://uk.wikipedia.org/wiki (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

8 95 років від дня народження Федора Васильови-ча Собідка (08.02.1919, с. Червоне Немирів. р-ну – 23.05.1998, с. Чуків Немирів. р-ну), Героя Соціалістичної Праці (1977), колишнього голови правління КСП «Золота нива» с. Чуків Немирів. р-ну. Закінчив школу 1935 р., курси трактористів, робфак гірничо-добувного технікуму (1940). Учасник Другої світової війни. Багато років керував господарствами у селах Джуринці, Мельниківці Немирівського району. 37 років (з 1961 р.) стояв біля керма Чуківського КСП. Під його керівництвом господарство з року в рік досягало кращих показників у районі, області, Україні. Ф.В.Собідко неодноразово обирався депутатом Вінниць-кої обласної Ради народних депутатів. Має державні нагороди СРСР. З 2000 р., на вшанування пам’яті патріарха подільської ниви, одна з вулиць у Чукові носить його ім’я.

Література:

Ляшук, Г.Л. Пшеничний передзвін / Г.Л. Ляшук. – К. : Політвидав України, 1988. – 94 с.

Пам’яті товариша : [Федора Васильовича Собідка, Героя Соціалістичної Праці : некролог] // Прибуз. новини. – 1998. – 27 трав. – С. 1.

Рябий, М. У нього вчилися мудрості / М. Рябий // Вінниччина. – 1999. – 6 лют.

Кавун, М. Вулиця імені Собідка [в Чукові] / М. Кавун // Вінниччина. – 2000. – 13 трав.

9 65 років тому народився Сергій Дмитрович Гальчак (09.02.1949, с. Сосни Літин. р-ну), журналіст, історик, краєзнавець, доктор історичних наук, заслужений працівник культури України, завідувач кафедри журналістики Вінниць-кого державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, доцент, голова правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, перший заступник голови правління Вінницької обласної організації НСЖУ, керівник Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І.Огієнка (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 50 років від дня народження Івана Михайловича Мовчана (09.02.1964, с. Крикливець Крижопіл. р-ну), державного службовця, голови Вінницької обласної державної адміністрації (з 27.12.2012), заслуженого працівника сільського господарства (2003). Вищу освіту здобув в Українській сільськогосподарській академії за фахом вчений-агроном (1985-1990). Протягом 1985-1991 рр. обіймав виборні посади на комсомольській роботі у Крижопільському районі. Був директором приватного підприємства «Кряж» (1991-2010). З липня 2010 р. по грудень 2012 р. працював першим заступником, а з 27 грудня ц. р. – голова Вінницької обласної державної адміністрації. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ, III ст.

Інтернет-ресурс:

Мовчан Іван Михайлович [Електронний ресурс] // Він-ницька обласна державна адміністрація : офіційне інтернет-представництво. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.vin.gov.ua/web/vinoda.nsf/web_alldocs/Doc6YAPW (дата звернен-ня : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

11 60 років від дня народження Степана Івановича Дровозюка (11.02.1954, с. Торків Тульчин. р-ну), педагога, доктора історичних наук (2006), професора (2007), ректора Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (див. розширену довідку в кінці місяця).

12 100 років від дня народження Оксентія Гнатови-ча Мороза (12.02.1914, с. Борівка Чернівец. р-ну – 28.05.1969, м. Донецьк), Героя Радянського Союзу (1943). У Червоній Армії – з 1941 р. Учасник Великої Вітчизняної війни з березня 1943 р. Командир відділення мінометної роти 702-го стрілецького полку 213-ї стрілецької дивізії 7-ї гвардійської армії (Степовий фронт). 27 вересня 1943 р. із групою бійців одним із перших переплив через р. Дніпро і знищив ворожу кулеметну точку. 28 вересня взяв участь у відбитті восьми контратак противника. Після війни жив на хуторі Гладківка (нині у складі с. Іванопольє Донецької області). Працював механізатором. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медалями.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Мороз Оксентій Гнатович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 134 : портр.

• 90 років від дня народження Миколи Федоровича Степового (12.02.1924, с. Варшиця (нині в межах м. Калинівка) Калинів. р-ну – 24.07.1944, м. Калинівка), Героя Радянського Союзу (1944). У Червоній Армії – з серпня 1942 р. Закінчивши Подольське артилерійське училище (1943), брав участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками на Калінінському фронті. 24 липня 1944 р. подолянин загинув у бою за литовське містечко Скапішкіс. Похований у Калинівці. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Степовий Микола Федорович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 189 : портр.

13 105 років тому народився Віктор Михайлович Іванов (13.02.1909, м. Козятин – 18.06.1981, м. Київ), кінорежисер, сценарист-письменник, кінодраматург, прозаїк, заслужений діяч мистецтв України (1974), лауреат державної премії України ім. Олександра Довженка (1999), член СПУ (1956). Віктор Михайлович відомий і як письменник. Писав твори українською і російською мовами. Автор творів для дітей і молоді, збірок оповідань та казок. Він – постановник відомих кінофільмів «Шельменко – денщик», «Сто тисяч», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Найвідоміший його фільм «За двома зайцями» (1961). На одному з приміщень кіностудії ім. О.Довженка колеги встановили майстру комедіографії бронзовий барельєф з портретом та його кіноперсонажами. У Козятині зберігся будинок першого приміщення відділкової лікарні, в якому народився кінорежисер. На ньому земляки 2007 р., у День Незалежності України, встановили меморіальну дошку.

Література:

Віктор Михайлович Іванов // Славні нащадки вільних козаків: видатні уродженці Козятинщини : біобібліогр. покажч. / Козятин. ЦБ. – Козятин, 2007. – С. 64-66.

Шевчук, О. В місті вшановують відомого земляка / О. Шевчук // RIA-Козятин. – 2007.– 5 лип. – С. 4.

14 День народження Марії Оксентіївни Руденко (14.02.1915, с. Слобода-Яришівська, нині Могилів-Поділ. р-ну, – 14.05.2003, там само), фольклористки, етнографа, педагога, краєзнавця, майстрині народного живопису та витинання, заслуженого працівника культури УРСР (1970). Передала в ІМФЕ АН України записи понад 1000 народних пісень, стільки ж прислів’їв і загадок, 200 казок та легенд, близько 200 повір’їв, чимало народних прикмет, голосінь, небилиць та ін. Частина її фольклорних зібрань увійшла до книг «Ігри та пісні», «Колядки та щедрівки», «Весілля», «Народні оповідання» та ін. Авторка ряду сценаріїв обрядових свят, зібрала 54 зразки народної вишивки, розмальовувала хати. Самобутня майстриня паперових витинанок, які демонструвалися на виставках в Україні та за її межами і відзначені нагородами. Учасниця всеукраїнських та обласних фольклористичних конференцій, ініціатор І Всеукраїнського свята витинанки (1993). Будинок Марії Руденко, з численними фольклорно-етнографічними колекціями, перетворено на народний музей. Лауреат премії ім. П.Чубинського (1992). На честь нашої землячки Міжнародний центр малих планет при астрофізичному інституті США назвав відкриту кримським астрономом М.Черних зірку «Гор-лиця» (за назвою очолюваного нею самодіяльного ансамблю).

Література:

На радість людям... : бібліогр. покажч. : (до 90-річчя від дня народж. М.О. Руденко) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: О. Ніколаєць, Т. Кристофорова ; вступ. ст. А. Подолинного. – Вінниця, 2005. – 24 с.

15 25 років тому (25.12.1979-15.02.1989) було виве-дено радянські війська з Афганістану; в Україні започатковано День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, який щорічно відзначається 15 лютого (згідно з Указом Президента України від 11.02.2004 р.). В Афганістані проходили службу 3193 уродженці Вінницької області. 168 з них не повернулися додому, двоє пропали безвісти, доля молодшого сержанта Сергія Гевенка залишається невідомою. 182 – отримали поранення, 116 земляків стали інвалідами. З нагоди четвертої річниці виведення радянських військ із Республіки Афганістан 15 лютого 1993 р. урочисто відкрито Музей пам’яті воїнів Вінниччини, які загинули в Афганістані у 1979-1989 рр. Заслуговує на увагу народний Музей ветеранів Афганістану в м. Гайсин, який діє з 1999 р. 7 травня 1994 р. у м. Вінниця відбуло-ся урочисте відкриття архітектурного твору Ю.Козерацького «Перерваний політ» у ЦПКіВ ім. М.Горького, на мармуровій стелі якого викарбувано імена 168 загиблих подолян. Пам’ятники загиблим воїнам-«афганцям» встановлено у 23 районних центрах Вінниччини.

Література:

Афганська неоголошена війна (1979-1989): вінницький вимір : бібліогр. покажч. / уклад.: Г. Авраменко, О. Кізян, Н. Доб-ровольська ; вступ. ст. П. Кирилішина ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Вінниц. обл. Спілка ветеранів війни в Афганістані, Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2004. – 124 с.

Наш вічний біль – Афганістан // Визначні пам’ятки Вінниччини [Изоматериал] = Remarkable memorials of Vinnytsya region : альбом : до 80-річчя утвор. Вінниц. обл. / відп. за вип. К. Висоцька ; Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця : Вид. Щербатюк, 2011. – С. 284-287 : кол. іл.

17 350 років з дня страти Івана Федоровича Богуна (? – 17.02.1664, м. Новгород-Сіверський), українського військового та державного діяча доби Визвольної війни українського народу XVII ст., полковника подільського, кальницького (вінницького), наказного гетьмана України. Походив із української шляхти. У Вінниці, по вул. Козицького, встановлено пам’ятний знак на честь перемоги козацьких військ під командуванням І.Богуна над польсько-шляхетськими загарбниками при обороні Вінниці (1651).

Література:

Роллє, Й. (Др. Антоній Й.). Іван Богун – козацький полковник : [іст. оповід.] / Й. Роллє ; пер. з пол. І. Ремішевської ; упорядкув.: Д. Ващук, В. Кононенко. – К. ; Кам’янець-Поділ. : Медобори-2006, 2012. – 192 с. : 43 іл. – Бібліогр.: с. 172-186.

Буга, В.В. Полковник Іван Богун : іст. повість / В. Буга. – Вінниця : Кн.-Вега, 2010. – 168 с.

18 70 років від дня народження Василя Миколайо-вича Паламарчука (18.02.1944, с. Гончариха Старосиняв. р-ну Хмельниц. обл.), журналіста, заслуженого журналіста України (2004), члена СЖУ (1976), краєзнавця. Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка (1974). З 1967 р. на журналістській роботі: в літинській районній газеті «Радянське життя», у Вінниці – «Хімік», «Вінницька правда» (1977-1980). Деякий час працював власкором «Робітничої газети» у Вінницькій області. Займав також посади помічника голови Вінницької обласної державної адміністрації, начальника комітету інформації Вінницької облдержадміністрації. Протягом 2000-2006 рр. працював головним редактором обласної газети «Вінниччина». Автор книг «Снивода», «Добридень», «Так довго кують зозулі» (у співавторстві з О.Терещуком), «Йшла колона городом».

Література:

Паламарчук Василь Миколайович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 166 : портр.

Гальчак, С. Паламарчук Василь Миколайович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 630.

• 50 років початку тролейбусного руху у Вінниці (18.02.1964). Освоєння цього виду транспорту було вражаючим – відкривалися нові тролейбусні маршрути, які з’єднували різні райони Вінниці. На сьогодні вінничан і гостей міста перевозять 130 тролейбусів на 14 тролейбусних маршрутах. Для підтримки тролейбусного парку в належному стані, на базі тролейбусного депо силами майстрів КП «Вінницьке ТТУ» здійснюється їх капітальний ремонт і модернізація.

2012 р. було відновлено 20 тролейбусів, до кінця 2013 р. заплановано капітально відновити 40 транспортних одиниць. Модернізація продовжує експлуатацію вінницьких тролейбусів на 10 років. Крім того, міське ТТУ планує запустити в обіг єдиний електронний квиток на трамвай-тролейбус та муніци-пальні автобуси на зразок ізраїльських чи ризьких. А ще у центрі міста з’являться кілька футуристичних зупинок зі світловими табло, з яких можна буде дізнатись про час прибуття найближ-чого вагона, температуру на вулиці та останні вінницькі новини. Це ноу-хау буде реалізовано паралельно із встановленням на кожен вид транспорту приладів GPS-навігації.

Література та інтернет-ресурс:

Маковій, А.І. Через минуле в майбутнє: історія міськелектротранспорту Вінниці / А.І. Маковій, В.П. Єлізаров. – Вінниця, 2003. – 127 с.

История Винницкого троллейбуса [Електронний ресурс] // Сайт, посвящённый Винницкому общественному транспорту. – Електрон. текст. дані. – URL : http://depo.vn.ua/content/istoriya-vinnitskogo-trolleibusa (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

19 115 років від дня народження Тетяни Пилипівни Марцин (19.02.1899, с. Жабокрич, нині Крижопіл. р-ну – 14.02.1974, с. Голубече цього ж р-ну), новатора сільськогосподарського виробництва, двічі Героя Соціалістичної Праці (1948, 1958). З 1930 р. працювала в колгоспі «Третій вирішальний» с. Голубече Крижопільського району, з 1935 р. – ланковою. Очолювана нею ланка прославилася високими врожаями цукрових буряків, кукурудзи. 1961 р. вона виростила по 62,9 ц/га кукурудзи і по 427 ц/га цукрових буряків. Трудова слава ланкової із с. Голубече линула далеко за межі області та України. Т.Марцин кілька разів брала участь у Всесоюзних виставках досягнень народного господарства у Москві. Нагороджена двома орденами Леніна, іншими державними відзнаками. Образ невтомної трудівниці захоплено змалював письменник П.О.Полинський у книзі «Тетяна Марцин». У Голубечому було знято й художній фільм «Доля Марини», прообразом героїні якого була Тетяна Пилипівна. У рідному селі їй ще при житті споруджено пам’ятник-погруддя.

Література:

Вшанували велику трудівницю : [про День пам’яті Т.П. Марцин з нагоди 100-річчя від дня її народж.] // Сіл. новини. – 1999. – 24 лют.

Верховлюк, В. Ось так тоді працювали : [до 110-річниці від дня народж. Т. Марцин, двічі Героя Соц. Праці] / В. Верховлюк // Сіл. новини. – 2009. – 6 берез. – С. 6.

20 175 років від дня народження Івана Миколайо-вича Захар’їна (20.02.1839, м. Тамбов – 20.10.1906, м. Кисло-водськ, нині РФ), російського юриста, літератора. У 1879-1880 рр. служив мировим суддею Літинського повіту Подільської губернії. Протягом 1880-1882 рр., працюючи мировим суддею у м. Хмільник, перебував під судом за звинуваченням у вбивстві. Після року домашнього арешту був виправданий. Друкувався у багатьох російських журналах та газетах. Автор дослідження «Мировой суд в Подолии».

Література:

Подолинний, А.М. Захар’їн Іван Миколайович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 124-125.

• 120 років тому народився Ярослав Івашкевич (20.02.1894, м. Кальник, нині с. Іллінец. р-ну – 02.03.1980, Стависько, поблизу Варшави), польський письменник і громадський діяч (див. розширену довідку в кінці місяця).

21 115 років тому народився Григорій Семенович Мокан (21.02.1899, с. Байрамча, нині с. Миколаївка-Новоросій-ська Одес. обл. – 1989), український вчений-селекціонер, науковий співробітник Ялтушківської дослідно-селекційної станції (Барський район). Займатися селекцією сільськогосподарських культур почав спочатку на Ситковецькій (нині Немирівський р-н) та Немерчанській (нині Мурованокуриловецький р-н), а пізніше Ялтушківській (нині Барський р-н) селекційних станціях. Саме в Ялтушкові Г.С.Мокан у 1934 р. розпочав досліди по селекції одноросткового сорту цукрового буряка. З 1946 р. Г.С.Мокан разом із відомим дослідником О.В.Поповим займається виключно селекцією одноросткового буряка. У 1955 р. копітка праця вчених завершується створенням нового сорту буряка. Це досягнення ялтушківських селекціонерів було відзначено Ленінською премією (1960).

Література:

Манжелий, И.И. Односемянная сахарная свекла и ее создатели / И.И. Манжелий // Сах. свекла. – 1960. – № 7. – С. 4-8.

Мокан, Г.С. Ялтушковская односемянная / Г.С. Мокан // Сах. свекла. – 1969. – № 2. – С. 38-40.

22 60 років від дня народження Ярослава Віталійо-вича Зінька (22.02.1954, с. Головеньки Немирів. р-ну), фахів-ця у галузі культурно-просвітницької роботи, музиканта, директора Вінницької дитячої школи мистецтв. Здобувши освіту у Вінницькому державному педагогічному інституті ім. М.Островського (1979) (нині ВДПУ ім. Михайла Коцю-бинського), залишився працювавати тут керівником духового оркестру. Одночасно викладав музику у Вінницькому педа-гогічному училищі. З 1983 р. він очолив відділення культурно-виховної роботи політвідділу УВС Вінницького облвиконкому. У 1990 р. створив першу в області Вінницьку дитячу школу мистецтв, яка об’єднала у своєму навчально-виховному процесі усі види мистецтв: музику, хореографію та образотворче мистецтво. Нагороджений Почесною відзнакою «За досягнення в розвитку культури і мистецтв України» Міністерства культури і мистецтв України, Почесними грамотами та дипломами. У 2009 р. занесений на Дошку Пошани Староміського району м. Вінниця.

Література:

Піскунічева, Н. Колеги називали «музичним ментом» : [про дир. Вінниц. дитяч. шк. мистецтв Я.В. Зінька] / Н. Піскунічева // 20 хвилин. – 2010. – 17-18 трав. – С. 7 : фото. кол.

23 65 років від дня народження Миколи Леонідо-вича Михальчука (23.02.1949, с. Голендри Калинів. р-ну), художника, скульптора. 1976 р. закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Працює у галузі декоративно-ужиткового мистецтва та різних техніках станкової скульптури. Різьбярству навчався у народного майстра С.М.Мельника. Учасник обласних та всеукраїнських виставок (з 1982 р.). 2000 р. – персональна виставка в Культурологічному центрі Вінницького національного технічного університету (ВНТУ). Твори митця зберігаються в музеї декоративно-ужиткового мистецтва Львова та у приватних вітчизняних і зарубіжних колекціях.

Література:

Михальчук Микола Леонідович // Вінницький вернісаж : вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя ств. Вінниц. обл. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 53 : кол. іл. – (Краса України Поділля).

24 90 років від дня народження Івана Афанасійови-ча Бондарчука (24.02.1924, с. Старосілля Лугин. р-ну Житомир. обл. – 23.06.2013, м. Вінниця), партійно-господарського працівника, Героя Соціалістичної Праці (1958), кандидата економічних наук (1973), професора, колишнього завідувача кафедри фундаментально-економічних дисциплін Вінницького кооперативного інституту. До війни закінчив Кіровоградський сільськогосподарський технікум. У період німецько-фашистської окупації був підпільником, партизаном. Має бойові нагороди. Післявоєнний період життя і трудової діяльності Івана Афанасійовича безпосередньо пов’язаний із Вінниччиною. Тут він закінчив педагогічний інститут ім. М.Островського (1952). 22 роки трудився у Вінницькому районі на посадах секретаря райкому партії, голови райвиконкому, потім 1-го секретаря райкому КПУ. Закінчив вищу партійну школу та аспірантуру при НДІ економіки сільського господарства. Тема кандидатської дисертації І.А.Бондарчука – «Розміщення і спеціалізація приміського сільськогосподарського виробництва». За роки діяльності І.А.Бондарчука на посаді секретаря з питань сільського господарства обкому КПУ, Вінниччина з 15-го місця в Україні, за виробництвом сільськогосподарської продукції, вийшла на друге й перше. А потім зайняла почесні місця і в масштабах колишнього Радянського Союзу. Брав активну участь у військово-патріотичному вихованні населення, особливу увагу приділяв молоді. Був членом обласної ради організації ветеранів України, громади «Україна-Росія», Союзу радянських офіцерів. Автор понад 90 наукових робіт, у тому числі 8 монографій. Остання його книга – документальна повість «Непокорённые» про партизанський рух на Україні (2011). Відзначений рядом орденів та медалей. 2012 р. нагороджений Почесною відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною».

Література та інтернет-ресурс:

Бондарчук Иван Афанасьевич : биогр. справка // Бондар-чук, И.А. Непокорённые : докум. повесть / И.А. Бондарчук. – Винница : Консоль, 2011. – С. 57-60.

Совко, В. Доблесний воїн і трудар / В. Совко // Вінниц. правда. – 2000. – Листоп. – Електрон. версія. – URL : http://www.library.vn.ua/bondarchuk/voin.htm (дата звернення : 12.03.13). – Назва з титул. екрана.

27 50 років від дня народження Сергія Олексійовича Гусєва (27.02.1964, смт. Літин), вченого-історика, археолога, педагога, краєзнавця, доцента. 1985 р. закінчив Вінницький державний педагогічний інститут ім. М.Островського (нині ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського). З 1987 р. пов’язав із ним свою трудову діяльність, пройшовши шлях від асистента кафедри загальної історії до першого проректора з науково-педагогічної роботи. Розробив і викладає навчальні курси з народознавства, української та зарубіжної культури, археології України. Автор монографії «Трипільська культура Середнього Побужжя рубежу ІV-ІІІ тис. до н.е.» (1995), історико-краєзнавчого дослідження «Історія Літина з найдавніших часів до початку ХХ століття» (2004), автор ряду навчальних посібників. Опублікував понад 100 праць з археології та давньої історії і культури.

Література:

Гальчак, С. Гусєв Сергій Олексійович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 503-504.

28 95 років тому народився Григорій Лук’янович Шимко (28.02.1919, с. Хрінівка Іллінец. р-ну – 26.05.2003, м. Київ), Герой Радянського Союзу (1946). У лавах Червоної Армії – з 1940 р. Закінчив Луганську авіаційну школу пілотів (1943). На фронтах Великої Вітчизняної війни – з жовтня 1943 р. До травня 1945 р. здійснив 203 бойові вильоти на штурмування військ противника, завдавши йому значних втрат. Після війни, у 1947 р., закінчив Краснодарську вищу авіаційну школу штурманів. У званні майора 1962 р. вийшов у відставку. Нагороджений численними бойовими орденами і медалями.

Література та інтернет-ресурс:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Шимко Григорій Лук’янович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 221 : портр.

Шимко Григорій Лук’янович [Електронний ресурс] // Вікі-педія : вільна енцикл. – Електрон. текст. дані. – URL : http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

Незгасна ватра митрополита

До 150-річчя від дня народження

Василя Костянтиновича Липківського

(20.03.1864-27.11.1937)

Наш край є батьківською землею першого митрополита незалежної Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського, який сьогодні вважається національним героєм України. Мало хто знає, що народився він, як зазначив сучасний дослідник Арсен Зінченко, на колишній Липовеччині (хоча нині його рідне с. Попудня відноситься до Монастирищенського району Черкаської області). Між тим, і першоієрарх нової української церкви вважав себе липівчанином. І хоча територіально-адміністративний поділ змінився, він писав у своїй автобіографії, яку вимагало ДПУ: «Народився я року Божого 1864-го 20 березня в селі Попудні на Липовеччині, в сім’ї священика Костянтина Липківського, що вийшов з Галичини із-під Золотої Липи».

Як було прийнято в ті часи, син пішов слідами батька. Поки Василь освоював «науку» в Уманській бурсі і Київській духовній академії, батька його перевели настоятелем Липовецького Собору.

Отримавши у 1889 році ступінь кандидата богослов'я, В.Липківський ніяк не міг знайти постійного місця роботи. Врешті його рукопоклали на священика однієї з черкаських церков, яка лише мала будуватись. Це сталося 20 жовтня 1891 року, а вже через 8 днів звільнилася посада настоятеля у Липовецькій Соборно-Воскресенській Церкві.

Дізнавшись про це, молодий священик 4 лютого 1892 року пише листа Київському митрополиту Іоанникію. Змалювавши обтяжливість становища священика без церкви, Василь Костянтинович проситься у рідний Липовець. І хоча на місце настоятеля претендували ще четверо кандидатів, та освіта і «липовецькі корені» зіграли свою роль: 16 лютого митрополит наклав позитивну резолюцію.

Своє 28-річчя В.К.Липківський зустрічав у Липовці, де на власній землі мав дерев'яний батьківський будинок. З ним прибула дружина Параскева Олександрівна. «У Липівці родина Липківських провела більше 12 років. Тут вона багатіла дітьми: у 1892 році народився Іван, у 1894 – Марія, у 1895 – Костянтин, у 1897 – Ганна, у 1899 – Валеріан… Тут зростав досвід і авторитет Василя Костянтиновича не тільки як священнослужителя, але й як учителя, просвітителя, проповідника нових ідей…» – підсумував пізніше значення липовецького періоду у становленні майбутнього митрополита його онук Кость Липківський.

На території церковної садиби для священнослужителів були будинки, «збудовані зусиллями прихожан і складавші влас-ність церкви», та вони запустіли й заросли бур'янами. Клопотання про позику на їх облаштування залишилося без результатів.

Посада настоятеля дозволила отримати й інші призначення: 9 березня – голови Липовецького відділення єпархіальної училищної ради, 13 квітня – законовчителя Липовецького двокласного міського училища, 5 травня – благочинного церков Липовця й округи. Парафіян при Соборі рахувалося 2 581 душа чоловічої статі, а в окрузі (із селами Струтинка, Нарцизівка, Берестівка, Вікентіївка та іншими) – до шести тисяч.

Василь Липківський поєднував обов'язки настоятеля з обов'язками голови єпархіальної училищної ради (з березня 1892 року) та доглядача церковних шкіл Липовецького повіту (з 26 серпня 1896 року). Це був нелегкий шматок роботи, адже тодішній повіт включав значні частини сучасних Липовецького, Оратівського, Іллінецького районів Вінницької області з прилеглими частинами Черкаської. На основі щорічних звітів про стан освіти, колишній викладач Вінницького педуніверситету, а нині киянин, Арсен Зінченко у своїй фундаментальній книзі «Визволитися вірою» дає високу педагогічну оцінку діяльності нашого земляка: «В.Липківський регулярно відвідував піднаглядні школи повіту. Так, у звіті за 1899 рік він пише, що протягом навчального року, тобто з 15 листопада до 15 березня, відвідав майже усі школи повіту, за винятком десяти, в які не потрапив «через крайнє бездоріжжя минулої зими». У звіті за 1900 рік вказує, що оглянув «лише 72 школи», а не встиг оглянути 70, бо до Різдва хворів, а потім почалося бездоріжжя. У звіті за 1900-1901 навчальний рік пише, що відвідав і оглянув всі школи, а в деяких бував і по декілька разів, і то протягом стислого часу – з 23 жовтня до 10 березня, тобто під час навчального року.

У звіті за 1899 рік зазначено, що В.Липківський розробив нову форму класного журналу та рекомендації щодо ведення всіх шкільних книг звітності, що впроваджувалися в шкільну справу...».

Особливою увагою, звичайно в рамках тодішніх можливостей, В.Липківський оточував засновану ним двокласну школу в селі Троща поблизу Липовця, в якій готували вчителів для церковних шкіл. Він дбав про додаткові асигнування на цю школу, на створення фонду стипендій для її учнів тощо. Для покращення педагогічної підготовки вчителів, у вересні 1899 року влаштували курси при згаданій двокласній школі. Вони, за свідченням В.Липківського, дали добрі результати, за відгуком завідувачів шкіл «вчителі, які побували на курсах, особливо ретельно беруться за справу і ставляться до неї більш свідомо й толково». При Трощанській школі влаштовували й читання для простого люду на релігійно-моральні теми зі співами й «чарівним ліхтарем», які «привертали масу народу зі всіх довколишніх сіл».

Увага В.Липківського до Трощанської школи була зумовлена не лише тим, що її випускники складали помітну частину вчительських кадрів церковних шкіл повіту, але й тому, що в ній викладали бджільництво, садівництво й городництво, при цьому велися і теоретичні, і практичні заняття. На екзаменах із цих предметів, як про це В.Липківський пише з особливим наголосом, учні виявляли «досить ґрунтовні знання».

Стараннями нового доглядача шкіл значно зросла їх кількість. Якщо у 1894 році нараховувалось 127 церковно-пара-фіяльних шкіл, то через сім років їх стало на двадцять більше. Тоді ж було відкрито й шість нових шкіл для дівчаток (до цього існувала лише одна). 1900 р. В.Липківський звертає увагу єпар-хіальної училищної ради, що «у зв'язку з назрілою потребою селян у сільськогосподарській освіті в Липовецькому повіті необхідне відкриття особливої церковно-сільськогосподарської школи».

5 жовтня 1903 року в «Київських Єпархіальних відомостях» з'явилася стаття В.Липківського «До питання про господарські комітети при церковних школах», приурочена до Київського єпархіального з'їзду духовенства (на цих з'їздах його кілька разів обирали секретарем). У своїх статтях Василь Костянтинович по-революційному ставить питання про зменшення впливу священиків на школи шляхом утворення при них господарчих комітетів з участю парафіян.

За «ревну працю на своїй посаді» доглядач шкіл повіту неодноразово нагороджувався: у 1896 році – 40 крб та набедреником, у 1897 році – оксамитовою фіолетовою скуфією, а після виїзду з Липівця 6 травня 1904 року його знайшла ще одна винагорода – комилавка.

За ухвалою училищного комітету при Синоді від 7 серпня 1903 року, невтомного орача освітньої ниви переводять у Київ завідувачем церковно-учительської школи. 31 серпня митрополит Флоріан ставить резолюцію про призначення В.Липківського постійним членом Київської єпархіальної училищної ради та членом шкільної комісії при ній. Це було визнанням його педагогічної діяльності, яка віднині продовжувалася в «столиці».

Досліднику мученицького життя митрополита А.3інченку вдалося знайти рідкісний документ – статтю Зозівського священика В.Ганкевича «Прощання з протоієреєм В.К.Липківським» у «Київських Єпархіальних відомостях». У своїй книзі «Визволитися вірою» Арсен Леонідович описує, як всім повітом проводжали наші прадіди Василя Костянтиновича: «Його служіння в Липовецькому повіті завершилося восени 1903 року. 8 вересня життя повітового міста ознаменувалося рідкісною за своєю задушевністю подією – прощанням із протоієреєм В.К.Липківським. Зі своїм пастирем прощалися його парафіяни, духівництво Липовецького повіту, Липовецьке відділення єпархіальної училищної ради, вчителі повітових церковних шкіл, учні та батьки.

Далі доля привела його до Києва – завідувачем церковно-вчительської школи. З неї його усунуто 1905 року за «українофільство». Здавалося, шляхів до росту не залишилось». Але грянула національна революція. З проголошенням автокефалії української церкви липівчанин – настоятель Софіївського собору, ініціатор створення Вищої православної церковної ради (ВПЦР), проповідей на українській мові, а з 1921 року – перший митрополит Київський і всієї України. Та нема часу відвідати земляків. В архівах навіть збереглися дві телеграми до Липовця з відмовою раніше запланованих поїздок. 2 грудня 1921 року соборний диякон Іван Квятковський шле особливо пронизливе прохання: «Становище негарне. Як воздух для життя, так зараз потрібно побувати в Липівці нашому архієпископу – митрополиту. Потрібно зараз в повіт 5-6 священиків в Очеретню, Очитків (Федоренко перейшов у Мервин), Кн. Криницю, Кантелину. Молю і чекаю приїзду Владики...».

І ось, врешті, ця подія сталася – у лютому-березні 1922 року при подорожі по Вінниччині Василь Липківський відвідав край, де розпочиналася його духовна кар’єра. Ось яке враження він залишив у сучасника: «Ви знаєте, як гучно вітали на Липовеччині нашого шановного отця Василя Липківського, який був у самому Липівці, де Собор було одвойовано, здається, по війні од росіян...».

У Вінниці до УАПЦ приєдналися всі 5 церков. Урочиста зустріч митрополита відбулася 25 лютого 1922 року в Казанській церкві, при якій гість виголосив три проповіді: на початку, всередині і вкінці. За палкі заклики до українізації церкви його було звинувачено в агітаційній діяльності, що тоді заборонялося владою.

Рівно через два роки Василь Липківський знову гостював на Липовеччині (з 27 січня до 8 лютого 1924 року). Проїхавши на санях Погребище, Спичинці, Булаї, він в'їхав у парафії єпископа Володимира Самборського. За неповні два тижні митрополит відвідав 14 парафій нашого краю. У кожній, вкупі з липовецьким єпископом, він відправив Службу Божу і за кожною службою сказав по три промови.

«Людність надзвичайно захоплювалася тими промовами, і натовп людей був настільки великий, що не мав змоги вмісти-тись в храмі», – згадував Липовецький єпископ В.Самборський.

Знаменно, що навіть слов’янська парафія містечка Зозів запросила всечесного отця 3 лютого 1924 року на всеношну і 4 лютого – на літургію. Полум’яні промови митрополита настільки вплинули на свідомість прихожан, що вони разом із священиком М.Ветвицьким приєдналися до УАПЦ. Відрадно, що розвалена потім через півстоліття Зозівська святиня, стіни якої чули голос славетного українця, нині відбудована на кошти одного з односельчан.

У Зозові В.Липківський висвятив на диякона дяка з Юлинець Степана Мазуренка і на священика – сина липовецького єпископа Миколу Самборського (що засвідчує їх добрі стосунки).

Уже вранці 5 лютого митрополит прибув до української парафії села Скитки, де висвятив на диякона відомого липовець-кого діяча періоду визвольних змагань Олександра Сліпчика. Через три дні в Стрижакові, на урочистій літургії, диякон був возведений у сан священика. А всього під час високої подорожі по Липовеччині особисто митрополитом було висвячено три священики і два диякони.

Покинувши рідну Липовеччину, митрополит об’їхав майже все Середнє Побужжя до самої Вінниці, звідки вирушив на Лівобережжя. Більше 500 парафій тоді слухало його полум’яне слово! Така активність не сподобалася владі, про що знаємо від самого Василя Костянтиновича: «1924 року я зробив велику подорож з січня до березня на Липовеччину, Бердичівщину, Уманщину, Гайсинщину, Брацлавщину, Винницю та Миргород-щину, Харків, Слобожанщину, Лохвищину… Але в липні з мене знову узято підписку про невиїзд, яку знято лише в січні 1925 р.».

Невдоволені «фанатичним агітатором за українізацію» (так названо В.Липківського в одному з документів ЦК), агенти сталінської охранки в 1927 році сприяли усуненню патріота з вищої церковної посади. Митрополитом УАПЦ став колишній Гайсинський і Тульчинський єпископ, знову ж земляк, М.Борецький (родом, як і Липківський, з-під Монастирища, с. Сарни. І доля їх однакова: знищені у 30-х роках). Та в січні 1930 р. так званий «ліквідаційний собор» припинив діяльність нової української церкви.

Довгі роки В.К.Липківський жив у Києві під наглядом, але зумів передати за кордон свої безцінні листи, спогади з історії церкви і полум’яні проповіді. Налякана запрошенням йому переїхати до Канади, влада арештувала колишнього митрополита, і довгий час доля мученика залишалася невідомою. Лише коли його в 1989 році було посмертно реабілітовано, після наполегливих пошуків вдалося віднайти документи про те, що 27 листопада 1937 року життя митрополита обірвалося у сталінських застінках.

Іменем В.К.Липківського названа одна з вулиць Києва, у с. Попудня на Черкащині діє шкільний музей земляка, а 1983 р. в США і 2000 р. у Тернополі йому відкрито пам’ятники. В Україні, за ініціативою колишнього мешканця Вінниці А.Л.Зінченка, стали періодично проводитись різноманітні заходи по вшануванню Великого Українця. Незгасні ідеї поборника національного духу сьогодні дуже актуальні в боротьбі за єдину помісну українську православну церкву, а розпалена ним ватра українізації розгоряється все більше й більше!

На Липовеччині пам’ять про великого сина України почала відроджуватись у 90-х роках, коли на сторінках районної газети з'явилися статті про «митрополита-липівчанина». З того часу відновлено храми у Зозові, Липовці, Скитці, де митрополит нади-хав своїм полум’яним словом віруючих. Громадськість Липовця висунула пропозиції про надання імені Василя Липківського вулиці, школі, найдавнішій в області бібліотеці (яку в 1896-1897 роках заснував наш земляк).

Одну з пропозицій уже реалізовано: 12 жовтня 2007 року Липовецька міська рада затвердила статут Липовецької школи-колегіуму ім. Василя Липківського. Директор цього закладу Михайло Капущак на науковій конференції 17 листопада 2007 року в Києві закликав підтримати звернення липівчан про подання невтомного борця за українізацію на звання Героя України, про відбудову знакового Липовецького Собору і утворення Фонду В.К.Липківського.

Починаючи від Всеукраїнської міжнародної Християн-ської Асамблеї 1998 року, представники Липовеччини беруть участь у подібних форумах, а 27 листопада 2007 року – на 70-річчя мученицької смерті митрополита Василя Липківського – вперше відбулися заходи по вшануванню його пам’яті й у Липовці, звідки сходила Зоря Великого Українця. На 75-річчя трагедії у Липовець-кій міській раді, за участю громадськості Липовця, Києва та інших місць, відбувся круглий стіл. Рішенням Липовецької районної ради пам’ятним місцем визнана територія, де в зруйнованому пізніше Липовецькому соборі розпочинав свою церковну кар’єру перший митрополит незалежної Української церкви. Піднято питання про відновлення цього собору, встановлення у Липовці пам’ятника В.Липківському та перейменування на його честь однієї з центральних вулиць міста.

О.І.Роговий

Література

Зінченко, А.Л. Визволитися вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського / А.Л. Зінченко. – К. : Дніпро, 1997. – 424 с.

Гудзик, К. Народний митрополит : [В. Липківський – один з організаторів шк. мережі у Липовец. повіті] / К. Гудзик // Липо-вец. вісті. – 2007. – 24 листоп.

Служіння і спадщина митрополита Василя Липківського : матеріали всеукр. наук. конф. Київ, 17 листоп. 2007 р. / Всеукр. т-во ім. митрополита В. Липківського ; упоряд. А.Л. Зінченко. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., 2008. – 240 с. : фото.

Щербина, Д. Народний митрополит : [В. Липківський] / Д. Щербина // Молодь України. – 2008. – 28 лют.-3 берез. – С. 23 : фото.

Матула, П. Історія пам’ятника митрополитові Василеві Липківському / П. Матула. – Вашингтон, 2009. – 204 с. : кол. фото.

Гальчак, С. Липківський Василь Костянтинович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 587-588.

Роговий, О. 75 років без нього... : [про вшанув. пам’яті великого липовчанина Василя Липківського] / О. Роговий // Липо-вец. вісті. – 2012. – 23 листоп.

Феномен Сергія Гальчака

До 65-річчя від дня народження

(09.02.1949)

На початку 1967 року редакція літинської районки «Радянське життя» отримала лист із малюнком – біля газетного кіоска вишикувалася сила-силенна народу, а внизу підпис: «Якщо в «Радянському житті» друкуватиметься літературна сторінка, то такою буде черга за газетою». Невдовзі з’явився й автор малюнка – недавній випускник школи, зовсім юний красень Сергій Гальчак. Редактор Іван Онуфрійович Буран після бесіди, побачивши творчий блиск в очах та оцінивши мистецтво молодика, запропонував йому роботу в редакції.

Невдовзі Сергій таки здійснив свою мрію – очолив районне літературне об’єднання, члени якого почали друкуватися на сто-рінках «Вишиванки». Вона й справді мала неабиякий успіх – початкуючі поети, прозаїки виїжджали у села й проводили творчі вечори-зустрічі. У клуби набивалося стільки людей, що навіть тим, хто виступав на сцені, місця не залишалося. До редакції почали при-їжджати письменники: Олег Чорногуз, Анатолій Бортняк, Кирило Курашкевич, знані журналісти республіканських, обласних газет та радіо: Іван Маковійчук, Микола Гавриш, Яків Рекрут, Михайло Дроздов, Гурій Дробчак, Дмитро Педорук, Фелікс Буран та інші.

Мало було Сергієві Гальчаку щоденної копіткої роботи, літературних справ, він ще й придумав та редагував стінну газету з незвичною назвою «ОСТАП». Розшифровувалася ця абревіатура – «орган справедливої, товариської, антипасивної прочуханки». Іван Онуфрійович Буран поблажливо ставився до «юних обдарувань», зате дотепного висміювання у стіннівці боялися навіть флегматики.

Вимогливий до себе, трудоголік Сергій Дмитрович Гальчак оту «антипасивну прочуханку» застосовував найперше до себе. А тому з такими вагомими набутками в науці та творчості підійшов до свого 65-ліття. Тепер він – знана в наукових колах людина, яка першою в Україні глибоко дослідила нерозкриту тему остарбайтерів, з успіхом захистила кандидатську, а згодом і докторську дисертації, посів посаду завідувача кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Історик, краєзнавець, архівіст, журналіст, літератор, педагог – то Сергій Гальчак. Член правління Національної спілки краєзнавців України, голова правління обласної організації краєзнаців, перший заступник голови правління обласної організації Національної спілки журналістів, директор Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України Національної Академії Наук при Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка – це теж він. І скрізь встигає, бо ж – трудоголік, який дарма не марнує часу і кожен день не одну сторінку паперу змережить дрібним почерком, або ж набере на комп’ютері. Вчитайтеся в назви його монографій, книг і зрозумієте, наскільки широка палітра вподобань та глибока ерудиція дослідника, – «Східні робітники з Поділля у Третьому рейху» (2004), «Поділля: природа, людина-еволюція, історичний розвиток» (2006), «Украинские остарбайтеры Подольского региона» (2009), «На узбіччі суспільства: доля українських остарбайтерів (Поділля, 1942-2007 рр.)» (2009), «Становище цивільних примусових робітників Райху в Україні (1945-2010 рр.: історичні, соціально-побутові, правові аспекти (на матеріалах Волині та Поділля)» (2012), «Визволення Вінниччини від нацистських загарбників (20 грудня 1943 р. – 28 березня 1944 р.)» (2010), «Ступені мужності» (2012), «Земля над Россю» (1995), «Герої Поділля: герої Радянського Союзу – уродженці Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей» (2010), «Поділля в найдавніші часи: геолого-кліматичне минуле» (1999), «Археологічні культури Поділля» (1998), «Білі плями скорботи»: причини голодомору 1932-1933 та голоду 1946-1947 років на Поділлі (1999), «Краєзнавці Вінниччини» (2005), «Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі: XIX – поч. XXI ст.» (2011), «В гостях у Пегаса: проза, гумор, поезія» (2013), «Словом і Багнетом: журналісти Вінниччини у Другій світовій війні» (2013) та ін. Сергій Гальчак – упорядник та співупорядник збірників документів і матеріалів «Українське Куликове поле: на берегах Синюхи чи Сниводи? До 650-річчя битви на річці Сині Води» (2010), «Жизнь в оккупации. Винницкая область. 1941-1944 гг.» (2010), «У лещатах «нового порядку»: населення Вінниччини під нацистським окупаційним режимом: зб. документів і матеріалів» (2013), «Голкою, ниткою, серцем і душею: пантеон видатних особистостей України Любові Шаламай» (2013).

Продуктивність Сергія Гальчака-вченого просто вражає. За рік у нього виходить дві, а то й три книги. Часто стільки наукової літератури не видають цілі кафедри. А секрет полягає в тому, що, досконало знаючи предмет дослідження, він уміє його оперативно й кваліфіковано викласти на папері, адже добре знає мову та стилістику, бо ж успішно навчався на факультеті журналістики Київського державного (тепер національного) університету ім. Тараса Шевченка, понад двадцять років працював у редакціях районних та обласних газет Вінниччини: у літинській – «Радянське життя», обласній молодіжній «Комсомольське плем’я», заступником редактора «Земля Подільська», редактором погребищенської районки «Колос», обласної культурно-мистецької газети «Камертон-ікс».

Нещодавно він виписав тільки назви своїх публікацій, то вийшла книга на сто сторінок! Ось чому так люблять його лекції, та й самого викладача студенти – майбутні журналісти, бо ж наймодерніші теорії не замінять великого життєвого та творчого досвіду.

Проявив себе Сергій Гальчак і як літератор. Побачили світ його збірки дитячих віршів, оповідань: «Неохайна ручка», «До високих орбіт», «Золота рибка», вибране «В гостях у Пегаса».

Вдячний своєму рідному селу Сосни Літинського району, де він народився, пізнавав світ. Сергій Дмитрович плідно працює над його історією, пірнає углиб віків свого роду та односельців, змальовує непросте сьогодення, готує інші творчі проекти.

За вагомий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини удостоєний почес-ного звання «Заслужений працівник культури України». Лауреат журналістської премії ім. К.Гришина. Нагороджений почесною відзнакою Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка «За вагомий внесок у розвиток науки та освіти» та «Золотою медаллю української журналістики».

В.М.Паламарчук

Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури

До 120-річчя від дня народження

(20.02.1894-02.03.1980)

До літераторів, які за минулі десятиріччя були приголублені режимами, що правили в країнах так званого соціалістичного табору, нині багато хто ставиться з осторогою. І для того є досить підстав, адже пафос не одного творчого доробку за тоталітарних умов зводився до пропагандистського утвердження «нового життя», списаного з радянського зразка під диктовку Москви. У тому, певно, й полягає головна причина, через яку ім’я одного з чільних польських майстрів слова двадцятого століття, багаторічного керівника письменницької спілки Польщі Ярослава Івашкевича у нас не на слуху.

Проте в європейській літературі його ставлять в один ряд iз такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан, Михайло Шолохов. Із цими митцями не тільки його порівнюють, а й сам Ярослав Івашкевич зустрічався i спілкувався з ними, як із рівними, багато в чому їхні погляди співпадали, а творчість була направлена в одне русло.

Незважаючи на те, що Ярослав Івашкевич – один із найвидатніших польських письменників XX століття, його біографія та творчість щонайтісніше пов’язані з Україною, яку він, поляк за походженням, із повним правом називав своєю батьківщиною.

Його батько, Болеслав Івашкевич, замолоду зазнав переслідувань з боку царизму. Ще будучи студентом Київського університету (де, до речі, навчався разом із Тадеєм Рильським), він 1863 року брав участь у студентських заворушеннях, після яких опинився під арештом i кілька місяців провів у в'язниці. Ясна piч, з університету бунтівника виключили, i після тривалих поневірянь та випадкових заробітків доля нарешті занесла його на Поділля, де він обійняв скромну посаду бухгалтера на цукроварні в селі Кальник (зараз Іллінецький район Вінницької області). Там 20 лютого 1894 року в нього й народився наймолодший син Ярослав.

Хоч достатком сім'я похвалитися не могла, у ній високо цінувались література i мистецтво, панувала відповідна атмосфера. Батько не замикався в камерному світі провінції, постійно намагався підтримувати зв’язки зі світом. Не випадково трьох старших дочок Болеслав вирядив на навчання до Кракова, а ще одного сина – до Риги, i кожен приїзд старших дітей приносив у домівку найновіші віяння з культурних центрів.

1902 року помер батько письменника, i сім’я зосталася без засобів до існування. Мати спершу переїздить до Варшави, сподіваючись, що там буде легше, але через два роки знову повертається в Україну й оселяється в Єлисаветграді (зараз – Кіровоград). Тут мешкали їхні родичі – родина Шимановських, із якої, до речі, походив майбутній видатний композитор Кароль Шимановський. Старший на дванадцять років, Кароль мав на Ярослава беззаперечний вплив. Цей фактор, а також мистецька атмосфера в домі Шимановських, виїзди до сіл Орлівка (поблизу Знам’янки) та Тимошівка (Черкащина), де збиралися артисти з кола Шимановського, підштовхували хлопця до того, що він усерйоз думав обрати музику фахом на все життя, бо мав до неї неабиякі здібності [1].

Шукаючи кращих перспектив для навчання сина, у 1909 році після деяких вагань, мати вирішує перебратись до Києва. Там Ярослав вчився у шостому класі Четвертої Російської гімназії i паралельно в музичній школі. Сім’я тоді мешкала неподалік від костьолу, в двоповерховому дерев'яному будиночку на вулиці Кузнечній, яку в радянські роки перейменували на вулицю Горького [2]. Крім, власне, навчання у чудових педагогів, він отримує не менш важливі життєві уроки.

1912 р. Івашкевич вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира i водночас у консерваторію, так ще остаточно i не визначившись ким бути. Саме в цей період хлопець починає цікавитись літературою, він спробував писати сам (правда, спершу російською мовою), а в студентську пору цей потяг зміцнів. Правда, коли про його наміри пов'язати життя з літературою довідались удома, то виникли суперечки з матір'ю i братом – старші наполягали, щоб він працював юристом.

Скрутне матеріальне становище примушує Івашкевича з п'ятнадцяти років самотужки заробляти гроші репетиторством, i він, як домашній вчитель, виїздить упродовж канікул в численні маєтки заможних людей. Полтавщина i Поділля, Кіровоградщина i Херсонщина, Одеса i Київщина – список населених пунктів, де йому довелось побувати, нараховує кількадесят позицій.

Душа Ярослава до юриспруденції ніколи не тягнулась, про що він залишив промовисті спогади: «Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час присвячував заробіткам, а екзамени складав, аби скласти, i кілька разів на них зрізався. Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті...» [3].

Підтримку й заохочення він одержав від Кароля Шимановського та організаторки польського театрального життя Станіслави Висоцької, яка запросила його до своєї студії. А опублікування першого вірша в журналі «П’юро», що його почали видавати в Києві, допомогло Івашкевичу остаточно визначитись.

Ярослав Івашкевич мав дружні відносини з відомим українським письменником Євгеном Маланюком. Безсумнівно, що ріднило двох митців захоплення поетичним словом, але була у них i ще одна спільна сторінка їхнього життя – Єлисаветград. Майже одночасно довелося їм у цьому місті здобувати гімназійну освіту. Я.Івашкевич протягом 1904-1909 років навчався в чоловічій гімназії, а Є.Маланюк у 1906-1914 роках – у реальному училищі.

Сталося так, що обидва письменники буди свідками, а Є.Маланюк й учасником, подій української революції 1917-1920-х років у Києві. Очевидно, що саме її трагічний перебіг змусив Я.Івашкевича наприкінці 1918 року виїхати до Польщі. Тож і Єлисаветград, i Київ, i Україна також єднали обох митців.

В Україні, у зв’язку з Першою світовою, громадянською війнами, жити ставало небезпечно, i в 1918 році, отримавши університетський та консерваторський дипломи й уже будучи цілком дорослою людиною та зрілим письменником, Ярослав Івашкевич від’їздить до Польщі, перед тим відвідавши могилу батька.

У лютому 1922 р. він познайомився з Анною Лільпоп, донькою відомого польського промисловця Станіслава Лільпопа, яка стала його дружиною. У шлюбі з нею мав доньок Тересу і Марію.

Ярослав Івашкевич займався також політичною та громадською діяльністю. У 1923-1924 pp. був секретарем маршалка сейму М.Ратая. Перша закордонна поїздка у Париж 1925 р. відкрила в житті Івашкевича епоху нових можливостей [4]. Подорожі, знайомства з новими країнами Європи – Німеччиною та Італією, Данією та Сицилією, Австрією та Іспанією – стають захопленням його життя та джерелом для творчості. Івашкевич від 1925 р. обирався послом до сейму, був головою Всесвітньої Ради миру, 1960 р. увійшов до правління Європейського об’єднання письменників та ін.

Та українська земля, яка практично сформувала його особистість, залишилась у серці назавжди. Досить перегорнути сторінки численних прозових творів, написаних Івашкевичем упродовж 20-50-х років, i можна пересвідчитись – українській темі відведено у них стільки місця, скільки, мабуть, не відводив жоден інший польський письменник. Це, наприклад, «Зенобія Пальмура» (1920), «Місяць сходить» (1924), «Заруддя» (1976).

Не обминув він України i в головному творі свого життя – епопеї «Честь i слава» (1956-1952), яку за жанровими ознаками можна ідентифікувати як сімейну хроніку (за масштабністю її можна порівняти, наприклад, із «Буддинброками» Томаса Манна).

Хоч до кінця свого довгого життя Ярослав Івашкевич жив у Польщі, його весь час тягнуло до рідних місць. А він із гордістю говорив про те, що володіє українською мовою: «Українська мова мені не чужа, навпаки, вона була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. 3 того часу ця мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч i користуюся – з дитинства засвоєною – дуже гарною київською говіркою цієї мови» [5].

Перший короткий візит після тривалої перерви припав на початок п'ятдесятих, але він був невеселим: українська столиця ще не підвелася з руїн.

А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу – поїздка за маршрутом Житомир-Бердичів-Вінниця-Гайсин, потім – відвідання могили батька. Закинуте, заросле чагарями польське кладовище в містечку Дашів тоді поспіхом упорядкували силами місцевої комсомолії, щоб показати високому гостю, що про нього тут пам'ятають. Правда, у подальші роки могилу Болеслава Івашкевича уже дбайливо доглядали. Рідної хати в Кальнику письменник не застав – у війну її зруйнувало попадання фугасу.

Згодом був ще не один візит Івашкевича в Україну:

1964-го – на Черкащину, на шевченківські урочистості, 1969-го – до Кременця, на відзначення ювілею Юліуша Словацького, 1974-го – до Києва. 1977-го, за три роки до смерті, Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував на малій батьківщині.

Книга, над якою працював незадовго до смерті, мала називатись «Подорож по Україні». В apxiвi письменника залишився рукопис «Вступу» та розділів «Дашів», «Верхівня». Чернетки свідчать, що наступні розділи він планував назвати «Кальник», «Іллінці», «Ставище», «Гайворон», та написати їx уже не встиг.

Ярослав Івашкевич за свою літературну діяльність отримав численні польські нагороди та відзнаки. Він – лауреат багатьох іноземних нагород.

Письменника-земляка пам’ятають й на Вінниччині. У Кальнику 1989 р. відкрито пам’ятник Івашкевичу, ім’я Івашкевича носить тамтешня загальноосвітня школа (з 1985), в якій створено його музей.

2004 р. у Кіровограді відкрито фотовиставку «Ярослав Івашкевич та Україна», організовану в рамках Року Польщі в Україні.

За словами її організаторів, представників польського товариства «Полонія», на виставці вперше в Україні представлено повну фотоекспозицію, яка розповідає про життя i діяльність родини Івашкевичів, пов’язаних з нашою державою, i зокрема, з Єлисаветградом [6].

Хоч життєвий шлях автора відомої трилогії «Хвала i слава» далеко не завжди був устелений квітами, на численних фотознімках – усміхнені обличчя Івашкевичів, Шимановських, їхніх близьких i друзів. Виставка викликала великий інтерес у кіровоградців, гостей міста.

Отже, Ярослав Івашкевич – видатний подолянин, класик польської літератури. Він, по класичному образу, універсальний, адже був не тільки письменником, а й прозаїком, драматургом, музикантом, культурним митцем. Його пам’ятають та шанують не тільки в Польщі, але, звичайно, в Україні, зокрема, на Вінниччині, де за словами Івашкевича, він i дозрів як письменник.

П.С.Григорчук

Література

Бортняк, А. Польський класик подільського коріння / А. Бортняк // Вінниц. газ. – 1999. – 20 лют. – С. 2.

Сандул, В. Душа i творчість Ярослава Івашкевича / В. Сандул // Літ. Україна. – 2005. – 18 серп. – С. 2.

Мельник, В. «На Україні я дозрів як письменник» / В. Мельник // Україна молода. – 2006. – 12 груд. – C. 13.

Колесник, В. Івашкевич (Iwaszkiewicz) Ярослав / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 247-253 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Вервес, Г. Івашкевич Ярослав / Г. Вервес, Б. Бакула // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2011. – Т. 11 : Зор-Как. – С. 165-167 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Григорчук, П. Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури / П. Григорчук, Т. Гусельникова // Україна і Польща: історичне сусідство : матеріали міжнар. наук.

конф. 17-18 трав. 2012 р. / відп. ред. Ю. Зінько. – Вінниця, 2012. – С. 338-343. – Бібліогр. в кінці ст.

Шумлять весняні буйні води,

Тягар змивають довгої зими.

Зі сном змагається природа,

Весна тріпоче білими крильми.

Вже через кригу, снігові завії

Земля дарує паростки життя.

Вже теплий вітер все частіше віє,

Приносить віру і надію в майбуття.

О.Городинська

БЕРЕЗЕНЬ

1 День народження Явдохи Зуїхи (справж. – Явдоха Микитівна Сивак) (01.03.1855, с. Кущинці, нині Гайсин. р-ну – 19.01.1935, с. Зятківці того ж р-ну), народної співачки, етнографа, носія українського фольклору. З її уст Г.Танцюра записав 1008 народних пісень, близько 400 прислів’їв та приказок, 156 казок, велику кількість загадок і етнографічних матеріалів. 825 кращих пісень увійшли до академічного видання «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), виданого за сприяння М.Рильського. Її ім’ям у с. Зятківці названо вулицю, встановлено пам’ятник «Народній пісні жити».

Література:

Явдоха Зуїха – визначна співачка слов’янського світу : до 150-річчя від дня народж. Явдохи Зуїхи (Євдокії Микитівни Сивак) (1855-1935) : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва; уклад. Л.А. Бойко. – Вінниця, 2005. – 30 с. – (Наші видатні земляки).

2 155 років від дня народження Шолом-Алейхема (Ш.Н.Рабиновича) (02.03.1859, м. Переяслав Полтав. губернії, нині Переяслав-Хмельниц. Київ. обл. – 13.06.1916, м. Нью-Йорк, США), єврейського письменника-класика, творчість якого пов’язана з Вінниччиною. У своїх творах письменник описував побут євреїв так званої «межі осілості», до якої входило й Поділля. Письменник не раз бував у Вінниці, мандрував подільськими шляхами й стежками. Тому й окремі образи, сюжети, цілі твори були взяті із життя подолян. В оповіданнях Шолом Алейхема («Залізничні оповідання», «Мандрівні зірки», «Німець», «По етапу», «Менахем-Мендл» тощо), поряд із вигаданими селами й містечками (Касрилівка, Тунеядівка, Злодіївка), часто зустрічаються реальні – Гайсин, Жмеринка, Вінниця, Гранів, Ямпіль, Теплик, Немирів. Одна з вулиць Вінниці носить ім’я Шолом-Алейхема. Національно-культурні, гуманістичні традиції, плекані Шолом-Алейхемом, дбайливо підтримує і примножує місцева єврейська громада, а також проводять вечори його пам’яті.

Література:

Розанова, Л. Подолье в творчестве Шолом-Алейхема / Л. Розанова // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та іст.-краєзн. альм. – Вінниця, 2000. – С. 67-70.

Шолом-Алейхем (1859 -1917) : єврейський письм. // Сто найвідоміших українців. – К., 2005. – С. 323-329 : портр.

• 65 років від дня народження Ганни Василівни Секрет (Ляшенко) (02.03.1949, с. Новоживотів Іллінец. р-ну (тепер Оратів. р-н), культуролога, журналістки, тележурналістки, етнолога, краєзнавця, заслуженої журналістки України (2002). Закінчила Київський інститут культури. Була художнім керівни-ком Іллінецького та Ставищенського (Київська обл.) районних будинків культури. До роботи на телебаченні працювала у районних та обласних ЗМІ (1979-1982). З 1982 р. на Українському телебаченні вела програму «Сонячні кларнети», з 1991 р. й донині працює у Вінницькій обласній державній телерадіокомпанії «ВІНТЕРА». Режисер, старший редактор, ведуча телепередач «Будьмо знайомі», «Дивоцвіти». Створила більше півтори тисячі телепередач та документальних фільмів, які розповідають про героїв війни і праці, талановитих митців, відомих художників, майстрів слова, освітян, релігійних діячів краю, про маловідомі сторінки його історії. У батьківській садибі, в c. Правилівка Оратівського р-ну, впродовж багатьох років організовує своєрідні фольклорно-мистецькі заходи :«Липневі посиденьки під зорями», «Театр на городі», свята українського борщу та тернової хустки, у яких беруть участь відомі артисти, письменники, художники, фольклористи, односельчани, мешканці навколишніх сіл. Г.Сек-рет є ініціатором обласних дитячих фестивалів «На кордоні областей», присвячених міжнародному Дню захисту дітей. Г.В.Секрет – кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ст., лауреат багатьох літературно-мистецьких премій, остання з яких – Всеукраїнська літературно-мистецька премія ім. Степана Руданського (2012).

Література:

Гальчак, С. Секрет (Ляшенко) Ганна Василівна / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 684-685.

Секрет, Г.В. Правилівські придибенції / Г.В. Секрет. – Він-ниця : Консоль, 2011. – 200 с. : іл., портр., фото., кол. вкл.

3 95 років від дня народження Миколи Павловича Сьомака (03.03.1919, с. Погребище (тепер м. Погребище) – 13.01.1944, м. Бердичів Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу (посмертно 1944). У Червоній Армії – з 1939 р. Після закінчення Махачкалинського військово-піхотного училища, з листопада 1942 р. воював на Закавказькому, Північному, Північно-Кавказькому, 1-му Українському фронтах. Відзначився у боях за визволення рідного Поділля. Ціною власного життя сприяв виконанню ротою бойового завдання. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Сьомак Микола Павлович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 194 : портр.

6 75 років від дня народження Івана Гнатовича Коломійця, (06.03.1939, с. Ободівка Тростянец. р-ну), співака, заслуженого артиста Української РСР (1979). Закінчивши Вінницьке музичне училище, отримав рекомендацію до вступу у Київську державну консерваторію ім. П.І.Чайковського, де й навчався протягом 1965-1970 рр. на вокальному факультеті. 1970 р. став солістом Державної заслуженої капели бандуристів УРСР. Разом із капелою гастролював у Японії, Чехословаччині, Румунії, Польщі. Брав участь у декадах українського мистецтва. Підтримує зв’язки зі своєю малою батьківщиною. Неодноразово виступав перед односельчанами під час відвідання рідного села.

Інтернет-ресурс:

Ободівська сільська рада [Електронний ресурс] : Коломієць Іван Гнатович. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.trostrda.gov.ua/mistseve-samovriaduvannia/silski-rady/obodivska-silska-rada.html (дата звернення : 22.05.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

9 200 років тому народився Тарас Григорович

Шевченко (09.03.1814, с. Моринці нині Звенигород. р-ну Черкас. обл. – 10.03.1861, м. Санкт-Петербург (Росія), 22.05.1861 перепохов. на Чернечій горі біля Канева (Черкас. обл.), український поет-класик, художник, мислитель. З метою вивчення пам’яток української старовини, Тарас Григорович Шевченко 1846 р. здійснив поїздку в Подільську губернію. Український шевченкознавець, письменник, перекладач Петро Жур, який жив і працював у Петербурзі, простежив шлях поета по населених пунктах Вінниччини у своїй монографії «Дума про вогонь: з хроніки життя і творчості Т.Шевченка» (К., 1985). За кілька днів Шевченко перетнув Вінниччину з північного сходу на південний захід через поштові станції – Морозівку, Плисків, Брацлав, Шпи-ків, Джурин, Серби, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці. Далі маршрут його проліг до Кам’янця-Подільського. Вінниччина, її природа, люди, історія та культура залишили глибокий слід у творчості Т.Г.Шевченка. Це помітно, насамперед, в поемах «Гайдамаки» (1841), «Меж скалами, неначе злодій» (1848), «Варнак» (1848), віршів «Ой виострю товариша» (1848), «Марку Вовчку» (1859), повістей «Варнак», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали», ряду листів та ілюстрацій до книги М.Полевого «История Суворова» – «Прощання Суворова з солдатами в Тульчині». Ще в дореволюційні часи на Вінниччині склалася добра традиція відзначати шевченківські дні як народне свято. 1991 р. на теренах області відбулося міжнародне літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій». Ім’я поета носять тепер чимало сіл області, школи, бібліотеки, кінотеатри, вулиці в різних населених пунктах Вінниччини. Майже 20 років тому започатковано проведення традиційного обласного конкурсу читців «Кобзар і Україна», присвяченого пам’яті Т.Шевченка. У навчальних закладах, бібліотеках області щорічно проходять різноманітні заходи на пошану пам’яті Великого Кобзаря.

Література:

Т.Г. Шевченко і Вінниччина : бібліогр. покажч. : 200-річчю від дня народж. Кобзаря присвячується / уклад. Г.М. Аврамен-ко ; вступ. ст. Б.В. Хоменка, нова ред. ст. А.М. Подолинного ; наук. ред. А.М. Подолинний, ред. О.Г. Поліщук ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Упр. культури і туризму Вінниц. обл. держ. адмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 2013. – 304 с.

Подолинний, А.М. Тарас Шевченко і Вінниччина : імен. слов. : до 200-річчя від дня народж. Т.Г. Шевченка / А.М. Подо-линний ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімі-рязєва. – Вінниця : Едельвейс і К, 2012. – 104 с. : портр.

• 80 років від дня народження Юрія Олексійовича Гагаріна (09.03.1934, с. Клушино Гжатського (тепер Гагарін.) р-ну Смолен. обл. – 27.03.1968, похов. біля Кремлівської стіни на Червоній площі у Москві, РФ), першого космонавта планети, Героя Радянського Союзу (1961). 12 квітня 1961 р. на космічному кораблі «Восток» здійснив перший в історії людства політ навколо Землі, який тривав 1 год. 48 хв. Рішенням виконкому Вінницької міської Ради депутатів трудящих від 14.04.1961 р.

№ 15/449, Ю.О.Гагаріну присвоєно звання «Почесний громадя-нин м. Вінниці», його ім’ям названо один із майданів у центрі Вінниці.

Література:

Гагарін Юрій Олексійович : [біографія] // Народний музей Почесних громадян м. Вінниці: Музею – 25 : комплект з 29 портр., стислі біогр. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну. – Вінниця, [2010].

• 50 років тому (09.03.1964) відкрито народно-художній музей ім. Т.Г.Шевченка у с. Тиманівка Тульчинського району. 1978 р. музею присвоєно звання народного.

Література:

Дробчак, Г.Є. Три музеї одного села : [путівник] / Г. Дробчак, Т. Підласко. – О. : Маяк, 1970. – 68 с. : іл. – Зі змісту: Художній музей імені Т.Г. Шевченка. – С. 23-34.

Художній музей імені Т.Г. Шевченка // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2008. – С. 83-84.

10 90 років від дня народження Семена Петровича Сельського (10.03.1924, смт Томашпіль – 15.01.2004, м. Москва, РФ), Героя Радянського Союзу (1945). У Червоній Армії – з 1942 р. По закінченні (1943) Лепельського військового мінометного училища воював на Карельському, 2-му, 3-му та 4-му Українських фронтах. Відзначився в боях за визволення Угорщини. З 1946 р. С.П.Сельський – офіцер-вихователь Московського артилерій-ського підготовчого училища. 1952 р. закінчив Військово-політичну академію. 1963 р. у званні полковника звільнився в запас. Нагороджений багатьма орденами, медалями.

Література та інтернет-ресурс:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Сельський Семен Петрович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 176 : портр.

Осовик, К. Сельський Семен Петрович [Електронний ресурс] : біогр. дані / К. Осовик // Герои страны. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=4973 (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

11 95 років від дня народження Прокопа Опанасовича Гонтара (11.03.1919, с. Дахталія Крижопіл. р-ну – 14.12.1989, м. Львів), літературознавця, перекладача, кандидата філологічних наук (1956), учасника Другої світової війни. Автор книги «Українсько-чеські літературні зв’язки в ХІХ столітті» (1956) та ряду статей, присвячених історії української, чеської і літератур народів колишнього СРСР.

Література:

Подолинний, А.М. Гонтар Прокіп Опанасович / А.М. Подо-линний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 142 : портр.

14 140 років від дня народження Леоніда Григоро-вича Данилова (14.03.1874, м. Оренбург, нині РФ – 27.11.1928, м. Київ), українського метеоролога і кліматолога. У 1895 р. закінчив географічний факультет Казанського університету. Протягом 1921-1929 рр. проживав у Вінниці й очолював службу погоди Подільського відділу сільськогосподарського наукового комітету. Майже все життя і трудова діяльність його тісно пов’я-зані з вивченням особливостей кліматичних умов нашого краю. Опублікував понад 100 праць, що є помітним внеском у розвиток вітчизняної синоптичної метеорології та гідрометеорології Поділля.

Література:

Костриця, М.Ю. Данилов Леонід Григорович / М.Ю. Кос-триця // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 207. – Бібліогр. в кінці ст.

Гальчак, С. Данилов Леонід Григорович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 508.

• 70 років від дня народження Михайла Спири-доновича Мельника (14.03.1944, с. Ординці Погребищ. р-ну –

10.03.1979, с. Погреби Бровар. р-ну Київ. обл.), історика, правозахисника, поета, члена Української гельсінської групи (УГГ). Після закінчення історичного факультету Київського університету працював учителем. Навчався в аспірантурі Інсти-туту історії АН УРСР, але 1972 р., за читання своїх віршів біля пам’ятника Т.Шевченку в річницю його перепоховання в Україні, за 20 днів до захисту дисертації, був виключений з неї. Наступного року його звільнили з учительської роботи і виключили з партії. Протестував проти переслідування українських письменників, політв’язнів. У ніч з 6 на 7 березня 1979 р. у с. Погреби Броварського р-ну Київської обл. відбувся обшук у будинку Мельника, під час якого вилучили весь його творчий і науковий архів – 15 течок. Пропали результати всієї його літературної і наукової діяльності. Щоб уникнути неминучого арешту, вночі з 9 на 10 березня 1979 р. М.Мельник наклав на себе руки, написавши перед цим прощального листа дружині, щоб захистити її та двох своїх дочок від переслідувань.

Література:

Лазаренко, В.І. Послання у майбутнє : [про М.С. Мельника] / В.І. Лазаренко // Не вмре, не загине : мовознав. студії. 6 порт. страдників за Україну / В.І. Лазаренко. – Вінниця, 2005. – С. 110-117 : іл. – (Б-ка правозахисника).

• 50 років від дня народження Галини Ігорівни Чекіної (14.03.1964, м. Вінниця), художника декоративно-ужиткового мистецтва. 1987 р. закінчила Кримське художнє училище ім. М.С.Самокиша. 1993 р. – Харківський художньо-промисловий інститут. Працює у галузі декоративно-ужиткового мистецтва. Твори зберігаються у музеї Культурологічного центру Вінницького національного технічного університету та приватних колекціях України і зарубіжжя.

Література:

Чекіна Галина Ігорівна // Вінницький вернісаж : вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя створ. Вінниц. обл. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 64-65 : кол. іл. – (Краса України Поділля).

15 90 років виповнюється з часу створення при Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України ВУАН науково-краєзнавчого Кабінету виучування Поділля. За ініціативи директора Вінницької філії В.Отамановського та інших зацікавлених осіб, 15 березня 1924 р. при бібліотеці, на громадських засадах, було утворено Кабінет виучування Поділля, що мав співпрацювати з комісією краєзнавства ВУАН, Українсь-

ким комітетом краєзнавства при Укрнауці. Метою його організації стало здійснення краєзнавчих досліджень, об’єднання місцевих дослідників-краєзнавців, формування бібліотечно-бібліографіч-ної бази для наукового студіювання регіону, популяризаційна та пам’яткоохоронна діяльність, підготовка та друк наукових праць, а також надання методичної та консультаційної допомоги краєзнавцям і краєзнавчим товариствам краю. Товариство спочатку очолював професор А.Ярошевич, згодом В.Рахинський, вченим секретарем з 1926 р. був Л.Тимошенко, а керівним органом – Рада наукових консультантів, здебільшого викладачів навчальних закладів.

Література та інтернет-ресурс:

Кабінет виучування Поділля – яскрава сторінка краєзнавчого руху на Вінниччині (1924-1930) : бібліогр. покажч.

/ Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського ; уклад.: Г.М. Авраменко, Т.Р. Соломонова ; ред. М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., 2011. – 112 с. – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2011/Cabinet.html (дата звернення : 08.11.12), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

[Видання Кабінету виучування Поділля] // Столітній шлях бібліотеки у її виданнях : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: Г.М. Авраменко, О.М. Панчук ; ред. М.Г. Спиця. – Вінниця, 2007. – С. 10-12.

18 65 років від дня народження Клавдії Федорівни Барил (18.03.1949, с. Великі Солонці Полтав. р-ну Полтав. обл.), заслуженої артистки України (1993), заслуженої артистки Кабардино-Балкарії, народної артистки України (2004), актриси Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського.

Література:

Барил, К. Клавдія Барил: усе життя – театр : [інтерв’ю] / К. Барил ; зап. Л. Мрачковська // Вінниччина. – 1999. – 23 берез.

Селезньов, В. Барил Клавдія Федорівна / В. Селезньов // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 253 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Фицайло, С. Світ сцени – зоряна завіса... : [про засл. артистку України К. Барил] / С. Фицайло // Вінниччина. – 2004. – 23 берез.

19 115 років від дня народження Аркадія Панасо-вича Любченка (19.03.1899, с. Старий Животів, нині Новоживотів Оратів. р-ну – 25.02.1945, Бад-Кіссінген, Німеччина), україн-ського прозаїка, літературного критика. У 1918-1920 рр. брав участь у визвольній боротьбі українського народу. Протягом

1921-1922 рр. служив у війську, в пересувному театрі, що давав вистави у військових частинах, що дислокувалися у Черкасах, Проскурові, Жмеринці, Вінниці, Барі, Білій Церкві, на Донбасі й у Харкові. Активіст та член літературних об’єднань «Гарт», «Пролітфронт». Один із засновників і секретар «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури). Автор ряду збірок оповідань, повістей, п’єс, рецензій на фільми «Злива», «Коліївщина», «Богдан Хмельницький» та інших.

Література:

Імена, повернуті на Батьківщину : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: Г.М. Авраменко, О.І. Кізян. – Вінниця, 1998. – 45 с. – Зі змісту: Аркадій Любченко. – С. 29-33.

Подолинний, А.М. Аркадій Любченко (07(19).03.1899 – 25.02.1945) / А.М. Подолинний // Жити Україною : ст., рец., есе / А.М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 135-137.

20 150 років від дня народження Василя Костян-тиновича Липківського (20.03.1864, с. Попудня Липовец. повіту Київ. губернії, нині Монастирищ. р-ну Черкас. обл. – 27.11.1937, м. Київ), церковного діяча, педагога, письменника, перекладача, митрополита Української автокефальної церкви (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 70 років тому (20.03.1944) військами 1-го Українського фронту Вінницю було звільнено від німецько-фашист-ських загарбників. Окупація Вінниці німецько-фашистськими загарбниками тривала з 19 липня 1941 р. – понад 970 днів (див. розширену довідку в кінці місяця).

21 65 років від дня народження Леоніда Володи-мировича Філонова (21.03.1949, с. Олександрівка Донец. обл.), педагога, історика, журналіста, тележурналіста, краєзнавця, заслуженого працівника культури України (2006), члена НСЖУ. 1978 р. закінчив історичний факультет Донецького державного університету. З 1990 р. працює доцентом кафедри культурології, соціології, педагогіки та психології Вінницького національного технічного університету. Автор першої в Україні навчальної програми з курсу «Українська культура» для студентів вищих технічних навчальних закладів (1991). У його творчому доробку – кілька книг та понад 80 наукових та науково-популярних статей, присвячених краєзнавству. Л.В.Філонов – редактор щотижневої телепрограми «Вінницький плин», молодіжної телепрограми «Вважаю так». Автор відеофільмів: «Савой. Маємо за честь!», «Мури: крізь віки», «Ямпіль на Дністрі», «Мій Хмільник», «УПА: маловідомі сторінки», телефільмів «Історія родини Кульматицьких», «Богунова Вінниця», «Непокараний злочин». Він очолює обласне відділення товариства «Просвіта». Лауреат Всеукраїнського товариства ім. Якова Гальчевського в номінації «Громадський діяч» (2003). Нагороджений орденом Володимира Великого ІІІ ст., орденом Івана Мазепи.

Література:

Філонов Леонід Володимирович // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 232 : портр.

Гальчак, С. Філонов Леонід Володимирович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 727.

24 140 років від дня народження Сергія Митрофа-новича Іваницького (псевд. і крипт: С. Г., С. И., С. І., С. Г-ко, С. Гр., С. Грищенко; 24.03.1874, с. Широка Гребля, Літин. повіту Поділ. губернії, нині Літин. р-ну – після 1945, м. Ленінград, нині м. Санкт-Петербург, РФ), педагога, публіциста, громадського діяча, кандидата історичних наук (1937), дослідника історії Правобережної України XVIII ст. 1898 р. закінчив Київську духовну академію. Співпрацював із Подільським історико-археологічним товариством. 1906 р. брав участь у заснуванні Подільської «Просвіти». Водночас виконував обов’язки інспек-тора народних шкіл Вінницького повіту, займався організацією українських початкових навчальних закладів. Повернувшись на Поділля у 1910 р., працював у Могилів-Подільській комерційній школі. Сприяв розвитку української літературної мови.

Література:

Чабан, М.П. Іваницький Сергій Митрофанович / М.П. Чабан // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2011. – Т. 11 : Зор-Как. – С. 74-75 : Бібліогр. в кінці ст.

• 50 років від дня народження Алли Миколаївни Коломієць (24.03.1964, с. Печера Тульчин. р-ну), фізика-математика, кандидата фізико-математичних наук, доктора педагогічних наук, професора, завідувачки кафедри математики та методики навчання математики Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. 1985 р. закінчила Вінницький педагогічний інститут ім. М.Островського. Автор понад 100 наукових праць, з них: 1 монографія, 2 навчальних посібники з грифом МОН України, 4 навчально-методичних посібники, 53 статті у наукових фахових виданнях. Брала участь у роботі кількох десятків міжнародних науково-практичних конференцій, у тому числі й зарубіжних.

Інтернет-ресурс:

Коломієць Алла Миколаївна [Електронний ресурс] // Він-ницький державний педагогічний університет ім. Михайла Коцюбинського. – Електрон. текст. дані. – URL : http://gurevych.vdpu.net/data/osn_diyalnist.html (дата звернення : 21.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

27 110 років тому народився Всеволод Іванович Толубинський (27.03.1904, с. Тартак Жмерин. р-ну – 17.04.1988), теплофізик, доктор технічних наук, професор, академік АН УРСР (1964), заслужений діяч науки УРСР (1974). 1927 р. закінчив Київський політехнічний інститут, з яким в подальшому пов’язав (з перервами) майже все своє трудове життя: від викладача термодинаміки до керівних посад. Його перу належать понад 200 наукових праць, з-поміж яких – 8 монографій та підручників, 70 праць видані за кордоном. Нагороджений орденом Жовтневої Революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани», медалями.

Інтернет-ресурс:

Толубинський Всеволод Іванович [Електронний ресурс] // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». – Електрон. текст. дані. – URL : http://kpi.ua/tolubynsky (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

31 60 років від дня народження Валерія Івановича Лазаренка (31.03.1954, с. Селянщина Черняхів. р-ну Житомир. обл. – 03.02.2007, м. Вінниця), журналіста, поета-пісняра, краєзнавця, громадського діяча, правозахисника, заслуженого журналіста України (2004), члена Національної спілки журналістів України. Разом із батьками мешкав у с. Вівсяники Козятин-ського району, згодом у Вінниці, де закінчив середню школу

№ 1. Навчався на факультеті журналістики Київського універси-тету, звідки був виключений за покладання квітів до пам’ятника Т.Г.Шевченку 22 травня 1972 р., а також за зв’язки з відомими правозахисниками. Після дворічного перевиховання у будівель-них батальонах Росії, 1981 р. закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського. Працював на Вінниччині в редакціях газет «Прапор Перемоги», «Комсомольське плем’я», «Колгоспна зоря», власкором газети «Голос України», кореспондентом зарубіжного радіо «Свобода» у вінницькому регіоні, головним редактором журналу «Правозахисник». Був президентом Вінницької громадської організації «Правозахисний фонд – 1937 р.». Досліджував життя творчої інтелігенції Поділля, потерпілої внаслідок політичних репресій XX ст. Друкувався у державах далекого і ближнього зарубіжжя, у світових антологіях. Автор 20 окремих книг, 21 статті до літературного біобібліографічного словника Вінниччини «З-над Божої ріки». Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. М.Коцюбинського, подільської літературної премії «Кришталева вишня» та обласної журналістської премії ім. О.Гетьмана.

Література:

Гальчак, С. Лазаренко Валерій Іванович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 581-582.

Лазаренко, В. Автобіографія / В. Лазаренко // Вінниц. край. – 2013. – № 1. – С. 10 : портр.

Цього місяця виповнюється:

• 70 років (березень 1944 р.) з часу визволення районних центрів Вінницької області від нацистських загарбників: 10 – смт Теплик; 11 – смт Оратів; 12 – м. Липовець, м. Іллінці; 13 – смт Тростянець; 14 – м. Бершадь, м. Гайсин, м. Калинівка; 15 – м. Немирів, м. Тульчин, смт Тиврів; 16 – смт Крижопіль, смт Томашпіль; 17 – смт Чечельник, смт Чернівці, м. Ямпіль; 18 – смт Піщанка, м. Хмільник; 19 – м. Могилів-Подільський; 20 – м. Жмеринка, смт Літин, м. Шаргород; 25 – м. Бар, смт Муровані Курилівці.

(Назви населених пунктів подано відповідно до «Адміністративно-територіального розподілу за даними Державного комітету статистики України» станом на 07.07.2009).

Література:

Вінниччина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. : хроніка подій / відп. ред. В.О. Птущенко ; арх. упр. при Раді Міністрів УРСР, Вінниц. обл. держ. архів. – К., 1965. – 141 с.

Гальчак, С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників (20 груд. 1943 р. – 28 берез. 1944 р.) : монографія – 3-тє вид., допов., перероб. / С.Д. Гальчак. – Вінниця : Консоль, 2010. – 420 с.

Вінниччина у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. : [карта] / гол. ред. В. Любченко. – 1 : 300 000. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2010.

• 70 років (1944) з часу заснування Академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» у м. Вінниця (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 50 років тому (1964) відкрито Вінницький центральний універмаг. Його колектив, під керівництвом директора М.М.Малишенка, 1969 р. першим в Україні і СРСР запровадив нову прогресивну форму торгівлі – відкритий доступ до товарів, організував торгівлю за методом самообслуговування. 1971 р. Універмаг був нагороджений орденом Трудового Червоно-го Прапора. Сьогодні це торгове підприємство з великою кількіс-тю магазинів, кафе, барів.

Література:

Малышева, М.М. Винницкий универмаг – школа передового опыта / М.М. Малышева ; ред. Е.М. Юдина. – М. : Экономика, 1984. – 64 с. – (Экон. жизнь страны).

Винницкий ордена Трудового Красного Знамени Универ-маг : (крат. характеристика предприятия). – Винница, 1989. – 37 с.

ЗАТ «Вінницький універмаг» // Хто є хто на Вінниччині. – К., 2000. – Т. 1. – С. 53-54.

Дерев’янко, В. Орденоносний святкує 41-й День народжен-ня : [про Вінниц. універмаг] / В. Дерев’янко // Місто. – 2005. – 16 верес. – С. 9.

• 40 років Жмеринському палацу культури заліз-ничників.

Література:

Бабій, Т. Новий палац культури / Т. Бабій // Вінниц. правда. – 1974. – 20 берез. – С. 4.

Незгасна ватра митрополита

Дослідник духовного життя українського селянства

До 60-річчя від дня народження С.І.Дровозюка

(11.02.1954)

Народився Степан Іванович Дровозюк у с. Торків Тульчин-ського району (11.02.1954) в сім’ї колгоспників. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, у місцевій школі розвивалося творче сприйняття світу.

Закінчив Вінницький державний педагогічний інститут ім. М.Островського у 1975 р. Перші кроки у світ науки зробив у студентському науковому гуртку під керівництвом професора І.Г.Шульги. Працював учителем Івчанської середньої загальноосвітньої школи Літинського р-ну (1975-1978).

З 1978 року С.І.Дровозюк – викладач історичного факультету Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Островського. 1988 р. був обраний деканом історичного факультету. Студенти тих років відзначають його вроджений демократизм, прагнення надати молоді можливість вільно розвиватися, що забезпечило особливий дух студентської свободи та відвертості у переломний для нашого суспільства період наприкінці 80-х – початку 90-х рр. Сприяв формуванню нових громадських організацій, зокрема Товариства української мови імені Тараса Шевченка на історичному факультеті рідного інституту.

1992 р. був призначений заступником голови Вінницької обласної державної адміністрації. Очолював обласний комітет у справах преси та інформації.

Наприкінці 90-х рр. пов’язав свою долю з Вінницьким торговельно-економічним інститутом Київського національного торговельно-економічного університету, де працював доцентом, деканом факультету, заступником директора. У період роботи в інституті нагороджений срібною Пам’ятною медаллю Київського національного торговельно-економічного університету «Гідному шани» та знаком «Відмінник освіти України». Започаткував створення «Музею грошей» та інститутської газети «Економіст».

З 2008 р. і донині – ректор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, у якому реалізуються цікаві науково-методичні проекти. Під його керівництвом інститут здобув визнання на Всеукраїнських освітянських виставках.

С.І.Дровозюк – представник людинознавчого напряму в українській історичній науці. Він присвятив свої пошуки проблемі «людини в історії», зокрема реконструкції духовної сутності людини, соціально-психологічних аспектів життя українського селянства, людинознавчих аспектів краєзнавства, мікроісторії, що дозволяє вивчати минуле одразу в кількох площинах: суспільно-політичній, адміністративно-правовій, соціально-психологічній і духовно-культурній.

Підсумком наукових пошуків стала монографія «Національно-культурне та духовне життя українського селян-ства у 20-30-х рр. ХХ ст.: історіографічний нарис» (Вінниця, 2005), у якій визначені перспективні теми для досліджень сучасного покоління істориків. Це історіографічне дослідження, побудоване на антропологічних засадах. У ньому історик простежує основні тенденції розвитку знань з історії національно-культурного та духовного життя українського селянства 20-30-х років. Чимало нових підходів автор продемонстрував, розглядаючи духовне життя селянства в умовах більшовицьких соціально-економічних експериментів та репресій. Зокрема, тут висвітлені історіогра-фічні аспекти динаміки суспільної свідомості в умовах НЕПу, морально-психологічні наслідки голодомору 1932-1933 рр.

В останні роки С.І.Дровозюк працює над питанням мето-дики викладання історії. Він є співавтором підручника з історії України для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів.

О.К.Струкевич

Література

Вибрані публікації С.І.Дровозюка.

Людинознавча тематика

Духовне життя подільського селянства у 20-ті роки XX ст. : (схема конкретно-іст. дослідж.) / С.І. Дровозюк // Подільська старовина : зб. наук. пр. / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 1993. – С. 200-205.

Духовне життя українського селянства як предмет конкретно-історичного дослідження (20-ті рр. XX ст.) / С.І. Дровозюк // Укр. іст. журн. – 1994. – № 5. – С. 61-67.

Селянський самосуд 1917-1930-х рр. XX ст. як соціально-психологічний феномен / С.І. Дровозюк // Проблеми історії Укра-їни : факти, судження, пошуки. – К., 2004. – Вип. 10. – С. 284-294.

Проблема живої людини в українській історичній думці ХХ-ХХІ ст. / С.І. Дровозюк // Наук. зап. Сер. : Історія / ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця, 2006. – Вип. ХІ. – С. 325-330.

Родинні зв’язки у суспільному житті українського селянства 20-х рр. ХХ ст. / С.І. Дровозюк // Селянство у ХХ ст.: моделі соціальної поведінки та участь у соціокультурних процесах : матеріали наук. конф. 22 квіт. 2010 р. – К., 2010. – С. 26-30.

Про нього

Мазуренко, Н.І. Дровозюк Степан Іванович / Н.І. Мазуренко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 411 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Гальчак, С. Дровозюк Степан Іванович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 516-518.

Немеркнучий подвиг

До 70-річчя визволення Вінницької області

від нацистських загарбників

(20.03.1944)

Гітлерівські загарбники окупували Вінниччину наприкінці липня 1941 року. З того часу вона вкрай потерпала від розв’язано-го окупаційною владою геноциду проти місцевого населення. Запроваджений окупаційний режим був злочинною військово-поліцейською та адміністративно-господарською системою орга-нів і заходів, спрямованих на колонізацію, нещадне економічне пограбування, анексування всього Подільського краю, ліквідацію в ньому будь-яких ознак національної державності, культури та духовності. За планами гітлерівців, на території області передбачалося створення спеціальних районів типу «Хагевальд», «Форстенштадт», заселених виключно так званими «народними» німцями. Більшість місцевого населення, в першу чергу партійно-радянські та комсомольські активісти, «політичні вороги» райху – громадяни єврейської національності, цигани, мали бути фізично знищені. Решті «недолюдей» відводилась роль рабів німецьких колонізаторів. Всього під час окупації загарбники знищили 169 260 мирних жителів, а із замученими у вінницьких концтаборах військовополоненими мартиролог жертв становить понад 205 тис. чол.

Виняткова жорстокість окупаційної влади зумовлювалася також наявністю на вінницькій землі надсекретних нацистських об’єктів – ставок А.Гітлера «Вервольф» та Г.Герінга «Штайнбрух». Прилеглі до них райони були перенасичені охоронними та каральними підрозділами СД, СС, гестапо, вермахту. Найменший супротив нещадно придушували.

Обезлюднюючи території, гітлерівці спалювали цілі села (42 із них, у тій чи іншій мірі, зазнали трагічної долі білоруської Хатині), насильно вивезли на нацистську каторгу 78 650 мешканців області (з урахуванням Монастирищенського району, який до 1954 р. перебував у складі Вінницької області).

Кривавий розбій та насилля нацистські загарбники поєднували з вандалізмом, руйнуванням, грабежами виробничо-господарських, соціально-культурних об’єктів, а, відступаючи, вдалися до тотального мародерства.

Значна частина Вінниччини, в межах штучного адміністративно-територіального утворення, що отримало назву «Трансністрія», перебувала під контролем Румунії – німецького спільника в агресивній війні. Хоча румунський окупаційний режим, у порівнянні з німецьким, був дещо ліберальнішим, проте у грабунках, жорстокому ставленні до поневоленого населення він мало чим відрізнявся від порядків, встановлених на територіях, контрольованих гітлерівцями.

Тому визволення Вінниччини від німецько-фашистських та румунських окупантів Червоною армією було сприйняте мешканцями області з невимовною радістю, сердечною вдячністю.

Визвольні бої на території Вінницької області тривали 99 днів (з 20 грудня 1943 р. до 28 березня 1944 р. включно). Визволення відбувалось у два етапи. Під час першого – в період проведення Червоною Армією Житомирсько-Бердичівської наступальної операції – військами 1-го Українського фронту в кінці грудня 1943 р. – першій половині січня 1944 р. від гітлерів-ців були звільнені північно-східні райони області. В середині січня – на початку лютого 1944 р. ворог перейшов у контрнаступ. Єдине, що вдалося тоді досягти гітлерівцям, – дещо відтіснити наступаючі війська від Вінниці.

Другий, заключний етап визволення Вінниччини від нацистських окупантів, припав на проведення у березні 1944 р. військами 1-го Українського фронту Проскурівсько-Чернівець-кої наступальної операції, а військами 2-го Українського фрон-ту – Умансько-Ботошанської, і став результатом їх успішного здійснення. Всього у боях за визволення Вінницької області, включаючи Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію, безпосередньо чи частково, брали участь війська тринадцяти армій обох фронтів: 6 загальновійськових, 5 танкових, 2 повіт-ряних. Пліч-о-пліч з ними проливали кров у визвольних боях бійці та командири 1-ї Чехословацької бригади під командуван-ням Героя Радянського Союзу Л.Свободи. Наступаючі армії розгромили близько 20 ворожих дивізій, знищили і взяли у полон 95 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів.

Вели у бій визволителів прославлені полководці: Г.К.Жу-ков, І.С.Конєв, М.Ф.Ватутін, К.С.Москаленко, М.Ю.Катуков, М.П.Каманін та ін.

Найбільш кровопролитні бої точилися за переправи через річки Південний Буг та Дністер, за стратегічно важливі Козятинський, Жмеринський, Вапнярський залізничні вузли, населені пункти: Вінницю, Бар, Берізки-Бершадські, Гайсин, Дашів, Джулинку, Жмеринку, Калинівку, Комсомольське, Немирів, Ладижин, Уланів, Хмільник, Цибулів, під Липовцем, де в другій половині січня 1944 р. відбулася найбільша на території області танкова битва.

Незважаючи на весняне бездоріжжя та водопілля, що додавали труднощів наступаючим військам, моральний дух воїнів-визволителів був високим, вони сміливо йшли в бій, були готовими до самопожертви.

Вінницька земля стала місцем масового героїзму. Тут повторили подвиг О.Матросова рядовий О.В.Полін і єфрейтор Г.Т.Ткаченко, у критичну хвилину бою кинулись із гранатами під ворожі танки і ціною власного життя зупинили їх гвардії єфрейтор С.В.Тартиков із далекого Алтайського краю і старший сержант І.І.Жеребцов із Пензенської області, гвардії лейтенант М.П.Сьомак із Погребища. У кровопролитному поєдинку під Цибулевом група розвідників винищувально-протитанкового полку під командуванням українця, гвардії майора І.І.Загряд-ського, знищила 5 ворожих БТРів і захопила бойовий прапор противника. Білорус, механік-водій танка, старшина В.М.Гінтовт був у складі танкової роти, яка прорвалася на залізницю Вінниця-Жмеринка, перерізала її та утримувала зайнятий рубіж 4 доби. У боях із 24 грудня 1943 р. до 16 січня 1944 р. екіпаж танка знищив 18 гармат, 15 танків, 40 автомашин, 17 кулеметних гнізд, значну кількість живої сили противника. Тут вели своїх підлеглих у бій із ворогом командири-подоляни І.Н.Бойко, Т.П.Абрамов, А.П.Касян. Визволяли рідний край Герої Радянського Союзу, командири взводів, молодші лейтенанти: уродженець с. Лучинець Мурованокуриловецького району Г.Г.Бондар, чия ратна доблесть на вінницькій землі відзначена орденом Олександра Невського, та уродженець с. Хрінівка Липовецького району І.І.Оленич. У небі над Вінниччиною громили ворога уславлені повітряні аси, тричі Герої Радянського Союзу, І.М.Кожедуб та О.І.Покришкін, майбутній космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Г.Т.Береговий, двічі Герой Радянського Союзу А.В.Ворожейкін, Герої Радянського Союзу, уродженці Іллінеччини В.А.Гелета, Г.Л.Шимко, уродженець с. Демидівка Тростянецького району І.Г.Могильчак.

За ратні подвиги, проявлені під час звільнення рідної землі від нацистських загарбників, майже 150 солдатів і офіцерів удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, а двоє визволителів стали Героями Російської Федерації (посмертно; уже після розпаду СРСР). Найбільше серед Героїв Радянського Союзу росіян та українців, в тому числі п’ятеро уродженців Вінницької області. Причому І.Н.Бойко удостоєний почесного звання Героя Радянського Союзу двічі. У когорті нагороджених – також 6 білорусів, 2 – комі, а також адигеєць, алтаєць, осетин, татарин, тувинець. Тому подвиг на вінницькій землі – багатонаціональний. Особливо багато серед удостоєних медалями «Золота Зірка» солдатів та офіцерів 40-ї та 52-ї загальновійськових, 1-ї, 2-ї, 6-ї танкових, 2-ї та 5-ї повітряних армій.

Визволяли область також три майбутні повні кавалери ордена Слави. Два з них – уродженці Вінниччини (М.П.Костенко, О.Й.Янковський).

Більш ніж двадцятьом військовим частинам та з’єднан-ням, що особливо відзначились у боях на вінницькій землі, присвоєно почесні найменування «Вінницьких», «Жмеринських», «Вапнярських», «Дністровських». На честь подвигу визволителів Вінницької області, визнання їхніх заслуг перед Вітчизною столиця Москва 5 разів салютувала від імені Батьківщини.

Наступальному пориву визволителів у значній мірі сприяла активна боротьба проти гітлерівців у тилу ворога радянських партизанів та підпільників. На бойовому рахунку патріотів – понад 34 тисячі знищених окупантів та їхніх найманців, велика кількість пущених під укіс військових ешелонів, підірваних мостів, розбитої техніки.

Мужню боротьбу вінничан очолювали відомі ватажки народних месників: Я.І.Мельник, Д.Т.Бурченко, М.І.Владимиров, В.Є.Нижник, А.Г.Кондратюк, А.К.Микитенко, І.Д.Мединський, А.В.Кузнєцов, О.Н.Кравченко, С.І.Олійник, В.Ф.Слюсаренко, Ю.Т.Посвятенко, П.Т.Кугай, Т.М.Шкрабоцький та багато інших.

Подвиг партизанів теж був багатонаціональним. Так, у складі трьох найбільших на Вінниччині партизанських з’єднань билися з ворогом (напередодні зустрічі з Червоною армією): у кавалерійській бригаді ім. В.І.Леніна – 504 українці, 444 росіян, 16 білорусів, 74 представники інших національностей; у 2-й партизанській бригаді ім. Й.В.Сталіна – 1 711 українців, 762 росіян, 216 євреїв, 28 татар, 23 грузини, 22 білоруси, 4 поляки, представники інших національностей; у Вінницькому партизанському з’єднанні – 900 українців, 282 росіяни, 88 білорусів, 111 представників інших національностей.

Крім радянських партизанів і підпільників, в області періодично заявляла про себе ще одна політична сила – націоналістичне підпілля, яке розраховувало на руїнах СРСР здійснити українську національну революцію, домогтися незалежності України. На Вінниччині воно виявило себе перш за все як антирадянське, і лише у решті сегменту діяло як антинацистське.

Досить вагомим є внесок місцевого населення, яке, сповідуючи принципи патріотизму, й на окупованій території усвідомлювало себе невід’ємною частиною радянського народу. Воно не скорилося ворогові: саботувало заходи окупантів, самовіддано рятувало поранених та полонених воїнів-червоноармійців, ризикуючи власною безпекою, надавало найширшу підтримку підпільникам та партизанам, активно примножуючи їхні ряди. Всіляко допомагало Червоній Армії. Безпрецедентною виявилася його турбота про армію-визволительку після звільнення області від нацистських загарбників.

Патріотизм радянських людей, у поєднанні з мужністю, масовим героїзмом, здатністю до самопожертви, виявився вирішальним фактором перемоги над гітлеризмом.

Боротьба з ворогом була жертовною. У ній гинули як ті, хто йшов у бій під червоними знаменами та комуністичними переконаннями в серці, так і ті, хто сповідував ідеї соборності України. Двадцять п’ять Героїв Радянського Союзу, два Герої Російської Федерації віддали своє життя за визволення Він-ниччини. Полягли у битві з ворогом за свободу рідного краю також місцеві герої-підпільники І.В.Бевз, Л.С.Ратушна, партизанський комісар П.К.Волинець.

Світлу пам’ять про тих, хто віддав життя у битві з ворогом, необхідно зберегти нинішнім і прийдешнім поколінням. Ми повинні знати про кожну краплю крові, кожну сльозу, пролиті нашим нескореним народом, про його подвиг у титанічній боротьбі з гітлеризмом, в т. ч. на подільській землі, якими б трагічними не були сторінки цієї боротьби, про його вирішальний внесок у Перемогу.

Визволення Вінниччини – вікопомна, немеркнуча подія для всіх мешканців області минулого, теперішнього й прийдешніх поколінь.

С.Д.Гальчак

Література

Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) : зб. док. і матеріалів / Парт. архів Вінниц. обкому КП України, Вінниц. обл. держ. архів. – О., 1971. – 307 с.

Вінничани на Великій Вітчизняній : кн. спогадів жителів міста над Бугом про свою молодість, опалену війною. Т. 1-4. – Вінниця : Віноблдрукарня, 1999-2005.

Вінничани – творці Перемоги : альбом / ред. І.С. Гамрець-кий. – Вінниця : Віноблдрукарня, 2005. – 96 с.

Вінниця у вирі Другої світової війни.1941-1945 // Вінниця : іст. нарис / голов. ред. А.М. Подолинний. – Вінниця, 2007. – С. 198-233.

Переможці: учасники бойових дій Другої світової і Великої Вітчизняної воєн, які померли в повоєнний період, та ті, що проживають на території області. Т. 1-6 : Вінницька область. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2007-2012. – (Книга Пам’яті України).

Вінниччина у роки Великої Вітчизняної війни 1941- 1945 рр. : [карта] / гол. ред. В. Любченко. – 1:300 000. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2010.

Гальчак, С.Д. Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіль. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К. : АДЕФ-Україна, 2010. – 232 с. : портр.

Гальчак, С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників (20 груд. 1943 р. – 28 берез. 1944 р.) : монографія / С.Д. Гальчак. – 3-тє вид., допов., перероб. – Вінниця : Консоль, 2010. – 420 с. : іл. – Бібліогр.: с. 402-418.

Жизнь в оккупации. Винницкая область. 1941-1944 гг. / Ин-т истории Украины, АН Украины, Гос. архив Винницкой области ; сост. В.Ю. Васильев [и др.]. – М. : РОССПЭН, 2010. – 855 с. – (Док. сов. истории).

Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля»

До 70-річчя з часу утворення колективу

(1944)

Після звільнення Вінницької області від фашистських загарбників у 1944 р. та відновлення роботи Вінницької обласної філармонії розпочинається біографія її найстаршого колективу.

На посаду художнього керівника українського ансамблю пісні і танцю, створеного на базі капели ім. М.Д.Леонтовича, яка існувала у Вінниці з 1919 до 1941 рр., був запрошений Олександр Середюк. Балетмейстер – А.Попов, хормейстер – Я.Котляр, директор ансамблю – Я.Любарський, солістка – Б.Кулик.

У зв’язку з тяжким повоєнним становищем, 1948 р. колектив реформовано в ансамбль бандуристів під орудою Віктора Джержого. До складу ансамблю входили Іван Козак, Олексій Плахотнік, Андрій Дзюбенко, Степан Солоїд, Олександр Парчевський, Петро Рибончук, Микола Сухан, Володимир Кальнін.

До формування репертуару ансамблю долучився фольклорист, педагог, композитор Родіон Скалецький, написавши пісню «Вітерець Поділля», яка згодом стала назвою колективу.

Художнє керівництво ансамблю в різні роки здійснювали Анатолій Мархлєвський (нині професор Київського національного університету культури і мистецтв), Володимир Хазанович, Серафим Гладецький.

За досягнення у розвитку музичного і танцювального мистецтва 1972 р. колектив було нагороджено Грамотою Президії Верховної Ради КБАРСР, а в 1974 р. – Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Своєрідною візитівкою філармонії 1960-1970-х рр. стає дует бандуристок – заслужених артисток КБАРСР Лілії та Віри Ткачук, які представляли мистецтво Вінниччини на ІХ Всесвітньому фестивалі молоді в Софії, виступали на Кубі, в Німеччині, Польщі, Чехії, Монголії, Росії, нагороджені Грамотами Міністерства культури УРСР та ЦК ЛКСМУ.

У 1982 р., прийнято рішення про створення ансамблю пісні і танцю «Поділля», штат розширено – передбачені хорова, оркестрова та хореографічна групи з власними репетиційними студіями. Завдяки керівництву міста й області, для забезпечення житлом запрошених на роботу в ансамбль артистів виділено гуртожиток та більше 20 квартир. Найскладніша стартова організаційна та творча робота лягла на плечі художнього керівника та головного балетмейстера Григорія та Тетяни Новікових.

У 1986 р. колектив очолив відомий диригент (нині народний артист України, професор, почесний громадянин

м. Вінниця) Віталій Газінський. До формування творчого обличчя колективу долучились хормейстер Едуард Зілінський, поети Ніна Гнатюк та Михайло Каменюк, режисер Іван Масляєв, художники Ірина Попенко та Костянтин Вітавський.

У 1995 р. В.Газінського змінив заслужений артист України Василь Ткаченко.

З 1996 р. художнім керівником і головним балетмейстером ансамблю пісні і танцю «Поділля» став заслужений артист України Анатолій Кондюк. Творчий штаб колективу: головний хормейстер – заслужений артист України Віктор Волков, керівник оркестру Володимир Пиріг, балетмейстери – заслужена артистка України Людмила Кондюк, Віктор Марценюк, завідуючий постановчою частиною Володимир Черевик.

Своєю багаторічною сумлінною працею, виконавським талантом значний внесок у розвиток колективу здійснили відоме на Вінниччині та в Україні тріо – заслужені артистки України Лідія Остапчук, Галина Король та артист Олександр Остапчук, артисти хору Віктор Ромейко, Ніна Кирилова, Ірина Іванченко, Лариса Гордієнко, Тетяна Каплун, Тетяна Бутенко, Михайло Левицький, Ванда Городецька, Олена Терещенко, артисти балету Микола Бевз, Тетяна Поліщук, Тетяна Олексієнко, Олександр Веселовський, Оксана Грішина, Юрій Геваргізов, Олена Шевченко.

«Поділля» – універсальний художній колектив, що своїм мистецтвом презентує найкраще з невичерпної скарбниці народної творчості всіх куточків Вінницької області. У його програмах – історичні думи, козацькі та чумацькі пісні й танці, жартівливі хорові сценки, родинно-побутова, обрядова лірика, купальські, жниварські, весільні пісні й танці, колядки, щедрівки.

Основу репертуару колективу складає подільський фольклор, зібраний і опрацьований збирачами і дослідниками народної творчості: Настею Присяжнюк, Гнатом Танцюрою, Родіоном Скалецьким, Марією Руденко, Зоєю Чорною.

Гастрольні шляхи «Поділля» пролягли по всій Україні та за її межами. Їм аплодували глядачі Сибіру і Москви, Далекого Сходу і Молдови, Англії та Франції, Швейцарії та Польщі. Колектив ансамблю «Поділля» – постійний учасник творчих звітів Вінниччини в Національному палаці мистецтв «Україна».

Рішенням колегії Міністерства культури і туризму України від 13 грудня 2012 р., колективу ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії надано статус академічного.

У рамках підготовки до 70-річчя створення колективу, ансамбль виступає з багатьма концертними програмами, серед них – вокально-хореографічне дійство з обробками народних пісень та фрагментами старовинних обрядів «Подільська рапсодія».

У березні 2014 р., із нагоди свого славного ювілею академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля» порадує вінничан та гостей міста великим святковим концертом.

Л.В.Смішко

Література

Квіти та овації для – «подолян» : [про ансамбль пісні й танцю «Поділля»] // Вінниччина. – 2009. – 2 жовт. – С. 9 : фото. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Цвігун, Т. Дякуємо Богу за професію : [17 трав. у залі Вінниц. обл. філармонії відбулися урочистості з нагоди Всеукр. дня працівників культури та майстрів народного мистецтва] / Т. Цвігун // Світлиця. – 2012. – № 2. – С. 1-3 : кол. фотогр.

Сегеда, Ю. На сцені –- «Подільська рапсодія» : це вокально-хореографічне дійство з обробками народних пісень та фрагментами старовинних обрядів стало чудовим подарунком публіці до 70-річчя найстаршого філармонійного колективу Вінниччини – академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» / Ю. Сегеда // Вінниччина. – 2013. – 23 жовт. – С. 8 : фото.

КВІТЕНЬ

1 90 років тому народився Олексій Євдокимович Сидоров (01.04.1924, с. Великі Мемі, Верхнєуслонського р-ну Татар. АРР – 2001, [Вінниця]), український живописець, заслужений художник України, перший голова Вінницької обласної організації СХУ. У Вінниці – з 1955 р. Учасник облас-них, республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок. Персональні виставки у Вінниці (з 1957 p., в 1998 р. – ювілейна, в художньому музеї). Учасник живописно-графічних пленерів у м. Немирів. Член СХУ (1963).

Література:

Сидоров Олексій Євдокимович // Художники Вінниччини : довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 65 : фото, іл.

2 70 років від дня народження Михайла Петрови-ча Захараша (02.04.1944, с. Озеро Немирів. р-ну Вінниц. обл.), хірурга-проктолога, доктора медичних наук (1990), професора (1991), члена-кореспондента Національної академії медичних наук України (2003), почесного академіка АМН Білорусії, академіка міжнародної Академії антропології, заслуженого лікаря України (1987). 1968 р. з відзнакою закінчив Вінницький медичний інститут ім. М.І.Пирогова. Вперше у світовій клінічній практиці застосував електрозварювальні технології в абдомінальній хірургії та проктології (2004). Автор 432 наукових праць, серед яких: 11 монографій і підручників та 45 патентів, в тому числі – 2 українсько-американських та 1 – Російської Федерації. Підготував 5 докторів та 9 кандидатів медичних наук. Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України (2004). Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ (2003) та ІІ (2007) ступенів, Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2008), Почесною Грамотою Верховної Ради України (2009).

Література:

Москаленко, В.Ф. Захараш Михайло Петрович / В.Ф. Мос-каленко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2010. – Т. 10 : З-Зор. – С. 365 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

3 70 років від дня народження Івана Микола-йовича Бондарчука (03.04.1944, с. Старосілля, Лугин. р-ну Житомир. обл.), українського політика, народного депутата України 5-го скликання. Закінчив Вінницький педагогічний інститут ім. М.Островського (1969), факультет партійних і радянських працівників ВПШ при ЦК КПУ (1976). Перебував на комсомольській та партійній роботі. Був секретарем Вінницького міському КПУ, радником з питань роботи Рад народних депутатів Вінницького обкому КПУ. У 1990-х рр. обіймав посади директора Замостянського центру зайнятості м. Вінниця, був заступником голови, головою Вінницької облради народних депутатів, заступником голови правління АТ «Вінницям’ясо». Депутат Вінницької обласної Ради (1990-2006). Нині очолює Вінницьке обласне товариство «Україна-Росія».

Інтернет-ресурс:

Бондарчук Іван Миколайович [Електронний ресурс] // Офі-ційна Україна сьогодні: інтернет-довід. – Електрон. текст. дані. – URL : http://dovidka.com.ua/user/?code=235408 (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

4 75 років від дня народження Володимира Івано-вича Смаровоза (04.04.1939, с. Женишківці, Хмельниц. обл. – 03.09.2008, м. Вінниця), українського скульптора, автора багатьох пам’ятників на Вінниччині (див. розширену довідку в кінці місяця).

6 105 років тому народився Никифор Григорович Білоконь (06.04.1909, с. Букатинка, нині Чернівец. р-ну – 21.10.1975, м. Херсон), український поет. Початкову освіту здобув у церковнопарафіяльній школі. Закінчив Вилоярузьку інтегральну сільськогосподарську школу. Працював на ниві ліквідації неписьменності. 1934 р. закінчив Херсонський педінститут. Протягом 1934-1947 рр. – художній керівник та режисер в обласних театрах Тюмені, Курська, Миколаєва, Херсона. Протягом 1952-1964 рр. – керівник літоб’єднання при редакції Херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда», обіймав посаду відповідального секретаря Херсонської організації СПУ. Почав друкуватися з 1951 р. Гуморески письменника визріли на букатинських враженнях. Розробляв жанр «щипавок» – сатиричних побутових малюнків дидактичного спрямування.

Література:

Подолинний, А.М. Білоконь Никифор Григорович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 25-26.

Голобородько, Я.Ю. Білоконь Никифор Григорович / Я.Ю. Голобородько // ЕСУ. – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 814-815 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

9 90 років тому народився Максим Степанович Бугайчук (09.04.1924, с. Червона Гребля Чечельниц. р-ну), Повний кавалер ордена Слави (1943, двічі – 1944). На фронтах Великої Вітчизняної війни – з грудня 1942 р. Відзначився у боях за визволення території Брянської області м. Бобруйськ та при проведенні розвідки в тилу супротивника. 1946 р. демобілізувався. Мешкав у м. Одеса. 1961 р. закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. Працював на Одеській залізниці начальником станції Кодима Усатова, інженером на станції Одеса-Товарна – аж до виходу на заслужений відпочинок. Нагороджений орденом Жовтневої Революції, Вітчизняної війни І ст., медалями.

Література:

Гальчак, С. Йшов у бій не ради слави: старшина Бугайчук Максим Степанович / С. Гальчак // Ступені мужності / С. Галь-чак. – 2-ге вид., допов. і перероб. – Вінниця, 2012. – С. 35-38 : портр.

10 65 років від дня народження Василя Васильови-ча Онопенка (10.04.1949, с. Великі Крушлинці Вінниц. р-ну), юриста, кандидата юридичних наук (1994), заслуженого юриста України (2005), політичного діяча. По закінченні Харківського юридичного інституту (1975) працював у Вінницькому та Літинському районних народних судах. Протягом 1981-1985 рр. – заступник голови Чернівецького обласного суду. 1985-1991 рр. – суддя цивільної колегії Верховного Суду УРСР. З 1991 р. по серпень 1995 р. був заступником міністра юстиції України з питань законодавства, згодом очолив його. У жовтні 2002 р. вдруге обраний суддею Верховного Суду України. Із 2006 до 2011 р. – Голова ВС. У лютому 2013 р. на XI з’їзді суддів України обраний головою Ради суддів України. Народний депутат України III, IV, V скликань. Веде активну громадсько-політичну роботу. У 1996-1998 рр. очолював Соціал-демократичну партію України (СДПУ(о)), після її розколу, у 1998 р. заснував Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Автор понад 70 наукових праць. Нагороджений орденом Князя Ярослава Мудрого V ступеня та ін.

Інтернет-ресурс:

Гай-Нижник П. Онопенко Василь Васильович / П.Гай-Нижник // Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х – поч. 2012 р.) : енцикл. довід. – К., 2012. – С. 292-293. – Електрон. версія. – URL : http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/2012doc..o1.php (дата звернен-ня : 04.04.2013). – Назва з титул. екрана.

Онопенко Василь Васильович [Електронний ресурс] // Закон і Бізнес. – Електрон. текст. дані. – URL : http://zib.com.ua/ua/personalities/101.html (дата звернення : 15.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

13 130 років тому народився Юрій Семенович Александрович (13.04.1884, с. Степашки, нині Гайсин. р-ну – 193?), український етнограф, архівіст, краєзнавець. Здобув архівно-бібліотечну освіту. До перевороту 1917 р. багато займався музейною справою, вивчав етнографію Поділля, народні ремесла, збирав колекцію виробів народних майстрів, предметів побуту. Працював у Кам’янці-Подільському, де завдяки його наполегливій праці було зібрано етнографічну колекцію і відкрито «Кустарно-історичний відділ музею Подільської губернії». Він був фундатором архівної справи на Поділлі. 1921 р. переїздить до Вінниці, де був призначений завідуючим губернським архівним управлінням. До 1924 р. за його ініціативою зареєстровано і взято під охорону 1 231 архів губернії. У вінницький період життя Ю.Александрович розробив детальний план академічного художньо-промислового музею з майстернями та експериментальними лабораторіями. На жаль, його проектам не судилося здійснитися. Із середини 20-х рр. Ю.С.Александрович переїхав у Київ, працював науковим співробітником музеїв Києво-Печерської лаври, співпрацював з Кабінетом виучування Поділля при Вінницькій філії бібліотеки ВУАН. Опублікував 10 робіт з етнографії Подільського краю.

Література:

Кароєва Л.Р. Етнографи Поділля / Л.Р. Кароєва // Етно-графія Поділля : тези доп. наук. конф. – Вінниця, 1992. – Ч.1. – Зі змісту: [Життя і діяльн. Ю.С. Александровича]. – С. 8-9.

Нестуля, О.О. Ю.С. Александрович про стан охорони культових пам’яток Поділля на початку 20-х років ХХ ст. / О.О. Нестуля // Поділля і Волинь у контексті історії україн-ського національного відродження. – Хмельницький, 1995. – С. 156-157.

16 140 років тому народився Осип Осипович Дооро-хольський (16.04.1874, м. Гайсин – 29.01.1900), український поет, перекладач. Навчався у Київській духовній академії. Перша публікація ліричних віршів Доорохольського з’явилася в журналі «Літературно-науковий вісник» вже після смерті поета. Згодом їх неодноразово перевидавали («Не співай нам тепер, бандуристе», «Ніч, ніби день той…», «Рідний, скривджений краю…»). Помер поет у 26 років.

Література:

Подолинний, А.М. Доорохольський Осип Осипович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 104.

Хоменко, Б.В. Доорохольський Осип Осипович / Б.В. Хомен-ко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 317. – Бібліогр. в кінці ст.

17 90 років тому народився Юрій Євдокимович Баликов (17.04.1924, м. Плисків, нині с. Погребищ. р-ну), український художник. Закінчив Київський державний художній інститут (1958). Живописець. Основні твори: «Тріо бандуристок» (1967), «Переможці» (1985), «Портрет народного художника України Д.Нарбута», «Доля солдата» (1997), «Сон», присвячений Т.Шевченку. Член СХУ (1965). Нагороджений орденом Вітчизня-ної війни, медалями.

Інтернет-ресурс:

Баликов Юрій Євдокимович [Електронний ресурс] // Київ-ська організація НСХУ. – Електрон. текст. дані. – URL : http://konshu.org/artist/balikov-uriy/  (дата звернення : 21.03.13), віль-ний. – Назва з титул. екрана.

• 55 років від дня народження Олега Петровича Кадочнікова (псевд. – Олег Вязьмін, А.Вечеров) (17.04.1959, м. Спаськ-Дальній Примор. краю, нині РФ), педагога, кандидата філологічних наук (1991), доцента, поета, прозаїка. Закінчив факультет російської філології Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського (1981), докторантуру Московського педагогічного державного університету (2007). Він – автор понад 75 наукових робіт, соціально-психологічних, фантастичних, гумористичних оповідань, повістей, віршів та ін. О.П.Кадочніков очолює Вінницьку обласну організацію «Русь» (з 1992 р.), обласний Російсько-український культурно-просвітницький центр «Співвітчизники» (з 2005 р.), Асоціацію російських та російськомовних письменників Вінниччини. Автор і засновник всеукраїнських, обласних та міських конференцій, фестивалів, виставок і проектів. Нагороджений державними нагородами Росії та України, адміністрацій Вінницької області та міста, державних і громадських організацій. Лауреат подільської літературної премії «Кришталева вишня». Член Союзу письменників Росії. В даний час – завідувач кафедри гуманітарних та соціологічних дисциплін ВІ МАУП.

Література та інтернет-ресурс:

Пономарьов, О.О. Кадочніков Олег Петрович / О.О. Поно-марьов // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 136-137.

Кадочников Олег Петрович [Електронний ресурс] – Електрон. текст. дані. – URL : http://asp-k.at.ua/publ/zhjuri/personalii/oleg_kadochnikov/7-1-0-132 (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

19 95 років від дня народження Віталія Іовича Іжевського (19.04.1919, с. Шабельня Іллінец. р-ну – 29.12.1973, смт Іллінці), композитора, фольклориста, засновника і першого керівника Іллінецького народного хору «Вінок Поділля», який неодноразово здобував перемоги та отримував високі звання лауреата на Всесоюзних та республіканських фестивалях хорово-го мистецтва. З 2009 р. хор носить ім’я свого засновника – Віталія Іовича Іжевського. Пісні композитора-земляка друкувалися на сторінках вітчизняних часописів.

Література:

Джус, Н. Свята справа – служіння українській пісні : [про талановит. музиканта, комп., фундатора нар. аматор. хору «Вінок Поділля» Іллінец. РБК, основополож. агітбригад. жанру] / Н. Джус // Світлиця. – 2009. – № 2. – С. 11-13 : фото.

20 125 років від дня народження Миколи Михайловича Хращевського (20.04.1889, м. Кам’янець-Поділ. – 06.11.1955, с. Пьострикове Коломнен. р-ну Москов. обл., нині РФ), українського літературознавця, мовознавця, краєзнавця Поділля. Закінчив історико-філологічний факультет Варшавського університету (1914). У 20-х рр. працював старшим бібліотекарем Вінницької філії Всенародної бібліотеки ВУАН, в Кабінеті виучування Поділля цієї філії. Досліджував історію, життя і творчість письменників-подолян, зокрема С.Руданського, Д.Марковича, М.Коцюбинського, А.Свидницького, особливості мови Поділля. Опублікував понад 50 праць. Автор окремих видань: «Михайло Коцюбинський під час свого навчання в Бару» (Вінниця, 1929), «Вінницька державна друкарня ім. Леніна. Коротка історія та сучасний стан друкарства у Вінниці» (Вінниця, 1930) та ін. У післявоєнний час репресований (разом із дочкою Оксаною Хращевською). Внаслідок важкої хвороби помер на другий день після звільнення із заслання. Реабілітований.

Інтернет-ресурс:

Хращевський Микола Михайлович нар. 1889 помер 6 листопада 1955 [Електронний ресурс] // Родовід. – Електрон. текст. дані. – URL : http://uk.rodovid.org/wk/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%B8%D1%81:641481 (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 125 років тому народився Вільгельм Мар’янович Яблонський (20.04.1889, м. Чечельник, нині смт – 14.04.1977, м. Київ), педагог, музикант, професор Київської консерваторії (1935-1975), засновник української трубної школи, заслужений діяч мистецтв УРСР (1969). Яблонський почав свою творчу кар’єру вихованцем полкового оркестру. 1912 р. закінчив Київське музичне училище. Грав у кращих симфонічних та оперних оркестрах під керівництвом відомих музикантів зі світовим ім’ям. Був одним із організаторів Київського симфонічного оркестру без диригента Персимфанс (1926-1930), у якому виконував партію першої труби. Творча діяльність Яблонського в Києві пов’язана також із оркестром Українського радіо, театром опери та балету ім. Т.Шевченка, педагогічним музичним училищем та музично-драматичним інститутом ім. М.Лисенка, з 1934 – з консерваторією (з 1935 р. – професор, завідувач кафедри). Протягом півстоліття Вільгельм Мар’янович був справжнім лідером виконавців і педагогів-духовиків в Україні. З його ім’ям пов’язаний подальший тривалий розвиток і становлення сучасної школи гри на трубі в Україні.

Інтернет-ресурс:

Яблонський Вільгельм Мар’янович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Електрон. текст. дані. – URL : http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення : 21.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

22 110 років тому народився Олексій Леонардович Кундзіч (22.04.1904, с. Павлівка, нині Калинів. р-ну – 20.06.1964, м. Ялта, похов. у Києві), український прозаїк, перекладач, пуб-ліцист. Протягом 1921-1926 рр. навчався на Вінницьких вищих педкурсах. Належав до літературної організації «Молодняк», ВУСПП. Друкуватися почав з 1925 р. Був одним із кращих майстрів перекладу в Україні. Переклав роман Л.Толстого «Війна і мир», окремі твори російських письменників-класиків – М.Лермон-това, М.Горького, Л.Леонова та ін.

Література:

Подолинний, А.М. Кундзіч Олексій Леонардович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 180.

25 60 років від дня народження Василя Семеновича Федоришина (25.04.1954, с. Маркуші Хмільниц. р-ну), інженера-будівельника, економіста, заслуженого працівника сфери послуг України. Закінчив Київський інженерно-будівельний (1982), Вінницький торговельно-економічний КНТЕУ (2003) інститути. Протягом 1976-1990 рр. працював на різних посадах у системі «Вінницяпромбуд»: старшим інженером, начальником БМУ-3, заступником начальника комбінату. 1990-1997 рр. – робота на посаді заступника генерального директора з будівництва у Вінницькому обласному об’єднанні заводів продтоварів. З 1997 року по теперішній час В.С.Федоришин працює начальником управління спільної комунальної власності територіальних громад Вінницької області. Був депутатом Ленінської, Хмільницької районних рад та Вінницької обласної Ради IV та VI скликань. Голова Хмільницького земляцтва на Вінниччині, Почесний громадянин Хмільницького району (від 28.05.2009). Має державні нагороди.

Література:

Федоришин, В. «Власність має працювати на громаду» : [до звіту голови обласної Ради] / В.Федоришин // Вінниччина. – 2009. – 22 верес. – С. 1-2 : фото.

Федоришин Василь Семенович // Тобою, краю мій, живу… : Хмільниччина: події, особи, час : довідник. – Вінниця, 2013. – С. 202.

26 60 років від дня народження Юрія Олександро-вича Дяченка (26.04.1954, м. Гайсин Вінниц. обл.), лікаря-невропатолога за фахом, різьбяра, заслуженого майстра народної творчості України. Закінчив Вінницький державний медичний інститут ім. М.І.Пирогова (1977). Працює у Гайсинській районній лікарні. 1989 р. закінчив заочний народний університет мистецтв ім. Н.Крупської в Москві. Свої роботи виконує у жанрі найскладнішої плоско-рельєфної і горельєфної техніки різьблення по дереву, виробивши своєрідний стиль. За 30 років творчої діяльності Юрій Олександрович створив понад 600 робіт: ікон, історичних портретів, пейзажів. Учасник художніх виставок від 1987 р. Персональні – у Вінниці (1996, 1998, 2003) та Києві (1997). Твори митця зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї. Член НСХУ (1999), НСМНМУ (2003).

Література:

Чебикін, А.В. Дяченко Юрій Олександрович / А.В. Чебикін // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 596 : фото, іл. – Бібліогр. в кінці ст.

Дяченко Юрій Олександрович // Вінницький вернісаж : вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя створ. Вінниц. обл. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 19 : кол. іл. – (Краса України – Поділля).

• 45 років з часу заснування Жмеринського міського історичного музею (26.04.1969). Музей було створено за рішенням виконкому районної ради депутатів трудящих. 2003 р., зі зміною адміністративного підпорядкування, отримав статус міського. Його музейна колекція нараховує понад 3 тис. предметів. Щороку з матеріалами експозицій музею знайомиться 3,5 тис. жмеринчан та гостей міста.

Література:

Жмеринський міський історичний музей // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2008. – С. 29-31.

Відбулась презентація Жмеринського історичного музею // Жмерин. меридіан. – 2011. – 14 трав. – С. 1.

27 110 років від дня народження Трохима Огневика (справж. Блажчук Трохим Петрович) (27.04.1904, с. Дзвониха Тиврів. р-ну – 10.09.1940, м. Вінниця), педагога, журналіста, поета. Навчався у сільській церковно-приходській школі, Тиврівському духовному училищі. З 1922 р. – у Вінниці на Вищих трирічних педагогічних курсах ім. І.Франка, у Кам’янець-Подільському (1923), Одеському (1924-1926) інститутах народ-ної освіти. Опісля повертається до Тиврова вчителювати і займатися літературною діяльністю. У березні 1924 р. заснував Вінницьку філію Всеукраїнської спілки селянських письменни-ків «Плуг» і до жовтня був її секретарем. Двічі, у 1924 і 1926 рр., брав участь у І та ІІІ з’їздах Спілки селянських письменників. У 1935-1937 рр. працював учителем української мови в школах Тиврова та Сутисок, з 1937 р. у Вінниці – завучем школи, згодом – інспектором Вінницького міського відділу народної освіти. Ліричні байки, гуморески, фейлетони, переклади, статті Огневик друкував у республіканських газетах та журналах, збірці «Жовті квіти».

Література:

Подолинний, А.М. Огневик Трохим / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 245-246 : портр.

Тамтура, А.В. Літературна Тиврівщина : Блажчук Трохим Петрович (Огневик Трохим) / А.В. Тамтура // Тамтура, А.В. Істо-рія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 409 : іл.

28 75 років від дня народження Анатолія Петрови-ча Речмедіна (28.04.1939, с. Плисків, нині Погребищ. р-ну), літературознавця, журналіста, краєзнавця. 1961 р. закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Працював на різних посадах у редакціях регіональних районних газет, зокрема: «Прапор Перемоги» (Калинівка), «Колос» (Погребище). Був на партійній роботі в Чернівецькій області, згодом – у вищих владних ешелонах Радянського Союзу. Під час роботи на Буковині захопився краєзнавством. Своєю творчою діяльністю він створив справжні духовні пам’ятники таким велетам пера, якими були Валентин Речмедін (його рідний дядько), Анатоль Олійник, Ольга Кобилянська, видавши про них цілу низку книг, зокрема «Сівач краси і добра: родовід, життя, творчість письменника Валентина Речмедіна» (2004), «Братья Заянчковские: судьбы и книги. Художественно-документальные биографии. Статьи о литературе и поэзии» (2008), «Кланяясь в пояс отчему краю. Русские писатели – уроженцы Подолья» (2009) та ін. Сьогодні наш земляк мешкає у Москві, активно співпрацює з Культурним Центром України в Москві, іншими громадськими об’єднаннями українців у Російській Федерації.

Література:

Речмедін Анатолій Петрович // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 192.

29 120 років від дня народження Івана Митрофа-новича Грабченка (29.04.1894, с. Слобода Барвінкова Ізюм. повіту Харків. губернії (нині м. Барвінкове Харків. обл.) –

08.07.1975, м. Вінниця), хірурга, доктора медичних наук (1946), професора (1953). 1924 р. закінчив Військово-медичну академію (м. Ленінград). Протягом 1951-1970 рр. – завідувач кафедри факультетської хірургії Вінницького державного медичного інституту ім. М.І.Пирогова. У 1970-1973 рр. – науковий консультант кафедри факультетської хірургії. Напрями наукових досліджень: хірургічна онкологія; питання діагностики й операційного лікування пухлин зовнішніх статевих органів, молочної залози, органів травної системи, легень, щитовидної залози; запропонував оригінальну тактику хірургічного лікування гострого холециститу. Автор близько 100 наукових праць, серед них 2 монографії. Підготував 20 кандидатів, 4 доктори наук. Має державні нагороди. Серед учених Вінниччини був першим, удостоєним почесного звання заслуженого діяча науки і техніки Української РСР (1963).

Література та інтернет-ресурс:

Павловський, М. Грабченко Іван Митрофанович / М. Павловський, С. Різничок // Зіменковський, Б.С. Професори Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. 1784-2006 / Б.С. Зіменковський, М.Р. Гжегоцький, О.Д. Луцик. – Л., 2006. – С. 67 : портр.

Грабченко Іван Митрофанович [Електронний ресурс] // Львівський національний медичний університет ім. Д. Галиць-кого : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.meduniv.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=521&Itemid=321&lang=uk (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

30 65 років від дня народження Валерія Семено-вича Фролова (30.04.1949, смт Тиврів), українського військо-вослужбовця, генерал-лейтенанта, командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (2006-2007). Закінчив Казанське вище танкове училище (1970), Військову академію бронетанкових військ ім. Р.Малиновського (1978) (нині Загальновійськова академія Збройних Сил РФ). Проходив службу у танкових військах Південної групи радянських військ (1970-1978), Закавказького військового округу (1978-1980). З 1987 до 1991 рр. проходив службу у Республіці Ангола. Протягом 1989-1994 рр. служив у військових комісаріатах Вірменії та Вінницької області. Нині – Головний інспектор Міністерства оборони України. Удостоєний численних нагород та відзнак.

Література:

Тамтура, А. Генерал-лейтенант Збройних Сил України Фролов Валерій Семенович // Тамтура, А.В. Історія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 403-404 : іл.

Скульптор Володимир Смаровоз:рух, зупинений у просторі

Присвячується пам’яті художника

(04.04.1939-03.09.2008)

3 вересня 2008 року сталася сумна й трагічна подія – пішов у Вічність талановитий український скульптор, заслужений художник України Володимир Іванович Смаровоз. Творець за покликанням, справжній митець за емоційним сприйняттям дійсності, Володимир Смаровоз визначив себе як особистість, що блискавично випромінює енергію творення. Активна діяльність, напружений пошук завжди були органічним станом його творчої та життєвої вдачі.

Зазвичай біографію людини, яка обрала професію художника, починають з років навчання, які логічно продовжують дитячі та юнацькі мрії про створення прекрасного. У Володимира Смаровоза – трохи інакше. Його зацікавлення мистецтвом почало-ся випадково і, як не дивно, не з форми, а з кольору. Фарбами, які вразили майбутнього скульптора, були кольорові сполучення... вибраної породи на вугільних шахтах Донеччини. Саме там, на хвилях радянського комсомольського руху, по закінченні серед-ньої школи у 1956-1957 роках машиністом шахтового електрово-зу працював Володимир Смаровоз. Після робочого дня, на глибині понад 600 метрів, коли око звикає до монохромії майже суцільної темряви, світ над поверхнею сприймається феєрією кольорових сполучень. На хвилі загостреного відчуття довкілля Володимир і побачив неподалік від виходу з шахти гори вибраної породи – так звані «терикони». Така порода, завдяки особливостям хімічного складу, зокрема вмісту сірки, вступає в активну реакцію із киснем, внаслідок чого змінює власний колір. Кольоровій гамі подібних сполучень могли б позаздрити імпресіоністи. Для Володимира Смаровоза ця примхлива гра природи визначила подальший життєвий шлях, згадуючи, що враження від кольорового розмаїття було настільки сильним, що з тієї хвилини власне покликання він відчув як відтворення і збереження чудових, і, на жаль, скороминучих проявів навколишнього світу – вирішив стати художником. Але не став живописцем, що було б цілком логічно. Згодом форма як першооснова перемогла у його свідомості колір. Колір, що так вражає і водночас засмучує тенденцією зникати, підкорюючись часу, так само, як згасають захопливо-кольорові терикони по закінченні хімічної реакції. Але ж форма їхня залишалася незмінною. Форма, як стійка і менш залежна від часу структура, все більше захоплювала майбутнього художника. Визначальну ж роль у його становленні відіграла педагог Кишинівського Республіканського училища ім. І.Ю.Рєпіна, народна художниця Молдови Клавдія Кобізєва. Вона побачила в юнакові, який вступив до училища у 1960 році природній потяг до скульптурного формоутворення і поєднала його зі своїм творчим та викладацьким досвідом. До речі, жінка-скульптор на тлі фахового пріоритету чоловіків у цій галузі – явище досить рідкісне. Але завжди якісне, бо поєднує в собі жорстке відчуття конструкції, притаманне чоловікам, із тендітністю та м’якістю жіночого світовідчуття.

Завдяки Клавдії Кобізєвій, роки життя та навчання у Кишиневі відбулися для Володимира Смаровоза на рівні більшому, ніж здобуття необхідного «академ-мінімуму». Він отримав максимум професійної підготовки у поєднанні з емоційним відчуттям матеріального світу з його народженням, становленням, втрачанням і наступним відновленням форми. «Скульптура народжується у м’якому матеріалі, вмирає у гіпсовій моделі і отримує нове життя у кінцевому матеріалі», – так казала жінка-скульптор Клавдія Кобізєва, яка стала для Володимира Смаровоза Вчителем з великої літери.

У роки навчання середовище спілкування Володимира було вкрай насиченим інформацією і спілкуванням із колегами. Його надихали як класичні взірці, так і найкращі творіння майстрів західноєвропейської скульптури XX століття, у якій традицій-ність вже набутого сперечалася з прогресивністю нових пошуків. Великий вплив на світогляд художника справила румунська скульптурна школа з її поєднанням узагальненої лаконічності та шляхетної чуттєвості матеріалу.

Вже майже по закінченні училища, у 1965 році, в житті Володимира Смаровоза відбулася ще одна вирішальна зустріч. П’ятий, дипломний, курс передбачав творчі та практично-інформаційні поїздки до скульптурних майстерень Москви. Найбільш за все Володимира вразила майстерня Аделаїди Пологової, яка уособлювала на той час новітній і самобутній напрямок московської скульптурної школи, заснований на давніх традиціях пермської народної пластики. І знову-таки рідкісний випадок панування жінки на суворій скульптурній царині. Так, саме панування, адже Аделаїда Пологова – людина з могутньою енергетикою, яка миттєво залучає однодумців до орбіти власної творчої особистості. Скопіювати її підхід до форми було неможливо, як неможливо скопіювати генія. Але вона вчила більшому, ніж бездумне копіювання – вчила думати, пригадувати досвід предків, звертатися до споконвічного і відокремлювати його від буденних дрібниць.

Скульптура у власних витоках сягає до традицій самобут-нього народного мистецтва. Безліч анонімних на сьогодні майстрів віками зберігали традиційні скульптурні форми у декоративно-ужитковому мистецтві, зокрема в народній іграшці. Вона переда-

валася від діда до онука незмінною, незалежною від примхів смаку та моди. Одній із небагатьох відомих майстринь народної іграшки у XX столітті – бабі Уляні з хутора Гриньово, що в Архангельській тайзі, – 1968 року було присвячено статтю у журналі «Знание – сила». Професійні та дружні відносини з Аделаїдою Пологовою, вплив її світогляду стали визначальними для Володимира Смаровоза у прийнятті рішення про подорож Архангель-ською тайгою до помешкання Уляни для особистого знайомства з творчістю самобутньої народної майстрині. Вона зацікавила його як людина, яка свято береже мудрість предків, закодовану у рукотворних виробах. І, як виявилося, не тільки береже, а й щиро ділиться з усіма, хто здатен їх сприйняти, взяти до душі, продовжити їхнє життя своєю творчістю. У невеличкій дерев’яній хаті, де Уляна мешкала разом зі своїми творіннями понад вісімдесят років, молодий скульптор провів за бесідою з майстринею майже цілий день. Один день. Але у цей день Володимир отримав велике знання. З Архангельської тайги разом із повним кошиком безцінних виробів, подарованих авторкою, він привіз відчуття чистого, позбавленого псевдоестетичного непотребу мистецтва. Таке відчуття зберігається надовго, якщо не назавжди.

Світогляд скульптора базувався на потужному фундаменті досвіду. Виховання естетичного смаку закладене у ньому найкращими педагогами ще за часів навчання і відшліфоване багаторічною практикою. Можливість оперування великими об’ємами є органічною завдяки вивченню румунської скульптури. Простори тайги подарували відчуття причетності до споконвічного... Здобутий таким чином досвід скульптор протя-гом життя втілював на теренах Поділля і Вінниччини зокрема. Адже тут – його Батьківщина. (Народився Володимир Смаровоз 4 квітня 1939 року у с. Женишківці Хмельницької області, проте багато років жив і працював у м. Вінниця).

В історії сучасного образотворчого мистецтва України Володимир Смаровоз залишив по собі понад 60 творів монументальної та садово-паркової скульптури, а також понад 300 творів скульптури станкової. Його роботи зберігаються в колекції Дирекції виставок Міністерства культури України і Міністерства культури Молдови, Спілки художників України та приватних колекціях Франції, Німеччини, Італії, Англії, Америки. До речі, Америка у ланцюгу досягнень Володимира Смаровоза посідає не останнє місце. 1998 р. він брав участь у конкурсному шоу картинної галереї «Агора Галері» у місті Нью-Йорк, де отримав другий приз за роботу «Мінорний настрій» (1994 р.).

Разом із перемогою, він здобув можливість знайомства з аме-риканською скульптурною школою, яка, правду кажучи, належ-ного враження на нього не справила, і навіть пригнітила. По-перше, умовністю самого визначення «школа», по-друге, тим, що скульптор назвав «штучною, нелюдською, позбавленою душі формою, створеною тільки за примхою посереднього замовника».

Навіть цей, досить стислий нарис, містить уявлення про мистецький шлях Володимира Смаровоза як про шлях складний і привабливий водночас. Складність полягає в тому, що скульптор потрапив на терени Поділля з меж зовсім іншої мистецької школи. Привабливість – у так званій творчій асіміляціі, яка вкотре доводить інтернаціональність образотворчої мови. Сьогодні вже неможливо уявити ландшафти Вінниці та області без численних монументальних творів скульптора. Назву хоча б деякі з них – бюст-пам’ятник Лялі Ратушній (м. Вінниця, 1980 р.), композиція «Мадонна» храму Матері Божої Ангельської (м. Вінниця, 1994 р.), пам’ятник Січовим Стрільцям (м. Вінниця, 1999 р.), пам’ятник загиблим співробітникам органів внутрішніх справ (м. Вінниця, 1999 р.), бюст-пам’ятник Михайлу Коцюбинському (м. Вінниця, 2003 р.), пам’ятники загиблим воїнам у с. Клембівка та у с. Дереб-чин (відповідно 1993 та 1998 рр.), композиція «Пісня» (м. Вінниця, 2005 р.), меморіальна дошка М.М.Коцюбинського на фасаді Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету (2008 р.), яка, на жаль, стала останньою роботою майстра.

Скульптор жив у стані активної творчої і громадської діяльності. Його праці наочно ілюстрували можливість долання ідейних і практичних труднощів існування на периферії скульптурної ниви (відносно до столичних центрів), як-то: боротьба за перевагу професійних майстрів у галузі розподілення монументальних замовлень, виконання не тільки творчої частини скульптурного задуму, а й фізично-важкого ремісничого етапу роботи (формування, виколотка по листовому металу, ливарництво тощо). Він був людиною принципової громадської позиції, активним суспільним діячем. За його ініціативи 2001 р. у Вінниці виникло творче об’єднання «Серпень», до складу якого увійшли вісім художників різного профілю. Сім років існування об’єднання та створені ним історико-мистецькі проекти яскравою сторінкою вписані в мистецьку історію Вінниччини.

До останнього дня Володимир Смаровоз був творчо активним. 2007-2008 роки були для нього етапними – вагомою сторінкою його мистецької біографії стала участь у Всеукраїнських скульптурних симпозіумах, організованих за ініціативної підтримки Президента України. Спрямовані на підтримку національної ідеї, вони надали скульпторові можли-вість поєднання щирої думки і творчої форми. Результат – у творах, які тепер є культурно-мистецьким надбанням держави: «І буде син, і буде мати…» (за мотивами творчості Т.Г.Шевченка, Канів, 2007), а також «Прокляття ворогам та зрадникам!..» (за мотивами Батуринської трагедії, Седнів, 2008).

Натхнення творення та відпочинок для душі Володимир Смаровоз знаходив у численних подорожах і, як не дивно, у полюванні. З-поміж багатьох напрямків найбільш за все його приваблювали гірські полонини Карпат. Це показово, адже ніде так не відчувається досконала у своїй величі скульптурна форма Землі, як у горах... Що ж стосується полювання – його скульптор теж розумів як... мистецтво, мистецтво спілкування із навколишнім світом, під час якого людина стає подібною до дикої природи. Свої враження від спілкування з природою він теж вкладав у скульптуру, але опосередковано – на рівні фіксації потаємних внутрішніх станів живої істоти. Так народився анімаційний цикл його дрібної пластики.

Володимир Смаровоз став першим скульптором, який за часів існування Вінницької обласної організації НСХУ отримав звання заслуженого художника України. Гідна оцінка діяльності митця на державному рівні є цілком закономірною, адже його феноменальна працездатність і щира відданість мистецтву – якості, які завжди викликають повагу культурного суспільства. А в пам’яті численних друзів і колег він назавжди залишився Людиною високого духу та Митцем з великої літери.

Ю.В.Присяжна

Література

Машевцев, А. У бронзі й граніті / А. Машевцев // Вінниччи-на. – 2000. – 28 квіт. – С. 13.

Смаровоз Володимир Іванович // Художники Вінниччини: довід. чл. НСХУ. 1976-2001. – Вінниця, 2001. – С. 69 : портр.

Лисенко, В. Останній серпень Володимира Смаровоза : [спогади про митця] / В. Лисенко // Вінниччина. – 2008. – 12 верес. – С. 16.

Котов, В. Роботи Володимира Смаровоза виставлялись навіть у Нью-Йорку : [про вист. скульптора в галереї Регіонал. центру сучас. мистец. «Арт-Шик». Вінниця] / В. Котов // Вінниц. газ. – 2009. – 14 квіт. – С. 5.

Сегеда, Ю. Він увіковічував героїв / Ю. Сегеда // Вінниччи-на. – 2010. – 5 трав. – С. 8 : фото.

Єгурнова, Л. Володимир Смаровоз – видатний скульптор, справжня людина / Л. Єгурнова // Вінниц. газ. – 2013. – 6 верес. – С. 7.

ТРАВЕНЬ

1 90 років тому народився Віктор Петрович Астаф’єв (01.05.1924, с. Овсянка, нині смт Краснояр. краю – 29.11.2001, м. Красноярськ, РФ), російський прозаїк, Герой Соціалістичної Праці (1989). Учасник визволення Вінниччини від фашистських загарбників, тяжко поранений під Вінницею. З 1958 – член СП СРСР. У своїх творах «Веселый солдат», «Обертон», «Затеси» відобразив Вінниччину. Дослідником його творчості на Вінниччині є О.П.Кадочников.

Література:

Бокий, И. Виктор Астафьев: «Полуправда нас замучи-ла...» : [про зв’язок рос. письм. з Україною, в т.ч. Вінниччиною] / И. Бокий // Радуга. – 1989. – № 4. – С. 6-14.

Мельник, В. Сибірський поклін Україні : [про рос. письм. В. Астаф’єва] / В. Мельник // Україна молода. – 2009. – 11 листоп. – С. 10.

Кадочников, О.П. Украинская тема и Винничина в поздней прозе Виктора Астафьева / О.П. Кадочников // Краєзнавство: історичний досвід та перспективи розвитку : матеріали ІІ Між-нар. наук.-практ. конф. 13-15 жовт. 2010 р., Вінниця. – Вінниця, 2011. – С. 107-110.

2 95 років від дня народження Миколи Юхимови-ча Тарновського (02.05.1919, с. Олександрівка, нині Тростянец. р-ну – 27.11.2002, м. Львів), українського прозаїка. Закінчив Тульчинський педагогічний технікум та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького. До 1941 р. вчителював, служив у війську. Учасник Другої світової війни. Після демобілізації працював у редакціях газет «Вінницька правда», «Закарпатська правда», журналу «Жовтень». У 60-70 рр. мешкав у Вінниці, згодом у Львові. Надрукував кілька десятків романів, повістей, збірок оповідань та поезій. Член СПУ з 1951 р.

Література:

Бортняк, А. Довга нива Миколи Тарновського / А. Бортняк // Вінниц. газ. – 1999. – 8 трав.

Подолинний, А.М. Тарновський Микола Юхимович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 337.

• 65 років від дня народження Григорія Микола-йовича Калетніка (02.05.1949, с. Клембівка Ямпіл. р-ну), економіста, доктора економічних наук (2009), професора (2010), члена-кореспондента УААН (2010), заслуженого економіста України, народного депутата України кількох скликань. Закінчив Українську сільськогосподарську академію (1971), Український університет харчових технологій (1998). Трудовий шлях розпочав у Ямпільському районі – на посаді головного інженера колгоспу с. Пороги. Протягом 1973-1990 рр. обіймав посади головного інже-нера Ямпільського райсільгоспуправління, керуючого районним об’єднанням «Сільгосптехніка», голови колгоспу с. Велика Кісниця, голови районного агропромислового об’єднання (РАПО). У 1992-1994 рр. – представник Президента України, голова державної адміністрації в Ямпільському районі. Далі продовжив роботу у Вінниці: генеральний директор науково-виробничої компанії «Еліта» (с. Агрономічне), директор Він-ницької державної дослідницької сільськогосподарської станції, генеральний директор Вінницького обласного державного союзу лікеро-горілчаної та спиртової промисловості «Поділляспирт». Г.М.Калетнік неодноразово обирався депутатом сільських, районних, обласної рад. Голова Вінницької обласної Ради і облас-ної державної адміністрації (1998-2005). Від березня 2010 р. – ректор Вінницького національного аграрного університету. Він – голова Всеукраїнської асоціації розробників біоенергетичної сировини, обладнання, біопалива та наукового розвитку біоенергетичного виробництва компанії «Укрбіоенерго». Має цілу низку запатентованих винаходів. Автор більш ніж 70 наукових робіт. Лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки (2012).

Література та інтернет-ресурс:

Калетник, Г. Григорий Калетник: «На базе аграрного университета мы создадим институт биомассы и биотоплива, возьмем под свое крыло целый завод, а еще построим в Виннице Дворец спорта» : [інтерв’ю] / Г.М. Калетник ; запис. И. Заикова-тый // Здоров’я. Події. Час. – 2013. – 17 квіт. – С. 9, 12 : портр.

Калетнік Григорій Миколайович [Електронний ресурс] : біогр. // Калетнік Григорій Миколайович : персон. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.kaletnik.com.ua/biografiya/ (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

3 60 років від дня народження Федора Васильовича Панчука (03.05.1954, с. Свердлівка Липовец. р-ну), художника, заслуженого діяча мистецтв України, директора Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського. Потяг до малювання у хлопця виявився ще в дитинстві. Після закінчення Вінницького педагогічного інституту ім. М.Остров-ського (1979) вчителював у сільській школі. Живопису навчався у Московському заочному народному університеті мистецтв. Згодом, працюючи у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, молодий художник вдосконалює свій талант, перемальовує роботи з фондів, а через рік переходить до Центру народної творчості. Ф.В.Панчук працює у жанрі сучасного народного живопису. З 1978 р. бере участь у республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. 1988 р. – перша персональна виставка живописних творів. Персональні виставки: Франція, кафедральний собор української громади в Парижі (1990), США (1993), Німеччина (1994), Туреччина (1995). Виставлявся в Україні – Українському Домі (1993), галереї «Славутич» (1994), Будинку архітекторів (1995), галереї Києво-Могилянської академії (1995) – всього понад сто міжнародних, загальнодержавних, регіональних виставок. Твори митця знаходяться в галереях та приватних зібраннях Австрії, Ватикану, США, Польщі, Німеччини, України, Ізраїлю. Твори «Вовки», «Заготівля дров», «Проводи» закуплені Національним художнім музеєм України. За картину «Сіно везуть» нагороджений золотою медаллю Московського оргкомітету Всесоюзної виставки (1982). Ф.Панчук працює як дослідник і мистецтвознавець традиційних подільських про-мислів, культурних джерел народу. Опублікував близько двохсот статей у журналах «Народне мистецтво», «Світлиця» та інших виданнях України. Митець майже 20 років очолював Вінницький обласний осередок Національної спілки майстрів народного мис-тецтва України. Нагороджений медалями, грамотами, подяками.

Література та інтернет-ресурс:

Сентемон, Н. Яскравий світ Федора Панчука : [про вінниц. худож. Ф.В. Панчука] / Н. Сентемон // Світлиця. – 2011. – № 3. – С. 29-34.

Шоп’як, Я.Б. Живописна палітра творів Федора Панчука [Електронний ресурс] / Я.Б. Шоп’як // Вінницький обласний художній музей : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://artmuseum.com.ua/gromadskarobota/185-2013-05-13-09-42-17.html (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

6 115 років тому народився Лев Борисович Кап-лан (06.05.1899, м. Могилів-Подільський – 19.05.1972, м. Київ), український художник-графік. 1929 р. закінчив Харківський художній інститут. У 1919-1920 рр. брав участь у «Вікнах УкрРОСТА». Автор фронтових замальовок (1941-1945). У 1953-1954 рр. виконав серію картин «Типи, що йдуть у минуле». 1960 р. ілюстрував збірку гумору «Україна сміється», пізніше малював агітплакати. Працював у сатиричних журналах «Червоний перець» (1927-1934), «Перець» (з 1943).

Література:

Гутник, Л.М. Каплан Лев Борисович / Л.М. Гутник // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2012. – Т. 12 : Кал-Киї. – С. 252 : іл. – Бібліогр. в кінці ст.

• 110 років від дня народження Юрія Костянти-новича Делімарського (06.05.1904, с. Краснопілка, нині Гайсин. р-ну – 02.06.1990, м. Київ), видатного вченого і організатора досліджень в галузі електрохімії, академіка АН України (з 1957), директора Інституту загальної та неорганічної хімії імені В.І.Вернадського АН УРСР (1960-1973), заслуженого діяча науки України (1974), лауреата Державної премії України, премії ім. Л.В.Писаржевського АН УРСР. Дитинство і юність провів у м. Бар, де здобув середню освіту в реальному училищі (1913-1920), потім, до 1922 р., навчався у механічній профшколі, якийсь час працював у Барських механічних майстернях. Педагогічну діяльність розпочав 1923 р. учителем сільської школи. Він – засновник вітчизняної наукової школи з фізичної хімії і електрохімії розплавлених солей, автор понад 800 робіт, в тому числі 21 монографії. Видатне відкриття Делімарським явища електролітичного перенесення металів з катода на анод відзначено золотою медаллю АН СРСР ім. Д.І.Менделєєва (1979). Кольорова і порошкова металургія, машинобудування, гальванотехніка, синтез напівпровідникових матеріалів – ось далеко не повний перелік галузей, де застосовується це наукове відкриття. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями. На школі № 4 у м. Бар, де він навчався у 1913-1922 рр., встановлено стелу з його барельєфом.

Література:

Йолтуховський, М. Юрій Костянтинович Делімарський – видатний барчанин / М. Йолтуховський // Барчани. – 2006. – 16 верес. – С. 5.

Фокіна, З.А. Делімарський Юрій Костянтинович / З.А. Фокіна // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 316 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

7 День народження Петра Ілліча Чайковського (07.05.1840, с-ще при Камсько-Вотківському з-ді Вятської губернії (нині м. Воткінськ, РФ) – 06.11.1893, м. Петербург, нині м. Санкт-Петербург, РФ), російського композитора-класика. На запрошення Н.Ф. фон Мекк упродовж 1878-1888 рр. жив і працював у її маєтку в містечку Браїлів, нині смт, та с. Сьомаки, тепер Жмеринського р-ну. Перебуваючи тут, він створив низку своїх безсмертних творів, зокрема «Орлеанська діва», Симфонію № 4, ряд романсів, серед яких – шедевр «Средь шумного бала» та ін. На вшанування пам’яті композитора та його меценатки Н.Ф. фон Мекк у Браїлові 1979 р. створено Музей. Починаючи з 1993 р., щорічно у травні на Вінниччині проводиться Міжнарод-ний музичний фестиваль ім. П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк.

Література:

Карпова, Т. Петро Чайковський і Поділля / Т. Карпова // Тези доп. 13-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. 6 верес. – Вінниця, 1994. – С. 32.

Рожкова, Э. «Воспоминание о дорогом месте» : [про перебув. комп. П.І. Чайковського у Браїлові] / Э. Рожкова // Вінницький альбом : літ.-худож. альм. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 352-368.

Гижко, Н.В. «Браїлівський» слід П.І. Чайковського / Н.В. Гижко // Перлини Вінниччини / Н.В. Гижко. – Вінниця, 2007. – С. 125-134.

Зонова, І. Там, де народжувались мелодії Чайковського... : XІ Міжнар. муз. фест. ім. П.І. Чайковського і Н.Ф. фон Мекк завер-шився двадцятими «Браїлів. муз. зустрічами» / І. Зонова // 33-й канал. – 2013. – 29 трав. – С. 18 : фото.

8 275 років від дня народження Станіслава Трембецького (08.05.1739, Ястребніки (Сандомирські) Поль-ща – 12.07.1812, м. Тульчин), польського поета, перекладача. Народившись у Польщі, з 1802 р. проживав у Гранові (нині Гайсин. р-ну). Протягом 1804-1812 рр. мешкав у маєтку Потоць-ких у Тульчині. Тут він написав найвідоміший свій твір – поему «Софіївка» (1806), у якому йдеться про знаменитий уманський парк та його власників Потоцьких. Її переклав К.Рилєєв (1821), А.Міцкевич написав до неї коментарі (1822).

Література:

Подолинний, А.М. Трембецький Станіслав / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов.– Вінниця, 2001. – С. 345.

Колесник, В. Трембецький (Trembecki, Trebecki) Станіслав / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 781-784 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

• 60 років з часу створення (08.05.1954) Джуринського машинобудівного заводу (Шаргородський р-н). Спочатку це були ремонтно-механічні майстерні з ремонту і виготовлення нестандартного обладнання для цукрових заводів. Згодом їх було перетворено на машинобудівний завод: реконструювали існуючі цехи, збудували приміщення ливарного та механічного цехів, освоїли нові вироби і впровадили прогресивні технології литва. Очолив підприємство І.Д.Шмагайло, а пізніше – В.М.Шпортко. Незважаючи на труднощі 90-х рр., завод зберіг виробничі потужності й кадровий потенціал. Тут відбулася реконструкція ливарної дільниці, на повну потужність запрацювала електропіч із виплавки литва ДСП-1,5, поліпшилися умови праці робітників. Сьогодні економічна спрямованість підприємства – виробництво машин та устаткування для переробки сільгосппродуктів. Виробляє сільськогосподарське устаткування, котли бойлерні, насоси для рідин; машини для переробки цукрового буряка, обробки кормових культур, очисники для оброблювальної промисловості. З 1996 р. підприємство має назву – Відкрите акціонерне товариство «Джуринський машинобудівний завод».

Література:

Купчишин, М. З історії Джуринського машинобудівного заводу / М. Купчишин, А. Мичак // Шаргородщина: сторінки історії / М. Купчишин, А. Мичак. – К., 2002. – С. 301-302.

10 65 років від дня народження Олександра Петро-вича Реєнта (10.05.1949, с. Дяківці Літин. р-ну), історика, доктора історичних наук (1994), професора (1998), заслуженого діяча науки і техніки України (1997). Закінчив Київський державний педагогічний інститут імені О.М.Горького (1975). 1974-1977 рр. – на комсомольській роботі. З 1980 р. пройшов шлях від молодшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР до заступ-ника директора Інституту історії НАН України з наукової роботи (1996), а з 1999 р. – завідувач відділу історії НАН України XIX – поч. XX ст. О.П.Реєнт був головою Експертної ради ВАК України з історичних наук (1997-2001), членом Державної атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України (2004-2009), членом президії ВАК України (2009-2011). Він активно працює в редакційних радах і редколегіях наукових періодичних видань та збірників «Український історичний журнал», «Проблеми історії України XIX – поч. ХХ ст.», «Історичний журнал», «Ucrainica Polonica», «Історія України: маловідомі імена, події, факти», «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики», «Український історичний збірник», «Книга Пам’яті України» та ін. Автор понад 600 наукових публікацій, у т. ч. близько 40 індивідуальних і колективних монографій, енциклопедично-довідкових видань, 10 підручників та посібників. З 2012 р. очолює Національну Спілку краєзнавців України. Член НСЖУ. Наш земляк – лауреат премії ім. М.І.Костомарова НАН України (1997), Державної премії України в галузі науки і техніки (2001). Має почесні звання, зокрема «Зірка української журналістики», та нагороди.

Література та інтернет-ресурс:

Гальчак, С. Реєнт Олександр Петрович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 662-664.

Реєнт Олександр Петрович [Електронний ресурс] // Вікі-педія : вільна енциклопедія. – Електрон. текст. дані. – URL : http://uk.wikipedia.org/wiki/ (дата звернення : 21.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

12 95 років тому народився Зиновій Мануйлович Грузман (12.05.1919, с. Степанівка, нині Лугин. р-ну Житомир. обл. – 12.01.1999, м. Вінниця), літературознавець, педагог, кандидат філологічних наук (1959). По закінченні Київського державного університету, з 1947 р. працював у Вінницькому педагогічному інституті. Автор понад 90 наукових публікацій, присвячених переважно дослідженню творчості П.Тичини, ряд робіт присвятив Т.Шевченку, М.Бажану, Л.Левицькому та ін. З.Грузман – співавтор історичного нарису «Вінницький державний педагогічний інститут» (Вінниця, 1992), виступав також як літературний критик. З 1998 р. З.М.Грузман – професор Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

Література:

Хоменко, Б.В. Грузман Зиновій Мануйлович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 89.

14 105 років від дня народження Микити Яковича Діброви (14.05.1909, с. Голубече Крижопіл. р-ну – 29.01.2005, с. Красносілка Крижопіл. р-ну), хлібороба, Героя Соціалістичної Праці, багаторазового учасника виставок досягнень народного господарства, депутата Крижопільської районної ради кількох скликань. Учасник Фінської (1939-1940 pp.) та Другої світової воєн, отримав тяжке поранення, несумісне з подальшою службою в армії. Одразу ж після визволення району піднімав колгоспи в селах Голубече, Кісниця. Але вповні його талант організатора сільськогосподарського виробництва розкрився на посаді голови колгоспу ім. К.Маркса с. Красносілка Крижопільського району, який він очолював у 1950-1985 рр. М.Я.Діброва – кавалер найвищих державних відзнак, делегат декількох партійних з’їздів та Всесоюзного форуму колгоспників.

Література:

Шкляр, В.М. Під ключем журавлиним : докум. повість / В.М. Шкляр. – К.: Веселка, 1985. – 136 с.

Байда, С. Про хлібороба і людину : [до 100-річчя від дня народж. М. Діброви] / С. Байда // Сіл. новини. – 2009. – 19 трав. – С. 1.

• 70 років від дня народження Миколи Павловича Греська (14.05.1944, с. Липівка Томашпіл р-ну), важкоатлета, майстра спорту (1969), майстра спорту міжнародного класу (1975), судді міжнародної категорії (2004). У 1977 р. закінчив Сімферопольський університет (1977). Виступав за команди спортивних товариств «Динамо», «Спартак», Збройних Сил України.

Література:

Драга В.В. Гресько Микола Павлович / В.В. Драга // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 403 : портр.

15 175 років від дня народження Тадеуша Грохоль-ського (15.05.1839, с. П’ятничани Вінниц. повіту (нині в межах Вінниці – 29.07.1913 с. Стрижавка Вінниц. р-ну), польського живописця, графіка, громадського діяча (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 65 років від дня народження Миколи Васильо-вича Джиги (15.05.1949, с. Ярове Шаргород. р-ну), генерал-полковника міліції, кандидата юридичних наук (2002), політичного діяча, народного депутата (з 2006). У 15 років розпочав свою трудову діяльність на різних робочих місцях.

1971 р., після строкової військової служби, вступив до Саратов-ської спеціальної середньої школи міліції МВС СРСР. 1976 р. закінчив Академію МВС СРСР за фахом «правознавець». Прой-шов трудовий шлях від слідчого до першого заступника міністра внутрішніх справ України – начальника Головного управління боротьби з організованою злочинністю (1998-2000). З грудня 2002 р. – начальник Національного бюро Інтерполу в Україні. 2003 р. призначений заступником Голови – начальником Слідчого управління податкової міліції Державної податкової адміністра-ції України. 2004-2006 рр. – ректор Київського юридичного інституту МВС України. З 2010 до 2012 рр. – голова Вінницької обласної державної адміністрації. Має ряд державних нагород.

Література та інтернет-ресурс:

Джига, Н.В. Николай Джига : [губернатор Вінниччини охарактеризував основні напрямки роботи влади та перспек-тиви їх розвитку] / Н.В. Джига ; запис. И. Заиковатый // Вінниц. реалії. – 2010. – С. 8-9 : портр. – 15 груд.

Горбанський, П. Микола Джига б’є рекорди : [голова Він-ниц. облдержадмін. відзвітував про перший рік на посаді] / П. Горбанський // RIA. – 2011. – 15 черв. – С. 6.

Джига, М.В. Микола Джига: «Мені не соромно за те, що зроблено» : [інтерв’ю про соц.-екон. пробл., підсумки та майбут. перспективи Вінниц. обл.] / М.В. Джига // Вінниччина. – 2012. – 31 серп. – С. 3 : фото.

Джига Микола Васильович [Електронний ресурс] : біографія // Енциклопедія «Впливові Люди України». – Електрон. текст. дані. – URL : http://vip-ua.org.ua/menu/person.html?pID=146 (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

16 60 років від дня народження Тетяни Василів-ни Яковенко (16.05.1954, с. Соболівка Теплиц. р-ну), літературознавця, кандидата філологічних наук, поетеси, громадського діяча, заслуженого працівника культури України (2004). Вищу освіту здобула у Вінницькому педагогічному інсти-туті ім. М.Островського (1977). Опісля була на комсомольській роботі (1977-1982), з 1983 р. викладала у рідному інституті. Друкуватися почала з 1963 р. Авторка низки поетичних збірок. За останнє десятиріччя побачили світ видання: «Книги псалмів» (2003), «Пісня над піснями» (2004), «Книга Екклезіястова» (2005), «Книга пророка Даниїла в художньому переспіві Тетяни Яковенко» (2008), «Живий вогонь» (2009), «Небесний сад» (2012), у співавторстві з О.Вітенко – збірник віршів для дітей «Жнива-рик» (2012) та ін., навчально-методичних посібників «Літературне краєзнавство» (2011), «Історія української літератури (кінець ХХ – початок ХХІ ст.)» (2011), ряду наукових досліджень з питань перекладу та сучасного літературознавства. Т.Яковенко – член СПУ (1988), голова Вінницької обласної літературно-мистецької краєзнавчої організації «Велика рідня». Творчість поетеси поцінована багатьма літературними та літературно-мистецькими преміями: Обласна молодіжна ім. Миколи Трублаїні (1978), всеукраїнських ім. Михайла Коцюбинського (2002), Євгена Гуцала (2004), «Благовіст» (2004), ім. Івана Огієнка (2008), ім. Михайла Стельмаха (2008), ім. Марка Вовчка (2008), міжнародної – ім. Івана Кошелівця (2008) та ін.

Література та інтернет-ресурс:

Тендітний всесвіт слова Тетяни Яковенко : до 55-річчя від дня народж. : бібліогр. покажч. / уклад.: Т.П. Кристофорова, Г.М. Слотюк ; ред. М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., 2009. – 64 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2009/Jakovenko (дата звернення : 15.05.13), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

17 20 років від дня заснування (17.05.1994) промис-лового підприємства – фірми «МЕД». Її організатор та генераль-ний директор – Володимир Іванович Маринчук. Основні напрями діяльності фірми: власне виробництво виробів із пластмаси, виробництво поліетиленових пакетів та виробів із поліетиленової плівки, швейне виробництво, професійний студійний звукозапис, продаж ліцензійних CD, DVD, MP3, комп’ютерних ігор PC, PS 2, Xbox, надання поліграфічних послуг на базі власної друкарні, виготовлення корпусних меблів, обробка деревини та виготовлення виробів із дерева, туристична сфера (мережа садиб «Родинне гніздо») та сувенірна продукція. Усі виробничі ділянки оснащені сучасним високотехнологічним обладнанням, яке не тільки дозволяє виготовляти якісну продукцію, але й виконувати широкий спектр послуг. Фірма «МЕД» неодноразово здобувала перемогу у конкурсі «Бізнес-еліта Поділля», має нагороди регіональних та Всеукраїнських конкурсів. Керівництво фірми займається меценатською та спонсорською діяльністю.

Література та інтернет-ресурс:

Бізнес-еліта Поділля : VІІ Регіональний конкурс / уклад.: О.А. Крутоус, О.В. Жданова, О.О. Ковальчук. – Вінниця, 2010. – С. 121 : кол. іл.

Про компанію [Електронний ресурс] // Фирма «МЕД» : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://med-plast.com.ua/ua/firma_med_de/ (дата звернення : 04.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

18 65 років від дня народження Сергія Івановича Кокряцького (18.05.1949, м. Вінниця – 31.08.1993, там само), педагога, природоохоронця, краєзнавця. Закінчив Вінницький педагогічний інститут ім. М.Островського та вінницький політехнічний інститут. Ініціатор створення громадської природоохоронної та краєзнавчої експедиції Поділля. Починаючи з 1984 p., він активно досліджував пам’ятки природи та історії Вінниччини, широко висвітлюючи результати досліджень у засобах масової інформації. Автор історико-краєзнавчих розвідок, що стосуються скіфського періоду, вірувань ранніх слов’ян.

Література:

Гальчак, С. Кокряцький Сергій Іванович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 555.

Кокряцький, С. Твердиня духу подільського: з історії Лядов. скел. монастиря – до його 1000-ліття / С. Кокряцький // Вінниц. край. – 2012. – № 4. – С. 130-139 : фото.

• 60 років тому народився Микола Іванович Слободянюк (18.05.1954, с. Тростянець Ямпіл. р-ну), вчитель-методист, кандидат педагогічних наук (2004), відмінник освіти України (1999), депутат обласної Ради VI скликання. Закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту ім. М.Островського. З 20 років – на учительській ниві, пройшовши всю ієрархію освітянських посад: учитель, заступник директора, директор школи. 1994-2012 рр. – начальник відділу освіти Шаргородської РДА. З 13 січня 2012 р. – голова Шаргородської районної державної адміністрації. З 2008 р. – на громадських засадах – заступник директора Всеукраїнського центру Гуманної Педагогіки. Автор поетичної збірки «...У буднях сірих днів мажорний звук» (2008). Нагороджений орденом Данила Галицького (2008).

Література:

Слободянюк, М. Освіта Шаргородщини на шляху розвитку / М. Слободянюк // Сл. педагога. – 2007. – Листоп. (№ 11). – С. 1-2.

Катеринич, А. «Сприймаю своє призначення як важку ношу» : [сказав голова Шаргород. РДА М.І. Слободянюк] / А. Катеринич // Вінниччина. – 2012. – 18 січ. – С. 3.

Микола Іванович Слободянюк – голова районної державної адміністрації // Шаргородщина. – 2012. – 20 січ.

19 125 років від дня народження Миколи Євшана (справж. Микола Йосипович Федюшко (19.05.1889, містечко Войничів, нині смт Калус. р-ну Івано-Франків. обл. – 23.11.1919, м. Вінниця), українського літературознавця, публіциста, перекладача. Навчався у Станіславській гімназії (нині Івано-Франківськ), Львівському та Віденському університетах. Друку-ватися почав з 1907 р. Особливу увагу критика привертала творчість Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, О.Кобилян-ської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Брав участь у Першій світовій війні. Останній період життя пов'язаний із Вінниччи-ною. Помер від тифу та похований у Вінниці, в братській могилі, встигнувши перед цим виступити перед вояками, з нагоди річниці проголошення ЗУНР, зі знаменитою промовою «Великі роковини України» (01.11.1919). Наступного року вона була надрукована у Вінниці та Відні; передрукована в журналі «Дзвін» (1993, № 10, 12).

Література:

Юсип, Д.Я. Євшан Микола / Д.Я. Юсип // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9 : Е-Ж. – С. 357. – Бібліогр. в кінці ст.

Подолинний, А.М. Євшан Микола / А.М. Подолинний // Подолинний, А.М. Тарас Шевченко і Вінниччина : імен. слов. : до 200-річчя від дня народж. Т. Шевченко / А.М. Подолинний ; відп. за вип. Н.І. Морозова ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця : Едельвейс і К, 2012. – С. 28-29.

• 95 років від дня народження Володимира Олек-сійовича Єгоровича (19.05.1919, смт Сутиски Тиврів. р-ну – 27.04.1953, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1946). До війни закінчив два курси Вінницького будівельного технікуму, Вінницький аероклуб і Одеську авіаційну школу. 1939 р. призваний до лав Червоної Армії. Учасник Великої Вітчизняної війни з квітня 1943 р. Воював на Північно-Кавказькому, 4-му Українському, 1-му та 3-му Білоруських фронтах. За 248 успіш-них бойових вильотів, участь у 71-му повітряному бою і особисто ним збитих 22 ворожих літаки В.О.Єгоровича було представлено до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжив службу в Радянській Армії. З 1949 р. був начальником льотної частини аероклубу ДТСААФ Запорізької області. Загинув при виконанні службових обов’язків. Має ряд бойових нагород.

Література:

Тамтура, А. Герой Радянського Союзу Єгорович Володи-мир Олексійович / А. Тамтура // Історія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 393-394 : іл.

20 215 років тому народився Оноре де Бальзак (1799-1850), французький письменник-класик. Його доля тісно пов’язана з подолянкою – графинею Евеліною Ганською. Він двічі приїжджав на Україну, перебував у її маєтку в с. Верхівня з 13 вересня 1847 р. по 2 лютого 1848 р. і з 29 вересня 1848 по

25 квітня 1850 р. Тут письменник працював над другою частиною твору «Золотий бік сучасної історії» та ін. У березні 1850 р. відбулося вінчання Бальзака з Е.Ганською. У цьому ж році вони здійснили подорож до Немирова. Історичний роман «Шуани» Бальзака переклала українською мовою Т.М.Воронович, яка народилася в смт Піщанка на Вінниччині.

Література:

Телефус, Т. Подільська жінка у долі Оноре де Бальзака [Евеліна Ганська] / Т. Телефус // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та іст.-краєзн. альм. – Вінниця, 2000. – С. 50-56.

Страшний, В. Анатомія одного кохання / В. Страшний // Ранений птах болю не чує : публікац. різних років / В. Страш-ний. – Вінниця, 2002. – С. 79-82.

Оноре де Бальзак та його «Північна Зоря» Евеліна Ганська // Вінничанка. – 2013. – № 7. – С. 25 : кол. фото.

22 135 років тому народився Симон Васильович Петлюра (22.05.1879, м. Полтава – 25.05.1926, м. Париж, Франція), український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських Збройних Сил, Головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР. Неодноразово перебував у Вінниці. Уперше – наприкінці листопада 1918, коли тут Директорія розпочала свою державну діяльність. Вдруге – з лютого до середини березня 1919 р., коли перед лицем більшовицької загрози Директорія і її уряд перебралися з Києва у Вінницю. Під час воєнних дій ще декілька разів відвідував Вінницю, Жмеринку та ін. міста і села області, зокрема у 1920 р. йому було влаштовано у Вінниці урочисту зустріч. Науковці доводять, що саме в період перебування у Вінниці Директорії на чолі з Симоном Петлюрою була проведена титанічна праця її урядів, спрямована на захист української державності, встановлення дипломатичних відносин з іншими державами світу. Великі зусилля були спрямовані на зміцнення армії, її боєздатності й організації воєнних дій. Приділялася увага розвиткові освіти, культури, вирішенню земельного та національного питання.

Література:

Завальнюк, К. Симон Петлюра – воїн духу та честі : [про діяча визвольн. руху в Україні, в т.ч. про його перебув. у Вінниці] / К. Завальнюк // Вінниц. газ. – 2004. – 27 трав. – С. 6.

Марущак, М.Й. Симон Петлюра. Вінницький період / М. Марущак. – Вінниця : Нова Кн., 2009. – 36 с. : іл. – Бібліогр.: с. 33-35.

Філін, О. Коли Вінниця була столицею... : [про уряд Дирек-торії у Вінниці на чолі з С. Петлюрою] / О. Філін // Независим. курьер. – 2012. – 21 берез. – С. 33 : фото.

Винница – столица Украины : [про діяльн. С. Петлюри у Вінниці] // Независим. курьер. – 2012. – 28 листоп. – С. 4 : фото.

24 День народження Михайла Панасовича Стель-маха (24.05.1912, с. Дяківці, нині Літин. р-ну – 27.09.1983, м. Київ), українського письменника, громадського діяча, Героя Соціалістичної Праці (1972), лауреата кількох державних премій. Закінчив Вінницький інститут соціального виховання (1932). Учителював на Вінниччині та Київщині. Учасник Другої світової війни. З кінця 1945 р. працював науковим співробітником в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Академік АН УРСР (1978). Член СПУ з 1940 р. У с. Дяківці Літинського р-ну 1989 р. відкрито бібліотеку-музей його імені. Щорічно проводяться літературно-мистецькі свята і дні пам’яті Михай-ла та Ярослава (сина) Стельмахів. Засновано літературну премію імені Михайла Стельмаха (2006).

Література:

Світ правди і краси Михайла Стельмаха : до 100-річчя від дня народж. : біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімі-рязєва ; уклад.: О.І. Кізян, Т.В. Котуз ; ред.: М.Г. Спиця [та ін.] ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця, 2012. – 104 с. – (Наші видатні земляки).

• 95 років від дня народження Сергія Наумовича Сиротюка (24.05.1919, с. Уланів Хмільниц. р-ну – 29.01.1982, [Кишинев, Молдова]), Героя Радянського Союзу (1945). Працював друкарем на Одеській поліграфічній фабриці № 6. У Червоній Армії – з 1940 р. У боях з гітлерівськими загарбниками – з червня 1941 р. Воював на Калінінському, Воронезькому, 1-му, 2-му та 4-му Українських фронтах. 1943 р. закінчив кулеметне училище. Відзначився у боях за угорську столицю. Після війни продовжив службу в Радянській Армії. 1949 р. закінчив Військову академію ім. М.В.Фрунзе. Був на викладацькій роботі. В запас звільнився у званні полковника 1974 р. Жив у Кишиневі. Нагороджений бойовими орденами та медалями.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Сиротюк Сергій Наумович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 178 : портр.

25 110 років тому народився Юрій Іванович Назаренко (25.05.1904, м. Конотоп, нині Сум. обл. – 21.01.1991, м. Київ), український літературознавець, перекладач, громад-ський діяч. Протягом 1929-1934 рр. працював і навчався у Він-ниці. Пізніше сприяв організації літературно-мистецьких музеїв на Вінниччині.

Література:

Подолинний, А.М. Назаренко Юрій Іванович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 234.

28 60 років від дня народження Геннадія Никифо-ровича Муращенка (28.05.1954, с. Рівне Херсон. обл.), музиканта, заслуженого діяча мистецтв України. Закінчив Херсонське музичне училище (1977), Одеську консерваторію ім. А.В.Нежданової (1982). З 1982 р. працював у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича на посаді викладача відділу народних інструментів. З 1998 р. керує оркестром народних інструментів, який у 2007 р. став лауреатом І Всеукраїнського конкурсу ім. А.Онуфрієнка (м. Дрогобич), брав участь у творчих звітах Вінницької області у Києві. 2009 р. став переможцем обласного конкурсу «Людина року» у номінації «Діяч культури і мистецтва».

Література:

Оркестр, яким пишається Поділля // Вінниччина. – 2009. – 2 жовт. – С. 5.

Римаренко, Н. Народні музики / Н. Римаренко // Світлиця. – 2012. – № 3. – С. 11-14.

30 День народження Федора Григоровича Вереща-гіна (17(30?).05.1910, м. Миколаїв – 21.05.1996, м. Вінниця), українського режисера, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1957), народного артиста СРСР (1977), фундатора вінницького театру ім. М.Садовського. Закінчив 1941 р. Київський інститут теат-рального мистецтва. У 1948-1986 рр. – головний режисер Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Садов-ського. За свою, майже 40-річну діяльність у Вінницькому театрі, здійснив на його сцені постановку понад 130 вистав, серед яких – спектаклі «Перевертень» О.Кіцберга, «Весна», «Веселка» і «Мертвий бог» М.Зарудного, «Поема про любов» Г.Мусрепова, «Люди не ангели» І.Стаднюка, «Кавказьке крейдяне коло» Б.Брехта, «Третя патетична» М.Погодіна та багато інших відзначено дипломами всесоюзних та республіканських фестивалів драматичного мистецтва. Він – почесний громадя-нин м. Вінниця. На фасаді Обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського, на вшанування пам’яті митця, встановлено меморіальну дошку. Поруч пролягає вулиця його імені.

Література:

Совко, В. Справді народний : [про голов. реж. Вінниц. муз.-драм. театру ім. М. Садовського Ф.Г. Верещагіна] / В. Совко // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та іст.-краєзн. альм. – Вінниця, 2000. – С. 355-360.

Фицайло, С. Режисер, який створив театр / С. Фицайло // Вінниц. край. – 2004. – № 1. – С. 131-137.

Верещагін Федір Григорович // Независим. курьер. – 2010. – 8 верес. – С. 28.

• 65 років тому народився Олександр Володими-рович Кащенко (30.05.1949, с. Веселівка Теплиц. р-ну), архітек-тор, кандидат технічних наук (1985), професор (2005), дійсний член Української академії архітектури (2007), почесний професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. 1973 р. закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (нині Національний університет будівництва і архітектури), відтоді з перервою там і працює: з 1987 р. – декан архітектурного факультету, водночас від 1997 р. – завідувач кафедри рисунка та живопису. Пройшов стажування у Гентському університеті (Бельгія). Протягом 1978-1980 рр. – викладач університету Лас-Вільяс (м. Санта-Клара, Куба). Напрям його наукової діяльності – теорія зображень і формоутворень в архітектурі. Автор понад 70 наукових і науково-методичних праць, серед яких – монографія «Природа-геометрія-архітектура», підручники і посібники з нарисної геометрії, основ образотворчого мистецтва. Автор альбому художніх робіт «Подорож» (К., 2004).

Література та інтернет-ресурс:

Михайленко, В.Є. Кащенко Олександр Володимирович / В.Є. Михайленко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2012. – Т. 12 : Кал-Киї. – С. 528 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Кащенко Олександр Володимирович [Електронний ресурс] // Інтернет-проект Енциклопедія «Хто є хто в Україні». – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.who-is-who.ua/main/bookmaket/knuba/15/39.html (дата звернення : 07.05.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

Цього місяця виповнюється:

• 155 років з часу заснування (1859) у Вінниці ВАТ «Керамік». Майже століття після свого заснування цегельний завод працював лише у літній період, тому що цеглу виготовляли ручним способом. Сьогодні вінницький завод із виробництва керамічної цегли ВКЗ «Керамік» – підприємство, оснащене найсучаснішою технікою, виробляє продукцію за світовими стандартами якості – керамічну цеглу найбільш популярних і затребуваних марок – М-75, М-100 і М-125. Повнотіла цегла має високі показники міцності і користується попитом на всій території України. Завдяки сучасному менеджменту, завод має відмінну систему управління. Нині ВКЗ «Керамік»

Тадеуш (Тадеуш Пжемислав Міхал) Ґрохoльський –

польський живописець і графік, громадський діяч

До 175-річчя від дня народження

(15.05.1839-29.07.1913)*

Тадеуш Ґрохольський (Tadeusz Grocholski) походив із давнього шляхетського роду герба Сирокомля (Syrokomla), гніздом якого були Ґрохоліце Сандомирського воєводства. Іншим родовим маєтком був Ґрабув, і тому деякі Ґрохольські писалися «з Ґрохоліц», а деякі – «з Ґрабува». На Поділлі з’явилися перед 1637 р., адже під тим роком представники роду вже згадуються в кам’янецьких земських актах як власники Микитинців Подільського воєводства. Підвалини майнової потужності роду заклав прапрадід Тадеуша Міхал Анджей (5.03.1705-1768), ротмістр панцирної хоругви (1752), брацлавський чесник (1736), земський суддя Брацлавського воєводства (1744), який початково не володів жодним земельним маєтком. Уміло управляючи маєтками дружини, багатої брацлавської дідички Анни з Радзімінських, він значно їх примножив і залишив у спадок дітям 32 села, 2 містечка та 3 двори (у Львові, Дубні та Вінниці).

Тадеуш був правнуком Марціна (1727-1807, Львів), брацлавського каштеляна (1774) і воєводи (1790), і Цецилії з Холоневських, онуком Міхала (1765-1833), ротмістра національної кавалерії (1789), звенигородського старости (1790), і Марії зі Слізнів, сином Генрика (1802-1866), випускника фізико-математичного факультету Віленського університету, багатого землевласника, і Ксавери із Бжозовських (1807-1872), патріотичної діячки й мемуристки. Мав брата Станіслава (1835, П’ятничани – 1907, Мюнхен), відомого на Поділлі громадського діяча, одруженого з Вандою із Замойських (1846-1922), і сестер Марію (1833-1928), заміжню за Вітольдом Чарториським, яка після смерті чоловіка вступила до католицького ордену кармеліток босих під ім’ям Марії Ксавери від Ісуса, та Гелену (1845-1922), заміжню за Яном Бжозовським.

Тадеуш Ґрохольський народився 3 (15) травня 1839 р. у родовому маєтку в с. П’ятничани Вінницького повіту (нині мікрорайон Вінниці). Закінчив школу юнкерів у Петербурзі (1859) і став поручиком кінної гвардії. Звільнений зі служби, виїхав 1860 р. на малярські студії до Парижа, де навчався у відомого портретиста Л.Бонна. Восени того ж року із сестрою Марією малював краєвиди моря й портретні ескізи в Біарріці. Потім вони здійснили подорож до Іспанії. Крім того, Тадеуш відвідав Рим, Мюнхен, Відень і врешті Краків, де зблизився з відомими польськими художниками Я.Матейком і Ю.Коссаком. У навчанні з ним товаришував талановитий юнак, селянин із с. Соколівка, маєтку його родича З.Бжозовського, І.Соколенко, згодом відомий як портретист Ян Засідатель. Ґрохольський щиро ним заопікувався і впровадив до майстерень відомих живописців. Ті подорожі так сформували обох дебютантів, що, повернувшись до Парижа, обидва отримали похвалу Бонна. Тадеуш також підтримував фінансово свого друга К.Похвальського в його початкових малярських студіях.

У травні 1861 р. Тадеуш Ґрохольський повернувся додому. 1864 р. він приєднався до батька в Одесі, де перебував з перервами майже 6 років. Разом із сестрою Марією подорожував по Єгипту й Туреччині, відвідав Бейрут. Відтак замешкав у своїх подільських маєтностях. За умовами родинного поділу батьківського спадку (1892), на його частку припали села Княж-піль, Княже, Косниця, Антонівка, Мала Тарнавка (Тернівка), Каєтанівка й Андріяшівка Ямпільського повіту, Губча, Партинці й Купина Заславського повіту. 1880 р. він набув у Вінницькому повіті Стрижавський ключ (Стрижавка, Слобідка-Стрижавська, Лаврівка, Дубова й Переорки), родовий маєток Ґрохольських, що опинився під загрозою продажу в чужі руки після смерті Міколая Ґрохольського. Власник маєтку Ю.Моравський (онук останнього), який мешкав за кордоном, спершу виписав йому довіреність на управління маєтком (завірену в Департаменті внутрішніх зносин Міністерства іноземних справ у травні 1879 р.). За тодішнми законами, купити маєток міг тільки росіянин, але Тадеуш Ґрохольський сплатив усі борги, якими був обтяжений маєток, забезпечивши вкладений капітал застав-ною угодою та 16-річним орендним контрактом, що фактично і було купівлею. Крім того, він орендував у сестри Моравського Марії с. Сальник того ж повіту (1880-1888), а між 1905 і 1911 рр. набув с. Ізабелівка Брацлавського повіту. У сс. Переорки і Княже мав винокурні.

Стрижавський маєток на момент купівлі був у жалюгідному стані – як господарство, так і палац, який царський уряд винаймав під шпиталь для полонених, котрі прибували з російсько-турецької війни. Невдовзі у Стрижавці виник турець-кий цвинтар, турботами Т.Ґрохольського відокремлений глибо-ким ровом, обсаджений деревами та прикрашений пам’ятником з білого мармуру з відповідним турецьким написом, увінчаним півмісяцем із зіркою. Султан Абдул-Гамід ІІ, довідавшись про це, прислав йому орден Меджидіє І ст. зі стрічкою. Відбудовуючи стрижавський палац і господарство, Тадеуш мусив одночасно боротися як із попереднім власником, який почав вимагати доплати, так і з російськими чиновниками, що намагалися забрати маєток. Перемогти у цій боротьбі допомогло йому клопотання перед царем через друга молодих літ, російського міністра, барона В.Фредерікса.

Багато часу Тадеуш Ґрохольський присвячував і громад-ській діяльності. Разом із братом Станіславом він заснував у Вінниці 1880 р. Перше позичково-ощадне товариство (т. зв. Селянський банк). Тадеуш також був віце-головою вінницької філії Подільського сільськогосподарського синдикату. Він брав участь у з’їзді поміщиків Подільської губернії 28-31серпня 1896 р. (за ст. ст.) у Проскурові, на якому було засноване Поділь-ське товариство сільського господарства і сільськогосподарської промисловості (далі ПТСГ), і був обраний членом ради з’їзду. Активно діяв у цій організації, зокрема як товариш голови (1898-1908) і скарбник (1898-1905). Протягом 1908-1909 рр. виконував обов’язки попечителя практичної школи садівництва і сільського господарства у с. Гуменне Вінницького повіту, заснованої ПТСГ. За багаторічну плідну працю Тадеуш Ґро-хольський був обраний 1908 р. почесним членом ПТСГ. Кілька разів обирався присяжним засідателем у Вінницькому повіті. Легітимувався (тобто доводив своє дворянське походження) він разом із братом Станіславом 1881 р. у Подільській губернії та отримав підтвердження графського титулу.

Творча спадщина Тадеуша Ґрохольського охоплює релігій-ні полотна (зокрема для Стрижавського костьолу він написав картину «Христос»), автопортрет, портрети Р.А.Санґушка (1875 р.), В.Чарториського, А.Руссановського, Зофії з Ґрохоль-ських Красіцької (1911), Міколая Ґрохольського, брата Станісла-ва, сестри Гелени, дружини, місцевих селян (зокрема «Варварка», «Катерина Панька», «Параска», «Дівчина в народному одязі» (усі 1871 р.), «Українка», «Селянка», «Подолянка», «Русинка») та ін. Він копіював шедеври європейського малярства, зокрема «Матір Божу Скорботну» Тиціана, «Св. Йоана» Мурільйо (під час перебування в Іспанії), «Христоса» Бонна (4 картини на блясі були розміщені на хрестах, установлених у сс. Стрижавці, Княжому й Купині).

Багато часу присвятив оформленню родинної каплиці-мавзолею поблизу с. Стрижавка, за власним ескізом замовив для неї вівтар в Одесі. Розписував стіни у т. зв. «гербовій» кімнаті п’ятничанського палацу брата Станіслава. У Ґолухуві Плєшевського повіту Т.Ґрохольський разом із І.Дзялинською прикрасив арабськими написами одне з приміщень замку та малював фрески. Близько 1874 р. разом із сестрою Марією розмалював вітраж Матері Божої Ченстоховської в Познанському кляшторі кармеліток босих.

Брав участь 1881-1901 рр. у виставках Товариства мистец-тва в Кракові, а на виставці польського малярства у Львові 1894 р. отримав срібну медаль. Експонував свої твори також у Парижі й Варшаві (у Товаристві сприяння мистецтву).

Помер Тадеуш Ґрохольський 16(29).07.1913 р. у с. Стрижавка. Похований у родинній каплиці-мавзолеї поблизу Стрижавки (над р. Південним Бугом). У Державному архіві Вінницької області зберігаються листи Т.Ґрохольського до членів його родини. Він був одружений (шлюб 30.08.1886 р. у Варшаві) із гр. Зофією Замойською (1865 (1866?)-1957), донькою графа Станіслава та графині Ружі з Потоцьких, з якою мав дітей: Тадеуша (22.05.1887-6.07.1920), випускника Олександрівського ліцею в Петербурзі (1908 р.), члена ПТСГ (з 1914 р. його скарбника), члена Союзу власників-поляків Подільської губернії та члена-засновника Кооперативного товариства на вірі при Союзі власників-поляків Подільської губернії (т. зв. «Полькоподоль», статут затверджений 28.09.1918 р.), одруженого із Зофією Руссановською; Реміґіуша (22.08(03.09).1888, Стрижавка-17.03.1965, Канни), військового діяча в незалежній Польщі, одруженого з Барбарою з Четвертинських; Зофію (6.10.1889-8.08.1969, Краків), заміжню за графом Ксавери Красіцьким; Міхала (17(29).10.1891, Стрижавка-18.01.1924, Плянта), одруженого з Марією Юзефою з Четвертинських; Анну (06(18).10.1892, Стрижавка-?); Станіслава (25.06(7.07).1894, Стрижавка-12(24).01.1895, там же); Генрика (17.03.1896-1931); Ксавера (1 (14).11.1903, Стрижавка-1947, Варшава), одруженого з Катажиною зі Станґєрських, випускника Торговельної академії в Антверпені та юридичного факультету Брюссельського університету, учасника Варшавського повстання (1944), від 1945 р. члена підпільної організації «Wolność i Niezawisłość» («Свобода і незалежність»), заарештованого 14.11.1946 р. за звинуваченням у приналежності до неї та в шпигунстві, страченого 24.02.1947 р. у Мокотовській в’язниці, реабілітованого 8.03.1991 р.

Син Тадеуша Ґрохольського Тадеуш під час революції зумів перевезти деякі цінні зібрання, зокрема родинні портрети, зі стрижавського палацу до Вінниці, де вони увійшли до краєзнавчого музею. Тільки бібліотеку й цінну колекцію гравюр по дорозі пограбували. У січні 1918 р. палац у Стрижавці був сплюндрований, а потім спалений, сплюндровано також і родинну усипальницю Ґрохольських над р. Південний Буг. 1920 р. син Генрик під час київського походу Війська Польського забрав із краєзнавчого музею власність сім’ї та перевіз до Варшави, де всі колекції загинули під час Варшавського повстання.

В.В.Колесник

Література

Pietniczany // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich / pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego. – Warszawa, 1887. – T. VІІІ. – S. 112.

Труды первого съезда сельских хозяев Подольской губернии в г. Проскурове 1896 года. – К., 1897. – С. 7, 11, 25, 97-98.

Гульдман, В.К. Подольский адрес-календарь / В.К. Гульд-ман. – К.-П., 1900. – C. 82, 233, 236.

Гульдман, В.К. Поместное землевладение в Подольской губернии / В.К. Гульдман. – К.-П., 1903. – С. 376, 708, 714.

Крылов, А. Адрес-календарь Подольской губернии / А. Кры-лов. – К.-П., 1904. – C. 84, 240, 242.

Крылов, А. Населённые места Подольской губернии / А. Крылов. – К.-П., 1905. – С. 207-210.

Станкевич, Г.С. Адрес-календарь Подольской губернии / Г.С. Станкевич. – К.-П., 1909. – C. 94, 277, 280.

Историческая справка // Подольский хозяин. – 1915. – № 9-10. – С. 2-3.

Urbański, A. Z czarnego szlaku i tamtych rubieży / A. Urbański. – Warszawa, 1928. – S. 66, 70.

Rolle, K. Grocholski Tadeusz / K. Rolle // Polski słownik biograficzny. – Wrocław, 1960. – T. 8. – S. 589-590.

Białynicka-Birula, J. Grocholski Tadeusz / J. Białynicka-Birula // Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających. – Wrocław, 1971. – T. II. – S. 474-475.

Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wyd. drugie przejrzane i uzupełnione / R. Aftanazy. – Wrocław, 1996. – T. 10 : Województwo bracławskie. – S. 395, 397, 404-409, 411-416.

Sobańska, M. Wspominki nikłe / M. Sobańska. − Grodzisk Mazowiecki, 2002. – S. 22-24, 27, 63, 65, 70, 73, 89, 139, 187, 198.

Колесник, В. Грохольський (Grocholski) Тадеуш Пжемислав Міхал / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини: біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзнавче т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 148-150 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Документи

Державний архів Вінницької області

Ф. д-174. – Оп. 3. – Спр. 4434;

Ф. д-200. – Оп. 1. – Спр. 131. – Арк. 81.; Спр. 694. – Арк. 38 зв. – 39, 95 зв. – 96, 206;

Ф. д-233. – Оп. 1. – Спр. 137;

Ф. д-273. – Оп. 2. – Спр. 8. – Арк. 120-122 зв, 159 зв. – 160; Спр. 9. – Арк. 44-44 зв., 112-113, 121-122, 125 зв. – 126;

Ф. д-470. – Оп. 3. – Спр. 20а. – Арк. 251-252 зв.;

Ф. д-866. – Оп. 1. – Спр. 4, 8, 9, 46;

Ф. д-904. – Оп. 4. – Спр. 9. – Арк. 133 зв. – 134; Спр. 12. – Арк. 248 зв. – 249; Спр. 13, арк. 260 зв. – 261; Спр. 15. – Арк. 139 зв. – 140; Спр. 16. – Арк. 86; Спр. 17. – Арк. 272 зв. – 273;

Ф. д-904. – Оп. 11. – Спр. 5. – Арк. 274 зв. – 275; Спр. 63. – Арк. 142 зв. – 143; Спр. 68. – Арк. 34 зв. – 35.

* Дати у статті подаються в авторському викладі.

А літо купалося в сонячнім сяйві,

В пташиних піснях виколихувавсь день,

І трави вустами землі шепотіли,

Співали замріяно-ніжних пісень.

І мліла від спеки у полі пшениця,

Й тягнула до вітру тугі колоски,

А літо сміялось, летіло стокрило,

І квітом всипались позаду стежки.

Ю.Бичківська

ЧЕРВЕНЬ

1 95 років від дня народження Дмитра Андрійовича Ковальчука (01.06.1919, с. Кидрасівка Бершад. р-ну – 30.04.1958, м. Салехард Тюмен. обл., нині РФ), Героя Радянського Союзу (1945). Працював на Іжевському металургійному заводі. Учасник Великої Вітчизняної війни – з листопада 1941 р. Воював на Калінінському, 1-му та 2-му Українських фронтах. 1943 р. закінчив курси молодших лейтенантів. Тоді ж став комуністом. З 1946 р. – у запасі. Жив і працював на Таймирі. Нагороджений орденами Леніна, Олександра Невського, Червоної Зірки, медалями.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Ковальчук Дмитро Андрійович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 97 : портр.

3 65 років від дня народження Михайла Петровича Стрельбицького (03.06.1949, м. Вінниця), українського поета, літературознавця, літературного критика (див. розширену довідку в кінці місяця).

5 80 років тому народився Михайло Йосипович Бахтинський (05.06.1934, с. Губник Гайсин. р-ну), український поет, журналіст. Закінчив Московський літературний інститут ім. М.Горького. З 1965 р. мешкає у Києві. Тут пише поезії, пісні, критичні статті, рецензії і перекладає, одночасно працює у редак-ціях газет, журналів, на радіо, телебаченні, в кіно. Був директо-ром Республіканського будинку літераторів. М.Бахтинський – автор кількох поетичних збірок. Окремі вірші поета поклали на музику композитори І.Шамо, Л.Дичко, Е.Сталкович, А.Кос-Анатольський та ін. Високу оцінку творчості Бахтинського дали М.Стельмах, П.Воронько, Д.Павличко, Д.Луценко та інші май-стри слова і поціновувачі поетичного таланту М.Бахтинського як в Україні, так і за її межами.

Література:

Хоменко, Б.В. Бахтинський Михайло Йосипович / Б.В. Хо-менко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 19.

6 215 років від дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна (06.06.1799, м. Москва – 10.02.1837, м. СанктПетербург, РФ), видатного російського поета, прозаїка, драма-турга. Його життя і творчість позначені багатоманітними зв’язками з Україною, зокрема Поділлям. Протягом 1820-1824 рр. здійснив 19 подорожей Україною, в тому числі кілька разів відвідав Тульчин, а також Брацлав, Липовець, Борщагівку, Ольгопіль та інші подільські села і містечка.

Література:

Смолякова, Г. Пушкин и Подолье / Г. Смолякова // Вінниць-кий альбом. 1998 : літ.-худож. альм. – 1999. – С. 15-17.

Баніт, А. Наддністрянські музи Олександра Пушкіна / А. Баніт, А. Лисий // Третя Могилів-Подільська науково-краєзнавча конференція. – Кам’янець-Поділ., 2009. – С. 413-415.

Гальчак, С. Пушкін Олександр Сергійович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 658. – Бібліогр. в кінці ст.

• 160 років від дня народження Володимира Фав-стовича Левитського (06.06.1854, с. Старостинці Погребищ. р-ну – 26.10.1939), українського економіста, статистика, академіка ВУАН (1923), АН УРСР (1925). 1878 р. закінчив Новоросійський університет (Одеса). Отримав ступінь доктора наук за дисертацію «Сельскохозяйственный кризис во Франции 1862-1892 гг.» (1899). 3 1892 р. очолив кафедру поліцейського права у Харківському університеті, згодом став професором політичної економії і статистики, водночас викладав історію політичної економії на Вищих харківських комерційних курсах. Протягом 1919-1930 рр. працював професором Харківського сільськогосподарського інституту. Автор низки праць з політичної економії, історії народного господарства Росії, Франції та інших країн, досліджував історію народного господарства Стародавнього світу та інші проблеми. Зазнавав гонінь за потурання «неонародникам».

Література:

Левитський Володимир Фавстович // Провідники духовнос-ті в Україні : довідник / ред. І.Ф. Курас. – К., 2003. – С. 473-474.

• 100 років від дня народження Олександра Семеновича Западинського (06.06.1914, с. Кальник Іллінец. р-ну – 27.11.2002, м. Вінниця), Героя Радянського Союзу (1944). 1940 р. закінчив Мелітопольське військово-авіаційне училище. Учас-ник Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 р. Воював на Карельському фронті. До листопада 1943 р. здійснив 148 бойових вильотів на розвідку об’єктів і комунікацій ворожих військ. Після війни продовжував службу у Збройних Силах СРСР.

1947 р. закінчив Вищу офіцерську школу штурманів. Звільнившись у запас, у 1957 р переїхав до Вінниці. Працював у інформа-ційно-обчислювальному центрі «Вінницявантажавтотранс». Має бойові ордени та медалі.

Література:

Гальчак, С. Д. Герой Радянського Союзу Западинський Олександр Семенович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Галь-чак. – К., 2010. – С. 79 : портр.

9 65 років від дня народження Антоніни Іванівни Сторожук (09.06.1949, с. Новосілка Мурованокуриловец. р-ну), педагога, кандидата мистецтвознавства (2001), доцента (2006), етнографа, фольклориста, відмінника освіти України, делегата І з’їзду вчителів України, лауреата фестивалю української пісні «Буковинський жайвір» у м. Чернівці (1994). Нині працює заступником директора з науково-методичної роботи та міжрегіональних зв’язків Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М.Грушевського. У доробку А.І.Сторожук – народознавчі збірки, навчальні, навчально-методичні посібники, краєзнавчі дослідження, численні статті, надруковані у збірниках ВАК України, педагогічних журналах та освітянській пресі. А.Сторожук – організатор самобутнього народного аматорського ансамблю автентичного співу «Голоси предків» (2003) при рідному коледжі.

Література та інтернет-ресурс:

Подолинний, А.М. Сторожук Антоніна Іванівна / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 326.

Сторожук, А.І. Автопортрет щасливої жінки : [інтерв’ю] / А.І. Сторожук ; запис. М. Петрина // Барчани. – 2009. – 19 черв. – С. 5-6 : фото.

Джус, Н. Багатогранний талант Антоніни Сторожук / Н. Джус // Світлиця. – 2009. – № 2. – С. 8 : фото.

Адміністрація коледжу : Сторожук Антоніна Іванівна [Електронний ресурс] // Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського. – Електрон. текст. дані. – URL : http://bar-bgpk.at.ua/index/administracija/0-40 (дата звер-нення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 50 років від дня народження Ірини Євгеніївни Руснак (09.06.1964, м. Новоукраїнка Кіровоград. обл.), літературознавця, доктора філологічних наук (2007), професора, проректора з наукової роботи Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського, відмінника освіти України (2009). Закінчила Кіровоградський ДПІ ім. О.Пушкіна (1986). З 1996 р. працює у ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. У 2006-2011 рр. очолювала кафедру української літератури. Наукові інтереси: теорія літератури, українська еміграційна література ХХ століття, проблеми фольклористики, українська народна творчість. Автор понад 130 наукових праць з історії української літератури, фольклористики, теорії літератури і методики навчання літератури в загальноосвітній і вищій школах, більше 20 навчально-методичних посібників, зокрема «Український фольклор» (К. : Академія, 2010. – 304 с.).

Література та інтернет-ресурс:

Подолинний, А.М. Руснак Ірина Євгеніївна : [біогр. довід.] / А.М. Подолинний // Вінниччина фольклорна : довідник / уклад.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця : Кн.-Вега, 2004. – С. 68-69 : фото.

Руснак Ірина Євгеніївна : [біогр. довід.] [Електронний ресурс]. – Електрон. текст. дані. – URL : http://academia-pc.com.ua/authors/2 (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

10 День народження Гната Трохимовича Танцюри (10.06.1901, с. Зятківці, нині Гайсин. р-ну – 12.11.1962, м. Гайсин), українського фольклориста, етнографа, педагога, краєз-навця Поділля. Його спадщина у жанровому плані багата й різноманітна. 1950 р. наш земляк упорядкував і передав ІМФЕ АН України записи 2 650 народних пісень, понад 1 000 з яких він записав від односельчанки Явдохи Зуїхи, 928 казок, 1 536 прислів’їв, 615 загадок, 800 весільних пісень, 200 записів дитячого фольклору. Автор значної і цінної фольклористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях» (1997); з його спадщини видано «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» (2001). У Гайсині функціонує музей-садиба його імені, традиційним стало обласне фольклорне свято на приз Гната Танцюри.

Література:

Дмитренко, М.К. Гнат Танцюра : до 100-річчя від дня народж. / М.К. Дмитренко. – К. ; Вінниця, 2001. – 48 с.

Дмитренко, М. Гнат Танцюра : зб. біогр. інформ. / М. Дмитренко // Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – К., 2001. – С. 34-79.

Гнат Трохимович Танцюра (1901-1962) : [буклет] / уклад. О. Ніколаєць ; передм. А.М. Подолинного. – Вінниця, 2001. – 6 с.

• 65 років від дня народження Адама Степановича Дзюби (10.06.1949, с. Малі Коровинці Чуднів. р-ну Житомир. обл.), музиканта, хормейстера, педагога, заслуженого артиста України (2000). Закінчив Вінницький ДПІ ім. М.Островського (1975). Організував інститутський ансамбль пісні і танцю «Веснянка» (1977), був його першим хормейстером. 1980 р. на базі «Веснянки» створив фольклорний ансамбль «Дармограй» (з 1985 по 1993 р. – «Щедрик»), яким керував упродовж 22 років та гастролював із ним в Україні та країнах СНД, Європи. 2002 р. очолив факультет культури і мистецтв Вінницького державного аграрного університету (ВДАУ). Ним було створено більше 20 творчих колективів, шістьом з яких присвоєно почесне звання «Народний аматорський». Співупорядник збірника «Козацькому роду нема переводу» (українські пісні з репертуару чоловічого фольклорного ансамблю «Щедрик») (1991). Нині Адам Степанович – завідувач хоровим відділом Центру культури та дозвілля ВДАУ.

Література:

Хоменко, Б.В. Дзюба Адам Степанович / Б.В. Хоменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 553 портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Джус, Н. Щедрі суцвіття вишневого саду : [про творч. вечір А.С. Дзюби «Пісні вишневого саду»] / Н. Джус // Світлиця. – 2009. – № 2. – С. 3-4 : фото.

12 100 років від дня народження Петра Івановича Ніколаєнка (12.06.1914, с. Мітлинці Гайсин. р-ну – 29.01.1943, с. Ново-Олександрівка Зерноград. р-ну Ростов. обл., нині РФ), Героя Радянського Союзу (посмертно 1943). У Червоній Армії – з 1939 р. Брав участь у визвольному поході радянських військ у Західну Україну та Західну Білорусію. На фронтах Великої Вітчизняної війни – з лютого 1942 р. Відзначився в оборонних боях під м. Ростов-на-Дону, в Ставропольському краї. Загинув у бою 29 січня 1943 р. 1967 р. у с. Мітлинці, на батьківщині П.І.Ніколаєнка, йому встановлено пам’ятник.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Ніколаєнко Петро Іванович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 139 : портр.

• 60 років від дня народження Віктора Феодо-сійовича Яблонського (12.06.1954, с. Вінниц. Хутори Вінниц. р-ну), фахівця у галузі радіозв’язку та телекомунікацій, кандидата технічних наук, доцента, завідувача філії кафедри телекомунікаційних систем і телебачення ВНТУ, заслуженого працівника сфери послуг України, директора Вінницької філії ПАТ «Укртелеком». 1984 р. здобув вищу освіту в Московському всесоюзному електротехнічному інституті зв’язку, де й почав займатися науковими дослідженнями, освоював перші програми до обчислювальних машин. Після армії залишився на Заполяр’ї. Тридцять п’ять років керував міським телефонним зв’язком м. Воркута. 1992 р. Віктор Яблонський повертається у рідну Вінницю. Спочатку він працює головним інженером міського вузла електрозв’язку Вінницького виробничого об’єднання «Вінницязв’язок», а з 1995 р. призначений його директором. Протягом кількох років Вінницька дирекція ВАТ «Укртелеком» під керівництвом В.Яблонського (з березня 1998 р.) пройшла шлях цифровізації сільських та міських АТС, модернізації ліній зв’язку, що дало можливість запровадити якісний зв’язок та сучасні послуги. Довгий час В.Яблонський плідно співпрацював з Вінницьким НТУ, кілька років очолював Державну екзаменацій-ну комісію. Видав ряд навчальних посібників, більше 20 наукових статей. Займається громадською роботою, створив галузевий благодійний фонд «Зв’язок сердець», почесним президентом якого він є й дотепер. Обирався депутатом обласної Ради від Оратівського району.

Література:

Лосенко, В. З турботою про дітей : [депутат обл. Ради В. Яблонський – дир. Вінниц. філії ВАТ «Укртелеком» у своєму окрузі – Оратів. р-ні] / В. Лосенко // Вінниччина. – 2005. – 3 черв. : фото.

Яблонський, В. І в будні, і в свята залишаємося зв’язків-цями : [про роботу Вінниц. філії ВАТ «Укртелеком» розповідає її дир.] / В. Яблонський // Вінниц. відом. – 2005. – 16 листоп. – С. 2 : фото.

13 75 років тому народився Володимир Андрійович Глова (13.06.1939, с. Вознівці нині Жмерин. р-ну), педагог, письменник. Навчався у школі-інтернаті в Могилів-Подільському, згодом у Києві. З 1966 р. вчителював у с. Кармалюкове Жмерин-ського району. Вищу освіту здобув на заочному відділенні філологічного факультету Вінницького ДПІ ім. М.Островського (1970). Вірші почав писати ще в школі. Публікується з 1958 р. У Могилів-Подільському його вчителями були І.Глинський та С.Тельнюк, у Києві – Д.Білоус. В.А.Глова – автор збірок «Кольори життя» (1999), «Сповідь» (2000), «Збираю по крупиночці слова...» (2003), «Що в серці збереглось» (2006). Добірки віршів друкувалися в «Літературній Україні», обласних газетах, збірниках «Калиновий цвіт» (Жмеринка, 1991), «Благовіст» (Вінниця, 1992), «Гроно» (Жмеринка, 1994).

Література:

Хоменко, Б.В. Глова Володимир Андрійович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 67.

Вовкодав, В. «Майбутнім душу я бентежу» : [про зб. В. Глови «Збираю по крупиночці слова»] / В. Вовкодав // Колорит. – 2004. – 7 серп.

16 60 років від дня народження Георгія Володи-мировича Куркова (16.06.1954, м. Хмельницький), піаніста, диригента, органіста, заслуженого діяча мистецтв України (1995). Закінчив з відзнакою Хмельницьке музичне училище ім. В.Заремби, Київську консерваторію ім. П.І.Чайковського. З 1978 р. живе і працює у Вінниці. Виступає в Україні і за кордоном, бере участь у різних музичних фестивалях. Організатор, диригент та художній керівник камерного оркестру «Арката» Вінницької обласної філармонії, з яким здійснив багато творчих проектів та подорожей. З ініціативи та за участю Г.Куркова, у Вінниці проведені такі фестивалі: «Бах та його епоха» (1995), «Амадеус» (1996), «Арката плюс» (1997), «Шопеніана – вік XX» (1999), «Бетховенські ансамблі» (2000), «П.І.Чайковський та Н.Ф. фон Мекк» (2003). Він є музичним директором міжнародного органного фестивалю «Музика в монастирських мурах», який з 1999 р. щорічно проходить у Вінниці.

Інтернет-ресурс:

Георгій Курков [Електронний ресурс] // Портал Music-Review Ukraine. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.m-r.co.ua/mr/mr.nsf/0/4AD2F410B736B78AC2257766006E04BE?OpenDocument (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

Диригент та художній керівник Академічного камерного оркестру «Арката», заслужений діяч мистецтв України – Георгій Курков [Електронний ресурс] // Вінницька обласна філармонія. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.filarm.vn.ua/vykonavzi/page/2 (дата звернення : 10.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

18 75 років від дня народження Володимира Григоровича Лисенка (18.06.1939, смт Муровані Курилівці – 11.06.2010, м. Вінниця), журналіста, краєзнавця, члена НСЖУ з 1988 р. 1963 р. закінчив КДУ ім. Тараса Шевченка. Працював у часописах Києва, регіональних ЗМІ – «Колос» (Погребище), «Комсомольське плем’я», був головним редактором вінницької газети «Південний Буг», яка посіла перше місце серед обласних часописів на Міжнародному фестивалі журналістики у Ялті (1996). Працював Володимир Григорович також на обласному радіо (Вінниця), у Вінницькому облвиконкомі, Художньому фонді України, Вінницькому театрі ляльок. Двадцять років (з 1988 р.) В.Г.Лисенко трудився в обласній журналістській організації. Спочатку був відповідальним секретарем, а з 1996 року її беззмінним головою. Автор кількох художньо-документальних книг. Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2009).

Література:

Лисенко Володимир Григорович // Вінниччина журна-лістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тіль-ки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 129-130.

Гальчак, С. Лисенко Володимир Григорович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 589.

23 125 років від дня народження Анни Андріївни Ахматової (Горенко) (23.06.1889, м. Одеса – 05.03.1966, м. Домодєдово, РФ), російської поетеси, уродженки Одеси. Її доля пов’язана з Поділлям.

Література:

[Про портрет Анни Ахматової роботи Натана Альтмана] // Долгополов, И. Мастера и шедевры / И. Долгополов. – М., 1988. – С. 38-40.

Колеснікова, А. Анна Ахматова бувала на Поділлі / А. Колес-нікова // 33-й канал. – 2006. – 30 серп. – С. 8.

Стебелев, А. Ахматова в Виннице / А. Стебелев // Незави-сим. курьер. – 2009. – 29 лип. – С. 22.

25 85 років тому народився Іван Остапович Гонтар (25.06.1929, с. Біляни Мурованокуриловец. р-ну – 15.03.1995, м. Київ), український поет. Закінчив факультет журналістики Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова. Був на видавничій роботі, працював науковим співробітником в історичному музеї України, у редакціях газет «На екранах України», «Літературна Україна», «Радянська освіта». Автор збірок поезій «Видюще дерево», «Джерело з-під каменя», а також публікацій у пресі. Член СПУ з 1988.

Література:

Подолинний, А.М. Гонтар Іван Остапович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 73.

Подолинний, А.М. Гонтар Іван Остапович / А.М. Подо-линний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 141 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Цього місяця виповнюється:

• 70 років відтоді, як відкрито (1944) Гайсинську швейну фабрику. За роки своєї діяльності вона здобула високий авторитет у легкій промисловості, серед вітчизняних та зарубіжних споживачів. Підприємство було створено в той час, коли у Гайсині, під час переможного наступу радянських військ на Захід, розташувалися військові госпіталі, у яких були перебої з постачанням білизни для поранених. У червні 1944 р. райвиконком прийняв рішення про відкриття фабрики для виготовлення чоловічої білизни. Першим директором стала О.П.Гарич. З власними «Зінгерами» і «Подолками» у пристосованому приміщенні, площею 136 м², розпочали роботу 16 гайсинчанок. З часом потреба у такій білизні зменшилась, і фабрика почала виготовляти чоловічі сорочки, костюми, спеців-ки. Кількість працюючих зросла до 150. Виробництво поступово розвивалося, удосконалювалося. 1957 р. став до ладу цех № 2, а 1961 р. за зміну вже виготовляли 130 костюмів. Майстрині освоїли виробництво жіночого та дитячого одягу. У листопаді 1968 р., з уведенням в дію двоповерхового корпусу, площа цехів досягла 936 м²; було розпочато комплексну механізацію виробництва. Протягом 1980-1985 рр. на фабриці встановили 129 одиниць нового швидкісного технологічного обладнання. У 1986-1990 рр. докорінно змінилася організація та оплата праці, введено високопродуктивні комплексні механізовані потоки другого покоління. Щоденно колектив виготовляв 5,5 тисяч виробів 89 моделей для дітей. У грудні 1988 р. ввели в експлуатацію триповерховий розкрійно-підготовчий цех, площею понад 1 тис. м². У той час на фабриці працювали в дві зміни 600 чоловік. З вересня 1998 р. вона отримала назву ЗАТ «Гайсинська швейна фабрика «Віта». Першим її головою правління була Л.М.Мосіна. Переборовши економічну кризу кінця 90-х рр., фабрика виконувала замовлення для Франції, США. Нині гайсинські швачки співпрацюють з німецькою фірмою, піднімаючи своєю продукцією імідж Вінничини у світі.

Література:

Таранюк, Є. Вікно у Європу відкрила Гайсинська швейна фабрика «Віта» / Є. Таранюк // Вінниччина. – 2004. – 2 черв.

Тарасюк, Л. Нові здобутки і гарні традиції / Л. Тарасюк // Трибуна праці. – 2008. – 7 берез.

Ткачук, О. «Віта» гарно працювала / О. Ткачук // Трибуна праці. – 2008. – 8 черв.

Федоренко, В. «Віта» на тендітних жіночих плечах / В. Федоренко // Гайсин. вісн. – 2008. – 14 серп.

Добра іронія долі

До 65-річчя від дня народження М.П.Стрельбицького

(03.06.1949)

Рано чи пізно в кожного літератора настає пора, коли треба підбивати перші підсумки: оглянутись на масив зробленого, відвіяти полову від зерен, переоцінити самого себе та окреслити плани того, що встигне ще зробити. Мені здається, що якраз до такого оціночного рубежу й наблизився Михайло Петрович Стрельбицький, а підготовка ним фундаментального томика вибраних творів – яскраве унаочнення (чи, якщо хочете, матеріалізація) такої самопереоцінки. Думаю, внутрішній погляд письменника за цей час перебрав усі шістдесят п’ять життєвих літ, без поспіху зупиняючись на важливих ціхах шляху.

І початковою, звісно ж, будемо вважати дату 3 червня 1949 року, коли він уперше глянув на світ у селі Майдан-Вербецький Летичівського району Хмельниччини. Дитинство Михайла було таким же, як і в інших його сільських ровесників тих часів: допо-могти матері поратись по господарству, влітку гайнути з друзями на ставок чи до лісу, а якщо взимку – то в бібліотеку. Правда, серед приятелів він помітно вирізнявся тим, що віршував.

Десятирічку закінчував у сусідньому селі Дяківці, яке пишалося уславленим земляком Михайлом Стельмахом, і це теж утверджувало старшокласника в намірі зайнятись літературою по-серйозному. Стрельбицький з властивим йому гумором любить розповідати, як у той час на учнівській олімпіаді з літератури в Хмільнику він, замість «стандартного» твору, написаного прозою, взяв та й утнув твір віршований. Перевіряльники таку крамольну самодіяльність «привітали»… «трійкою».

Втім це не стало на заваді абітурієнтським планам. Одразу після школи він вступив на філологічний факультет Одеського державного університету імені І.Мечникова, де у вільний від літературознавчо-лінгвістичних студій час продовжував писати. Студентські роки не лише найкраще запам’ятовуються – вони приносять широке коло знайомств, а вишівські друзі нерідко залишаються на все життя. Звісно, про те, найліпше, личить розповідати самому ювіляру, але про один малознаний епізод з його біографії хотілось би згадати. Молодого філолога (а в перспективі майбутнього вчителя чи викладача) послали практикувати на педагогічній ниві до школи в райцентрі Ананьїв. Там він познайомився з авторитетним у місті педагогом Олексієм Федюком – батьком майбутнього лауреата Шевченківської премії поета Тараса Федюка, тоді ще школяра.

Припускаю, зупинявся внутрішній погляд письменника і ще на вкрай важливих ціхах – на аспірантурі в рідному університеті, куди вирішив вступити після служби в Радянській армії, та на захисті 1976 року кандидатської дисертації «Сюже-тика української повісті 1960-70-х рр.».

Після захисту залишився в університеті, де викладав українську літературу на кафедрі, очолюваній професором Василем Фащенком. В українській періодиці почали з’являтися його неординарні літературно-критичні розвідки та рецензії, які засвідчили появу в літературі нового яскравого імені. А перші поетичні збірки «Незрубай-дерево» (1976) та «Звертання» (1979) завершили період становлення Стрельбицького-літератора вступом його до Спілки письменників України.

Можливо, такі повороти й заклали підвалини тієї іронічної ситуації, яка супроводжує Михайла Петровича упродовж подальшого життя. Він мислив себе тоді і мислить нині передусім поетом, і згадки про це принагідно зринають то в розмовах, то в публікаціях. Та й основний доробок на сьогодні – два десятки поетичних збірок – чим не вагомий доказ саме такого амплуа? І в той же час саме проза стала головним предметом його літературознавчих студій, які сягнули вершини в монографії про творчість Олеся Гончара «Проза монументального історизму» (1988). А читацькому загалу України він запам’ятався із сімдесятих-вісімдесятих передовсім літературно-критичними розборами поточного літпроцесу. Ще й досі у моїх колег, які мешкають в інших регіонах, вряди-годи при зустрічах проривається: «Як там поживає Стрельбицький? Колись він був дуже цікавим критиком…».

Либонь, це не в останню чергу породило його власну схильність до іронії. Як зазначав у передмові до однієї з книжок письменника видавець Анатолій Власюк, «без іроній, автоіроній Стрельбицький не був би Стрельбицьким», а звідси, ясна річ, лише один крок до творів сатиричного ґатунку – ще однієї грані таланту. Втім, іронічність – супутня ознака інтелектуалізму, а, отже, вести мову про лірику Стрельбицького – це, за словами літературознавця Володимира Моренця, «означає передусім говорити про поезію інтелектуальну». Сюди слід ще додати віртуозність у володінні версифікаційною технікою, яка дозволила йому згодом освоїти такі надскладні жанри, як паліндроми чи акросонети, цикл із яких нараховує півсотні текстів.

Тому на початку вісімдесятих переїзд Михайла Петровича з Одеси до Вінниці (наступна ціха) був сприйнятий мною, тоді ще студентом-філологом, як, у першу чергу, інтелектуальне посилення обласної письменницької організації, про що мені вже доводилось писати. Відтоді наші взаємини (завдяки включеності в одне й те ж коло спілкування) стали систематичними. Втім у різний час вони переживали різні колізії. Бувало, що я дивився на Михайла Петровича знизу вгору захопленими очима літературного учня. Був перегодом обмін у пресі дошкульними пародійно-епіграматичними «люб’язностями», які, проте, стосунків не зіпсували, а навіть (в уже заданому іронічно-парадоксальному стилі) зміцнили. І врешті вони досягли виваженого паритету, заснованого на взаємній повазі і порозумінні.

Як-не-як, всі ми в дев’яності роки опинились у скруті, книжки перестали друкувати, а письменники, які доти перебували на творчій роботі (серед них і Стрельбицький), були змушені шукати місце праці задля шматка хліба, пишучи хіба що в стіл. Михайло Петрович влаштувався на викладацьку роботу до Вінницького технічного університету. І він не був би собою, якби не намагався прилучити до літератури майбутніх інженерів! Нині імена кількох його вихованців можна назвати окрасою молодого літературного поління нашого краю.

Вимушене мовчання затягнулось на десять років, перервавшись малесенькими несміливими книжечками-мете-ликами – «Поема колорадського жука» та «Йоцемидаєсія», що вийшли мізерним тиражем. Однак то був прорив, після якого з’явилися нові видання.

І ось тут внутрішній погляд не може не вихопити таку етапну ціху, як солідне трикнижжя «Під небом Коновалюка», яке стало підсумковим для періоду творчого підйому.

А коли укладання томика вибраного закінчилось, то (я в цьому впевнений!) внутрішнє око повернулося в протилежний бік – у майбутнє, прискіпливо намічаючи місця, де постане багато нових ціх нового життєвого періоду, передусім – нових книжок.

В.І.Мельник

Твори М.П.Стрельбицького

Проза монументального історизму: доробок Олеся Гончара : монографія / М. Стрельбицький. – К. : Рад. письм., 1988. – 301 с.

Йоцемидаєсія : поезії / М. Стрельбицький. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 1999. – 59 с.

Під небом Коновалюка : поезії. Кн. [1]-3 / М. Стрельбиць-кий. – Вінниця.

[Кн. 1]. – УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2000. – 138 с.

Кн. 2. – УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2004. – 296 с.

Кн. 3. – ВНТУ, 2010. – 332 с.

Літа імпульсивні : зб. поезії та критики / М. Стрельбиць-кий. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2001. – 104 с.

Прощаючи вік ХХ... : поеми, марші / М. Стрельбицький. – Вінниця : ВЕЛЕС, 2001. – 72 с.

Гальчевський : поема з героєм / М. Стрельбицький. – Вінниця : Власюк О., 2003. – 16 с. – (Б-чка «Перлинка»).

Наука вдячності : поеми, цикли / М. Стрельбицький. – Вінниця : Кн.-Вега, 2006. – 348 с. : портр.

Школа перепитувань : вірші, цикли / М. Стрельбицький. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2009. – 320 с.

Про нього

Пастушенко, Л. Іменізація сущого, або Гротескове бароко Стрельбицького / Л. Пастушенко // Вінниц. край. – 2007. – № 4. – С. 187-193.

Михайло Стрельбицький : [біогр. поета та його поезія] // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини. – Вінниця, 2010. – С. 397-410.

ЛИПЕНЬ

1 80 років від дня народження Ігоря Овксентійо-вича Грабовського (01.07.1934, м. Могилів-Подільський – 05.06.1992, м. Київ), українського кінорежисера, кінодо-кументаліста, заслуженого діяча мистецтв УРСР (1975). 1958 р. закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Брав участь, як асистент режисера Ю.Солнцевої, у створенні фільму «Поема про море». Працював режисером Одеської кіностудії, від 1972 р. – на Українській студії хронікально-документальних фільмів. Створив цілу низку стрічок, серед них: «195 днів» (1964), «І струни Лисенка живі» (1967), «Чуєш, брате мій» (1979, співавтор сценарію), «Радянська Україна: роки боротьби і перемог» (1974-1977, кінотрилогія у співавторстві), «Пам’ять рідного краю» (1981), «Жива ватра» (1982, автор сценарію), «Шостий президент» (1992) та ін. Як співрежисер і співавтор стрічок «Зоряне містечко» (1974) та «Вогненний шлях» (1974), отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1978). Член СКінУ (1960).

Література:

Брюховецька, Л. Патріот і майстер: нове відкриття Ігоря Грабовського / Л. Брюховецька // Кіно-Театр. – 2005. – № 1. – С. 17-18.

Грабовська, І.М. Грабовський Ігор Овксентійович / І.М. Грабовська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 357 : портр.

До 75-річчя українського кінорежисера Ігоря Грабовсько-го : фільмографія // Кіно-Театр. – 2009. – № 5. – С. 25.

• 75 років від дня народження Галини Осіївни Шенк (01.07.1939, м. Свердловськ, нині м. Єкатеринбург, РФ), педагога, краєзнавця. 1946 р. переїхала із сім’єю в Немирів, де й закінчила середню школу. Навчалась у Львівському університеті ім. Івана Франка, а далі закінчила Київський університет ім. Тараса Шевченка. З дитинства цікавилась мистецтвом, малювала олівцем. У родині побутували гарні сімейні традиції, тому з раннього віку цікавилась історією свого роду і міста. З роками почала займатися цим систематично. Видала книгу з історії Немирова – «Немирів крізь віки» (2011), «Нариси з історії Польщі. Поляки в Немирові» (2009), «Власники Немирівського палацу» (початок ХVІІІ ст. – 1920 рік) (2011). Довгий період часу була головою краєзнавчого клубу «Немирівська старовина». Викладач Немирівського будівельного технікуму. Завідує Немирівською картинною галереєю при клінічному санаторії «Авангард».

Література:

Волошенюк, І. Немирівські вали і Галина Шенк з родини Брилінгів / І. Волошенюк // Вінниччина. – 2003. – 5 листоп. – (Спец. вип. «Хочу все знати»).

Петришин, М. Шляхетна, щира, скромна : [про Г.О. Шенк] / М. Петришин // Прибуз. новини. – 2009. – 24 лип.

• 65 років від дня народження Петра Марковича Гунька (01.07.1949, с. Прилуцьке Калинів. р-ну), вченого у галузі медицини, кандидата медичних наук, доцента, заслуженого лікаря України, генерального директора Національного музею-садиби ім. М.І.Пирогова. 1979 р. з відзнакою закінчив Вінницький медичний інститут ім. М.І.Пирогова. Під час служби на Чорноморському флоті брав участь у бойових діях на території інших держав. Впродовж десяти років працював завідувачем відділення та головним лікарем санаторію «Хмільник». Протягом майже 19 років (з 1992 р.) – головний лікар Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І.Пирогова. Генеральним директором Національного музею-садиби М.І.Пирогова призначений 2010 р. У професійному житті П.М.Гунька розпочалась нова сторінка, пов’язана з вирішенням питань щодо забезпечення охорони, збереження і популяризації унікальних пам’яток про життя та діяльність М.І.Пирогова, які мають національне значення.

Література та інтернет-ресурс:

Гордійчук, П. Скальпель і кортик Петра Гунька / П. Гор-дійчук // Ядро інтелігентності. – Вінниця, 2004. – С. 21-26.

Гунько, П.М. Головний лікар Гунько: «Пироговка» для мене життя : [інтерв’ю з голов. лікарем Вінниц. обл. лікарні ім. М.І. Пирогова] / П.М. Гунько ; бесіду вела А. Купренюк // Поділ. мед. газ. – 2009. – 3 лип. – С. 4.

Гунько Петро Маркович [Електронний ресурс] : біогр. // Національний музей-садиба М.І. Пирогова : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.pirogov.com.ua/biografiya_gen_direktora_ua.htm (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 60 років від дня народження Юрія Михайловича Мостового (01.07.1954, м. Немирів), вченого у галузі медицини, доктора медичних наук (1990), професора (1992), прозаїка. З

відзнакою закінчив Вінницький медичний інститут ім. М.І.Пиро-гова (1977), де й працює з 1979 р., спочатку асистентом кафедри фтизіатрії, з 1984 р. – асистентом кафедри пропедевтичної терапії. З 1992 р. – професор кафедри пропедевтичної терапії, з 1994 р. – завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини. Автор 12 монографій, більш ніж 300 наукових статей, численних вина-ходів, рацпропозицій, інформаційних листів. Учасник багатьох європейських та світових наукових форумів з пульмонології та кардіології. Підготував 10 кандидатів наук, 12 магістрів, 2 докторів наук. Член редколегій 8 фахових наукових видань, робочої групи з розробки та впровадження державних узгоджувальних документів із пульмонології. Коло наукових інтересів: діагностика та лікування захворювань дихальної та серцево-судинної систем, фармакоекономіка та фармакоепідеміологія захворювань внутрішніх органів, генетичні аспекти захворювань внутрішніх органів та ін. Засновник та редактор телевізійної медичної освітньої програми «Лінія здоров’я» Вінницького обласного телебачення. Займається літературною діяльністю. Є автором близько 100 прозових творів, ряду п’єс. Автор книг «Завтра буде не так» (1989), «Зигзаги мысли. Традиционная и нетрадиционная медицинская проза» (2006), «Перо в объятиях стетоскопа» (2011). Учасник Днів Степана Руданського, що проводяться у Калинівському районі.

Література:

Лазаренко, В.І. Мостовий Юрій Михайлович / В.І. Лаза-ренко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 230-231.

Купершлак, В. Стремление зажечь звезду : [про лікаря, проф. Вінниц. нац. мед. у-ту ім. М.І.Пирогова Ю.М. Мостового] / В. Купершлак // Вінниц. відом. – 2004. – 23 черв. – С. 1, 6.

2 120 років тому народився Мефодій Васильович Рябий (02.07.1894, с. Кукавка, нині Могилів-Поділ. р-ну – 29.05.1974, там само), український фольклорист, етнограф, краєзнавець. Учасник Першої світової війни. Працювати почав у рідному селі на різних посадах: рахівник, продавець, секретар сільради та ін. З 20-х рр. захопився краєзнавством. Налагодив зв’язки з науковими установами Києва та Вінниці. Здійснив і передав етнографічній комісії ВУАН понад 300 записів народних пісень, багатьох обрядів. Мефодій Васильович записав думу «Івась Коновченко» (1927), збирав прислів’я, приказки тощо. Займався археологією, написав і опублікував історію свого села, писав статті про художника В.А.Тропініна, який свого часу перебував у Кукавці, виявив 5 його картин, склав каталог творів художника. У 30-ті роки зазнав репресій. 1953 р. заснував у селі краєзнавчий музей. Після Другої світової війни опублікував вели-ку кількість літературно-краєзнавчих розвідок про перебування у Могилів-Подільському районі видатних діячів літератури, мистецтва, науки. Фольклорні записи Мефодія Рябого увійшли до збірок «Зацвіла калина» (1959), «Народ про Кармалюка» (1961), «Думи» (1974), «Народні оповідання» (1983).

Література:

Подолинний, А.М. Рябий Мефодій Васильович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 296-297.

Подолинний, А.М. Рябий Мефодій Васильович : [біогр. довід.] / А.М. Подолинний // Вінниччина фольклорна : довідник / уклад.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 69-70 : портр.

Драбатий, М. Відомий краєзнавець, етнограф, просто чудова людина / М. Драбатий // Сл. Придністров’я. – 2010. – 9 квіт. – С. 6.

• 70 років тому народився Володимир Семенович Рабенчук (02.07.1944, с. Зозів Липовец. р-ну), письменник, поет, прозаїк, кінодраматург, журналіст, заслужений працівник культури України (2011). Освіту журналіста здобув у Львівському державному університеті ім. Івана Франка (1973). 2001 р. закінчив юридичний факультет Національної Академії державної податкової служби України. З 1966 р. працював журналістом у районних та обласних ЗМІ, кореспондентом Бюро пропаганди художньої літератури СПУ по Вінницькій області (1984-1992), відповідальним секретарем Вінницької обласної письменницької організації (1992-1995, 2005-2008), сценаристом на кіностудії «Укртелефільм», головним редактором інформаційно-телевізій-ного агентства «Віта», в органах податкової служби (1997-2003). 2005 р. знову обраний головою ради Вінницької організації НСПУ. Основні видання: «Червоний вітер» (1975), «Вітрило ранку» (1980), «Стремління» (1983), «Весільний поїзд» (1986), «Травневі смолоскипи» (1994), «Сходження на вулкан» (2009), «З Ікаром у серці» (2012), «Космина та його родина» (2004), «Малечин сміховик» (2009), «Ой, ходить слон коло вікон» (2012), «Притчі во язицех: для дітей, які хочуть стати дорослими» (2012), «Мріяння зорі» (2004). Засновник і головний редактор літературного альманаху для дітей «Наша хатка» (2010). Лауреат багатьох літературно-мистецьких премій. Член СЖУ (1970), СПУ (1984).

Література:

Стрельбицький, М. Журналіст від Бога, поет від традиції, кінематографіст з потреби [В.С. Рабенчук] / М. Стрельбицький // Вінницький альбом. 1999 : літ.-худож. та історико-краєзн. альм. – Вінниця, 2000. – С. 112-115.

Пастушенко, Л. Прикметна хроніка буднів : [про творчість В.С. Рабенчука] / Л. Пастушенко // Літ. Україна. – 2008. – 6 берез. – С. 6.

Рабенчук Володимир : [кор. біогр. та його тв.] // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С. Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 345-358 : портр.

• 55 років від дня народження Анатолія Мико-лайовича Лукіянчина (02.07.1959, с. Гнатків Томашпіл. р-ну), майстра з різьби по дереву. Працюючи теслею у рідному селі, ще з 1981 р. почав серйозно займатися різьбярством, хоча любов до майстрування з дерева виявилася ще в дитинстві. Працює у техніці сухої виїмки і рельєфної різьби по дереву. У своїй творчості використовує традиційну орнаментику різьби Поділля і Прикарпаття. 1987 р. роботи А.Лукіянчина були високо оцінені на обласній виставці народного мистецтва у Вінниці. З тих пір він став постійним учасником обласних виставок та оглядів. Його твори неодноразово виставлялися у Києві на ВДНГ. Останніми роками виготовив понад півтора десятка іконостасів для новозбудованих храмів. Вироби А.Лукіянчина замовляють для виставок і продажу художні фонди Києва, Львова, Кишинева, Сімферополя та ін. А.Лукіянчин – член Асоціації майстрів народної творчості і ремесел (з 1989 р.). 1992 р. йому присвоєно звання «Майстер народного мистецтва України».

Література:

Лукіянчин Анатолій Миколайович // Народні майстри Вінниччини : довідник / Вінниц. ОЦНТ ; уклад.: Т.О. Цвігун, Н.А. Сентемон, Т.Г. Гец. – Вінниця, 2009. – С. 87-88 : портр.

Земля тримається майстрами : [портр. нар. умільців. Ана-толій Лукіянчин, с. Гнатків Томашпіл. р-ну] // Скарби Поділля : IV обл. фест. – Вінниця, 2011. – С. 39.

3 75 років від дня народження Василя Тимофійо-вича Огородніка (03.07.1939, с. Жабокричі Крижопіл. р-ну – 02.11.2011, смт Оратів), культпрацівника, журналіста, письменника, краєзнавця. Закінчив Московський державний інститут культури (1967) та Київський університет ім. Тараса Шевченка (1972). По закінченні інституту Василя Тимофійовича призначають завідуючим Тиврівською районною бібліотекою. Майже 15 років він займав посаду відповідального секретаря районної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури. У 1980-х рр. приїжджає до Оратова і працює в ЦРБ. Краєзнавство, літературна творчість, журналістика – його покликання. Минуле треба пам’ятати, щоб створити прекрасне майбутнє. Саме це висвітлюється у його 13 книгах: «Легендами овіяна земля», «Перлина Поділля», «Пам’ять серця», «З чистих джерел», «Неспокій», «Співці добра і краси», «Козацький шлях», «Поетичне сяйво історії», «В пошуках скарбів», «Крізь дзвін тисячоліть», «Нема миліш святого краю», «Абетка з історії Оратова», «Світ починається з любові», «Відлуння подвигу», «Дорогою ціною». Свої краєзнавчі розвідки, літературознавчі праці постійно публікував у вінницьких ЗМІ.

Література:

Гривківська, Г. За велінням серця : [про краєзн. діяльн. В. Огородніка] / Г. Гривківська // Обрії Оратівщини. – 2008. – 26 черв.

Огороднік Василь Тимофійович // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки…: до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 159.

5 110 років від народження Івана Яковича Дейнеки (05.07.1904, с. Опішня, нині смт Зіньків. р-ну Полтав. обл. – 25.01.1970, м. Одеса), лікаря-хірурга, доктора медичних наук (1946), професора (1947), заслуженого діяча науки УРСР (1957). Закінчив Харківський медичний інститут (1929), де й працював до 1938 р. У післявоєнний період (1944-1947) був директором Вінницького медичного інституту, здійснивши надзвичайно велику роботу з його відбудови. У 1947-1951 рр. І.Я.Дейнека – завідувач кафедри факультетської хірургії. Значну увагу приділяв розвитку наукової роботи на кафедрі, в інституті. Був головою Вінницького обласного наукового товариства хірургів. Від 1951 р.пов’язав своє життя з Одеським медичним інститутом. Наукові дослідження: проблеми онкології, хірургія щитовидної залози, судин, вивчав також питання гіпотермії, працював у галузі відновлювальної хірургії. Один із співавторів монографії «Короткі нариси з історії хірургії в Українській РСР» (1968). Удостоєний премії ім. С.Спасокукоцького АН СРСР (1956). Нагороджений державними нагородами СРСР.

Література:

Брайченко, С.Л. Дейнека Іван Якович / С.Л. Брайченко // Енцикл. сучас. України. – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 299 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

7 140 років тому (7.07.1874) робітниче селище Козятин було віднесено до категорії містечок Бердичівського повіту Києво-Балтської (Одеської) залізниці. З 1923 р. Козятин став районним центром Бердичівської округи. 1932 р. Козятин-ський район ввійшов до складу Вінницької області. З грудня

1938 р. Козятин віднесено до категорії міст з міською радою, підпорядкованою райвиконкому. В грудні 1962 р. встановлена територія району в нинішніх межах з центром у м. Козятин. Важлива дата в історії міста – 13 липня 2000 р. У цей день своєю Постановою Верховна Рада України віднесла Козятин до кате-горії міст обласного значення.

Література:

Бабенко, А.Г. Козятин / А.Г. Бабенко, Й.М. Моков // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. – К., 1972. – Т. : Вінницька область. – С. 298-308.

12 90 років тому народився Василь Лукич Юхимович (12.07.1924, с. Сингаї, нині Коростен. р-ну Житомир. обл. – 2002 [Київ?]), український поет, перекладач, заслужений працівник культури УРСР (1984), заслужений діяч мистецтв України (2000). Друкуватися почав з 1944 р. У 1950-1960 рр. жив і працював у Вінниці. 1956 р. закінчив філологічний факультет Вінницького ДПІ ім. М.Островського. Був літпрацівником, а потім 6 років завідуючим відділом культури редакції газети «Вінницька правда». Очолював обласне літературне об’єднання. Автор понад 20 збірок поезії. У Вінниці підготував першу збірку ліричних віршів «Матері» (К., 1955) та кілька наступних, першу книгу гумору й сатири «Який Яків, така й дяка» (Вінниця, 1960), повість «Подвиг починався на землі» (К., 1961). Член СПУ з 1956 р. З 1960 р. розпочався київський період життя і діяльності поета. На телебаченні пропагував пісенну культуру українців та її роль у житті і творчості класиків української літератури, зокрема С.Руданського, Марка Вовчка та ін. Вірші В.Л.Юхимовича привертали увагу багатьох відомих українських композиторів, які близько 100 їх поклали на ноти, багато з них набули особливої популярності. Твори поета перекладені багатьма мовами народів світу.

Література:

Хоменко, Б.В. Юхимович Василь Лукич / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 387-389.

• 45 років тому (1969) в Тульчині відкрито пам’ят-ник М.Д.Леонтовичу, видатному українському композитору (скульптор Г.Кальченко, архітектор А.Ігнащенко).

Література:

Кушнір, І. Пам’ятник у Тульчині / І. Кушнір // Вінниц. правда. – 1971. – 18 квіт.

Мелентьев, Ю.С. Не за три моря / Ю.С. Мелентьев. – 2-е изд., доп. – М., 1982. – Зі змісту: [про роботу скульптора

Г. Кальченко над пам’ятником М.Д. Леонтовичу]. – С. 276-279.

Степанюк, К. Тульчин : путівник / К. Степанюк. – Вінниця, 2007. – 32 с. – Зі змісту: [про пам’ятник М.Д. Леонтовичу]. – С. 23.

16 125 років тому народився Абрам Ісакович Бетельман (16.07.1889, м. Брацлав, нині смт Немирів. р-ну – 02.05.1982, м. Київ), лікар-стоматолог, доктор медичних наук (1947), професор (1949). Закінчив 3-й Московський медичний інститут (1936). У 1914-1932 рр. працював лікарем-протезистом у зуболікарнях, амбулаторіях Тульчина та Москви. Наукові дослідження у галузі профілактики та лікування зубощелепних дефектів та деформацій, зокрема у дітей.

Література:

Неспрядько, В.П. Бетельман Абрам Ісакович / В.П. Нес-прядько // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Бе-Біо. – С. 552.

• 100 років від дня народження Семена Олек-сандровича Гуменюка (16.07.1914, с. Слобода Дашковецька Вінниц. р-ну – 17.03.1944, с. Українка Жовтнев. р-ну Миколаїв. обл.), Героя Радянського Союзу (посмертно, 1944). У Червоній Армії – з 1936 р. 1939 р. закінчив курси молодших лейтенантів. Учасник Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 р. У ніч на 12 березня 1944 р. рота 144-го гвардійського стрілецького полку 49-ї гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії (3-й Український фронт) під його командуванням (на той час – гвардії старшого лейтенанта) однією з перших форсувала р. Дніпро в районі с. Садове Білозерського району Херсонської області, захопила і утримала плацдарм на правому березі. 14 березня вміло організував відбиття контратак противника.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Гуменюк Семен Олександрович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 68 : портр.

20 115 років тому (20.07.1899) засновано «Спра-вочный листок Подольского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности», перший часопис у Вінниці.

Література:

«Справочный листок Подольского общества сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности»: [хроніка виходу газ.] // Часописи Поділля : іст.-бібліогр. зб. з нагоди 150-ліття першої газ. на Україні (1776-1926) та 10-ліття існування УСРР / Вінниц. Філ. Всенар. б-ки України при ВУАН, Кабінет виучування Поділля ; склали: М. Білінський, Н. Співа-чевська, І. Кревецький ; ред. В. Отамановський. – Вінниця, 1927-1928. – (Вип. 20).

• 50 років від дня народження Тетяни Станіславів-ни Збожинської (20.07.1964, м. Гайсин), заслуженого вчителя України, вчителя-методиста, вчителя вищої кваліфікаційної категорії, відмінника освіти України, Соросівського вчителя, заступника директора Вінницького НВК І-ІІ ступенів – ліцею № 7. Закінчила Вінницький державний педагогічний інститут ім. М.Островського (1986). Працювала у школах Вінниці. Підготувала понад 100 переможців міських і обласних, 13 переможців Всеукраїнських олімпіад з математики. Серед її вихованців – переможці Соросівських, Московських математич-них олімпіад, «Турнірів міст», «Турніру Архімеда». Засновник і керівник Всеукраїнської громадської дитячо-юнацької організації «Ліга юних математиків», керівник команди України на Міжнародних математичних змаганнях «Кубок Європи», яка у 2006 р. здобула II місце Кубка Європи з розв’язування логічних математичних задач. Т.С.Збожинська – один із лідерів рухів «Математика без кордонів», «Математика для всіх», член адміністративної ради Генеральної асамблеї Міжнародного комітету математичних ігор від України. Неодноразово організовувала в рамках Міжнародного математичного салону у Франції роботу павільйону України. Автор друкованих праць, зокрема: «Незабаром олімпіада», «Задачі Міжнародних математичних чемпіонатів».

Література та інтернет-ресурс:

Пустіва, В. Мама, тато, я – математична сім’я! : [про незвич. математич. сім’ю Т. Збожинської,члени якої здобули у Парижі на Кубку Європи чергові медалі] / В. Пустіва // Вінниц. газ. – 2008. – 1 серп. – С. 1-2. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

Збожинська Тетяна Станіславівна [Електронний ресурс] : біографія // Книга педагогічної слави України: присвяч. славним педагогам, майстрам освітян. слави : офіц. сайт . – Електрон. текст. дані. – URL : http://kps-ua.net/2010/vinnicka/zbozhinska-tetyana-stanislavivna (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

22 170 років тому народився Тадей Денисович Ганицький (22.07.1844, с. Чемериси Волоські, нині с. Журавлівка Бар. р-ну – 12.02.1937, м. Кам’янець-Подільський), український і польський музикант, педагог, композитор, диригент, музичний критик. Протягом 1857-1860 pp. навчався в Одеській, а 1860-

1863 pp. – у Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. 1872 р. закінчив Віденську консерваторію по класу скрипки, 1876 р. – Берлінську академію музики (королівську вищу школу). 1877 р. виступав як соліст у концертному турне в Німеччині. Т.Ганиць-кий – автор симфонічних творів, зокрема поеми на честь 10-річчя Жовтневої революції, скрипкових п’єс (вальси, мазурки та ін.), обробок для скрипки і фортепіано творів Л.Бетховена, Г.Генделя, Й.Гайдна, Я.Мендельсона та ін., пісень і романсів («Степ» та ін.), обробок українських народних пісень («Ой, на горі та женці жнуть» та ін.). Він склав низку навчально-методичних розробок для скрипалів, піаністів, написав декілька музично-теоретичних праць і критичних статей (зокрема, про виступи хору «Думка», скрипаля М.Ерденка та ін.). Серед його учнів – польський композитор Б.Войтонович, музикознавець Л.Ентеліс та ін.

Література:

Ганицький Тадей Денисович // Мистецтво України : біогр. довід. / ред. А.В. Кудрицький. – К., 1997. – С. 142.

• 145 років від дня народження В’ячеслава Арсе-новича Камінського (22.07.1869, с. Косанове, нині Млинів. р-ну Рівнен. обл. – 1938), педагога, етнографа, краєзнавця. У 1921-1922 рр. жив у Вінниці, очолював тут Подільську губернську комісію з охорони пам’яток давнини, мистецтв і природи. На подільському народному ґрунті опублікував два дослідження: «Матеріали для характеристики малоруських говорів Подільської губернії» (Живая старина. – 1902. – Вып. 1. – С. 74-96) і «Етнографічні матеріали, записані в с. Будках Вінницького повіту Подільської губернії» (Киевская старина. – Т. 92. – С. 20-31).

Література:

Подолинний, А.М. Камінський В’ячеслав Арсенович

/ А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 141.

Грановський, Б.В. В’ячеслав Арсенович Камінський на Поділлі / Б.В. Грановський, Т.Р. Соломонова // Вінниччина: минуле і сьогодення : краєзн. дослідж. – Вінниця, 2005. – С. 166-171.

• 100 років тому народився Фока Федорович Бурлачук (22.07.1914, с. Сніжна, нині Погребищ. р-ну – 26.09.1997, м. Київ), український російськомовний прозаїк. Учасник Другої світової війни. 1951 р. закінчив військову академію. Генерал-майор. Мешкав у Києві. Один із ініціаторів створення «Українського Народного Руху». Друкуватися почав під час війни у фронтових газетах. Писав переважно про декабристів: «Повертайтеся, лелеки», «Чернігівського полку поручик», «Спалені мости», «Нержавіючий клинок», «Білий лебідь», «Любові останнє світло». Підтримував зв’язки зі школою рідного села. Лауреат премії ім. В.Г.Короленка (1997). Член СПУ з 1982 р.

Література:

Подолинний, А.М. Бурлачук Фока Федорович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і допов.– Вінниця, 2001. – С. 40, 41.

Жадько, В.О. Бурлачук Фока : [біогр. довід.] / В.О. Жадько // У пам’яті Києва : наук. фотоілюстр. довід.-посіб. / В.О. Жадько. – К. : Фенікс, 2007. – С. 175 : фото.

• 70 років з дня розстрілу Василя Васильовича Порика (17.02.1920, с. Соломірка, нині с. Порик Хмільниц. р-ну – 22.07.1944, побл. фортеці Аррас, Франція, розстріляний), учасника антифашистського руху Опору, Героя Радянського Союзу, кавалера найвищої французької нагороди – ордена Почесного легіону, Національного героя Франції. У рідному селі створено музей Героя Радянського Союзу В.В.Порика (1972). Одна з вулиць м. Вінниця названа на його честь.

Література та інтернет-ресурс:

Колодний, Б. Людина з легенди / Б. Колодний, М. Ласков. – К. : Політвидав України, 1965. – 78 с. : іл.

П’єррар, А. Юнак з трояндою : пер. з фр. / А. П’єррар. – К. : Політвидав України, 1971. – 130 с.

Лис, В.М. Сині проліски : повість / В.М. Лис ; худож. оформл. Є.Є. Котляра. – К. : Веселка, 1983. – 174 с.

Підласко, Т.В. Меморіальний музей В.В. Порика : путівник / Т.В. Підласко. – 2-ге вид., випр. і доп. – О. : Маяк, 1987. – 64 с. : іл.

25 100 років тому народився Борис Мусійович Бабій (25.07.1914, с. Гурівці, нині Козятин. р-ну – 19.09.1993, м. Київ), правознавець, вчений-юрист, доктор юридичних наук (1964), професор (1966), академік АН України (1972), заслужений діяч наук України. Трудова діяльність почалася з посади літпрацівника, згодом відповідального секретаря Козятинської районної газети «Колективна праця» (1932), з часом на цих посадах у районній газеті «Прикордонна зірка» в м. Могилів-Подільський (1934-1935). Закінчив Всеукраїнський комуністичний інститут журналістики (1934), юридичний факультет Київського університету (1940). Від 1940 р. – служба в Радянській Армії на військово-прокурорських посадах, займався викладацькою діяльністю. Протягом 1949-1969 рр. – учений секретар, старший науковий співробітник, завідуючий відділом і заступник завідуючого сектору держави і права АН України. З 1969 до 1974 рр. – заступник директора і завідуючий відділом, директор інституту держави і права АН України (1974-1988). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1981).

Література:

Усенко, І.Б. Бабій Борис Мусійович / І.Б. Усенко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 28-29 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

29 165 років від дня народження Олени Пчілки (О.П.Драгоманової-Косач) (29.07.1849, м. Гадяч нині Полтав. обл. – 04.10.1930, м. Київ), української письменниці, фолькло-ристки, етнографа, громадської діячки, члена-кореспондента АН України (з 1927 p.). Уперше відвідала м. Могилів-Подільський у 80-ті рр. ХІХ століття. Протягом 1920-1924 рр. там жила й займалася культурно-просвітницькою роботою, писала художні твори: п’єси, зокрема «Кобзареві літа», «Скарб», «Мир миром», «Киселик», оповідання, вірші, переклади, спогади, збирала народні пісні. Опублікувала етнографічні дослідження на подільському матеріалі «Українські народні легенди останнього часу». У Могилеві-Подільському письменниця читала лекції з української мови і літератури на учительських курсах.

Література та інтернет-ресурс:

Родина Косачів і Поділля : [літ.-краєзн. дослідж.] / Вінниц. облдержадмін., Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Держ. архів Вінниц. обл. ; підгот. : К.В. Завальнюк, І.М. Журавлівський, Т.В. Стецюк ; бібліогр. список «Поділля у долі видатної родини» Т.В. Котуз ; авт. ред. ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2011. – 104 с. – (видано за сприяння Вінниц. облдержадмін. та Вінниц. облради). – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2011/Kosach.html (дата звернення : 08.11.12), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

30 100 років тому народився Павло Іванович Муравський (30.07.1914, с. Дмитрашківка, нині Піщан. р-ну), український хоровий диригент, педагог, Герой України, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка та премії ім. В.І.Вернадського (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 75 років тому народився Микола Костянтинович Холодний (30.07.1939, хутір Стягайлівка, нині с. Карильське Коропського р-ну Чернігів. обл. – лютий, 2006), український поет-шестидесятник, літературознавець. Навчався на філологічному факультеті Київського державного університету, був виключений з 5-го курсу за відкриті виступи проти політичного гніту та русифікації в Україні. У травні 1966 р. у самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН. За читання віршів біля пам’ятника І.Франку в день ювілею Каменяра його було заарештовано і вислано зі столиці. Відтоді працював у різних місцях України, був переслідуваний владою, не міг видати жодної книги. 1972 р., після чергового арешту у Києві, Холодний був висланий до Вінниці, де жив і працював у 1972-1976 рр. (у школі, в обласному краєзнавчому музеї). У ті роки багато писав, друкував вірші в обласних і районних газетах, брав участь у літературному та громадському житті області. 1974 р. створив з місцевими літераторами «Студію Устима Кармалюка», яку було розгромлено на районній ідеологічній нараді. Зазнавав у Вінниці арештів і необґрунтованих звільнень з роботи. У червні 1991 р. М.Холодний був реабілітований за справою 1972 р. У 1998 р. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України створює архівний фонд М.Холодного (№1348). Микола Костянтинович – автор низки творів: «Дорога до матері» (1993), «Усмішка Джоконди» (1995), «Чорновіл» (2001), «Великдень за колючим дротом» (2002), «Сто перший кілометр» (2004), літературознавчих праць «Голгофа Михайла Осадчого» (1996), «Каменюк і Петрарка» (1997), «Золоте перо жар-птиці: п’ятитомник Яра Славутича» (1999) та ін.

Література:

Другий «Крик з могили» Миколи Холодного, почутий і записаний Михайлом Каменюком у Вінниці / упоряд. М.Ф. Каме-нюк. – Вінниця : Консоль, 2010. – 368 с. : фото.

Овсієнко, В. Останнє інтерв’ю Миколи Холодного : [згаду-ється перебув. поета на Вінниччині в 1972-1976 рр.] / В. Овсієнко // Київ. – 2010. – № 4-5. – С. 134-158 ; Київ. – 2010. – № 6. – С. 116 -129.

Корифей українського хорового мистецтва

До 100-річчя від дня народження П.І.Муравського

(30.07.1914)

Моє життя було досить складне.

І шлях важкий був до цього

мистецького рівня, що маю нині…

Павло Муравський

Павло Іванович Муравський – легенда українського хорового мистецтва ХХ-ХХІ ст.: професор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського, народний артист Укра-їни, почесний академік Національної Академії мистецтв України, лауреат премії ім. В.І.Вернадського, повний кавалер ордена «За заслуги», Герой України. Навіть цей, далеко не повний перелік звань та титулів, дає уявлення про визначне місце в українському музичному мистецтві нашого славетного земляка.

Та не в титулах і званнях велич цієї людини. Надзвичайно скромний і невибагливий у побуті, він був завжди вольовим та талановитим організатором, вимогливим хормейстером та художнім керівником, педагогом, який створив у національній музичній культурі свою школу – хорову школу Муравського. Його вихованці й надалі будуть чарувати світ мистецтвом чистого співу, чистої душі. Продовжуючи традиції О.Кошиця, саме Павло Іванович відкривав для західного слухача українську хорову культуру. А записи таких колективів, як «Трембіта», «Думка», хор Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського є і сьогодні еталонними.

Так склалося, що протягом майже 80-річної творчої діяльності всі найвищі досягнення митця належать Україні, хоча майстерність, яку він демонстрував, без сумніву, світового рівня. За іронією долі, саме принциповість, любов до мистецтва та прямота у спілкуванні з партійними функціонерами того часу залишили Павла Івановича на Україні. «Непокірний Павло» міг стати окрасою чудового сузір’я столичних московських музикантів. Та, на щастя для нас, все склалось інакше… Його творчий вклад у національну культуру неоціненний. Співпраця з видатними українськими композиторами, поетами допомагала якісно озвучити їхні творчі замисли, надихала на створення нових творів, які ставали шедеврами національної музичної культури. Композитори А.Кос-Анатольський, Є.Козак. П.Майборода, Є.Майборода, І.Шамо, Л.Дичко, диригенти Н.Рахлін, В.Гнєдаш, К.Сімеонов, співак Б.Гмиря та багато інших чудових музикантів складали те професійне музичне середовище, в якому розквітнув високий талант нашого земляка.

Діапазон його творчих інтересів надзвичайно широкий – від обробок народних пісень, творів Д.Бортнянського, М.Березовського, М.Леонтовича до «Реквієма» Д.Верді, Симфонії №9 Л.Бетховена, творів великої форми Г.Генделя, Й.Баха, В.А.Моцарта, Г.Берліоза, Ф.Пуленка, К.Орфа, О.Скрябіна, І.Стравінського, К.Шимановського… Тільки неповний список шедеврів світового мистецтва, виконаних під керівництвом Павла Муравського, складає 15 сторінок щільного тексту. Щоб оцінити велич його таланту, потрібно ознайомитися зі списком у книзі О.Бенч «Павло Муравський. Феномен одного життя» (К., 2002).

Незважаючи на те, що творчість Павла Івановича є частиною світового мистецтва, в душі він завжди залишався українцем: «Я поважаю талановитих людей, незалежно від національності. Талант завжди радіє талантові. А безталанні, бездарні заздрять талантам». Або: «… чи є така людина, яка не мала б ворогів? Немає такої людини! Ось я інколи думаю – живу собі, труджуся, нікому зла не роблю. Мені тільки одне важливо – щоб добре співав хор. А вороги і недоброзичливці все одно є. Чому?!!». Ще одна думка: « …на жаль, у нас в Україні не вміють чи не хочуть цінувати талановитих українських людей».

Так склалося у житті, що мені поталанило спілкуватися з Павлом Івановичем, так би мовити, в неофіційній обстановці. Людмила Мартинова, Дмитро Мартинов і я були запрошені Павлом Івановичем до нього додому. Перше враження, що ми – давно знайомі. Вражає простота у побуті – нічого зайвого. Рояль, телевізор, полиці з книгами і ноти, ноти, ноти… У широкому вікні – купол Верховної Ради. Гостинний хазяїн радо запрошує до столу… Цікавиться культурним життям Вінниччини, хоровими колективами. Розпитує про камерний хор В.Газінського, про А.Кочергу. Починається розмова про хоровий спів «а капела». Павло Іванович поринає у спогади… 1934 рік. Чорнобиль. Після закінчення музичного технікуму – викладач співів у середній школі. 1941 рік. «19 червня я диригував випускну державну програму в консерваторії, – каже він. – А через три дні – війна. З Києва до Ніжина ми йшли пішки. Там нас посадили на поїзд, а 7 липня мене мобілізували до лав Військово-морського флоту». Павло Іванович розповідає про важкі воєнні роки, службу в Північній Тихоокеанській Флотилії, влучно коментує події тих далеких часів. Потім ми йдемо в Маріїнський парк. Смакуємо морозиво. На відкритій естраді грає симфонічний оркестр. «Шуберт», – каже Павло Іванович, знову поринаючи в спогади, щедро приправлені гумором, коментарями та короткими афоризмами на кшталт: «Таланти ніколи не були багаті, бо в основі подвижництва – не гроші, а любов», або «Страшно людині залежати від шматка хліба, бо з голодними людьми влада робить що завгодно. Людина не може обійтись без їжі. Без одежі, без усього іншого може обійтися, а без їжі – ніяк». «Завтра їдемо на дачу, – несподівано робить висновок хазяїн. – Там такі огірки! Козаки!» – каже він. Завтра настало дуже рано, тому що дача була в Конче-Заспі, а їхати потрібно майже годину. Спека… Ми влізаємо в «нафарширований» киянами автобус. Я з вдячністю згадую славне місто Вінниця і його громадський транспорт. Сама поїздка вже видається авантюрою, адже Павло Іванович у поважному віці, а старенький ПАЗик – не найкращий транспорт для Героїв України. Нарешті наша зупинка. Чіпляючись за якісь корзини, з тріском і криками вибираємось на волю. Де ж Павло Іванович?! «Козаки! За мною! – бадьоро гукає він вже на другому боці дороги. – Тут вже не далеко. Кілометрів шість». Спека наростає… Нарешті ми добираємось до місця призначення. Сонце в зеніті. Аж ось і огірки! Їх було три – один більшенький і два меншеньких… Вони вірно чекали свого господаря зо два тижні, передбачливо заховавшись у бур’яні. Великий маестро про щось тихенько поговорив із ними і заходився підключати шланг до водогону. Поливши спочатку нас, а потім помідори з огірками цілющою водою, він глибоко вдихнув гаряче, настояне на пахучих травах повітря, і захоплено вигукнув: «Яка природа! Яке повітря!». Я дивився на цю мудру, геніально обдаровану людину, яка прожила важке життя, в очах якої іскрилась небесна блакить і думав: «Так! Чистота співу – Чистота Життя!». І недарма односельчани села Дмитрашківка Піщанського району створили музей видатного земляка, а Вінниччина має ще один міжнародний фестиваль – імені Павла Муравського. Таких фестивалів відбулося уже три, вони перетворилися у справжні свята, де поряд із відомими колективами своє мистецтво демонстрували молоді виконавці. Ім’я П.І.Муравського назавжди зайняло почесне місце в історії українського хорового мистецтва.

В.А.Швець

Література

Бенч, О. Павло Муравський. Феномен одного життя / О. Бенч. – К. : Дніпро, 2002. – 664 с.

Перший Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль ім. П. Муравського : зб. матеріалів. – К. : Вінниця, 2010. – 68 с.

Другий Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль ім. П. Муравського : зб. матеріалів. – К. : Вінниця, 2011. – 64 с.

Третій Міжнародний хоровий конкурс-фестиваль ім. П. Муравського : зб. матеріалів. – К. : Вінниця, 2012. – 80 с.

Муравський, П. Чистота співу – чистота життя / П. Муравський ; упоряд. О. Шокало. – К. : ВЦ «Просвіта», 2012. – 832 с. : фото. – (Б-ка Шевченків. ком.).

СЕРПЕНЬ

1 100 років від початку (01.08.1914-11.11.1918) Першої світової війни, яка з усіх подій XX ст. чи не найбільший (у причинно-наслідковому контексті) вплив справила на долю людства. Перша світова війна стала важким випробуванням для українського народу, зокрема вінничан. Уже з перших днів у Вінниці було створено Комітет із виготовлення і забезпечення воїнів російської армії теплими речами. Місцевим комітетом Червоного Хреста для потреб фронту у Вінниці було налагоджено збір добровільних щомісячних пожертвувань. По Миколаївському проспекті (нині вул. Соборна) було встановлено спеціальні ящики для збору тютюну, цигарок, білизни, теплих речей, продуктів харчування, влаштовувалися вуличні збори коштів. Часто проходили благодійні культурні заходи, зокрема у 1915 р. із великим успіхом відбулася виставка творів художників. Критика схвально відгукнулася на представлені серед інших картин твори вінницького художника Н.Альтмана.

У місцевих газетах постійно друкувалися зведення про бойові дії на фронтах війни. По всій губернії розгортали військові шпиталі. З вдячністю відгукувалися поранені, яких лікували у лазареті, влаштованому в будинку княгині М.Щербатової в Немирові, за турботу і увагу до кожного з них.

Одними з перших на потреби армії, викликані війною, відгукнулися земства Подільської, Київської і Волинської губерній, що утворили Союз південно-західних областей. Він надавав надзвичайно велику допомогу солдатам на фронті. З 26 вересня 1914 р. до 1 січня 1915 р. земства, які входили до Союзу, сформували 3 санітарні поїзди, які відправляли на фронти діючої армії з необхідними речами та подарунками, повертаючись назад із пораненими і хворими солдатами. Один із поїздів, що відправлявся на фронт очолив відомий вінницький художник В.Коренєв. За цей час санітарні поїзди зробили 46 рейсів і перевезли 19 919 чол.

З подіями Першої світової війни пов’язане також ім’я генерала О.О.Брусилова, який упродовж 1913-1914 рр. мешкав із родиною у Вінниці. У Першій світовій війні він брав участь із самого її початку, командуючи 8-ю армією і Південно-Західним фронтом (з 1916 р.). У ході бойових дій проявив неабиякий військовий талант. Він – єдиний воєначальник Першої світової війни, який домігся ліквідації могутньої оборони австро-угорських позицій у травні-липні 1916 р. Цей наступ увійшов у військову історію під назвою «Брусиловський прорив». Він став важливою воєнно-стратегічною перемогою вітчизняної зброї і продемонстрував здатність наносити противнику нищівні удари.

Відомо також, що дружина генерала, Н.В.Брусилова, у першій половині війни, мешкаючи у Вінниці, очолила місцеве відділення Червоного Хреста та ряд інших організацій. Разом із сестрою вони подбали про організацію цілої мережі лазаретів, шпиталів, летючих загонів, їх праця була високо оцінена військовими і цивільними установами.

Війна принесла великі бідування подолянам, погіршила і без того їх важке становище. Лінія фронту, яка проходила через територію України, розділяла не тільки ворожі армії, але й український народ на дві частини. З 1915 р. знову розгорнулася страйкова боротьба. 1916 р. ще більше посилився революційний рух, що призвело до подій 1917 р.

Література:

Волковський, В.М. Бойові дії на українських землях уроки Першої світової війни : [в т. ч. на Поділлі] / В.М. Волковський // Укр. іст. журн. – 2004. – № 4. – С. 38-56.

Реєнт, О.П. Україна в період Першої світової війни: історіогр. аналіз / О.П. Реєнт, Б.М. Янишин // Укр. іст. журн. – 2004. – № 4. – С. 3-37.

Багас, Л. Деякі факти з історії Першої світової війни на Подільській землі / Л. Багас // Наук. зап. Сер. : Історія / ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця, 2008. – Вип. 13. – С. 209-212.

Генерал А.А. Брусилов и Украина : сб. ст. – Винница, 2008. – 92 с. : илл.

Філін, О. Брусилов – вінничанин! : [про військов. стратега і тактика Першої світової війни О.О. Брусилова] / О. Філін // Независим. курьер. – 2012. – 25 січ. – С. 3 : фото.

• 95 років тому народився Болеслав Адамович Буяльський (01.08.1919 м. Кіровоград – вересень 2009, м. Він-ниця), літературознавець, педагог, кандидат філологічних наук (1953), професор (1993). Учасник Другої світової війни. Закінчив Вінницький педагогічний інститут (1945), де потім майже півстоліття (1945-1993) викладав курси античної і зарубіжної літератур. Упродовж 1993-1996 рр. – професор кафедри культури Вінницького технічного університету. Досліджував творчість письменників Заходу. Багато уваги приділив Б.Буяльський методиці вивчення української і російської літератури у школі, зокрема проблемам виразного читання художніх текстів, удосконалення художньої майстерності учителя-словесника, присвятивши цьому такі праці: «Курс на мастерство» (1974), «Искусство выразительного чтения» (1986), «Як ми спілкуємося: мовленнєвий етикет українського народу» (2001), методичні матеріали «Поезія усного слова» (2005). Один із укладачів підручників і хрестоматій для 9 і 10 кл. Зазнав критики за літературознавчі і педагогічні погляди.

Література та інтернет-ресурс:

Хоменко, Б.В. Болеслав Адамович Буяльський / Б.В. Хоменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 683 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Таємниця живого слова Б.А.Буяльського : до 90-річчя від дня народж. літературознавця та педагога [Електронний ресурс] : бібліогр. список / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад. Т.П. Кристофорова ; ред. М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Електрон. текст. дані. – Вінниця : Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, 2009. – 11 с. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2009/Bujalskij (дата звернення : 08.11.12), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

4 60 років від дня народження Василя Семено-вича Нікіфорова (04.08.1954, с. Павлівка Калинів. р-ну), військо-вослужбовця, льотчика-снайпера, генерал-лейтенанта. Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1975). У подальшому проходив службу від командира авіаційної ланки до заступника командувача Повітряних Сил з авіації – началь-ника авіації Повітряних Сил Збройних Сил України. Освоїв 10 типів літаків. Може літати на всіх типах винищувачів, які є на озброєнні Повітряних Сил Збройних Сил України. Неодноразово брав участь у міжнародних навчаннях. Протягом 2011-2012 рр.

виконував обов’язки начальника Вінницького гарнізону. Організовував роботу з утримання в належному стані братських могил, меморіалів, пам’ятників та місць поховань радянських воїнів на території Вінницького гарнізону. Допомагає вирішенню особистих проблем ветеранів Великої Вітчизняної війни. Бере активну участь у громадському житті Вінниці. Багатогранна діяльність В.С.Нікіфорова сприяє популяризації міста Вінниці як столиці Повітряних Сил Збройних Сил України.

Інтернет-ресурс:

Нікіфоров, В. Василь Нікіфоров: «Підготовка одного льотчика до рівня 1-го класу обходиться державі у мільйони, а ми так легко із ними розстаємося» [Електронний ресурс] : [інтерв’ю заст. командувача Повітряних Сил ЗС України з авіації – нач. авіації генерал-лейтенанта] / В. Нікіфоров ; спілкув. Ю. Ігнат

// Винница. info. – 2010. – 26 авг. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.vinnitsa.info/news/community/vasil-nikiforov-pidgotovka-odnogo-lotchika-do-rivnya-1-go-klasu-obhoditsya-derzhavi-u-milyoni-a-mi-tak-legko-iz-nimi-rozstayemosya.html (дата звернення : 20.10.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

5 115 років від дня народження Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) (05.08.1899, Ромни Сумської обл. – 09.05.1984, м. Київ), прозаїка, поета, публіциста, літературознав-ця, драматурга, мовознавця, критика, перекладача, громадського діяча, активного учасника національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. та дисидентського руху опору. Отримав Державну премію України ім. Тараса Шевченка (посмертно, 1992). 1947 повернувся в Україну і до 1951 р. проживав у с. Білий Рукав Хмільницького району, працюючи фельдшером. Тут же знову був заарештований.

Література:

Кимак, Л.Б. Антоненко-Давидович Борис Дмитрович / Л.Б. Кимак // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 141.

6 60 років від дня народження Тамари Євгенівни Оврах (06.08.1954, с. Ковалівка Немирів. р-ну), художника декоративно-ужиткового мистецтва, живописця. У 1977 р. закінчила Львівський державний інститут декоративного та приклад-ного мистецтва, відділення художньої кераміки. З 1977 р. – учасниця обласних та республіканських виставок, живописно-графічних пленерів у Вінницькій області, зокрема в м. Немирів, а також Миколаївській та Одеській. Працює у галузі монументаль-ної та декоративно-ужиткової кераміки, станкового живопису та художнього текстилю. Твори зберігаються у Вінницькому обласному художньому музеї, Немирівській картинній галереї та приватних колекціях. Член СХУ (1987).

Література:

Оврах Тамара Євгенівна // Вінницький вернісаж [Изоматериал] : вист. тв. митців Вінниччини з нагоди 35-річчя створ. Вінниц. обл. орг. НСХУ. – Вінниця, 2010. – С. 78-79 : кол. іл. – (Краса України Поділля).

9 110 років тому народився Микола Филимонович Матвійчук (09.08.1904, с. Ольгопіль, тепер Чечельниц. р-ну – 19.09.1993, м. Львів), літературознавець, доктор філологічних наук (1962), професор (1969), відмінник народної освіти України. Закінчив 2 факультети (колективізації та педагогічний) Київського кооперативного інституту (1930), Літературний інститут ім. О.М.Горького у Москві (1937). До війни працював у музеї О.М.Горького, в Інституті світової літератури О.М.Горького АН СРСР. Учасник Другої світової війни. У повоєнні роки – завідувач Львівським відділом Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії, старший науковий співробітник інституту суспільних наук, водночас працював у Дрогобицькому педагогічному інституті. Досліджував творчість М.Горького у контексті української літератури і фольклору. Член СПУ з 1950 р.

Література:

Подолинний, А.М. Матвійчук Микола Филимонович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 217.

10 60 років від дня народження Віталія Дмитрови-ча Безносюка (10.08.1954, с. Хоменки Шаргород. р-ну), фахівця у галузі економіки, кандидата економічних наук, заслуженого економіста України. У 1981 р. закінчив Українську сільськогос-подарську академію за фахом економіст-організатор. До 1975 р. працював у Молдові. Протягом 1975-1985 рр. обіймав керівні посади на підприємствах м. Київ. У 1987-1992 рр. був на дипло-матичній службі в Угорщині. Після її завершення працює у туристичній галузі, очоливши Українську державну корпорацію з іноземного туризму «Укрзовнішінтур». Нині вона має зв’язки з понад 60 країнами світу. В.Д.Безносюк займається також науко-вою діяльністю. Він розробив організаційно-економічні основи формування туристичної галузі України. Є членом редколегій кількох столичних видань. З 1994 р. очолює раду Міжнародної громадської організації «Вінницьке земляцтво у м. Києві».

Література:

Безносюк Віталій Дмитрович // Славетна Вінниччина: новітня історія України. / авт.-упоряд. В.В. Болгов. – К., 2006. – Вип. 1. – С. 110 : портр.

Безносюк Віталій Дмитрович // Вінниччина журналіст-ська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 16-17.

14 65 років тому (1949) у Вінниці було відкрито найбільший в області стадіон «Локомотив», сьогодні – комунальне підприємство «Центральний міський стадіон».

Література:

Любущенко, Ю. Стадіону – півстоліття: [з історії та сьогодення] / Ю. Любущенко // Подолія. – 2002. – 6 верес. – С. 15 : фото. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).

15 95 років тому (15.08.1919) почала виходити щоденна газета Вінницького товариства «Просвіта» – «Шлях». Всього вийшло 99 номерів часопису (з 15 серпня до 21 грудня 1919 р.). Вона мала такі рубрики: «Телеграми», «Хроніка» (місцеві події), «Офіційний відділ», «Театр і музика», «З газет», «Оголошення». Вже у своєму першому номері редакція газети заявила про непохитну рішучість захищати волю України від московської агресії. В часописі детально розкривалася робота вінницького повітового з’їзду у вересні 1919 р., де селяни ухвалили підтримати всіма силами владу Директорії та її уряду, захистити самостійність і незалежність Української Народної Республіки. Регулярне висвітлення на сторінках «Шляху» знаходили освітянські проблеми губернії. В газеті вміщували також матеріали і про культурне життя Вінниччини.

Література:

Масловський, М. Видання вінницької «Просвіти» / М. Мас-ловський // Тези доп. 13-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. 6 верес. 1994 р. – Вінниця, 1994. – С. 58-59.

Кравець, М. Газета «Шлях» Вінницького товариства «Просвіта» (1919) : [серп.-груд.] / М. Кравець // Тези доп. 14-ї Вінниц. обл. іст.-краєзн. конф. – Вінниця, 1995. – С. 3-7.

• 65 років тому народилася Алла Борисівна Дутковська (15.08.1949, м. Вінниця – 19.06.2004, м. Чернівці), художник-модельєр, сценограф, заслужений діяч мистецтв Укра-їни (1998). Закінчила Вижницьке училище прикладного мистец-тва (Чернівец. обл., 1970), Одеський державний педагогічний інститут ім. К.Д.Ушинського (1986). Під час роботи у Чернівецькій філармонії (1973-1975) розробила проекти естрадних костюмів для ансамблів «Смерічка», «Жива вода», «Черемош», співаків Н.Яремчука, П.Дворського, Софії, Лідії та Ауріки Ротару. Була художником-постановником низки мистецьких фестивалів. Викладала у Чернівецькій дитячій художній школі (1978-2003). На основі народного одягу та сучасного силуету започаткувала сценічні стилізовані естрадні костюми в Україні.

Література:

Савчук, О.В. Алла Борисівна Дутковська / О.В. Савчук // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 551 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

16 75 років від дня народження Раїси Василівни Пасічник (16.08.1939, с. Нетребівка Томашпіл. р-ну), Героя Соціалістичної Праці (1966). Навчалася у Вербівській середній школі (10 класів, 1957), працювала в колгоспі ім. ХХ з’їзду КПРС с. Марківка. У 1961 р. очолила комсомольсько-молодіжну ланку з вирощування кукурудзи. Закінчила Вінницький сільськогосподарський інститут. За досягнуті успіхи з вирощу-вання високих урожаїв удостоєна високого звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджена також орденом Леніна, орденом Жовтневої революції.

Література:

Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т: – К., 1972. – Т. : Вінницька область. – 778 с. – Зі змісту: [Р.В. Пасічник]. – С. 354-363.

Пасічник Раїса Василівна // Томашпільщина : до 85-річчя утвор. Томашпіл. р-ну : ювіл. зб. / упоряд. О.В. Сікал. – Вінниця, 2008. – С. 93 : портр.

17 130 років тому народився Олександр Васильо-вич Іванов (17.08.1884, м. Кам’янець-Подільський – після 1949), український педагог, етнограф, фольклорист, перекладач, краєзнавець. Вчителював у містах Ямполі (1908), Могилеві-Подільському (до 1930 р.), де очолив місцевий музей, керував краєзнавчим товариством. Автор історико-краєзнавчих нарисів про цілий ряд сіл та містечок Могилівщини, описав пам’ятки культури у 88-ми подільських селах. Налагодив співпрацю з багатьма установами УАН: Етнографічною комісією, Інститутом географії та картографії, Комісією охорони пам’яток культури, Музеєм українських діячів мистецтва та науки, Кабінетом музичної пісенності та багатьма іншими установами. Під час перебування у Могилеві-Подільському родини Косачів тісно спілкувався з нею. Листувався з Оленою Пчілкою, яка на його прохання написала автобіографію, присвятив письменниці два вірші. Написав і переклав українською та російською мовами багато поетичних творів, проте друкувався рідко. Архів О.В.Іванова зберігається у спецфонді відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН під № 157.

Література:

Гуць, М.В. Іванов Олександр Васильович / М.В. Гуць // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 131-132.

20 75 років тому народився Віталій Євдокимович Селезньов (20.08.1939, м. Ізюм на Харківщині), народний артист України, художній керівник Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського (див. розширену довідку в кінці місяця).

21 90 років від дня народження Миколи Даниловича Кучерявого (21.08.1924, с. Мазурівка Тульчин. р-ну – 19.08.1944, с. Сочь (за 10 км. біля м. Пашкани, Румунія), Героя Радянського Союзу (посмертно 1945). Учасник Великої Вітчизняної війни з травня 1944 р. Командир відділення 132-го гвардійського стрілецького полку 42-ї гвардійської стрілецької дивізії 40-ї армії (2-й Український фронт). Відзначився під час прориву оборони противника в районі м. Пашкани (Румунія). 19 серпня 1944 р. під час бою кинувся на заміновані дротяні загородження, в яких після вибуху утворились проходи. Відважний воїн ціною свого життя сприяв виконанню підрозділом бойового завдання. Нагороджений орденом Леніна.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Кучерявий Микола Данилович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 116 : портр.

22 10 років тому (22.08.2004), з нагоди 300-ліття села Поташня Бершадського району, було відкрито народний музей культури та галерея Прокопа Колісника. Ініціатором відкриття музею став голова правління ВАТ «Явір-Агросервіс» В.Фалілеєв. Автором проекту і куратором музею та всіх мистецьких проектів є художник, письменник, викладач живопису Пряшівського університету (Словаччина) Прокіп Миколайович Колісник. Розташований музей в окремому приміщенні колишньої школи. У 2007 р. йому присвоєно звання народного. Музейна колекція нараховує понад 800 предметів. Щороку музей відвідує приблизно 4 тис. чоловік. На базі музею та галереї проходять концерти народної творчості, вернісажі, творчі зустрічі та інші культурно-мистецькі заходи, серед яких – щорічний мистецький пленер «Поташня – чарунка Поділля».

Література:

Колісник, П. Поташня-рядно таїни : [про відкр. музею куль-тури села та галерею Прокопа Колісника у с. Поташня Бершад. р-ну] / П. Колісник // Сучасність. – 2005. – № 3. – С. 134-138 : фото.

Хмарук, О. Храм культури земляка / О. Хмарук // Вінниц. газ. – 2007. – 12 лип. – С. 4.

23 95 років від дня народження Аріядни Арсенівни Шумовської-Стебельської (Аріядна Шум) (23.08.1919 м. Гні-вань Тиврів. р-ну – 06.06.2002, м. Торонто, Канада), критика, мистецтвознавця, поетеси, скульптора, художника. Представниця української діаспори в Канаді. Науково-творчий доробок Аріядни Шумовської-Стебельської складає понад 300 публікацій, найбільше – у виданнях Канадського НТШ. Їй належать 23 дослідження, присвячені проблемам української літератури – від «Слова о полку Ігоревім» до творчості Василя Стуса.

Література:

Подолинний, А.М. Шум-Стебельська Аріядна Арсенівна / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 384-385.

Подолинний, А. Мисткиня із Гнівані / А. Подолинний // Подолинний, А. Жити Україною : ст., рец., есе. – Вінниця, 2007. – С. 177-179.

• 65 років від дня народження Євгена Митрофановича Таранюка (23.08.1949, с. Вербівка Іллінец. р-ну), журналіста, поета, прозаїка. Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. На журналістській роботі – з 1972: тривалий час працював зав. відділом, заступником редактора Іллінецької райгазети «Трудова слава», був власкором обласної газети «Вінниччина». Живе в Іллінцях. Видав збірки віршів: «Очі вічності» (1995), «Диктатура совісті» (1996), а також збірку оповідань «Хронопіль» (1996) і сатиричну повість-казку «Тяпляндія» (1999).

Література:

Подолинний, А.М. Таранюк Євген Митрофанович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини. – 2-ге вид., перероб. і допов. / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолин-ного. – Вінниця, 2001. – С. 334-335.

24 120 років тому народився Богдан Володимиро-вич Крижанівський (24.08.1894, м. Львів – 20.04.1955, м. Чер-нівці), український диригент, композитор, заслужений артист УРСР (1943). Закінчив Львівську (1916) та Віденську (1918) консерваторії. Один із організаторів Вінницького українського драматичного театру ім. І.Франка (1920). У 1919-1923 рр. жив і працював у Вінниці.

Література:

Крижанівський Богдан Володимирович // Митці України : енцикл. довід. / ред. А.В. Кудрицький. – К., 1992. – С. 668.

• 55 років від дня народження Миколи Івановича Кучера (24.08.1959, с. Гордіївка Тростянец. р-ну), вченого-агронома, кандидата сільськогосподарських наук, генерального директора ПРаТ МХП «Зернопродукт», депутата Вінницької обласної Ради (з 2010 р.). Після закінчення агрономічного факультету Української сільськогосподарської академії (1981) працював головним агрономом колгоспу с. Тростянчик, заступ-ником голови, секретарем парткому колгоспу с. Летківка Тростянецького району. Протягом 1989-1992 рр. – голова Тростянецького РАПО. З 1992 до 1994 рр. – начальник управління сільського господарства Тростянецької райдержадміністрації, начальник обласного управління сільського господарства і продовольства. 2002-2004 рр. – голова правління Державної акціонерної компанії «Хліб України», м. Київ. З серпня 2004 р. – директор ТОВ «Зернопродукт», реорганізованого у вересні 2007 р. у ЗАТ «Зернопродукт МХП» та в квітні 2011 р. – у ПрАТ «Зернопродукт МХП». Член постійної комісії обласної Ради з питань адміністративно-територіального устрою та взаємодії з органами місцевого самоврядування.

Інтернет-ресурс:

Переможці на мажоритарних округах [Електронний ресурс] : Кучер Микола Іванович // РБК Україна. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.rbc.ua/ukr/vyboru2012/person/m2093 (дата звернення : 22.05.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

29 120 років від дня народження Демида Григоро-вича Бурка (29.08.1894, с. Пирогів Тиврів. р-ну – 9.06.1989, м. Штутгарт, Німеччина), педагога, поета, публіциста, церковного діяча. Закінчив Сутиську учительську (1909) та Вінницьку церковно-учительську школи (1913), Кам’янець-Подільський університет, Інститут народної освіти. Працював у школі. Учасник Першої світової війни. Співпрацював із Всеукраїнською церковною радою. У січні 1918 р. Д.Бурко брав участь у бою під Крутами, про що через багато років напише вірш-спогад «На вічну пам’ять мученикам». 1920 р., у складі українського війська, був у Польщі. Згодом, повернувшись на Батьківщину, вчителював у школах Вінниччини та Київщини. Був двічі ув’язнений, переховувався під чужим іменем. Під час Другої світової війни Бурко в Полтаві висвячується на священика. Відомо, що у 1943 р. отець Демид брав участь у похороні 500 жертв більшовицького режиму у Вінниці (після розкопок у парку ім. М.Горького). Під час панахиди він виступив із промовою, в якій зазначив: «Нехай на їхніх могилах виростуть квіти кращого майбутнього». З осені 1943 р. був настоятелем церкви Св. Духа у Штутгарті (Німеччина). З грудня 1956 р. входив до Вищого церковного управління УАПЦ, а з 1969-го до 1973 р. виконував обов’язки голови цього управління. У 1973 р. Бурка обирають членом Ради Митрополії УАПЦ. Друкувався у різних церковних часописах. Головною ж його працею стає збірка нарисів «Українська автокефальна православна церква – вічне джерело життя», яка побачила світ незадовго до смерті автора (1988).

Інтернет-ресурс:

Бурко Демид Григорович [Електронний ресурс] // Холодний яр : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://unknownwar.info/-_683/ (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 100 років від дня народження Івана Матвійовича Жмурка (29.08.1914, с. Степашки Гайсин. р-ну – 04.08.1955, там же), Героя Радянського Союзу (1946). У Червоній Армії – з 1935 р.

У 1938 р. закінчив Харківське військове піхотне училище, в 1939 р. – Харківське військове авіаційне училище штурманів. У 1939-1940 pp. – на радянсько-фінському фронті. Учасник Вели-кої Вітчизняної війни з червня 1941 р., воював на Західному, Калінінському, Сталінградському, Донському, Північно-Кавказькому, 3-му Білоруському, 1-му та 2-му Прибалтійських, Ленін-градському фронтах. Гвардії капітан. До квітня 1945 р. здійснив 206 бойових вильотів на бомбардування аеродромів, залізничних вузлів, скупчень військ противника. У 1949 р. закінчив Вищу офіцерську школу штурманів у Краснодарі. Нагороджений бойовими орденами та медалями. 4 серпня 1955 р. загинув під час виконання службових обов’язків.

Література:

Сандул, В.О. Жмурко Іван Матвійович. / В.О. Сандул // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9 : Е-Ж. – С. 624.

31 75 років від дня народження Анатолія Мартино-вича Пачевського (31.08.1939, с. Борсків Тиврів. р-ну), директора ПП «Радівське» (Калинів. р-н), депутата обласної Ради, Героя України (2002), заслуженого раціоналізатора України, почесного академіка НААН України, почесного академіка Академії прав людини, голови Всеукраїнської політичної партії «Діти війни» (з 2009) (див. розширену довідку в кінці місяця).

«Спасибі, доле, за мої дороги…»

До 75-ліття від дня народження В.Є.Селезньова

(20.08.1939)

…І до життя навшпиньки припадаю,

Як до вікна замріяне дитя

20 серпня 2014 р. зустрічатиме своє 75-те літо художній керівник Вінницького академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Й усе такий же стрункий, оптимістичний, життєрадісний готується до нової вистави.

Віталій Євдокимович Селезньов народився 20 серпня

1939 р. у місті Ізюм Харківської області. Батько, Євдоким Григорович, був журналістом. Мама, Лідія Антонівна, робітниця на заводі. Батько поліг смертю хоробрих в роки Великої Вітчизняної війни...

Від батьків успадкував син відчуття мови й гарного слова. А старша сестра розгледіла в братові майбутнього актора й порадила вступати до театрального.

Навчався у Харківському театральному інституті. Серед керівників курсу, наставників, був Іван Олександрович Мар’я-ненко, український актор, режисер, педагог, народний артист СРСР. Якось по-особливому, по-батьківськи він дивився на бідно зодягненого юнака, непомітно підкладав копійчину і разом із дружиною пригощали чимось смачненьким.

Міг працювати у Харкові, запрошували й до Києва, та все ж засватав його до Вінниці Федір Григорович Трегуб, режисер Вінницького театру (1961).

У круговерті життя юний випускник Харківського театрального інституту перетворювався на актора театру імені М.Садовського Віталія Селезньова. Його помітили одразу. А ось першу серйозну роль (Назара) отримав з благословення Миколи Зарудного, який приніс до театру нову п’єсу «Марина» за творами Т.Шевченка і виокремив з молоді високого вродливого юнака.

Благословив Федір Григорович Верещагін актора Віталія Селезньова до Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого за фахом режисера, бо довіряв і вірив.

Віталій Євдокимович Селезньов пройшов творчий шлях від актора, асистента режисера до головного режисера (1986 р.), народного артиста України, художнього керівника Вінницько-го академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Продовжувач традицій свого наставника, Ф.Верещагіна, став визнаним майстром сцени, режисером-постановником, створив більше 80 вистав для юного та дорослого глядача. «Бравий солдат Швейк» В.Лукашова, «Мірандоліна» К.Гольдоні, «Дванадцята ніч» В.Шекспіра, «Плаха» Ч.Айтматова, «Здрастуйте, наші татусі» Р.Отколенка, «Поминальна молитва» Шолом Алейхема, «Камінний господар» Лесі Українки, «Продам чоловіка» М.Задорного, «Майська ніч» за М.Гоголем, «Ревізор» М.Гоголя, «Шалений день, або Одруження Фігаро» Бомарше, власні «Осіння мелодія», «Незакінчена історія», «Софія» стали улюбленими виставами глядача. Ним інсценізовано низку прозових та віршованих творів: «Маруся Чурай» Л.Костенко, «Мазепа» Б.Лепкого, «Анна Кареніна» Л.Толстого.

Віталій Євдокимович просто любить свій театр, свій колектив, якому віддано життя. З повагою, замислившись, ніби перед очима пролітають ті 52 роки, згадує акторів, з якими починав служіння на нашій сцені, справжніх майстрів сценічного мистецтва, народних артистів України – І.Сікала, С.Оніпка, В.Сироватко, І.Тарапату, Г.Тищенка, М.Педошенка, А.Овчаренка, В.Матковського, М.Сардаковського; заслужених артистів Укра-їни – Ф.Трегуба, А.Молдавана, Б.Галафутника, А.Гнибеля, В.Немченко, М.Аніщенко, А.Марчука. І художників-постанов-ників – К.Вітавського, М.Білика, А.Пеньковського, композитора й диригента Д.Немченка, балетмейстера М.Грищенка, режисера В.Толока… Та хіба всіх можна назвати, з ким доля зводила… А ще вірні партнери-однодумці: народні артисти України Нестор Кондратюк, Лідія Бєлозьорова, Клавдія Баріл…

Улюбленцями сцени стали ним викохані народний артист України Валерій Прусс та заслужені артисти України – Надія Кривцун, Олександр Немченко, Діана Калакай, Таїса Славінська, Анатолій Вольський…

1993 р. Віталій Євдокимович створив театральне відділення при Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М.Д.Леонтовича. Як керівник курсу, педагог і наставник готує спеціалістів для поповнення трупи театру. До них ставиться по-батьківськи, з трепетом і любов’ю. Його гордістю є Оксана Бандура і Жанна Андрусишена, Богдан Костюк і Наталія Шолом, Роман Хегай-Семенов і Михайло Крисов, Ольга Буга і Антон Михайлик. І, звичайно, продовжувач сімейної традиції донька Катерина.

Віталій Євдокимович – надзвичайно обдарована натура. Перебуваючи у постійному творчому пошуку, підбирає нові форми та виражальні засоби для створення нових творів. Він – і поет, і драматург. До друку подана його друга книга. Отож, копітка щоденна робота стає підґрунтям для нових досягнень. Такими перемогами стали театральна версія життя Софії Потоцької «Софія» (шоста оригінальна п’єса, що побачила життя на театральних підмостках) та театральний роман «Анна Кареніна». Остання робота головного режисера присвячена 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка – це вистава «Назар Стодоля», якою відкрився 80-й театральний сезон восени 2013 року.

С.В.Фицайло

Інтернет-ресурс

Віталій Євдокимович Селезньов [Електронний ресурс]: [біогр. дані] // Віницький академічний музично-драматичний театр. – Електрон. текст. дані. – URL : http://theatre.vin.com.ua/index.php?Item_Id=5&Doc_Id=7&action=desc&ActorID=24&lang=ua (дата звернення : 26.05.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

За покликом хліборобського роду

До 75-річчя від дня народження А.М.Пачевського

(31.08.1939)

Перший Герой України на Вінниччині Анатолій Мартинович Пачевський – один із найавторитетніших керівників в агропромисловій галузі області, голова сільгосппідприємства «Радівське» с. Радівка Калинівського району, депутат обласної Ради, публіцист, активний громадський діяч, академік Національної академії проблем людини.

Любов до землі, до рідного краю прищеплювали йому з дитинства, адже народився Анатолій в простій, селянській сім’ї в ceлi Борсків Тиврівського району. Його батько, Мартин Рафаїлович, працював у місцевому господарстві трактористом, а потім бригадиром тракторної бригади на кілька господарств. Мати, Ганна Антипівна, була рядовою колгоспницею.

З початком Великої Вітчизняної війни родина Пачевських переїхала у Радівку Калинівського району. Батько пішов на захист Вітчизни від фашистської навали й у своїх листах писав дружині: «Збережи та вирости достойною людиною нашого єдиного сина, щоб він гідно продовжив наш рід…». Втішала його надія на те, що син своїм власним життям продовжить справу батька, який не встиг здійснити багато чого із задуманого.

У листопаді 1944 р. Михайло Рафаїлович загинув при форсуванні Карпат біля м. Яремче Івано-Франківської області. Йому на той час ще не виповнилося й двадцяти восьми років. Дружина виконала заповіт свого чоловіка і повністю присвятила себе вихованню єдиного сина Анатолія.

Вічним символом згадки про батька залишився пам’ятник та братська могила у м. Яремче. Щорічно на День Перемоги з дружиною Любов’ю Михайлівною, синами Ігорем та Валенти-ном, невістками й онуками Анатолій Мартинович відвідує могилу, віддаючи дань шани та поваги рідній людині.

Хлопець, спостерігаючи тодішнє нелегке післявоєнне життя, аналізуючи його не по-дитячому гострим розумом, виробляв у собі ті риси характеру, які стали найважливішими принципами, базою, основою життя. Це – величезна працездатність, висока виконавська дисципліна, постійне прагнення до пошуку нового, прогресивного, співчуття та безвідмовна допомога людям, які потрапили у складні життєві ситуації. І разом з тим – нетерпимість до лінощів, байдужості, пияцтва, злодійства, непорядності, зазнайства та інших негативних явищ, які несумісні із нормальним життям суспільства.

Навчаючись у школі на «відмінно», Анатолій вів також значну громадську роботу. Його активна життєва позиція, неабиякі організаторські здібності згодом розкрилися на повну силу в самостійному дорослому житті, відіграли вирішальну роль у його становленні як спеціаліста і керівника.

Після закінчення школи пішов працювати в колгосп у тракторну бригаду. Та згодом хлопцеві доручили відповідальну ділянку виробництва – завідуючого тваринництвом. За досить короткий період він зумів провести оптимальну розстановку кадрів на фермах, навести порядок та дисципліну, запровадити раціональну систему годівлі худоби та птиці. З часом не забарились і результати. Про Пачевського як про молодого керівника заговорили по радіо, з’явилися публікації в пресі. Члени місцевої партійної організації рекомендували його для вступу у кандидати Компартії.

Робота на фермах на той час була надзвичайно важкою – все вручну, ніякої, навіть елементарної, механізації. Все побачене й пережите разом із працівниками тваринницьких ферм, не могло не вплинути на його вибір свого подальшого життєвого шляху. 1960 р. Анатолій Пачевський став студентом факультету механізації сільськогосподарського виробництва Української сільськогосподарської академії. Тут, у стінах академії, доля звела Анатолія Мартиновича з відомими в майбутньому вченими, політичними діячами, керівниками. Це – Олександр Мороз, Леонід Середа, Анатолій Демко, Степан Лєхман, Микола Миронов, Олександр Дацишин та інші.

Студентські роки були заповнені не тільки навчанням, але й активною громадською роботою, заняттям спортом, художньою самодіяльністю. Вже на першому курсі Анатолія Пачевського прийняли з кандидатів у члени КПРС, після цього його обирають секретарем партійної організації курсу, беззмінним до завершен-ня академії.

І ось на руках диплом. Перед молодим спеціалістом відчинялися двері і на чиновницьку роботу, і в науку. Але Анатолій Мартинович залишився вірним обіцянці, яку він дав своїм землякам, – по завершенні навчання повернутися в своє рідне село і зробити усе можливе, щоб полегшити їхню нелегку працю. Отож, у серпні 1965 р. Анатолій Пачевський обійняв посаду головного інженера в колгоспі (тоді ім. Ворошилова) с. Радівка.

Протягом трьох років на фермах було запроваджено механізацію основних процесів роботи з використанням найновіших досягнень сільськогосподарської науки і техніки. Активно займався молодий інженер і раціоналізаторською роботою з удосконалення окремих вузлів та агрегатів різних видів техніки. Все це, безумовно, не залишилося непоміченим вищими керівними органами, а тому в господарстві часто проводили семінари різних рівнів. 1969 р. Анатолія Мартиновича обирають головою колгоспу «Більшовик» с. Дружне Калинівського району, на той час одного зі слабких господарств. За три роки він виводить колгосп у п’ятірку кращих в районі за всіма показниками. Загалом же протягом семи років його керівництва господарством у Дружному було побудовано будинок культури, їдальню, дитячий садок, реконструйовано школу, споруджено низку господарських будівель. 1970 р. Анатолія Мартиновича було удостоєно першої державної нагороди – медалі «За доблестный труд».

Упродовж 1975-1976 рр. відбувається об’єднання-укрупнення господарств і він повертається в своє рідне село Радівку, на базі якого створюється колгосп «Росія» із чотирьох сіл, на посаду головного інженера господарства. Анатолій Мартинович знову береться за свою улюблену справу. Він поставив перед собою завдання – здійснити комплексну механізацію всіх виробничих процесів як у рослинництві, так і в тваринництві. Для цього необхідно було здійснити технічну революцію в господарстві. Він активно займається раціоналізацією та винахідництвом, за що отримує понад півтора десятка авторських свідоцтв. Анатолію Пачевському присвоюють звання «Заслужений раціоналізатор України», через рік – «Заслужений раціоналізатор СРСР». Винаходи знахо-дять практичне втілення в рідному господарстві. Майже щорічно він – учасник Виставки досягнень народного господарства України та СРСР, де отримує золоті й срібні медалі ВДНГ.

У господарстві щорічно проводяться районні, обласні, республіканські семінари з питань застосування нових технологій у рослинництві і тваринництві, удосконалення техніки, а у 1985 р. – всесоюзний семінар за участі представників європей-ських країн. Анатолія Мартиновича запрошують для виступів не тільки на різних нарадах у своїй області, але й в інших регіонах, у Києві на республіканських зібраннях. 1986 р. його нагороджують орденом «Дружби народів». Цього ж року його призначили секретарем парткому господарства.

На початку 1990 р. трудівники господарства обирають Анатолія Мартиновича своїм керівником. У державі саме розпочався надзвичайно складний період – розвал Радянського Союзу, потім тотальна руйнація економіки. Виживати стало надзвичайно складно. Але Анатолій Пачевський не розгубився, він згуртував навколо себе колектив і почав працювати, поєднуючи найкращі соціалістичні принципи господарювання з елементами ринкової економіки. Селяни повірили своєму лідеру, який на їхніх очах сформувався з молодого спеціаліста в досвідченого професіонала сільськогосподарського виробниц-тва, мудрого та зваженого керівника. Чесність, порядність, висока працездатність та відповідальність, поєднання поваги до людини праці з необхідною вимогливістю до кожного з них – ось ті його риси характеру, які надзвичайно цінуються односельцями.

Взявши напрям на будівництво своєї «держави у державі», суворо його дотримувався. Люди в господарстві Пачевського забезпечуються всіма необхідними засобами не тільки для організації виробничих процесів, але й для задоволення своїх власних потреб, ведення особистого домашнього господарства, ремонту житла та іншого. Підвищується їх життєвий рівень. Водночас порушення трудової та технологічної дисципліни, тим більше прояви пияцтва, вважаються у нього тяжким злочином.

Такі принципи роботи Анатолія Мартиновича та організації виробництва дали можливість зберегти господарство цілісним, воно розвивалося та нарощувало темпи виробництва як в рослинництві, так і в тваринництві. А.М.Пачевський неодноразово обирався депутатом обласної та районної рад.

Завдяки зусиллям голови та команди однодумців, рента-бельність господарства стала потужною. 1998 р. А.М.Пачевському присвоєно звання «Кращий за професією» серед керівників господарств України, 1999 р. його нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, а в листопаді 2002 – присвоєно високе звання Героя України із врученням ордена Держави.

У листопаді 2003 р. Анатолій Мартинович став переможцем у номінації Міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна». Він нагороджений орденом «За трудові досягнення» IV ступеня.

Надзвичайно велику увагу приділяє керівник господар-ства також розвитку спорту та художньої самодіяльності в Радівці, дбає про духовність односельчан. 2002 р., з ініціативи А.М.Пачевського та під його керівництвом, за кошти господар-ства було завершено будівництво і відкрито храм Різдва Святої Богородиці. 2001 р. він був нагороджений орденом Святого князя Володимира Великого. У серпні 2004 р. його нагороджено Почесною відзнакою «За досягнення в розвитку культури і мистецтв».

З 2007 р. Анатолій Мартинович – Почесний член НААН України.

Анатолій Мартинович – людина різнобічних інтересів. Крім величезної господарської, громадсько-політичної діяльності, він активно співпрацює із засобами масової інформації, часто виступає по телебаченню, нерідко публікує свої статті різноманітної тематики. Як член Національної спілки журналістів України, 2004 р. нагороджений Почесним знаком цієї орга-нізації за серйозні й актуальні публікації в пресі. Автор кількох книг. За книгу «Філософія успіху» 2010 р. став лауреатом Міжнародної премії ім. Г.Сковороди.

Починаючи з 2005 р. і донині А.М.Пачевський очолює приватне сільськогосппідприємство «Радівське», яке є одним із провідних на Вінниччині, де широко застосовуються передові технології, використовується сучасна техніка, проводиться модернізація виробничих процесів. Нині економічні показники господарства – на ріні європейських.

Анатолій Мартинович продовжує займатися активною громадською діяльністю: він – голова Всеукраїнської політичної партії «Діти війни» (2009).

За матеріалами книги В.Г.Лисенка і С.І.Кочубейника «Герой України Анатолій Пачевський. За покликом хліборобського роду» (2011).

Література

Філософія успіху : [інтерв’ю] / А.М. Пачевський ; розмову вів С. Кочубейник. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., [2011]. – 55 с.

Про нього

Пустіва, В. Не буде України без села... : [про діяльність першого в області Героя України, голови приватно-оренд. сіл.-госп. п-ва «Радівське» А. Пачевського] / В. Пустіва // Вінниц. газ. – 2008. – 15 лип. – С. 3.

За покликом хліборобського роду. Кн. 2. Герой України Анатолій Пачевський / авт.-упоряд.: В. Лисенко, С. Кочубейник. – Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2011. – 460 с. : кол. іл., портр. – (Твої люди, Вінниччино!).

Тамтура, А.В. Історія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – 444 с. : іл. – Зі змісту: Герой України Пачевський Анатолій Мартинович. – С. 392-399 : портр.

Спадає листя у пожовклі трави,

Перлинками зривається з гілок,

Спускається повільно так, ласкаво,

Запросить згодом вітер на танок.

Усе блищить і сяє, ніби сонце.

Природа розкриває дива суть.

Летять дощем листочки за віконцем,

На крилах ніжних осінь нам несуть.

К.Миколюк

ВЕРЕСЕНЬ

1 75 років від дня народження Миколи Федоро-вича Костіна (01.09.1939, с. Арбенівка Мучкапського р-ну Тамбов. обл., нині РФ), державного діяча, вінницького міського голови (1991-1992). Закінчив Київський індустріальний технікум (1958), Вінницьку філію Київського торговельно-економічного інституту (1978). Пройшов шлях від слюсаря до заступника генерального директора Вінницького виробничого об’єднання «Будівельні матеріали». Протягом 1982-1989 рр. був головою Ленінської районної ради. З 1 січня 1991 р. по травень 1992 р. – вінницький міський голова. За його головування у червні 1991 р. було укладено офіційну угоду з британським містом Пітерборо про дружні зв’язки між містами-побратимами. Все життя працював у Вінниці на її благо та розвиток, де й дотепер проводить активну громадську роботу. На даний момент М.Ф.Костін – віце-президент міського благодійного фонду «Фонд розвитку муніципальних реформ», заступник голови Вінницької організації ветеранів України.

Інтернет-ресурс:

Костін Микола Федорович [Електронний ресурс] // Моя Вінниця : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.myvin.com.ua/ua/town/people/mayors/35.html (дата звернен-ня : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 75 років від дня народження Петра Григорови-ча Білоконного (01.09.1939, с. Велика Вулига Тиврів. р-ну), економіста, доктора економічних наук (1997), професора (1999), академіка. Від 1969 р. – на державній службі, був головою Вінницького міського комітету народного контролю; від 1987 р. працював у Вінницькому технічному університеті на різних посадах, зокрема деканом факультету перепідготовки кадрів. З його ініціативи, у Вінниці 1993 р. створено фінансово-економіч-ний університет, який сьогодні є членом Асоціації вищих закладів освіти України недержавної форми власності. Ректор університету П.Г.Білоконний особисто і в співавторстві видав 18 навчально-методичних рекомендацій, 9 навчальних посібників. Під його керівництвом в університеті було захищено 23 кандидатські та 5 докторських дисертацій з економіки, педагогіки, математики і права. Депутат Вінницької міської ради чотирьох скликань. Член НСЖУ. Має численні нагороди.

Література та інтернет-ресурс:

Тамтура, А. Доктор економічних наук академік Петро Григорович Білоконний // Тамтура, А. Історія Тиврівщини / А. Там-тура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 399-400 : портр.

Білоконний Петро Григорович [Електронний ресурс] // Українська конфедерація журналістів. – Електрон. текст. дані. – URL : http://who-is-who.ua/main/page/xxvinnica2005/7/199 (дата звернення : 06.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 35 років тому (01.09.1979) пролунав перший дзвінок у Вінницькій СШ № 10 (нині – Заклад «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №10 Вінницької міської ради»).

• 30 років тому (01.09.1984) відкрито Вінницьку СШ № 18 (нині – Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. № 18 м. Вінниця).

8 65 років від дня народження Надії Миколаївни Колесниченко (08.09.1949, с. Григорівка Ширяєв. р-ну Одес. обл.), актриси, заслуженої артистки України. У 1970 р. закінчила Київський національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого. У цьому ж році прийшла до Віницького обласного музично-драматичного театру ім. М.Садовського. За час роботи у театрі зіграла більше 70 ролей у п’єсах сучасного та класичного репертуару. Створені нею образи – глибоко психологічні, виразні, життєві. У її творчому доробку – і травестійні ролі у виставах для дітей («Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон», «Котигорошко»), і провідні ролі у виставах «Не судилось» – Катря, «Суєта» – Явдоха, «Майська ніч» – Галя, «Собор Паризької Богоматері» – Есмеральда, «Мораль пані Дульської» – Юліасевичева та багато інших. Найбільш виразними, позначеними глибоким проникненням в образ, емоційно хвилюючих, по-людському зворушливих можна згадати Варю («Діло, якому ти служиш» за Ю.Германом), Сашу («Живий труп» Л.Толстого), Асю («Втрачений горизонт» Г.Плоткіна), Онисю («Навала» Л.Леонова), Лідію Андріївну («Провінціалки» Я.Стельмаха), Глумову («Так виходять у люди» О.Островського).

Інтернет-ресурс:

Колесниченко Надія Миколаївна [Електронний ресурс] : інформ. про актора // Віницький академічний музично-драматичний театр ім. М.К. Садовського : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://theatre.vin.com.ua/index.php?Item_Id=5&Doc_Id=7&action=desc&ActorID=16&lang=ua (дата звернення : 04.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

9 245 років від дня народження Івана Петровича Котляревського (09.09.1769, м. Полтава – 10.11.1838, там само), українського письменника, театрального і громадського діяча, дослідника історії та фольклору. Протягом 6 місяців Котляревський жив у Гайсині та Тульчині. Нині на будинках, пов’язаних з перебуванням тут першого класика нової української літератури, встановлено пам’ятні дошки. Враження, винесені з Поділля, ті «порядки», які побачив він під час війни, знайшли відображення в останніх частинах поеми «Енеїда». Після відставки І.Котляревський повернувся до Полтави. 1829 р. він щиро привітав нашого земляка, українського і польського письменника Тимка Падуру. У Полтаві Т.Падура пробув цілий місяць, не раз зустрічався з автором «Енеїди». Вистава «Наталка Полтавка» за п’єсою І.Котляревського вперше відбулася на Вінниччині 1857 р. у Немирівській гімназії, завдяки ініціативі і зусиллям О.Марковича та Марка Вовчка. Пізніше ця п’єса не раз демонструвалася на сцені Вінницького обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського. Творчість поета-класика досліджували відомі вчені з Вінниччини: М.Гудзій, Є.Кирилюк, В.Шубравський та ін. Безсмертну «Енеїду» ілюстрував художник-земляк А.Базилевич.

Література:

Стрижалов, В. І.П. Котляревський служив у Гайсині / В. Стрижалов // Гайсин. вісн. – 2007. – 25 січ.

Хоменко, Б.В. «Наталка Полтавка» Івана Котляревського на світових обширах : [про популярність тв. І. Котляревського] / Б.В. Хоменко // Пам’ятаймо тую славу! : ст., рец., есе / Б.В. Хо-менко. – Вінниця, 2012. – С. 10-16. – Бібліогр. в кінці ст.

11 60 років від дня народження Тетяни Євменівни Приймасюк (11.09.1954, с. Брідок Теплиц. р-ну), майстра деко-ративно-ужиткового мистецтва (вишивальниця). Закінчила Туль-чинське культосвітнє училище (1974). Працювала методистом Теплицького районного будинку культури, бібліографом-краєз-навцем районної централізованої бібліотечної системи (ЦБС). Учасниця районних та обласних виставок. У доробку майстрині – понад три десятки вишитих портретів Тараса Шевченка, що зберігаються у приватних колекціях України, Росії, Канади, Німеччини, Великобританії. Займається збором фольклору на Тепличчині. Автор поетичних збірок «Я тепло збираю по краплині» (2001), «Молитва душі» (2002), «Голос жінки» (2003), «Комарик» (2007) – дитяча книжечка. Співавтор, упорядник ряду колективних збірок поетів-тепличан. Член НСПУ (2004).

Література:

Приймасюк Тетяна Євменівна // Народні майстри Він-ниччини : довідник / Упр. культури і туризму Вінниц. ОДА, Вінниц. обл. центр нар. творчості ; уклад.: Т.О. Цвігун, Н.А. Сентемон, Т.Г. Гец. – Вінниця, 2009. – С. 86 : фото, кол. іл.

13 180 років тому народився Анатолій Патрикі-йович Свидницький (13.09.1834, с. Маньківка Гайсин. повіту (нині Тульчин. р-н) – 13.07.1871, м. Київ), український письмен-ник-класик, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Один із талановитих представників реалізму в українській літературі (див. розширену довідку в кінці місяця).

14 80 років тому народився Григорій Давидович Усач (14.09.1934, м. Немирів), український і єврейський поет, прозаїк, драматург. 1958 р. закінчив Вінницький ДПІ ім. М.Ос-тровського, працював у обласній пресі. Свою літературну творчість г.Усач розпочав у 1948 р. Опублікував більше трьох десятків поетичних збірок, п’єс та повістей, казок, адресованих наймолодшим читачам, зокрема з останніх – український переспів єврейських віршів О.Дріза «Казкове місто Дріздзень» (2006) та оповідки за мотивами цих поезій, «Казки з вирію» (2008). Лауреат обласних літературних премій ім. М.Трублаїні та М.Коцюбинського. Член СПУ (1974). З 1997 р. Григорій Усач живе і працює в ізраїльському місті Беер-Шеві, але залишається громадянином України. Усач часто приїздить до Вінниці. Під час приїзду 2004 р. письменника відзначили літературною премією «Тріумф» – «За значний внесок у пропаганду української літератури».

Література:

Петров, В. Григорій Усач – лірик і казкар / В. Петров // Вінницький альбом : літ.-худож. та іст.-краєзн. альм. – Вінниця, 2005. – Вип. 3. – С. 134-137.

Григорій Усач : [кор. біогр. та його тв.] // Квіт подільсько-го слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С. Рабен-чука. – Вінниця, 2010. – С. 447-462 : портр.

15 105 років від дня народження Івана Митрофа-новича Філіповського (15.09.1909, Орлов. обл., нині РФ – 18.09.1992, м. Вінниця), бібліотечного працівника, Героя Радянського Союзу, колишнього директора Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва. Колишній робфаківець, робітник Маріуполь-ського металургійного заводу Донецької області, І.М.Філіпов-ський в 1933-1937 р. навчався у Всеукраїнському інституті комуністичної освіти у м. Харків (тепер Державна академія культури) і за направленням був призначений на посаду директора Вінницької міської бібліотеки ім. Н.К.Крупської. Учасник Другої світової війни. За мужність і відвагу, проявлені в останніх кровопролитних боях з 26 по 30 квітня 1945 р. у районі м. Барут під Берліном, був удостоєний звання Героя. Повернувшись у Вінницю, він почав відбудовувати спалене фашистами приміщення обласної бібліотеки, якій присвятив 24 роки свого трудового життя. Під його керівництвом вона стала однією з найбільших і найкращих в Україні. 27 червня 2005 р. на її фасаді встановлено меморіальну дошку з написом «Бібліотеку підняв з руїн Герой Радянського Союзу І.М.Філіповський, який очолював її з 1952 по 1973 рр.».

Література та інтернет-ресурс:

Бібліотекар – кавалер Золотої Зірки : зб. матеріалів до 100-річчя від дня народж. Героя Рад. Союзу, колиш. дир. Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва – І.М. Філіповського (15.09.1909-18.09.1992) / упоряд. П.І. Цимбалюк ; вступ. ст. Н.І. Морозової ; уклад. бібліогр. Г.М. Авраменко ; ред.: М.Г. Спиця, П.І. Цимбалюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., 2009. – 76 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2009/Filipovskij (дата звернення : 08.11.12), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

• 95 років від дня народження Анатолія Микола-йовича Хуторянського (15.09.1919, смт Томашпіль – 21.11.1943, похов. у братській могилі с. Радуга Ветков. р-ну Гомел. обл., Білорусь), Героя Радянського Союзу (посмертно, 1944). У Червоній Армії – з червня 1941 р. 1942 р. закінчив Сталінградське танкове училище. У діючій армії – з липня 1942 р. Воював на Сталінградському, І Білоруському фронтах. У листопаді 1943 р., у числі перших, із ротою подолав р. Сож (с. Буда-Кошельово), знищив декілька гармат і мінометів противника, закріпився на зайнятому рубежі, що мало важливе значення для розгортання подальшої наступальної операції. 21 листопада 1943 р. під час штурму ворожого опорного пункту загинув. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Хуторянський Анатолій Миколайович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Галь-чак. – К., 2010. – С. 208 : портр.

17 150 років від дня народження Михайла Михай-ловича Коцюбинського (17.09.1864, м. Вінниця – 25.04.1913, м. Чернігів), українського письменника-класика, громадського діяча. Дитинство і юність його минули у селах і містечках Поділля – Барі, Кукавці, Шаргороді, Станіславчику, Пикові. Закінчив 1880 р. Шаргородське духовне училище. Поділля посіло вагоме місце у творчості М.Коцюбинського, який зобразив побут подільських селян у ранніх оповіданнях і повістях «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник», «На віру» та ін. Він написав етнографічну статтю «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго» (1892). З ініціативи Вінницької організації СПУ, 1981 р. засновано обласну, а з 1993 р. Всеукраїнську літературну премію ім. М.Коцюбинського. Щорічно у вересні в літературно-меморіальному музеї письменника у Вінниці проводяться Дні М.М.Коцюбинського. Ім’я письменника носить Вінницький державний педагогічний університет, проспект, на якому встановлено пам’ятник видатному земляку.

Література:

Хоменко, Б.В. Подільськими стежками Михайла Коцюбинського : до 140-річчя від дня народж. / Б.В. Хоменко, В.Ф. Циганюк ; ред. І.М. Журавлівський. – Вінниця, 2004. – 143 с.

Друга всеукраїнська наукова конференція «Осінні читан-ня» за темою: «Сприйняття сучасниками творчості Михайла Коцюбинського» : [тези та матеріали наук. доп.] / [Музей Михайла Коцюбинського]. – Вінниця, 2011. – 216 с. : іл.

19 125 років від дня народження Євстахія Жилін-ського (19.09.1889, с. Куна Гайсин. повіту Поділ. губернії, нині Гайсин. р-ну – 04.07.1954, м. Лодзь, Польща), польського математика, магістра математичних наук (1914). Закінчив І Київ-ську гімназію 1907 р., фізико-математичний факультет Київсько-го університету св. Володимира (1911). 1916 р. мобілізований до російської армії. Закінчив військово-інженерну школу у Києві та електротехнічну в Петрограді (Санкт-Петербург). Працював на різних посадах у Польській університетській колегії, Українсько-му державному університеті та Київському політехнічному інституті, Львівському університеті (1919-1946). У травні 1946 р. виїхав до Польщі. Наукові дослідження присвячені питанням алгебри, теорії чисел та логіки. Його науковий доробок складає більше 20 наукових праць і 6 підручників.

Література:

Притула, Я.Г. Жилінський Євстахій / Я.Г. Притула // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2009. – Т. 9 : Е-Ж. – С. 570-571 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

• 75 років від дня народження Сергія Михайловича Вдовиченка (19.09.1939, с. Оленівка Могилів-Поділ. р-ну), педагога, кандидата біологічних наук (1971), поета, публіциста. 1961 р. закінчив агрономічний факультет Української академії сільськогосподарських наук (Київ), природничий факультет Кременецького державного педагогічного інституту (1966). Трудову діяльність розпочав з 1961 р. Тривалий час працював на кафедрі біології Вінницького ДПУ ім. Михайла Коцюбинського. Відмінник освіти України. Публікувався у республіканських та регіональних ЗМІ, альманахах. У творчому доробку С.Вдовичен-ка – 3 навчальні посібники, кілька десятків наукових статей. Співавтор двох монографій. Його перу належить низка поетичних збірок. Член НСПУ України з 2003 р.

Література:

Подолинний, А.М. Вдовиченко Сергій Михайлович / А.М. Подолинний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 176 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Сергій Вдовиченко : [біогр. поета, вірші] // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини / за ред. В.С. Рабенчука. – Вінниця, 2010. – С. 37-42 : портр.

21 День народження Петра Івановича Ніщинського (21.09.1832, с. Неменка, нині Іллінец. р-ну – 16.03.1896, с. Воро-шилівка, нині Тиврів. р-ну), композитора, поета-перекладача, педагога. Навчався у Києво-Софійському духовному парафіяль-ному та Києво-Подільському духовному училищах, Київській семінарії. 1856 р. закінчив філологічний та богословський факультети Афінського університету, здобув ступінь магістра наук. Деякий час викладав грецьку мову у столиці Греції та на Кіпрі. Протягом 1857-1860 рр. учителював у Петербурзі, 1860 р. переїхав до Одеси, де викладав грецьку і російську мови, музику та співи, виступав у пресі як критик і публіцист, збирав і обробляв українські народні пісні, організовував аматорські хорові та драматичні гуртки. 1875 р. створив на власний текст музичну картину з народного життя «Вечорниці» як вставну сцену до 2-ї дії драми «Назар Стодоля» Т.Шевченка. Широко відомий чоловічий хор з «Вечорниць» – «Закувала та сива зозуля». П.Ніщинський – автор перших перекладів українською мовою творів Софокла і Гомера. Щорічно у Тиврівському районі проводиться районне пісенне свято та раз у два роки проходить обласне мистецьке свято «Пісенні крила сивої зозулі», присвячені пам’яті П.І.Ніщинського.

Література:

П.І.Ніщинський – видатний український композитор, поет-перекладач (21.09.1832-16.03.1896) : (біобібліогр. покажч.) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад. Г.М. Авраменко ; передм. «Славетний подолянин Петро Іванович Ніщинський» : А.Ф. Завальнюк, Т.О. Марчук ; ред.: О.Г. Поліщук, М.Г. Спиця ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця, 2012. – 40 с. – (Наші видатні земляки).

22 95 років від дня народження Петра Трохимови-ча Маркушевського (22.09.1919, с. Новоселиця-Літинська, нині с. Новоселиця Літин. р-ну – 17.05.2001, м. Одеса), педагога, фольклориста, літературознавця, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури філологічного факуль-тету Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова, члена Спілки журналістів та Спілки театральних діячів. Досліджував фольклористику, історію української літератури, історію українського театру і драматургії.

Література:

Подолинний, А.М. Маркушевський Дмитро Трохимович / А.М. Подолинний // Вінниччина фольклорна : довідник / Обл. центр нар. творчості ; упоряд.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун. – Вінниця, 2004. – С. 50-51.

• 60 років від дня народження Володимира Івано-вича Балибердіна (22.09.1954 р., м. Гнівань Тиврів. р-ну), ювеліра, народного майстра декоративно-ужиткового мистецтва (1972), члена СХУ (1987). Близько 40 років працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва (ювелірне мистецтво). Основні твори митця: гребінь «Ранок» (1986), гарнітури – «Весілля» (1986), «Зоряне небо» (2002); кулони – «Птах кохання», «Дорога додому» (2000-2002), Камея «Легенда» (2005) та ін. В.Балибердін – учасник численних виставок, пленерів, мистецьких акцій як в Україні, так і за кордоном. Його твори зберігаються у Музеї історичних коштовностей України, Севастопольському художньому музеї, музеї м. Руднік (Польща) та у приватних колекціях.

Література та інтернет-ресурс:

Прядко, В.М. Балибердін Володимир Іванович / В.М. Прядко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 162 : портр., іл. – Бібліогр. в кінці ст.

Балибердін Володимир Іванович [Електронний ресурс] // Національний музей історії України : Музеї історичних коштовностей України : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://miku.org.ua/dygovska_-_baliberdin.html (дата звер-нення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

24 100 років тому народився Дмитро Григорович Дереч (24.09.1914, містечко Решетилівка, нині райцентр Полтав. обл. – 28.05.2007, м. Вінниця), прозаїк, драматург, перекладач. Учасник Другої світової війни. Член СПУ (1953) (див. розширену довідку в кінці місяця).

25 80 років від дня народження Михайла Васильо-вича Андрієнка (25.09.1934, с. Данилки Немирів. р-ну – 06.03.1996, с. Новосілки Києво-Святошин. р-ну Київ. обл.), фахівця із садівництва, доктора сільськогосподарських наук (1993), професора (1994), члена-кореспондента УААН (1995), заслуженого діяча наук УРСР (1970). 1962 р. закінчив Уманський сільськогосподарський інститут, відтоді працював головним агрономом, директором науково-дослідного господарства цього ж закладу. З 1969 р. – головний агроном УНДІ садівництва, заступник директора Подільської дослідної станції садівництва. Протягом 1979-1986 рр. – заступник директора, директор Інституту садівництва УААН, водночас генеральний директор об’єднання «Сад-еліта». Очолював кафедру плодівництва Національного аграрного університету (1994-1996). Наукові дослідження: вирощування високоякісного посадкового матеріалу та впровадження нових сучасних технологій у садівництво; вивчення і впровадження у виробництво малопоширених плодових та ягідних культур. Керівник авторського колективу тритомника «Помологія» (К., 1992, 1995, 1997). Отримав Державну премію у галузі науки і техніки УРСР (1988), премію ім. Л.Симиренка НАН України (1992).

Література:

Гонтар, В.Т. Андрієнко Михайло Васильович / В.Т. Гонтар // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2001. – Т. 1 : А. – С. 490-491 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

26 80 років від дня народження Олександра Власовича Волошина (26.09.1934, с. Гаврилівці Кам’янець-Поділ. р-ну Хмельниц. обл. – 21.10.1997, м. Вінниця), фахівця у галузі електротранспорту, заслуженого працівника сфери послуг України, колишнього начальника Вінницького ДКП «Трамвайно-тролейбусне управління». 1960 р. закінчив Львівський політехнічний інститут. Із 40 років трудового стажу 32 віддав Вінницькому трамвайно-тролейбусному управлінню – на посаді головного інженера, а потім начальника. О.В.Волошин започаткував і розвинув тролейбусний рух у місті, сприяв розширенню мережі електротранспорту, прокладанню нових тролейбусних та трамвайних ліній, будівництву тролейбусного депо, диспетчерських служб, заснуванню ремонтної бази та парку енергогосподарства. Під керівництвом О.В.Волошина Вінницьке ТТУ стало одним із кращих в Україні. Завдяки йому, у Вінниці створено музей електротранспорту. Відзначився як громадський діяч, неодноразово обирався депутатом Вінницької обласної та міської рад. Почесний громадянин м. Вінниці (1997, посмертно). Його ім’ям названо одну з трамвайних зупинок у м. Вінниця.

Література:

Волошин Олександр Власович [біографія] // Народний музей Почесних громадян м. Вінниці: Музею – 25 : комплект з 29 портр., стислі біогр. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну. – Вінниця, [2010].

27 200 років тому (27.09.1814) у Вінниці було засно-вано Подільську гімназію. Питання про її заснування підніма-лося майже від початку проведення в Російській імперії освітньої реформи 1803-1804 рр. Однак гімназію Подільська губернія отримала аж через 10 років. Вона мала 6 класів, з яких перших два вважалися повітовою школою, а 3-6-й класи були власне гімназичними. Навчання у 6-му класі тривало два роки. Першого навчального року до Подільської гімназії записалося 454 учні, з яких – 323 походили з Подільської губернії. Серед її найвідомі-ших вихованців – композитор, диригент і піаніст І.Добжинський (1807-1871), політичний і релігійний діяч, письменник і видавець А.Єловицький, літератори С.Ґощинський (1801-1876), брати

Ґрози – Алєксандр Кароль (1807-1875) і Сільвестер Венжик (1793-1849), історики В.Врублевський (1809-1877) і М.Малінов-ський (1799-1865) та ін. У 1830 р. серед вихованців закладу було викрито нелегальну організацію політичного характеру. Після слідства у тій справі, 1831 р. навчання в гімназії припинили.

Література:

Вінницькі Мури. Погляд крізь віки : матеріали міжнар. наук. конф. «Єзуїтський комплекс у Вінниці крізь призму сто-літь». 9-10 верес. 2010 р. [Вінниця] / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2011. – 512 с. : іл. – Зі змісту: [Колесник, В. Подільська гімназія (1814-1831) / В. Колесник]. – С. 174-182.

28 День народження Олексія Григоровича Луцишина (28.09.1922, с. Крищинці Тульчин. р-ну – 24.11.2001, м. Вінниця), гончара, заслуженого майстра народної творчості України (1988), члена Національної спілки майстрів народного мистец-тва (1992). Він був учасником 50 обласних виставок народного мистецтва Вінниччини, усіх музейних свят, різноманітних зустрічей, фестивалів, народознавчих заходів. Творча спадщина митця досить велика і різноманітна, кращі її зразки зберігаються у фондах багатьох музеїв, у приватних колекціях України та за кордоном. 24 липня 2005 р. у Вінниці відкрито відділ обласного художнього музею «Музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина», в основі якого – творчий доробок та особисті речі подільського гончара.

Література:

Мельничук, Л. Олексій Луцишин: спомин про Майстра / Л. Мельничук ; Обл. центр нар. творчості. – Вінниця : Кн.-Вега, 2003. – 72 с. : іл.

Цього місяця виповнюється:

• 80 років з часу заснування (1934) СЗШ І-ІІІ ст. № 13 м. Вінниця, нині заклад «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 13 Вінницької міської ради». Тут навчалися діти з Тяжилова, Вінницьких Хуторів, II військового гарнізону. Для дітей військовослужбовців, які не мали житла у Вінниці, у школі було організовано цілодобовий інтернат. Спочатку це була російськомовна школа № 19, а з 1946 р. стала школою № 13 з українською мовою викладання. Першим директором був Юхим Сергійович Кролівець. Сьогодні її очолює Світлана Володимирівна Лученко (з 2001 р.) У спорті і художній самодіяльності шкільний колектив традиційно тримає першість серед освітянських закладів міста.

Інтернет-ресурс:

Заклад «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 13 Він-ницької міської ради» [Електронний ресурс] : іст. довід. // Офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://sch13.edu.vn.ua/history.html (дата звернення : 09.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

Анатоль Свидницький –

попередник Михайла Коцюбинського в літературі

До 180-річчя від дня народження

класика нової української літератури

(13.09.1834-18.07.1871)

Анатоль Патрикійович Свидницький (Петриченко) – український письменник, громадський діяч і фольклорист, автор нашого «першого реалістичного роману на побутовому тлі» (І.Я.Франко). Народився у с. Маньківці Гайсинського повіту, на Поділлі. Його батько, Патрикій Якович (1800-1870), розпочав службу дячком і лише 1836 р. одержав сан священика; мати, Мотрона Лаврентіївна Ганчевська, дочка колишнього уніатського пароха із села Попова Гребля, походила з дрібної шляхти. Таке характерне для Поділля переплетіння соціальних та конфесійних різнорідностей у сім’ї не позначилося на її моральній атмосфері, де цінували працю, книжку та пісню, хоча шестеро дітей згодом пішли різними життєвими шляхами, зокрема старша сестра Марія, закінчивши католицький пансіон, стане прототипом «запанілої» Масі у єдиному, але знаменитому романі Анатоля Свидницького «Люборацькі». Перший життєвий вибір самого Анатоля диктувався не стільки усвідомленим покликанням, як батьківською волею та рівнем матеріальних можливостей родини. 1843 р. він вступає до Крутянської духовної школи (бурси), яку закінчує 1851 р. Подальший шлях, передбачувано, проліг до Подільської духовной семінарії у Кам'янці-Подільському, однак саме у її стінах, замість остаточного утвердження в спадковій діяльності служителя церковного культу, експансивний юнак розпочинає пошук свого покликання – тієї, як учив філософ Сковорода, сродної праці. Не закінчивши семінарії, активний різночинець подався до Київського університету на медичний факультет (1856). Згодом перевівся на філологічний, але і його закінчити не зміг через матеріальні труднощі. Учителювання у славному Миргороді (1860-1862), праця акцизного чиновника у Козельці (1862-1869) та в Козелецькому повітовому земстві не принесли ні радощів суспільного визнання, ані гідного забезпечення. Про одруження (дружиною стала донька козелецького лікаря Олена Величківська) пише в одному з листів без жодного романтичного захоплення. 28 березня 1869 року виходить у відставку і – на той час уже батько трьох дітей – відважно перебирається із сім’єю до Києва. Тут дістає посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де, як зазначають біографи, фактично виконує обов'язки вченого архіваріуса і за час 1869-1871 науково описує багато важливих архівних матеріалів. Ці описи буде видано правлінням універси-тету уже посмертно 1879 р. Нестатки, ранні розчарування, а почасти їх традиційний супутник алкоголь, підірвали неміцне здоров’я. Помер Анатоль Патрикійович у Києві 18 липня 1871 р.

Початок громадської праці інтелігента-різночинця – участь у таємному Харківсько-Київському студентському товаристві. Ширення забороненої літератури, заснування недільної школи на Подолі – пам’ятні на все життя результати молодечого подвижництва. Літературна творчість, природно, стає продовженням того подвижництва: патріотичні вірші, пісенні ритми, їх виконання у дружньому колі!.. Щоправда, естетично вони не вивищуються понад загальний рівень народницьких стилізацій та алегорій. За життя опублікованою залишилася лише алегорична «Горлиця». Зате посмертної слави зажила пісня «Вже більш літ як двісті»; написаний у Шевченковому ключі текст її подає персоніфікований образ козака, що живе-мучиться, живе-змагається крізь віки: «Уже років двісті, як козак в неволі, Понад Дніпром ходе, викликає долю…». Доля, звісно ж, не виходить, лиш відгукується: «Ой, рада б я вийти, / Так сама в неволі. / Гей, у неволі, у ярмі, / Під московським караулом у тюрмі. / У тюрмі, в кайданах / Забрата Богданом». Нині віднаходимо шість основних варіантів тексту цієї пісні. Вона успішно (чи радше вимушено) перейшла з дев’ятнадцятого століття у двадцяте, змінивши у найновішому з варіантів перший рядок: «Уже літ як триста…». Закінчення основного, авторського, варіанту містило цілком конкретний – гайдамацький – заклик-поклик долі, до козаченька звернений: «Гей, ти, козаче, хапай ніж, / Де побачиш вороженька, там і ріж». Мовляв, дарма, що «З нарізниць козацьких / Серпи й поробили. / Ще й гострі шаблюки / На ножі змінили».

Чи був аж таким непримиренним гайдамаком Свидниць-кий у житті реальному? в інших своїх інтенціях? Навряд чи. У наведених рядках маємо, скорше, данину риторичній закличницькій традиції української козацької поезії, задовго перед тим гучно означеній у «Думі» Івана Мазепи (і Шевченком згодом лиш іще гучніше підхопленій): «Нуте врагов, нуте бити! / Самопали набивайте, / Острих шабель добувайте, / А за віру хоч умріте, / І вольностей бороніте! / Нехай вічна буде слава, / Же през шаблі маєм права!». Інша річ, що у зображенні міжетнічних стосунків в Україні А.Свидницький буває дуже далеким від пізніших (та й сьогоднішніх) квазіінтернаціоналістських міфологем. Можливо, хтось із наших сьогоднішніх войовничих інтернаціоналістів (живучи в Україні – країні «реально победив-шего «интернационализма» з усіма похідними від того соціально-економічними та антикультурними, антиосвітніми наслідками) подекуди навіть захоче поставити йому на карб «націоналісттичні ухили» та «недостатню любов до нацменшин»? Що ж, зробити це буде не так уже й важко, поспішно вказавши, приміром, на широкий ряд справді таких дратівливих нині побутових етноні-мів, як «жид», «кацап», «лях», «хахол» («хохол»). Але зауважмо, що, по-перше, всі вони звучать в усній мові персонажів. До того ж – незрідка як ситуативна самохарактеристика (в незакінченому оповіданні «Арендар» орендар Мошко і безіменний крамар загалом п’ять разів вживають стосовно себе фразу «я бідний жидок»). По-друге, знову ж таки в реальних, описуваних митцем-нарисовцем ситуаціях, прямим адресатом цієї термінологічної «етнокритики» стає не так увесь народ, як (казавши словами найяскравішого дожовтневого публіциста Володимира Ілліча Леніна) певний тип національного життя. От і в оповіданні «Конокради», кваліфікуючи конокрадство на Поділлі як тодішній (середини ХІХ ст.) промисел переважно деякої частини єврейства, автор виводить колоритні типи нахабних, хитруватих і дерзновенних, сказати б, «постпасіонаріїв» (які, проте, у скрутні моменти поспішають під захист рідного кагалу), пише про них досить критично. Себто – без тієї амікошонської романтизації, яку практикуватиме вже у ХХ ст. співець Бені Крика Ісак Бабель у своїх «Одесских рассказах». А от присланий дядьком-єпископом посісти єпархію з «предписанием» одружитися на попівні безпутній і недовченій пияк та дебошир Тимоха-«кацап» (роман «Люборацькі») репрезентує добряче висміяний і в російській літературі тип дрімучого, глибоко бездуховного служителя куль-ту. Інша річ, що цей персонаж А.Свидницького заряджений ще й незрозумілою та нічим не виправданою зверхністю до «хахлов», у якій, втім, чітко діагностується автором примітивна імперська ідеологічна закваска, оскільки вже у першій сцені унікального сватання-вибирання однієї з-поміж трьох сестер-попівен із уст Тимохи зривається лайливе «мазепы».

Із сьогоднішнього погляду означені антагонізми на етнічному ґрунті дещо зрозуміліші, бо художньо параметровані в їхніх витоках. Йдеться ж бо й про соціальну змагальність між етногрупами та всередині них. І все ж, як і кожен значний національний талант, А.Свидницький глибокий і цінний насамперед показом внутрішніх драм рідної йому етноспільно-ти – українства. Основою цих внутрішніх драм постає з-під його пера явище, по-сучасному кажучи, етномутації. Мутація в бік польськости в умовах Поділля першої половини ХІХ ст. дає карикатурних підпанків, що поверхово мавпують високопанську рафіновану культуру, укорінювану тут століттями польського домінування і ще досить сильну та «затишну» від рідного для мавпувальників «мужицтва». Мутація на лад московський, що прискорено і тотально утверджувався через освіту, церкву, кадрову експансію й селекцію та якусь таку «симпатичну», власне етикетну корупцію. Обидві ці мутації, ставши основою сюжету роману «Люборацькі», на наших очах буквально розривають і знищують колись дружну родину старосвітського панотця Гервасія. Зразки ж етикетного хабарництва (хай і на найнижчих рівнях прояву) описані з такою художньою силою та моральною відразою, що їх хоч на фреску малюй. Сцена першого прийому у кабінеті смотрителя бурси, до якої взагалі-то попівських синів повинно б прийматися безпроблемно: «Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка. «Здравствуйте!» – заговорив він дещо пишно, дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його: «Мое вам нижайшее почтение!» – каже. І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила і Люборацька».

Наскільки А.Свидницький був послідовно непримиренний та відразливий до найменших прикмет означених мутацій і в реальному побуті, свідчить його серпневий 1862 року лист до П.С.Єфименка: «Малашенко вже одружився. Який був, такий і є шалапут. Жінку взяв просту з панських кріпачок, та не знайшов добра, бо вона аж шість літ була завдана від пана в модний магазин (m-me Шустова) в Києві і вийшла ні се ні те, ні риба, ні м’ясо. На панів дивиться, як на сонце, чоловікові робе різні прикрості не навмисне, а з дурного розуму і прилюдне пасталакає. Я з-за такої жінки повісився б, або втік би від єї, а Михайло каже, що довольний з своєї». Голос морального максималіста та ідентичного («старосвітського» ж!) українця-подоляка, ідейного народника долинає до нас з цих рядків. Таким залишався письменник і у вимушено російськомовних (журнал «Основа» припинив існування, а доба валуєвщини унеможливлювала український друк) оповіданнях та нарисах. Кілька ж його етнографічних та фольклористичних статей, виконаних на високому науковому рівні та багатих яскравою фактологією, дають змогу ще чіткіше осягнути основи українського етносу. Найбільш ґрунтовна стаття «Великдень у подолян» досі мала б передруковуватись та передруковуватись, входити до шкільних хрестоматій бодай фрагментарно. Увесь широкий спектр великодньої звичаєвості, настроєності та молодіжних і дитячих ігор висвітлено та прокоментовано в ній. Більшість звучить не тільки пізнавально, але й до діла актуально, як-от наголошування особливо делікатного, й навіть шанобливого, у порівнянні з іншими регіонами, ставлення подільських парубків до своїх дівчат. Деякі, зокрема дитячі, ігри могли б бути відтворені для дитячих садочків та молодших класів. А опис так і не пізнаного («не міг добитись пояснення») урочистого звичаю класти увечері перед Великоднем «вогонь на діяння» асоціюватиметься в уяві читача, більш-менш обізнаного з християнською аксіологією, вочевидь з ефектом благодатного вогню, який ото зіходить на вірних у єрусалимському храмі всього кількома годинами пізніш. Цей селянський подільський вогонь перед великоднім благовістом можна б назвати благоговійним: з таким урочистим благоговінням розкладають його подоляни, дозволяючи для підтримання високого полум’я нести з хазяйства все дерев’яне – навіть найнеобхідніші заготовки та реманент.

Життєвий шлях письменника недовгий і тяжкий. Відпо-відно, доробок його зовсім невеликий, а доходив він до наших днів не відразу й не цілісно. Літературознавці, котрі висловлюють жаль, зокрема з приводу того, що роман «Люборацькі», із запізненням у кілька десятиліть опублікований у сьогоднішньому вигляді, не міг мати реального впливу на розвиток української прози епохи модернізму, загалом мають рацію. Але віримо: навіть нині молодим письменникам там є чого повчитися. От хоч би й такого сюжетного прийому, коли, дійшовши до якогось цікавого моменту, оповідь раптом переключається на інший мотив, аби згодом подати інтригуючу розв’язку мотиву попереднього як самоочевидну – власне, банальну. Разюче різкі переходи оповіді від карикатурності до психологізму нагадують шевченківське вміння змінювати тон і стиль оповіді поетичної. Перечитування (а задля цього – перевидання!) варті яскраво неспростовні характе-ри, характеристичні деталі та епізоди художнього нарисування й новелістики А.Свидницького. Плюс – усі його нечисленні статті, а найперше – «Великдень у подолян».

М.П.Стрельбицький

Література

Герасименко, В.Я. Анатолій Свидницький : літ. портр. / В.Я. Герасименко. – К. : Держлітвидав України, 1959. – 134 с.

Мацевич, А.Ф. Анатолій Свидницький : біогр. повість / А.Ф. Мацевич. – К. : Молодь, 1984. – 184 с. : іл. – (Уславлені імена ; вип. 62).

Рутковська, О. «Гарячою любов’ю обіймав народ» : до 170-річчя від дня народж. А.П. Свидницького / О. Рутковська // Культура і життя. – 2004. – 13 жовт. – С. 2 : портр.

Свидницький, А.П. Люборацькі ; Оповід. ; Нариси та ст. / А.П. Свидницький ; упоряд. Р. Мовчан ; авт. передм. В. Шевчук. – К. : А.С. К., 2006. – 640 с. : іл., портр. – (Б-ка укр. л-ри).

Пошуки симетрії справедливості у несправедливому світі

До 100-річчя від дня народження українського письменника Д.Г.Дереча

(24.09.1914-28.05.2007)

Прозаїка, драматурга і журналіста Дмитра Григоровича Дереча, чиє сторіччя від дня народження Україна відзначатиме 24 вересня 2014 року, сучасні пристосуванці від літературознав-ства і деякі самовпевнені «генії» від «найновітнішої» літератури, перебігаючи чи переповзаючи із партії в партію й не маючи жодного сталого погляду й переконання за душею, чомусь називають «продуктом сталінізму, твори якого треба забути». Але діє дивна закономірність: найшвидше забуваються творіння сучасних одноденних геніїв, хто ратує за повну інквізицію духовного спадку українського минулого. І не тільки радянської доби…

Перед самим розпадом Радянського Союзу я керував Вінницькою обласною організацією Спілки письменників України. Це був момент такого високого духовного прозріння, коли вінницькі поети і прозаїки, ніби від обтяжливих рабських кайданів, почали звільнятись від свого членства в КПРС. Першим приніс мені свій партійний квиток із заявою про вихід із КПРС Анатолій Бортняк, а за ним і решта членів партійної організації, крім, звичайно, Дмитра Дереча. Дмитро Григорович до кінця днів своїх так і не змирився з крахом Червоної Імперії, вважаючи це непоправною трагедією для всіх народів СРСР, в тому числі й рідного українського. Не сприйняв він і окраденої та роззброєної української незалежності, яка відразу ж перекраяла його серце соціальною нерівністю, злодійкувато-брехливою владою, безправ’ям і безробіттям, масовою еміграцією. З письменником можна не погоджуватись і гнівно дискутувати. Але він все своє чесне і скромне життя непохитно стояв на своєму: щасливу комуністичну державу за ленінськими принципами все-таки можна було побудувати! Якби ті принципи не тільки декларувати, а й жити ними, наповнювати реальним змістом економічного, соціального та національного характеру. Жити не награбованим і не бездуховним. Жити не ненавистю до народів, які прагнуть волі і демократії. А шукати симетрію в людських відносинах у цьому складному асиметричному світі…

Головний герой оповідання Дмитра Дереча «Асиметрія» фронтовик Геннадій Лискунець збентежено дивиться в небо: «Там, безперечно, панує асиметрія. Навіть сузір’я Ліри, яке на перший погляд дивує симетричним розташуванням зірок, далеко не симетричне. Чого ж у світі більше – симетрії чи асиметрії?

У людських симпатіях і антипатіях є щось схоже на метаморфози примхливої осінньої погоди. Симпатії, як, між іншим, і кохання, виникають з хаосу зустрічей, з непомітних взаємопритягнень, без будь-якої послідовності. Для них існує лише один-єдиний закон – людська потреба любити, творити добро і прагнути до взаємності».

Так, у творчості Дмитра Дереча справді, наче у фокусі об’єктива, відображена сталінська епоха. Але не мертва і казенна, а наповнена людьми люблячими, відважними, мрійливими і красивими. І немає значення, де відбувається дія твору – в казармі військового училища, під час бою на фронті, в селянській хаті після наступу чи в університетській аудиторії післявоєнної України – усюди колесо історії рухають саме люди вольові, свідомі власної гідності, безкорисні і нетерпимі до найменших проявів корупції, яка вже згубила десятки найвеличніших країн світу, залишивши від них лише руїни їх засліпленої самовеличі – піраміди, стіни Колізею, попіл Помпеї і порепані пустелі…

Народився майбутній письменник у славнозвісній Решетилівці на Полтавщині 24 вересня 1914 року, де й закінчив семирічку і фабрично-заводські курси, освоївши спеціальність слюсаря. 1928-1929 роки – це роки розкуркулювання селянства й активного відбирання у нього зерна. Щаслива доля – потрапити на роботу за розподілом після закінчення ФЗК у Таганрог Ростовської області – вберегла майбутнього письменника від голодомору 1932-1933 років. Працюючи на Таганрозькій машино-тракторній станції слюсарем, комсомолець, а невдовзі й кандидат у члени більшовицької партії, за направленням МТС він до 1940 року навчатиметься у Харківському інституті механізації сільського господарства. І все життя заперечуватиме голодомор в Україні, що забрав понад десять мільйонів селянських життів, бо сам його не зазнав. Юнак мав сталу пайку російського хліба на підприємстві, зарплату… А, значить, і голодомору не було, а лише неврожай… Він ніколи не міг повірити у геноцидний злочин його партії проти українського народу. Тож із цим і відійшов у засвіти на 93-му році життя 28 травня 2007 року і похований у Вінниці.

Дмитро Григорович прожив довге, цікаве і насичене життя. Творчий письменницький шлях відставного капітан-інженера розпочався з 1946 року у післявоєнному Львові. Тут він займається журналістикою, видає окремими книгами свої перші публіцистичні праці. Редакторська робота у Львівському книжковому видавництві зводить його з Ярославом Галаном, памфлети якого та п’єсу «Човен хитається» він готує до друку окремими книгами. Праця у львівському журналі «Жовтень» залишить у його пам’яті найкращі згадки про Ірину Вільде та перші розділи її роману «Сестри Річинські», які він готував до друку у журналі ще задовго до його повного виходу у двох частинах. У журналі «Жовтень» друкував він також сатиричні та гумористичні твори вінничанина і фронтовика Івана Сварника, військові оповідання Олеся Гончара та багатьох інших відомих авторів.

У 1951-му окремою книгою вийшли оповідання Дереча «Ясні шляхи». А 1953 року Дмитро Горигорович став членом Спілки письменників України і Радянського Союзу й отримав диплом філолога Львівського державного університету імені Івана Франка.

У 1959-му він приймає пропозицію стати кореспондентом Республіканського радіо у Вінницькій області. З цього часу його доля і доля його літературних героїв пов’язані з Вінниччиною. На установчих зборах літераторів Вінниччини 1971 року, у присутності Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Дмитра Дереча обирають керівником новоствореної Вінницької міжобласної організації Спілки письменників України, до якої увійшли і письменники Хмельниччини.

Він був чесним, справедливим і по-батьківськи уважним письменницьким керівником. Підтримував талановитих, боровся за вихід їх книг у видавництвах і партійних органах.

За своє тривале творче життя Дмитро Дереч написав майже 70 оповідань і новел, чотири повісті: «Крізь тенета», «Про хлопця звичайного», «Зелений хміль», «Світанкові роси», роман «Професор Жупанський» і три п’єси – «Старе добро не забувай», «Після довгої ночі» та «Балада про Ярослава Галана». Загалом його повний творчий спадок, включаючи публіцистику і листування, міг би скласти 7-8 томів, яких досі нема. Як і нема хоча би скромного вибраного у 2-х томах, яке планувалось, але за життя письменника так і не з’явилось на світ.

Дмитро Григорович дуже любив дітей. Я досі дивуюся, чому він для них нічого не писав? Адже кожного разу, коли я зі своєю дружиною і дітьми провідував його, він не міг натішитись малечею, розповідав унікальні казкові історії, пригощав, чим тільки міг, і щиро дякував за принесену стипендію, матеріальну допомогу чи гонорар за виступи по Бюро пропаганди художньої літератури… Він був відкритий для безкорисного добра і квапився його творити сам…

Медики кажуть, якби люди народжувались із температу-рою тіла на один градус нижче, вони б уникли 80 відсотків хвороб, якими їх випробовує життя. Дмитро Дереч все життя мав температуру тіла 36 градусів. За все життя його жодного разу не те, що не звалило з ніг жодне простудне захворювання, а й елементарної нежиті, навіть у мокрих окопах війни, він ніколи не знав. Незахищеними у нього були лише серце та мозок, які чекали радості й щастя в очах і словах всього українського народу. Він марно чекав цього, готовий навіть переосмислити свої погляди, якщо вони помилкові, майже 16 років незалежності. Та не дочекався. І одного разу, уже з візка інвалідної коляски, сказав: «Народ, який відучили усміхатись, а тепер ще й співати, – вбиває під собою зелену траву майбутнього! І вимирає він не від хвороб, а від печалі.».

В.С.Рабенчук

Література

Твори Д.Г.Дереча

Крізь тенета : повість / Д.Г. Дереч. – К. : Рад. письм., 1957. – 336 с.

Трави пахнуть медом : оповідання / Д.Г. Дереч. – К. : Рад. письм., 1964. – 149 с.

Світанкові роси : повість / Д.Г. Дереч. – О. : Маяк, 1975. – 128 с. : іл.

Громи і відлуння : роман, оповідання / Д.Г. Дереч. – К. : Дніпро, 1976. – 397 с. : іл.

Дві зустрічі : оповідання / Д.Г. Дереч. – О. : Маяк, 1982. – 215 с.

Зіниця ока : оповідання / Д.Г. Дереч. – О. : Маяк, 1986. – 168 с.

Від Орші до Німану : повість / Д. Дереч. – О. : Маяк, 1990. – 176 с.

Коли зацвітає папороть : драма / Д. Дереч. – Вінниця : АІСТ-прес, 2000. – 69 с.

Навчись добру : оповід. для шк. віку й молодих матерівь / Д.Г. Дереч. – Вінниця : Континент, 2000. – 20 с.

Про нього

Дмитро Дереч : [біогр. письм. та його оповід. ] // Квіт подільського слова : антол. тв. сучас. письм. Вінниччини. – Вінниця, 2006. – С. 15-48.

Хоменко, Б.В. Дереч Дмитро Григорович / Б.В. Хоменко // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 424 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Пастушенко, Л. Не забудьмо пом’янути... : [про письм. Д. Дереча і В. Кузьменка, колиш. очільників Вінниц. обл. орг. НСПУ] / Л. Пастушенко // Знак скорпіона, або переосмислення міфів / Л. Пастушенко. – Вінниця, 2010. – С. 56-61 ; Погляд. – 2007. – 5-11 лип. – С. 2.

ЖОВТЕНЬ

1 120 років тому народився Роман Андрійович Гуцало (01.10.1894, с. Ситківці, нині Немирів. р-ну – 11.04.1938, розстріляний), український прозаїк. Закінчив учительську школу, заочно – педагогічний інститут у Києві. Учителював у селах Коритця та Угловата Уманської округи, викладав українську мову та літературу в Монастирищенській СШ (Черкас. обл.), був літпрацівником в редакції монастирищенської райгазети «Шлях колгоспника». За доносом 1937 р., заарештований, і 11 квітня 1938 р. розстріляний як учасник міфічної «антирадянської української військово-повстанської армії». Було репресовано і його старшого сина Онохрея. Роман Андрійович почав друкуватися з 1924 р., спочатку в уманській газеті «Робітничо-селянська правда», потім у республіканських газетах та журналах. Автор таких оповідань: «Тетяна» (1925), «У глухому селі» (1925), «Висохлі сльози» (1926), «На вовків» (1927), «Золоті ґудзики» (1927), «Діти з левадів» (1927), «Біль» (1927). Повість «На цілині» 1930 р. вийшла окремою книжкою. Належав до письменницької організації «Плуг».

Література:

Подолинний, А.М. Гуцало Роман Андрійович / А.М. Подо-линний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 97.

• 120 років тому народився Ананій Гаврилович Волинець (01.10.1894, с. Карбівка, нині Гайсин. р-ну – 14.05.1941, м. Вінниця), український військовий діяч доби визвольних змагань, полковник Армії УНР, отаман, один із керівників антибільшовицького збройного опору на Гайсинщині. Закінчив двокласне училище в Гайсині, Верхньодніпровське середнє сільськогосподарське училище (Дніпропетровська обл.). Працював агрономом і вчителював на рідній Гайсинщині, сприяв розвитку українського національно-культурного руху. Після революції 1917 р. вступив до партії українських есерів, за часів Центральної Ради працював гайсинським повітовим комісаром і начальником гайсинської міліції. Ананій Волинець – організатор Українського Вільного козацтва в Гайсинському повіті. Протягом 1919-1920 рр. проводив збройну боротьбу проти московських окупантів-більшовиків на Поділлі, його війська неодноразово визволяли Гайсин, вибивали ворога з таких міст і містечок, як Ладижин, Немирів, Хмільник, Бершадь, Тульчин, Вапнярка, Липовець, Брацлав, Літин, Летичів, Меджибіж, Китайгород, Теплик, Гранів та інших. У визволених містах (зокрема Гайсині, Ладижині, Літині, Хмільнику) встановлював українську адміністрацію. Налагодив видавництво часопису «Повстанець». Після поразки українських визвольних змагань, на чолі невеликого партизанського загону, відступив через р. Збруч на територію, зайняту польськими військами, де почався важкий період його життя і поневірянь, арешти. Жив у м. Рівне, працював відповідальним секретарем, редактором тижневика «Дзвін», організатор селянського кооперативного руху. 20 січня 1940 р. А.Волинця було заарештовано вдруге. Після тривалих допитів і тортур, перебування у тюрмах Рівного і Вінниці, 31 січня-2 лютого 1941 р. відбувся суд у Вінниці, який засудив Ананія Волинця до розстрілу. Вирок виконано 14 травня 1941 року.

Література та інтернет-ресурс:

Коваль, Р.М. Трагедія отамана Волинця : монографія / Р.М. Коваль, К.В. Завальнюк. – К. : Діокор, 2002. – 288 с.

Барцьось, В. Отаман повстанців Гайсинщини Ананій Волинець був дорадником командира УПА-«Поліська Січ» – Тараса Бульби-Боровця [Електронний ресурс] / В. Барцьось // Всеукраїнське об’єднання Свобода : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.vinnytsya.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/021809/ (дата звернення : 20.08.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

• 50 років від дня народження Оксани Василівни Городинської (01.10.1964, с. Конищів, Мурованокуриловец. р-ну), майстрині писанки, витинанки, живописця, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2003), заслужено-го працівника культури України. Закінчила Глухівський держав-ний педагогічний університет (2000). З 1983 до 1986 рр. працю-вала вихователем дитячого садка. Творчу трудову діяльність розпочала на посаді керівника молодшої групи дитячої студії «Палітра». Одна з організаторів Могилів-Подільського міського Будинку народної творчості, обіймала посаду методиста, а з 1999 р. – його директор. Учасниця міжнародних, всеукраїнських та обласних виставок, свят і симпозіумів. Представляла роботи в Росії, Польщі, Німеччині. У творчому доробку майстрині – близько 1000 витинанок, понад 1000 писанок, більше 500 живописних картин, понад 50 флористичних робіт. Авторка 8 персональних виставок.

Література:

Буздиган, В. Оксана Городинська – богиня і берегиня / В. Буз-диган // Вінниц. край. – 2007. – № 3. – С. 160-166.

Гальчак, С. Городинська Оксана Василівна / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 491-492.

2 65 років від дня народження Євгенія Федоровича Годованого (02.10.1949, с. Зеленянка, Крижопіл. р-ну), педагога, історика, кандидата історичних наук (2007), перекладача, поета, краєзнавця, дослідника. Закінчив історичний факультет Одеського університету ім. І.Мечнікова (1972). Самотужки вивчив польську, інші слов’янські, угорську, німецьку, італійську мови. Викладав із перервами історію та іноземну мову у Крижопільській СЗШ № 1 І-ІІІ ст., Шарапанівській ЗОШ, Крикливецькій ЗОШ. Отримав звання вчителя року Вінницької області 1993 р. 1977 р. був призначений на посаду перекладача уповноваженого уряду СРСР у справі перебування Північної групи радянських військ у Польщі, де працював до 1980 р. У 1999-2004 рр. – викладач історії Рівненського інституту слов’янознавства. З 2004 р. – методист Заболотненського ВПУ № 31 (Крижопільський р-н). За активну діяльність, пов’язану з дослідженням історії Польщі, йому надана «Карта поляка». Автор багатьох книг і статей, присвячених дослідженню Крижопільського краю, остання з яких «Долинами Марківки та Вільшанки: історичні долі людей та поселень західного Крижопілля» (2011).

Література:

Жолкевська, Т. Переможець – наш земляк : [про переможця багатьох конкурсів крижопіл. краєзнавця Є. Годованого] / Т. Жол-кевська // Сіл. новини. – 2010. – 27 серп. – С. 2.

Історик-краєзнавець, дослідник Крижопільського краю : бібліогр. список л-ри : [Євген Федорович Годований] / Крижопіл. ЦБС. – Крижопіль, 2012. – [24 с.]

• 55 років від дня народження Анатолія Бори-совича Беня (02.10.1959, с. Скала Оратів. р-ну), письменника, журналіста, заслуженого журналіста України (2009). 1981 р. закінчив Вінницький ДПІ ім. М.Островського. Працював кореспондентом Оратівської райгазети «Ленінський шлях», кореспондентом і завідуючим відділу газет: обласної – «Комсомольське плем’я», республіканської – «Молодь України», спеціальним кореспондентом, парламентським оглядачем газети «Голос України». Працював над темами голодомору 1933 року, сталінських репресій, війни в Афганістані та ін. Організував у Вінниці одне з перших в Україні товариство «Меморіал». Один із організаторів «Народного фронту» на Вінниччині. Автор ряду книг політичної тематики. Член СЖУ (1984), НСПУ (2003).

Література:

Мельник, М.І. Бень Анатолій Борисович / М.І. Мельник // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 461 : портр.

Бень Анатолій Борисович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 18.

5 День народження Володимира Омеляновича Забаштанського (05.10.1940, смт Браїлів Жмерин. р-ну – 02.12.2001, м. Київ), поета, перекладача, громадського діяча, лауреата Державної премії УРСР ім. Тараса Шевченка (1986), премії ім. М.Островського (1974), міжнародної премії фундації Антоновичів (США, 1997), літературної премії ім. В.Свідзінсько-го (2001, посмертно). У Браїлові, на приміщенні школи, де навчав-ся поет, встановлено меморіальну дошку. 2008 р. там відкрито Музей В.Забаштанського. Традиційним стало літературно-мистецьке свято «Браїлівська осінь Забаштанського». Член СПУ з 1967 р.

Література та інтернет-ресурс:

«Для нього світлом було слово»: до 70-річчя від дня народж. Володимира Омеляновича Забаштанського : бібліогр. покажч. / Упр. культури і туризму Вінниц. облдержадмін., Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад. Т.П. Кристофорова ; ред.: М.Г. Спиця, П.І. Цимбалюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця : ПП Балюк І.Б., 2010. – 48 с. – (Наші видатні земляки). – Електрон. версія вид. – URL : http://www.library.vn.ua/publications/2010/Zabashtanskij.html (дата звернення : 08.10.13), вільний. – Назва з титул. екрана. – (Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва).

7 170 років від дня народження Сергія Олександ-ровича Венгрженовського (07.10.1844, поблизу Могилів-Подільського – 26.09.1913, с. Могильна, нині у межах м. Гай-син), історика, етнографа, фольклориста, краєзнавця, члена Подільського історико-археологічного товариства (з 1890). Закінчив Подільську духовну семінарію, був вільним слухачем історико-філологічного факультету Одеського університету. З 1887 р. працював у Подільському акцизному відомстві (до 1902 р. у м. Гайсин, з 1903 р. – у с. Могильна Гайсинського повіту). Досліджував побут, звичаї, вірування, народну медицину, фольклор Поділля. Публікував статті та розвідки в «Киевской старине», «Подольских епархиальных ведомостях». Один із перших звернув увагу на виявлення національних традицій у вишиванках, ткацтві та писанках подолян. Передав протягом 1890-1910 pp. багато книг, речей, колекцію фольклорно-етнографічних матеріалів Кам’янець-Подільському історичному музею. Пісні надсилав композитору М.Лисенку. Опублікував 20 робіт.

Література:

Баженов, Л.В. Венгрженовський (Венгжиновський) Сергій Олександрович / Л.В. Баженов // Енцикл. сучаc. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 237. – Бібліогр. в кінці ст.

Гальчак, С. Венгрженовський Сергій Олександрович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 461-462.

9 100 років від дня народження Івана Петровича Вітковського (09.10.1914, с. Борівка Чернівец. р-ну – 23.09.1996, м. Київ), Героя Радянського Союзу (1945). До війни закінчив Одеське військове авіаційне училище (1938). Учасник Великої Вітчизняної війни з лютого 1943 р. Воював на Кавказькому, Північно-Західному, Брянському, 1-му та 2-му Прибалтійських, 1-му та 3-му Білоруських фронтах. До кінця війни здійснив 357 бойових вильотів, у 148 повітряних боях збив 22 літаки противника, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни продовжив службу в Радянській Армії. 1950 р. у званні полковника звільнився в запас. Мешкав у Києві. 1959 р. закінчив Київський університет. Працював директором школи. Нагороджений бойовими орденами та медалями.

Література:

Пиріг, П.Д. Вітковський Іван Петрович / П.Д. Пиріг // Ен-цикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2005. – Т. 4 : В-Вог. – С. 633.

Гальчак, С. Д. Герой Радянського Союзу Вітковський Іван Петрович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 50 : портр.

13 95 років від дня народження Григорія Андрійо-вича Заїки (13.10.1909, с. Чагів Оратів. р-ну – 04.09.1960, там само), Героя Радянського Союзу (1943). Закінчив курси лейтенантів при Київському військовому піхотному училищі (1936). У боях Великої Вітчизняної війни – з квітня 1942 р. Воював на Ленінградському фронті. Під час прориву блокади Ленінграда рота, якою командував старший сержант Г.А.Заїка, сім днів не виходила з бою, відбила всі контратаки танків та піхоти противника. За проявлену мужність 10 лютого 1943 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 1945 р. закінчив курси «Выстрел», командував полком. 1959 p. у званні підполковника звільнився у запас, мешкав і працював у смт Оратів. Нагороджений бойовими орденами та медалями.

Література:

Гальчак, С. Д. Герой Радянського Союзу Заїка Григорій Андрійович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 78 : портр.

14 85 років тому народився Леонід Іванович Барабан (14.10.1929, с. Кривохижинці, нині Мурованокуриловец. р-ну), літературознавець, критик, мистецтвознавець, кандидат мистецтвознавства (1968). У 1956 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював відповідальним секретарем ряду районних газет. Упродовж 1959-1962 pp. навчався в аспірантурі ІМФЕ ім. М.Рильського АН УРСР за спеціальністю театральне мистецтво. Після захисту дисертації працював у цьому ж інституті на різних посадах. З 1989 р. поєднує наукову роботу з педагогічною як доцент Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Друкується з 1955 р. Основне коло наукових досліджень – історія розвитку української драматургії і театру XIX і XX ст., в т. ч. на Поділлі, творчість видатних діячів культури, літературно-мистецькі традиції Поділля тощо; видав кілька книг, присвячених цим темам. У різних збірниках та журналах опублікував низку досліджень.

Література:

Барабан, Л.І. Драма і театр в Україні першої половини ХХ ст. : невідомі матеріали / Л.І. Барабан. – Біла Церква : Дельфін, 2009. – 143 с.

Барабан Леонід Іванович // Вінниччина журналістська: ж-сти нашого краю в засобах мас. інформ. і не тільки… : до 50-річчя утвор. НСЖУ : громад.-попул. довід. / авт.-упоряд. В. Лисенко. – Вінниця, 2010. – С. 14.

15 100 років тому народився Андрій Трохимович Павлусенко (15.10.1914, с. Хижинці, нині Вінниц. р-ну – 26.11.2000, там само), український композитор, бандурист, поет, фолькло-рист. Закінчив Вінницький педагогічний технікум ім. І.Франка (1937). У 1937-1939 рр. навчався у Вінницькому педагогічному інституті ім. М.Островського. Учасник Другої світової війни. Після демобілізації закінчив у Вінниці курси викладачів музики і співів, організовані композитором Р.Скалецьким. Учителював у рідному селі, записував народні пісні, прислів’я і приказки. У 1952 р. організував ансамбль бандуристів при Хижинецькому Будинку культури, а згодом – мистецький колектив у школі. У репертуарі А.Павлусенка – близько 400 народних пісень різних жанрів. Створив понад 150 пісень на слова Т.Шевченка. Андрій Трохимович був організатором шевченківських літературно-музичних вечорів у Хижинцях. Ансамбль бандуристів під його керівництвом – лауреат республіканського конкурсу «Золоті ключі», Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності та Першого республіканського свята кобзарського мистецтва в Каневі, з нагоди 175-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка.

Література:

Хоменко, Б.В. Павлусенко Андрій Трохимович / Б.В. Хомен-ко // Вінниччина фольклорна : довідник / упоряд.: А.М. Подолин-ний, Т.О. Цвігун ; Обл. центр нар. творчості. – Вінниця, 2004. – С. 59-60 : фото.

21 80 років від дня народження Євгена Семеновича Регушевського (21.10.1934, с. Бджільна Теплиц. р-ну), українського мовознавця, літературознавця, перекладача, доктора філологічних наук, професора (1989). Заслужений працівник народної освіти України (1999). 1955 р. закінчив історико-філологічний факультет ВДПІ ім. М.Островсського. Викладацьку діяльність розпочав після закінчення аспірантури 1958 р. у Рівненському педагогічному інституті викладачем, зав. кафедри української мови. З 1963 р. працював на різних посадах у Бердичівському, Кіровоградському і Сімферопольському (тепер Таврійському національному університеті ім. В.Вернадського) педагогічних інститутах. Друкується з 1958 р. Під його керівництвом захищено 8 кандидатських дисертацій. Опублікував понад 200 наукових і методичних праць, посібників для студентів, статей про мову творів К.Зиновієва, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О.Гончара, понад 50 праць про мову І.Франка, з історії мовознавчої і літературознавчої термінології та фразео-логії. Співавтор кількох словників.

Література та інтернет-ресурс:

Хоменко, Б.В. Регушевський Євген Семенович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд-кув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 284-285.

Веклинець, Л.М. Відомий учений, заслужений педагог, прек-расна людина : до 70-річчя від дня народж. Є.С. Регушевського / Л.М. Веклинець, М.С. Разумейко [Електронний ресурс] Електрон. текст. дані. // URL : http://archive.nbuv.gov.ua/articles/KultNar/53/pdf/knp53_118-121.pdf (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

23 95 років від дня народження Івана Григоровича Пліса (23.10.1919, с. Михайлин Козятин. р-ну – 18.09.2004, м. Вінниця), Героя Радянського Союзу (1944). У Червоній Армії – з 1939 р. 1942 р. закінчив Ленінградське військово-інженерне училище. Учасник Великої Вітчизняної війни з жовтня 1943 р. Воював на Північно-Західному, 2-му Прибалтійському, Карельському та 1-му Далекосхідному фронтах. Відзначився у боях за визволення Ленінградської області. Після війни продов-жив службу в Радянській Армії. У званні майора звільнився в запас 1960 р. Мешкав у Вінниці. Працював інженером. Нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, а також державними нагородами України.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Пліс Іван Григо-рович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 160 : портр.

• 80 років тому народився Дмитро Степанович Черевичний (23.10.1924, с. Ободівка, нині Тростянец. р-ну – січень 1993, м. Москва, РФ), український поет, перекладач. У 40-50-х рр. жив і працював на Вінниччині. Після закінчення семирічки працював у колгоспі, потім у редакції Ободівської районної газети, у Дніпродзержинську на будівництві коксохімічного заводу, на Донбасі – на шахті. Учасник Другої світової війни. Свою творчу діяльність починав як гуморист, сатирик. Перші вірші друкувалися у районній та обласній газетах. 1957 р. переїхав у Крим. Автор збірок гумористичних і сатиричних віршів: «Мій супутник» (1960), «Душевний підхід» (1963), лірики «Пісні напровесні» (1963), «Хліб на столі» (1979), «Обрії» (1984), низки пісень. Перекладав з російської, білоруської, чуваської та інших мов. Член СПУ з 1962 р.

Література:

Подолинний, А.М. Черевичний Дмитро Степанович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 365.

24 90 років тому народився Володимир Миколайо-вич Атлантов (24.10.1924, с. Пиків Калинів. р-ну – 29.02.2000, м. Київ), український художник, член СХУ (1960). Учасник Другої світової війни. Навчався у Львівському художньому інституті (1947-1951) та Київському художньому інституті (1953). Працював інструктором відділу ЦК КПУ (1955-1963); відповідальним секретарем Спілки художників України (1963-1969), генеральним директором ВО охорони пам’яток культури (1973-1975), головним художником Художньо-конструкторського бюро (1975-1977). Працював у жанрах пейзажу і портрета. Значне місце у творчості посідає тема війни.

Література:

Даллада, Л.С. Атлантов Володимир Миколайович : [художник] / Л.С. Даллада // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2001. – Т. 1 : А. – С. 783. – Бібліогр. в кінці ст.

30 115 років від дня народження Андрія Григоро-вича Костікова (30.10.1899, містечко Козятин Київ. губернії (тепер м. Козятин Вінниц. обл.) – 05.12.1950), вченого-конструктора, генерал-майора інженерно-авіаційної служби, винахідника ракетної установки «Катюша», Героя Соціалістич-ної Праці (1941), лауреата Сталінської премії. 3 19 років воював у Червоній Армії, був поранений, знаходився в полоні у білополяків. Після втечі закінчив Київську військово-інженерну школу (1926), Військово-Повітряну академію ім. Жуковського (1930-1933). Ще навчаючись, юнак захопився реактивною технікою і став одним із організаторів групи з вивчення реактивного руху. Як здібного випускника, його направили у Ракетний науково-дослідний інститут І.Клейменова, який займався розробкою зброї для Червоної Армії. Тут він працював начальником відділу реактивних двигунів, головним інженером інституту, а згодом його призначають начальником цього інституту. 1 жовтня 1938 р. успішно пройшли випробування багатозарядної установки для залпової стрільби 24 снарядами, яку згодом назвали «Катюша».

17 червня 1941 р. А.Костіков демонстрував членам Політбюро, уряду та керівництву Міністерства оборони СРСР запуск «Катюші», а в останню довоєнну суботу 21 червня «Катюша» була прийнята на озброєння. 17 липня 1941 р. на фронті було проведено перший у Великій Вітчизняній війні залп (біля Орші). Ця могутня вогнепальна зброя навічно увійшла в історію Другої світової війни і вкрила себе невмирущою славою. На жаль, подальша доля вченого-конструктора склалася трагічно – А.Г.Костіков був безпідставно репресований. У Козятині 1995 р. на буд. № 21 по вул. Васьковського, в якому народився вчений і декілька років проживав із сім’єю, встановлено меморіальну дошку з написом: «В цьому домі проживав один з творців «Катюш», член- кореспондент АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, Костіков Андрій Григорович (1899-1950)».

Література:

Совко, В. Біля колиски «Катюші» / В. Совко // Вінниччина. – 2001. – 30 жовт.

Макаревич, Л. Автор «Катюші» – наш земляк : [про А.Г. Костікова] / Л. Макаревич // Вісн. Козятинщини. – 2003. – 14 трав.

Андрій Григорович Костіков // Славні нащадки вільних козаків: видатні уродж. Козятинщини : біобібліогр. покажч. / Козятин. ЦРБ ; уклад. Л. Макаревич. – Козятин, 2007. – С. 11-14.

Цього місяця виповнюється:

• 420 років тому (1594) у м. Брацлав (тепер смт Немирів. р-ну) почалося антифеодальне повстання під проводом С.Наливайка.

Література:

Кулаковський, В. Максим Кривоніс ; Северин Наливайко : іст. романи / В. Кулаковський. – К. : Укр. центр духов. культури, 1998. – 560 с. – (Укр. іст. роман).

Кудрявцев, Л. Народний ватажок Северин Наливайко / Л. Кудрявцев // Вінниччина. – 2007. – 25 серп. – С. 5. – (Спец. вип. газ. «Хочу все знати»).

Бережной, В. Северин Наливайко – предтеча Богдана Хмельницкого, которому поляки отрубили голову : [про ватажка селян.-козац. повстання 1594-1596 рр. проти пол. панів на території Правобереж. України, в т.ч. на Вінниччині] / В. Береж-ной // Здоров’я. Події. Час. – 2011. – 1 черв. – С. 5 : iл.

• 75 років тому (1939) створено Вінницький обласний Будинок народної творчості (тепер Вінницький обласний центр народної творчості) (див. розширену довідку в кінці місяця).

Народної культури оберіг

До 75-річчя з часу заснування

Вінницького обласного центру народної творчості

(1939)

Вінницький обласний центр народної творчості (ОЦНТ) веде свій літопис з 1939 р. Саме тоді постановою Ради Народних Комісарів № 329 обласні бази самодіяльного мистецтва було реорганізовано в обласні будинки народної творчості. І хоч таблички на фасаді будівлі змінювалися, проте напрямки і методи діяльності були незмінними, лише вдосконалювалися з урахуванням реалій часу.

Ошатний будиночок, що на вул. Архітектора Артинова, 33 у нашому місті знають вінничани та жителі області. Саме тут знаходиться ОЦНТ, який 2014 р. відзначатиме свій поважний ювілей. 75 років для закладу – це ціла епоха, за якою десятки доль, сотні колективів, тисячі гарних справ.

Якби можна було детально рік за роком написати історію Центру, вийшло б чимало томів із переліком найрізноманітніших заходів, колективів, митців і людей, які підтримують, зберігають і розвивають культурні надбання нашого народу. Кожен із цих томів був би по-своєму цікавий. Зусилля працівників закладу впродовж багатьох років були спрямовані на вивчення і збереження народної творчості, надання методичної і практичної допомоги аматорським колективам, закладам культури клубного типу, підтримку кращих майстрів, узагальнення і пропаганду передового досвіду.

У різні роки посаду директора Центру обіймали Іван Масляєв і Валерій Шер, Віктор Поливаний і Василь Романов, Володимир Лозовський і Сергій Гарбулинський. Понад п’ят-надцять років заклад очолює Тетяна Цвігун, заслужений працівник культури України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Вагому частку в роботу закладу внесли директор обласної філармонії, заслужений працівник культури України А.Левицький, композитори Р.Скалецький, В.Папаїка, К.Семенов, директор літературно-меморіального музею Михайла Коцюбин-ського, заслужений діяч мистецтв України Ф.Панчук, заслужений працівник соціальної сфери України, завідувачка міського РАЦСу Г.Левицька, заслужений діяч мистецтв України, заступ-ник голови Національної спілки майстрів народного мистецтва України, мистецтвознавець В.Титаренко, хореографи – В.Бон-дарчук, Т.Гуменчук, В.Сокирко, О.Дернова, хормейстер І.Кочурський, художники – М.Ройзен, М.Білик, радіожурналіст Г.Овсі-єнко, завідувачка Центру естетичного виховання молоді В.Цим-бал, а також колишні співробітники Центру – В.Козачук, І.Журав-лівський, Є.Чугунова, Г.Макоїд, М.Семчишина й чимало інших.

З працівниками Центру плідно співпрацювали і видатні фольклористи: Гнат Танцюра, Настя Присяжнюк, Євгенія Тондій, Марія Руденко, Мефодій Рябий, Євдокія Горб, Володимир Вовкодав, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня Ганна Коваль. Своїми здобутками і проблемами діляться збирачі народних перлин: З.Чорна, А.Сторожук, Т.Гуцал, Л.Горошко, Ю.Васюк, В.Багач, Л.Лазуренко та багато інших. Постійну підтримку діяльності закладу нині надає начальник управління культури і туризму облдержадміністрації, заслужена артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня М.Скрипник.

Усвідомлюючи значимість та цінність традиційного народного мистецтва, працівники Центру роблять все для того, щоб не втратити нетлінні скарби культури нашого народу та шанувати її творців, виявляють імена талановитих народних малярів, гончарів, різьбярів, писанкарів, вишивальниць, майстрів витинанки, самобутніх співаків і музикантів та докладають зусиль щодо популяризації їх самобутніх творінь не лише на теренах Вінниччини, але й далеко за її межами. За підтримки Центру ряд провідних майстрів та керівників закладів культури клубного типу і творчих аматорських колективів області удостоєні високого звання «Заслужений майстер народного мистецтва України» та «Заслужений працівник культури України». Серед них – Ю.Дяченко, Г.Данилюк, І.Горобчук, Н.Шпак, О.Городинська, В.Кубаль, В.Буздиган, Л.Лановик, Н.Бегаль, Н.Гаврилюк, Т.Гуцал, Л.Мазуренко, Л.Шайко, В.Багач та інші.

Серед мистецьких заходів, якими Вінниччина славиться на всю Україну, найбагатшу історію має обласна виставка образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, яка щороку представляє сотні талановитих митців і відкриває для широкого загалу десятки нових імен. На обліку Центру нараховується понад 2 тис. самобутніх майстрів народного мистецтва. Великий резонанс викликають виставки із серії «Мистецтво одного села» та «Мистецтво однієї родини».

У Вінницькій області народну творчість пропагують близь-ко 6 тис. різножанрових колективів. За сприяння Центру, 399 з них удостоєні почесного звання «Народний (зразковий) аматорський» (в т.ч. 84 дитячі). До народного мистецтва долучаються дитячі та юнацькі колективи, молоді майстри, що свідчить про нерозривну єдність поколінь.

З ініціативи Центру започатковано ряд обласних культурно-мистецьких свят, частина з яких переросли у всеукраїнські та міжнародні, а саме:

 Міжнародні пленери скульпторів-каменотесів «Поділь-ський оберіг», що з 1986 р. проводяться в с. Буша Ямпільського району на території Державного історико-культурного заповідника. Результатом їх проведення стало створення музею скульптури під відкритим небом;

Всеукраїнське свято народного мистецтва «Українська витинанка», започатковане в 1993 р. у Могилеві-Подільському на батьківщині майстра народної творчості, фольклористки, заслуженого працівника культури України Марії Авксентіївни Руденко. Завдяки цьому заходу місто над Дністром здобуло неофіційну назву «Столиця українських витинанок». 2011 р. свято набуло міжнародного статусу;

Всеукраїнський огляд-конкурс автентичних колективів на приз Гната Танцюри (на честь відомого фольклориста-земляка) проводиться з 2001 р. і збирає фольклорні та фольклорно-етнографічні колективи з усіх куточків України;

Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського започатковане 2008 р. (з нагоди 175-ї річниці від дня народження поета-земляка);

Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва ім. В.Пере-пелюка «Струни вічності» проводиться з 2001 р. із метою вшану-вання відомого кобзаря, композитора, талановитого письменника і народного майстра;

Всеукраїнське свято народного мистецтва «Великодня писанка» започатковане 2007 р. з метою відродження національ-них традицій писанкарства та з нагоди відзначення 75-річчя утворення Вінницької області.

Фахівцями ОЦНТ було започатковано Всеукраїнську акцію «Мистецтво одного села», завдяки якій кияни та гості столиці відкрили для себе цілі пласти народного мистецтва сіл: Стіна Томашпільського, Війтівка Бершадського, Клембівка і Буша Ямпільського, Новоселівка Гайсинського, Наддністрянське Мурованокуриловецького, Животівка Оратівського, Соболівка Теплицького, Рахни-Лісові Шаргородського, Крищинці Туль-чинського районів. В ювілейному році у вересні (виставкова зала Національного музею літератури України) буде презентовано виставку народного мистецтва села Андрушівка Погребищен-ського району. Це починання отримало схвальну оцінку Міні-стерства культури України, і слідом за вінничанами свої нетлінні скарби в столиці нашої держави демонстрували інші області. Нинішнього року презентовано виставку великодньої писанки в м. Київ, у рамках Всеукраїнського фестивалю «Писанковий рай», ініційованого громадською організацією «Столичні ініціативи». До цієї акції долучилися клубні та освітянські заклади, студії образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, провідні майстри-писанкарі з усіх районів області й міста Вінниці. На виставці було представлено понад 3 300 писанок, виготовлених у різних техніках. На фестивалі Вінниччина посіла призове місце за представлення традиційної писанки.

У знаменитому селі Бубнівка Гайсинського району, що здавна славиться своїми гончарами, 1995 р. започатковано Всеукраїнський симпозіум-практикум з народного гончарства «Бубнівська кераміка». Нинішнього року буде проводитися обласний пленер гончарів у с. Круподеринці Погребищенського району. Керамічні вироби, виготовлені майстрами під час пленерів, зберігаються в музеї-садибі братів Якова та Якима Герасименків – відомих майстрів бубнівського розписного гончарства та фондах Центру.

До 130-річчя від дня народження М.Д.Леонтовича у м. Тульчин, де багато років жив і творив геніальний композитор, започатковано «Хорові асамблеї Леонтовича». Прологом свята стала незакінчена опера Миколи Дмитровича «На русалчин Великдень».

2008 р., до 17-ї річниці Незалежності України, започатко-вано обласний фестиваль народної творчості «Скарби Поділля», де було представлено експозиції «Хутір Обжинковий», «Прийшов до нас медовий Спас», «Козацька левада», «Хутір Майстровий», «Хутір Пісенний», виставки традиційних костюмів з музейних та приватних колекцій, тернових хусток та обрядових хлібів.

2009 р., у рамках фестивалю, проведено культурно-мистецьку акцію «Вишивана доля Вінниччини», 2010 – «Величальна хлібові», 2011 – «Подільський узвіз народних ремесел», 2012 – «Подільське весілля» та презентація багатометрових вишитих рушників районів області, 2013 – «Мистецтво одного села».

2012 р. започатковано культурно-мистецьку акцію «Кори-феї культури на обласній сцені» та «Обмінні виставки між областями України».

2013 р. – Всеукраїнський мистецький фестиваль «Живі монастирські дзвони», з нагоди 1000-ліття заснування Свято-Усікновенського Лядівського скельного чоловічого монастиря. Цього ж року Вінниччина презентувала себе на Всеукраїнській акції «Парад вишиванок», де був представлений 80-кілограмовий макет «Диво-птах Вінниччини», розписаний в традиціях Поділля заслуженим майстром народної творчості України Василем Слободянюком з м. Вінниця.

Кращі аматорські колективи районних та сільських будин-ків культури презентували своє мистецтво під час Днів культури та творчих звітів Вінниччини в Києві – «Красо України – Поділ-ля» (1999), «Тобі, Україно, щедрує Поділля» (2001), «Києву, граду древніх столиць, – даруємо вжинок подільських світлиць» (2003), «Благословенна земля, моя Вінниччина» (2009).

Щорічно більше 50 аматорських різножанрових колективів області за сприяння Центру гідно представляють мистецтво Вінниччини на міжнародних та всеукраїнських фестивалях і конкурсах.

Великою популярністю користуються традиційні обласні культурно-мистецькі заходи, зокрема: фестивалі – хорового мистецтва ім. П.Муравського, «Співає Поділля» (присвячений М.Д.Леонтовичу); «Театральна весна»; мистецькі – «Мамину сорочку при-горну до серця», «Кінометр», «Народні музики Поділля»; народної культури «Одвічна Русава»; свята – ім. Гната Танцюри, кобзарського мистецтва «Струни вічності» ім. В.Перепелюка, «Мистецька родина»; духової музики «Сурми Поділля», «Свято козацької слави»; літературно-мистецькі – «Велика рідня», приуро-чені дню народження письменника, фольклориста, етнографа Михайла Стельмаха, мистецьке – «Пісенні крила сивої зозулі», присвячене композитору, письменнику, перекладачу, громадсько-му діячу П.І.Ніщинському; конкурси – «Кобзар і Україна», козаць-кої пісні, «Музика літа», відбірковий – Всеукраїнського конкурсу сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» тощо.

Резонансними на Вінниччині стали культурно-мистецькі проекти заслуженого журналіста України Ганни Секрет, які проводяться в с. Правилівка Оратівського району при підтримці управління культури і туризму ОДА та ОЦНТ. Це фестивалі: регіональні – дитячої творчості – «На кордоні областей», «Мамині обереги», «Тернова хустка», «Мамині рушники», Всеукраїнський – «Український борщ». Нинішнього року планується проведення регіонального обласного свята народної творчості «Батьківська хата».

Центром проводиться значна робота з відродження, розвитку та популяризації культур національних меншин, що компактно проживають на теренах Вінниччини. Традиційними стали обласні заходи: свято «Всі ми діти твої, Україно!» (м. Шаргород), фестиваль-конкурс «Подільські барви», фестиваль ромської культури, польської культури «Єднаймося, радіймо, співаймо!», дні грузинської, єврейської, вірменської, російської, білоруської, польської, асирійської культур, свято кухні «Чим хата багата, тим і рада» (м. Вінниця). Впродовж 2008-2012 рр. Вінниччина приймала Всеукраїнський фольклорний фестиваль чехів, які живуть в Україні.

Пріоритетним напрямком роботи Центру є розвиток народного мистецтва. Щорічно проводяться обласні, персональні виставки, серед них: «Різдвяне диво», «Шевченко в народному мистецтві», «Великодня писанка», «Подільська народна іграшка», «Українська витинанка», «А ми тую козацькую славу збережемо…», виставки народного мистецтва тощо.

ОЦНТ надає великого значення забезпеченню районних будинків культури методичними розробками та друкованою продукцією. Упродовж останніх років побачила світ низка довідників, нотних збірників, поетичних збірок, наукових видань, серед яких: «Одвічна Русава: Етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі», «Олексій Луцишин: Спомин про майстра» Л.Мельничук, «Легендарна Буша: Історія, перекази, поезія», «Струни вічності», «Старообрядництво Вінниччини», «Подільське ткацтво», «Твори для бандури» А.Дзюби, «Пісні вишневого саду», «Козацька доля» В.Папаїки, «Співає ансамбль «Мальви» З.Куркової, збірник наукових праць «Народна культура Поділля в контексті національного виховання», довідник «Вінниччина фольклорна», «Українські хліби на матеріалах Поділля» С.Творун, довідник «Народні майстри Вінниччини», збірка вокально-хорових творів «Село, серцю миле» М.Косенка, «Краю мій, рідна сторона», «Співає народний хор: Українські народні пісні в обробці Ігоря Кочурського», збірник сценаріїв «Зав’ю вінки на всі святки», поетичні збірки «Я тепло збираю по краплині» Т.Приймасюк, «Таїна» З.Красуляк, «Зелена неділя» В.Сторожук, книга «Голос душі» Г.С.Патрака-Кухаренка, збірка «Микола Леонтович і сучасність», альбом-каталог «Основні культурно-мистецькі заходи 2012 року», каталог «Скарби Поділля» та низка каталогів обласних і персональних виставок митців народного мистецтва.

З 2003 р. щоквартально виходить альманах «Світлиця», який висвітлює мистецькі події, що проходять в області, розповідає про керівників аматорських колективів, народних майстрів, в якому друкують сценарії масових заходів тощо.

Вагоме науково-творче підґрунтя для діяльності культурно-освітніх працівників області становлять науково-практичні конференції та дослідницькі експедиції з вивчення фольклору, культури старообрядців і народного мистецтва. Протягом останніх чотирьох років Центром були проведені конференції: «Фольклор у збиранні і дослідженні», «Подільське традиційне ткацтво», «Народна культура Поділля в контексті національного виховання» (спільно з ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського). Окрім вищеназваних заходів, щорічно проводяться творчі майстерні, майстер-класи за участю провідних фахівців України, круглі столи, надаються індивідуальні консультації, методична і практична допомога на місцях з усіх жанрів і видів народної творчості.

З 2004 р. проводяться творчі лабораторії директорів РБК, метою яких є впровадження інноваційних технологій у сфері культури і діяльності культурно-освітніх закладів області, поширення кращого досвіду. Такі зібрання проводилися на базі Калинівського, Бершадського, Гайсинського, Тульчинського, Бар-ського, Мурованокуриловецького, Тиврівського, Хмільницького, Піщанського, Теплицького, Шаргородського, Оратівського, Крижопільського, Немирівського, Козятинського та Іллінецького РБК.

Великим здобутком багаторічної методичної діяльності Центру є сценарний фонд культурно-мистецьких і просвітницьких заходів, який складає 145 томів. Щорічно поповнюються фонди Центру, де налічується понад 2 тис. кращих зразків народного мистецтва, а саме: кераміка В.Рижого, Т.Шпак, В.Живко, Ф.Міщенко, Р.Чмерука, домоткані килими Бершадського, ткацтво Муро-ванокуриловецького, Вінницького, Літинського районів, домо-ткані рушники Є.Гудзь, клембівські рушники та рушники, вишиті сучасними майстринями за стародавніми зразками тради-ційної вишивки, велика колекція витинанок і традиційних писанок, народне малярство І.Горобчука, О.Свіргуна, Т.Філь, В.Сло-бодянюка, різьблені роботи П.Пипи, Ю.Дяченка, В.Танцюри тощо.

Незважаючи на всі складнощі сьогодення, на Вінниччині продовжується процес відродження, збереження та розвитку національної культури, духовного потенціалу Поділля.

Сподіваємося, що все людство усвідомить, що допоки буде жити народна творчість – будуть утверджуватися національні цінності – патріотизм, любов до батьківщини, добробут народу та духовне оновлення суспільства.

О.І.Назарець

Інтернет-ресурс

Вінницький обласний центр народної творчості [Електронний ресурс] : [офіц. веб-сайт]. – Електрон. текст., граф. дані. – URL : http://www.vocnt.org.ua/category/about/ (дата звернення : 07.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана. – Мова укр.

ЛИСТОПАД

3 125 років тому народився Йосип Герасимович Зоранчук (справж. Зорук) (03.11.1889, с. Котюжинці, нині Калинів. р-ну – 28.10.1963, с. Коло-Михайлівка, нині у складі смт Стрижавка Вінниц. р-ну), український педагог, прозаїк. Закінчив Житомирську гімназію. Мав дружні зв’язки з П.Тичиною, К.Поліщуком, Я.Савченком. 1918 р. повернувся до рідних Котюжинців та розпочав вчителювати. Автор ряду публікацій та критичних статей, які друкував у періодичній пресі. Окремим виданням вийшла новела «Vae victis» (1919). Під час Другої світо-вої війни, за зв’язок із партизанами, був ув’язнений у фашистсько-му концтаборі (1942-1945). Після війни жив біля молодшої дочки у с. Коло-Михайлівка, викладав у школі українську та німецьку мови.

Література:

Подолинний, А.М. Зоранчук Йосип Герасимович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 129-130.

• 120 років тому народився Яків Васильович Гальчевський (03.11.1894, с. Гута-Літинська, нині с. Малинівка Літин. р-ну – 22.03.1943, с. Пересоловичі, похов. у м. Грубешів, Польща), український військовий діяч доби визвольних змагань, полковник Армії УНР (1922), мемуарист (див. розширену довідку в кінці місяця).

7 55 років тому (07.11.1959) було відкрито Ободів-ський краєзнавчий музей Тростянецького району. Ініціаторами створення музею були колишні організатори Бессарабської комуни, яка існувала в селі впродовж 1924-1934 рр. У залі засідань правління колгоспу оформили музейну кімнату, яка знайомила з діяльністю однієї з перших на Поділлі сільськогосподарських комун. Музей мав назву «Музей історії комуни ім. Г.Котовського». З часом площі музею розширювалися, він постійно поповнювався новими краєзнавчими матеріалами. Рішенням Тростянецької райради у 1994 р. його перейменовано на Ободівський краєзнавчий музей. Сьогодні його фонди нараховують 3,5 тис. предметів. Щорічно його відвідує понад 5 тис. осіб.

Література:

Дробчак, Г. Музей в колгоспі : [перші кроки роботи музею в с. Ободівка] / Г. Дробчак // Вінниц. правда. – 1960. – 9 серп.

Фартушняк, А. Це вже історія… / А. Фартушняк // Вінниччина. – 1999. – 27 листоп. – (Спец. вип. газ. «Зоряна криниця»).

Ободівський краєзнавчий музей // Вінниччина музейна : довідник / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця, 2008. – С. 46-47.

8 110 років тому народився Яків Парфентійович Сікорський (08.11.1904, с. Джуринці, нині Немирів. р-ну – 02.11.1980, м. Одеса), український прозаїк. Навчався у педа-гогічному технікумі м. Гайсин. Учасник Другої світової війни. Закінчив Сімферопольський педагогічний інститут та аспі-рантуру при ньому. Автор збірок оповідань та повістей «Не ходи манівцями» (1963), «Сувора пам’ять» (1973) та інші. Член СПУ з 1959 р.

Література:

Подолинний, А.М. Сікорський Яків Парфентійович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 306-307.

• 100 років від дня народження Михайла Васильо-вича Слободянюка (08.11.1914, с. Липівка Томашпіл р-ну – 17.10.1988, м. Київ), етнографа, фольклориста, літературознавця. Закінчив учительські курси у Вінниці, 1938 р. – Харківський інститут журналістики. У 1930-ті pp. учителював на Вінниччині, здійснював етнографічні дослідження зарубинецької і черня-хівської археологічних культур на Поділлі, учасник етнографіч-них експедицій у Чернівецькій, Вінницькій областях (1940-1950 pp.). У його працях «Міфологічні образи весни в піснях і обрядах східних слов’ян» (кандидатська дисертація, 1948 p.), «Інтереси М.М.Коцюбинського до народного побуту і народної творчості», «Національно-побутові особливості українського народу: етнографічний нарис» та інших використано фольклорно-етнографічні матеріали Подільського регіону.

Література:

Подолинний, А.М. Слободянюк Михайло Васильович / А.М. Подолинний // Вінниччина фольклорна : довідник / упоряд.: А.М. Подолинний, Т.О. Цвігун ; Обл. центр нар. творчості. – Вінниця, 2004. – С. 72-73.

Гальчак, С. Слободянюк Михайло Васильович / С. Гальчак // Розвиток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 692.

12 110 років тому народився Захар Петрович Мороз (12.11.1904, м. Немирів – 29.06.1958, м. Київ), український літературознавець, драматург, кандидат філологічних наук (1946). Літературознавчі дослідження зосереджені в основному на проблемах розвитку української літератури та театру ХІХ ст., переважно творчості класиків української драматургії М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого.

Література:

Хоменко, Б.В. Мороз Захар Петрович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 228.

13 100 років від дня народження Івана Івановича Борисюка (13.11.1914, с. Селевинці Немирів. р-ну – 28.07.1944, м. Хайнувка, Польща), Героя Радянського Союзу (1943). 1934-

1938 pp. служив у Червоній Армії. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р. Воював на Західному, Центральному та 2-му Білоруському фронтах. Відзначився у боях на Курській дузі. Загинув 1944 р. під час визволення Польщі. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Література:

Гальчак, С.Д. Герой Радянського Союзу Борисюк Іван Іванович / С.Д. Гальчак // Герої Поділля: Герої Рад. Союзу – уродж. Вінниц., Тернопіл. та Хмельниц. обл. / С.Д. Гальчак. – К., 2010. – С. 37 : портр.

16 65 років від дня народження Володимира Федоровича Демішкана (16.11.1949, смт Новоархангельськ Кірово-град. обл.), українського чиновника, народного депутата 6-го скликання, голови Вінницької облдержадміністрації (06.04- 26.05.2010), голови Державної служби автомобільних доріг «Укравтодор» (у 2001-2004, 2006-2007 рр., і від травня 2010), голо-ви Державного агентства автомобільних доріг України (2011).

Інтернет-ресурс:

Демішкан Володимир Федорович [Електронний ресурс] : біогр. // Енциклопедія «Впливові Люди України». – Електрон. текст. дані. – URL : http://vip-ua.org.ua/menu/person.html?pID=746 (дата звернення : 21.03.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

17 100 років тому народився Север’ян Павлович Бєлканія (17.11.1914, с. Отобай Гальського р-ну, нині Грузія – 12.04.1998, м. Вінниця), лікар, заслужений лікар України, заслужений залізничник України, «Почесний громадянин м. Вінниці» (1969). Випускнику Тбіліського медичного інституту з перших днів війни випало воювати на українській землі: начальник медико-санітарної роти і хірург медсанбату. Вийшов-ши з оточення, після багатьох митарств, йому вдалося добратися до Вінниці та влаштуватися на роботу. Тут він надавав медичну допомогу пораненим та цивільному населенню, з однодумцями створив і очолив антифашистську підпільну групу «Медик». Її члени доправляли медикаменти до партизанських загонів, видавали довідки про хвороби і тим рятували людей від вивозу до Німеччини. Під час боїв за Вінницю будинок С.П.Бєлканія перетворився на операційну. Після визволення Вінниці воював у лавах діючої армії до Дня Перемоги. 55 років свого життя він працював хірургом, 43 з них віддав роботі у Вінницькій заліз-ничній лікарні, поєднуючи працю хірурга з педагогічною та науковою діяльністю у Вінницькому медичному інституті. До самої смерті Север’ян Бєлканія працював тут на кафедрі хірургії. Нагороджений орденами Вітчизняної війни II степеня та Трудово-го Червоного Прапора, медалями «За бойові заслуги», «За пере-могу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Література:

Совко, В. «Я син української землі» / В. Совко // Вінницький альбом. 1999 : літ.- худож. альм. – 2000. – С. 342-346.

Бєлканія Север’ян Павлович : [біографія] // Народний музей Почесних громадян м. Вінниці: Музею – 25 : комплект з 29 портр., стислі біогр. відом. / Вінниц. центр проф.-техн. освіти технологій та дизайну. – Вінниця, [2010].

19 25 років з дня перепоховання Василя Стуса разом із побратимами Юрієм Литвином, Олексою Тихим (19.11.1989) на Байковому цвинтарі. Київ.

Література:

Стус, Д.В. Василь Стус: життя як творчість: біографія окремої особи / Д.В. Стус. – К. : Факт, 2004. – 368 с. – Зі змісту: Життя після смерти. Перепоховання й боротьба за спадщину. Рік 1989-й. – С. 10-41.

Постать Василя Стуса над плином часу : 70-річчю від дня народж. присвяч. (1938-1985) : бібліогр. покажч. / ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад.: Г. Авраменко, О. Зелена, М. Спиця. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2008. – 240 с. – (Наші ви-датні земляки). – Зі змісту: [Розділ: Хресний шлях в Україну]. – С. 104-108.

21 День народження Володимира Максимовича Перепелюка (21.11.1910, с. Боришківці Хмельниц. обл. – 03.07.2000, смт Вороновиця Вінниц. р-ну), українського кобзаря, бандуриста, фольклориста. Початкову освіту отримав у лікнепі, наймитував, служив у війську, закінчив бібліотечні курси у Кам’янці-Подільському (1934). Працював завідуючим бібліотекою Вороновицького сільськогосподарського технікуму. 1939 р. В.Перепелюка запрошують до кобзарського ансамблю при Київській філармонії. 26 років він був солістом-бандуристом Державного хору під керуванням Г.Верьовки (1944-1970). Автор багатьох пісенних творів, у тому числі присвячених Т.Г.Шевченку. Опублікував документальну розповідь «Повість про народний хор» (1907), твори для дітей, оповідання, спогади про П.Г.Тичину, Г.Г.Верьовку. Виконував пісні у фільмах «Поема про море», «Сліпий музикант». Вийшовши на пенсію, з 1970-х рр. жив у смт Вороновиці, працював лісником. Тут, на базі музею авіації ім. О.Можайського, у приміщенні палацу Грохольських-Можайських, було відкрито меморіальну кімнату-музей, присвячену народному музиканту (8.11.2000), встановлено йому пам’ятний знак. З 2001 р., з метою вшанування нашого талановитого земляка, проводиться Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва ім. В.Перепелюка «Струни вічності».

Література:

Римаренко, Н. Володимир Максимович Перепелюк / Н. Римаренко // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2010 р. : хронол. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; уклад. Г.М. Авраменко; ред.: М.Г. Спиця, Г.М. Слотюк ; відп. за вип. Н.І. Морозова. – Вінниця, 2009. – С. 88-92.

Перепелюк, В.М. Вийшов Кобзар з Поділля / В.М. Перепе-люк. – Вінниця : Консоль, 2010. – 276 с. : іл.

22 270 років тому (22.11.1744) м. Гайсин отримав магдебурзьке право і герб. З цього часу місто звільнялося від управління і суду власника, воно отримувало самоврядування і власне судочинство. Перетворення Гайсина на магдебургію започаткувало в ньому власну міську геральдику. За герб місту було даровано зображення срібного орлиного крила на зеленому полі. Емблема крила, ознака швидкості, належить до класичних і пов’язана із зображенням давньогрецького бога-вісника, покровителя торгівлі Гермеса, атрибутами якого завжди були крильця: на головному уборі, на сандалях або на п’ятах. Від античності у тому ж значенні цей символ успадкувало і Середньовіччя. Згодом, зокрема у російській геральдиці ХVІІІ-ХІХ століття, крило вживалося як емблема «покровительства, патронажу, прихильності, піклування». Геральдика дозволяє вміщувати в гербі замість усієї фігури якусь частину її, при цьому зберігається символічний зміст фігури в цілому. Можливо, орлине крило в гербі Гайсина треба сприймати як частину зображення орла, який є ознакою влади, панування, а водночас – великодушності. Мабуть, даруючи герб Гайсину, який належав безпосередньо королю, власник прагнув ще раз засвідчити своє панування над цим краєм постійних бунтів і заворушень.

Література:

Савчук, Ю. Міська геральдика Поділля / Ю. Савчук. – Вінниця : Континент – ПРИМ, 1995. – 144 с.

Прокоф’єв, О. Історія Гайсина. Ч. І / О. Прокоф’єв. – Гайсин, 2001. – 33 с.

23 115 років від дня народження Родіона Андрійо-вича Скалецького (23.11.1899, с. Михайлівка, нині Бершад. р-ну – 22.03.1984, м. Київ), українського композитора, хорового диригента, фольклориста. У Вінниці ім’ям Р.Скалецького названо вулицю, на якій тривалий час жив композитор (див. розширену довідку в кінці місяця).

• 30 років тому (23.11.1984) було засновано камерний хор «Вінниця». Організатором і натхненником цього хорового колективу став народний артист України, професор, почесний громадянин м. Вінниця Віталій Газінський. З 1993 р. колектив має статус міського і працює на професійній основі. Сьогодні камерний хор «Вінниця» – один із кращих колективів нашої країни. За роки свого існування хоровий колектив гідно представляв хорове мистецтво України та досяг великих успіхів у творчій діяльності. Багаторазовий володар Гран-Прі та лауреат найпрестижніших міжнародних конкурсів і фестивалів. Академічний міський камерний хор «Вінниця» визнавався одним із найкращих хорів нашої держави за підсумками звітів майстрів мистецтв та народної творчості у 1993, 1999, 2001 та 2010 рр. За цей час підготовлено та виконано близько 500 творів вітчизняної та зарубіжної класики, обробок українських народних пісень, сучасних хорових композицій. Він є постійним учасником загальнодержавних та загальноміських свят. Щорічно хор дає близько 60 концертів як на Вінниччині, так і в різних куточках нашої держави та за її межами. У вересні 2008 р. міському камерному хору «Вінниця» було надано статус «Академічний».

Література та інтернет-ресурс:

Володар духовної краси : до 60-річчя від дня народж. В.І.Газінського : бібліогр. покажч. / уклад. Т. Марчук ; передм. «Натхнення Божого митець» Л. Задорожнюк ; ред. М. Спиця ; відп. В. Циганюк ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Вінниц. обл. орг. Нац. муз. спілки України. – Вінниця, 2005. – 25 с. – (Наші видатні земляки).

Академічний міський камерний хор «Вінниця» [Електрон-ний ресурс] // Вінницька міська рада : офіц. сайт : заклади департаменту культури. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.vmr.gov.ua/Lists/CitiesCulture/ShowContent.aspx?ID=16 (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

24 285 років від дня народження Олександра Васильовича Суворова (24.11.1729, за іншими даними 1730, м. Москва – 18.05.1800, м. Санкт-Петербург, нині РФ), відомого російського полководця, графа Римницького (1789), князя Італійського (1799), одного із засновників російської військової справи, генералісимуса (1799) російського наземних та морських сил, генерал-фельдмаршала австрійських та сардинських військ. У 1794, 1796-1797 рр. перебував на Вінниччині (м. Немирів, м. Тульчин, селах Кинашів і Тиманівка, нині Тульчин. р-ну).

Література:

Порожня, А. Суворов в гостях у потомків : до 275-річчя від дня народж. / А. Порожня // Тульчин. край. – 2005. – 23 листоп. – С. 3.

Шишов, А.В. Суворов. Генералиссимус Великой империи / А.В. Шишов – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2005. – 480 с. : илл.

26 55 років тому народився Анатолій Олексійович Риженко-Янковий (26.11.1959, с. Брідок Теплиц. р-ну), художник, майстер живопису. Навчався у Ленінградському політехнікумі, з 1987 по 1994 рр. – у Московському державному академічному художньому інституті ім. В.Т.Сурикова (1994). Талановитий майстер пейзажу та графіки. Його картини побували на Міжнародній виставці глухих авторів у Софії (1981), Вінниці, Кіровограді, Києві, Москві, у Рочестері (США 1993), Чехії, Польщі, Італії. Вони експонуються у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, прикрашають приватні колекції шанувальників живопису з Голландії, Білорусі, Молдови, Іспанії. Тематика картин – українське село, його люди, а також тема козацтва.

Література:

Риженко-Янковий Анатолій Олексійович // Народні майстри Вінниччини : довідник / уклад.: Т.О. Цвігун, Н.А. Сен-темон, Т.Г. Гец ; Упр. культури і туризму Вінниц. ОДА, Вінниц. обл. центр нар. творчості. – Вінниця : ДП «Держ. картогр. ф-ка», 2009. – С. 87-88 : фото.

Червінчук, І. Справді український художник / І. Червінчук // Вінничанка. – 2010. – № 9. – С. 9.

27 80 років від дня народження Олексія Васильо-вича Боржковського (27.11.1934, м. Брацлав Брацлав. р-ну, нині смт Немирів. р-ну), військового лікаря, лікаря-отоларинголога вищої категорії, громадського діяча. Закінчив Вінницький медичний інститут (1959). Правнучатий племінник лікаря й поета Степана Руданського (1834-1873), він досліджує й популяризує його життєвий і творчий шлях. Учасник Днів С.Руданського в Криму (2006), щорічних Днів сатири й гумору Степана Руданського на Калинівщині (з 1984 р.), вечорів його пам’яті у Національній науковій медичній бібліотеці України (Київ), щорічних фестивалів української книжки у Феодосії (АРК). Лауреат літературно-мистецької премії ім. С.Руданського (2011).

З ініціативи Олексія Васильовича, до 175-ї річниці від дня народження Степана Руданського, побачили світ конверт і марка з його зображенням. Автор численних краєзнавчих статей, серед яких чільне місце належить публікаціям про його славний рід.

Звертаючись до вищих інстанцій, він клопочеться про перейме-нування центральної площі в м. Калинівка й присвоєння їй імені Степана Руданського, спорудження пам’ятників поету в Ялті та Калинівці, увічнення поетового невмирущого слова в академіч-ному виданні його творів, присвоєння Кримському гуманітар-ному університету (м. Ялта) імені Степана Руданського.

Література:

Юрчишина, О. Духовна спадщина лікаря Боржковського / О. Юрчишина // Крим. світлиця. – 2010. – 1 січ. – С. 9 ; Молодь України. – 2010. – 22 січ. – С. 1-2 вкл.

Віленський, Ю. Доктор Боржковський із роду Руданських : слідами предків / Ю. Віленський // День. – 2010. – 29-30 січ. – С. 7.

Гідний нащадок роду Руданських / підгот. М. Сарахан // Вінниц. газ. – 2011. – 10 черв. – С. 8.

28 60 років від дня народження Олександра Бори-совича Жупанова (28.11.1954, м. Вінниця), головного лікаря Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М.І.Пирогова (з 2010), заслуженого лікаря України (2009), депутата Вінницької міської ради кількох скликань. Закінчив Вінницький державний медінститут ім. М.І.Пирогова у 1978 р. У період депутатської діяльності постійно опікується широким спектром проблем міста. Як заступник голови постійної комісії міської ради з питань планування, фінансів бюджету та соціально-економічного розвитку, О.Б.Жупанов сьогодні займає принципову позицію щодо наповнення міського бюджету, раціонального його використання.

Інтернет-ресурс:

Жупанов Олександр Борисович [Електронний ресурс] // Він-ницька міська рада : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.vmr.gov.ua/Lists/CityCouncil/ShowContent.aspx?ID=17  (дата звернення : 20.06.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

29 150 років від дня народження Миколи Васи-льовича Оводова (29.11.1864, Воронез. губернія, Росія – 1941, м. Одеса), лікаря за фахом, колишнього міського голови Вінниці. Здобув медичну освіту в Університеті св. Володимира (Київ) та був направлений у Подільську губернію. 7 березня 1889 р. департамент Подільського губернського управління призначив

М.Оводова ямпільським міським лікарем. У квітні наступного року Оводов був переведений на таку саму посаду до Вінниці. Крім того, в 1890 р. він став лікарем місцевого реального училища, а в 1897 р. був призначений консультантом з хірургічних хвороб при Вінницькій окружній психіатричній лікарні. За боротьбу з холерою був нагороджений орденом св. Анни ІІІ ст. (1894), також нагороджений орденами св. Станіслава ІІ ступеня (1897) і св. Анни ІІ ст. (1902). Плідна професійна і громадська діяльність не залишилася непоміченою – у 1899 р. він був обраний міським головою на чотирирічний термін, пізніше неодноразово переобирався і займав цей пост до 8 березня 1917 р. Саме під час головування Оводова відбувся значний поступ у розвитку Вінниці. Вагомими подіями у житті міста були спорудження приміщення Народного дому на Замості (1902), Вінницької міської Гоголів-ської бібліотеки (1906), міського театру (1910), електростанції та встановлення перших електричних ліхтарів (1910), першої черги водогону (1910-1911), будинку Міської Думи на Поштовій вулиці (1911), готелю «Савой» (1912), найоригінальнішою будівлею того часу, обладнаною центральним водяним опаленням та електрич-ним ліфтом, відкриття трамвайного сполучення центру та Замостя (1912), закладення міського парку, відкриття телефонної станції. Протягом 1912-1916 рр. видавалась газета «Юго-Западный край» – орган Вінницької Міської Думи. М.В.Оводов пішов із життя в Одесі 1941 р., де працював лікарем.

Література:

Солейко, О.В. Міський голова лікар Оводов / О.В. Солейко, Л.П. Солейко, С.О. Царенко // Мистецтво лікування. – 2010. – № 9. – С. 70-73.

Солейко, О. Міський голова лікар Оводов / О. Солейко, Л. Солейко, С. Царенко // Поділ. джерела : альманах / гол. ред. Л.М. Загородня. – Вінниця, 2013. – № 5 : Вінниччина медична. Під знаком Червоного Хреста. – С. 167-175 : фото.

30 140 років від дня народження Андрія Варламовича Дубравіна (30.11.1874, м. Вінниця – 07.01.1954, с. Томаківка, нині смт Дніпропетров. обл.), актора, режисера, художника театру, театрального діяча. Протягом 1891-1894 рр. – актор літнього театру Ц.Куриловича (Вінниця). 1903 р. заснував Товариство російсько-українських акторів. Гастролював Півднем України, організовував літні театри. Автор критичних статей у періодичному виданні «Театр и искусство». Ставив вистави і концерти на користь Червоного Хреста. Поставив п’єси «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Безталанна» І.Карпенка-Карого.

Література:

Богуш, П.М. Дубравін Андрій Варламович / П.М. Богуш // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; дода-ток : А-Ґ. – С. 486. – Бібліогр. в кінці ст.

Цього місяця виповнюється:

• 360 років тому (1654) відбулася оборона козацьким гарнізоном та місцевим населенням м. Буша (нині село Ямпіл. р-ну) від польсько-шляхетських військ. Знаний вінницький краєзнавець Сергій Іванович Кокряцький свого часу писав: «Безумовно, немає на Поділлі більш визначної пам’ятки, де найбільш яскраво і трагічно відобразилася б уся історія українського народу, ніж Буша на Ямпільщині. Тут, над берегами невеличкої та стрімкої допливи Дністра – Мурафи, прихована історія з найдавніших часів».

Історія с. Буша пов’язана з подіями національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Коли у 1648 р. Богдан Хмельницький звільнив Поділля від влади Речі Посполитої, Буша увійшла до складу Брацлавського козацького полку і стала однією з його ключових прикордонних фортець. Мешканці Буші приєдналися до селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького.

8 січня 1654 р. на скликаній у Переяславі раді приймається рішення про входження Української держави до складу Росії. У березні, внаслідок переговорів українського посольства з російським урядом, було укладено українсько-російський дого-вір, який проіснував до вересня 1658 р. Його умови передбачали визнання за козацькою Україною існуючого політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності у проведенні внутрішньої політики.

Богдан Хмельницький не сумнівався у тому, що правлячі кола Речі Посполитої зроблять нову спробу силою зброї відновити своє панування на наших землях.

1654 р. Буша стала центром оборони під час наступу військ Речі Посполитої на Поділля. У лютому-березні польсько-шляхетське військо безуспішно намагалося оволодіти фортецею, але зазнало поразки. 28 листопада цього ж року шістдесятитисячне польське військо, кероване коронним обозним Стефаном Чернецьким, розпочало штурм. Козацький загін і жителі витримали триденну облогу Буші. Гарнізон фортеці на той час налічував близько 6 тисяч козаків разом із жінками й дітьми та (за неточними даними) трохи більше добровольців і мирних жителів, які зійшлися сюди під захист мурів. Очолили оборону Буші полковник Гречка та сотник Зависний. Після їх загибелі керівництво обороною перебрала на себе вдова Зависного – Мар’яна. Значна частина козаків загинула в бою, і шляхтичам вдалося вдертися у фортецю. Тоді Мар’яна підпалила пороховий льох, внаслідок чого під уламками фортеці загинула і сама, і чимало її захисників та нападників. Захисники Буші проявили безприкладний героїзм, але сили були нерівні і фортеця впала, а козаки й мирні жителі, не бажаючи потрапити в полон, загинули. Усю ніч тоді палала знищена, але не підкорена фортеця, і височіла над згарищем єдина вціліла вежа. У ХVІІІ ст. поряд із нею побудували дерев’яну Михайлівську церкву, а саму вежу перетворили на дзвіницю.

Трагічна й водночас героїчна оборона Буші назавжди вкарбувалася у пам’ять народу, як символ незламності духу, мужності й непереможності в боротьбі проти соціального та національного гніту, за незалежність української держави.

У своєму романі «Облога Буші» відомий класик україн-ської літератури Михайло Старицький, який одним із перших звернувся до цієї теми, писав: «І коли минеться ця братерська різня, грабіжка, розбій на Україні? От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу і прочитати там долю нашого рідного краю, нашої любої неньки-України.».

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1275 від 18.08.2000 р., комплексу пам’яток історії, мистецтв та архітектури в с. Буша надано статус державного історико-культурного заповідника.

Література:

Пірняк, Н.Б. «Буша» / Н.Б. Пірняк // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 679-680 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Легендарна Буша : історія, перекази, поезія / упоряд. Т.О. Цвігун, В.П. Сторожук. – Вінниця, 2004. – 120 с.

Каменюк, М. Оборона Буші – це для кожного з нас оборона душі / М. Каменюк // Вінниц. відомості. – 2008. – 9 квіт. – С. 10.

Буша – таємнича й сучасна : [з історії с. Буша Ямпіл. р-ну] / підгот. І. Єлисеєва // Подільські джерела : альманах. – Вінниця, 2011. – № 1 : Історії золотої провінції. – С. 19-29.

Героїчна оборона Буші // Новини Вінниччини. – 2012. – 6 черв. – С. 13. – (Наша історія).

• 125 років (1889) з часу закінчення будівництва Козятинського залізничного вокзалу.

Література:

Лисий, А.К. Сторінки історії Козятинського залізничного вокзалу / А.К. Лисий // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : [зб. наук. пр.] / ВДПУ ім. Михайла Коцюбин-ського. – Вінниця, 2003. – Вип. 1. – С. 36-39. – Бібліогр. в кінці ст.

Вільчинська, З. Друге відродження Козятинського вокзалу : [про історію одного з найстаріш. вокзалів країни] / З. Вільчинська // Вісн. Козятинщини. – 2011. – 30 черв. – С. 6 : фото.

• 125 років загальноосвітній школі І-ІІІ ст. с. Кро-пивна Хмільницького району.

Український лицар-отаман Я.В.Гальчевський

До 120-річчя від дня народження

(1894-1943)

Нас може і не стати, але залишимо

по собі пам'ять, легенду для нових борців

Я.В.Гальчевський

Однією з найпомітніших постатей національно-визвольних змагань українського народу 20-х років ХХ ст. був уродженець с. Гута-Літинська (нині с. Малинівка Літинського району Вінницької області) Яків Васильович Гальчевський (псевдоніми «Орел», «Орлик», «Войнаровський») – повстанський отаман, полковник Армії УНР, командуючий Подільською повстанською групою та всіма повстанськими силами Правобережної України, а також відомий письменник-мемуарист.

До речі, у передмові до книги Р.Коваля «Отаман святих і страшних» (К., 2000) її науковий редактор В.Радіонов зазначав, що вони з автором «дійшли спільного висновку, що Яків-Орел Гальчевський – один із найдостойніших отаманів доби Визвольних змагань українського народу 1917-1920-х років. У часи трагічного зламу і шукань, коли для всіх стало очевидним, що перспективи перемоги вельми примарні, коли більшість повстанських отаманів уже загинули в нерівному бою чи були заарештовані й розстріляні, зневірились і припинили боротьбу чи «амністувалися», – Яків Гальчевський з подиву гідною впертістю і послідовністю продовжував вести виснажливу збройну боротьбу за ідею аж до осені 1925 року. Немає нічого дивного в тому, що в роки Другої світової війни, коли на Холмщині розперезалися польські шовіністи Армії Крайової, він став одним із організаторів місцевої Української Народної Самооборони та відділів Української Повстанської Армії. Ця людина залишилася вірною народу, з цієї дороги не зійшла до свого останнього дня» [18, с. 9].

«Хто ж був той лицар, Яків Гальчевський, відданий слуга Батьківщини й репрезентант її найзавзятіших оборонців – Українського Повстанського Війська? – запитував у свою чергу полковник Микола Чеботарів. – Хто він, такий лагідний і наче несміливий у поводженні, а також лютий у гніві, безмежно відважний в бою та кожної хвилини готовий до боротьби і жертви? Хто ж був той полковник, Яків Гальчевський, що не мав свого власного життя, що за родину собі повстанські відділи обрав, за матір – Ідею, а за мету – волю України?» [17, с. 53].

І дійсно, що знаємо про Якова Гальчевського ми, його земляки та нащадки? Чи належно вшановуємо пам'ять про людину, яка на вівтар визволення Батьківщини поклала найдорожче?

З історичних джерел відомо, що Яків Гальчевський закінчив Майдано-Трепівську церковно-учительську школу, працював у с. Сахни нинішнього Летичівського району Хмельницької області. 1916 р. був призваний до царської армії. Після демобілізації рік працював учителем. 1919 р. – командир полку Армії УНР. 15 лютого 1922 р. був призначений Петлюрою командуючим повстанськими силами на Правобережній Україні. Під час рейду 1922 року загоном Гальчевського були захоплені такі важливі населені пункти, як Віньківці (6.06), Бар (5.08), Ялтушків (7.08), Лозни (8.08), Летичів (10.08), Зіньків (16.08) та ін.; вбито комполку 71 Александровича, завгоспа того ж полку Чугунова, комвзводу загону ЧОН, кілька начальників міліції, цілий ряд партійних та радянських активістів. Наприкінці 1922 року загін Гальчевського відступив за Збруч, продовжуючи бойові рейди до середини 20-х років. У Кракові (1941) та у Львові (1942) Гальчевський видав книгу спогадів «Проти червоних окупантів». Був військовим консультантом Т.Бульби-Боровця, приятелював з І.Огієнком. Під час Другої світової війни організував Грубешівський штаб самооборони. Загинув 22 березня 1943 р. у с. Пересоловичі біля м. Грубешів, відбиваючись від загону польських шовіністів. Похований у Грубешові (могила пізніше була зруйнована поляками) [15, с. 40-41].

Про життя та діяльність відомого повстанського діяча розповідає цілий ряд документів, що зберігаються в Державному архіві Вінницької області. Так, із метричної книги Свято-Успенської церкви с. Балин Літинського повіту Подільської губернії за 1891-1900 роки дізнаємося, що Я.В.Гальчевський (в оригіналі документу – Гольчевський) народився 22 жовтня 1894 р. (за старим стилем) у с. Гута-Літинська (нині – с. Малинівка) того ж повіту у селянській родині [5, арк. 150 зв.-151]. У тій же книзі за 1892 рік знаходимо відомості про вінчання батьків Якова Гальчевського – Василя Луковича та Мотрони Іванівни (дівоче прізвище – Русавська) [5, арк. 80 зв.-81], а також про народження молодшого брата Якова – Федора (17 лютого 1897 р. за ст. ст.) [5, арк. 258 зв.-259].

В іншій метричній книзі Свято-Успенської церкви (за 1871-1880 рр.) автором виявлено дату народження Мотрони Іванівни Русавської, матері отамана (27 березня 1876 р. за ст. ст.) [4, арк. 187 зв.-188].

Також у метричній книзі Різдво-Богородицької церкви с. Гута-Літинська за 1920 рік автором знайдено дату смерті брата Гальчевського Федора (17 вересня 1920 р.) [6, арк. 258 зв.-259], розстріляного літинськими чекістами на чолі з комісаром Уланським (до речі, згаданий документ ще не використовувався у спеціальній науковій літературі).

Досить цікаві відомості про навчання Я.В.Гальчевського, про становлення його як народного вчителя знаходимо у фонді Майдано-Трепівської церковно-учительської школи. Це відомості про успішність та поведінку за час навчання в даній школі. Так, у відомості про учнів третього відділення Майдано-Трепівської двокласної школи, котрі піддавались випускним іспитам з 26 травня по 9 червня 1912 р., зазначено, що Я.Гальчевський мав «трійку» лише з таких предметів, як церковні співи, слов’янська мова та музика [3, арк. 2 зв.]. Що ж до таких предметів, як Закон Божий, російська мова, вітчизняна історія, твір, чистописання та поведінка, то майбутній отаман здав їх на «відмінно» [3, арк. 2 зв.]

Збереглися й інші документи з даного фонду, що стосуються зазначеної тематики, зокрема, заява Я.В.Гальчевського від 28 серпня 1908 р. до училищної ради Майдано-Курилівської 2-класної учительської школи про зарахування його учнем 1-го відділення [1, арк. 50], а також прохання від 14 лютого 1913 р. про видачу йому земської стипендії, у зв’язку з матеріальними труднощами [2, арк. 12].

Наступне коло документів (насамперед із фондів Подільського губернського виконавчого комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, Брацлавського, Вінницького та Жмеринського повітових виконавчих комітетів аналогічних органів влади, Подільського губернського управління робітничо-селянської міліції та ін.) розкривають характер повстанської боротьби на Поділлі, що вели загони Гальчевського. Цінність цих документів полягає в їх оперативності та достовірності представленої інформації. Зокрема, саме з них ми можемо простежити детальне пересування по різних населених пунктах повстанських загонів та червоних каральних військ, а також численні повідомлення про бої та сутички між повстанцями та більшовиками. Так, із різноманітних оперативних зведень та інформаційних донесень більшовицьких репресивних органів ми можемо дізнатися про подробиці захоплення повстанцями багатьох подільських міст та містечок: Бару, Летичева, Віньківців, Ялтушкова, Зінькова та багатьох інших [7, арк. 131-131зв.; 8, арк. 157; 12, арк. 329, 332, 345]. Наприклад, із донесення співробітника ДПУ залізничної станції Жмеринка ми дізнаємося, що на м. Бар в ніч з 4 на 5 серпня 1922 р. (переклад з російської) «біля 2 години було здійснено наліт банди, яка спалила приміщення Виконкому, Парткому та Профспілки, разом зі всіма справами та інвентарем вказаних установ, а також й ін. будівлі, що займались Рад. установами. Банда чисельністю 250 шабель одягнута в червоноармійську форму, частина з них в червоних лампасах, озброєння: гвинтівки, шаблі, револьвери і кулемети, за припущенням, це частина банди Гальчевського. Бандою забрані всі телефонні і телеграфні апарати телефонної мережі і Поштово-Телеграфної Контори, вбиті Комвзвод[у] Комуністичного загону ЧОН т. Полонський, Наглядач Райміліції Майков і червоноармієць міського загону. Вся зброя та обмундирування міського загону забрані бандою. Банда зникла в невідомому напрямку, залишивши одного коня, замість забраних двох з Бару. Мешканцям м. Бар банда обіцяла знову здійснити наліт. Після відходу банди місцевою владою розпочато арешт відповідачів» [16, с. 101].

Зустрічаються у згаданих документах й окремі біографічні відомості про повстанських ватажків та їхніх помічників. Так, у розвідувальному зведенні начальника штабу 1-го кінного червоного козацького корпусу на 20 грудня 1921 р. про Якова Гальчевського сказано наступне (тут і надалі документи цитуються у перекладі з російської мови): «Керівник банди Гальчевський, учитель с. Сахни, поручик старої армії, який служив [у] 1920 році у всеобучі міс. Літина» [11, арк. 110]. В іншому тогочасному документі (інформація «Про банди, що діють на дільниці 1-ї Кінної Запорізької Червоного Козацтва Дивізії») відзначено: «Гальчевський – виходець із Гродненської (насправді – Поділь-ської. – К.З) губернії, проживав у селі Літинська-Гута, 5 верст від Літина, був учителем у с. Сахни і Бруслинів, 29 років, старої армії штабс-капітан. Під час Петлюрівського перевороту був отаманом Літинського куреня, звідки перейшов у банду Волинця (був командиром 3-го батальйону 61-го Гайсинського полку. – К.З.). У 1919 р. був кинутий у Літинський повіт для організації банд, після приходу на Україну з Галичини Петлюри був начальником загону при Летичівському Комісаріаті, де проводив масові розстріли Радпрацівників. У період Російсько-Польської війни був деякий час студентом 1-го курсу Кам’янецького університету, звідки після розшифровки його агентом Радвлади утік в Літинський повіт, де і був призначений воєнруком Сосонської волості. Звідти втік у банду Пугача, з якою виїхав у Київську губернію і був деякий час комендантом штабу Карого. Восени 1921 р. повернувся у Літинський повіт і командував чорними терористами. Після відходу Шепеля за кордон був призначений командуючим 6-го повстанського району, до складу якого входять: Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ново-Ушицький, Проскурівський і Вінницький, на посаді якого являється і в даний час» [7, арк. 132].

Також у вищенаведеному документі є коротка інформація про найближчих соратників Я.В.Гальчевського: начальника штабу Павла Коноплянка (Конопенка), помічника Петра Погибу, коменданта штабу Григорія Кохана, ад’ютанта Платонова, командира комендантської сотні Петра Козевича, сотників Івана Рарогу, Новоселицького, Онисима Грабарчука, Євгена Ковбасюка та ін. [7, арк. 132]. Надзвичайно цінним для дослідників повстанського руху є і наступний документ-доповідь начальника КРВ від 10 серпня 1923 року «Про стан бандитизму на території Поділля за період з 1 по 31 липня 1923 р.»., переважна частина якої присвячена саме діяльності загону Я.Гальчевського – Орла [10, арк. 215]. Варто навести лише один уривок із цієї довідки, який без зайвих коментарів характеризує особистість уславленого подільського отамана. Ось як, наприклад, описується вихід з оточення загону Гальчевського у 6 чоловік в районі Керницьких хуторів (біля с. Багринівці): «Намагаючись прорватись крізь кільце оточення, Гальчевський кинувся у бік ударників, які загородили банді прохід поблизу розташованого густого лісу. Кинувши у цеп ударників бомбу, Гальчевський і решта бандитів почали їх обстрілювати, але не бачивши можливості прорватись через їх цеп, направились у протилежний бік і напали на спішених і кінних міліціонерів, причому Гальчевським був убитий взводний командир, один міліціонер був важко поранений у живіт, інший – легко, в ногу. Вихопивши у вбитого міліціонера револьвер, Гальчевський почав обстрілювати решту міліціонерів, що знаходились тут, в результаті чого останні, не витримавши натиску, почали відступати. Гальчевський, продовжуючи стріляти по них, у них же на хвості вискочив із кільця оточення, а за ним послідували й інші бандити» [10, арк. 215].

Заслуговує на увагу дослідників й «Записка по прямому проводу» керівництва Подільського ДПУ своєму начальству у Києві про арешт 22 вересня 1922 р. у районі Радівецьких хуторів (14 верст на північний схід від Бару) дружини Я.Гальчевського Марії Оксентіївни Жуматій. В іншому документі цього періоду (6 липня 1923 р.) начальник Подільського губвідділу ДПУ Леплевський звертається з проханням до губернського прокурора Поділля «клопотатися» перед ВЦВК про продовження терміну утримання під вартою дружини отамана Орла-Гальчевського – Марію Гальчевську, яка має важливе значення в агентурній розробці» [13, арк. 21].

Очевидно, що такий термін було продовжено, оскільки у «Відомості арештованих та справ, що знаходяться у провадженні на 1 січня 1924 р. у Подгубвідділі ДПУ» під номером 4 значиться Гальчевська Марія Оксентіївна. Також у відомості зазначено, що дружина отамана утримувалась під вартою з 5 жовтня 1922 р. за статтею 76 КК, слідство по її справі проводив слідчий Іванов [13, арк. 63].

Також у Державному архіві Вінницької області у фонді Вінницького окружного відділу народної освіти зберігається особова справа учительки Вінницької 9-ї трудової школи ім. Д.Бєдного Марії Оксентіївни Гальчевської, яка датується приблизно 1927-1928 рр. [9, арк. 1-2]. У даній справі містяться деякі біографічні відомості, а також інформація про проходження педагогічної служби.

На жаль, подальшу долю дружини отамана за наявними архівними джерелами простежити поки що не вдалося, хоча у слідчій справі на Антона Євгеновича Ферфецького за 1930-1931 рр. (зведеного брата Якова Гальчевського) є згадка про те, що десь у кінці 20-х – на початку 30-х років Марія Жуматій із Вінниці перевелась в одну із профшкіл Харкова [14, арк. 25 зв.].

До речі, у справі Антона Ферфецького є копія його передсмертного листа до Якова Гальчевського, який той збирався передати через сусіда по камері Т.П.Волошина: «Коханий брате! Ще на порозі смерти шлю тобі своє палке привітання. Передаю тобі через людину, яку ти зараз бачиш віч у вічі, гр., який дає тобі це, сидів зі мною в ДПУ і має змогу врятувати своє життя через еміграцію до Польщі. Прізвище його Волошин Трофим Петрів, родом з с. Вішневці, Кам’янецької округи. Він обвинувачується в контрреволюції, бувш. петлюрівець, він тебе гаразд знає. Від мене прохання: не відкажись від цієї особи, дай їй змогу залишитись на терені Польщі. Прощай, твій брат Антон» [14, арк. 32].

Про життя та діяльність Я.В.Гальчевського в еміграції розповідають документи і матеріали, вміщені у книзі Р.М.Коваля «Отаман святих і страшних», найґрунтовнішому на сьогодні виданні, присвяченому славетному подільському отаману. Є у цій книзі також опис останнього героїчного бою Якова Гальчевського. «21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, – писав Роман Коваль, – Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Та зрадник уже вирішив його долю: в ніч на 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

Зрозуміло, що на пропозицію здатися Гальчевський відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що у приміщенні знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидали школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно – і п’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі «жолнєже» витягнули на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги.

А потім добили багнетами…

Так закінчив свій життєвий шлях один із найкращих синів України ХХ століття» [18, с. 234].

У пам’ятній згадці в емігрантському журналі «Неділя» за 1951 рік зазначалося, що «великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський (…) жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності.

Полковник Гальчевський – великий петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою.

Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних» [18, с. 235].

Таким чином, у фондах Державного архіву Вінницької області зберігається чимало матеріалів, пов’язаних із життям та діяльністю відомого повстанського діяча Я.В.Гальчевського. Значна частка цих документів увійшла до книги К.В.Завальнюка і Т.В.Стецюк «Яків Гальчевський у документах епохи» (К.-П.: ПП «Медобори – 2006», 2012. –224 с.) [16, с. 1-224]. У зазначеній книзі використано 227 документів із фондів ДАВіО, які доповнюють та уточнюють біографію, а також відомості про повстанську діяльність Я.В.Гальчевського-Орла. В цілому, на думку авторів-упорядників, згаданий збірник документів сприятиме кращому розумінню складної і жертовної боротьби за Українську дер-жавність періоду 20-х років ХХ ст., а також участі у ній таких яскравих і непересічних постатей, як отаман Яків Гальчевський-Орел.

К.В.Завальнюк

Джерела та література

1. Державний архів Вінницької області (далі – ДАВіО). – Ф. Д-284. – Оп. 1. – Спр. 10.

2. Там само. – Ф.Д- 284. – Оп. 1. – Спр. 23.

3. Там само. – Ф.Д- 284. – Оп. 1. – Спр. 24.

4. Там само. – Ф.Д- 904. – Оп. 16. – Спр. 16.

5. Там само. – Ф.Д- 904. – Оп. 16. – Спр. 40.

6. Там само. – Ф.Д- 904. – Оп. 16. – Спр. 73.

7. Там само. – Ф.Р- 195. – Оп. 3. – Спр. 397.

8. Там само. – Ф.Р- 253. – Оп. 5. – Спр. 6.

9. Там само. – Ф.Р- 256. – Оп. 2. – Спр. 474.

10. Там само. – Ф.Р- 925. – Оп. 8. – Спр. 52.

11. Там само. – Ф.Р- 925. – Оп. 8. – Спр. 83.

12. Там само. – Ф.Р- 925. – Оп. 8. – Спр. 84.

13. Там само. – Ф.Р- 1882. – Оп. 1. – Спр. 4.

14. Там само. – Ф.Р- 6023. – Оп. 4. – Спр. 24900.

15. Завальнюк, К.В. Провісники волі: Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті рр. ХХ ст.) : монографія / К.В. Завальнюк. – Літин, 2005. – 352 с.

16. Завальнюк, К.В. Яків Гальчевський у документах епохи / К.В. Завальнюк, Т.В. Стецюк ; Краєзн. т-во «Поділля», Іст. клуб «Холодний Яр». – Кам’янець-Поділ. : Медобори-2006, 2012. – 224 с. : фото.

17. Коваль, Р.М. Отамани Гайдамацького краю : 33 біографії / Р.М. Коваль. – К. : Правда Ярославичів, 1998. – 616 с.

18. Коваль, Р.М. Отаман святих і страшних / Р.М. Коваль. – К. : Просвіта, 2000. – 288 с.

Слово про Родіона Скалецького

До 115-річчя від дня народження

українського композитора, хорового диригента, фольклориста

(23.11.1899-23.03.1984)

Родіон Андрійович Скалецький – видатний фольклорист, педагог, композитор – народився 23 листопада 1899 року у багатодітній родині (чотири брати і три сестри) у с. Михайлівка Бершадського району Вінницької області. У сім’ї Родіон був найстаршим, тому прийшлось пробиватись першому. Навчався у початковій місцевій церковно-приходській школі, а потім в Ольгопільській і Степанківській двокласних школах. Там заклалися ази музики і співів, основи педагогіки, які потім визначили долю Родіона Андрійовича. Нетрадиційним шляхом склалася його творчість. Музична школа, училище, консерваторія… Цього не було. Для нього університетом стало життя. Велике бажання вчитись привело Родіона Андрійовича до Одеського (учительського) інституту народної освіти на історичний факультет, приватно навчався у професора музично-драматичного вищого навчального закладу М.М.Вілінського. Диригентською практикою стало керівництво хором інституту, в якому навчався. Там же наважився написати та випробувати перші власні твори та обробки народних пісень.

Він належить до тих людей, які зростали не за заданими канонами, а до тих, хто сам вирощував паростки нової культури на основі народної творчості.

Без професійної підготовки, маючи природний дар, особливу душевну витонченість, загострене сприймання навколишнього світу, – усе це визначало життєвий шлях Родіона Андрійовича.

Його дорога була чимось схожа і співзвучна з долею земляка, відомого діяча української музичної культури Миколи Леонтовича.

Скалецький ішов тим же шляхом, але не повторював його, хоча стежки, навіть у географічному плані, були подібні. У Леонтовича – Теплик, Тульчин, Брацлав, Немирів… У Скалець-кого – Бершадь, Гайсин, Крижопіль, Ольгопіль, Чечельник, Тульчин, Вінниця, Київ.

Ці дороги пролягли не тільки у просторовому визначенні, а й у специфічних моментах мистецьких музичних знань. І не лише… До цього часу, наприклад, ніяк не можна пояснити, чому Скалецький при житті не був удостоєний навіть звання хоча б заслуженого працівника культури? Мабуть, не всім «до двору» прийшовся.

При житті небагато писали про Скалецького, бо знали його особисто як учителя, хормейстера, музиканта. Про себе Родіон Андрійович майже ніколи не розповідав. Не говорив він і про свою композиторську діяльність (а створено і побачило світ більше 600 творів, із них 373 надрукованих).

Ми ж знаємо, що молодий учитель у південних районах колишньої Подільської губернії, на своїй батьківщині, створював музичні і хорові гуртки, навчав грамоті, допомагав засвоювати письменність. Цим займався в 1921-1922 роках, перебуваючи у війську Червоного Козацтва. Просвітницька та культурно-освітня робота проводилась ним до останніх днів його життя.

Архів свідчить, що лише у травні 1921 року на Гайсинщині серед селян було проведено 150 об’єднаних зборів, конференцій, мітингів, організовано роботу 19 селянських будинків і хат-читалень. Хлібороби з великим інтересом брали учать у незвичних тоді прогулянках вулицями сіл. Козаки з оркестром на мотив українських колядок співали «Полетіли корони і трони».

Наприкінці 1920-х – початку 1930-х довоєнних і в післявоєнні роки відзначилося розгортання народної творчості. Створювались різноманітні гуртки, ансамблі, оголошувалися конкурси, огляди, всіляко заохочувалася самодіяльність. Родіон Скалецький поринув у цю стихію. Співочі гуртки і колективи, створені ним, ставали базами для розвитку всіх жанрів і видів хорового та пісенного мистецтва.

По-справжньому ж, самовіддано, захопився Родіон Андрійович музикою в Тульчині, куди був призначений на роботу в трудову школу № 2. Дух Леонтовича відразу заклекотів у крові і він пішов його слідами в буквальному і переносному розумінні, вивчаючи усе, пов’язане з діяльністю Миколи Дмитровича. Забажалося відтворити традиції капели Леонтовича, і от 1927 р. міський хор Тульчина, під керівництвом Родіона Скалецького, дав свій перший концерт, концертмейстером якого була дочка Леонтовича, Надія Миколаївна. Успіх був беззаперечний.

Шість років із цим колективом справили великий вплив на формування творчих принципів Скалецького і як молодого композитора. Ще пліднішими були задуми на майбутнє та їхнє здійснення надовго відклав арешт.

Цей «подарунок» від радянської влади і її репресивних органів отримав Родіон Скалецький якраз у день свого народжен-ня – 23 листопада 1932 року.

Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, але, не знайшовши доказів, звільнили з-під арешту 2 квітня наступного року. Та все ж залишили над ним тінь підозри в українському націоналізмі, тож краще такого заслати далі від України. Десь туди, в Курську область, в глухе містечко Валуйки. На три роки, які обернулися у значно триваліший відрив від батьківської землі.

Лише 1946 року приїздить він до Вінниці, де, незважаючи на таємний нагляд, розпочинає свою діяльність на користь рідної культури. Продовжуючи педагогічну працю у школах та педучилищі, в інституті удосконалення вчителів, веде велику роботу по збиранню фольклору, пише пісні (особливо відтоді, коли став працювати в обласному будинку народної творчості) та очолив Вінницьке хорове товариство.

Досвід педагога-композитора набув популярного розголосу у друкованих посібниках Родіона Андрійовича. Видавництво «Музична Україна» видало близько 10 його підручників: «Пісні для учнів 5-6 класів», «Методика навчання співів у 5-8 класах» та ін.

Збираючи фольклор, старовинні обрядові веснянки, щедрівки на Поділлі, насамперед у рідній Михайлівці, Скалецький не лише популяризував народні шедеври, а й мистецьки їх обробляв, пристосовував до сучасних подій і понять. У співдружності з поетом Василем Юхимовичем, котрий жив у Вінниці, ним був створений цикл обрядових пісень «Щедрий вечір, добрий вечір». Потім ще один – «На Поділлі весілля», які вийшли окремою книгою у видавництві «Мистецтво» (Київ, 1963). Чимало ліричних пісень написав композитор у співпраці з іншими вінницькими поетами.

Родіон Андрійович постійно вчив і виховував працівників культури, музикантів по всій Вінницькій області, створював колективи хорів, хор-ланки, а 1970 р. організував хор ветеранів Великої Вітчизняної війни і праці в будинку вчителя Вінниці і став його керівником та диригентом. 1988 року хору присвоєно звання народного й ім’я Родіона Скалецького.

Тепер цим хором керує (з 1974 року) Л.М.Мартинова, керівник і диригент. Людмила Миколаївна – учениця свого вчителя і наставника, палкий, чуйний і добрий продовжувач справи Р.Скалецького, працює й виховує гідну зміну у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім. М.Леонтовича.

Концертмейстером ще з витоків хору і донині працює В’ячеслав Швець, композитор і поет. Хор ім. Р.Скалецького із задоволенням виконує його твори, у тому числі реквієм Родіону Андрійовичу, написаний до 100-річчя від дня народження. Хор часто виступає на теренах Вінниччини.

Р.А.Скалецький виховав чимало працівників культури таких, як: колишній керівник обласної філармонії, заслужений працівник культури України Віктор Клєпіков, нинішній директор цього мистецького закладу, заслужений працівник культури України Анатолій Левицький, самодіяльні композитори Яків Поляхівський та Василь Папаїка та багато інших.

На 82-му році життя Родіон Андрійович із дружиною переїхав до Києва, де продовжував займатись обробкою народних пісень, а також виданням своїх збірників і творів, у чому йому активно допомагала дочка Наталка.

Родіон Андрійович Скалецький помер 23 березня 1984 р. на 85-му році життя і похований у Києві на Лісному кладовищі поряд із дружиною Надією Федорівною.

Та немає сумніву, що спадщина Родіона Андрійовича Скалецького переживе ще не одне десятиліття і завжди буде тим джерелом, з якого черпатимуть натхнення нові й нові покоління митців Вінниці, всього Поділля, всієї України.

Вінничани вшановують пам’ять свого видатного земляка. До 100-річчя від дня народження Родіона Андрійовича на батьківщині митця, у школі с. Михайлівка, відкрито музей, а у Вінниці його іменем названа вулиця та встановлена меморіальна дошка на будинку, де жив Р.А.Скалецький. Того ж таки року започатковано свято вокально-хорового мистецтва, присвячене Р.А.Скалецькому, яке щорічно проводиться у м. Бершадь.

У матеріалах про Родіона Скалецького автором використані газетні публікації минулих літ, спогади його рідних: племінниці Л.Є.Сороки – учасниці хору з 1984 року та похресниці Л.К.Морозенко.

О.І.Носальський

Література

Співець любові та краси : [про комп. Р.А. Скалецького] // Сузір’я бершадських талантів : літ.-мистец. альм. / авт.-упоряд. П.В. Маніленко. – Вінниця, 2013. – С. 15-18 : портр.

Ласкаве сонце пестить людям лиця,

Легкий сніжок ледь зрідка проліта.

Хова красу свою під ним травиця,

І пташки спів до мене доліта.

Кущі чарують інеєм сріблястим,

І ліс, що гордо у красі стоїть.

І сніг пухкий, що криє ніжно листя,

Яке в спочинку так охоче спить.

Ж.Жур

ГРУДЕНЬ

2 145 років тому народився Олександр Іванович Ющенко (02.12.1869, хутір Водотеча поблизу Глухова Чернігів. губернії, нині Сум. обл. – 13.06.1936, м. Харків), український психіатр, академік НАН України. По закінченні медичного факультету Харківського університету (1893) проводив велику практичну і дослідницьку роботу в лабораторіях і клініках видатних діячів медичної науки П.І.Ковалевського, В.М.Бехтєрєва та І.П.Павлова. 1897 р. О.І.Ющенко переїжджає у Вінницю та влаштовується на роботу в окружній психіатричній лікарні на посаду молодшого ординатора. 1901 р. він виїжджає в Петербург. Після революції вчений плідно працює в галузі психіатрії, активно займається педагогічною та громадською діяльністю. О.І.Ющенко написав близько 120 наукових праць. Був одним із засновників біохімічного напряму в психіатрії. 1929 р. одержує звання заслуженого діяча науки, а у 1934 р. його обирають дійсним членом Академії наук УРСР. З нагоди 40-річного ювілею науково-лікарської, педагогічної та громадської діяльності академіка за клопотанням громадськості у 1934 р. Вінницькій обласній психоневрологічній лікарні було присвоєно ім’я Олександра Івановича Ющенка, яке вона носить і донині.

Література:

Бережний, В. Що то за Ющенко, ім’я якого носить психлікарня? Чи не родич? / В. Бережний // Здоров’я. Події. Час. – 2006. – 4 січ. – С. 5, 30.

Бахтин, А. «В ее произведениях разлита грусть...» : [про перебув. на Вінниччині психіатра О. Ющенка та його дружини письм. Стефанії Караскевич-Ющенко] / А. Бахтин // Вінниц. відом. – 2007. – 16 серп. – С. 9.

Бахтин, А. Ющенко И... винницкий «дурдом» : [з історії психіатр. лікарні та про лікаря-психіатра О.І. Ющенка] / А. Бах-тин // Независим. курьер. – 2012. – 8 лют. – С. 34 : фотогр.

5 80 років тому (05.12.1934) було створено Якушинецьке професійне училище соціальної реабілітації (Вінницький район), колишня дитяча колонія для перевиховання запущених підлітків, спеціальне професійне училище. У виборі місця брав активну участь А.С.Макаренко, за ініціативи якого в ті роки відкривалися дитячі установи, що називалися тоді дитячими комунами-колоніями. Виховну роботу в Якушинецькій колонії по рекомендації А.С.Макаренка очолив його учень С.А.Калабалін. З 1952 р. у колонії створено трирічне спеціальне ремісниче училище закритого типу. З 1995 р. Якушинецьке спеціальне ПТУ перетворено у професійне училище соціальної реабілітації. Нині його ліквідовано.

Література та інтернет-ресурс:

Олійник, Н. Змінити життя ще не пізно : [про уч-ще соц. реабілітації на території Якушинец. громади] / Н. Олійник // Поділ. зоря. – 2008. – 10 квіт. – С. 2.

Якушинецьке професійне училище соціальної реабілітації [Електронний ресурс] // Професійно-технічна освіта в Україні : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : https://proftekhosvita.org.ua/uk/establishment/detail/yakushynetske-profesijne-uchylysche-sotsialnoji-reabilitatsiji/ (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

6 110 років від дня народження Петра Микитовича Довгалюка (06.12.1904, с. Гущинці Калинів. р-ну – 17.07.1989, м. Київ), українського літературознавця, кандидата філологічних наук (1959). 1934 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Учасник Другої світової війни. Перебував на педагогічній та журналістській роботі. Був редактором фотохроніки РАТАУ (1935-1939), директором видавництва мистецтв (1945-1949), працював в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР (1949-1965) у Києві. Досліджував літературний процес на західноукраїнських землях та художній антиклерикальній літературі. Автор окремих розділів книг з історії української літератури, статей у БСЭ, УЛЕ, УРЕ, укладач зібрання творів Я.Галана, С.Тудора, Леся Мартовича.

Література:

Подолинний, А.М. Довгалюк Петро Микитович / А.М. Подолинний // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2008. – Т. 8 : Дл-Дя ; додаток : А-Ґ. – С. 171-172 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

7 65 років тому народився Григорій Іванович Денисик (07.12.1949, с. Онут Заставнів. р-ну Чернівец. обл.), фізико-географ, еколог, доктор географічних наук, професор, поділлєзнавець. У 1975 р. закінчив географічний факультет Чернівецького університету. Працює у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. Михайла Коцюбинського, з 1987 р. – завідувач кафедри фізичної географії. Спеціалізується на дослідженні фізичної географії, ландшафтів та екології Поділля. Один із організаторів і співавторів посібника для шкіл і краєзнавців «Атлас природи Вінницької області». Автор більш ніж 400 наукових та науково-популярних праць, із них 19 монографій та навчальних посібників. Член правління Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

Література:

Новицька, Л. Подільський буковинець : [про наук. розвідки Г.І. Денисика] / Л. Новицька // Вінниччина. – 2005. – 8 квіт. : фото.

Гальчак, С. Денисик Григорій Іванович / С. Гальчак // Розви-ток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Галь-чак. – Вінниця, 2011. – С. 509.

8 90 років від дня народження Якова Леонтійови-ча Муляра (08.12.1924, с. Суботівка нині Могилів-Поділ. р-ну – 02.02.1988, м. Вінниця), українського письменника, драматурга, журналіста. Учасник Другої світової війни. У 1961 р. закінчив відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Майже 20 років очолював відділ інформації в редакції газети «Вінницька правда». Численні віршовані і прозові гуморески Я.Муляра друкувалися в журналах «Перець», «Дніпро», «Донбас», «Україна», у місцевій пресі, колективних збірниках. Він – автор книги гумору й сатири «Прутикові іменини» (1982), п’єс – «Шукачі скарбів», «Резерви», «Дорога печатка» (усі три – 1962) та інших. Писав ліричні поезії, виступав як літературний критик. Лауреат обласної журналістської премії К.Гришина (1974).

Література:

Хоменко, Б.В. Муляр Яків Леонтійович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд-кув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 231-232.

10 155 років від дня народження Юхима Йосипо-вича Сіцинського (Сіцінський, Січинський) (10.12.1859, с. Мазники Летичів. повіту, нині Хмельн. обл. – 07.12.1937, м. Кам’янець-Подільський), українського історика, археолога, етнографа, мистецтвознавця, громадського діяча, поділлєзнавця, в т.ч. Вінниччини. У 20-х рр. він був активним членом Кабінету вичування Поділля Вінницької філії Всенародної бібліотеки при ВУАН. Йому належить дослідження «Нариси з історії Поділля», видане у Вінниці 1926 р. під грифом Кабінету. Наукова спадщина Ю.Й.Сіцинського й сьогодні є актуальною для дослідників краю і потребує детального вивчення та популяризації.

Література:

Січинський (Сіцінський) Юхим (Евтим) Йосипович // Про-відники духовності в Україні : довідник / ред. І.Ф. Курас. – К. : Вища шк., 2003. – С. 551-552.

Гальчак, С. Сіцінський Юхим Йосипович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 689-690.

• 145 років від дня народження Маріана Лон-жинського (10.12.1869, с. Шипинки Могилів. повіту Поділ. губернії, нині Бар. р-ну – 22.03.1966, м. Варшава, Польща), лікаря, доктора медичних наук (1901), мемуариста. Закінчив медичний факультет Університету св. Володимира (1893, Київ). У січні 1894 р. розпочав лікарську практику в Сатанові на Поділлі. Упродовж 1904-1916 рр. – асистент у хірургічній клініці Університету св. Володимира під керівництвом професорів Л.Малиновського (директор клініки) й Ф.Борнгаупта, а також працював на швидкій допомозі. У 1918-1920-х рр. брав участь у боротьбі з епідемією тифу на Поділлі. На схилі років видав свої спогади «Сто років без малого. Спогади лікаря з 1869-1956 років» (Варшава, 1961), де в кількох розділах дав описи Поділля і Київщини.

Література:

Колесник, В. Лонжинський (Lazynski) Маріан / В. Колесник // Відомі поляки в історії Вінниччини : біогр. слов. / В. Колесник ; Вінниц. обл. краєзн. музей, ВОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Краєзн. т-во «Поділля». – Вінниця, 2007. – С. 355. – Бібліогр. в кінці ст.

• 110 років тому народився Пилип Олексійович Желюк (10.12.1904, с. Тиманівка, нині Тульчин. р-ну – 10.01.1976, там само), фундатор колгоспного виробництва на Вінниччині, голова колгоспу с. Тиманівка, двічі Герой Соціалістичної Праці (1958, 1974 р.). Учасник Великої Вітчизняної війни. Майже півстоліття життя П.О.Желюк віддав рідній Тиманівці. З його ініціативи оновлюється село, зростає добробут селян. Було побудовано Будинок культури, кінотеатр, кафе, бібліотеку, середню школу, будинок «Книголюб» та ін. Саме П.О.Желюк є ініціатором створення в селі трьох народних музеїв – музею О.В.Суворова, художнього музею ім. Т.Г.Шевченка та музею істо-рії села і колгоспу. Для виховання керівних кадрів на базі кол-госпу створюється обласна школа, яка за роки існування зростила і випустила декілька сотень спеціалістів. Колгосп став опорним пунктом Київської сільськогосподарської академії з вивчення передових методів роботи господарства. П.Желюка неодноразово обирали депутатом Верховної Ради України, делегатом партійних з’їздів.

Література:

Господар рідної землі : бібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязева ; уклад. Л.В. Романченко, авт. передм. «Желюкові ясні зорі» М. Матієнко ; ред. М. Спиця ; відп. В. Цига-нюк. – Вінниця, 2004. – 32 с. – (Наші видатні земляки).

Галіза, О. Желюк... запалював власним прикладом / О. Галі-за // Подолія. – 2007. – 15 трав.

• 70 років тому (10.12.1944) було відкрито Він-ницький навчально-курсовий комбінат, нині Вінницький професійний кулінарний ліцей (2003). З 1946 р. – Вінницька школа торгово-кулінарного учнівства. З 1966 р. – Вінницьке професійне торгово-кулінарне училище обласного управління торгівлі. З 1981 р. – Вінницьке професійно-технічне училище Міністерства торгівлі УРСР. З 1985 р. – Вінницьке професійно-технічне училище № 23 Міністерства освіти і науки України. З 2003 р. – Вінницький професійний кулінарний ліцей. Першим директором був Д.М.Гладштейн (1944-1979). У стінах закладу студенти мають можливість набути високоякісної підготовки для роботи в торгівлі та підприємствах сучасного ресторанного господарства. Сьогодні для забезпечення підготовки спеціалістів у ліцеї діють 10 кабінетів, 2 майстерні, лабораторія, кухня, кондитерський цех, тренажерний зал-ресторан, актовий зал, спортивний зал, бібліотека. Особливістю Вінницького професійного кулінарного ліцею є те, що за весь час свого існування він ніколи не змінював напрямку підготовки. Тут завжди навчали майбутніх кухарів, кондитерів, продавців, офіціантів, барменів.

Література та інтернет-ресурс:

Вінницький професійний кулінарний ліцей // Довідник нав-чальних закладів м. Вінниці та Вінницької області. 2007-2008. – К., 2007. – С. 44.

Вінницький професійний кулінарний ліцей [Електронний ресурс] : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.kulinar.vinnitsa.com/history.html (дата звернення : 20.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

11 90 років тому народився Віктор Васильович Мигулько (11.12.1924, с. Губник, нині с-ще Тростянец. р-ну – 22.12.1993, м. Київ), український художник театру і кіно, заслужений художник УРСР (1978). Закінчив 1953 р. ВДІК. З цього ж року – на Київській студії художніх кінофільмів. Художник-постановних фільмів: «Іван Франко» (1956), «Поштовий роман» (1970), «Народжена революцією» (10 серій, 1973-1977), «Коні не винні» (1984), «Циганка Аза» (1987), «Санаторійна зона» (1991) та ряду живописних творів військової тематики.

Література:

Мигулько Віктор Васильович // Мистецтво України : біогр. довід. / упоряд.: А.В. Кудрицький, М.Г. Лабінський. – К., 1997. – С. 409-410.

• 90 років від дня народження Володимира Пет-ровича Гончарова (11.12.1924, м. Могилів-Подільський), актора, режисера, заслуженого діяча мистецтв України (1995). 1941-1942 р. навчався у Київській державній консерваторії ім. П.І.Чайковського. Після війни працював у театрах Києва: Українському молодіжному драматичному театрі-студії «Гроно», Республіканському театрі мініатюр (1946-1947), Обласному пересувному театрі (1947-1955), Театрі транспорту (1955-1956), Національному драматичному театрі ім. І.Франка (від 1959 р.).

Література:

Гайдабура, В.М. Гончаров Володимир Петрович / В.М. Гай-дабура // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2006. – Т. 6 : Го-Гю. – С. 162 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

13 185 років тому народився Андрій Іванович Димінський (13.12.1829, с. Борщівці, тепер Могилів-Поділ. р-ну – 14.01.1915, с. Струга, нині Новоушиц. р-ну Хмельниц. обл.), фольклорист, етнограф, краєзнавець, член Російського Географічного товариства (1856). Закінчив Кам’янець-Подільську повітову школу (1840). Подальшу освіту здобував самотужки, працюючи сільським фельдшером, волосним писарем. З 1849 р. розпочав збирання фольклорно-етнографічних матеріалів у багатьох селах сучасної південно-східної Хмельниччини. 1868 р. його доробок складав 2 500 народних пісень, 2 000 казок, 2 000 приказок і загадок, налічував численні зразки прозових жанрів, опису побуту селян. Співпрацював із етнографами П.П.Чубин-ським, М.П.Драгомановим, Подільським єпархіальним історико-статистичним комітетом. У 1970-1990-х pp. зазнавав переслідувань з боку властей за сподвижництво в українському національному русі. Вів нужденне життя. Оскільки зібрані його матеріали мало публікувалися, то більшість рукописів А.І.Димінського сьогодні зберігаються в ІМФЕ НАН України. Тільки з 20-х р. ХХ ст. була визнана і оцінена творчість А.І.Димінського.

Література:

Баженов, Л.В. Димінський Андрій Іванович / Л.В. Баженов, П.І. Скрипник // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 590-591. – Бібліогр. в кінці ст.

Гальчак, С. Димінський Андрій Іванович / С. Гальчак // Роз-виток краєзнавства у Східному Поділлі. ХІХ – поч. ХХІ ст. / С. Гальчак. – Вінниця, 2011. – С. 510-511.

• День народження Миколи Дмитровича Леонто-вича (13.12.1877, с. Монастирок, нині Немирів. р-ну – 23.01.1921, с. Марківка, нині Теплиц. р-ну), українського композитора, хорового диригента, педагога, фольклориста. 1887 р. навчався у Немирівській гімназії. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, вступив до Шаргородської бурси, а з 1892 до 1899 рр. навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Після її закінчення працював учителем музики та арифметики у Чуківській школі, викладав хоровий спів у Тиврівському духовному училищі, організував дитячий хор. На цей період припадає вихід його «Першої збірки пісень з Поділля». З 1902 до 1904 рр. працював учителем церковно-вчительської школи у Вінниці. 1904 р. у Петербурзі склав екстерном екзамени й отримав свідоцтво регента. З 1908 до 1919 рр. М.Леонтович викладав співи у Туль-чинському єпархіальному училищі. Загалом у його доробку близько 200 народних хорових творів. Палкі прихильники творчості композитора у 1922 р. заснували на Поділлі філію Музичного товариства ім. М.Леонтовича, його ім’я носила Вінницька хорова капела. За проектом скульптора Г.Н.Кальченко та архітектора А.Ф.Ігнатенка у Тульчині споруджено пам’ятник композитору. Його ім’я носить Вінницьке училище культури і мистецтв. До дня народження композитора у Вінниці кожного року проходить фестиваль хорової музики «Асамблеї Леонтовича». Щорічно в грудні у його музеї-квартирі в Тульчині проводяться традиційні вечорниці.

Література:

Дяченко, В.П. М. Леонтович / В.П. Дяченко. – 4-те вид. – К. : Муз. Україна, 1985. – 134 с.

Завальнюк, А.Ф. Микола Леонтович : дослідж., док., листи : до 125-ї річниці від дня народж. / А. Завальнюк. – 2-ге вид. – Вінниця : Розвиток, 2003. – 192 с. : іл. + ноти. – Бібліогр.: с. 189-190.

Леонтович Микола Дмитрович: композитор, диригент, педагог : біобібліогр. покажч. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва; уклад.: Т. Марчук, О. Ніколаєць ; вступ. ст. А. Завальнюка ; ред. М. Спиця. – Вінниця, 2007. – 24 с. – (Наші видатні земляки).

14 55 років тому народився Микола Олександрович Янченко (14.12.1959, с. Канава Тиврів. р-ну), український естрадний співак і композитор, заслужений артист України (2007). Закінчивши Тульчинське культурно-освітнє училище, отримав фах режисера драматичного колективу. Понад 20 років працював художнім керівником будинку культури у с. Моївка Чернівецького району. Куратор творчої молоді та натхненник створення різноманітних мистецьких проектів і музичних колективів, зокрема вокального дуету «Кохана, коханий». Активну пісенну і композиторську діяльність розпочав 1993 р. Перша збірка пісень – «Моївське весілля». Всього написано понад 100 пісень. Провідна тема музичних доробків – любов до рідної землі, пропаганда етнічної самобутності, джерел українства, одвічних людських цінностей – добра, віри, любові, поваги до батьків. В народі особливо популярними стали його пісні: «Наливай, кума», «Дай Бог», «Перелаз». Чимало аудіоальбомів з’явилося завдяки співпраці з вінницькою фірмою «Мед». Депутат Вінницької обласної Ради кількох скликань. Член постійної комісії обласної Ради з питань культури, духовної та історичної спадщини.

Література:

Тамтура, А. Янченко Микола Олександрович, заслужений артист України // Тамтура, А. Історія Тиврівщини / А. Тамтура, О. Коваль. – Вінниця, 2012. – С. 419 : іл.

Поліщук, Л. «Мамина піч» зібрала понад 5 тисяч глядачів : [фест. відбув. у с. Канава Тиврів. р-ну] / Л. Поліщук // 33-й канал. – 2012. – 8 серп. – С. 12 : кол. фото.

Поліщук, Л. Янченка Вінниця слухала стоячи : [у Вінниці відбув. концерт заслуж. артиста України М. Янченка] / Л. Полі-щук // 33-й канал. – 2013. – 13 берез. – С. 13 : кол. фото.

16 210 років від дня народження та 125 років з дня смерті Віктора Яковича Буняковського (16.12.1804 м. Бар Поділ. губернії – 12.12.1889, м. Санкт-Петербург, нині РФ), видатного українського математика, доктора математики (1825), одного з провідних математиків Росії у другій чверті ХІХ ст. Після навчання у Парижі (1820-1826) – професор різних вищих шкіл у Петербурзі. Академік (з 1830) і віце-президент (1864-1889) Петербурзької АН. Автор понад 100 праць із математичних дисциплін та застосування їх у таких галузях, як демографія, статистика, страхова справа тощо. У математичному аналізі досі велике значення має відкриття Буняковським 1859 р. нерівності, названої його іменем. Відомий Буняковський і як автор навчальних посібників з елементарної математики, зокрема «Арифме-тики», яка тривалий час була зразком для інших авторів. Учений-земляк розробив «Лексикон чистої і прикладної математики», що мало велике значення для математичної освіти і усталення наукової термінології в Росії. Винайшов планіметр, пантограф, прилад для додавання квадратів. Заслуги В.Я.Буняковського високо оцінені його сучасниками та нащадками. Він був почес-ним членом усіх російських університетів і багатьох наукових товариств. На честь п’ятдесятиріччя його докторського ювілею була викарбувана пам’ятна медаль. Президія Петербурзької АН у пам’ять про вченого встановила премію ім. В.Я.Буняковського, яку кожних три роки присуджували молодим ученим за кращі наукові публікації в галузі математики.

Література:

Шунда, Н.М. Академік із Поділля : [В.Я. Буняковський] / Н.М. Шунда, А.А. Томусяк, А.К. Лисий // Наук. зап. : зб. наук. пр. Сер. : Історія / ВДПУ ім. Михайла Коцюбинського. – Вінниця, 2001. – Вип. 3. – С. 12-21.

Пасічник, І. Мудрець, навік повінчаний з наукою чисел (В.Я.Буняковський) / І. Пасічник // Бар. Барська земля – крізь призму століть. І Міжнар. наук.-практ. конф. – Бар, 2008. – С. 185-189.

• 100 років тому народився Віталій Іванович Петльований (16.12.1914, м. Вінниця – грудень 28.12.1989, м. Київ), український прозаїк. Раннє дитинство минуло у Він-ниці. Учасник Другої світової війни. Друкуватися почав 1935 р.

Окремими виданнями вийшли збірки нарисів та оповідань: «Бориславна» (1950), «Каховський репортаж» (1953) та ін.; повісті «Хотинці» (1949), «Кремлівський патруль» (1969), «Людина і хліб» (1971), присвячені Вінниччині: «Посторонись Америко! З блокнотом по Вінниччині» (1960), «У Шляховій» (1962); романи «Сурми грають зорю» (1952), «Дівчина з передмістя» (1955), «Аміго» (1959), «Та це ж весна!» (кн. 1-2, 1962-1965), «Сирена з мечем» (1972-1975). Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, іншими орденами та медалями.

Література:

Хоменко, Б.В. Петльований Віталій Іванович / Б.В. Хоменко // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упоряд-кув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 265-266.

Іщенко, М. Уклонімося пам’яті майстра [письм. В. Петльо-ваного] / М. Іщенко // Дніпро. – 2008. – № 11-12. – С. 138-140.

18 70 років від дня народження Миколи Володими-ровича Гнисюка (18.12.1944, с. Перекоринці, Мурованокурило-вец. р-ну – 01.02.2007, м. Москва, РФ), українського фотографа, заслуженого діяча мистецтв РФ, який входить у сотню найкращих фотографів світу. Вперше він зацікавився фотографією у 14 років, ще навчаючись у школі. Закінчив Ризьке музичне училище.

1967 р., переїхавши до Москви, витримав конкурс до найпопулярнішого в той час журналу «Советский экран», був автором близько 650 його обкладинок. М.В.Гнисюк був першим радянським фотографом, якого американська Кіноакадемія запросила на 60-й ювілейний вечір вручення премії «Оскар». Лауреат багатьох міжнародних виставок. Роберт де Ніро відкривав його персональну виставку в Лос-Анджелесі. Працював на картинах таких відомих кінематографістів, як Г.Панфілов, М.Міхалков, Е.Рязанов, А.Кончаловський, Е.Клімов, Г.Данелія. Серед його друзів були М.Мастроянні та М.Форман. З Р.Редфордом та його дітьми Микола мандрував по Росії як сімейний фотограф. У 2011 р. вперше в Україні, у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї, відбулося відкриття персональної виставки нашого земляка «Серце у кадрі». Його дружина Надія Майданська передала Вінницькому обласному краєзнавчому музею 65 експонатів. Сьогодні ім’я митця занесено в англійську енциклопедію «Сучасна фотографія», куди вміщено дані про кращих фотографів світу.

Література:

Скрипник, В. Його виставку відкривав сам де Ніро : [про фотохудож. М. Гнисюка] / В. Скрипник // RIA. – 2011. – 19 січ. – С. 6 : фото кол.

Скрипник, В. Мастроянні танцював під флейту вінничани-на / В. Скрипник // Голос України. – 2011. – 22 черв. – С. 18 : фото.

Скрипник, В. Кінозірки та селяни з Вінниччини – на одній виставці : [про галерею фотохудож. М. Гнисюка, представл. у Мурованокуриловец. БК] / В. Скрипник // Голос України. – 2012. – 11 лют. – С. 15.

Чебан, О. Видатний фотограф Микола Гнисюк вважав себе портретистом : [про експозицію в обл. музеї] / О. Чебан // Урядов. кур’єр. – 2013. – 24 січ. – С. 7.

19 140 років від дня народження Христофора Антоновича Барановського (19.12.1874, с. Немирів Бердичів. повіту Київ. губернії, нині м. Немирів – 07.05.1941, Сан-Паулу, Бразилія), державного, кооперативного діяча, банкіра, професора, громадського діяча. Закінчив Університет св. Володимира у Києві. 1905 р. заснував власне кредитне товариство, яке 1907 р. реорганізовано у Кооперативний кредитний банк. Протягом 1911-1917 рр. – голова правління Київського Союзбанку, що в цей період став визнаним фінансовим закладом. 1918 р. організував центральну фінансову інституцію української кооперації «Українбанк» і очолював до 1920 його правління. 1919 р. Всеукраїнський кооперативний видавничий союз надрукував окремою брошурою біографічний нарис Х.А.Барановського «Доброзичливе відношення», присвячений 25-річчю його фахової та громадської діяльності. З 25.05. до 15.10.1920 р. – Народний міністр фінансів УНР в уряді В.Прокоповича у Кам’янці-Подільському. Після поразки національно-визвольної боротьби українського народу переїхав із урядом УНР до Польщі. В еміграції довгий час жив у Франції, пізніше у Бразилії, очолював представництва всіх українських кооперативних спілок за кордоном, Загально-українське товариство економістів, співпрацював у кооперативних виданнях.

Література та інтернет-ресурс:

Гай-Нижник, П.П. Барановський Христофор Антонович / П.П. Гай-Нижник // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2003. – Т. 2 : Б-Біо. – С. 234 : портр. – Бібліогр. в кінці ст.

Барановський Христофор Антонович [Електронний ресурс] // Павло Павлович Гай-Нижник : офіц. сайт. – Електрон. текст. дані. – URL : http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/60doc.php (дата звернення : 14.07.13), вільний. – Назва з титул. екрана.

20 30 років з часу встановлення у Вінниці органу (20.12.1984) в Спасо-Преображенському соборі. 1 травня 1985 р. відбувся перший відкритий філармонічний концерт у Залі орган-ної та камерної музики (таким став офіційний статус нового закладу). Відтоді розпочалися органні, фортепіанні, ансамблеві концерти (до 400 щорічно), на яких практично не залишалося жодного вільного місця. Мало не всі провідні музиканти-вико-навці колишнього СРСР і багатьох інших країн грали у цьому залі. Указом Президії Верховної Ради України від 5 травня 1990 р., до 5-річчя перших концертів, Вінницькому залу органної та камерної музики було присвоєно звання П.І.Чайковського. Внаслідок конфлікту на релігійному ґрунті 27 вересня 1991 р. орган було зруйновано. Подальша доля його довгий час залиша-лася невизначеною. Зрештою, залишки зруйнованого інструменту передали у власність Вінницькому капуцинському монастирю. Завдяки польським настроювачам і музикантам, відновлений орган вперше зазвучав 17 травня 1999 р. у костелі Святої Марії Ангельської. А з жовтня цього ж року тут проводиться традиційний фестиваль «Музика в монастирських мурах». Сьогодні вінницький орган входить до першої десятки кращих органів України.

Література:

Кушка, Н.М. Орган у Вінниці / Н.М. Кушка // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 1999 року : реком. бібліогр. довід. / уклад.: Т.М. Дмитренко, М.С. Шлеймович ; Вінниц. ДОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, Держ. архів Вінниц. обл. – Вінниця, 1998. – С. 62-65.

21 90 років тому народився Ігор Миколайович Хуторянський (21.12.1924, м. Немирів – 13.11.1987, м. Київ), український композитор і музичний педагог. 1955 р. закінчив Київську консерваторію. З 1957 р. – викладач спеціальної музичної школи ім. М.Лисенка, з 1967 р. працював музичним редактором видавництва «Музична Україна». Автор симфоній «Поема» (1955), «Прелюдія» (1956), «Увертюра» (1966), творів для фортепіано «Колискова», «30 маленьких канонів», для оркестру народних інструментів.

Література:

Хуторянський Ігор Миколайович // Митці України : енцикл. довід. / ред. А.В. Кудрицький. – К., 1992. – С. 620.

22 125 років тому народився Натан Ісаєвич Альт-ман (22.12.1889, м. Вінниця – 12.12.1970, м. Ленінград, нині м. Санкт-Петербург, РФ), російський живописець, графік, скульптор, майстер портрета, художник театру, заслужений художник РРФСР (1968). Навчався в Одеському художньому училищі (1902-1907). Удосконалював художню майстерність у Парижі, в приватній художній студії (1910-1911), зазнав впливу новітніх мистецьких стилів, особливо французького кубізму. 1912 р. перебрався до Петербурга. Був одним із засновників «Єврейського товариства розвитку мистецтв». Після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. став на бік нової влади, брав участь у декоруванні нових революційних свят у Петрограді та Москві, створив декілька портретів Леніна, серед них і його погруддя в цілком реалістичній манері (бронза, 1920). Ілюстрував «Петербурзькі новели» М.В.Гоголя, «Старий Завіт», дитячі книжки. У 1912 р. у Вінниці вийшло два випуски графічних робіт «Вінниця у шаржах». Брав участь у створенні кінофільму «Єврейське щастя» за сценарієм Шолом-Алейхема. За пропозицією Альтмана, натурні зйомки проходили у Вінниці, тоді в районі єврейської бідноти – Єрусалимці. Почав працювати як театральний художник. 1928 р. Альтман відбув із Державним єврейським театром на гастролі у Західну Європу, залишився у Парижі, де перебував до 1935 р. Повернувся до СРСР, де застав період сталінських чисток кадрів і репресій. Відійшов від створення картин і займався графікою, проектами створення поштових марок та книжковою графікою. Формалістичні твори Альтмана стали незатребуваними на тлі придушеного цензурою радянського мистецтва.

Література:

Лебединська, Т.М. Альтман Натан Ісаєвич / Т.М. Лебе-динська // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2001. – Т. 1 : А. – С. 419 : фото. – Бібліогр. в кінці ст.

Орлов, В. Известный художник из Винницы [Н. Альтман] / В. Орлов // Подол. еврейский альманах. – Винница, 2002. – № 2. – С. 107-116.

• 120 років від дня народження Насті Андріанівни Присяжнюк (22.12.1894, м. Погребище – 08.06.1987, там само), української фольклористки, етнографа, краєзнавця, педагога (див. розширену довідку в кінці місяця).

28 105 років тому народився Василь Митрофанович Борщевський (28.12.1909, с. Новоселівка, нині Пологів. р-ну Запоріз. обл. – 25.12.1993, м. Вінниця), педагог, кандидат філологічних наук (з 1955), професор (з 1965), літературознавець, краєзнавець, громадський діяч. Учасник Другої світової війни. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського (1993, посмертно). Протягом 1966-1979 рр., очолюючи на громадських засадах Вінницьку обласну організа-цію Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, зробив значний внесок у розвиток літературного й історичного краєзнавства на Вінниччині, охорони, збереження і популяризації пам’яток історії та культури краю. Один із організаторів ряду обласних, міжрегіональних та республікан-ських конференцій, присвячених творчості українських письменників. В.М.Борщевський – співавтор та упорядник краєзнавчих збірників: «Літературно-мистецька Вінниччина» (1969), «Краса України – Поділля» (1972), «У дорозі молодій і вічній. Спогади про Миколу Трублаїні» (1977) та ін.

Література:

Василь Митрофанович Борщевський : бібліогр. покажч. / уклад. Л.М. Шпильова ; авт. передм. С.А. Крижанівський ; Вінниц. ДОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; ВДПІ ім. М. Островського. – Вінниця, 1990. – 24 с. – (Вчені нашого краю).

Подолинний, А.М. Борщевський Василь Митрофанович / А.М. Подолинний // З-над Божої ріки : літ. біобібліогр. слов. Вінниччини / упорядкув. і заг. ред. А.М. Подолинного. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Вінниця, 2001. – С. 33-34.

Антонюк, Є.М. Борщевський Василь Митрофанович / Є.М. Антонюк // Енцикл. сучас. України (ЕСУ). – К., 2004. – Т. 3 : Біо-Бя. – С. 378 : фото.

Цього місяця виповнюється:

• 365 років (1649) від початку повстання селян і козаків під проводом Данила Нечая проти польсько-шляхетського гноблення.

Література:

Мовчанюк, Г. Поклін Данилові Нечаю : [урочистості біля пам’ятника у с. Красне Тиврів. р-ну] / Г. Мовчанюк // Вінниччи-на. – 2003. – 4 берез.

Ладижан, В. «Один з найголовніших бунтівників». Так поляки називали легендарного Данила Нечая / В. Ладижан // Поділ. зоря. – 2005. – 16 лют. : фото пам’ятника.

Кілівнік, Т. Герой визвольної війни українського народу, наш земляк, брацлавський полковник – Данило Нечай / Т. Кілівнік // Бар. Барська земля – крізь призму століть : Перша міжнар. наук.-практ. конф. – Бар, 2008. – С. 157-161.

Фольклористка Настя Присяжнюк

До 120-річчя від дня народження

(22.12.1894-08.06.1987)

22 грудня 1894 р. у містечку Погребище Бердичівського повіту Київської губернії (нині місто Вінницької області) у багатодітній сім'ї бідного чинбаря Андріана Івановича Присяжнюка народилась дванадцята дитина. Дівчинку назвали Настею.

Вже восьмилітньою вона заробляла на кусень хліба, бо батько її, умілий кравець, бондар, столяр і пасічник, помер, коли їй не виповнилось і шести літ. У Настуниній уяві тато залишився веселим, дотепним, співучим. Як шив кожухи чи бондарював, заходили сусіди радитись, бо знали його як мудрого чоловіка.

Бавила сусідську дитинку, зібрали якісь копійки, бо до того лиш мала полотняну сорочку, і мати справила дівчинці одежину. Спробувала піти до школи, але для бідних «місць не було». Як би там не жилось сутужно, та все ж закінчила Погребищенську двокласну школу.

Трохи піднялась – ходила на панські буряки, а взимку – на Спичинецьку цукроварню. Де тільки могла, співала і бралась за книжку. Мріяла стати вчителькою. Підготувалась сама до екзаменів, та, оскільки сім'я Присяжнюків перебувала на особистому рахунку неблагодійності, бо брат Василь, сестри Текля, Олена, Ганна, Софія і Мотря входили до революційної підпільної організації, то дівчині не дали можливості виховувати чужих дітей.

Згодом і Настя приєднується до молоді, незадоволеної царським урядом. За революційну діяльність її заарештували в Одесі, коли працювала на канатній фабриці. Організувала страйк, потрапила під пильне око поліції і її вислали з Одеси. Під конвоєм, через три місяці поневірянь, добирається в Чернігів, де знайомиться з сином Михайла Коцюбинського Юрієм та Віталієм Примаковим (згодом видними воєначальниками).

Перед революцією 1917 року нарешті Настя Андріанівна складає екстерном екзамени в Києві на звання вчителя. Поринає у гущу народного життя – побут, фольклор, обрядові пісні і звичаї, родоводи, казки, легенди і краєзнавство. Збирає все це, передає в інститут фольклору ім. М.Рильського. Ще до свого арешту, в 1932 році стала визнаним професіоналом мови і філології, брала участь в укладанні першого за радянської доби українського правопису. Співпрацювала разом із комісаром освіти Миколою Скрипником та поліглотом академіком Агатангелом Крилеським, а також з науковцем і фольклористом Климентом Квіткою (чоловіком Лесі Українки). Саме він записав двадцять п'ять плачів з її голосу і надіслав до Британського музею.

Саме за такий «зв'язок із закордоном» і опинилася талановита викладачка сільгоспакадемії та педінституту у сибірських гулагах. Пізніше вона не любила торкатися тієї теми і того, що все, надбане нею за десятки літ із народних джерел, пішло прахом.

Повернулась після того десятилітнього «курорту» не до Києва, до студентів, а в найдальше село Погребищенського району, де їй, високоосвіченій, дозволили працювати в молодших класах. Але Настя Андріанівна з новими силами взялась за збирання фольклору, пісень, обрядів і раділа тим, що має втіху для душі, хоча й відчувала постійний погляд «недремлючого ока».

Педагог, краєзнавець, фольклористка, етнограф записала 7 тисяч пісень (одна тисяча увійшла до її книги «Пісні Поділля» (1976 р.), 56 тисяч прислів'їв, 4,5 тисяч оповідок, тисячі загадок, майже 5 тисяч гуморесок, 250 рецептів народних страв, підготувала сонник, розвідку про річку Рось, дослідила походження прізвищ і прізвиськ своїх земляків, описала родинні обряди. А ще опублікувала в пресі понад півтисячі статей про видатних людей: поетів, письменників, музикантів. Листувалася з багатьма відомими людьми. Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю «За доблесну працю».

Ця жінка була взірцем працездатності, все записувала у двох примірниках. Один відсилала до Київського інституту рукописних фондів, інший залишала у спеціальних папках для рідного Погребища. Мріяла про етнографічний музей на своїй садибі. У 1980-х роках минулого століття вже було виділено їй 18 тисяч рублів. А «фінський будинок» тоді коштував 9 тисяч. Все своє майно, частину будинку, бібліотеку та всі записи з 15 сотками городу заповідала рідному місту. Але лише після смерті, восени 2012 року в школі виділили три кімнатки, в одній з них і оформили музей…

А в останні роки Настю Андріанівну переселили в однокімнатну квартиру. Одинока старість і сила-силенна рукописних матеріалів гнітили її. Останнім часом від спеціальної служби приносили їсти. Прожила Настя Андріанівна 93 роки. Відійшла в небесні світи 7 червня 1987 р. Настя Присяжнюк не мала сім'ї, дітей. Збирала народні скарби. А чи оцінено це її народом?!

Г.Л.Волошенюк

Література

Настя Присяжнюк : біобібліогр. покажч. : до 100-річчя від дня народж. / уклад. О. Ніколаєць ; вступ. ст. А. Подолинного ; ред. М. Спиця ; відп. за вип. А. Лучко ; Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва. – Вінниця, 1994. – 25 с. – (Наші видатні земляки).

Волошенюк, Г. Народної ниви жниця Настя Присяжнюк / Г. Волошенюк. – Вінниця, 2010. – 180 с.

Останній день старого року,

Як на дистанції атлет:

Ще три, ще два, іще півкроку…

І знову старт. На новий злет…

С. Вдовиченко

Відомості про авторів текстових довідок Волошенюк Ганна Леонтіївна, журналістка, краєзнавець.

Гальчак Сергій Дмитрович, доктор історичних наук, завідувач кафедри журналістики ВДПУ ім. Михайла Коцю-бинського, голова Вінницької обласної організації Національної спілки краєзнавців України, заслужений працівник культури України.

Григорчук Петро Семенович, кандидат історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії ВДПУ ім. Михайла Коцю-бинського.

Завальнюк Костянтин Вікторович, кандидат історичних наук, головний спеціаліст Державного архіву Вінницької області, член НСЖУ.

Колесник Вікторія Василівна, старший науковий працівник відділу давньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею.

Кочубейник Станіслав Іванович, журналіст, член НСЖУ.

Лисенко Володимир Григорович, журналіст, краєзнавець.

Мельник Віктор Іванович, письменник, журналіст.

Назарець Олена Іванівна, заступник директора Вінниць-кого обласного центру народної творчості.

Носальський Олександр Іванович, учасник хору ветеранів війни та праці ім. Р.Скалецького.

Паламарчук Василь Миколайович, голова правління Вінницької обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України.

Рабенчук Володимир Семенович, письменник, журналіст, член НСПУ, заслужений працівник культури України.

Роговий Олександр Іванович, начальник архівного відділу Липовецької райдержадміністрації, голова міжрайонного краєзнавчого об’єднання «СОБ», заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України, член правління краєзнавчого товариства «Поділля».

Смішко Леся Вікторівна, головний художній керівник Вінницької обласної філармонії.

Стрельбицький Михайло Петрович, письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук.

Струкевич Олексій Карпович, доктор історичних наук, професор Вінницького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, краєзнавець.

Присяжна Юлія Вікторівна, мистецтвознавець.

Фицайло Світлана Володимирівна, мистецтвознавець, керівник літературно-драматургічної частини ВОАУМД театру ім. М.Садовського.

Царенко Сергій Олександрович, начальник управління містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації, головний архітектор області, кандидат архітектури, дійсний член ICOMOS (м. Вінниця).

Швець В’ячеслав Адольфович, викладач І дитячої музичної школи м. Вінниця, художній керівник хору ветеранів війни та праці ім. Р.Скалецького.

Александрович Ю.С. 103

Альтман Н.І. 290

Андрієнко М.В. 213

Антоненко-Давидович Б.Д. 185

Антонович В.Б. 30

Антонюк С.В. 29

Астаф’єв В.П. 119

Атлантов В.М. 237

Ахматова А.А. (Горенко) 155

Бабій Б.М. 175

Балибердін В.І. 213

Баликов Ю.Є. 105

Балінський І.М. 36

Бальзак де Оноре 133

Барабан Л.І. 234

Барановський Х.А. 288

Барил К.Ф. 75

Бахтинський М.Й. 146

Безносюк В.Д. 187

Бень А.Б. 231

Бетельман А.І. 170

Бєлканія С.П. 251

Білоконний П.Г. 205

Білоконь Н.Г. 101

Блажчук Т.П. (Огневик Т.) 110

Богатир П.У. 11

Богун І.Ф. 48

Бондарчук І.М. 101

Бондарчук І.А. 52

Боржковський В.В. 10

Боржковський О.В. 256

Борисюк І.І. 250

Борковська Т.О. 31

Борщевський В.М. 291

Бугайчук М.С. 102

Буняковський В.Я. 285

Бурко Д.Г. 193

Бурлачук Ф.Ф. 174

Буяльський Б.А. 184

Васильченко С.В. 24

Вдовиченко С.М. 211

Венгрженовський С.О. 323

Верещагін Ф.Г. 136

Верлань А.Ф. 35

Високович В.К. 35

Висоцька К.І. 25

Вихренко І.Г. 28

Вітковський І.П. 233

Волинець А.Г. 228

Волинець П.К. 32

Волошин О.В. 214

Гагарін Ю.О. 71

Гальчак С.Д. 43

Гальчевський Я.В. 248

Ганицький Т.Д. 173

Глова В.А. 153

Гнисюк М.В. 287

Годований Є.Ф. 230

Гойхман Г.І. 11

Гонтар І.О. 156

Гонтар П.О. 73

Гончаров В.П. 282

Городинська О.В. 229

Грабовський І.О. 162

Грабченко І.М. 111

Гресько М.П. 127

Грохольський Т. 128

Грузман З.М. 126

Губарець В.В. 22

Гуменюк С.О. 171

Гунько П.М. 163

Гусєв С.О. 53

Гуцало Р.А. 228

Данилов Л.Г. 73

Дейнека І.Я. 168

Делімарський Ю.К. 122

Демішкан В.Ф. 251

Денисик Г.І. 278

Дереч Д.Г. 213

Димінський А.І. 282

Джига М.В. 128

Дзюба А.С. 151

Діброва М.Я. 127

Довгалюк П.М. 277

Доорохольський О.О. 104

Достоєвський М.А. 9

Достоєвський Ф.М. 9

Дробаха О.Т. 18

Дровозюк С.І. 44

Дубравін А.В. 258

Дутковська А.Б. 188

Дяченко Ю.О. 109

Євшан М. (Федюшко М.Й.) 132

Єгорович В.О. 132

Желюк П.О. 280

Жилінський Є. 210

Жмурко І.М. 194

Жупанов О.Б. 257

Забаштанський В.О. 231

Заїка Г.А. 233

Западинський О.С. 148

Захараш М.П. 100

Захар`їн І.М. 50

Збожинська Т.С. 172

Зінько Я.В. 51

Зозуля К.А. 11

Зозуля О.Л. 27

Зоранчук (Зорук) Й.Г. 248

Зуїха Я. (Сивак Я.М.) 67

Іваницький С.М. 78

Іванов В.М. 45

Іванов О.В. 189

Іванов Ю.І. 37

Івашкевич Я. 51

Іжевський В.І. 106

Кадочніков О.П. 105

Калетнік Г.М. 120

Камінський В.А. 173

Канінський П.К. 24

Каплан Л.Б. 122

Кафарський Ю.Д. 19

Кащенко О.В. 137

Коваль Г.Ф. 16

Ковальчук Д.А. 146

Козачинський М.О. 8

Козачук Т.Ф. 26

Кокряцький С.І. 131

Колесниченко Н.М. 205

Колісник П. 191

Коломієць А.М. 78

Коломієць І.Г. 69

Костіков А.Г. 238

Костін М.Ф. 204

Котляревський І.П. 206

Коцюбинський М.М. 210

Крейчі А.В. 36

Крижанівський Б.В. 192

Криштол Л. 11

Кузьмін І.В. 42

Кундзіч О.Л. 108

Курков Г.В. 154

Кучер М.І. 192

Кучерявий М.Д. 190

Лазаренко В.І. 79

Левитський В.Ф. 147

Леонтович М.Д. 170, 283

Липківський В.К. 76

Лисенко В.Г. 154

Ліпська А.В. 17

Лонжинський М. 280

Луків М.В. 23

Лукіянчин А.М. 167

Луцишин О.Г. 215

Любченко А.П. 76

Ляшенко (Секрет) Г.В. 68

Максимець В.В. 16

Маркушевський П.Т. 212

Марцин Т.П. 49

Матвійчук М.Ф. 186

Мекк фон Н.Ф. 32

Мельник М.С. 73

Мигулько В.В. 282

Михальчук М.Л. 52

Мовчан І.М. 44

Мокан Г.С. 51

Мороз З.П. 250

Мороз О.Г. 44

Мостовий Ю.М. 164

Муляр Я.Л. 279

Муравський П.І. 171

Муращенко Г.Н. 136

М’ястківський А.П. 28

Назаренко Ю.І. 135

Наливайко С. 239

Нехаєвський А.П. 12

Нечай Д. 292

Нікіфоров В.С. 184

Ніколаєнко П.І. 151

Ніщинський П.І. 211

Оводов М.В. 257

Оврах Т.Є. 186

Огневик Т. (Блажчук Т.П.) 110

Огороднік В.Т. 167

Онопенко В.В. 102

Павлусенко А.Т. 235

Паламарчук В.М. 48

Панчук Ф.В. 121

Параджанов С.Й. 25

Пасічник Р.В. 189

Пачевський А.М. 194

Перельмутер Ю.Г. 28

Перепелюк В.М. 252

Петлюра С.В. 134

Петльований В.І. 286

Пліс І.Г. 236

Порик В.В. 174

Приймасюк Т.Є. 207

Присяжнюк Н.А. 291

Присяжнюк Ф.С. 10

Пушкін О.С. 147

Пчілка Олена (О.П. Драгоманова-Косач) 176

Рабенчук В.С. 166

Реєнт О.П. 125

Регушевський Є.С. 235

Речмедін А.П. 110

Риженко-Янковий А.О. 255

Риков В.М. 10

Рихліцький І.А. 19

Роллє Й. (Юзеф) Антоній 31

Руданський С.В. 21

Руденко М.О. 46

Рудий В.М. 33

Руснак І.Є. 149

Русначенко А.М. 41

Рябий М.В. 165

Свидницький А.П. 207

Секрет (Ляшенко) Г.В. 68

Селезньов В.Є. 190

Сельський С.П. 72

Сивак Я.М. (Зуїха Я.) 67

Сидоров О.Є. 100

Сиротюк С.Н. 135

Сікорський Я.П. 249

Сіцинський (Сіцінський, Січинський) Ю.Й. 279

Скалецький Р.А. 254

Слободянюк М.В. 249

Слободянюк М.І. 131

Слободянюк П.В. 20

Смаровоз В.І. 101

Собідко Ф.В. 43

Стельмах М.П. 134

Степовий М.Ф. 45

Сторожук А.І. 149

Стрельбицький М.П. 146

Стус В.С. 21, 252

Суворов О.В. 255

Сьомак М.П. 69

Танцюра Г.П. 150

Таранюк Є.М. 192

Тарновський М.Ю. 119

Толубинський В.І. 79

Трембецький С. 124

Усач Г.Д. 208

Федоришин В.С. 108

Федюшко М.Й. (Євшан М.) 132

Філіповський І.М. 208

Філонов Л.В. 77

Фролов В.С. 112

Халебський П. (Алепський) 8

Хмельницький І. (Костянтин Коспірук) 11

Холодний М.К. 176

Хращевський М.М. 106

Хуторянський А.М. 209

Хуторянський І.М. 289

Чайковський П.І. 32, 123

Чекіна Г.І. 74

Черевичний Д.С. 237

Чубинський П.П. 34

Шварц Д.П. 11

Шевченко Т.Г. 70

Шенк Г.О. 162

Шимко Г.Л. 54

Шолом-Алейхем (Ш.Н.Рабинович) 67

Шумовська-Стебельська А.А. (Аріядна Шум) 191

Юрчик В.М. 12

Юхимович В.Л. 169

Ющенко О.І. 276

Яблонський В.М. 107

Яблонський В.Ф. 152

Яковенко Т.В. 129

Янченко М.О. 284

Зміст

Від укладачів ..............................................................................................3

2014 року виповнюється ........................................................................7

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2014 року ...........................16

Січень ..........................................................................................................16

Архітектор Антоній В’ячеславович Крейчі.

До 100-річчя від дня народження

С.О.Царенко ....................................................................................38

Лютий ........................................................................................................41

Феномен Сергія Гальчака. До 65-річчя від дня народження

В.М.Паламарчук .............................................................................55

Дослідник духовного життя українського селянства.

До 60-річчя від дня народження С.І.Дровозюка

О.К.Струкевич ...............................................................................58

Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури.

До 120-річчя від дня народження

П.С.Григорчук ................................................................................61

Березень ......................................................................................................67

Незгасна ватра митрополита. До 150-річчя від дня народження

Василя Костянтиновича Липківського

О.І.Роговий ......................................................................................82

Немеркнучий подвиг. До 70-річчя визволення

Вінницької області від нацистських загарбників

С.Д.Гальчак .....................................................................................90

Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля».

До 70-річчя з часу утворення колективу

Л.В.Смішко .....................................................................................96

Квітень ...................................................................................................100

Скульптор Володимир Смаровоз: рух, зупинений

у просторі. Присвячується пам’яті художника

Ю.В.Присяжна .............................................................................113

Травень ......................................................................................................119

Тадеуш (Тадеуш Пжемислав Міхал) Ґрохoльський –

польський живописець і графік, громадський діяч.

До 175-річчя від дня народження

В.В.Колесник .................................................................................139

Червень ....................................................................................................146

Добра іронія долі.

До 65-річчя від дня народження М.П.Стрельбицького

В.І.Мельник ....................................................................................158

Липень ......................................................................................................162

Корифей українського хорового мистецтва.

До 100-річчя від дня народження П.І.Муравського

В.А.Швець .....................................................................................178

Серпень .....................................................................................................182

«Спасибі, доле, за мої дороги…».

До 75-ліття від дня народження В.Є.Селезньова

С.В.Фицайло ..................................................................................195

За покликом хліборобського роду.

До 75-річчя від дня народження А.М.Пачевського

В.Г.Лисенко, С.І.Кочубейник ......................................................198

Вересень ....................................................................................................204

Анатоль Свидницький – попередник Михайла Коцюбинського

в літературі. До 180-річчя від дня народження класика

нової української літератури

М.П.Стрельбицький .....................................................................217

Пошуки симетрії справедливості у несправедливому світі. До 100-

річчя від дня народження українського письменника Д.Г.Дереча

В.С.Рабенчук .................................................................................223

Жовтень ...................................................................................................228

Народної культури оберіг. До 75-річчя з часу заснування

Вінницького обласного центру народної творчості

О.І.Назарець ..................................................................................240

Листопад .................................................................................................248

Український лицар-отаман Я.В.Гальчевський.

До 120-річчя від дня народження

К.В.Завальнюк ...............................................................................262

Слово про Родіона Скалецького. До 115-річчя від дня народження

українського композитора, хорового диригента, фольклориста

О.І.Носальський ............................................................................271

Грудень ......................................................................................................276

Фольклористка Настя Присяжнюк.

До 120-річчя від дня народження

Г.Л.Волошенюк ..............................................................................293

Відомості про авторів текстових довідок .........................................296

Іменний покажчик ювілярів 2014 року ..........................................298

Довідкове видання

Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини

2014 року

Хронологічний довідник

Відповідальна за випуск Н.І.Морозова, директор Вінницької ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва, заслужений працівник культури України

Укладачі, комп’ютерний набір: О.Ю.Антонюк, Г.М.Авраменко, заслужений працівник культури України

Редактор О.Г.Поліщук

Редакційна колегія:

Г.М.Слотюк, П.І.Цимбалюк, М.Г.Спиця, Н.В.Спиця

Комп’ютерна верстка, технічна коректура, оригінал-макет, дизайн Н.В.Спиця

Підписано до друку 27.11.13. Формат 60х84/16

Папір офсетний. Умов. друк. арк. 19.0.

Наклад 1000 прим.

Іменний покажчик ювілярів 2014 року


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2014 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладача
  2. 2014 року виповнюється
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини
    Січень
  4. Антоній В’ячеславович Крейчі
  5. Лютий
  6. Незгасна ватра митрополита
  7. Феномен Сергія Гальчака
  8. Ярослав Івашкевич – подолянин, класик польської літератури
  9. Березень
  10. Дослідник духовного життя українського селянства
  11. Немеркнучий подвиг
  12. Академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля»
  13. Квітень
  14. Скульптор Володимир Смаровоз
  15. Травень
  16. Тадеуш (Тадеуш Пжемислав Міхал) Ґрохoльський
  17. Червень
  18. До 65-річчя від дня народження М.П.Стрельбицького
  19. Липень
  20. До 100-річчя від дня народження П.І.Муравського
  21. Серпень
  22. До 75-ліття від дня народження В.Є.Селезньова
  23. До 75-річчя від дня народження А.М.Пачевського
  24. Вересень
  25. Анатоль Свидницький – попередник Михайла Коцюбинського в літературі
  26. Пошуки симетрії справедливості у несправедливому світі
  27. Жовтень
  28. Народної культури оберіг
  29. Листопад
  30. Український лицар-отаман Я.В.Гальчевський
  31. Слово про Родіона Скалецького
  32. Грудень
  33. Фольклористка Настя Присяжнюк
  34. Відомості про авторів текстових довідок
  35. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014