ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації



Поезіє, ти іскра між словами

Версія для друку

Мойсеєва криниця – криниця для Мойсея

Документальна новела натомість рецензії на книжку Петра Перебийноса «Пшеничний годинник»

 

Криниці не дають мені жити. Постійно переслідують як образ. З дитинства. Так і цього разу.

Їхав у Шаргород зовсім з іншою метою.

Мій друг лікар Анатолій Володимирович Токар розповіддю про це унікальне містечко на Поділлі заполонив мою уяву. Та ще й карту мені намалював – їдь. Та ще й примовляв: «Буде літо. Поїдемо у Вінницю. А звідти будемо їздити навколо. І в Шаргород». А коли я побачив, що недалеко від Шаргорода Гонтівка, колишні Серби, де стратили Івана Гонту, я вже не міг заспокоїтись. Тому і напосівся на Петра Мойсейовича Перебийноса: «Поїдемо до тебе». Той однікувався – чоловік зайнятий. Та я наполіг.

По дорозі заїхали в Теліжинці, а це вже географічне Поділля, якраз була Покрова, помолились, і – на Шаргород, Вінниччиною, за минулим століттям.

Перебийноса знаю ціле життя. Вражав і вражає своєю цільністю, цілеспрямованістю, організованістю. Спершу думав так написати, і вже був написав, – Петро схожий на підбитого птаха. А згодом роздумав. І написав би так: «Петро схожий на птаха, якого намагались підбити, але який вижив, і не здався, і живе».

Ходить рвучко і наполегливо, долаючи ту хвилю невидимого спротиву. Він розкривається поволі, та ще й думає, а чи варто… Не вірить, що освідчення вивільнить його з того далекого кошмару. Інформацію віддає краплями, як з крапельниці. Заглядаю в його біографію, викладену для краєзнавчого збірника «Шаргородщина. Сторінки історії». Мене цікавить його батько. Якось давно був свідком такої розмови:

– Петре Мусійовичу! – звертаюся до нього.

– Не Мусійовичу, а Мойсейовичу! – поправляє…

Це не могло не привернути уваги. Став пильніше і придивлятись, і прислухатись. Так ось довідник: «Батько – Мойсей Феодосійович – фронтовик-мінометник, відзначений шістьма нагородами, у тому числі медаллю «За бойові заслуги». Після війни працював бригадиром садово-городньої бригади, завідувачем ферми і загинув по-солдатськи – на варті народного добра. За деякими даними, знайшлися тоді людці, які не простили фронтовикові твердості і непідкупності у боротьбі з розкраданням фуражних кормів. І мати – Анастасія Левківна – інвалід праці, колишня буряківниця, залишилася вдовою із трьома дітьми – Петром, Василем та Вірою. Четверта, дочка Ганна, народилася невдовзі уже без батька. Усе це пізніше не раз болем відгукнеться у творах поета…».

Так, образ батька переходить з книжки в книжку, але в одному серці, в болісному, тривожному:

Тато хмурився зніміло,

був не майстер на слова.

Усміхався так несміло,

аж ламалася брова…

 

Злива рейнського металу

тата вбити не змогла.

Смерть солдата наздогнала

на околиці села.

 

Голосила наша хата,

билась мати молода.

Цілував я вперше тата,

і кололась борода…

 

– Як твій тато загинув? Вибач, що питаю.

– Як?! Зібралося троє, зуб мали на нього – не давав красти. Молодший стояв на чатах, а ті двоє – і перший, і другий – прибили та й вкинули в криницю. І по всьому. Піди шукай! Це аж тепер розкрилося. Перший перед смертю на сповіді розкрився. Не міг вмерти, доки не сказав.

– Але ж то батькова криниця?! Він же її…

– Батькова. Копав для себе, виходить…

Їздимо Шаргородом. Ходимо Шаргородом. Містом, де переплелись сліди українські, єврейські, польські, турецькі, татарські, німецькі. Петро зі Слободи-Шаргородської. Люди всюди виривались, чи їх виривало, з насиджених місць – на свободу. Україна має цілий край – Слобожанщину. Але то вже коло Московщини. А тут – Оттоманська імперія:

На косогорі біля школи

стоїть у нас і до сьогодні

пощерблений віками,

та міцний

турецький стовп.

Зізнаюся: втікав я

з уроку стародавньої історії.

Торкався хмар, щоб осідлати

стовпотворіння чужоземне.

Мені скорялась вишина.

Диміли далі…

Ось вона –

ополячена, отуречена,

орусачена, онімечена

моя земля.

Я милувався нею

з пихатого турецького стовпа.

Його напевне ж охрестив

козацькою шаблюкою

мій предок Перебийніс-Кривоніс,

який не прогуляв урок історії.

Петро показує мені турецького стовпа в Слободі-Шаргородській.

– А ти знаєш – ось тут був наш сільськогосподарський технікум! Так в ньому незгірш учили, ніж у Львівському університеті. Дуже добрі вчителі були.

Петро водить мене старими єврейськими вуличками і завулками. Всюди розрито, розметано, потрощено – чи то газ ведуть, чи каналізацію. Ледве не попадали в оті окопи цивілізації. Один одного так підтримували, аж ґудзики пообривали. Різні храми – старовинна синагога, католицький собор, де всі оголошення українською мовою, так і служба іде, а ось православний… Свято-Миколаївський собор.

– А ти знаєш, сюди ми на танці ходили. Тут був будинок культури – що нам було до того храму. І от після того, що сталося з батьком, я зовсім змінився, став дуже нарваний, різкий, прицільно зосереджений. Закрили чогось клуб на замок. «Зараз, – кажу я до хлопців і дівчат, з якими прийшов на танці, – зараз відкриємо». Лізу по драбині на храм, а до вікна ще далеко, слизько на бані, чи на куполі, як у вас кажуть, і послизаюсь, і лечу донизу – прощався вже зі світом, зачепився за ринву. Вона мене стримала! І стала вона розгинатись, щоб відпустити мене в пащу смерті. Бо до землі ще далеко. Храм високий. А на землі – бетонні плити, де завмерли од страху мої ровесники. Останніми надзусиллями я вибираюсь на пруг – добре, що на фізкультурі не бив байдики, а тренувався і на турніку, і на коні, і… Міг би бути останнім польотом – навіки! І не водив би я тебе по Шаргороду!.. Це моя больова точка…

Петро ніяково і смутно посміхається. А я ж то з ним недавно їздив ще й до Умані, де він серед наших розповідей згадував про свої стрибки з парашутом і про свої одчайдушні мрії – ще про один, бодай останній стрибок з літака. Про тридцять четвертий…

– Знаєш, Бог тебе пожалів після батька, і дав тобі можливість і політати, і з парашутом. В одному цьому нездійсненому польоті з храму сконденсувалися всі твої тридцять три стрибки з парашутом.

– Щось у цьому було особливе, став я інакшим, дорослішим став…

Дивимось з вершини старого міста на околиці, де була колись прекрасна річка, а зараз лише старе русло де-не-де блисне озерцем і тьмяною історією, якої нам немає коли розплутувати.

А вже після поїздки в Шаргород я став думати про ту драматичну і трагічну ситуацію з батьком Петровим. Не давав красти колгоспне добро. У ті сталінські часи. А треба ж було вижити і тим родинам – і того другого, що був з ним, і того, хто стояв на сторожі. Я ж то сам пережив оті часи – моя сусідка Ярина в Теліжинцях за пару кілограмів зерна заробила шість років тюрми. Мати моя з поля приносила в пазусі торбинку, тобто крала колгоспне зерно. Я молов зерно на жорнах у дядька Тихона і ненавидів об’їждчика, який не давав навіть дозбирувати колоски на вже прибраному полі. «Не положено!» – кричав він мені і бив батогом мене так, аж сорочка тріскала… Під такими ножицями жив наш народ. Трудящий і чесний Мойсей був вихований тисячоліттями – і церквою, і сім’єю:

– Не кради!..

І сталінська система теж кричала:

– Не кради колгоспне!..

Лише в такій сукупній складності можемо розбирати ситуацію, в яку потрапив юний Петро і його згорьована родина. Біографію Петра Перебийноса той випадок закрутив, як у смерч закручує молоде пташеня.

Та повернімося до історії з батьком. Уївся він тим трьом, що не давав красти.

Петро не знав, хто.

Але якось отим підлітком, чесним і справедливим, справжнім комсомольцем, ішов за двома дядьками і почув розмову про батька:

– Годі про того Мойсея! Що знаєш – забудь. Бо і тобі таке саме буде…

Петро йшов ззаду в темряві, притишився і відчув, як пальці в кишені стискують лезо складаного ножика. Опісля ситуації з батьком завжди в кишені тримав ножик. Саме Петрові лишився у спадок, коли витягли з криниці.

– І що тобі допомогти міг той ножик?

– Тримав для самоствердження. Певніше себе почував… Та й батьків же…

Тоді ж набився на прийом до першого секретаря Шаргородського райкому партії на прізвище Гончар. І перший раз не прийняв, і другий. А Петро продовжував ходити. Сидів у приймальні щоранку. Опір було подолано. Юний комсомолець – перед бувалим більшовиком сталінського гарту.

– Чого ти добиваєшся?

– Правди!

– Будеш мстити?

– Кому?!

– Ти, видно, знаєш, коли правди хочеш. Треба це діло закрить. Так буде краще і для тебе. Пойнятно?

– Зрозумів…

А ноги самі несли туди, на городню бригаду. До батькової криниці… Там схована «таємниця води»:

Поле сохне, як стільниця.

Ні ярочка, ні струмочка.

А була ж отут криниця

у вербовім холодочку.

 

У джерелищах мочарних

струменіли чисті соки.

А тепер, мов яничари,

будяки стоять високі.

 

Сонцем спечений добряче,

я знайшов-таки цямриння,

але в темряві побачив

тільки мох і жабуриння.

Тут криниця наодинці

захлинулася намулом.

Джерело у глиб криниці

повернулось і заснуло…

– Минуло багато літ, – каже Петро, – приїхав якось мій молодший брат, ми ходили-бродили навколо і до батькової криниці заблукали – самі ноги несли. Завжди туди, як магнітом…

– І що там? – питаю.

– Як що? Джерело пробилось. Вода є. І верба величезна виросла…

Іван Драч, письменник,

Герой України, лауреат Національної премії

України імені Тараса Шевченка

 


Поезіє, ти іскра між словами

  1. Від укладача
  2. Погляд з вічності: світ поезії Петра Перебийноса
  3. Мойсеєва криниця – криниця для Мойсея
  4. «Рідна мово, росту я крізь тебе…»
  5. Поет з планети Слобода
  6. Відгуки про творчість поета
  7. 1. Твори Петра Перебийноса
  8. 1.2. Твори, надруковані у збірниках, альманахах, періодичних виданнях
    1.2.1. Поезії (1959-1990 )
  9. 1.2.1. Поезії (1991-2016)
  10. 1.2.2. Публіцистика, передмови до книг, інтерв’ю
  11. 1.2.3. Редактор, упорядник видань, рецензент
  12. 1.2.4. Переклади
  13. 1.2.5. Пісні на вірші П. Перебийноса
  14. 2. Література про П. М. Перебийноса
    2.1. Життя і творчість поета
  15. 2.2. Нагороди, літературні премії
  16. 2.3. Довідкові та бібліографічні матеріали
  17. Іменний покажчик
  18. Фотоматеріали
  19. Зміст

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2017
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро