ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації



КУЛЬТУРА – ДОЛЯ, НАТХНЕННЯ, ЖИТТЯ Анатолія Левицького

Версія для друку

 II. Повні тексти опублікованих інтерв’ю

Анатолій Левицький:

«Усе моє життя – це щасливий збіг обставин»

Культурний університет начальника управління культури облдержадміністрації Анатолія Левицького – це ціле життя. Хочеться навіть сказати: пощастило галузі культури, що її в потрібен час очолив нині вже заслужений працівник культури України Анатолій Левицький.

Ольга ВІЛЬЧИНСЬКА

– Хіба я даремно купив гармошку? Все одно навчишся грати! – зауважив дід Максим, всадивши на стілець 5-річного Толю й усіляко втокмачуючи в дитячу голову таку зарозумілу «мову» рідкісного на ті часи музичного інструменту. Толя сидів цілими днями заплаканий, з розчепіреними на клавіатурі пальцями – тоді як його однолітки грали у війну, партизанили, ходили далеко за рідне Безводне (Ямпільський район) подивитись на ті стовпи, які підпирають небо... Малий Толик міг відмовитися, звісно, від цієї науки, але дід Максим Яворський був сільським авторитетом: прекрасно водив машину й разом з полковником Крицьким був найкращим товаришем батька – Івана Романовича. Усі разом вони прекрасно співали. В селі їх називали просто – тріо, тож якщо на протилежному кутку Безводного лилася пісня, то одразу казали: «Тріо співає». Наука в ліс не пішла: дід Максим інтуїтивно називав малого Левицького Анатолієм Івановичем й пророкував велике майбутнє.

БАТЬКІВСЬКА ХАТА

Хата Левицьких у Безводному була недалеко від центру, її зводив дід Роман. Зовні вона нічим не відрізнялася від інших: вікнами на південь, заскленою верандою на шлях, а ось внутрішньо була надто гостинною. Так повелося з давніх-давен, що до тьоті Олі (матері Анатолія Івановича) любили ходити у гості. Навіть пізніше, коли хтось від синів-студентів привозив «привіт», то обов’язково ставав люб’язним гостем. Дім тримався на Ользі Гаврилівні, сільській красуні. Батькові Івану Романовичу таки довелося перемогти серйозних конкурентів, аби доступитися до Ольки. Незважаючи на релігійні переконання родини католиків Левицьких, він таки одружився з православною. Любов перемогла. Сам же Іван Романович у крові мав щось природно інтелігентне. Він один з небагатьох носив у селі хромові (тонкої вичинки шкіри) чоботи, і хоч болото по коліно, – Іван Романович міг пройти через усе село, не забруднивши взуття. З цього приводу в селі навіть ходив анекдот. А ще Левицького ніколи не бачили п’яного, хоча випити міг більше від багатьох. Словом, польської панської крові! Іван Романович працював водієм, тобто на ті часи мав дуже престижну професію. Шофером був і на війні, яку з 1941 до 1945 років пройшов від дзвінка до дзвінка. У блокадному Ленінграді возив боєприпаси, перевозив поранених, серед яких був і його рідний брат. Про це Іван Левицький дізнався аж після смерті брата... Після війни батько працював водієм, бригадиром, а коли у Безводному утворилося кілька колгоспів, то один з них довірили Івану Романовичу. Мати, Ольга Гаврилівна, яка в селі тримала марку господині, працювала у сільській раді, в конторі. Коли Толі виповнилося 6 років, його віддали до школи – бавитися з ним було нікому.

МАЙЖЕ ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ

Будні тодішніх дітей були майже однакові: незалежно від того, чи ти дитина голови колгоспу, чи фуражира. Село мало балувало своїх мешканців розкошами соціалістичного добробуту: не було газу, не було доріг з твердим покриттям. Діти, повернувшись зі школи, мали обов’язки нагодувати домашню живність, нарубати дров, наносити води, якщо зима – напалити в грубі. Ці завдання знайомі кожній сільській дитині. Виконував їх і Толя зі своїм старшим братом Льонею (різниця 6 років).

ПЕРШИЙ КУЛЬТУРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

При школі був духовий оркестр. Його очолював Вік-тор Колесник (нині відомий в Україні керівник сімейного ансамблю Колесників).

– Він же й захопив справою, – пригадує Анатолій Іванович. – Хоча теж не без плачу...

Толю, який вже добре грав на гармошці, балалайці, вчитель посадив за найважчий музичний інструмент – кларнет, тож знову довелося починати з нуля. І коли всі хлопці вже вільно грали «Во саду ли в огороде», то Толя з широко розставленими пальцями звикав до кларнету. Чотирьох кларнетистів називали плакунами, бо інші давно грали, а ці лише плакалися. Анатолій Левицький тоді навчався у 2 класі. Цей період він називає початком професійної музики. Здібності його оцінили дорослі музиканти, з якими Толя із товаришем Фільою грали на похоронах. Так заробляв рубля. Філя часто повідомляв, що скоро на сусідній вулиці от-от наступна баба помре. Так розгорталася самодіяльність...

Музика була не основним підробітком. Анатолій, як усі сільські підлітки, намагався підробити влітку в господарстві. Найоплачуванішою була робота причіплювача – за літо вдавалося заробити 150–200 рублів. Незважаючи на своє авторитетне ім’я музиканта, Анатолій не цурався сільської грубої праці: допомагав возити силос, скирдувати солому, копати буряки. Зароблені гроші витрачав на футболки, м’ячі. У 7 класі за свої гроші купив собі навіть гітару. Він був у числі шкільної еліти – грав на шкільних вечорах, у складі оркестру, за яким була закріплена машина, їздив на конкурси, фестивалі до обласного центру. Окрім кларнету, баяна, балалайки, грав на трубі (бас). На цьому ж інструменті вступав до музичного училища.

– А нотами не ігнорували? – цікавлюся.

– За ноти я сів у школі. А в дитинстві зі Станіславом Гавриловичем і «На сопках Маньчжурії», «Коробочку», і вальси грав на слух, – розповідає Анатолій Іванович. – Хоча я ніколи не думав, що буду музикантом. У школі усі точні науки – хімія, алгебра, геометрія – йшли на «відмінно». Я не зубрив – я їх розумів. Ці науки мені якось легко вдавалися, а ось з поведінкою було не все гаразд. Вона у мене була «задовільною» завжди: то після школи батько ледве вмовив директора, щоб простили балакучість й непосидючість й нагородили сина Похвальним листом за навчання.

ДОКТОРА НЕ ВИЙШЛО...

Батьки бачили сина тільки лікарем. Іван Романович з ним, учорашнім дев’ятикласником, поїхав до Вінниці здавати документи, але так вийшло, що в музичному училищі приймальна комісія почала працювати раніше, аніж у мед- училищі, і хлопці кажуть: «Давай спробуємо на музикантів»... Тоді навчальний заклад був на вулиці Артинова. Анатолій Левицький прийшов, його послухали й порадили здавати документи та підготувати концертний номер.

– Який концертний номер?! – сказав Анатолій Іванович. – Я можу партію зіграти, котру граю в оркестрі. Узяв ноти й зіграв «Танец маленьких лебедей», і мені запропонували навчатися по класу тромбона. А я того тромбона ще й не дуже бачив. Але... запропонували, то й запропонували. Виходжу, а батько схвильований під музучилищем: «Що мамі скажемо?» Удвох викрутилися, що для того, щоб вступити вчитися на лікаря, треба ще рік чекати, адже у школу я пішов раніше ровесників.

Тромбон Анатолій освоїв ще на першому курсі, а на другому вже грав в оркестрі при відомому ансамблі танцю «Подолянка», що працював на базі агрегатного заводу. Вже заробляв гроші: за одну халтуру платили 20 рублів. Це були тяжкі 1961–62 роки реформ.

– Пам’ятаю, у нас в гуртожитку був кок Жора, який готував на перше суп гороховий, на друге – пюре гороховоє, на третє «можна смешать всьо вместе».

Практично з 16 років молодий Левицький перейшов на власний хліб, з села передачі були традиційними – сало, крупа, картопля.

В училищі Левицький був непоганим студентом: навчився грати на споріднених інструментах: якщо тромбон – значить баритон. У свої 16 років він знав усі інструменти, адже цього вимагала й спеціалізація, яку освоював «керівник оркестрового колективу і викладач музичної школи на духових інструментах». Навчаючись, мав дві халтури. Адже відіграв за один якийсь оркестр і заробив червонця, пішов, відіграв ще й за другий оркестр. Знову червонець. Директор музучилища дізнався і в розпачі заволав: «Боже мій, на що це мої студенти перейшли». Й наказом заборонив «халтурщину». Чотирьох студентів, серед них, звісно, й Левицький, які грали і на агрегатному заводі, і на хімкомбінаті, представили до відрахування.

Правда, хтось розумний підказав, що за «практику» треба не виключати, а навпаки нагороджувати. Адже гра у відомому оркестрі означала солідний професійний рівень. А грали чимало: три рази на тиждень танці на агрегатному заводі й чи не щоденна участь в акомпануючому оркестрі при ансамблі «Подолянка», який очолював Михайло Сахнович.

– Ми в Михайла Наумовича багато взяли, – знову в спогадах Анатолій Іванович. – В училищі й близько не було такої практики, а без неї ми були б вузькими спеціалістами. Серед нас чотирьох у Михайла Сахновича грав Саша Поляков, нинішній викладач музучилища.

Після закінчення музичного училища Анатолій Левицький отримує направлення на роботу викладача Барської музичної школи. Хто пам’ятає ті часи, то погодиться, що культурному Бару тоді пощастило: туди прийшов справжній професіонал – музмен.

ВИПРОБУВАННЯ КЕРІВНИКОМ

Першого ж року Анатолій Левицький, окрім двох чи трьох ставок викладача, став ще й керівником естрадного оркестру Барського машзаводу. Колектив там діяв, але мав дуже мало учасників, у той час, як без діла ходили дуже непогані хлопці – музиканти.

– Ми тоді такий свінговий колектив організували. У складі солістів Галина Магелатій, Надія Патека. Це був справжнісінький біг-бенд: 5 саксофонів, 5 труб, 5 тромбонів. На той час з нами міг зрівнятися хіба що оркестр Він- ницького хімкомбінату чи агрегатного заводу. Друге місце стало нашим постійним на обласному огляді художньої самодіяльності. Перше було за оркестром хімкомбінату... Ви запитуєте, чи їздили за кордон виступати? Та який там закордон в радянські часи! Найдальший закордон – це була обласна сцена, або Тульчин чи Ямпіль. Хоча музиканти були сильні. Не тому, що я керівник. Це професіонали, які закінчили консерваторії й грали у військових оркестрах. Скажімо, у ті часи навіть у Бару діяло 3–4 колективи, які змагалися між собою за першість. Одного разу мені навіть розбили губу перед концертом, щоб я не міг грати в оркестрі. Я на сцену тоді не вийшов – текла кров.

Анатолій Левицький відпрацював у Бару рік. Якось його спіймали на стадіоні й призвали до армії, то на проводах грало шість оркестрів. З хлопцями й досі він листується, вони є найкращими друзями.

АРМІЙСЬКІ БУДНІ Й ЩАСЛИВИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН

Брат Леонід тоді вже був начальником прикордонної застави у званні полковника. Так склалося в сім’ї Левицьких, що наймолодший Левицький старшому братові пришивав погони, як того тільки підвищували у званні. Так було до звання полковника. Й старший брат Анатолія за його «шустрість» завжди казав: «ну, підеш ти в армію, і в тебе єфрейтором буде татарин, чи узбек – командиром взводу чи відділення, то ти з «губи» вилазити не будеш...». Пізніше Анатолій згадував слова брата, бо той як у воду дивився. Щойно приїхавши в карантин, дізнається, що за єфрейтора узбек Асайдулін: малий на зріст і дуже гадючий. Але тут – щасливий збіг обставин. Ні-ні, Анатолія Левицького не зразу помітили як музиканта. У ракетних військах (у Високій Печі, а потім в Білокоровичах) у сержантській школі усіх призовників-музикантів взяли зв’язковими, бо вони мали гарний слух. Дисципліна була наджорстка: «спробуй скажи щось єфрейтору!». Такий порядок був не для веселої вдачі Левицького, тож «губа» якраз чекала на нього. Так тривало місяців зо три. А якось старшина поцікавився спортсменами й музикантами. Звісно, музичні здібності Левицького не могли не оцінити, тому його, Васю Підопригору з Тарасівки Жмеринського району й ще одного солдата із Петербурга відібрали до військового оркестру. Склад був такий – 35 надстроковиків і 5 солдатів. У штабному духовому оркестрі дихалося вільніше: офіцерська форма, вільний доступ до військового містечка, а головне – творчість. Тут Левицький створює естрадно-концертний оркестр, в якому за солістку була навіть донька командира дивізії. І ось одного разу під час стройового огляду, де однією з груп дивізіонів диригував Левицький, у Білокоровичі приїхав командуючий ракетної армії, генерал-полковник, лауреат Ленінської премії Григор’єв, а в нього водій Петя, з яким Левицький жив у гуртожитку у Вінниці. Після огляду командуючий у захопленні від оркестрової музики подякував молодому диригенту-солдату й поцікавився, звідки він, де батьки? Чому солдат, а не надстроковик диригує? Далі: «Хочеш поїхати у село?»

– Хочу. Мама хворіє, – відповів Левицький.

Так, у «Волзі» з командуючим солдат Левицький їде з Білокоровичів до Вінниці. Дізнавшись про його музичну освіту, генерал Григор’єв пропонує службу в ансамблі (нині «Крила України»). Тут місця не було, то Левицький іде трубачем в оркестр при штабі 43 ракетної армії. Тож, іще солдата Левицького, як здібного музиканта, призначають інструктором оркестру – другим диригентом. При штабі він створює власний естрадний колектив «Театр зримой песни», в якому учасницями були й дівчата. Словом, все пішло нормально.

І все-таки був один випадок, який навчив Анатолія Івановича приймати рішення не за вказівкою, а на власний розсуд, тобто виявляти характер, а не бути безхребетним. А сталося ось що. Тоді (а це десь 1967 рік) досить урочисто проходили заходи до великих свят. У них брали участь члени бюро обкому компартії, головнокомандуючий. Мова йде про 50 роковини Жовтневої революції. Урочистості відбувалися в Будинку офіцерів, де активна участь військового оркестру. Він відкриває засідання Гімном держави. Відкрили. Хлопці, маючи досвід, що промови виступаючих забирають щонайменше 40 хвилин, розійшлися: хто в буфет, хто перекурити. Вийшов на перекур і Левицький... Й тут чують секретар міськкому партії: «торжественное собрание посвященное... объявляю закрытым». А Гімну нема. А це ж армія:| дисципліна, усе по секундах.

– Я кажу хлопцям: берімо хто що вхопить. І перший акорд Гімну: тру-тру-тру-тру! А тоді вже: та-та-та-та. І за кожним тактом чую, що хлопці підбігають. Спочатку я голову схилив, щоб не бачив командуючий диригента. І ось останній акорд: та – та-та – та – а-а-а, але він уже звучить у складі всіх учасників оркестру. Я голову догори: вже не соромно дивитися. Члени бюро й командуючий усе зрозуміли...

Після засідання командуючий просить зайти до нього диригента. Пішов диригент. Його відправили й приходять за мною. Командуючий суворо: «Ты дирижировал?» «А что делать? Видите уже объявили закрытие, а никого нету». Я думаю, що мені зараз: «Як ти міг Гімн Радянського Союзу грати з двома альтами!» Але командуючий: «Маладец, сынок. Вот так и на фронте. Ты не растерялся»... Обняв мене, й наступного дня видав по гарнізону наказ: «3а проявленную находчивость во время выполнения служебного долга наградить именными часами Левицкого и присвоить звание ефрейтора». Однак навіть тепер, маючи звання заслуженого працівника культури, відмінника культури СРСР, орден «Знак Пошани», медаль «За освоєння БАМу», номінацію «Людина року», нагороду від держави Польща, Aнатолій Іванович дуже дорожить тією найпершою, яку вручив командуючий: його життя тоді повернуло на успіх. Хлопці «вознесли» й на нового муздиригента почали дивитися зовсім іншими очима.. А саме – єфрейтора Левицького почали відпускати на єврейські весілля: у Шаргород, Бершадь, Копайгород. Із зароблених 150–200 рублів щось ішло на потреби оркестру, а дещо й в кишеню. А головне – була блискуча школа для музиканта, адже це варіант імпровізації розвитку слуху. Єврейських мелодій грати на слух Левицький навчився в дитинстві, коли був за музику разом з дорослими. І вже в Будинку офіцерів йому доручають керування армійською самодіяльністю.

«ТИ  – МУЗИКАНТ.  І ЦЕ ТВОЯ РОБОТА»

Після армії настав час вибору: кар’єра музиканта чи щаблі влади, починаючи від секретаря обкому комсомолу. Вибір за Левицького робить тодішній начальник управління культури Леонід Задорожнюк, наголосивши: «Ти – музикант. Це твоя робота». Так Левицький стає старшим інспектором обласного управління культури. У цей час Анатолій Левицький заочно навчається в найпрестижнішому Харківському інституті культури на оркестрово-диригентському факультеті.

НАЙМОЛОДШИЙ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ ДИРЕКТОР ФІЛАРМОНІЇ

Філармонія – це окрема тема. Це «круглий стіл» на декілька днів. Це одні з найкращих 8 тисяч днів, або 23 роки, наймолодшого на ті часи в Радянському Союзі директора обласної філармонії, 27-річного Анатолія Левицького. Це часи розквіту, часи піднесення культури Вінниччини, це всесвітня слава Вінниччини, це ім’я, це імена, це 34 квартири за 3 роки для співаків і музикантів... Це одруження з Галиною, тоді студенткою музучилища, й народження доньки Олі, названої на честь матері Ольги Гаврилівни. А втім, про все по порядку.

Філармонія, ще тоді, в Радянському Союзі, була бізнес-конторою. Тобто ринкові відносини у філармонії переважали, її всі концерти – це шоу-бізнес, який формувався не на політекономії соціалізму, а на основах капіталізму. Вже були обміни концертами, виконавцями. До речі, Вінниця започаткувала гастролі за кордон: вперше від Радянського Союзу поїхали до Англії. Філармонія до Левицького перейшла не в кращому стані: приміщення, що валиться, невеликий ансамбль «Вітерець Поділля» (у складі 15 чоловік) і дві бригади ліліпутів та лекторій.

– А я прийшов молодий, у мене свіжий погляд. Я мав досвід роботи з гарними колективами: і як музикант у колективах, і як керівник. Мій коньок – створити щось сучасне. Тож одразу у філармонії створили ансамблі: «Подоляни», «З піснею по життю», «Панорама», «Ансамбль зримой песни». За 23 роки філармонія мала шикарний естрадний блок. У Вінниці прослуховували для своєї філармонії солістів зі всього Радянського Союзу. А саме з Одеської консерваторії до Вінниці приїхали працювати Кудрук і Владецький, диригента Новікова-Литченка забрали з Москви, найкращих виконавців відібрали з дрогобицької «Трембіти», блискучих професіоналів привезли з Прибалтики, Дніпропетровська, Петербурга, житомирського «Льонка». Тобто тих українців, яких направлено на роботу далеко від рідних місць, гуртувало Поділля. Маючи підтримку фінансову і матеріальну з боку обкому партії, Анатолій Левицький за 3 роки зміг домогтися отримання 34 квартир для артистів, купити легковий транспорт, автобуси. Якби не перший секретар обкому партії Василь Таратута, ансамблю пісні і танцю «Поділля», який нині є візитною карткою області, не бачити б. Склад його збирали з усього Радянського Союзу. На творчому звіті у Києві оцінка вінничан була супервисока. Окрім ансамблю «Поділля», створено й камерний оркестр «Арката», 6 естрадних колективів, започатковано фестивалі «Гроно Поділ- ля», «Зорі над Бугом». Наприкінці 80-х років не було такого виконавця чи співака, хто не виступав у Вінниці: Ойстрах, Райкін, Леонов, Шульженко, Ротару. Вінниця їм припала до душі через авторитет Левицького. У Вінниці проведено більше 14 фестивалів за участю понад 500 відомих виконавців. Колишній наймолодший директор філармонії Левицький став найстаршим директором в Радянському Союзі: за плечима понад 20 років адміністраторської роботи, й наприкінці 80-х років він у числі двох від України був членом ради директорів філармоній СРСР. У рік «культурні» вінничани виборювали по 3 перехідні прапори Міністерства культури СРСР. У рік Чорнобиля за культурну програму для ліквідаторів атомної катастрофи Левицького нагородили орденом «Знак Пошани». Ті концерти безслідно артистам не минулися: декого немає уже серед живих. Левицький пізніше скаже: «Мріяли з Галиною про народження ще хоча б однієї дитини, але не ризикнули після участі в ліквідації на ЧАЕС».

ОРГАН РОЗБИЛИ  – РОЗБИЛИ СЕРЦЕ ЛЕВИЦЬКОГО

Протягом 4 років Левицький у середині 80-х разом з групою фахівців переймає досвід створення органного залу в Німеччині, Чехії, Прибалтиці. У Вінниці, на думку фахівців, найкращу акустику мав спортзал (нині це Свято-Преображенський собор). Приїхали німці, згідно з договором, виготовили орган спеціально під цей зал. Робіт з приміщенням чимало: спортзал був пофарбований у зелений колір, далі у келіях колишнього Домінікіанського монастиря жило близько 30 сімей, яких треба було розселити. Міська й обласна влада зробила, як на наші дні, неможливе.

– Це була загальнообласна толока, – розповідає Анатолій Іванович. – Працювали на орган усі, і кошти були мобілізовані з усіх організацій. Толокою впорядкували будівлю-пам’ятник архітектури.

Всього на ті часи в Україні було 4 органи: Кам’янці-Подільському, Львові і Києві. Тож відкриття залу органної музики у Вінниці стало подією на весь Радянський Союз. І відкриття приурочили до дня народження Анатолія Левицького – 22 грудня. Будуючи орган, водночас замовили у вузах фахівців органної музики. Взяли Вікторію Харламову, яка нині працює органісткою в Москві, спеціально направили на навчання до Петербурга Георгія Куркова. І перший концерт органної музики дали вінницькі органісти, а потім запропонували виступи знаменитостей. Через рік Указом Президії Верховної Ради України «За заслуги в розвитку класичної музики» Вінницькому органному залу було присвоєно звання Чайковського. Що ж було потім? Потім було мало романтики. Вийшов Указ Президента про повернення культових споруд релігійним громадам, і віруючі баби викинули орган на рейки, а в директора Левицького стався інфаркт.

– Там стільки душі вкладено. Це горда історія Вінниці, – зітхає Анатолій Іванович. – П’ять років напруженого творчого і адміністративного життя. І наш біль, що втратили орган. Дурні були усі разом: не змогли довести, вчасно забрати орган. Хоча ми пропонували різні варіанти. Але ж треба було мати мудрість керівників і області, і міста, для того, щоб приймати рішення, а не ховатися в кущі. Рильце багатьох в пушку, бо через них орган розгромили. Рештки музичного інструменту сяк-так реставровано, і він зараз у костелі, але це вже не той орган, це лише його тінь...

МІСЬКЕ УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ...

Минулої осені виповнилося 50 років від створення обласного управління культури. А ось міське значно молодше, й мало хто знає, що заснував його і був першим начальником управління культури Анатолій Левицький. Свої дії пояснює він просто: «Це була вимога дня». Ідеологічним циклом до того займалися міськком партії та відділи пропаганди при трьох райкомах партії. Коли ця структура розсипалася, то весь комплекс проведення державних свят, масових заходів ліг на плечі трьох людей з відділу культури і вони були, швидше «реєстраторами», їм було не до творчості. При новоствореному управлінні культури Анатолій Левицький започатковує відділ організації масових заходів. Аналогічно були створені тоді управління освіти та охорони здоров’я.

ЧИ МОЖЕ КУЛЬТУРА СТАТИ БЕЗДУХОВНОЮ?

– Анатолію Івановичу, за вашою спиною – спад і нове піднесення галузі культури. У 1997 році вас призначили начальником обласного управління культури, це був час, коли галузь фактично руйнувалася на очах. Для вас це був удар?

Будучи ще начальником міського управління культури, я входив до колегії обласного управління, добре знав ситуацію в галузі. Але, коли я прийшов туди і вник, це була таки критична ситуація, а на Вінниччині це була суперситуація. Бо свого часу, щоб менше було проблем, сільську культуру скинули на утримання колгоспів. Це був злочин. Тобто державницьку ідеологію скинули на поталу господарському органові. А колгоспи «приказали долго жить». І все! І що? То в тих областях, де цього не зробили, базовий обрахунок залишився нормальним. До речі, це не було вказівкою з Києва. Це було спільне рішення місцевих виконавчих органів влади і управління культури, а управління культури – особливо, бо не відстояли позиції галузі. Начальник обласного управління культури мав або подати у відставку, або не підписати цього рішення. Я б, наприклад, ніколи не підписав таких паперів. Я подав би заяву і пішов, щоб не брати гріха на душу.

– Чому у вас душа болить настільки за сільські клуби?

– Я сам із села. Я знаю, що це таке. Я наводив приклад рішення деяких виконкомів: «З метою поліпшення умов праці працівників суду перевести їх в приміщення бібліотеки...», а бібліотеку куди? То я кажу: та ви що, люди добрі? Чим більше ми будемо закривати бібліотек, тим більше ми будемо відкривати судів і притулків. Те, що сьогодні матеріальну базу соцкульту скинули на бюджет сільських рад – це не державний підхід. Тоді взагалі треба відмовлятись від ідеології... Є ж елементарні речі: людина повинна мати місце, де можна поспілкуватися не лише один на один. Скажімо, жінка хоче похизуватися новою сукнею, хоче подивитися на інших, попліткувати. Є моменти, коли люди повинні спілкуватися. Не може ж бути, щоб невігласами та відлюдьками росли діти. Ну, можна почитати книжку. Може, будуть кращі часи, коли всі матимуть змогу купувати нові книжки. Але сьогодні такої можливості, тим більше у сільських людей, нема. Сьогодні у селі потрібна бібліотека! Ну, можна ще баню закрити, якої нема... Тому-то якщо в нас не буде Гайсинської чи Літинської музичної школи, то в нас не буде лауреата-стипендіата Вінницького училища мистецтв і культури, не буде соліста опери Національного театру. І сьогодні, хто б там що не казав, але візитною карткою України, як самостійної держави, насамперед є досягнення у спорті і в культурі.

– І все ж таки ви мережу бібліотек, музичних шкіл, клубів, будинків культури зберегли?...

– Зберегли. З кров’ю, зубами, рогами впиралися, гризлися, пересварилися. А тепер її треба до пуття довести. Ми зберегли не надуману мережу, а ту, яка входить у нормативи, рекомендовані Кабміном, де більше 400 чоловік населення. А скажіть, чим завинили ті села, де мешканців 377? Зберегли мережу, а тепер треба зберегти кадри. Для того, щоб зберегти кадри, треба хоч трохи привести у відповідність зарплату. Вже не поетапно. Я думаю, що (тху-тху-тху) з цього року переведемо всіх працюючих на повні ставки зарплати. Залишається ще підтримати матеріальну базу і заохотити цих людей до праці. Відпрацьовувати цю зарплату. Бо є люди, які вже звикли працювати на 0,25 ставки: прийшла, відкрила-закрила, а павутиння з мухами як було, так і залишилося в бібліотеці чи в клубі. Тому, з іншого боку, чи готові наші люди працювати на підвищену зарплату і на повну ставку? Вони за цей час вже звикли нічого не робити. Раніше, коли заклади культури були централізовані під управлінням культури, то там хоч-не-хоч, мусили чимало робити, але їх контролюють, нині голови сільської ради, котрим ніби й діла немає до роботи сільського клубу. Райуправління теж: «Ми лише методично причетні до сільської культури». Є проблеми. Особливо на часі збереження пам’ятників культури й архітектури. В нас розроблена велика пам’ятнико-архітектурна і краєзнавча програма. Перед сільською інтелігенцією, клубами я поставив завдання: підніміть архіви, напишіть історію села, поцікавтесь нею. Тобто стоїть питання вивчення краєзнавства, щоб люди знали історію свого села, щоб могли відзначати ювілейні дати села, щоб могли привітати старожилів, цікавих мешканців з ювілейними датами. Ось де роль клубів!.. Тоді вони будуть відчувати, що потрібні цим людям. А то заходиш до клубу й незрозуміло: це клуб Луки-Барської, Барської чи Ялтушківської сільради? Нічого немає у тому клубі: колодка на дверях, розбиті вікна, штахети поламані, коза прив’язана й завклуб на півставки... Я кажу: «То за що тобі платити більше? Ти хоч напиши: запрошуємо у такий гурток, тим керує той-то... Щось роби!» А то прийшли – пусто... Вони вже опустили руки. Завклуб каже: «Я вимушений підробляти – в сільській раді пишу протоколи, мурую грубки у хатах – на 40 гривень зарплати сім’ї не прогодуєш». Бібліотеки ще якось крутяться – семінари проводять, намагаються передплачувати періодичні видання, пропалюють взимку грубки, якось більше з душею ставляться до закладу.

– Анатолію Івановичу, коли завклуб, щоб вижити, поставить роботу закладу на заробляння грошей, відкриття кафе, барів, танців, прокручування відиків, то чи не стане в цій ситуації культура бездуховною?

Культура не може стати бездуховною. Нам генетично совість цього не дозволить. Я кажу: культура села – це не клуб і не бібліотека. Це – як яка дорога до цвинтаря: чи гній тече з подвір’я господаря на вулицю. Це культура нації. Як ми поважаємо поряд з собою живущих. Чи перекидаєш здохлу курку через тин до сусідки, а чи закопуєш у землю, як має бути. Але це треба виховувати. Скажімо, в селі оголосіть конкурс на кращу вулицю, оголосіть конкурс на краще подвір’я, чи в кого кращі вазони. Якось я запропонував: давайте пройдемося по цій вулиці. Не захотіли. Соромно стало. Для цього небагато треба, а в мерів, сільських голів відповідь одна: нема грошей. А подивіться біля церкви!? Що у бабок гроші є? Вони ж не чекають, поки хтось прийде і зробить за гроші. Не буде грошей...

– Культура має фінансуватися з державного бюджету?

– Так. Вона має підтримуватися державою, бо якщо держава хоче, щоб працювала державницька ідеологія, то треба утримувати апарат, який би працював на цю ідеологію. Хоча в нас державницька ідеологія не сформована як така. Багатопартійність це добре при вищому рівні культури; передовсім дипломатів і політиків, а якщо вони за шаблі беруться?.. Елементи культури можуть бути у різних формах: шоу-бізнес, розважальний бізнес, атракційний бізнес, але бібліотеки повинні працювати лише з виховним спрямуванням. Заклади культури мають заробляти на зміцнення матеріальної бази, це так, але утримання кадрів обов’язково має бути на державному фінансуванні. Форми можуть бути різні: нехай приватизує, нехай бере в оренду клуб і заробляє гроші, але виконує функції культурної установи.

– Вінниччина – це особлива мережа закладів культури: вони розміщені переважно в сільській місцевості. Ваші побажання до Міністерства культури. Чого найбільше не вистачає для нормального функціонування галузі?

– Не вистачає нормативної бази. Всі ті 26 актів, які були прийняті, – нехай собі будуть. Потрібен ЗАКОН ПРО КУЛЬТУРУ. На сьогодні є лише основи законодавства про культуру 1986 року, де зазначено 8 % бюджетних коштів на культуру, а в нас 0,08 %. Навіть 1 % не йде на розвиток галузі. Правда, мені гріх казати, що є нерозуміння депутатського корпусу в області. Я знаю можливості районних бюджетів. Але те, що культура попала під норматив розподілу на душу населення – це бездарність чиновників. Я доводив це в Мінфіні і наводив приклад: у Хмільницькому районі 80 тисяч населення і в м. Хмільнику 80 тисяч населення. Але в районі є 130 закладів культури, а в Хмільнику один. От і фінансування: на 130 закладів культури виділяється 100 тисяч гривень і на один заклад теж сто тисяч гривень... А цим одним культурним закладом у Хмільнику є музична школа, то батькові, який віддав сюди дитину, директор музшколи повинен ще доплачувати по 40 гривень щомісяця, бо у нього гроші зайві, а в Літині навпаки – батько змушений заплатити 100 гривень за навчання в аналогічній школі. То є клепка в того, хто робив ці розрахунки?

Не фінансується охорона пам’яток культури. На очах нищиться палац Потоцького, палац Сабанських у Новій Ободівці, будинок Грохольських у Вороновиці, обласна бібліотека для юнацтва. А в перспективі бюджету на 2004 рік 24 мільйони передбачено, а нам лише на зарплату треба 234 млн грн, то щоб придбати лампочку чи олівця, не може бути й мови, якщо не буде внесено поправки до бюд- жету. Культура знову сяде на голодний пайок. Свої пропозиції щодо збереження сільської мережі, збереження матеріальної бази ми винесли на парламентські слухання, і ці питання знайшли своє відображення в Указі Президента про проведення Року культури. Ініціатив наших до Києва багато: ми провели позаторік акцію «Мистецтво одного села», нині досвід цей узагальнено на всю Україну. Провели акцію «Музей і приватні колекціонери» – вже теж закручують в Україні. Загальнодержавною була й акція «Подаруй бібліотеці книгу», ми провели «Подаруй музею експонат», і протягом року більш як однією тисячею колекцій, експонатів поповнилися музеї. А цієї осені Київ вперше побачив подільські світлиці на майдані біля Палацу «Україна», де ми представили самобутній фестиваль районів. Це серйозний десант. Це вінницький почин. Не приховаю: автор ідеї – Левицький, і вона матеріалізувалася.

– Це ваша «лебедина пісня»? Я хотіла сказати: органний зал?

– Органний зал – це мій біль на все життя. Окрім органу, тоді ми домоглися в Міністерстві культури створення у Вінниці цирку. Вніс корективи час. А «лебедина пісня» моя ще попереду. Нині я хочу відродити славу фестивалю «Зорі над Бугом». У народному мистецтві відтворюємо народні промисли – викупили садибу на Старому місті Вінниці заслуженого майстра – гончаря Олексія Луцишина, де створюємо «Музей народних промислів», а на базі цього музею – школу народних майстрів. На базі Будинку народної творчості у м. Могилеві-Подільському заснували музей витинанки, й там проводиться Всеукраїнське свято витинанки. У Вінниці є традиційним свято Великодньої писанки, думаємо, що воно скоро буде Всеукраїнським. А надалі у наших планах – Музей писанки у Вінниці. Починів у нас багато: Бубнівка – свято гончарного мистецтва, Буша – пленер каменотесів. 200 народних колективів підтвердили звання. Це не на папері. Це живі люди. У театральному мистецтві 5-й рік проводимо Міжнародний фестиваль «Подільська лялька», відома Вінниця Міжнародним джаз-фестивалем «Струм-джаз». У хоровому мистецтві плануємо проводити Всеукраїнський, а то й Міжнародний конкурс імені Леонтовича у Вінниці, а не у Києві. У бібліотечній справі – створення регіональних центрів інформації на базі районних бібліотек з центром у «Тімірязєвці». Серйозна дільниця – створення Державної служби охорони культурної спадщини. В нас нині діє лише відділ з охорони культурної спадщини. Адже сьогодні ми даємо в місяць 100, 200 дозволів на використання земель історичного призначення і якщо ми не створимо спеціальної служби, то землі підуть у приватизацію, і ми зможемо загубити багато пам’яток археології. В планах – доведення до пуття Державного заповідника «Буша», створення нового заповідника «Поле Батозької битви». Кіно ще не повністю реанімували. Галузь знищена: демонтовані кінобудки і розграбований, проданий комбінат. Сьогодні ж ситуація керована. Я її бачу. Я її тримаю в руках.

– Ви, здається, усе життя були при грошах, однак що найбільше цінували в житті?

– Справа не в грошах... Для мене найперший критерій – порядність. Я вже стільки пройшов, але: сказав-зробив. Або не обіцяти. Ненавиджу брехунів. Я терпіти не можу, якщо людина наобіцяє, а потім змивається. Це нелегко мені вдається. Наша робота така, що часом десь треба було б прибрехати. І легше було б... «Не брехати» – це мій основний девіз. Чоловік повинен мати свою думку, мати свій хребет. Десь можна злукавити, схибити заради загальної справи. Але стрижень повинен бути: де б не був він і які б не носив погони – мужик повинен залишатися мужиком...


КУЛЬТУРА – ДОЛЯ, НАТХНЕННЯ, ЖИТТЯ Анатолія Левицького

  1. Митець, керівник, людина
  2. Колеги, партнери, друзі про Анатолія Левицького
  3. Колеги, партнери, друзі про Анатолія Левицького
  4. Повні тексти опублікованих інтерв’ю
  5. Повні тексти опублікованих інтерв’ю
  6. Культура Вінниччини – його турбота (Бібліографічний список літератури)
  7. З М І С Т
  8. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2017
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро