ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації



ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2017 РОКУ
Хронологічний довідник

Версія для друку

Класик з хутора Теклівка, або Постійно мобілізований

До 75-річчя від дня народження Володимира Олександровича Яворівського,

українського письменника, публіциста,відомого політичного і громадського діяча

(11.10.1942)

 

Що менше про колегу знаєш, то простіше, легше про нього писати. Про Володимира Яворівського знаю стільки, що можна писати біографічний роман, якби знайшовся добродійник, котрий усвідомлює, що рівень цивілізації будь-якої нації вимірюється не науково-технічним прогресом, а розвитком книгодрукування, і такий роман видав, скажімо, під заголовком-назвою «Класик з хутора Теклівка». Цілком свідомо вибираю таку просту, усім зрозумілу назву… Коли я, гірничий технік за освітою, наважився перекваліфікуватися на журналіста, випробовував, гострив перо, то придумував до своїх статей про видатних людей романтичні, як здавалося, заголовки, до прикладу: «Трудівник скам’янілого моря», «П’ять пелюсток бузкового квіту», редактори називали їх кучерявими, незрозумілими й спрощували, аби всім було зрозуміло, – «Хлопець з Джурина», «Дівчина з Долинки». До 60-річчя Володимира Яворівського я написав було есею «Феномен ЯВО», мені також сказали, що це кучеряво, незрозуміло, хоча ЯВО, як мені здавалося, розшифровувалося дуже просто – Яворівський Володимир Олександрович… Двадцять шість років тому, коли «пішла мода на Яворівського», і кожне видання вважало за честь надрукувати розлоге інтерв’ю з письменником Володимиром Яворівським, що без особливих зусиль став народним депутатом Союзу РСР, членом парламентського комітету «самого Бориса Єльцина», у популярному тижневику «Україна» Володимир Олександрович, до речі, в дуже «начальницькій», ніби у Кремлі виданій шапці, сказав сам про себе, що почуває себе постійно мобілізованим… Такий варіант заголовку оцієї сельвети також відповідає суті як зовнішньої, так і внутрішньої біографії мого давнього друзяки-земляка… Еге ж, давнього, бо відтоді, як ми «знюхалися» чи по-московськи – «спєлісь», наступного, ювілейного для нього року, мине п’ятдесят…

У вже згаданій публікації Володимир Олександрович сказали, що кожен письменник має дві біографії – зовнішню і внутрішню. Зовнішня – для преси, а внутрішня – «для хатнього вжитку», цієї делікатної сфери торкатися не стану, кожен допитливий та уважний читач пізнає письменників світ у його книгах. Отже, біографія зовнішня.

Уже сказано, що ми – земляки. Еге ж, обидва з того благословенного краю, що його понад 360 років тому описав у своїх реляціях арабський подорожник Павло син Макаріїв з Алеппо, або ж Халеба, бомбардованого недавно літаками кремлівського войовничого Ліліпутіна, того краю, що надихнув двадцятип’ятирічного сина й особистого секретаря Милістю Всевишнього Бога православного патріарха Антиохійського і Всього Сходу Макарія Третього на такі щемкі, втішні, лікувальні для українського серця рядки: «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радощі й захват у Країні Козаків…». Володимирове село навіть потрапило на сторінки цих реляцій, бо за козацьких часів це була фортеця, і під її стінами арабських мандрівників зустрічав з десятитисячним військом брацлавський полковник Михайло Зеленський, спадкоємець загиблого у містечку Красному Данила Нечая…

Уже мав кожен з нас у своєму доробку літературному по бібліотеці прозових книжок, Володимир Олександрович такі, зокрема: «А яблука падають» (редактор – «сам Григір Тютюнник»!), «Гроно стиглого винограду», «З висоти вересня», «Вовча ферма», «День переможених», «Ланцюгова реакція», «Оглянься з осені», «Автопортрет з уяви» (роман про самобутню народну художницю Катерину Білокур, писався в Ірпені на моїх очах, назву підказав Микола Рябий), «А тепер – іди» (приїхав з цим романом до Вінниці, а у мене саме онук Андрійко нащадився, я сказав Володимиру, аби подарував книжку онукові, він подарував, надписавши автограф з одного слова, і вийшло – «А тепер – іди, Андрійку!», «Марія з полином наприкінці століття», «Вічні Кортеліси» (Шевченківська премія!), томи публіцистики «Що ж ти за народ такий?» і т. і., могли б, як то кажуть, і на лаврах спочивати, а заходилися коло того, аби ознайомити українську громаду з україномовним варіантом подорожнього щоденника Павла Халебського, унікального історичного документа часів Хмельниччини, як найповнішого і якнайприхильнішого свідчення про Країну Козаків, як називали чужинці тодішню Русь-Україну, Козацьку Державу христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького, в якій не було ні злодіїв, ні грабіжників, ні розбійників…

Мені було простіше – я не керував Національною спілкою письменників України, не готував ані Шевченківських свят в областях, ані пленумів, ані з’їздів, не ходив на сесію Верховної Ради України, не очолював парламентський Комітет з питань духовності, я сидів за письмовим столом і впорядковував подорожній щоденник Павла Халебського «Україна – земля козаків», що мав би, за нашим задумом, стати настільною книжкою кожного українця, бо, як наголосив на презентації першого видання Григорій Михайлович Заболотний, нинішній народний депутат України, якщо ми не будемо видавати таких книжок, що пробуджують національний дух, то будемо мурувати імперські тюрми, отже, я, Микола Рябий, сидів за письмовим столом на Малих Хуторах, а мій давній друзяка, голова Національної спілки письменників України, народний депутат України, шеф парламентського Комітету з питань духовності, у пресі й на радіо азартно, як і все, що він робить, популяризував цю роботу, що її поблагословив святійший патріарх Руси-України Філарет, «вибивав» під видання кошти, організував презентацію у письменницькій «хаті», а далі зініціював створення телефільму «Шляхом Павла Халебського» за мотивами його подорожнього щоденника…

Я порушив струнку хронологію, «забіг» далеко наперед, бо, власне, й не ставив перед собою мети написати класичну біографію Володимира Олександровича Яворівського, якому одинадцятого жовтня року Божого 2017-го «стукне сімдесят п’ять… Скільки?! Хіба?! Неймовірно! Коли Олесю Гончару засвітив полудень віку, Павло Загребельний вигукнув: «Олесю Гончару – п’ятдесят?! Ні, це – неправда!..». П’ять років тому Володимир вів у «Плеяді» творчий вечір Миколи Рябого з нагоди його 75-річчя, а вже на порозі – вісімдесят!.. Хто у це повірить?..

Бачимо себе молодими. Такими молодими, коли ще й не підозрювали про існування один одного і нам приснитися навіть не могло, що станемо класиками, патріархами, один – з хутора Теклівки, звідки батьки переїхали до Городківки й навчалися тут пекти домашню ковбасу й чавити виноградне вино, а другий – з Чоботарки-Заболотного. До нашого дебюту в літературі на Крижопільський район достатньо було двох письменників: поета й прозаїка Андрія Пилиповича М’ястківського з Соколівки й поета Анатолія Агафоновича з Жабокрича. Чи варто було в героїку трудових буднів ще й прозу Володимира Яворівського з Городківки (колись Шумалова, М’ясківки) та Миколи Рябого з Чоботарки-Заболотного уплітати?.. Щоправда, Володимир, народжений на поетичному хуторі, що його Сава Чалий подарував сестрі Теклі, дебютував у літературі віршами. Це сталося в Одесі. Одеса-мама була ближче, ніж Київ, куди їздив зі шкільним оркестром, а головне – від Привозу до Ланжерона густо пахла городківською домашньою ковбасою та олійкою, яку чавив дядько Микола Савицький, такий високий, що, зупинившись посеред подвір’я, бачив своїх синів – одного у Львові, другого – в Києві, від цих пахощів йому, студентові філологічного факультету Одеського університету, не так, як решті «братії», хотілося їсти, та й узагалі, Одесу вважали передмістям Городківки, де всі один одного знають. Поетичний дебют Володимира Яворівського помітив Михайло Панасович Стельмах. Ну, а вже проза Яворова засмакувала самому Папі, себто Романові Івановичу Іваничуку, авторові славетних «Мальв», «історичного роману без історії», як назвала цей твір ортодоксальна критика, і Папа, перебуваючи якось у творчому відрядженні у «запорізьких преріях», куди Володимира «заслали» після закінчення університету, «витягнув» перспективного автора до Львова, в редакцію популярного літературно-мистецького часопису «Жовтень», де був шефом відділу прози, гуртував довкола себе надію української літератури.

У Львові Явір (отак його величали найближчі друзі) замешкав у халупі під залізничним насипом, отже, під гуркіт поїздів ніяк не міг проспати царства Божого; на білу стіну почепив темне ярмо, що символізувало письменницьку працю: пишуть три пальці, а бере на корчі усеньке тіло, буцім цілісінький день носив ярмо на карку. І дуже природно, органічно, немов тутай народився, витовкався з ними на одній вулиці поблизу Галицького базару, увійшов у коло львівських молодих інтелектуалів, серед яких, крім літераторів, що поставали професорами, класиками, патріархами, були композитор Володимир Івасюк, художник Роман Безпалків, актори театру імені Марії Заньковецької Богдан Ступка, Федір Стригун, Юрко Брилинський; ці інтелектуали співали стрілецькі пісні Романа Купчинського, Левка і Богдана Лепких, Михайла Гайворонського, маловідомі на Великій Україні, й думали про високе, як до того закликав Олесь Гончар на письменницьких форумах. А коли керівництво Спілки письменників України організувало навесні року Божого 1967-го в Ірпінському будинку творчості республіканський семінар молодих талантів, львівська делегація виявилася найповажнішою. Ми побачили у ній серед поетів Ігоря Калинця, Романа Лубківського, Романа Кудлика, Марію Людкевич, Марію Барандій, серед прозаїків Дмитра Герасимчука, Юрка Коваля, Надію Ковалик, Ніну Бічую і, звичайно ж, Явора, котрому того року виповнювалося двадцять п’ять, а він уже ходив у класиках, принаймні таким його сприймали усі інші «семінаристи», бо його першу прозову книжку «А яблука падають» (символ вічного руху!), яка от-от мала вийти у видавництві «Молодь», редагував не хто-небудь, а сам Григір Тютюнник, автор приголомшливих оповідань «У сутінках», «Таємна вечеря», «Смерть кавалера»… Про ті Яворові «Яблука…» уже складали легенди… Нещодавно на вінницькій вулиці, неподалік од обласної бібліотеки, зустрів Григора Мовчанюка, котрий навчався у Львівському університеті імені Івана Франка, де Явір виступав перед студентами. Згадавши той час, Григір мовив захоплено: «А які він, Володимир Яворівський, новели писав!.. Ляльки, а не новели!..».

Справді, уже тоді Явір писав невимушено, вільно, розкуто, дотепно, одне слово, по-європейськи, немовби він ще студентом перечитав усіх тих зарубіжних авторів, котрі прийшли до нас зі своїми творами за часів хрущовської «відлиги», – Хемінгуея, Джойса, Апдайка, Ремарка, Стейнбока, Фолкнера і т. п., перечитав і зробив свої висновки, як треба і як не треба писати, аби ти зацікавлював читача уже з першої фрази… Зовні він також справляв приємно-заздрісне враження європейського письменника. Молодички оглядалися услід його пластично-показній поставі й згадували Пушкіна: «Как денді лондонскій одєт!..». В усьому відчувався одесько-львівський шарм, але він мене, «чоботарського вуйка», не налякав, і ми, «обнюхавши» на тому семінарі один одного, визнали, що – брати по духу… А якось, уже через роки, у тому ж таки Ірпені, де писали нові романи, він – «Автопортрет з уяви», я – «Земледухи», ми заспівали на пару перед каміном, ректор Київської консерваторії, запрошений до Ірпеня Михайлом Ткачем, поетом-піснярем, аж заслухався, а тоді запитав: «А ви яку, друзі, консерваторію, закінчили?..». Володимир цілком серйозно відповів: «Кри-жо-піль-ську!..».

Отак і «співаємо» на два голоси, підтримуючи один одного… Виходить так, що Володимир більше мене підтримує, підтримує ще від тих часів, коли у Городківці ще жили його батьки – тато Олександр Семенович і мати Віра Йосипівна, з котрої я списував маму Віру в романі «Великий літній трикутник».

Оглядаючись у минуле, Володимир каже:

– Так склалося життя, що, справді, моя зовнішня біографія начебто благополучна, адже мене не судили, я не сидів у тюрмі. Але й мене критикували, на мене наскакували, я був у чорних списках. Розсипали мою другу книжку, яка називалася «Дзеркало шаблі», її редактор Євген Гуцало отримав догану, тодішнього директора видавництва Анатолія Мороза звільнили, власне кажучи, за цю книжку… Вкупі з Романом Кудликом мене безцеремонно вигнали з роботи за те, що побували на весіллі у Богдана Гориня. Без будь-яких пояснень. Три роки безробіття, три роки «недрукабельности». Журнал «Комуніст України» друкує статтю професора Миколи Шамоти, де критикує всіх і вся, і де підпрягають мене, як людину «аполітичну». Я кілька років перебував «під ковпаком».

Автор цих рядків потрапив «під ковпак» ще на ірпінському семінарі. Якийсь таємний агент «настукав» у «контору глибокого буріння», що Микола Рябий укупі з поетом Тарасом Мельничуком «організовують» співи національного гімну «Ще не вмерла Україна»... Мій перший роман «Обрій тікає», премійований на республіканському конкурсі і переданий на редагування Григору Тютюнникові, «зарубали»... Тільки через сім років його, за сприяння Володимира Яворівського, надрукував журнал «Жовтень» під іншою назвою «Берег»… Та відразу ж мені пришили новий ярлик «українського буржуазного націоналіста» і «пішли» з роботи в редакції обласної газети «Вінницька правда»… Пересиджувати лиху годину я поїхав до рідного села Заболотного… Довідався, що Явір – у Городківці, пише роман «Ланцюгова реакція»… Автобуси між селами тоді ходили, і я поїхав до Городківки, там розпитав, де садиба Яворівських, і на якусь хвилю зупинився перед ворітьми… Крізь відчинене навстіж вікно валував тютюновий дим, з кімнати чувся шпаркий цокіт друкарської машинки… Пса на подвір’ї не було, я тихо підкрався під вікно й крадькома зазирнув до кімнати. На стіл було висаджено стілець, на стілець уміщено портативну друкарську машинку, і Володимир з цигаркою, себто сигаретою в зубах хвацько шпарив двома пальцями по клавіатурі… Мене обсіли чорні заздрощі… Десь я уже вичитав, що отак, навстоячки, писали класики, вітчизняні й зарубіжні, отже, стане класиком і Явір, ще раніше, ніж я, Микола Рябий, на шість років старший, бо я пишу навсидячки…

Увечері Яворівські організували «народні гуляння» з нагоди приїзду «самого Миколи Рябого», у котрого вийшов роман «Берег» у поважному «львівському» журналі «Жовтень»… На ці «народні гуляння» було запрошено легендарного дядька Миколу Савицького, найвищого в Україні чоловіка, городківського олійника, чия олія найпахучіша та найсмачніша у світі, та його тітоньку Ніну, і після виноградного вина, виробленого Олександром Семеновичем, під кров’янку Віри Йосипівни учасники «народних гулянь» дружно заспівали, як їхав Шулим до млина, а йому кобила здохла… Для «українського буржуазного націоналіста» Миколи Рябого це була велика моральна підтримка, повернувшись до рідного села, він заходився писати другий роман під назвою «Вікна»…

А Володимиру Яворівському за роман «Ланцюгова реакція» начіпляли усіх здохлих собак, мовляв, цей роман, надрукований спочатку в журналі «Дніпро», накликав чорнобильську трагедію… Але то сталося пізніше… А спочатку за документальну повість «Вічні Кортеліси» Явір отримає Шевченківську премію… Цю річ, здавалося, написано за один присіст, на самому подихові. Так само я писав на «Вічні Кортеліси» рецензію для «Літературної України», зазначивши, що повість заслуговує на найвищу відзнаку.

Прозу Володимира Яворівського любили й високо цінували Олесь Гончар і Павло Загребельний. Очоливши Спілку письменників, Павло Архипович «перетягнув» Явора зі Львова до Києва, посилив «феноменом ЯВО» письменницький керівний «апарат»… І справді, Явір оживив «канцелярію» одесько-львівським шармом, своїм невичерпним гумором на кшталт: «Хвилинку уваги, товариство! Павло Архипович розпорядилися, аби до ювілею Бориса Панасовича Комара підготувати веселу книгу «Де-ко-ма-рон»… Мене призначено упорядником, а Зоя Комарівна погодилася бути відповідальним редактором… Прошу товариство подавати до книги «Де-ко-ма-рон» свої сельвети й есеї!», або таке: «На численні прохання палких прихильників Романа Івановича Іваничука, нашого Папи, найвищу гору в буковинських Карпатах Піп Іван перейменовано на гору Папа Роман!..».

Уже написав більше, ніж мені замовляли, а не сказав і половини того, що оживає в пам’яті, виразно постає перед очима, гучить чи не в кожній клітині: наші зустрічі в редакції поважного письменницького часопису «Вітчизна», де Явір, працюючи заступником головного редактора, друкував мій роман «Хата без рушників», повість «Сухі дуби цвіли», презентацію його чорнобильського роману «Марія з полином наприкінці століття» у Ніжинському педагогічному інституті, на яку він запросив Григорія Штоня, Миколу Дмитренка й мене, і кожного з нас не відпускали зі сцени щонайменше години, котрий повчав письменників, що і як писати; «націоналістичні шабаші Яворівського» – мітинги на стадіонах, де гукали: «Яворівського в президенти!»; бензовози під Верховною Радою; Шевченківські свята на Тернопільщині, Буковині, Житомирщині, в Криму за участю зарубіжних колег, як от поляк Марек Важшкевич, москаль Віктор Єрофеєв, котрі співали укупі з нами: «Ой полечко-поле, туманом укрито, а на тому полі двох козаків убито», письменницькі з’їзди, особливо останній, коли заздрісники потирали руки: «Кінець Яворівщині!», а я питав їх, як називатиметься та «доба», коли запанує «дорогий Віктор Федорович Баранов»…

Кожної неділі люди слухають радіопрограму «Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським»… Якось, перебуваючи на українському радіо на запрошення Емми Бабчук, бачив міхи листів – відгуків на Володимирові передачі… Люди, котрі знають, що підтримую з Володимиром зв’язок, телефонують мені й просять:

– Перекажіть Володимиру Олександровичу спасибі за його радіопередачі… Ми ладні слухати його слово щодня… Ми дамо йому ще одну Шевченківську премію, уже народну, за такі передачі, що виховують з малоросів українців, а самих українців наповнюють гордістю за свій народ, за свою націю…

Переказую. Він справді постійно мобілізований, мій давній друзяка – класик з хутора Теклівки, куди провів для своїх земляків газ, де відкрив церкву, де його вважають своїм.

На творчому вечорі в Українському Домі з нагоди його шістдесятиріччя я спочатку згадав наше славне минуле, а потім співав для нього укупі з його улюбленим квартетом «Явір». Хочу сподіватися, що заспіваю з тими козаками й на Володимировому наступному ювілеї. Дай, Боже!

М. О. Рябий

Література

Яворівський, В. О. Твори : у 5 т. / В. О. Яворівський. – Київ, 2008.

Т. 1 : Вічні Кортеліси ; Оглянься з осені : док. повість ; А тепер – іди : роман. – [Б. м. : б. в.], 2008. – 670 с.

Т. 2 : А яблука падають... ; Пять імен : повість у новелах ; Автопортрет з уяви : роман. – Київ : Фенікс, 2008. – 594 с.

Т. 3 : Марія з полином наприкінці століття : роман ; Криза : роман. – [Б. м. : б.в.], 2008. – 482 с. : іл.

Т. 4 : Повісті. Новели. – [Б. м. : б. в.], 2008. – 528 с. : іл.

Т. 5 : Що ж ми за народ такий? : публіцист. трилогія. – Київ : [б. в.], 2008. – 940 с. : фот.

Яворівський, В. Вибране : романи та повісті / Володимир Яворівський ; авт. передм. П. Загребельний. – Київ : Укр. письменник, 2009. – 704 с. : портр. – (Бібліотека Шевченківського комітету).

Яворівський, В. Найдовша ніч Президента ; Лягти!!! Суд іде... : романи / Володимир Яворівський. – Харків : Фоліо, 2015. – 219 с.

Яворівський, В. Сьогодні читання важить як ніколи : [роздуми про роль кн. в житті людини] / В. Яворівський ; записала С. Больбат // Літ. Україна. – 2010. – 23 верес. – С. 3 : фот.

Яворівський, В. Ми – остання українська залога : доповідь голови НСПУ В. Яворівського на VІ з’їзді НСПУ / В. Яворівський // Літ. Україна. – 2011. – 27 жовт. – С. 1, 3–5 : іл. ; 3 листоп. – С. 3–5 : іл.

Мороз, О. Володимир Яворівський пророкує Вінниці велике культурне майбутнє : [голова НСПУ В. Яворівський у залі музею-садиби М. Коцюбинського презентував свій новий твір «Найдовша ніч президента»] / Оксана Мороз // Вінниц. газ. – 2011. – 17 черв. – С. 10 : кольор. фот. – (Спец. вип. газ. «П’ятниця»).


ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ ВІННИЧЧИНИ
2017 РОКУ
Хронологічний довідник

  1. Від укладачів
  2. 2017 року виповнюється
  3. Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2017 року. Січень
  4. Січень
  5. Сонячні висоти подільського жайворонка
    До 80-річчя від дня народження Євгена Пилиповича Гуцала
  6. Винокурова Фаїна Аврамівна
  7. Лютий
  8. Лютий
  9. Вершини скоряються сильним
    До 75-річчя від дня народження Василя Максимовича Мороза
  10. Вінницька ОУНБ ім. К. А. Тімірязєва – бібліотека майбутнього
  11. Березень
  12. Чайка у Дністрових небесах
    До 70-річчя від дня народження Н. Ю. Гнатюк
  13. Квітень
  14. Травень
  15. Генеалогія: виклик чи покликання для Юрія Легуна?
  16. «А вік – то невеличка віха...»
    До 80-річчя від дня народження Валентини Василівни Хрещенюк
  17. Вінницька обласна клінічна лікарня імені М. І. Пирогова
  18. Територія музики. Сторінки історії Вінницької обласної філармонії
  19. Червень
  20. Битва під Батогом
  21. Петро Перебийніс. Життя і творчість
  22. Бойко Петро Адольфович
  23. Липень
  24. Серпень
  25. Життя, присвячене свободі і слову
    до 120-річчя від дня народження Леоніда Мосендза
  26. Вінницька трагедія 1937–1938 рр.
    До 80-річчя від початку репресій проти мирного населення
  27. Вересень
  28. Погляд через століття
    До 100-річчя заснування газети Вінниччина
  29. Жовтень
  30. Класик з хутора Теклівка, або Постійно мобілізований
    До 75-річчя від дня народження Володимира Олександровича Яворівського
  31. Вінницький академічний обласний театр ляльок
  32. Листопад
  33. Перекладач святого письма з Вінниці
    До 125-річчя від дня народження Івана Софроновича Хоменка
  34. Вінницька обласна бібліотека для дітей ім. І. Я. Франка
  35. Музей фольклору Гната Танцюри
  36. Грудень
  37. Микола Леонтович.Славетний син співочого Поділля
  38. Відомості про авторів текстових довідок
  39. Іменний покажчик ювілярів 2017 року
  40. ЗМІСТ
  41. calameo.com

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2017
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро