ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Ювелір у майстерні слова

Версія для друку

Одинадцята заповідь Анатолія Бортняка

Анатолій Бортняк належить до ряду тих відомих поетів, які здобули собі ім’я в добу народження і становлення вільного за змістом і духом художнього слова в новопосталій українській державі. Переживаючи щасливе почуття причетності до творення незалежної України, він як чутливий митець слова швидко вловив і збагнув трагічну суперечливість цього часу, викликану загрозою втрати самостійності через вікове знекровлення народу, пригноблення національної свідомості, відсутність досвіду державного будівництва, засилля в Україні колишньої керівної верстви, позбавленої будь-яких моральних засад, представників каральних служб, наявність в українському середовищі частини людності, навіки переляканої і звичної до покори. А ще – сусідство одвічного ворога України – московської імперії. То ж усі ці роки виборювання власної волі і долі для України Анатолій Бортняк до останніх днів свого життя (у 2009 році) безустанно працював, звертаючись до громади з промовистим патріотичним і просвітницьким словом, чи не щороку видаючи нову поетичну книжку.

Анатолій Агафонович Бортняк народився 27 квітня 1938 року в селі Олександрівці Тростянецького району на Вінниччині. Навчався в Жабокрицькій школі сусіднього Крижопільського району. Закінчив 1960 року філологічний факультет Одеського університету імені І. Мечникова. Працював у редакції тульчинської районної газети та на обласному радіо у Вінниці. У 1974–1986 роках – відповідальний секретар обласної організації Спілки письменників України. У 90-ті роки – на посаді оглядача з питань літератури і мистецтва «Вінницької газети», де започаткував і вів літературну сторінку «Від слова до слова». Учасник важливих культурно-мистецьких і громадсько-політичних заходів в області та Україні, зокрема, був першим головою обласного Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка (згодом «Просвіта»).

Перша збірка «Мелодія» вийшла у 1965 році у видавництві «Радянський письменник» і стала підставою для прийому автора до СПУ. Відтоді й розпочався відлік близько чотирьох десятків поетових видань різних жанрів – «від мелодії до пародії»: лірика, поеми, притчі, переспіви, сатира і гумор, поезії для дітей, пісенні тексти, публіцистика.

Окремі твори Анатолія Бортняка перекладено різними мовами. Він лауреат декількох літературних премій, переможець поетичних конкурсів, отримав почесні звання, нагороди і відзнаки.

Наново перечитуючи поетичний набуток Анатолія Борт-няка, неважко переконатися, що вершинним періодом його творчості стали межові роки минулого і нинішнього століть, а їхній початок – 1988 рік, поява циклу публіцистичних ремінісценцій «Що ми?» за поезією Тараса Шевченка «І мертвим, і живим...». У пізніших авторських коментарях наш земляк писав: «До Тараса Шевченка я «підступав» довго й болісно: боявся осквернити святиню своїм нікчемним словом. Лише наприкінці 1980-х, вкотре прочитавши поему «І мертвим, і живим...», наважився подати страждання та сподівання генія крізь призму власної сльози».

Справді знаменно, що Анатолій Бортняк увіходив у добу української незалежності зі словом Кобзаря. Тут ми вже читаємо його класичні, хрестоматійні вірші: «Про мови», «Мученики», «Заповіт своїм дітям», «Омріяне пророцтво». Саме тут він починає свою подальшу найголовнішу тему – порятунок рідної мови, піднесення національної самосвідомості народу:

 

Себе спитаймо: «Що ми?.. » – щоб нарешті

могли про себе заявити, – хто ми!

 

Голосна Бортнякова з’ява на українському поетичному овиді все ж не була винятковою. Тоді багато митців слова, ніби припадаючи до криниці живої води, постали перед народом з пробудженою, відкритою, звільненою душею. Проте Анатолій Бортняк зі своєю вже сформованою, то схвильованою, то роздумливою, незрідка пристрасно-напучувальною (але діалогічною) інтонацією спілкування з читачем (Володимир Базилевський влучно виокремив одну з його провідних ознак: «розумний поет») посів особливе місце серед них, здобуте напруженою працею, постійним вигранюванням поетичного хисту, широкою освіченістю і просвітленою любов’ю до материнського краю. А ще – неабиякою громадянською мужніс-тю, адже різко картав себе за минулі гріхи і каявся («Самоспа-лення: Публіцистична поема»):

 

Я запізно горю. Та покуту

донесу до Всевишнього суду –

за ганьбу боягузтва й брехні,

за служіння фальшивому раю.

Ницу шкуру до крові здираю,

що душила сумління мені.

Винний, що у чаду славослів’я

панегірики Леніну плів я

(і чомусь не відсохла рука),

що ходив у службовцях горбатих,

поки Стус розпинався на гратах

і проймало вогнем Гірника.

Пригадаймо, чи багато спілчан, Бортнякових колег, публічно і отак навідліг карало себе за служіння «ідеї кривавого крою»?

У цьому ж часі він двічі підряд видає книжку бесід про культуру рідної мови «Ну, що б, здавалося, слова…». Повсякчасні зусилля на обширах мистецтва слова, а звідси й духовного здоров’я та гідності народу, відтепер стають для нього святощами щоденного життя.

У збірці «Журавель у небі» (1996) поет вдруге запропонував читачеві свій цикл «Що ми?», котрий вже набув розголосу, але треба було ще раз нагадати: завдання, які ставив перед земляками геній, і досі не виконані, ми й нині, по суті, «ненароджені» національно, державно. Анатолій Бортняк показує власне уміння висловлюватися афористично: «Мовби всю Україну в оренду ми не знати у кого взяли», «Хто зрікається матері – сином не стане нікому», «І в Україні буде Україна, а не якась окраїна глуха».

Збірка «Журавель у небі» складається з кількох розді-лів. Перший – «Кольори сивини» – писаний восьмивіршами. Ця класична форма допомогла авторові ясно і відгранено сформулювати переважно філософські сентенції, роздуми про вічне чи на актуальні теми нашого буття. Віє від цих рядків романтикою світовідчуття, закликом не хворіти на приземле-ність, «випустити птаха із клітки грудної!», схвильованістю того відкриття, що з роками починаєш розуміти світ, як диво: «Сьогодні, як ніколи, обожнюю життя».

Наступний розділ «Високосне горіння: з поминального циклу» присвячений українським правозахисникам – мучени-кам за волю України, тим, хто для нього був зразком отого «високосного горіння». Це Олександр Довженко та Василь Земляк, Алла Горська і Василь Стус.

Прислів’я «Краще синиця у жмені, ніж журавель у небі» часто вживане у нашому повсякденні. Спрямоване проти відірваного від ґрунту мрійництва, нагадує про те, що всякі справи, плани й задуми варто приміряти до реальних сил і можливостей. Іронічний, аж колючий, цей афоризм остуджує гарячі голови, кличе до розважливості й поміркованості. Як не погодитися з цим!

Але... щось, виявляється, і насторожує у цій народній мудрості, є в ній таке, що викликає заперечення. Журавель у небі – прекрасний весняний або осінній малюнок, що породжує глибоке зворушення, почуття смутку чи радощів. Символ чогось чистого, небесного, непроминущого, як святість помислів, відчуття материзни, зрештою, як поезія життя. І хто наповнений нею, живе нею, той щасливіший від власника синиці в руках.

Певно, саме так і думав Анатолій Бортняк. І в цій збірці він упізнаваний, той самий: небайдужий і мислячий, нічого не проґавив на своєму життєвому шляху, усе, що доля дала, пережив, переборов і не втратив смаку до боротьби; все спостеріг, проаналізував і зробив належні висновки, здобув необхідні уроки. Проникнення у життя у нього глибоке, набуті думки переконливі – і не лише у філософському, а й у мистецько-художньому, образному плані.

Талант поета тут природно поєднує в собі і ліризм, і філософську обсервацію, схильність до іронізування, вміння по-бачити людину, явище не зі звичного, не з парадного, а з іншого боку. Це поєднання, разом з ґрунтовним опануванням рідною мовою, прозорістю і конкретністю думки та образу, прямим, довірливим звертанням до читачів, як до співрозмовників, публіцистичністю (не на шкоду поезії), широтою знань з історії, культури, мистецтва і творить своєрідний голос Анатолія Бортняка.

Він репрезентував своєю творчістю, як і громадською діяльністю, сучасну нашу інтелігенцію, чиї думки й діяння невід’ємні від долі народу і стану його душі.

Читаємо поезію А. Бортняка – і разом з ним переживаємо і тривожимось, але, щоправда, ніде не подибуємо безпредметних скиглінь. Це ще одна примітна риса поета – чисто козацька твердість у змаганні за свою і народну віру та долю. Він захищається, важко долає перепони, але, що б там не було, виборює чистоту ідеалів, «до відвертих привчений понять».

І ще одна характерна, на мою думку, риса поета-подолянина – то ревне і свідоме оберігання свого «я», своїх інтимних, сокровенних почуттів. Не лише комусь не пробачає, а й собі не дозволяє не те що каламутити чисте джерельце на дні душі, але й торкатися його. Ні, він пише і про кохання, і про те, що нас чекає в кінці життєвої дороги, і про гріх, і про власні сумніви та помилки, і про свою провину в чомусь, але пише по-особливому, ніби боячись розхлюпати й краплину тієї людської сутності, яку ми називаємо честю, моральною цнотою.

Є у цій збірці поезія «Читаймо вірші Стуса Василя»:

 

Читаймо вірші Стуса Василя,

що понад чорну безвість, понад скверну

ячать останнім криком журавля:

«Народе мій, до тебе я ще верну…».

 

Нині ці зворушливі рядки набувають додаткового, ширшого смислового значення, викликаючи в уяві образ самого автора, який спонукував нас «до вміння жити всім своїм життям».

У передостанньому та останньому розділах книжки (катрени «Біблійна алегорія», відзначені Міжнародною премією на конкурсі у Сполучених Штатах Америки, та літературні пародії «Звідки воно?») поет виступає в іншій іпостасі – сати-рика й гумориста. В Україні він уже давно був знаний як один з провідних літературних пародистів, здатний легко й невимуше-но вивернути назовні нелогічність змісту чи недоладність форми, неточність вислову, зловживання технічними прийомами, що часто трапляються у творах навіть маститих поетів.

Ювілейного для себе 1998 року Анатолій Бортняк видав збірку віршів «Коли б я жив тоді на світі... Аналогії з міфології», що містила твори, як нові, так і відомі вже з інших видань. Це своєрідне вибране його гумористично-сатиричної поезії.

Збірка сягає значного інтелектуального рівня, тому її можна було б назвати – вибране для вибраних. Щоб осягнути сповна цю поезію, треба бути ознайомленим з міфологічною культурою шумерів, індусів, єгиптян, греків, римлян, скандинавів, давніх слов’ян, знати книгу книг – Біблію, орієнтуватися у ранній історії людства. Хоча я розумію умовність сказаного, бо література не є ілюстрацією до історії, вона самодостатня. І все ж озброєний знаннями читач ліпше відчує «красу і силу» цього слова.

Отже, це видання вимагало належного рівня освіченості, щоб пізнавати мудрість віків, безсмертя людського досвіду, всю велич морального набутку предків. Сам автор у вступному слові зазначав, що почерпнуті ним фольклорні сюжети і образи він інтерпретував як українські національні поняття. Його вірші – це або переспіви, або нове прочитання сюжету, перетлумачення образу, ідеї, чи роздуми навколо давнього міфу, легенди, викликані сучасними подіями. Це творення нового зі старого, наливання в «старі міхи молодого вина». Таке мистецтво вимагає від читача належної активності розуму й душі.

У книжці увиразнилися притаманні Анатолієві Бортняку якості: викінчена, відгранена думка, майстерна форма, структура, котра не має в собі чогось побічного, непосутнього, стрункий, цілеспрямований виклад, що веде до влучного завершального акорду, нерідко афористичного. Прикладом може служити «Балада про позиченого полководця». Зміст її такий: знеможені в боях спартанці попросили у братніх Афін, щоб вони «позичили військового вождя». Ті відправили кульгавого й горбатого співця Тіртея. Зустрінутий з недовірою, навіть зневагою, Тіртей заграв і заспівав бойову пісню так запалююче, що спартанці кинулися в бій, здолали ворога, погнали його геть. 

Ну, а позаду ледве маячів

Той, що меча не здужавши підняти,

Здійняв одразу тисячі мечів. 

У цій поезії є все, про що мовилося вище. Більше того: у ній настільки чітко втілено задум, розгорнуто образну картину, що читачеві вже не треба, хай з цікавості, звертатися до міфічної першооснови твору. Це той випадок, коли поетичний переспів міфу набув цілковито самостійного значення.

«Балада...» присвячена вічній темі: ролі мистецтва, зокрема, й словесного, в житті людей, суспільства. А. Бортняк із власного досвіду знав, що таке – кидати власну пісню на прокрустове ложе цензури (є і такий вірш – «Прокрустове ложе»), на власні очі бачив, як у задушливій радянсько-російській атмосфері марнувалися й гинули вітчизняні таланти.

Ось вони – яскраві аналогії через тисячі років до сьогодення: вірш «Марсій та Аполлон» – осуд митців-прислужників; «Орфей» – про тих, хто «творить з оглядкою»; «Роздум, навіяний легендою про заснування Фів» – з приводу справжнього мистецтва і масової культури-халтури.

До естетичної теми належить і поезія «Спроба реабілітації Герострата». Вона є цікавим зразком «нового прочитання» старого тексту і переосмислення понять-фразеологізмів. Автор, всупереч загальнопоширеному уявленню, не засуджує Геро-страта за спалення храму Артеміди, адже богиня, на честь якої він споруджений, була надзвичайно жорстокою, несла біди, страждання, тож він, поет, закінчує вірш так: 

Коли б я жив тоді на світі,

то міг його спалити сам. 

Цілком несподіваний висновок, з яким можна було б і посперечатися. Подібну проблему Леся Українка розв’язала в поемі «Напис в руїні» таким чином: знамениті єгипетські піраміди – то пам’ятники не жорстоким тиранам-фараонам, а творчому подвигу простого люду, рабів-будівничих. Храм Артеміди – прекрасне диво давнього світу, вияв людського генія, безсумнівно, належало б зберегти.

Але які предметні й болючі асоціації з сьогоденням викликав і викликає цей вірш! Тим і цікавий Анатолій Бортняк, що будить думку, хай часом і суперечливу. З духовних криниць минулого він черпає те, що тривожить, болить, будить до дії. А болить йому найбільше доля України. Хтось із сучасників до таких почуттів байдужий, когось, хто думає лише про добування «черствого шматка», вони дратують. Але в такому оточенні завжди є ті, що не «хлібом єдиним» живуть. То інтелігенти духу, «сіль землі», за висловом Івана Карпенка-Карого. Вони оберігають від шаленого вітру вогник – промінчик духовності і моральності народу. Вони прагнуть буття повнокровного, усім серцем виборюють право «жити й любити», дане нам Богом. Про це у збірці багато сюжетів, роздумів, особливо у контексті з біблійними поняттями («Хліб і камінь», «Хома невірний», «Наш Іуда», «З апокрифічних сонетів»). Поет сповідує не сліпу віру, а істину, перевірену через сумніви. 

Адже пече мене потреба

вкладати в сумнівах перста

під власне серце, поміж ребра,

де кровотеча-спрагота. 

Не була для мене несподіванкою у цьому розмаїтті думок і почуттів зустріч з інтимною лірикою: вірші «Сирени», «Як свідчать індуські повір’я...» (чи не найкращий вірш у збірці, щирий, щемно довірливий, де патріотичні і особистісні почуття злилися в одно), «Бідний Меджнун» і особливо цикл «Пісня пісень» – переспів однойменного сюжету зі Старого Заповіту, виконаний ще 1983 року, довго не друкований «з вульгарно-атеїстичних причин». Цей доробок демонструє не тільки зрілу майстерність автора, але й те, що в свої поважні літа, душа його жива й схвильована, легко відгукується на одне з найвищих людських почуттів.

Може, й зайве відзначати добірну мову віршів Анатолія Бортняка. Ще б пак! Та ж рідне слово він захищав усе життя. Це, можливо, найголовніша нота в його мелодії.

Суспільна тематика в творчості митця за радянського часу вважалася переконливим фактом його громадянської зрілості, зрештою, була обов’язковою на перших сторінках кожної збірки. Таке ґвалтування душі обернулося іншим боком: чимало літераторів, пам’ятаючи ті барабанні вірші, уникають нині її, наче б це вона, а не тодішня ідеологічна система, завинила в примітивізації поетичного слова.

Інша річ, що є автори такого складу (і в сучасному молодому письменницькому поколінні їх усе більше), які цікавляться передусім власним внутрішнім світом, філософією буття, природою, мистецтвом. Від проблем політичних вони не те що відійшли, а, скоріше, до них ще не дійшли. І ота байдужість до громадянської лірики, нерідко демонстративна, стосується не так її змісту, як форми, адже цей жанровий різновид особливо безборонний перед усякими словесними штампами, примітивною образністю, убогістю рим на зразок Україна – калина, Україна – руїна.

Отже, митець, звертаючись у нові часи до суспільних проблем, повинен володіти талантом такого рівня, щоб змогти піднятися над затертістю думки, трафаретністю почуття, щоб не повторювати всоте відоме, а відкривати «нові духовні острови».

У збірці «Одинадцята заповідь» (2001) А. Бортняк запропонував вірші лише суспільного звучання. І відкриває він книжку дискусією з уявним опонентом, який твердить, що поезія – це не більше як гра. Поет рішуче протестує проти такого визначення мистецтва слова, нагадуючи рядки гнівного Франкового «Декадента»: 

Поки звуком ніжиш устоньки,

аж святий від чистоти,

треба гавкати комусь-таки –

Україну стерегти. 

У книжці домінують тривожні інтонації. Загрозливі ознаки занепаду якоїсь частини українського суспільства, її знікчем- нення яскраво виявилися чимало вже років тому, коли один із шахтарів проспівав гімн дешевій ковбасі, віддав їй перевагу перед волею, рідною мовою, національною самобутністю, забувши біблійне «Не хлібом єдиним» і Шевченкове «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте».

Тривога поетова наступальна. Читаю ці вірші тепер і ніби чую його голос, спостерігаю за жестами й мімікою, адже останній десяток років близько спілкувався з Анатолієм Агафоновичем і знав найвиразнішу рису його характеру: те, що він каже як митець, є суттю його власного життя, особистої поведінки. А казав він загалом правду і жив за неписаними законами сумління. Не любив про інтимні почуття трубити на весь світ (про це він написав давно у відомому вірші), але ось про любов до своєї землі висловлювався останнім часом особливо пристрасно, бо розумів, що тільки вона може врятувати Україну.

Треба навчитися розпізнавати своїх братів і ворогів, вчи-тися не лише любити, а й ненавидіти. І в зв’язку з цим закликом пригадуються слова Миколи Євшана: «Національна ненависть, ненависть газди у своїй хаті до першого-ліпшого зайди, ненависть свідома своїх прав – здорова».

Особисте знайомство з митцем має ту перевагу, що, чита-ючи його вірші, ніби переходиш на живий діалог, але не летючий, як здебільшого бувало в нашому щоденні, а непоспішливий, чимсь важливий, необхідний тобі.

Анатолій Бортняк від самого початку своєї творчої долі – автор спостережливий і вдумливий. Такі, як він, швидше від інших призбирують життєвий і поетичний досвід. З роками пам’ять цього досвіду випрозорюється, образне мислення стає афористичним, стиль – наче карбованим.

І його наступна збірка «Янгол-охоронець» це під-тверджує. Вона немов просвітлена напруженою думкою. На ос-танньому життєвому схилі думалося багато про що, все незначне відступало і думка зосереджувалася на основному, на тому, як сказав Олесь Гончар, «чим живемо»: доля України, рідного слова, а звідси – місце поезії в сучасному житті і роль поета в ньому, роздуми про тоталітарну добу, в якій довелося творити більшу частину життя («…несу свій хрест, свою покуту – за ті гріхи, за гемонський режим, що підпирав я службою своєю»), і відчуття щастя звільнення, а водночас і великої тривоги за майбутнє свого народу.

Анатолій Бортняк, хоча й часто вдавався до спогадів у цій збірці, не жив переважно минулим, що властиво людям літнього віку, навпаки – був цілком суголосним своєму дневі. Але в серпанку минулого біліє його дорога, часами крута і вибоїста, яку він уявно долав знов і знов, страждаючи, бувало, від «самоїдства їдкої золи». Ліричний герой його поезії (непросто поєднати це умовне літературознавче поняття із суціль автобіографічними, особистими віршами) виповнив свою душу вщерть прощальним світлом любові і совісті, «ради неї готовий на прю». Як же заяснів йому призахідний обрій золотою тасьмою життєвого підсумку: совість дорожча за життя!

Він – поет совісний. Не всеохоплююча це характеристика, але цілком справедлива. Він увесь час дошукувався в цьому збуреному суспільстві, котре іноді здавалося божевільним, театрально-абсурдним, блазенським і трагічним водночас, де намішано і благого, і злого, – гармонії, правди, добра, сумління, власне того, чим переймається зріла й мисляча людина, яка вірить, що її існування має вищий зміст, позначений духовністю, що земля не може існувати без неба.

Кому ж повідав печаль свою, своє сокровенне автор? Бачиться, що все-таки він більше звертався до молодших за себе читачів. Можливо, тому його слово має нерідко повчальну інтонацію, але природну, коли хочеться поділитися набутим. Проте тоді, коли його погано чули люди, хисткі в своїй малості або й ницості, ця інтонація набувала гостроти й гніву.

Анатолій Бортняк, як талановитий полеміст, сатирик, був добре відомий в Україні. Не вагався встрявати у двобій, виправ-ляти когось, доводити щось, викривати і карати словом усяку людську підлоту: лицемірність («Хоч і писок твій, немов у лиса»), чорну заздрість, у тому числі й у літературному колі («Аврелій Мазаренко»), зрадництво («Смертельна спокуса», «Залюбки продавшись в яничари») і особливо україноненависництво, що так розпаношилося на нашій землі («Що він, товариш Остоло-пов» та інші).

У збірці «Янгол-охоронець» виразно проступають дві визначальні і, здавалося б, несумісні риси поетової вдачі: розсудливість, розважливість і наступальність, завзятість. Від останнього в нього – часті епіграфи у віршах. Вони як трамплін для полеміки, з’ясування позицій, оборони своїх моральних тез, світоглядного досвіду. Іноді сам поет зауважує свій нібито ригоризм, але це, думається, й є тією гіркою краплиною самоїдства, бо радість життя була притаманна йому сповна, як і душевна довіра, сердечна відкритість.

Кожен вірш Анатолія Бортняка у своїй прозорій оболонці тримає добре видиме ідейно-тематичне ядро. Завжди зрозуміло, про що і в зв’язку з чим, і навіщо він пише. Деяких модерних поетів і критиків таке «спрощення» багатовимірного світу не задовольняє. Та в будь-якому мистецтві – модерному і «немодерному» – все вирішує душа творця, як писав Іван Франко. Вірші є живі і неживі – от і все. Вони можуть мати якісь технічні, формальні вади, але бути живими, і навпаки – відзначатися вправністю і бути бездиханними конструк-ціями. Відповідаючи своїм опонентам у вірші «Про модерних поетів», Анатолій Бортняк м’яко іронізує над безпредметністю отих його звинувачень у традиційності письма: 

Певне, вищі є радощі, біди

для народів, для цілих епох?

Ці модерні поети – як діти.

А дітьми ж опікується Бог. 

У збірці чимало болю, гіркоти й суму, але він водночас і щасливий – зі своєю незрадливою музою, своїм поетичним покликанням. Мабуть, не випадковими для нього є оці рядки про поезію: 

Ще звуки її не слабі.

Ще крила розмашисті. Я би

уже догоряв би собі.

Якби не хореї та ямби.

Я з ними – у згоді, в ладу,

убраний у чисту сорочку.

Сумовито дзвенить вечорова нота, відлунює далеким зозу-линим куванням – минає… минуло літо, а все ж важкого почуття вірші у збірці «Янгол-охоронець» не викликають. Невтоленна жадоба творчості наповнює дні по вінця молодим вином поезії.

Поет працював зі словом, і саме воно, його неосяжність, безмір, невичерпність, незбагненна краса породжували радісне відчуття нашої української неминущості, майбутньої тривалості в часі: 

Все ж я вірю в слово, в те, котре

сатанинська сила не зітре,

що не щезне безвісти у вирію.

Не померло досі й не помре.

Як паломник, фанатично вірую. 

– Щось мені так добре пишеться, – немовби чую його довірливий голос... І вкотре усвідомлюю: такий поетичний стан, творче піднесення й були отим янголом-охоронцем, небесною істотою, яка вела його пером: «Я оптиміст. Я вірю: (…) ще є добро, ще сяє промінець…».

Повторюся: поет працював у багатьох жанрах і формах поетичного творення. Помітне місце між ними посідають і твори пересмішницького характеру – літературні пародії, епіграми та шаржі. Звернувшись до них на початку 70-х років минулого століття і відчувши мистецьку втіху від вдалих імітацій, «підігріту» публічною зацікавленістю, поет настільки захопився іронічно-стильовим моделюванням, що надалі, особливо у 80-ті роки, відклав працю в «серйозній» поезії на тривалий час (на щастя, не назавжди). Сам він пояснював це ще й «втечею від ідеологічної заданості», яка пред’являлася художній літературі тоталітарним режимом (в пересміюванні ще можна було її сяк-так уникати).

Насмішкуваті вірші А. Бортняка мали широкий попит.  Вони в авторському виконанні звучали в багатолюдних аудиторіях, навіть у столичному палаці «Україна» – під час проведення традиційних вечорів «Вишневі усмішки», друкувалися в мільйоннотиражному «Перці» та мало не в усій українській періодиці, а також у відповідних альманахах, збірниках (щорічник «Веселий ярмарок», словник епіграм «УСЕ» тощо). Його епіграми перекладалися іншими мовами; добірка їх увійшла до чотиритомного видання «Всемирная эпиграмма» (Санкт-Петербург, 1998). «Своїм» визнали Бортняка, колишнього студента Одеського державного університету, й дотепники-одесити. Так, у поважному виданні «Есть город, который. (Литературная и театральная Одесса в шаржах, пародиях, эпиграммах)» вінничанинові присвячено окремий розділ. Від 1982 року його книги можна побачити серед почесних експонатів знаменитого Будинку сатири й гумору в місті Габрово (Болгарія).

Пародійно-епіграмні видання («Поезія внатрус», 1982; «Витверезник для ліриків», 1990; «Помилки Колумба», 1991 та інші) виходили дивовижними як на сьогодні накладами – аж до 150 тисяч примірників. Проте вони добре розходилися, а тому авторові не завжди щастило «вполювати» бажану кількість своїх збірок.

Чим же привертали й привертають увагу читачів, критиків, письменників твори «найпородистішого пародиста України» (за жартівливим визначенням його харківського колеги Анатолія Перерви)? Очевидно, тонким гумором, закладеним у серйозний тон відтворення смішного, по суті, матеріалу. Прочитаймо хоча б пародію «Ода мусі», в якій удавано патетично передано екзальтовано-піднесений стиль загалом цікавої поетеси Наталки Білоцерківець. Або ж – «Баладу про пекаря», в якій пародист іронічними засобами відтворив цілу гаму стильових особливос-тей поетики майстра слова Володимира Забаштанського.

У шаржованому циклі «Автопам’ятники» обізнаний в українській поезії читач міг би й сам, без авторської «підказки», упізнати зімітованих поетів – Дмитра Павличка, Ліну Костенко, Бориса Нечерду, Ірину Жиленко, Ніну Гнатюк, Павла Глазового, Ігоря Римарука та інших, – настільки влучно переспівано їхні творчі манери, звісно, в усміхненій тональності.

Отже, літературний пересмішник повинен уміти уважно читати й відбирати відповідний матеріал, вивчати характерні ознаки почерку того чи іншого поета. «Автор вміє перевтілюватися в чужу манеру, відчуває стиль пародійованого письменника. Він, безперечно, здібний пародист», – писав про Бортняка Юрій Івакін, апологет пародійного жанру. Безсумнівно, майстерне відтворення мистецького стилю належить до найвищих сфер пародистики. Але що робити, коли той стиль у поета не зовсім виразний, а пародист хотів відгукнутися і на його твори? Або коли автор талановитий, але з різних причин не досить відомий читачам? Чи коли пересмішник бажає привернути увагу до найхарактернішої риси творчості когось із нас? Саме тоді й виручає епіграф-цитата, що служить камертоном для подальшого пародійного відгомону. Тож не завжди справедливі (хоч іноді й таки слушні) закиди на адресу пародистів (Бортняка також) в тому, що вони на одному рядкові будують цілий насмішкуватий вірш.

Головне – знайти саме такий рядок, на основі якого можна вмотивовано розкрити загальні особливості поетики автора. В цьому переконуємося, переглядаючи пародії на поезії Анатолія Близнюка чи Юлії Ілліної, Валерія Трохліба чи Антоніни Цвид... Секрет Бортнякового пародіювання полягає в невипадковому, обґрунтованому виборі таких епіграфів. Зацитую Володимира Базилевського з його «Імпресій та медитацій» – у контексті роздумів «щодо розумності поезій А. Бортняка»: «Я люблю його мудрі пародії. Є серед них просто блискучі. Дотепність – похідна розуму. Тому так багато скалозубів і так мало пародистів істинних».

Проте останнім часом Анатолій Бортняк рідко звертався до пересмішницьких жанрів, мотивуючи тим, що «нині поезія перестала бути популярною, широко упізнаваною, отже, важко переконати читачів і в пародійній відповідності».

Дещо несподівано у свій ювілейний сімдесятий рік він підготував саме збірку вибраних пародій та епіграм «Поетична графологія», створених упродовж 35 років. Вибраних чи «перебраних» (за його словами). Тільки дещицю з чималого доробку. На жаль, не всі з пародійованих ним поетів дожили до цього дня. Одна з особливостей Бортнякової пародистики – не злість, не ображання автора, а дружня усмішка, хай нерідко й ущиплива. Тому, за поодинокими винятками, він не отримував «рекламацій». Навпаки, дехто з відомих поетів навіть замовляв на себе пародію. Бо, справді, як писав Юрій Ювакін, «пародія – це честь для пародійованого письменника, засвідчення того, що він – творча особистість».

Ця своєрідна пародійно-епіграмна антологія українського віршотворення кількох попередніх десятиліть привертає увагу сучасних читачів до поезії, що так несправедливо забувається в умовах бездуховної прагматики. Адже автор, незлостиво підсміюючись, по-своєму виявляв самовіддану любов до неї.

Збірка «Поетична графологія» та ще «Вдих і видих» – останні прижиттєві видання поета. «Вдих і видих» – це вірші на дві строфи або восьмивірші, одна з його улюблених поетичних форм, яку творив упродовж багатьох років. Їхню тематику узагальнено у відомій мініатюрі: 

Ліс, блакить, сивина споришу,

дружній сміх чи античні Афіни…

Все, про що я писав й напишу, –

це синоніми до України. 

Коли перегортаєш ліричні збірки Анатолія Бортняка, перш за все, звертаєш увагу на вірші, присвячені рідному Поділлю. Про що б не писав – про хату дитинства у Жабокричі, Немирівське шосе, Тульчин чи Вінницю, його рядки не просто фіксують якісь історичні реалії, штрихи власної біографії чи туристичні маршрути, а є повноцінними художніми творами, запам’ятовуються цікавими образами, що не завжди вдається його молодшим колегам.

Анатолій Бортняк – дуже людяний поет, а це нині теж є величезною рідкістю. Тому на сторінках цієї книжки знайдете присвяти не лише видатним діячам нашої минувшини, а й молодшим колегам. Маю на увазі, перш за все, Петра Головатюка, який прийшов у літературу з робітничого цеху. Анатолій Агафонович цінував його за щире серце, майстровиті руки, здатність, не маючи вищої освіти, філософічного вишколу, підніматися по сходинках майстерності вище й вище. Жаль, що цей поет з народу так швидко згас: раптово зупинилося серце від політичних потрясінь, життєвих негараздів.

Та хіба лише Петра Головатюка на перших етапах творчого становлення підтримував мудрий і вимогливий наставник?! Серед його учнів у літературі – Ніна Гнатюк і Михайло Каменюк, Тетяна Яковенко і Валентина Сторожук, Василь Кобець і Лариса Колесник, Володимир Рабенчук і Петро Зарицький... Та не тільки вони завдячують Анатолію Агафоновичу. Кожен уважний, вдумливий читач, взявши до рук його твори, безперечно, стане учнем Бортнякової поетичної і життєвої школи, зачерпне з його джерела мудрості і чистоти, віри й наснаги.

Анатолій Бортняк – автор поезії «Одинадцята заповідь», де він у початкових строфах пропонує додати до десяти Божих заповідей ще одну: 

Її у фразу лаконічну втисну,

щоб простоти тієї ж досягти:

«Люби народ свій і свою вітчизну».

Хіба вона не варта десяти?

Мені здається: у синайськім громі,

що пролунав через віки до нас,

Господь прорік оті слова питомі.

Мойсей прослухав. Та почув Тарас. 

Отже, поет виснував цю заповідь з Шевченкового «Кобзаря» і в ній немов акумулював основний ідейний зміст своєї творчості, надиханої любов’ю до України. Сьогодні, в умовах драматичного перебігу становлення української державності, спадщина Анатолія Бортняка актуалізується як вагомий культурно-мистецький, духовний та естетичний чинник, що сприяє розвитку національної культури і мистецтва. Цьому підтвердження – видання його вибраного до вісімдесятиріччя від дня народження.  

Анатолій Подолинний,

письменник, літературний критик

Передрук із книги «Анатолій Бортняк.

Одинадцята заповідь» (Вінниця, 2017) 


Ювелір у майстерні слова

  1. Від укладача
  2. Одинадцята заповідь Анатолія Бортняка
  3. При вогнищі поетового слова
  4. Відгуки про творчість поета
  5. 1. Твори Анатолія Бортняка
    1.1. Вибрані твори, окремі збірки
  6. 1.2. Твори, надруковані у збірниках, альманахах, періодичних виданнях
    1.2.1. Лірика (1961-1985)
  7. 1.2.1. Лірика (1986-2015)
  8. 1.2.2. Пісні на вірші А. Бортняка
  9. 1.2.3. Сатира та гумор
  10. 1.2.4. Переклади
  11. 1.2.5. Публіцистика, передмови до книг, інтерв’ю (1966-1997)
  12. 1.2.5. Публіцистика, передмови до книг, інтерв’ю (1998-2015)
  13. 1.3. Редактор, упорядник видань, рецензент
  14. 2. Література про Анатолія Бортняка
    2.1. Життя і творчість
  15. 2.2. Нагороди, літературні премії
  16. 2.3. Вшанування пам’яті
  17. 2.4. Довідкові та бібліографічні матеріали
  18. Іменний покажчик
  19. Зміст
  20. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2018
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше