ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва
  








Наша адреса:
Україна, м. Вінниця,
21100, Соборна, 73
Тел. (0432) 56-27-92
Факс (0432) 67-03-41
 

E-Mail: [email protected]

Ми працюємо:

Понеділок - четвер з 10.00 до 19.00,
Субота та неділя з 10.00 до 18.00
П'ятниця - вихідний день
Остання середа кожного місяця - санітарний день



Biblioteka Publiczna im. Zygmunta Jana Rumla w Dzielnicy Praga Południe m.st. Warszawy



 
Офiцiйне представництво Президента України
Корпорація Інком
Урядовий портал
Урядова телефонна «гаряча лінія»
Офіційний портал Верховної Ради України
Вінницька ОДА
Вінницька обласна Рада - офіційний інтернет-сайт
Вінницька міська рада
Управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації



Ювелір у майстерні слова

Версія для друку

ПРИ ВОГНИЩІ ПОЕТОВОГО СЛОВА 

Анатолій Бортняк. Навіть важко пригадати, скільки років це ім’я близьке мені. Сьогодні вікова різниця в дев’ять весен здається дрібницею: ми належимо до одного покоління. А тоді, коли я була школяркою, випускник університету, завідувач відділу обласного радіо, поет з багатьма журнальними публікаціями Анатолій Бортняк мені здавався майже класиком.

Пригадую, як 1963 року запросив він мене на обласне радіо. Відчиняє двері, заводить у темну кімнату без вікон... У мене аж ноги похололи. А він сміється: «Не бійся, Ніно. Це радіостудія. А вікон нема, щоб шум з вулиці не заважав».

Отож, я можу з впевненістю сказати, що в радіожурналіс-тику мені проклав дорогу саме Анатолій Бортняк.

Напередодні ювілею я ще раз перечитала Бортнякові книги. І подумала про те, що не так вже й багато віршів написано ним, як кажуть, за велінням епохи. Більшість з них лягла на папір за велінням серця. І якби часи були сприятливіші для поезії, то переконана, що до цієї життєвої віхи Анатолій Агафонович міг би надрукувати об’ємний двотомник. Вірші не треба було б ні переписувати, ні редагувати. Бо він є одним з тих небагатьох літераторів, яких по праву можна назвати ювеліром у творчій майстерні. Він знає смак слова, відчуває його пахощі, знає корені, вміє плекати кожен образ, наче парость. Тому не випадково серед трьох десятків книг бачимо і бесіди про культуру української мови «Ну що б, здавалося, слова...» Ця цікава праця вийшла двома виданнями у Вінниці і Києві, за її сторінками було підготовлено ряд передач на Українському радіо, що принесли авторові сотні листів і заслужену шану...

Якщо вдаватися до звичної термінології минулих деся-тиліть, то Анатолія Бортняка можна було б без перебільшення назвати співцем Поділля. Але його вірші про міста і села, сади і ліси, річки і дороги (є в нього навіть збірка «Немирівське шосе!») не є заримованим путівником для туристів чи додатком до підручника географії. Анатолій Бортняк вміє так образно, метафорично, тонко подати той чи інший факт, назву, історичну деталь чи людську біографію, що виходить справжній художній твір. Мені й сьогодні цікаво читати його вірші про чорногузів у Тульчині і клембівські вишивки, про рідний Жабокрич і мелодії Леонтовича.

Особливо ж глибинним, епічно-мудрим, виваженим став поет у двох збірках останніх років – «Синоніми до України» та «Хочу журавля в небі». Не знаю, чим керувалися високі літера-турні мужі у Києві, коли не допустили збірочку «Синоніми до України» до конкурсу на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Вага художнього слова – це не кількість дру-кованих сторінок. Згадаймо перші книги Павла Тичини, Максима Рильського, що складалися всього з кількох десятків віршів...

Могла б сьогодні писати про метафоричні таїнства Борт-някової поезії, про її епічність, хотіла б аналізувати його цикли, присвячені видатним діячам нашого письменства, пороздумува-ти про поезії, присвячені братнім народам... Але залишимо цей благодатний шмат роботи для професійних критиків. Було приємно, коли до ювілею нашого земляка Петра Перебийноса вийшла монографія про його творчість. Сподіваюся, що колись вийде така ґрунтовна праця і про книги Анатолія Бортняка.

Я ж недавнього квітневого вечора прийшла в затишну квартиру Бортняків на вулиці Космонавтів у Вінниці і повела розмову про те, що дороге і близьке поетові. 

 

– Анатолію Агафоновичу, для поета дитинство має особливе значення. Що запам’яталося найбільше?

– Мені було трохи більше двох років, коли тато йшов на фронт. Мама напекла пряників – досі пам’ятаю їх солодкий дух. Радіти б! А мама плакала... Чудна. Тато насипав мені повну тюбетейку тих пряників і пішов...

Пам’ятаю, як горіло сусіднє село Павлівка. І як поверталися в 1944-му наші бійці з перемогою. Ми з хлопчиками крутили корбу біля криниці і частували солдатів водою. А вони давали нам хто сухаря, хто зірочку... Тоді я навчився за один вечір читати, а ще за один – писати. Бо «Буквар» був лише один на всю школу і можна було його взяти додому лише на один вечір. Я й попросив свою маму-вчительку, аби й мені на вечір потрапив до рук той «Буквар». Так хотілося написати татові листа на фронт. Скажу лише, що один солдат (казах чи татарин) подарував патронташ. З нього пошили мені чобітки, і я ними дуже пишався. 

 

А коли з’явилися перші вірші?

– Мій перший вірш надрукований в університетській багатотиражці «За наукові кадри». Він з тих пір ніде не був опублікований. 

 

– А ви його пам’ятаєте?

– Звичайно.

Поглядаю на щасливу пару,

Що сидить під дубом молодим,

З заздрощів ковтаю сірі хмари –

«Біломора» дим.

Вітер серце холодом проколе.

Заскрипить акація стара.

Я не був закоханим ніколи –

Не прийшла пора.

Полюбити – раз щоб і назавше.

Щоб не оступався, не тікав.

Я любов, ні разу не кохавши,

Берегти почав.

 

– З Одесою у вас пов’язано багато цікавих сторінок життя...

– Я ж спочатку подав документи в Одеський інститут інженерів морського флоту. І мене, медаліста, прийняли без екзаменів. Зрадівши, я пішов прогулятися по місту і випадково потрапив до гурту хлопців і дівчат, що були навпроти уні-верситету. Ноги самі понесли мене в приймальне відділення, і я запитав, чи не можна перейти до них на навчання. З неймовірни-ми труднощами мені пощастило забрати документ з «мореходки» і перейти на філфак університету.

Одеса – це перші публікації в газетах і журналах, суперечки і дискусії на заняттях літстудії. Скажу лише, що її активістами були тоді Володимир Базилевський, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Валентин Мороз, Володимир Чуйко, Віталій Березінський, Володимир Зінченко, Анатолій Логвиненко-Славута, Андрій Ярмульський, Володимир Домрін... Там, на семінарі молодих поетів, в Одеському будинку творчості я познайомився з Василем Стусом. Протягом місяця жив з ним в одній кімнаті.

Мене залишали в аспірантурі, але я захотів у районну газету. І поїхав у Тульчин.

 

– Ваше життя багате на зустрічі з видатними людьми...

– Влітку 1964 року у Будинку літераторів у Києві було обговорення віршів трьох молодих авторів – Бориса Нечерди, Валентина Мороза і мене. Головував Павло Тичина. Він аналізував поезії кожного з нас. Міг би багато розповісти про зустрічі з Степаном Олійником і Василем Земляком, Іваном Стаднюком і Кайсином Кулієвим... З далекої Австралії пише мені Дмитро Нитченко, а з Канади – Яр Славутич. У кімнаті, де ми зараз бесідуємо, побувало кілька десятків письменників. Я пишаюся тим, що серед моїх найближчих друзів були Євген Гуцало, Володимир Підпалий.

 

– Вас благословляв на творчу дорогу Павло Тичина. А пізніше багатьом молодим був за «хрещеного батька» сам Бортняк.

– Я 13 років був відповідальним секретарем Вінницької організації Спілки письменників, чимало років – членом республіканської приймальної комісії. Довелося перечитати гори книг молодих авторів. Часто тратив цілі тижні на заримоване чи верліброве чтиво. Але коли знаходив бодай кілька талановитих віршів, завжди радів...

– Анатолію Агафоновичу, всі ми – діти свого часу. Якщо взяти кількість книг, премій, біографію, то вас не можна називати жертвою тоталітарного режиму. Ви не зазнали ні переслідувань, ні тюрем. Але ще в жовтні 1989 року, за рік до того, як вийшов з лав КПРС Олесь Гончар, подали заяву про вихід з партії. Пам’ятаю, як ми на зборах умовляли Вас не робити такого кроку. Були переконані, якщо в партії буде більше чесних, порядних, думаючих людей, вона зможе відмовитися від злочинів своїх вождів і реформуватися, оновитися, стати зовсім іншою.

– Ніно, я ніколи в житті не робив необдуманих кроків. Я, перш ніж написати ту заяву, думав цілий рік. А те, що мене не переслідували, здається вам лише на перший погляд. Зазнав я і викликів у КДБ, і не раз мої книги вилучали з тематичних планів, і погрожували владним пальцем. Це лише на перший погляд все гладко і безконфліктно. Один Бог знає, як мене допитували про зв’язки зі Стусом. Я тоді ще був молодим, зеленим, тому й знищив і фото, і всі записи. А про вихід з партії не жалкую, хоч дехто з наших колег говорив мені: «Толю, подумай про дітей!». Я якраз і думав про дітей – хотів, щоб вони жили не в рабській, а в самостійній, вільній державі.

 

– Яка з Ваших книг Вам найдорожча?

– Кожна. Але найважче мені дісталася перша збірка. Вона мала вийти ще у 1958 році в Одесі, коли я був ще на четвертому курсі. Але з тієї ж ласки «кадебістів» збірку вилучили з тематичного плану. І перша книжечка «Мелодія» побачила світ аж 1965 року в «Радянському письменнику».

 

– Письменницький ювілей здавна асоціюється з виходом нової книги.

– Я дуже радий, що завдяки турботі голови обласної держадміністрації, голови НДП Анатолія Матвієнка, який подбав про фінансову підтримку, і при сприянні директора видавництва «Континент-Прим» Миколи Кротенка виходить моя нова збірка. Вдячний і міській владі за нещодавно вручену мені премію. Вдячний всім, хто шанує мою творчість, хто в ці дні надіслав вітання. А серед них – щирі поздоровлення з Канади від поета, професора Яра Славутича, поета, шевченкознавця з Австралії Дмитра Нитченка, поета Григорія Усача з Ізраїлю і багатьох-багатьох літераторів, книголюбів з України.

 

– А тепер, Анатолію Агафоновичу, кілька питань про Ваші смаки і мрії. Які квіти ви найбільше любите?

– В юності – чорнобривці, тепер – бузок.

 

– Як часто ви даруєте квіти дружині?

– В юності завжди повертався додому з букетиком. А зараз – рідше. Моя дружина Галина Павлівна – вчителька, тому приходить додому з квітами від своїх «першачків».

 

– Яка страва вам найбільше смакує?

– Вареники.

 

– Який колір любите найбільше?

– Колір неба і достиглого жита.

 

– А якого кольору очі у Вашої дружини?

– Зелені.

 

– Яке ваше улюблене жіноче ім’я?

– Галина.

 

– А чоловіче?

– Тарас. Так зовуть одного з моїх зятів.

 

– А коли Ви вперше зустрілися з дружиною?

– У березні 1968 року в Жабокричі. Галя була квартиранткою в моєї матері. Я сподобався її подрузі. Вона весь час усміхалася до мене і говорила-говорила... А Галя мовчала. В ці дні якраз виповнюється 30-річчя нашого одруження.

 

– А якби Вам запропонували туристичну путівку за кордон, куди б ви хотіли поїхати?

– Таку путівку ніхто не запропонує. Бо я хотів би поїхати аж в Австралію. Там живе дорога для мене людина – 93-річний український письменник і видавець Дмитро Нитченко. Посол української літератури в Австралії – інакше не назвеш цього подвижника освіти і культури, найстарішого шевченкознавця планети.

 

– А яку б книгу Ви найбільше хотіли написати?

– Повість-есе «Відповідальний секретар». Про будні письменницької організації. Давно хочу сісти за стіл, написати перше речення, але ніяк не зважуся. Вірю, що це була б дуже цікава книга. Але я, на жаль, не вів щоденників. Все сподівався, що пам’ять збереже всі розмови, деталі, події.

Та, як не прикро, дещо вже й призабулося...

 

Анатолій Агафонович згадує, розповідає, а краєчком ока все поглядає в сусідню кімнату. Там, на дивані, старенька хвора мама. І тому вже кілька років він прагне надовго не відлучатися з дому, щоб постійно бути біля найдорожчої людини.

Погас вогонь в печі до решти,

але не вигасло тепло.

Як добре, мамо, що живеш ти

на світі – що б там не було!

Що теплота пашить донині

з твоїх очей, твоїх долонь,

як з печі у старій хатині,

де не погас іще вогонь.

 

Ніна Гнатюк

Передрук із газети «Вінниччина»,

5 квітня 1998 року



Ювелір у майстерні слова

  1. Від укладача
  2. Одинадцята заповідь Анатолія Бортняка
  3. При вогнищі поетового слова
  4. Відгуки про творчість поета
  5. 1. Твори Анатолія Бортняка
    1.1. Вибрані твори, окремі збірки
  6. 1.2. Твори, надруковані у збірниках, альманахах, періодичних виданнях
    1.2.1. Лірика (1961-1985)
  7. 1.2.1. Лірика (1986-2015)
  8. 1.2.2. Пісні на вірші А. Бортняка
  9. 1.2.3. Сатира та гумор
  10. 1.2.4. Переклади
  11. 1.2.5. Публіцистика, передмови до книг, інтерв’ю (1966-1997)
  12. 1.2.5. Публіцистика, передмови до книг, інтерв’ю (1998-2015)
  13. 1.3. Редактор, упорядник видань, рецензент
  14. 2. Література про Анатолія Бортняка
    2.1. Життя і творчість
  15. 2.2. Нагороди, літературні премії
  16. 2.3. Вшанування пам’яті
  17. 2.4. Довідкові та бібліографічні матеріали
  18. Іменний покажчик
  19. Зміст
  20. Фотоматеріали

Ви можете переглянути наші видання за такі роки:

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

2013

2014

2015

2016

2017

2018

Rambler's Top100    
Copyright © ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва 1998-2018
Дизайн:Березюк Сергій
Програмування:Мачушенко Дмитро
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Attribution 4.0 International, якщо не зазначене інше